- Ну, щасти тобi, хлопче, - товстим голосом прогув Джоннi навмисне для директорових вух. Тодi подав Тiмовi руку й подерся трапом на пароплав.
Коли катер вiдчалив вiд борту, знову запахло гвоздиками: бiля Тiма сiв директор Грандiццi. Двом по-святковому вбраним добродiям, що сидiли на носi катера, вiн подав рукою знак поводитися тихiше. Вони згiдливо закивали головами й зашепотiлися, з неприхованою цiкавiстю в очах дивлячись на Тiма.
- Синьйоре, я вас вiдвезу до ваша готель, - пiвголосом мовив директор. - Там ви будете спочинути одна година, а потiм пароплавство чекає вас на один невелички прийом. Гаразд?
Тiм, який щойно був боєм на не дуже й великому вантажно-пасажирському пароплавi, раптом опинивсь у ролi багатого спадкоємця, коло якого всi на заднiх лапках ходять. Проте, в гонитвi за своїм смiхом уже трохи звикнувши прикидатись, вiн не спантеличився. Турбувало його зовсiм iнше: що тепер йому й гнатись бiльше нi за чим, бо смiх його помер.
Вiн ствердно кивав головою на все, що пропонував йому директор Грандiццi. Тiльки один раз, коли директор заговорив про зустрiч iз журналiстами о восьмiй годинi ввечерi, Тiм похитав головою.
- А, ви не любите преса, синьйоре? Але ж газети дуже кориснi, синьйоре, дуже багато кориснi!
- Я знаю, - вiдповiв Тiм. У катерi, що злегенька погойдувався на хвилi, вiн уже вiдчув себе краще.
- Коли ви знаєте, чо газети багато кориснi, то чому ви не хочете зустрiтися з журналiсти? - не вгавав директор.
- Бо... - Тiм аж лоба наморщив, гарячково придумуючи вiдповiдь. Бо все це ще надто нове для мене. Чи не можна вiдкласти ту зустрiч на завтра?
- Можна, аякже, синьйоре. Але сьогоднi ввечерi...
- Сьогоднi ввечерi я хочу сам сходити оглянути мiсто, - перебив його Тiм. Директорова пiдлесливiсть просто спокушала гримати на нього. Але Грандiццi нiтрохи не вразився.
- Нi, нi, синьйоре, не сам, - вiдказав вiн рiшуче. - Одна детектiве тепер буде вас завжди проводити, бо ви ж таки багати, розумiєте?
- А я хочу сам погуляти по мiсту! - вигукнув Тiм.
Святково вбранi пани на носi катера спантеличено поглянули на хлопця. Один протанцював по хисткому катерi до нього й спитав:
- Можу я чимось прислужитися? З вашої ласки, я Пампiнi, головний перекладач пароплавства. - Видно, вiн просто скористався з нагоди, щоб вiдрекомендуватися багатому спадкоємцевi. Та тiльки-но вiн простяг хлопцевi руку, як катер круто звернув праворуч. Перекладач упав прямо Тiмовi в обiйми, пiдхопився, ревно перепрошуючи хлопця, але катер крутонувся знову, й Пампiнi впав уже в обiйми директоровi Грандiццi.
Директор, весь почервонiвши, мов буряк, нагримав спершу на перекладача, потiм на стерничого. Одного вiн назвав бовдуром, другого йолопом. Потiм йому спало на думку, що стерничий однаково не розумiє по-нiмецькому, i вiн налаяв його ще раз, по-iталiйському, вiд чого та лайка стала принаймнi вп'ятеро довша. Перекладач, знiтившись, вернувсь на своє мiсце. I зразу ж катер пристав до причалу.
Там уже стояв шофер у синiй формi, шанобливо тримаючи кашкета в руцi. Вiн простяг Тiмовi руку, щоб допомогти йому вийти з катера, а директор скорiше про око пiдтримав хлопця пiд лiкоть, i Тiм перший ступив на причал. Iз ним панькались так, наче з дуже старим, немiчним чоловiком.
Нагорi, на пiрсi, генуезький краєвид заступила вiд нього цiла шеренга панiв у темних костюмах. Директор Грандiццi по черзi вiдрекомендував їх Тiмовi. У всiх у них прiзвища кiнчалися на "iццi" або "оццi", й Тiм зразу ж їх усi позабував.
Химерне вийшло видовище: все те врочисте мурмотiння було звернене до чотирнадцятирiчного хлопця в дрiбнокартатих кухарських штанях, випнутих пухирями на колiнах, та в завеликому для нього светрi стерничого Джоннi. По правдi сказати, смiховинна була картина. Але нiхто навiть не всмiхнувся, всi лишалися поважнi-поважнi. I так, певне, було краще для сердешного Тiма.
I далi все вiдбувалося теж поважно й церемонiально: пiд'їхала довга чорна легкова машина на шестеро дверцят, шофер вiдчинив дверцята спершу Тiмовi, тодi директоровi Грандiццi, обидва посiдали на червонi шкiрянi сидiння, машина рушила, i вся шеренга панiв у темних костюмах попiднiмала правi руки й з гiднiстю помахала їм услiд.
Аж як виїхали з порту в мiсто, Тiм згадав про свою матроську торбу, панiв Рiкертiв подарунок, що лишилася на пароплавi. Коли вiн сказав про неї Грандiццi, директор усмiхнувся:
- Звичайно, ми можемо привезти вашi речi з пароплава, синьйоре. Але пан барон уже подбав про елегантна гардероба для вам.
- Барон? - сторопiло перепитав Тiм.
- Нови пан барон, синьйоре.
- А!..
Тiм вiдкинувсь на сидiння й уперше, глянувши крiзь вiкно машини, побачив трошки Генуї: мармуровi сходи з колонами й жовту мiдну табличку на дверях iз написом: "ГОТЕЛЬ "ПАЛЬМАРО". Потiм промайнули вiяла невисокої пальми, далi кругла клумба з кущем лаванди посерединi. А потiм машина дуже плавно зупинилася. Шофер вiдчинив перед хлопцем дверцята, i швейцар у лiвреї, обшитiй золотими шнурами, взяв Тiма за руку та вивiв з машини - знову так обережно, мовби старенького дiдуся.
Тiм опинився перед мармуровими сходами. З верхньої приступки хтось гукнув йому:
- Просимо, просимо!
Тiм звiв очi й побачив високого худого чоловiка в картатому костюмi й великих темних окулярах.
- Нови пан барон, рiдни брат близнюк небiжчик, - шепнув хлопцевi на вухо Грандiццi. Але Тiм чогось не дуже повiрив у того брата-близнюка. А коли новий барон, спускаючись сходами, вигукнув: "Що за чарiвний голодранець!" - i засмiявся, Тiм за мить знав уже бiльше за директора. Вiн упiзнав цього чоловiка по своєму власному смiховi. Нiякого брата-близнюка не iснувало.
Барон був живий. А з ним i Тiмiв смiх.
Шiстнадцятий аркуш
КIНЕЦЬ ОДНIЄЇ ЛЮСТРИ
У готелi, в своїй розкiшнiй кiмнатi, чи то, краще сказати, в своїх покоях iз трьох кiмнат (такi покої називаються ще апартаменти) Тiм уперше за той день пiсля всiх несподiванок i тривог лишився сам. Барон поїхав на якусь нараду, сказавши, що iще заїде по Тiма пiзнiше.
Хлопець, що й досi ще мав на собi штани в клiтинку та бахматий светр, напiвлежав у шезлонгу. Спина його й голова спочивали на купi смугастих шовкових подушок, а ноги звисали вниз. Тiм не спускав ока з великої люстри, зробленої неначе зi скляних слiз.
Уперше за довгий-довгий час у хлопця було майже легко на серцi. Не раптове багатство та шана тiшили його; про те багатство Тiм навiть не мав iще справжнього уявлення. Хлопця тiшило, що його смiх не вмер. I ще, попри все своє замiшання, Тiм збагнув: барон тепер його опiкун, а отже, якось прив'язаний до нього. I в своїй гонитвi за власним смiхом Тiм принаймнi весь час матиме ту дичину перед носом. Тепер треба тiльки знайти в барона вразливе мiсце.
Тiм iще не знав, що здалеку iнодi буває виднiше, нiж зблизька.
У дверi постукали, i, не дожидаючи Тiмового запрошення, ввiйшов барон.
- Лежи, лежи, - сказав вiн хлопцевi. Потiм, переломившись, мов складаний ножик, упав у розкiшне крiсло, викладене вiзерунками iз слонової костi. Закинувши ногу за ногу, вiн весело поглянув на Тiма:
- А оцей останнiй заклад придумано непогано, Тiме Талере! Вiтаю, вiтаю!
Тiм дививсь на барона знизу й мовчав.
Троча, видно, бавило й те. Вiн спитав:
- А ти, власне, хотiв виграти чи програти? Менi дуже цiкаво це знати.
Тiм вiдповiв ухильно:
- Об заклад звичайно забиваються, щоб виграти...
- Ну, то це було просто чудово придумано! - захоплено вигукнув барон. Тодi схопивсь на ноги, схрестив руки на грудях i почав ходити туди й сюди по Тiмових покоях.
Тiм, лежачи на шезлонгу, спитав його:
- А наша угода, власне, ще дiйсна? Я ж уклав її з тим, першим бароном Трочем, а не з його гаданим братом.
Троч повернувся з вiтальнi до спальнi й сказав, не спиняючись:
- Угоду укладено з паном Т. Трочем. Мене звуть Тобiас Троч. Ранiше я називав себе Томас Троч. I так, i так Т., хлопчику мiй.
- А кого ж поховано замiсть вас, коли нiякого брата не iснує? допитувався Тiм.
- Одного вбогого, безрiдного пастуха, мiй юний друже. - Задоволено плямкнувши губами, Троч додав: - На Месопотамському нагiр'ї, поблизу гори Джебел-Сiнджар, розташована моя головна резиденцiя, невеличкий замок. Ото там його зараз i ховають, замiсть мене.
Вiн знову вийшов у вiтальню, й уже з-за дверей Тiм почув:
- Мiй замочок стоїть у єзидському краю. Ти знаєш, хто такi єзиди?
- Нi, - вiдказав Тiм, здивований бароковою балакучiстю.
Голос наблизився знову:
- Єзиди - це плем'я, що поклоняється чортовi, дияволовi. Вони вiрять, нiби бог простив диявола й вiддав пiд його владу всi земнi справи. Тому вони й поклоняються чортовi як володаревi землi.
Барон знову вернувся до спальнi. Тiм сказав досить байдуже:
- А, он як!
- А, он як! - передражнив хлопця барон видимо роздратовано, i веселий вираз уперше зiйшов з його обличчя. - Тебе, видно, чорт зовсiм не цiкавить, еге?
Тiм не зрозумiв, чого це раптом барон так схвилювався, i простодушно спитав:
- А хiба чорт i справдi є на свiтi?
Троч знову впав у оздоблене слоновою кiстю крiсло.
- Ти справдi такий наївний чи тiльки прикидаєшся? Невже ти нiколи не чув про людей, що укладали угоди з чортом i пiдписували тi угоди своєю кров'ю?
Зачувши слово "угода", Тiм зразу нашорошився. Вiн думав, що Троч зараз заговорить про їхню угоду. Але барон теревенив далi про чортiв та демонiв. Розповiдав про Вельзевула, володаря пекла, про демонiв Форкаса, Астарота й Бегемота, про вiдьом, про чорну магiю, про славнозвiсного чаклуна доктора Фауста, що мав за слугу молодшого чорта Мефiстофеля.
Помiтивши, що хлопець нудиться, Троч пiдвiвся й промимрив сам до себе:
- Доведеться дiяти вiдвертiше...
Тiм знову лiг у подушки i втупив очi в люстру. Звiсивши додолу праву руку, вiн несвiдомо крутив у нiй одну з шовкових пантофель, що поклали йому бiля шезлонга. В скляних бурульках люстри, химерно спотворена, безлiч разiв вiдбивалася кощава барокова постать.
Троч спитав навпростець:
- Хочеш, я навчу тебе тiєї замови, що нею доктор Фауст приворожив собi свого чорта?
- Навiщо вона менi... - не повертаючи голови, вiдказав Тiм i побачив, як тiпнулося з досади розмножене в скляних бурульках барокове обличчя. Тодi знову почув його голос.
- То, може, хоч переказати її тобi? - спитав Троч, видимо насилу стримуючи злiсть.
- Як хочете, бароне... - З хлопцевого голосу добре чути було, що все те йому зовсiм не цiкаве. А втiм, цiкавiсть ворухнулась у ньому, коли вiн побачив, як манюсiнькi Трочi в шлiфованих скельцях заклинально пiдносять тонюсiнькi ручки.
Троч дуже повiльно, якимсь дивно глухим голосом почав вимовляти чудернацькi слова:
Багабi лака бахабе
Ламак каї ахабабе
Карелiйос
Ламак ламек Бахлiяс
Кабаагi забалiйос...
По цих словах люстра затремтiла - може, вiд того, що барон вимахував руками, - i з її середини почав спускатись на павутинцi здоровенний сполоханий павук.
Тiм дуже гидував павуками. I взагалi ота таємнича замова вже дратувала його. Тому вiн пiдняв шовкову пантофлю, що її крутив у руцi, й щосили жбурнув на павука.
Барон саме вимовляв дальшi слова:
Барiйолас
Лагоц ата кабiйолас...
I враз пiд стелею щось тонко заскреготiло, а тодi в ногах у Тiма задзвенiла, забряжчала, загримотiла, впавши додолу, вся величезна люстра.
Тiм перелякано пiдiбгав ноги. Барон стояв за спинкою свого крiсла, роззявивши рота, з iще пiднесеними догори руками, а на лобi в нього вже набiгла гуля. Видно, його зачепило люстрою.
В покоях стало тихо-тихо. Але оглушливий брязкiт, певно, почули в готелi, бо за хвилинку хтось мiцно постукав у дверi.
Аж тодi барон опустив руки. Згорбившись, наче вкрай знесилений, пiдiйшов вiн до дверей, прочинив їх трошечки й сказав кiлька слiв по-iталiйському. Тiм нiчого не зрозумiв.
Потiм Троч знову причинив дверi, сперся на них плечима й промовив:
- Марна рiч... На чисте серце нема ради.
Хлопець у шезлонгу, що зрозумiв тi слова не краще, нiж таємниче закляття, пiдвiвся й спитав:
- Що марна рiч?
- Середньовiччя! - вiдповiв барон начебто зовсiм не до ладу, й Тiм однаково нiчого не зрозумiв. Тому вiн не став далi допитуватись, а сказав:
- Вибачте... Я ненавмисне люстру звалив. Я просто хотiв павука вбити.
- Ет, пусте. Запишуть у рахунок за номер, заплатимо i квит, вiдмахнувся барон.
- Як то "заплатимо"? - обурився хлопець: йому нараз пригадалося його незмiрне багатство. I вiн додав: - За люстру заплачу я сам, бароне!
- Нiчого не вийде, - вiдказав Троч, i в кутиках його вуст iзнову заграли веселi зморщечки. - Ти, любий мiй, iще неповнолiтнiй, а тому не можеш витратити жодної марки без дозволу свого опiкуна, барона Тобiаса Троча. - I, осмiхаючись, уклонився: - Але кишеньковi грошi ти, звичайно, одержуватимеш.
Тiм теж уклонився й мовив:
- Вам, я бачу, також спадають на думку вельми розумнi речi, бароне. Але дозвольте менi нарештi перевдягтися. Я хотiв би лишитися сам.
Троч спершу безмовно витрiщився на хлопця, тодi лунко зареготав.
- А в вас, я бачу, таїться бiльше, нiж я сподiвався, Тiме Талере! Низенько кланяюсь! - смiючись, вигукнув вiн. I аж тодi помiтив, як зблiд Тiм вiд того смiху. Веселий регiт, що ним Троч, мов арканом, притягував до себе людей, цього хлопця не брав, бо то був його власний, Тiмiв регiт.
Троч швидко рушив до дверей. Але, перше нiж вийти, тернув рукою по блискучiй стiльницi невеличкого письмового столика, що стояв бiля самих дверей, i, зиркнувши скоса на Тiма, посунув на середину столика шкiряний бювар.
Аж тодi вiн вiдчинив дверi, кинувши через плече:
- Я завжди до ваших послуг, пане Талер. Слугу я покличу. Це мiй вiрний чоловiк iз Месопотамiї.
- Спасибi, - вiдказав Тiм. - Я звик перевдягатися сам.
- Iще краще, - осмiхнувся Троч. - Дешевше буде. - I нарештi вийшов, тихенько зачинивши за собою дверi.
В коридорi барон хвилинку замислено постояв.
- Хлопець хоче повернути собi свiй смiх, - промурмотiв вiн сам до себе. - Вiн зневажає ту силу, що її дає темрява. Чи, може, просто байдужий до неї. Вiн хоче свiтла, а свiтло... - барон повiльно рушив до свого номера. - Свiтло ламається в дзеркалi. Треба спробувати ще так...
Вернувшись до своїх покоїв, Троч знову впав у крiсло. Над ним висiла така сама люстра, як у вiтальнi Тiмового номера. Баронiв погляд упав на склянi бурульки, що злегенька погойдувалися. Йому пригадалось, як Тiм пожбурив у люстру пантофлю; й раптом Троч засмiявся. Вiн реготав так, що крiсло пiд ним аж двигтiло, аж рипiло.
Барон смiявсь, як малий хлопчак. Смiх здiймавсь йому з нутра, як бульбашки в келиху з шампанським. Починаючись iз найнижчої ноти, перебiгав по всiй гамi - вище й вище - i кiнчався кумедним "iк!". Барон переводив дух - i знову цiла гама й кумедне "iк!" на кiнцi.
Однак барон нiколи не мiг весело й бездумно вiддатись хоч би якому почуттю. Йому бракувало хисту бути просто щасливим. Вiн мусив усе пояснювати собi, розбирати на частки, аналiзувати - навiть свої почуття.
Так i того разу - тiльки-но iкнувши востаннє, барон замисливсь: а чого ж вiн смiється? I здивовано вiдзначив, що смiявся з самого себе, зi своєї невдалої спроби справити на Тiма Талера враження фокусами чорної магiї.
Спроба не вдалася, Троч зазнав поразки, i все ж вiн смiявся. Досi з бароном такого не бувало ще зроду.
Вiн пiдвiвся з крiсла, й, ходячи туди й сюди по вiтальнi, заговорив сам iз собою.
- Дивовижна рiч, - бурмотiв вiн. - Я купив собi смiх, щоб здобути владу над серцями. А тепер... - барон уражено зупинився... - тепер я здобув владу над самим собою, над своєю норовливою вдачею. Я бiльше вже не пiдкоряюся своїм норовам, я їх проганяю смiхом!
Троч знову почав ходити по вiтальнi.
- Ранiш я нетямився з лютi, коли не моє бувало зверху. Ладен був на стiну дертися. А тепер, навiть спiймавши облизня, засмiюся - i моє однаково зверху!
Барон iз майже щасливим виразом на обличчi схопився за голову й вигукнув:
- Це ж неймовiрно! Всю свою зверхнiсть менi доводилось весь час пiдтримувати хитрiстю, пiдступами, каверзами, перемогами над iншими людьми. А тепер вона сама спливає на мене, бо я вмiю пускати з рота якiсь кумеднi хихи та хахи. Виходить, смiх вартий бiльш, нiж я гадав! За нього справдi можна вiддавати цiлi царства!
Вдоволений кощiй знову впав у крiсло, i обличчя його на мить стало таке лукаве, як колись, на iподромi.
- Поганяйся тепер за своїм смiхом, Тiме Талер! Ти його не наздоженеш! Бо я за нього руками й зубами держатимусь!
Сiмнадцятий аркуш
БАГАТИЙ СПАДКОЄМЕЦЬ
Форма молодих багатих спадкоємцiв за тих часiв була така: сiрi штани з тонкого сукна, пiджак у чорно-червону пересмужку, снiжно-бiла шовкова сорочка, червона краватка в чорну клiтинку, такi самi шкарпетки й жовтi замшевi черевики.
Тiм стояв у тому вбраннi перед високим, вiд самої пiдлоги, дзеркалом i причiсувався, вперше в життi примочивши задля того чуба. На килимi бiля дзеркала лежала газета зi знiмком вiдомого тенiсиста. Поморочившись, Тiм зачесав чуба майже так, як на знiмку.
Якусь хвилину Тiм роздивлявся сам себе в дзеркалi: спробував навiть скласти уста в якусь подобу усмiшки, але нiчого не вийшло. Тодi вiн сумно вiдвернувся й почав знiчев'я ходити по кiмнатах свого номера. Сiв у крiсло-гойдалку, гойднувся раз-другий i знуджено встав. Пороздивлявся картини на стiнах - усе кораблi на бурхливих хвилях, пiдняв трубку бiлого телефону, та зразу ж i поклав її, а врештi розгорнув пишно оздоблений золотим тисненням шкiряний бювар, що його барон залишив посерединi полiрованого письмового столу. В бюварi був поштовий папiр. На кожному аркушi в лiвому верхньому кутику стояло надруковане сiрими лiтерами:
Тiм Талер,
власник акцiйного товариства "Барон Троч".
А в другому кутику:
Генуя, " "... 19.. р.
В шовковiй кишеньцi збоку лежали конверти. Тiм вийняв один i прочитав унизу зворотну адресу:
Тiм Талер, Генуя, Iталiя, готель "Пальмаро".
Хлопець сiв на стiлець перед письмовим столом, зняв ковпачок з авторучки, що лежала бiля бювара, й вирiшив написати листа.
Пiдсунувши до себе бювар i вийнявши з нього один аркуш, вiн побачив на полiрованiй поверхнi стiльницi дзеркальний вiдбиток напису. I Тiмовi впало в око одне слово:
Ч О Р Т
"Читається неначе "чорт", - подумав Тiм. - Видно, як зайде мова про чорта, то вiн починає ввижатися скрiзь. Чи хоча б його iм'я".
Хлопець поклав папiр перед собою i почав писати:
"Любий пане Рiкерт!
Я дiставсь до Генуї не зовсiм щасливо. Барон помер, а я тепер його спадкоємець. Але я цього зовсiм нехотiв. Скорiш, навпаки, але цього я на жаль неможу вам пояснити. Може, колись потiм. Будь ласка, спробуйте розшукати стюарда, його звати Крешимир i в нього апендицит. Крешимир може вам усе розказати, а я на жаль неможу. Поговорiть iще зi стерничим iз Дельфiна, його звати Джоннi й вiн iз Гамбурга. Вiн знає як усе вийшло.
Тепер я найбагатша людина в свiтi, а так званий новий барон мiй опiкун. Гарного в тому нема нiчого але може буде корисно. Бароновi я i взнаки не дам що я всього цього нехочу.
Ви, ваша матуся, стюард i Джоннi були дуже добрi до мене.
Може ви найдете яку-небудь раду на мою бiду. Але мабудь доведеться й менi самому шукати. Та воно мабудь i добре, бо я хоч матиму якийсь план i якусь мету й забуватиму за тим що я нетакий як люди.
Вiтайте будь ласка вашу матусю i вам щиро дякує ваш сумний Тiм Талер.
S.P. Але менi листiв не пишiть. Може згодом я найду таємну адресу.
Тiм".
Хлопець перечитав листа, згорнув його, засунув у конверта й заклеїв. Та щойно хотiв його заадресувати, як у коридорi почулася чиясь хода.
Тiм швиденько сховав листа в нагрудну кишеню пiджака. Ту ж мить у дверi постукали, i, так само не дожидаючи запрошення, ввiйшов барон.
Побачивши вiдкриту авторучку й розгорнений бювар, вiн спитав:
- Листи пишемо, пане Талер? З такими речами будьте обережнi. А втiм, до ваших послуг є секретар.
Тiм згорнув бювар, накрутив ковпачок на авторучку й аж тодi вiдповiв:
- Як менi потрiбен буде секретар, я його покличу.
- О, голосок прорiзується, - засмiявся Троч. - Ви, я бачу, разом з одежею й манери змiнили. Хвалю, хвалю!
У дверi знов постукали. Барон досадливо гукнув:
- Че коза воле? (Чого вам треба?)
- Ля гардероба пер iль сiньйоре Талер! (Пановi Талеровi речi!) вiдповiло з-за дверей.
- Авантi! (Заходьте!) - буркнув Троч.
Слуга в довгому зеленому фартусi внiс, улесливо зiгнувшись, Тiмову матроську торбу, поклав її на стояк для валiз, а сам став бiля дверей.
Тiм пiдiйшов до нього, подав йому руку й сказав:
- Щиро вам дякую!
Спантеличено, незграбно й видимо незадоволено слуга схопив Тiмову руку й промимрив:
- Нон капiско...
- Не розумiю, каже, - смiючись, переклав барон. - Зате оце ось вiн напевно зрозумiє, - i, витягши з кишенi паку грошей, дав один папiрець слузi.
Той засяяв, загукав: "Грацiє! Мiллє грацiє, сiньйоре бароне!" (Спасибi! Тисячу разiв спасибi, пане бароне!") - i, вклоняючись, позадкував iз номера.
Троч замкнув за ним дверi й сказав:
- Колись, у давнину, як раб заходив до покою свого пана, то перше роззувався, тодi пiдповзав до пана навколiшки i цiлував пакового чобота. Як шкода, що цi благословеннi часи минулися...
Тiм не звернув нiякої уваги на бароновi слова. Його раптом нiби окропом ошпарила думка: адже ж у торбi лежить його кашкет, а в кашкетi пiд пiдшивкою - угода з Трочем! Вiн нiби знiчев'я пiдiйшов до торби, розв'язав її, побачив кашкет iз самого верху i взяв його в руку. Пiд пальцями зашурхотiв папiр, i хлопець полегшено зiтхнув. Слухаючи, що каже далi барон, вiн по змозi непомiтно витяг угоду з кашкета й сховав у кишеню.
- В такому готелi, як цей, - просторiкав Троч, - досить подавати руку трьом: по-перше, старшому швейцаровi, бо його часом треба просити, щоб вiн казав усiм, нiби вас нема вдома; по-друге, директоровi, щоб вiн нiде не розповiдав про нас зайвого; i по-третє, головному кухаревi, щоб вiн смачнiше годував тих, iз ким ми маємо справу.
- Запам'ятаю, - мовив Тiм, а сам подумав: "Як я знову вмiтиму смiятися, менi дуже приємно буде подавати руку слугам та покоївкам".
Задзвонив телефон. Хлопець узяв трубку й сказав у неї:
- Тiм Талер слухає.
- Вашу машину подано, синьйоре! - промовило в телефонi.
- Дуже дякую, - вiдповiв Тiм i поклав трубку. Барон, що весь час стежив за хлопцем, сказав:
- Нiколи не озивайтесь у телефон своїм повним iм'ям, любий мiй! Досить кинути: "Алло!" I то таким тоном, щоб зразу ясно стало: вас потурбували i ви невдоволенi! I не кажiть "дуже дякую", коли вам доповiдають, що машину подано. Досить буркнути: "Гаразд". Багатство зобов'язує до деякої неввiчливостi, пане Талере. Людей треба тримати на вiдстанi.
I знову Тiм промовив: "Запам'ятаю", - а собi знову подумав: "Стривай-но, поверну я собi свiй смiх!"
Потiм обидва спустились до прихожої, що в таких розкiшних готелях називається вестибюль. Загледiвши їх, iз крiсел попiдводились якiсь пани й низько вклонилися. Один пiдiйшов i звернувся до Троча:
- Пане бароне, дозвольте...
Троч, не глянувши на нього, вiдрубав:
- Потiм. Ми поспiшаємо.
I вони з Трочем зiйшли мармуровими сходами до великого автомобiля на шестеро дверцят.
Шофер повiдчиняв перед ними дверцята, й вони сiли на м'якi червонi сидiння.
Тiм не завважив, що ззаду й спереду їдуть машини з охороною. Не зрозумiв вiн i вигукiв газетярiв, що продавали на вулицях газети:
"Iль бароне Троч е морто! Адессо ун рагаццо дi кваттордiчi аннi е iль пiу рiччо уомо дель мондо!"
Барон, стримуючи усмiшку, переклав йому тi слова:
- "Барон Троч помер! Тепер чотирнадцятирiчний хлопчак - найбагатша людина в свiтi!"
Автомобiль зупинився перед свiтлофором. Троч саме навчав хлопця, як йому слiд поводитись на тому банкетi, куди вони їхали. Але Тiмову увагу цiлком поглинула маленька смаглява дiвчинка з чорними очицями-тернинками, що стояла бiля ятки з овочами й, широко роззявивши рота, силкувалась угризнути здоровецьке яблуко. Помiтивши Тiмiв погляд, вона вiдняла яблуко вiд рота й усмiхнулась до хлопця.
Тiм кивнув їй i знову забув, що кожна спроба засмiятись погано кiнчається для нього. Дiвчатко, побачивши, як страшно перекривилося обличчя за склом, перелякалось, заплакало й сховалось за спину продавця овочiв.
Тiм хапливо затулив долонями обличчя й вiдхилився на м'яку спинку. А барон, що спостерiгав ту сценку в дзеркальце, опустив шибку бiля себе й, смiючись, щось гукнув малiй по-iталiйському.
Дiвчинка з iще мокрими вiд слiз щоками знову визирнула з-за спини в продавця, приступила до авто й простягла бароновi крiзь вiкно своє яблуко. Коли барон дав їй за нього блискучу монетку, вона вся засяяла, писнула: "Грацiє, синьйоре", - й знову засмiялася.
Ту хвилину автомобiль рушив з мiсця, й барон подав яблуко Тiмовi. Хлопець простяг був руку, та в останню мить вiдсмикнув її; велике яблуко, лиснюче, мов полаковане, скотилося з Тiмових колiн додолу й покотилось до шофера.
- Вам, пане Талер, треба навчитись замiнювати усмiшку грiшми, сказав Троч. - Здебiльшого чайовi дiють краще, нiж приязнь.
"Навiщо ж ти тодi вимантачив у мене смiх?" - подумав собi Тiм, а вголос промовив:
- Запам'ятаю, бароне!
Вiсiмнадцятий аркуш
У "ПАЛАЦЦО КАНДIДО"
"Палаццо Кандiдо", як свiдчить iталiйська назва, це бiлий палац: знадвору бiлий мармур, усерединi бiлий тиньк.
Коли барон iз Тiмом зiйшли на другий поверх сходами, що теж були з бiлого мармуру, їх знову обаранили директори -iццi та -оццi, що їх Тiм невиразно пам'ятав iще з порту. Вони шанобливо мовчали, бо барон розмовляв iз Тiмом.
- Цей палац - музей, - пiвголосом сказав Троч, - i за користування ним нам доведеться заплатити дуже дорого. У покоях палацу висять картини давнiх iталiйських та голландських майстрiв. Нам треба їх оглянути. Так годиться в нашому становищi. А оскiльки ви, пане Талер, треба гадати, нiчого не тямите в мистецтвi, то я раджу вам розглядати картини мовчки, з поважною мiною. Кожну картину, бiля якої я кахикну, розглядайте трохи довше, i вдавайте, що вона вас дуже зацiкавила.
Тiм поважно, безмовно кивнув головою.
Коли катер вiдчалив вiд борту, знову запахло гвоздиками: бiля Тiма сiв директор Грандiццi. Двом по-святковому вбраним добродiям, що сидiли на носi катера, вiн подав рукою знак поводитися тихiше. Вони згiдливо закивали головами й зашепотiлися, з неприхованою цiкавiстю в очах дивлячись на Тiма.
- Синьйоре, я вас вiдвезу до ваша готель, - пiвголосом мовив директор. - Там ви будете спочинути одна година, а потiм пароплавство чекає вас на один невелички прийом. Гаразд?
Тiм, який щойно був боєм на не дуже й великому вантажно-пасажирському пароплавi, раптом опинивсь у ролi багатого спадкоємця, коло якого всi на заднiх лапках ходять. Проте, в гонитвi за своїм смiхом уже трохи звикнувши прикидатись, вiн не спантеличився. Турбувало його зовсiм iнше: що тепер йому й гнатись бiльше нi за чим, бо смiх його помер.
Вiн ствердно кивав головою на все, що пропонував йому директор Грандiццi. Тiльки один раз, коли директор заговорив про зустрiч iз журналiстами о восьмiй годинi ввечерi, Тiм похитав головою.
- А, ви не любите преса, синьйоре? Але ж газети дуже кориснi, синьйоре, дуже багато кориснi!
- Я знаю, - вiдповiв Тiм. У катерi, що злегенька погойдувався на хвилi, вiн уже вiдчув себе краще.
- Коли ви знаєте, чо газети багато кориснi, то чому ви не хочете зустрiтися з журналiсти? - не вгавав директор.
- Бо... - Тiм аж лоба наморщив, гарячково придумуючи вiдповiдь. Бо все це ще надто нове для мене. Чи не можна вiдкласти ту зустрiч на завтра?
- Можна, аякже, синьйоре. Але сьогоднi ввечерi...
- Сьогоднi ввечерi я хочу сам сходити оглянути мiсто, - перебив його Тiм. Директорова пiдлесливiсть просто спокушала гримати на нього. Але Грандiццi нiтрохи не вразився.
- Нi, нi, синьйоре, не сам, - вiдказав вiн рiшуче. - Одна детектiве тепер буде вас завжди проводити, бо ви ж таки багати, розумiєте?
- А я хочу сам погуляти по мiсту! - вигукнув Тiм.
Святково вбранi пани на носi катера спантеличено поглянули на хлопця. Один протанцював по хисткому катерi до нього й спитав:
- Можу я чимось прислужитися? З вашої ласки, я Пампiнi, головний перекладач пароплавства. - Видно, вiн просто скористався з нагоди, щоб вiдрекомендуватися багатому спадкоємцевi. Та тiльки-но вiн простяг хлопцевi руку, як катер круто звернув праворуч. Перекладач упав прямо Тiмовi в обiйми, пiдхопився, ревно перепрошуючи хлопця, але катер крутонувся знову, й Пампiнi впав уже в обiйми директоровi Грандiццi.
Директор, весь почервонiвши, мов буряк, нагримав спершу на перекладача, потiм на стерничого. Одного вiн назвав бовдуром, другого йолопом. Потiм йому спало на думку, що стерничий однаково не розумiє по-нiмецькому, i вiн налаяв його ще раз, по-iталiйському, вiд чого та лайка стала принаймнi вп'ятеро довша. Перекладач, знiтившись, вернувсь на своє мiсце. I зразу ж катер пристав до причалу.
Там уже стояв шофер у синiй формi, шанобливо тримаючи кашкета в руцi. Вiн простяг Тiмовi руку, щоб допомогти йому вийти з катера, а директор скорiше про око пiдтримав хлопця пiд лiкоть, i Тiм перший ступив на причал. Iз ним панькались так, наче з дуже старим, немiчним чоловiком.
Нагорi, на пiрсi, генуезький краєвид заступила вiд нього цiла шеренга панiв у темних костюмах. Директор Грандiццi по черзi вiдрекомендував їх Тiмовi. У всiх у них прiзвища кiнчалися на "iццi" або "оццi", й Тiм зразу ж їх усi позабував.
Химерне вийшло видовище: все те врочисте мурмотiння було звернене до чотирнадцятирiчного хлопця в дрiбнокартатих кухарських штанях, випнутих пухирями на колiнах, та в завеликому для нього светрi стерничого Джоннi. По правдi сказати, смiховинна була картина. Але нiхто навiть не всмiхнувся, всi лишалися поважнi-поважнi. I так, певне, було краще для сердешного Тiма.
I далi все вiдбувалося теж поважно й церемонiально: пiд'їхала довга чорна легкова машина на шестеро дверцят, шофер вiдчинив дверцята спершу Тiмовi, тодi директоровi Грандiццi, обидва посiдали на червонi шкiрянi сидiння, машина рушила, i вся шеренга панiв у темних костюмах попiднiмала правi руки й з гiднiстю помахала їм услiд.
Аж як виїхали з порту в мiсто, Тiм згадав про свою матроську торбу, панiв Рiкертiв подарунок, що лишилася на пароплавi. Коли вiн сказав про неї Грандiццi, директор усмiхнувся:
- Звичайно, ми можемо привезти вашi речi з пароплава, синьйоре. Але пан барон уже подбав про елегантна гардероба для вам.
- Барон? - сторопiло перепитав Тiм.
- Нови пан барон, синьйоре.
- А!..
Тiм вiдкинувсь на сидiння й уперше, глянувши крiзь вiкно машини, побачив трошки Генуї: мармуровi сходи з колонами й жовту мiдну табличку на дверях iз написом: "ГОТЕЛЬ "ПАЛЬМАРО". Потiм промайнули вiяла невисокої пальми, далi кругла клумба з кущем лаванди посерединi. А потiм машина дуже плавно зупинилася. Шофер вiдчинив перед хлопцем дверцята, i швейцар у лiвреї, обшитiй золотими шнурами, взяв Тiма за руку та вивiв з машини - знову так обережно, мовби старенького дiдуся.
Тiм опинився перед мармуровими сходами. З верхньої приступки хтось гукнув йому:
- Просимо, просимо!
Тiм звiв очi й побачив високого худого чоловiка в картатому костюмi й великих темних окулярах.
- Нови пан барон, рiдни брат близнюк небiжчик, - шепнув хлопцевi на вухо Грандiццi. Але Тiм чогось не дуже повiрив у того брата-близнюка. А коли новий барон, спускаючись сходами, вигукнув: "Що за чарiвний голодранець!" - i засмiявся, Тiм за мить знав уже бiльше за директора. Вiн упiзнав цього чоловiка по своєму власному смiховi. Нiякого брата-близнюка не iснувало.
Барон був живий. А з ним i Тiмiв смiх.
Шiстнадцятий аркуш
КIНЕЦЬ ОДНIЄЇ ЛЮСТРИ
У готелi, в своїй розкiшнiй кiмнатi, чи то, краще сказати, в своїх покоях iз трьох кiмнат (такi покої називаються ще апартаменти) Тiм уперше за той день пiсля всiх несподiванок i тривог лишився сам. Барон поїхав на якусь нараду, сказавши, що iще заїде по Тiма пiзнiше.
Хлопець, що й досi ще мав на собi штани в клiтинку та бахматий светр, напiвлежав у шезлонгу. Спина його й голова спочивали на купi смугастих шовкових подушок, а ноги звисали вниз. Тiм не спускав ока з великої люстри, зробленої неначе зi скляних слiз.
Уперше за довгий-довгий час у хлопця було майже легко на серцi. Не раптове багатство та шана тiшили його; про те багатство Тiм навiть не мав iще справжнього уявлення. Хлопця тiшило, що його смiх не вмер. I ще, попри все своє замiшання, Тiм збагнув: барон тепер його опiкун, а отже, якось прив'язаний до нього. I в своїй гонитвi за власним смiхом Тiм принаймнi весь час матиме ту дичину перед носом. Тепер треба тiльки знайти в барона вразливе мiсце.
Тiм iще не знав, що здалеку iнодi буває виднiше, нiж зблизька.
У дверi постукали, i, не дожидаючи Тiмового запрошення, ввiйшов барон.
- Лежи, лежи, - сказав вiн хлопцевi. Потiм, переломившись, мов складаний ножик, упав у розкiшне крiсло, викладене вiзерунками iз слонової костi. Закинувши ногу за ногу, вiн весело поглянув на Тiма:
- А оцей останнiй заклад придумано непогано, Тiме Талере! Вiтаю, вiтаю!
Тiм дививсь на барона знизу й мовчав.
Троча, видно, бавило й те. Вiн спитав:
- А ти, власне, хотiв виграти чи програти? Менi дуже цiкаво це знати.
Тiм вiдповiв ухильно:
- Об заклад звичайно забиваються, щоб виграти...
- Ну, то це було просто чудово придумано! - захоплено вигукнув барон. Тодi схопивсь на ноги, схрестив руки на грудях i почав ходити туди й сюди по Тiмових покоях.
Тiм, лежачи на шезлонгу, спитав його:
- А наша угода, власне, ще дiйсна? Я ж уклав її з тим, першим бароном Трочем, а не з його гаданим братом.
Троч повернувся з вiтальнi до спальнi й сказав, не спиняючись:
- Угоду укладено з паном Т. Трочем. Мене звуть Тобiас Троч. Ранiше я називав себе Томас Троч. I так, i так Т., хлопчику мiй.
- А кого ж поховано замiсть вас, коли нiякого брата не iснує? допитувався Тiм.
- Одного вбогого, безрiдного пастуха, мiй юний друже. - Задоволено плямкнувши губами, Троч додав: - На Месопотамському нагiр'ї, поблизу гори Джебел-Сiнджар, розташована моя головна резиденцiя, невеличкий замок. Ото там його зараз i ховають, замiсть мене.
Вiн знову вийшов у вiтальню, й уже з-за дверей Тiм почув:
- Мiй замочок стоїть у єзидському краю. Ти знаєш, хто такi єзиди?
- Нi, - вiдказав Тiм, здивований бароковою балакучiстю.
Голос наблизився знову:
- Єзиди - це плем'я, що поклоняється чортовi, дияволовi. Вони вiрять, нiби бог простив диявола й вiддав пiд його владу всi земнi справи. Тому вони й поклоняються чортовi як володаревi землi.
Барон знову вернувся до спальнi. Тiм сказав досить байдуже:
- А, он як!
- А, он як! - передражнив хлопця барон видимо роздратовано, i веселий вираз уперше зiйшов з його обличчя. - Тебе, видно, чорт зовсiм не цiкавить, еге?
Тiм не зрозумiв, чого це раптом барон так схвилювався, i простодушно спитав:
- А хiба чорт i справдi є на свiтi?
Троч знову впав у оздоблене слоновою кiстю крiсло.
- Ти справдi такий наївний чи тiльки прикидаєшся? Невже ти нiколи не чув про людей, що укладали угоди з чортом i пiдписували тi угоди своєю кров'ю?
Зачувши слово "угода", Тiм зразу нашорошився. Вiн думав, що Троч зараз заговорить про їхню угоду. Але барон теревенив далi про чортiв та демонiв. Розповiдав про Вельзевула, володаря пекла, про демонiв Форкаса, Астарота й Бегемота, про вiдьом, про чорну магiю, про славнозвiсного чаклуна доктора Фауста, що мав за слугу молодшого чорта Мефiстофеля.
Помiтивши, що хлопець нудиться, Троч пiдвiвся й промимрив сам до себе:
- Доведеться дiяти вiдвертiше...
Тiм знову лiг у подушки i втупив очi в люстру. Звiсивши додолу праву руку, вiн несвiдомо крутив у нiй одну з шовкових пантофель, що поклали йому бiля шезлонга. В скляних бурульках люстри, химерно спотворена, безлiч разiв вiдбивалася кощава барокова постать.
Троч спитав навпростець:
- Хочеш, я навчу тебе тiєї замови, що нею доктор Фауст приворожив собi свого чорта?
- Навiщо вона менi... - не повертаючи голови, вiдказав Тiм i побачив, як тiпнулося з досади розмножене в скляних бурульках барокове обличчя. Тодi знову почув його голос.
- То, може, хоч переказати її тобi? - спитав Троч, видимо насилу стримуючи злiсть.
- Як хочете, бароне... - З хлопцевого голосу добре чути було, що все те йому зовсiм не цiкаве. А втiм, цiкавiсть ворухнулась у ньому, коли вiн побачив, як манюсiнькi Трочi в шлiфованих скельцях заклинально пiдносять тонюсiнькi ручки.
Троч дуже повiльно, якимсь дивно глухим голосом почав вимовляти чудернацькi слова:
Багабi лака бахабе
Ламак каї ахабабе
Карелiйос
Ламак ламек Бахлiяс
Кабаагi забалiйос...
По цих словах люстра затремтiла - може, вiд того, що барон вимахував руками, - i з її середини почав спускатись на павутинцi здоровенний сполоханий павук.
Тiм дуже гидував павуками. I взагалi ота таємнича замова вже дратувала його. Тому вiн пiдняв шовкову пантофлю, що її крутив у руцi, й щосили жбурнув на павука.
Барон саме вимовляв дальшi слова:
Барiйолас
Лагоц ата кабiйолас...
I враз пiд стелею щось тонко заскреготiло, а тодi в ногах у Тiма задзвенiла, забряжчала, загримотiла, впавши додолу, вся величезна люстра.
Тiм перелякано пiдiбгав ноги. Барон стояв за спинкою свого крiсла, роззявивши рота, з iще пiднесеними догори руками, а на лобi в нього вже набiгла гуля. Видно, його зачепило люстрою.
В покоях стало тихо-тихо. Але оглушливий брязкiт, певно, почули в готелi, бо за хвилинку хтось мiцно постукав у дверi.
Аж тодi барон опустив руки. Згорбившись, наче вкрай знесилений, пiдiйшов вiн до дверей, прочинив їх трошечки й сказав кiлька слiв по-iталiйському. Тiм нiчого не зрозумiв.
Потiм Троч знову причинив дверi, сперся на них плечима й промовив:
- Марна рiч... На чисте серце нема ради.
Хлопець у шезлонгу, що зрозумiв тi слова не краще, нiж таємниче закляття, пiдвiвся й спитав:
- Що марна рiч?
- Середньовiччя! - вiдповiв барон начебто зовсiм не до ладу, й Тiм однаково нiчого не зрозумiв. Тому вiн не став далi допитуватись, а сказав:
- Вибачте... Я ненавмисне люстру звалив. Я просто хотiв павука вбити.
- Ет, пусте. Запишуть у рахунок за номер, заплатимо i квит, вiдмахнувся барон.
- Як то "заплатимо"? - обурився хлопець: йому нараз пригадалося його незмiрне багатство. I вiн додав: - За люстру заплачу я сам, бароне!
- Нiчого не вийде, - вiдказав Троч, i в кутиках його вуст iзнову заграли веселi зморщечки. - Ти, любий мiй, iще неповнолiтнiй, а тому не можеш витратити жодної марки без дозволу свого опiкуна, барона Тобiаса Троча. - I, осмiхаючись, уклонився: - Але кишеньковi грошi ти, звичайно, одержуватимеш.
Тiм теж уклонився й мовив:
- Вам, я бачу, також спадають на думку вельми розумнi речi, бароне. Але дозвольте менi нарештi перевдягтися. Я хотiв би лишитися сам.
Троч спершу безмовно витрiщився на хлопця, тодi лунко зареготав.
- А в вас, я бачу, таїться бiльше, нiж я сподiвався, Тiме Талере! Низенько кланяюсь! - смiючись, вигукнув вiн. I аж тодi помiтив, як зблiд Тiм вiд того смiху. Веселий регiт, що ним Троч, мов арканом, притягував до себе людей, цього хлопця не брав, бо то був його власний, Тiмiв регiт.
Троч швидко рушив до дверей. Але, перше нiж вийти, тернув рукою по блискучiй стiльницi невеличкого письмового столика, що стояв бiля самих дверей, i, зиркнувши скоса на Тiма, посунув на середину столика шкiряний бювар.
Аж тодi вiн вiдчинив дверi, кинувши через плече:
- Я завжди до ваших послуг, пане Талер. Слугу я покличу. Це мiй вiрний чоловiк iз Месопотамiї.
- Спасибi, - вiдказав Тiм. - Я звик перевдягатися сам.
- Iще краще, - осмiхнувся Троч. - Дешевше буде. - I нарештi вийшов, тихенько зачинивши за собою дверi.
В коридорi барон хвилинку замислено постояв.
- Хлопець хоче повернути собi свiй смiх, - промурмотiв вiн сам до себе. - Вiн зневажає ту силу, що її дає темрява. Чи, може, просто байдужий до неї. Вiн хоче свiтла, а свiтло... - барон повiльно рушив до свого номера. - Свiтло ламається в дзеркалi. Треба спробувати ще так...
Вернувшись до своїх покоїв, Троч знову впав у крiсло. Над ним висiла така сама люстра, як у вiтальнi Тiмового номера. Баронiв погляд упав на склянi бурульки, що злегенька погойдувалися. Йому пригадалось, як Тiм пожбурив у люстру пантофлю; й раптом Троч засмiявся. Вiн реготав так, що крiсло пiд ним аж двигтiло, аж рипiло.
Барон смiявсь, як малий хлопчак. Смiх здiймавсь йому з нутра, як бульбашки в келиху з шампанським. Починаючись iз найнижчої ноти, перебiгав по всiй гамi - вище й вище - i кiнчався кумедним "iк!". Барон переводив дух - i знову цiла гама й кумедне "iк!" на кiнцi.
Однак барон нiколи не мiг весело й бездумно вiддатись хоч би якому почуттю. Йому бракувало хисту бути просто щасливим. Вiн мусив усе пояснювати собi, розбирати на частки, аналiзувати - навiть свої почуття.
Так i того разу - тiльки-но iкнувши востаннє, барон замисливсь: а чого ж вiн смiється? I здивовано вiдзначив, що смiявся з самого себе, зi своєї невдалої спроби справити на Тiма Талера враження фокусами чорної магiї.
Спроба не вдалася, Троч зазнав поразки, i все ж вiн смiявся. Досi з бароном такого не бувало ще зроду.
Вiн пiдвiвся з крiсла, й, ходячи туди й сюди по вiтальнi, заговорив сам iз собою.
- Дивовижна рiч, - бурмотiв вiн. - Я купив собi смiх, щоб здобути владу над серцями. А тепер... - барон уражено зупинився... - тепер я здобув владу над самим собою, над своєю норовливою вдачею. Я бiльше вже не пiдкоряюся своїм норовам, я їх проганяю смiхом!
Троч знову почав ходити по вiтальнi.
- Ранiш я нетямився з лютi, коли не моє бувало зверху. Ладен був на стiну дертися. А тепер, навiть спiймавши облизня, засмiюся - i моє однаково зверху!
Барон iз майже щасливим виразом на обличчi схопився за голову й вигукнув:
- Це ж неймовiрно! Всю свою зверхнiсть менi доводилось весь час пiдтримувати хитрiстю, пiдступами, каверзами, перемогами над iншими людьми. А тепер вона сама спливає на мене, бо я вмiю пускати з рота якiсь кумеднi хихи та хахи. Виходить, смiх вартий бiльш, нiж я гадав! За нього справдi можна вiддавати цiлi царства!
Вдоволений кощiй знову впав у крiсло, i обличчя його на мить стало таке лукаве, як колись, на iподромi.
- Поганяйся тепер за своїм смiхом, Тiме Талер! Ти його не наздоженеш! Бо я за нього руками й зубами держатимусь!
Сiмнадцятий аркуш
БАГАТИЙ СПАДКОЄМЕЦЬ
Форма молодих багатих спадкоємцiв за тих часiв була така: сiрi штани з тонкого сукна, пiджак у чорно-червону пересмужку, снiжно-бiла шовкова сорочка, червона краватка в чорну клiтинку, такi самi шкарпетки й жовтi замшевi черевики.
Тiм стояв у тому вбраннi перед високим, вiд самої пiдлоги, дзеркалом i причiсувався, вперше в життi примочивши задля того чуба. На килимi бiля дзеркала лежала газета зi знiмком вiдомого тенiсиста. Поморочившись, Тiм зачесав чуба майже так, як на знiмку.
Якусь хвилину Тiм роздивлявся сам себе в дзеркалi: спробував навiть скласти уста в якусь подобу усмiшки, але нiчого не вийшло. Тодi вiн сумно вiдвернувся й почав знiчев'я ходити по кiмнатах свого номера. Сiв у крiсло-гойдалку, гойднувся раз-другий i знуджено встав. Пороздивлявся картини на стiнах - усе кораблi на бурхливих хвилях, пiдняв трубку бiлого телефону, та зразу ж i поклав її, а врештi розгорнув пишно оздоблений золотим тисненням шкiряний бювар, що його барон залишив посерединi полiрованого письмового столу. В бюварi був поштовий папiр. На кожному аркушi в лiвому верхньому кутику стояло надруковане сiрими лiтерами:
Тiм Талер,
власник акцiйного товариства "Барон Троч".
А в другому кутику:
Генуя, " "... 19.. р.
В шовковiй кишеньцi збоку лежали конверти. Тiм вийняв один i прочитав унизу зворотну адресу:
Тiм Талер, Генуя, Iталiя, готель "Пальмаро".
Хлопець сiв на стiлець перед письмовим столом, зняв ковпачок з авторучки, що лежала бiля бювара, й вирiшив написати листа.
Пiдсунувши до себе бювар i вийнявши з нього один аркуш, вiн побачив на полiрованiй поверхнi стiльницi дзеркальний вiдбиток напису. I Тiмовi впало в око одне слово:
Ч О Р Т
"Читається неначе "чорт", - подумав Тiм. - Видно, як зайде мова про чорта, то вiн починає ввижатися скрiзь. Чи хоча б його iм'я".
Хлопець поклав папiр перед собою i почав писати:
"Любий пане Рiкерт!
Я дiставсь до Генуї не зовсiм щасливо. Барон помер, а я тепер його спадкоємець. Але я цього зовсiм нехотiв. Скорiш, навпаки, але цього я на жаль неможу вам пояснити. Може, колись потiм. Будь ласка, спробуйте розшукати стюарда, його звати Крешимир i в нього апендицит. Крешимир може вам усе розказати, а я на жаль неможу. Поговорiть iще зi стерничим iз Дельфiна, його звати Джоннi й вiн iз Гамбурга. Вiн знає як усе вийшло.
Тепер я найбагатша людина в свiтi, а так званий новий барон мiй опiкун. Гарного в тому нема нiчого але може буде корисно. Бароновi я i взнаки не дам що я всього цього нехочу.
Ви, ваша матуся, стюард i Джоннi були дуже добрi до мене.
Може ви найдете яку-небудь раду на мою бiду. Але мабудь доведеться й менi самому шукати. Та воно мабудь i добре, бо я хоч матиму якийсь план i якусь мету й забуватиму за тим що я нетакий як люди.
Вiтайте будь ласка вашу матусю i вам щиро дякує ваш сумний Тiм Талер.
S.P. Але менi листiв не пишiть. Може згодом я найду таємну адресу.
Тiм".
Хлопець перечитав листа, згорнув його, засунув у конверта й заклеїв. Та щойно хотiв його заадресувати, як у коридорi почулася чиясь хода.
Тiм швиденько сховав листа в нагрудну кишеню пiджака. Ту ж мить у дверi постукали, i, так само не дожидаючи запрошення, ввiйшов барон.
Побачивши вiдкриту авторучку й розгорнений бювар, вiн спитав:
- Листи пишемо, пане Талер? З такими речами будьте обережнi. А втiм, до ваших послуг є секретар.
Тiм згорнув бювар, накрутив ковпачок на авторучку й аж тодi вiдповiв:
- Як менi потрiбен буде секретар, я його покличу.
- О, голосок прорiзується, - засмiявся Троч. - Ви, я бачу, разом з одежею й манери змiнили. Хвалю, хвалю!
У дверi знов постукали. Барон досадливо гукнув:
- Че коза воле? (Чого вам треба?)
- Ля гардероба пер iль сiньйоре Талер! (Пановi Талеровi речi!) вiдповiло з-за дверей.
- Авантi! (Заходьте!) - буркнув Троч.
Слуга в довгому зеленому фартусi внiс, улесливо зiгнувшись, Тiмову матроську торбу, поклав її на стояк для валiз, а сам став бiля дверей.
Тiм пiдiйшов до нього, подав йому руку й сказав:
- Щиро вам дякую!
Спантеличено, незграбно й видимо незадоволено слуга схопив Тiмову руку й промимрив:
- Нон капiско...
- Не розумiю, каже, - смiючись, переклав барон. - Зате оце ось вiн напевно зрозумiє, - i, витягши з кишенi паку грошей, дав один папiрець слузi.
Той засяяв, загукав: "Грацiє! Мiллє грацiє, сiньйоре бароне!" (Спасибi! Тисячу разiв спасибi, пане бароне!") - i, вклоняючись, позадкував iз номера.
Троч замкнув за ним дверi й сказав:
- Колись, у давнину, як раб заходив до покою свого пана, то перше роззувався, тодi пiдповзав до пана навколiшки i цiлував пакового чобота. Як шкода, що цi благословеннi часи минулися...
Тiм не звернув нiякої уваги на бароновi слова. Його раптом нiби окропом ошпарила думка: адже ж у торбi лежить його кашкет, а в кашкетi пiд пiдшивкою - угода з Трочем! Вiн нiби знiчев'я пiдiйшов до торби, розв'язав її, побачив кашкет iз самого верху i взяв його в руку. Пiд пальцями зашурхотiв папiр, i хлопець полегшено зiтхнув. Слухаючи, що каже далi барон, вiн по змозi непомiтно витяг угоду з кашкета й сховав у кишеню.
- В такому готелi, як цей, - просторiкав Троч, - досить подавати руку трьом: по-перше, старшому швейцаровi, бо його часом треба просити, щоб вiн казав усiм, нiби вас нема вдома; по-друге, директоровi, щоб вiн нiде не розповiдав про нас зайвого; i по-третє, головному кухаревi, щоб вiн смачнiше годував тих, iз ким ми маємо справу.
- Запам'ятаю, - мовив Тiм, а сам подумав: "Як я знову вмiтиму смiятися, менi дуже приємно буде подавати руку слугам та покоївкам".
Задзвонив телефон. Хлопець узяв трубку й сказав у неї:
- Тiм Талер слухає.
- Вашу машину подано, синьйоре! - промовило в телефонi.
- Дуже дякую, - вiдповiв Тiм i поклав трубку. Барон, що весь час стежив за хлопцем, сказав:
- Нiколи не озивайтесь у телефон своїм повним iм'ям, любий мiй! Досить кинути: "Алло!" I то таким тоном, щоб зразу ясно стало: вас потурбували i ви невдоволенi! I не кажiть "дуже дякую", коли вам доповiдають, що машину подано. Досить буркнути: "Гаразд". Багатство зобов'язує до деякої неввiчливостi, пане Талере. Людей треба тримати на вiдстанi.
I знову Тiм промовив: "Запам'ятаю", - а собi знову подумав: "Стривай-но, поверну я собi свiй смiх!"
Потiм обидва спустились до прихожої, що в таких розкiшних готелях називається вестибюль. Загледiвши їх, iз крiсел попiдводились якiсь пани й низько вклонилися. Один пiдiйшов i звернувся до Троча:
- Пане бароне, дозвольте...
Троч, не глянувши на нього, вiдрубав:
- Потiм. Ми поспiшаємо.
I вони з Трочем зiйшли мармуровими сходами до великого автомобiля на шестеро дверцят.
Шофер повiдчиняв перед ними дверцята, й вони сiли на м'якi червонi сидiння.
Тiм не завважив, що ззаду й спереду їдуть машини з охороною. Не зрозумiв вiн i вигукiв газетярiв, що продавали на вулицях газети:
"Iль бароне Троч е морто! Адессо ун рагаццо дi кваттордiчi аннi е iль пiу рiччо уомо дель мондо!"
Барон, стримуючи усмiшку, переклав йому тi слова:
- "Барон Троч помер! Тепер чотирнадцятирiчний хлопчак - найбагатша людина в свiтi!"
Автомобiль зупинився перед свiтлофором. Троч саме навчав хлопця, як йому слiд поводитись на тому банкетi, куди вони їхали. Але Тiмову увагу цiлком поглинула маленька смаглява дiвчинка з чорними очицями-тернинками, що стояла бiля ятки з овочами й, широко роззявивши рота, силкувалась угризнути здоровецьке яблуко. Помiтивши Тiмiв погляд, вона вiдняла яблуко вiд рота й усмiхнулась до хлопця.
Тiм кивнув їй i знову забув, що кожна спроба засмiятись погано кiнчається для нього. Дiвчатко, побачивши, як страшно перекривилося обличчя за склом, перелякалось, заплакало й сховалось за спину продавця овочiв.
Тiм хапливо затулив долонями обличчя й вiдхилився на м'яку спинку. А барон, що спостерiгав ту сценку в дзеркальце, опустив шибку бiля себе й, смiючись, щось гукнув малiй по-iталiйському.
Дiвчинка з iще мокрими вiд слiз щоками знову визирнула з-за спини в продавця, приступила до авто й простягла бароновi крiзь вiкно своє яблуко. Коли барон дав їй за нього блискучу монетку, вона вся засяяла, писнула: "Грацiє, синьйоре", - й знову засмiялася.
Ту хвилину автомобiль рушив з мiсця, й барон подав яблуко Тiмовi. Хлопець простяг був руку, та в останню мить вiдсмикнув її; велике яблуко, лиснюче, мов полаковане, скотилося з Тiмових колiн додолу й покотилось до шофера.
- Вам, пане Талер, треба навчитись замiнювати усмiшку грiшми, сказав Троч. - Здебiльшого чайовi дiють краще, нiж приязнь.
"Навiщо ж ти тодi вимантачив у мене смiх?" - подумав собi Тiм, а вголос промовив:
- Запам'ятаю, бароне!
Вiсiмнадцятий аркуш
У "ПАЛАЦЦО КАНДIДО"
"Палаццо Кандiдо", як свiдчить iталiйська назва, це бiлий палац: знадвору бiлий мармур, усерединi бiлий тиньк.
Коли барон iз Тiмом зiйшли на другий поверх сходами, що теж були з бiлого мармуру, їх знову обаранили директори -iццi та -оццi, що їх Тiм невиразно пам'ятав iще з порту. Вони шанобливо мовчали, бо барон розмовляв iз Тiмом.
- Цей палац - музей, - пiвголосом сказав Троч, - i за користування ним нам доведеться заплатити дуже дорого. У покоях палацу висять картини давнiх iталiйських та голландських майстрiв. Нам треба їх оглянути. Так годиться в нашому становищi. А оскiльки ви, пане Талер, треба гадати, нiчого не тямите в мистецтвi, то я раджу вам розглядати картини мовчки, з поважною мiною. Кожну картину, бiля якої я кахикну, розглядайте трохи довше, i вдавайте, що вона вас дуже зацiкавила.
Тiм поважно, безмовно кивнув головою.