На другому поверсi Троч зупинився поговорити з директором музею: того вже повiдомили про вiдвiдини багатiя-барона. I Тiм вiдчиненими дверима вийшов на невеличкий балкончик.
Звiдти вiн побачив на подвiр'ячку внизу маленьку дiвчинку, що креслила паличкою якiсь лiнiї на втоптанiй землi, а потiм викладала їх рiзнобарвними камiнчиками. Видно, вона щойно була в музеї, в тому залi, де виставлено мозаїки, i тепер теж по-своєму робила мозаїку.
Дiвчинка викладала з камiнчикiв обличчя, схоже на iкону, але на мiсцi рота було пiвколо, вигнуте догори: обличчя смiялося.
Та якраз коли дiвчинка неквапливо вставляла в те обличчя зелене око, надiйшов якийсь хлопець, глянув на майже готову картину, кисло скривився й човгнув по нiй ногою.
Обличчя було знiвечене.
Дiвчинка злякано глянула на руйнiвника, i з очей їй враз покотилися ряснi сльози.
Потiм вона, хлипаючи, покiрливо заходилася збирати свої камiнцi.
А хлопець стояв поруч, сховавши руки в кишенi, з чоловiчою зневагою в поглядi.
Тiм розлютився й хотiв був уже збiгти вниз, заступитись за дiвчинку, та, рвучко обернувшись, побачив перед собою барона, що, видно, теж спостерiгав усю ту сценку.
- Не втручайтеся, пане Талер, - усмiхнувшись, сказав Троч. Звiсно, цей хлопець учинив дуже негарно. Але так воно ведеться в свiтi. Так само по-варварському, як отой хлопець, важкi солдатськi чоботи розтоптують довершенi витвори мистецького генiя; та коли кiнчається вiйна, тi самi варвари, скривившись кисло, пiдписують кредити на вiдбудову зруйнованого. А ми на тому заробляємо. Наша фiрма, наприклад, пiсля вiйни реставрувала в Македонiї понад тридцять церков, i чистий наш прибуток iз того становить понад мiльйон драхм.
Тiм промимрив завчену фразу:
- Я запам'ятаю, бароне. Але зараз, - додав вiн, - менi хотiлось би пообiдати.
- Знаменита думка! - засмiявся Троч. - Я знаю тут один чудовий лiтнiй ресторанчик.
Навiть не глянувши бiльше нi на картини по стiнах, нi на дiтей на подвiр'ячку, барон попрямував до своєї машини, що стояла перед брамою музею. Тiм мовчки тюпав поруч нього.
В лiтньому ресторанi - на Тiмове здивування, вiн виявився зовсiм не такий розкiшний, як любив барон звичайно, - їх, низько кланяючись, зустрiли власник, директор i старший офiцiант. Барон говорив iз ними по-грецькому, проте до Тiма вiн звертався по-нiмецькому, їх провели до стола в куточку, постелили задля них снiжно-бiлу скатерку, поставили квiти й принесли з будинку ще один невеличкий столик для закусок. Усi вiдвiдувачi ресторану уважно, напружено стежили за тими готуваннями.
Деякi перешiптувалися, крадькома позираючи на Тiма.
- Що, моє фото й тут надруковане в газетах? - пошепки спитав хлопець.
- Аякже! - голосно вiдказав барон, - У Грецiї, пане Талер, нiчого так не шанують, як багатство, бо це бiдна країна. Для таких, як ми, Грецiя - рай. Навiть в оцьому абиякому ресторанчику нас нагодують таким обiдом, що хоч би й королю такий подати, то не сором. Тут багатству вiддають царську шану. Ось чому я й люблю так Грецiю.
Троч, мабуть, iще довго просторiкував би, дратуючи Тiма, якби не прийшов офiцiант i не шепнув йому щось на вухо.
- Мене кличуть до телефону. Вже прознали мiй улюблений ресторан, - сказав барон Тiмовi. - Вибачте. - Вiн пiдвiвся й пiшов за офiцiантом до будинку.
Хлопець, лишившись сам, задивився на один стiл навпроти їхнього єдиний стiл, що за ним нiхто не витрiщався на Тiма.
Його зацiкавили там двi родини.
Перша сидiла за столом - огрядненька чорнява мама з мушкою на щоцi й двi донечки: одна рокiв п'яти, друга рокiв двох.
Друга родина - велика сiра кицька й троє кошенят, двоє чорних i одне сiре - вовтузилась пiд олеандровим кущем бiля столу.
Обидвi мами - i мама-грекиня, i мама-кицька - були дуже сердитi. Коли менша донечка-грекиня залiзла на клумбу, вбралась у землю й почала рвати та пхати собi в ротик листя, мама з мушкою схопилась i наклепала її долонею по щоках, по губах, по носi. Мале ревло, аж заходилось, а пухка мамина долоня все ляскала по мокрому вiд слiз личку.
I в мами-кицьки вдача була така самiсiнька. Щоразу, як котре-небудь iз кошенят пiдскакувало до неї чи стрибало їй на хвiст, вона сердито сичала. Найдужче в'їлась вона на одне чорненьке кошенятко. Коли воно жалiбно нявкнуло, кицька щосили вдарила його лапою, хоча й не випустивши пазурiв - так би мовити, долонею. Маля все ж знову пiдскочило до неї - вона вдарила його ще раз, i котяче нявчання злилося з дитячим верещанням.
Тiм вiдвернув погляд - не мiг довше на таке дивитися.
I якраз ту хвилину повернувся барон. Вiн, видно, й цього разу бачив усю ту сценку й розгадав хлопцевi думки, бо, сiдаючи, сказав:
- От бачите, пане Талер, мiж людьми й звiрами зовсiм невелика рiзниця. Майже невiдчутна, можна сказати.
- Це я вже третю думку чую про ту рiзницю, - трохи спантеличено мовив Тiм: - У одному гамбурзькому театрi я чув такi слова: "Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє", - цебто тiльки людина вмiє смiятися, а звiрi - нi. На картинах у музеї було навпаки, там смiялися тiльки звiрi, але не люди. А ви, бароне, кажете менi, що мiж людьми й звiрами взагалi нема нiякої рiзницi.
- Нiщо в свiтi не буває таке просте, щоб його можна було з'ясувати одною фразою, - вiдповiв Троч. - А що означає для людини смiх, цього, любий мiй пане Талер, нiхто достоту не знає.
Тiм згадав нараз одне зауваження стерничого Джоннi й вимовив тi слова скорiш сам до себе, але досить голосно, так що почув i барон:
- Смiх - це внутрiшня воля.
Тi слова дивно вплинули на барона: вiн тупнув ногою й закричав:
- Це тобi стерничий сказав!
Тiм зчудовано заклiпав очима. I раптом цей чотирнадцятирiчний пiдлiток, iще напiвдитина, збагнув, навiщо барон вiдкупив у нього смiх i чому нинiшнiй барон Троч так вiдрiзняється вiд похмурого картатого пана з iподрому. Вiн став вiльною людиною. А розлютився тому, що Тiм це вiдкрив.
А втiм, барон, як i завжди, зразу ж опанував себе. Вже знову спокiйний i чемний, як завжди, вiн змiнив тему:
- Ви знаєте, пане Талер, наше становище на масляному ринку стало загрозливе. Менi треба не пiзнiше як завтра зустрiтися з iншими керiвниками нашої фiрми й порадитися, що робити. На такi наради ми звичайно збираємося до мого месопотамського замку. Може, й ви поїдете зi мною туди? Те, що вам треба ще побачити в Афiнах, я покажу вам коли-небудь згодом.
- Як хочете, - вiдказав Тiм немовбито байдуже. Насправдi ж вiн нiчого так не хотiв, як побачити те таємниче мiсце, де здебiльшого, мов павук усерединi своїх тенет, сидiв барон.
Але Трочевi не хотiлось залишати Афiни. Коли їм подали їжу, вiн зiтхнув:
- Останнiй цього разу обiд у цiй благословеннiй країнi... Ну, смачного!
К н и г а т р е т я
М А Н I В Ц I
Смiх - то не крам на продаж, як,
скажiмо, маргарин.
Хто його продає, чинить необачно.
Салех-бей.
Двадцять перший аркуш
ЗАМОК У МЕСОПОТАМIЇ
Уже вдруге Тiм летiв у невеликому двомоторному лiтаку, що належав фiрмi барона Троча. Вилетiли вони вдосвiта, i хлопець насилу розрiзняв зi свого вiкна море й небо. Та враз вiн побачив за невеличким темним горбком якогось острiвця вогненне коло. Сонце зiйшло так швидко, немов випiрнуло з моря.
- Ми летимо на схiд, назустрiч сонцю, - пояснив Троч. - У Афiнах воно ще не зiйшло. Слуги в моєму замку моляться на сонце. Вони називають його Еш-Шемс.
- А я гадав, вашi слуги моляться чортовi, - озвався Тiм.
- Авжеж, вони шанують шайтана, як володаря землi, але не як володаря неба.
Хлопець хотiв був промовити: "А..." - та вчасно згадав, що вже раз розсердив барона тим байдужим слiвцем. Тому вiн не сказав нiчого. Мовчки дивився вiн униз, на море, що його олив'яно-сiра барва навдивовижу швидко яснiшала, поки стала зелена, мов скло.
Тiм не боявся, летячи в лiтаку, але й не радiв iз польоту. Навiть не дивувався, бо хто не вмiє смiятись, той не вмiє й дивуватися.
Барон почав пояснювати йому "становище на масляному ринку". Тiмовi про те становище було байдужiсiнько: та все ж вiн зрозумiв, що їхня фiрма пересварилася з кiлькома великими молочарськими компанiями i що якась iнша фiрма продає в Норвегiї, Швецiї, Данiї, Нiмеччинi та Голландiї краще й дешевше масло, нiж їхня. От через те й летiли вони до месопотамського замку. Там барон хотiв "з'ясувати ситуацiю" та "обмiркувати заходи". Двоє Трочевих компаньйонiв також мали прилетiти до замку: один, мiстер Пеннi, -з Лондона, а другий, сеньйор ван дер Толен, - з Лiсабона.
Лiтак уже давно летiв над одноманiтними голими нагiр'ями Малої Азiї, а барон усе патякав про гатунки масла та цiни на нього. У мовi його ряснiли такi вислови, як "фронт збуту", "армiя споживачiв", "наступальна рекламна кампанiя", неначе вiн був генерал, що готується до великої битви.
Задля годиться, аби щось сказати, Тiм мовив, коли барон на хвилинку замовк:
- А в нас удома нiколи не бувало масла, самий маргарин.
- На маргаринi капiталiв не наживеш, - буркнув барон. - Бутерброди з маргарином - гидота.
- Але ж маргарин iде не тiльки на бутерброди! - зауважив Тiм. - У нас його i в печиво клали, й у страву, й смажили на ньому.
Аж тодi барон зацiкавився:
- То в вас, виходить, маргарин правив i за смалець, i за олiю, й за масло, еге?
Тiм кивнув головою:
- По-моєму, в самому нашому завулку за день споживалось не менш як пiвцентнера маргарину.
- Цiкаво, - промимрив Троч. - Дуже цiкаво, пане Талер! Обхiдний маневр iз маргарином i виграш простору на масляному ринку. Майже генiально! Але як це зробити?
Барон поринув у задуму, аж згорбившись на своєму сидiннi. Тiмовi це було до речi, бо вiн саме задивився вниз. Там у зморшках-долинах гiрської країни тяглись iз рiзних кiнцiв каравани вiслюкiв, що прямували до одного мiсця - певне, до селища, де був базарний день. Пiлот вiв лiтак навмисне, задля хлопця, зовсiм низько, так що Тiмовi досить виразно видно було погоничiв тих вiслюкiв. Звiсно, обличчя видавались йому просто свiтлими цятками, з вусами чи без, отож вiн мiг судити про людей тiльки з їхнього одягу, а той одяг був, як на його погляд, такий чудернацький, що люди нагадували йому скорiше дивовижних заморських звiрiв iз звiринця. Звичайно, це була нiсенiтниця; якби тi люди були поголенi, пiдстриженi та вбранi, скажiмо, так, як убиралися люди в Тiмовому рiдному мiстi, то хлопець i не вбачив би в них нiчого незвичайного, крiм хiба трохи темнiшого кольору облич. Та чи можна вимагати вiд чотирнадцятирiчного пiдлiтка, несподiвано завезеного в чужий край, щоб вiн зразу ж склав собi правдиву думку про нiколи не бачений народ? А втiм, на прикладi Салех-бея Тiм мав дуже швидко переконатися, що не слiд надто поквапливо судити про нових знайомих та iншi народи.
Той Салех-бей якраз виїхав верхи на конi з маслинового гайка, коли лiтак приземлився на рiвнiй, як стiл, гiрськiй долинi й Тiм перший вийшов iз нього. Троч привiтав вершника по-арабському, надзвичайно чемно. Вклоняючись, барон шепнув хлопцевi:
- Це великий комерсант i ватаг єзидiв. Вiн учився в вашому рiдному мiстi. Зараз вiн заговорить до вас по-нiмецькому. Поводьтесь iз ним шанобливо, вклоняйтеся низько.
А Салех-бей уже обернувся до хлопця, i той добре-таки знiяковiв. На цьому бородатому дiдовi було таке вбрання, що Тiм лиш помалу розрiзнив його окремi частини: сорочку, куцинку, каптан, iще один каптан - верхнiй, строкатий широкий пояс, обмотаний круг живота, а поверх усього - халат, такий, як носять жiнки. З-пiд халата виглядали шаровари. Все те було вельми барвисте; в барвах переважала iржаво-червона. Темне Салех-беєве обличчя було худорляве, однак не зморшкувате. З-пiд кошлатих чорних брiв дивилися блакитнi очi.
- Ви, юначе, напевне, й є той славнозвiсний спадкоємець, що про нього пишуть усi газети, - промовив вiн на диво чистою нiмецькою мовою. - Вiтаю вас i зичу вам благословення божого.
Старий уклонився, й Тiм вiдповiв поклоном. Хлопець спантеличився ще дужче, бо ж цей чоловiк, що зичив йому благословення божого, був вождь легендарних поклонникiв диявола. До того ж, у цiй химернiй постатi, що нагадувала Тiмовi манекен iз паноптикуму, як видно, таївся вельми освiчений чоловiк. Мiж подобою й дiйснiстю була така велика рiзниця, як мiж восковою квiткою й живою трояндою. Оце й збентежило хлопця. Але вiн давно вже навчився приховувати свої почуття. I Тiм чемно вiдповiв старому:
- Дуже радий познайомитися з вами. Барон багато розповiдав менi про вас. (Це, звичайно, була неправда, але Тiм тепер часто чув такi гречнi брехеньки й наслiдував їх, коли треба.)
До замку вони поїхали у великiй чотириколiснiй каретi, запряженiй парою коней. Салех-бей їхав поряд верхи й розмовляв iз бароном по-арабському,
Коли карета об'їхала маслиновий гайок, перед ними показався замок, що стояв на вершку положистого пагорба.
Замок той був справжня почвара, цегляна химерiя з зубчастими вежами на даху та драконячими пащами на кiнцях ринв.
- Не подумайте, будь ласка, що це я побудував таку гидь, звернувсь до Тiма барон. - Я просто купив цей замок готовий у однiєї витребенькуватої англiйської ледi, бо менi подобається цей куточок землi. А парк насадив уже я сам.
Той парк, що спускався по схилу терасами, був опоряджений на французький лад. Дерева, пiдстриженi в формi конусiв, кубiв та куль, саджались, певно, пiд циркуль та лiнiйку - такi рiвнi були алеї й такi круглi клумби. На кожнiй терасi вони утворювали iнший рисунок. Дорiжки були посипанi червоною рiнню.
- Як вам подобається парк, пане Талер?
Тiм, що йому отака пiдстрижена природа видавалася просто безглуздою, вiдповiв:
- Добре розв'язана задачка з геометрiї, бароне!
Троч засмiявся.
- Ви висловлюєте своє несхвалення в дуже чемнiй формi, пане Талер. Мушу визнати, що ви чудово розвиваєтесь.
- Коли така молода людина не каже навпростець того, що думає, вона розвивається погано, - озвався зi свого коня Салех-бей. Вiн вигукнув те дуже голосно, щоб перекричати торохтiння колiс.
Троч вiдповiв йому по-арабському - досить рiзко, як здалося Тiмовi.
Вершник змовчав. Вiн тiльки подивився на хлопця довгим, замисленим поглядом. А невдовзi попрощався й швидкою риссю поїхав попiд пагорбом у напрямку далеких гiр.
Дивлячись йому вслiд, барон сказав:
- Розумна голова, але страшенний моралiст. Вiн вичитав iз закордонних газет, що я видав могилу пастуха Алi за свою, а сам обернувся на свого нiбито брата. Вiн про все мовчатиме, але вимагає, щоб я спокутував той грiх, побудувавши його єзидам новий храм. Видно, не минеться послухатись.
- Якби я вмiв, то зараз засмiявся б, - поважно вiдповiв Тiм.
Замiсть нього засмiявся Троч. Та цього разу той розгонистий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi зовсiм не пригнiтив Тiма. Хлопець був навiть задоволений, що тепер весь час матиме свiй смiх поблизу. Вiн гадав, що так легше буде його вхопити при слушнiй нагодi. I не знав, що прикро помиляється. Одне слово, Тiм вирiшив поки що не розлучатися з бароном.
Їхня карета спинилася перед сходами, що вели з тераси аж нагору, до замку. Знизу тi сходи здавалися нескiнченнi. Та найхимернiшими там, на сходах, були собаки. Статуї собак, що стояли обабiч кожної сходинки, непорушне, нiмо дивлячись у долину. Там були їх сотнi: пiнчери, такси, сетери, фокстер'єри, афганськi хорти, чау-чау, спанiєлi, бульдоги, шпiци, мопси. Всi вони були череп'янi, полив'янi, барвисто помальованi й двома строкатими вервечками тяглися обабiч сходiв до самого замку.
- Стара ледi дуже любила собак, - пояснив барон. I Тiм вiдповiв:
- Воно й видно.
Троч хотiв був звелiти кучеровi пiдвезти їх до самого замку звивистою дорогою лiворуч вiд сходiв, коли це височенько вгорi з-за одного череп'яного бульдога виступив якийсь чоловiк i помахав їм рукою.
- То сеньйор ван дер Толен, - сказав Троч. - Висядьмо та пiднiмiмось до нього пiшки. Менi кортить розповiсти про нашi маргариновi плани. Ото здивується!
Вони вийшли з карети, i барон майже побiг сходами нагору. Тiм повiльно йшов за ним, розглядаючи полив'яних собак. Розмови про маргарин його не цiкавили. Вiн поки що й гадки не мав, яку важливу роль вiдiграє ще маргарин у його життi.
Двадцять другий аркуш
СЕНЬЙОР ВАН ДЕР ТОЛЕН
Усерединi замок було опоряджено так, що зразу впадало в вiчi: барон, такий охочий ходити по художнiх виставках, справдi має добрий смак. Усе, аж до клямок на дверях, попiльничок та пiдстилочок бiля ванн, було просте, гарне i, видимо, дуже дороге. Тiма помiстили в затишнiй напiвкруглiй кiмнатi в однiй iз веж. Iз вiкна тої кiмнати видно було парк та долину з маслиновим гаєм. I невеличкий аеродром також можна було розглядiти. Як i годиться, аеродром мав бетоновану дорiжку з двома рядами лiхтарiв, кiлька ангарiв для лiтакiв i довгий одноповерховий будинок iз плескатим дахом - для радистiв, метеорологiв та iншої обслуги.
Виглянувши у вiкно, хлопець побачив на аеродромi два лiтаки. А третiй якраз приземлявся. Перед бiлою стiною аеродромного барака нерухомо стояв барвисто вбраний вершник - напевне, Салех-бей.
Враз хлопця хтось пiвголосом покликав:
- Пане Талер!
Тiм вiдiйшов вiд вiкна й розчинив дверi. Перед ним стояв сеньйор ван дер Толен, що з ним Тiм напередоднi на собачих сходах перемовився лиш кiлькома словами, бо барон майже без передиху торохтiв про маргарин.
- Можу я з вами поговорити так, щоб про це не дiзнався барон, пане Талер?
- Коли хочете, я не скажу йому нiчого. Але де вiн тепер?
- Поїхав на аеродром зустрiчати мiстера Пеннi.
Сеньйор ван дер Толен уже зайшов до кiмнати й упав у плетене крiсло-гойдалку. Тiм замкнув дверi й сiв на канапцi: звiдти вiн мiг дивитись i на свого гостя, й у вiкно.
Ван дер Толен, як помiтив Тiм iще напередоднi, був чоловiк не надто балакучий. Це видно було навiть по його ротi - тоненькiй рисочцi з ледь загнутими вгору кiнцями, схожiй на стулену акулячу пащу.
- Я прийшов до вас тому, що вашу спадщину ще не оформлено офiцiйно, - сказав португалець iз голландським прiзвищем. - Менi йдеться про бароновi контрольнi акцiї. Ви знаєтесь хоч трохи на акцiях?
- Нi, - вiдповiв хлопець бiля вiкна. (Вiн саме дивився, як баронова коляска пiд'їздить до аеродрому.)
Сеньйор ван дер Толен повiльно гойдався в своєму крiслi. Його водяво-блакитнi очi неспокiйно дивились на Тiма. Погляд їхнiй був холодний, однак не колючий.
- Акцiї - це, розумiєте...
(Барон у колясцi обернувся й помахав Тiмовi рукою. Тiм теж помахав йому.)
- Акцiї - це паї в капiталi, що...
(Вершник коло бiлої стiни зрушив з мiсця: Салех-бей поїхав назустрiч Трочевi.)
- Нi, краще я поясню вам на прикладi. Ви хоч слухаєте мене?
- Авжеж, - Тiм вiдвернувся вiд вiкна.
- Так-от, уявiть собi, пане Талер, що хтось надумав посадити сад.
Хлопець кивнув головою.
- Але йому не вистачає грошей, щоб закупити саджанцiв на всю площу саду. Тому вiн сам засаджує тiльки частину площi, а решту саджанцiв пропонує купити й посадити iншим людям. А коли яблунi виростуть i почнуть родити, кожен, хто їх посадив, одержує щороку таку частку врожаю, яку частину яблунь вiн посадив.
Тiм почав рахувати вголос:
- Отже, як iз сотнi яблунь я посадив двадцять та зiбрано сто центнерiв яблук, то я одержу двадцять центнерiв. Так?
- Не зовсiм, - сеньйор ван дер Толен ледь помiтно осмiхнувся. Адже треба ще заплатити садiвникам, що доглядали садок, та робiтникам, що збирали яблука. Але приблизно ви, мабуть, зрозумiли, що таке акцiї.
Тiм кивнув головою.
- Мої акцiї - це тi дерева в садку, що їх посадив я. Це моя частка саду й урожаю.
- Цiлком слушно, пане Талер.
Сеньйор ван дер Толен замовк, погойдуючись у крiслi, а Тiм знову виглянув у вiкно. Коляска вже поверталася з аеродрому до замку. Салех-бей, як i вчора, їхав поряд верхи. Бiля барона сидiв високий, огрядний лисий чоловiк.
- Барон повертається, сеньйоре ван дер Толен.
- Тодi я коротко викладу вам своє прохання, пане Талер. Заповiт небiжчика барона складено так, що новий барон...
- Який це новий барон? - перебив його Тiм, але зразу побачив iз виразу сеньйорового обличчя, що той про баронову таємницю нiчого не знає. Тому Тiм похопився: - Вибачте, що я вас перебив.
Хоч ван дер Толен дивився на нього, запитливо звiвши брови, наче сподiвався, що Тiм пояснить своє дивне запитання, хлопець не сказав бiльше нiчого. Тому сеньйор почав спочатку:
- Заповiт складено так хитро, що новий барон, коли схоче, може вiдсудити в вас усе майно. Ну, це справа його й ваша. Мене цiкавлять контрольнi акцiї.
У вiкнi Тiм побачив, що коляска зупинилася бiля пiднiжжя сходiв i Троч, лисий пан та Салех-бей про щось жваво розмовляють.
- А що таке контрольнi акцiї? - спитав вiн.
- У нашому акцiйному товариствi, пане Талер, є кiлька паїв загальною вартiстю близько двадцяти мiльйонiв португальських ескудо. Хто володiє цими акцiями, той має право голосу в правлiннi товариства. Тiльки вiн вирiшує, як будуть вестися справи, i бiльше нiхто.
- I тi контрольнi акцiї успадкував я, сеньйоре ван дер Толен?
- Частину, мiй юний друже. Решта належить Салех-беєвi, мiстеровi Пеннi й менi.
(Мiстер Пеннi, очевидно, був той огрядний лисий пан, що вже помалу пiднiмався сходами до замку разом iз Трочем та Салех-беєм.)
- I ви хочете вiдкупити в мене мої контрольнi акцiї?
- Я не можу цього зробити, бо, поки вам не вийде двадцять один рiк, усiм порядкує барон. Та коли ви дiйдете повнолiття, вступите за всiєю формою у володiння спадщиною, тодi я радо вiдкуплю в вас акцiї. За них я вже сьогоднi даю вам будь-яке пiдприємство нашої фiрми. Це пiдприємство належатиме вам i тодi, коли небiжчикiв баронiв заповiт iз якоїсь причини оголосять недiйсним.
Португалець пiдвiвся з крiсла-гойдалки. Рот його вже знову нагадував стулену акулячу пащу. Вiн не звик говорити так побагато. Тепер мав щось вiдповiсти Тiм.
- Я помiркую про вашу пропозицiю, сеньйоре ван дер Толен, - сказав вiн.
- Помiркуйте, помiркуйте, юначе! Даю вам на це три днi часу.
По цих словах комерсант пiшов.
Коли Тiм виглянув у вiкно, на сходах уже не було нiкого.
В пiвкруглiй кiмнатцi, у вежi замку, що стояв на Месопотамському нагiр'ї, сидiв самотнiй пiдлiток на ймення Тiм Талер, чотирнадцяти рокiв, зрослий у вбогому завулку великого мiста, хлопець без усмiшки, однак за своїм багатством i могутнiстю - майбутнiй король, коли б його тiльки вабило те королювання.
Хоч Тiм iще не уявляв собi як слiд усього безмiру свого багатства, вiн усе ж знав, що пiд бароновим iм'ям цiлий велетенський флот кораблiв плаває по всiх морях. Вiн здогадувався, що по всьому свiтi великi ринки, як отой афiнський, день у день додають до його багатства новi скарби; вiн бачив цiлу армiю директорiв, заступникiв, службовцiв, робiтникiв, сотнi, тисячi, може, десятки тисяч, що виконуватимуть його накази. I те уявлення приємно лоскотало йому душу.
Тiм згадав, яку йому колись доводилося провадити смiховинну боротьбу за мiсце, де вiн мiг учити уроки; подумав, який дрiбний, незначний тепер проти нього директор гiдростанцiї. I, дивлячись згори на розкiшний, хоч i чудний парк, хлопець уявив себе тим самотнiм баварським королем iз казки, що про нього колись розповiдала на уроцi iсторiї їхня пристаркувата вчителька. Тiм почав мрiяти, як би вiн у золотiй каретi, в супроводi Салех-бея верхи на конi, пiд'їхав до крамнички панi Бебер та як би витрiщили на нього очi й роззявили роти всi сусiди.
Хлопець у вежi забув на хвилину утрачений смiх i снив про королювання.
Та дiйснiсть була зовсiм не така. Дiйснiсть звалася "маргарин" i мала ще дуже вiдчутно нагадати йому про втрачений смiх.
Двадцять третiй аркуш
ЗАСIДАННЯ
В замку була обшита дерев'яною панеллю зала для нарад. Там стояв довгий стiл, а навколо нього - масивнi крiсла. Коли ввiйти до зали, погляд зразу падав на картину в широкiй золотiй рамi, що висiла на стiнi навпроти дверей. То був той самий славнозвiсний Рембрандтiв автопортрет, що про нього в усьому свiтi гадали, нiби вiн пропав пiд час якоїсь вiйни.
Пiд тим портретом, на чiльному мiсцi, сидiв за столом барон. Лiворуч нього сидiли Салех-бей i Тiм Талер, а праворуч - мiстер Пеннi та сеньйор ван дер Толен. Розмовляли - цього разу цiлком офiцiйно про "становище на масляному ринку". Задля Тiма говорилося по-нiмецькому, хоч мiстер Пеннi й не дуже добре знав нiмецьку мову.
На початку засiдання (бо такi розмови називаються засiдання, неначе головне в них - сидiння) мiстер Пеннi спокiйно, по-дiловому спитав, чи Тiм Талер i надалi братиме участь у всiх таємних нарадах. Салех-бей висловився за, але решта компаньйонiв була проти. Хлопець мав узяти участь тiльки в цьому одному засiданнi - по-перше, щоб трохи познайомитися зi справами фiрми, а по-друге - тому, що вiн мав доповiсти про споживання маргарину в завулку, де вiн вирiс.
Але спершу, хоч це може здатися дивним, мова зайшла про афганських гострiїв. Iз розмови компаньйонiв Тiм узнав таке: акцiйне товариство барона Троча роздало в Афганiстанi задарма мiльйонiв зо два дешевих ножiв i ножиць, але не з великої щедростi, а щоб на цьому заробити. Бо тi ножi й ножицi коштували товариству не бiльш як по п'ятнадцять пулiв (пуль - найдрiбнiша афганська монета); а щоб погострити ножi й ножицi, треба заплатити двадцять пулiв. А що ножi й ножицi були не дуже добрi, то гострити їх доводилося не менш як двiчi на рiк. Отож товариство понаймало до себе на роботу всiх гострив у Афганiстанi, й один чоловiк на ймення Рамадулла, ранiш вiдомий на всю країну жорстокий розбiйник, був у них за старшину й тримав їх усiх у суворому послуху. Вiн постачав їм точила й забезпечував їх роботою, але вимагав за це таку велику частку їхнього заробiтку, що мав змогу з кожного погостреного ножа десять пулiв, цебто половину плати, здавати товариству. Як подумати, скiльки ще прилипало до пальцiв йому, то неважко собi уявити, скiльки лишалось самим гострiям.
Незабаром потрiбно стало ще й рекламувати тих гострiїв. А в такiй бiднiй країнi, як Афганiстан, цього не можна було зробити нi по радiо, нi через газети, нi плакатами. Бо мало хто з афганцiв умiє читати, а радiо там i взагалi нема.
Тому понаймали вуличних спiвакiв, щоб вони спiвали пiсню про гострiїв.
У тiй пiснi, що про неї довго розмовляли компаньйони, не вихвалялися вмiння та вправнiсть гострiїв, а оспiвувалася їхня бiднiсть, щоб люди їх жалiли та вiддавали їм гострити ножi й ножицi.
Звiдти вiн побачив на подвiр'ячку внизу маленьку дiвчинку, що креслила паличкою якiсь лiнiї на втоптанiй землi, а потiм викладала їх рiзнобарвними камiнчиками. Видно, вона щойно була в музеї, в тому залi, де виставлено мозаїки, i тепер теж по-своєму робила мозаїку.
Дiвчинка викладала з камiнчикiв обличчя, схоже на iкону, але на мiсцi рота було пiвколо, вигнуте догори: обличчя смiялося.
Та якраз коли дiвчинка неквапливо вставляла в те обличчя зелене око, надiйшов якийсь хлопець, глянув на майже готову картину, кисло скривився й човгнув по нiй ногою.
Обличчя було знiвечене.
Дiвчинка злякано глянула на руйнiвника, i з очей їй враз покотилися ряснi сльози.
Потiм вона, хлипаючи, покiрливо заходилася збирати свої камiнцi.
А хлопець стояв поруч, сховавши руки в кишенi, з чоловiчою зневагою в поглядi.
Тiм розлютився й хотiв був уже збiгти вниз, заступитись за дiвчинку, та, рвучко обернувшись, побачив перед собою барона, що, видно, теж спостерiгав усю ту сценку.
- Не втручайтеся, пане Талер, - усмiхнувшись, сказав Троч. Звiсно, цей хлопець учинив дуже негарно. Але так воно ведеться в свiтi. Так само по-варварському, як отой хлопець, важкi солдатськi чоботи розтоптують довершенi витвори мистецького генiя; та коли кiнчається вiйна, тi самi варвари, скривившись кисло, пiдписують кредити на вiдбудову зруйнованого. А ми на тому заробляємо. Наша фiрма, наприклад, пiсля вiйни реставрувала в Македонiї понад тридцять церков, i чистий наш прибуток iз того становить понад мiльйон драхм.
Тiм промимрив завчену фразу:
- Я запам'ятаю, бароне. Але зараз, - додав вiн, - менi хотiлось би пообiдати.
- Знаменита думка! - засмiявся Троч. - Я знаю тут один чудовий лiтнiй ресторанчик.
Навiть не глянувши бiльше нi на картини по стiнах, нi на дiтей на подвiр'ячку, барон попрямував до своєї машини, що стояла перед брамою музею. Тiм мовчки тюпав поруч нього.
В лiтньому ресторанi - на Тiмове здивування, вiн виявився зовсiм не такий розкiшний, як любив барон звичайно, - їх, низько кланяючись, зустрiли власник, директор i старший офiцiант. Барон говорив iз ними по-грецькому, проте до Тiма вiн звертався по-нiмецькому, їх провели до стола в куточку, постелили задля них снiжно-бiлу скатерку, поставили квiти й принесли з будинку ще один невеличкий столик для закусок. Усi вiдвiдувачi ресторану уважно, напружено стежили за тими готуваннями.
Деякi перешiптувалися, крадькома позираючи на Тiма.
- Що, моє фото й тут надруковане в газетах? - пошепки спитав хлопець.
- Аякже! - голосно вiдказав барон, - У Грецiї, пане Талер, нiчого так не шанують, як багатство, бо це бiдна країна. Для таких, як ми, Грецiя - рай. Навiть в оцьому абиякому ресторанчику нас нагодують таким обiдом, що хоч би й королю такий подати, то не сором. Тут багатству вiддають царську шану. Ось чому я й люблю так Грецiю.
Троч, мабуть, iще довго просторiкував би, дратуючи Тiма, якби не прийшов офiцiант i не шепнув йому щось на вухо.
- Мене кличуть до телефону. Вже прознали мiй улюблений ресторан, - сказав барон Тiмовi. - Вибачте. - Вiн пiдвiвся й пiшов за офiцiантом до будинку.
Хлопець, лишившись сам, задивився на один стiл навпроти їхнього єдиний стiл, що за ним нiхто не витрiщався на Тiма.
Його зацiкавили там двi родини.
Перша сидiла за столом - огрядненька чорнява мама з мушкою на щоцi й двi донечки: одна рокiв п'яти, друга рокiв двох.
Друга родина - велика сiра кицька й троє кошенят, двоє чорних i одне сiре - вовтузилась пiд олеандровим кущем бiля столу.
Обидвi мами - i мама-грекиня, i мама-кицька - були дуже сердитi. Коли менша донечка-грекиня залiзла на клумбу, вбралась у землю й почала рвати та пхати собi в ротик листя, мама з мушкою схопилась i наклепала її долонею по щоках, по губах, по носi. Мале ревло, аж заходилось, а пухка мамина долоня все ляскала по мокрому вiд слiз личку.
I в мами-кицьки вдача була така самiсiнька. Щоразу, як котре-небудь iз кошенят пiдскакувало до неї чи стрибало їй на хвiст, вона сердито сичала. Найдужче в'їлась вона на одне чорненьке кошенятко. Коли воно жалiбно нявкнуло, кицька щосили вдарила його лапою, хоча й не випустивши пазурiв - так би мовити, долонею. Маля все ж знову пiдскочило до неї - вона вдарила його ще раз, i котяче нявчання злилося з дитячим верещанням.
Тiм вiдвернув погляд - не мiг довше на таке дивитися.
I якраз ту хвилину повернувся барон. Вiн, видно, й цього разу бачив усю ту сценку й розгадав хлопцевi думки, бо, сiдаючи, сказав:
- От бачите, пане Талер, мiж людьми й звiрами зовсiм невелика рiзниця. Майже невiдчутна, можна сказати.
- Це я вже третю думку чую про ту рiзницю, - трохи спантеличено мовив Тiм: - У одному гамбурзькому театрi я чув такi слова: "Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє", - цебто тiльки людина вмiє смiятися, а звiрi - нi. На картинах у музеї було навпаки, там смiялися тiльки звiрi, але не люди. А ви, бароне, кажете менi, що мiж людьми й звiрами взагалi нема нiякої рiзницi.
- Нiщо в свiтi не буває таке просте, щоб його можна було з'ясувати одною фразою, - вiдповiв Троч. - А що означає для людини смiх, цього, любий мiй пане Талер, нiхто достоту не знає.
Тiм згадав нараз одне зауваження стерничого Джоннi й вимовив тi слова скорiш сам до себе, але досить голосно, так що почув i барон:
- Смiх - це внутрiшня воля.
Тi слова дивно вплинули на барона: вiн тупнув ногою й закричав:
- Це тобi стерничий сказав!
Тiм зчудовано заклiпав очима. I раптом цей чотирнадцятирiчний пiдлiток, iще напiвдитина, збагнув, навiщо барон вiдкупив у нього смiх i чому нинiшнiй барон Троч так вiдрiзняється вiд похмурого картатого пана з iподрому. Вiн став вiльною людиною. А розлютився тому, що Тiм це вiдкрив.
А втiм, барон, як i завжди, зразу ж опанував себе. Вже знову спокiйний i чемний, як завжди, вiн змiнив тему:
- Ви знаєте, пане Талер, наше становище на масляному ринку стало загрозливе. Менi треба не пiзнiше як завтра зустрiтися з iншими керiвниками нашої фiрми й порадитися, що робити. На такi наради ми звичайно збираємося до мого месопотамського замку. Може, й ви поїдете зi мною туди? Те, що вам треба ще побачити в Афiнах, я покажу вам коли-небудь згодом.
- Як хочете, - вiдказав Тiм немовбито байдуже. Насправдi ж вiн нiчого так не хотiв, як побачити те таємниче мiсце, де здебiльшого, мов павук усерединi своїх тенет, сидiв барон.
Але Трочевi не хотiлось залишати Афiни. Коли їм подали їжу, вiн зiтхнув:
- Останнiй цього разу обiд у цiй благословеннiй країнi... Ну, смачного!
К н и г а т р е т я
М А Н I В Ц I
Смiх - то не крам на продаж, як,
скажiмо, маргарин.
Хто його продає, чинить необачно.
Салех-бей.
Двадцять перший аркуш
ЗАМОК У МЕСОПОТАМIЇ
Уже вдруге Тiм летiв у невеликому двомоторному лiтаку, що належав фiрмi барона Троча. Вилетiли вони вдосвiта, i хлопець насилу розрiзняв зi свого вiкна море й небо. Та враз вiн побачив за невеличким темним горбком якогось острiвця вогненне коло. Сонце зiйшло так швидко, немов випiрнуло з моря.
- Ми летимо на схiд, назустрiч сонцю, - пояснив Троч. - У Афiнах воно ще не зiйшло. Слуги в моєму замку моляться на сонце. Вони називають його Еш-Шемс.
- А я гадав, вашi слуги моляться чортовi, - озвався Тiм.
- Авжеж, вони шанують шайтана, як володаря землi, але не як володаря неба.
Хлопець хотiв був промовити: "А..." - та вчасно згадав, що вже раз розсердив барона тим байдужим слiвцем. Тому вiн не сказав нiчого. Мовчки дивився вiн униз, на море, що його олив'яно-сiра барва навдивовижу швидко яснiшала, поки стала зелена, мов скло.
Тiм не боявся, летячи в лiтаку, але й не радiв iз польоту. Навiть не дивувався, бо хто не вмiє смiятись, той не вмiє й дивуватися.
Барон почав пояснювати йому "становище на масляному ринку". Тiмовi про те становище було байдужiсiнько: та все ж вiн зрозумiв, що їхня фiрма пересварилася з кiлькома великими молочарськими компанiями i що якась iнша фiрма продає в Норвегiї, Швецiї, Данiї, Нiмеччинi та Голландiї краще й дешевше масло, нiж їхня. От через те й летiли вони до месопотамського замку. Там барон хотiв "з'ясувати ситуацiю" та "обмiркувати заходи". Двоє Трочевих компаньйонiв також мали прилетiти до замку: один, мiстер Пеннi, -з Лондона, а другий, сеньйор ван дер Толен, - з Лiсабона.
Лiтак уже давно летiв над одноманiтними голими нагiр'ями Малої Азiї, а барон усе патякав про гатунки масла та цiни на нього. У мовi його ряснiли такi вислови, як "фронт збуту", "армiя споживачiв", "наступальна рекламна кампанiя", неначе вiн був генерал, що готується до великої битви.
Задля годиться, аби щось сказати, Тiм мовив, коли барон на хвилинку замовк:
- А в нас удома нiколи не бувало масла, самий маргарин.
- На маргаринi капiталiв не наживеш, - буркнув барон. - Бутерброди з маргарином - гидота.
- Але ж маргарин iде не тiльки на бутерброди! - зауважив Тiм. - У нас його i в печиво клали, й у страву, й смажили на ньому.
Аж тодi барон зацiкавився:
- То в вас, виходить, маргарин правив i за смалець, i за олiю, й за масло, еге?
Тiм кивнув головою:
- По-моєму, в самому нашому завулку за день споживалось не менш як пiвцентнера маргарину.
- Цiкаво, - промимрив Троч. - Дуже цiкаво, пане Талер! Обхiдний маневр iз маргарином i виграш простору на масляному ринку. Майже генiально! Але як це зробити?
Барон поринув у задуму, аж згорбившись на своєму сидiннi. Тiмовi це було до речi, бо вiн саме задивився вниз. Там у зморшках-долинах гiрської країни тяглись iз рiзних кiнцiв каравани вiслюкiв, що прямували до одного мiсця - певне, до селища, де був базарний день. Пiлот вiв лiтак навмисне, задля хлопця, зовсiм низько, так що Тiмовi досить виразно видно було погоничiв тих вiслюкiв. Звiсно, обличчя видавались йому просто свiтлими цятками, з вусами чи без, отож вiн мiг судити про людей тiльки з їхнього одягу, а той одяг був, як на його погляд, такий чудернацький, що люди нагадували йому скорiше дивовижних заморських звiрiв iз звiринця. Звичайно, це була нiсенiтниця; якби тi люди були поголенi, пiдстриженi та вбранi, скажiмо, так, як убиралися люди в Тiмовому рiдному мiстi, то хлопець i не вбачив би в них нiчого незвичайного, крiм хiба трохи темнiшого кольору облич. Та чи можна вимагати вiд чотирнадцятирiчного пiдлiтка, несподiвано завезеного в чужий край, щоб вiн зразу ж склав собi правдиву думку про нiколи не бачений народ? А втiм, на прикладi Салех-бея Тiм мав дуже швидко переконатися, що не слiд надто поквапливо судити про нових знайомих та iншi народи.
Той Салех-бей якраз виїхав верхи на конi з маслинового гайка, коли лiтак приземлився на рiвнiй, як стiл, гiрськiй долинi й Тiм перший вийшов iз нього. Троч привiтав вершника по-арабському, надзвичайно чемно. Вклоняючись, барон шепнув хлопцевi:
- Це великий комерсант i ватаг єзидiв. Вiн учився в вашому рiдному мiстi. Зараз вiн заговорить до вас по-нiмецькому. Поводьтесь iз ним шанобливо, вклоняйтеся низько.
А Салех-бей уже обернувся до хлопця, i той добре-таки знiяковiв. На цьому бородатому дiдовi було таке вбрання, що Тiм лиш помалу розрiзнив його окремi частини: сорочку, куцинку, каптан, iще один каптан - верхнiй, строкатий широкий пояс, обмотаний круг живота, а поверх усього - халат, такий, як носять жiнки. З-пiд халата виглядали шаровари. Все те було вельми барвисте; в барвах переважала iржаво-червона. Темне Салех-беєве обличчя було худорляве, однак не зморшкувате. З-пiд кошлатих чорних брiв дивилися блакитнi очi.
- Ви, юначе, напевне, й є той славнозвiсний спадкоємець, що про нього пишуть усi газети, - промовив вiн на диво чистою нiмецькою мовою. - Вiтаю вас i зичу вам благословення божого.
Старий уклонився, й Тiм вiдповiв поклоном. Хлопець спантеличився ще дужче, бо ж цей чоловiк, що зичив йому благословення божого, був вождь легендарних поклонникiв диявола. До того ж, у цiй химернiй постатi, що нагадувала Тiмовi манекен iз паноптикуму, як видно, таївся вельми освiчений чоловiк. Мiж подобою й дiйснiстю була така велика рiзниця, як мiж восковою квiткою й живою трояндою. Оце й збентежило хлопця. Але вiн давно вже навчився приховувати свої почуття. I Тiм чемно вiдповiв старому:
- Дуже радий познайомитися з вами. Барон багато розповiдав менi про вас. (Це, звичайно, була неправда, але Тiм тепер часто чув такi гречнi брехеньки й наслiдував їх, коли треба.)
До замку вони поїхали у великiй чотириколiснiй каретi, запряженiй парою коней. Салех-бей їхав поряд верхи й розмовляв iз бароном по-арабському,
Коли карета об'їхала маслиновий гайок, перед ними показався замок, що стояв на вершку положистого пагорба.
Замок той був справжня почвара, цегляна химерiя з зубчастими вежами на даху та драконячими пащами на кiнцях ринв.
- Не подумайте, будь ласка, що це я побудував таку гидь, звернувсь до Тiма барон. - Я просто купив цей замок готовий у однiєї витребенькуватої англiйської ледi, бо менi подобається цей куточок землi. А парк насадив уже я сам.
Той парк, що спускався по схилу терасами, був опоряджений на французький лад. Дерева, пiдстриженi в формi конусiв, кубiв та куль, саджались, певно, пiд циркуль та лiнiйку - такi рiвнi були алеї й такi круглi клумби. На кожнiй терасi вони утворювали iнший рисунок. Дорiжки були посипанi червоною рiнню.
- Як вам подобається парк, пане Талер?
Тiм, що йому отака пiдстрижена природа видавалася просто безглуздою, вiдповiв:
- Добре розв'язана задачка з геометрiї, бароне!
Троч засмiявся.
- Ви висловлюєте своє несхвалення в дуже чемнiй формi, пане Талер. Мушу визнати, що ви чудово розвиваєтесь.
- Коли така молода людина не каже навпростець того, що думає, вона розвивається погано, - озвався зi свого коня Салех-бей. Вiн вигукнув те дуже голосно, щоб перекричати торохтiння колiс.
Троч вiдповiв йому по-арабському - досить рiзко, як здалося Тiмовi.
Вершник змовчав. Вiн тiльки подивився на хлопця довгим, замисленим поглядом. А невдовзi попрощався й швидкою риссю поїхав попiд пагорбом у напрямку далеких гiр.
Дивлячись йому вслiд, барон сказав:
- Розумна голова, але страшенний моралiст. Вiн вичитав iз закордонних газет, що я видав могилу пастуха Алi за свою, а сам обернувся на свого нiбито брата. Вiн про все мовчатиме, але вимагає, щоб я спокутував той грiх, побудувавши його єзидам новий храм. Видно, не минеться послухатись.
- Якби я вмiв, то зараз засмiявся б, - поважно вiдповiв Тiм.
Замiсть нього засмiявся Троч. Та цього разу той розгонистий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi зовсiм не пригнiтив Тiма. Хлопець був навiть задоволений, що тепер весь час матиме свiй смiх поблизу. Вiн гадав, що так легше буде його вхопити при слушнiй нагодi. I не знав, що прикро помиляється. Одне слово, Тiм вирiшив поки що не розлучатися з бароном.
Їхня карета спинилася перед сходами, що вели з тераси аж нагору, до замку. Знизу тi сходи здавалися нескiнченнi. Та найхимернiшими там, на сходах, були собаки. Статуї собак, що стояли обабiч кожної сходинки, непорушне, нiмо дивлячись у долину. Там були їх сотнi: пiнчери, такси, сетери, фокстер'єри, афганськi хорти, чау-чау, спанiєлi, бульдоги, шпiци, мопси. Всi вони були череп'янi, полив'янi, барвисто помальованi й двома строкатими вервечками тяглися обабiч сходiв до самого замку.
- Стара ледi дуже любила собак, - пояснив барон. I Тiм вiдповiв:
- Воно й видно.
Троч хотiв був звелiти кучеровi пiдвезти їх до самого замку звивистою дорогою лiворуч вiд сходiв, коли це височенько вгорi з-за одного череп'яного бульдога виступив якийсь чоловiк i помахав їм рукою.
- То сеньйор ван дер Толен, - сказав Троч. - Висядьмо та пiднiмiмось до нього пiшки. Менi кортить розповiсти про нашi маргариновi плани. Ото здивується!
Вони вийшли з карети, i барон майже побiг сходами нагору. Тiм повiльно йшов за ним, розглядаючи полив'яних собак. Розмови про маргарин його не цiкавили. Вiн поки що й гадки не мав, яку важливу роль вiдiграє ще маргарин у його життi.
Двадцять другий аркуш
СЕНЬЙОР ВАН ДЕР ТОЛЕН
Усерединi замок було опоряджено так, що зразу впадало в вiчi: барон, такий охочий ходити по художнiх виставках, справдi має добрий смак. Усе, аж до клямок на дверях, попiльничок та пiдстилочок бiля ванн, було просте, гарне i, видимо, дуже дороге. Тiма помiстили в затишнiй напiвкруглiй кiмнатi в однiй iз веж. Iз вiкна тої кiмнати видно було парк та долину з маслиновим гаєм. I невеличкий аеродром також можна було розглядiти. Як i годиться, аеродром мав бетоновану дорiжку з двома рядами лiхтарiв, кiлька ангарiв для лiтакiв i довгий одноповерховий будинок iз плескатим дахом - для радистiв, метеорологiв та iншої обслуги.
Виглянувши у вiкно, хлопець побачив на аеродромi два лiтаки. А третiй якраз приземлявся. Перед бiлою стiною аеродромного барака нерухомо стояв барвисто вбраний вершник - напевне, Салех-бей.
Враз хлопця хтось пiвголосом покликав:
- Пане Талер!
Тiм вiдiйшов вiд вiкна й розчинив дверi. Перед ним стояв сеньйор ван дер Толен, що з ним Тiм напередоднi на собачих сходах перемовився лиш кiлькома словами, бо барон майже без передиху торохтiв про маргарин.
- Можу я з вами поговорити так, щоб про це не дiзнався барон, пане Талер?
- Коли хочете, я не скажу йому нiчого. Але де вiн тепер?
- Поїхав на аеродром зустрiчати мiстера Пеннi.
Сеньйор ван дер Толен уже зайшов до кiмнати й упав у плетене крiсло-гойдалку. Тiм замкнув дверi й сiв на канапцi: звiдти вiн мiг дивитись i на свого гостя, й у вiкно.
Ван дер Толен, як помiтив Тiм iще напередоднi, був чоловiк не надто балакучий. Це видно було навiть по його ротi - тоненькiй рисочцi з ледь загнутими вгору кiнцями, схожiй на стулену акулячу пащу.
- Я прийшов до вас тому, що вашу спадщину ще не оформлено офiцiйно, - сказав португалець iз голландським прiзвищем. - Менi йдеться про бароновi контрольнi акцiї. Ви знаєтесь хоч трохи на акцiях?
- Нi, - вiдповiв хлопець бiля вiкна. (Вiн саме дивився, як баронова коляска пiд'їздить до аеродрому.)
Сеньйор ван дер Толен повiльно гойдався в своєму крiслi. Його водяво-блакитнi очi неспокiйно дивились на Тiма. Погляд їхнiй був холодний, однак не колючий.
- Акцiї - це, розумiєте...
(Барон у колясцi обернувся й помахав Тiмовi рукою. Тiм теж помахав йому.)
- Акцiї - це паї в капiталi, що...
(Вершник коло бiлої стiни зрушив з мiсця: Салех-бей поїхав назустрiч Трочевi.)
- Нi, краще я поясню вам на прикладi. Ви хоч слухаєте мене?
- Авжеж, - Тiм вiдвернувся вiд вiкна.
- Так-от, уявiть собi, пане Талер, що хтось надумав посадити сад.
Хлопець кивнув головою.
- Але йому не вистачає грошей, щоб закупити саджанцiв на всю площу саду. Тому вiн сам засаджує тiльки частину площi, а решту саджанцiв пропонує купити й посадити iншим людям. А коли яблунi виростуть i почнуть родити, кожен, хто їх посадив, одержує щороку таку частку врожаю, яку частину яблунь вiн посадив.
Тiм почав рахувати вголос:
- Отже, як iз сотнi яблунь я посадив двадцять та зiбрано сто центнерiв яблук, то я одержу двадцять центнерiв. Так?
- Не зовсiм, - сеньйор ван дер Толен ледь помiтно осмiхнувся. Адже треба ще заплатити садiвникам, що доглядали садок, та робiтникам, що збирали яблука. Але приблизно ви, мабуть, зрозумiли, що таке акцiї.
Тiм кивнув головою.
- Мої акцiї - це тi дерева в садку, що їх посадив я. Це моя частка саду й урожаю.
- Цiлком слушно, пане Талер.
Сеньйор ван дер Толен замовк, погойдуючись у крiслi, а Тiм знову виглянув у вiкно. Коляска вже поверталася з аеродрому до замку. Салех-бей, як i вчора, їхав поряд верхи. Бiля барона сидiв високий, огрядний лисий чоловiк.
- Барон повертається, сеньйоре ван дер Толен.
- Тодi я коротко викладу вам своє прохання, пане Талер. Заповiт небiжчика барона складено так, що новий барон...
- Який це новий барон? - перебив його Тiм, але зразу побачив iз виразу сеньйорового обличчя, що той про баронову таємницю нiчого не знає. Тому Тiм похопився: - Вибачте, що я вас перебив.
Хоч ван дер Толен дивився на нього, запитливо звiвши брови, наче сподiвався, що Тiм пояснить своє дивне запитання, хлопець не сказав бiльше нiчого. Тому сеньйор почав спочатку:
- Заповiт складено так хитро, що новий барон, коли схоче, може вiдсудити в вас усе майно. Ну, це справа його й ваша. Мене цiкавлять контрольнi акцiї.
У вiкнi Тiм побачив, що коляска зупинилася бiля пiднiжжя сходiв i Троч, лисий пан та Салех-бей про щось жваво розмовляють.
- А що таке контрольнi акцiї? - спитав вiн.
- У нашому акцiйному товариствi, пане Талер, є кiлька паїв загальною вартiстю близько двадцяти мiльйонiв португальських ескудо. Хто володiє цими акцiями, той має право голосу в правлiннi товариства. Тiльки вiн вирiшує, як будуть вестися справи, i бiльше нiхто.
- I тi контрольнi акцiї успадкував я, сеньйоре ван дер Толен?
- Частину, мiй юний друже. Решта належить Салех-беєвi, мiстеровi Пеннi й менi.
(Мiстер Пеннi, очевидно, був той огрядний лисий пан, що вже помалу пiднiмався сходами до замку разом iз Трочем та Салех-беєм.)
- I ви хочете вiдкупити в мене мої контрольнi акцiї?
- Я не можу цього зробити, бо, поки вам не вийде двадцять один рiк, усiм порядкує барон. Та коли ви дiйдете повнолiття, вступите за всiєю формою у володiння спадщиною, тодi я радо вiдкуплю в вас акцiї. За них я вже сьогоднi даю вам будь-яке пiдприємство нашої фiрми. Це пiдприємство належатиме вам i тодi, коли небiжчикiв баронiв заповiт iз якоїсь причини оголосять недiйсним.
Португалець пiдвiвся з крiсла-гойдалки. Рот його вже знову нагадував стулену акулячу пащу. Вiн не звик говорити так побагато. Тепер мав щось вiдповiсти Тiм.
- Я помiркую про вашу пропозицiю, сеньйоре ван дер Толен, - сказав вiн.
- Помiркуйте, помiркуйте, юначе! Даю вам на це три днi часу.
По цих словах комерсант пiшов.
Коли Тiм виглянув у вiкно, на сходах уже не було нiкого.
В пiвкруглiй кiмнатцi, у вежi замку, що стояв на Месопотамському нагiр'ї, сидiв самотнiй пiдлiток на ймення Тiм Талер, чотирнадцяти рокiв, зрослий у вбогому завулку великого мiста, хлопець без усмiшки, однак за своїм багатством i могутнiстю - майбутнiй король, коли б його тiльки вабило те королювання.
Хоч Тiм iще не уявляв собi як слiд усього безмiру свого багатства, вiн усе ж знав, що пiд бароновим iм'ям цiлий велетенський флот кораблiв плаває по всiх морях. Вiн здогадувався, що по всьому свiтi великi ринки, як отой афiнський, день у день додають до його багатства новi скарби; вiн бачив цiлу армiю директорiв, заступникiв, службовцiв, робiтникiв, сотнi, тисячi, може, десятки тисяч, що виконуватимуть його накази. I те уявлення приємно лоскотало йому душу.
Тiм згадав, яку йому колись доводилося провадити смiховинну боротьбу за мiсце, де вiн мiг учити уроки; подумав, який дрiбний, незначний тепер проти нього директор гiдростанцiї. I, дивлячись згори на розкiшний, хоч i чудний парк, хлопець уявив себе тим самотнiм баварським королем iз казки, що про нього колись розповiдала на уроцi iсторiї їхня пристаркувата вчителька. Тiм почав мрiяти, як би вiн у золотiй каретi, в супроводi Салех-бея верхи на конi, пiд'їхав до крамнички панi Бебер та як би витрiщили на нього очi й роззявили роти всi сусiди.
Хлопець у вежi забув на хвилину утрачений смiх i снив про королювання.
Та дiйснiсть була зовсiм не така. Дiйснiсть звалася "маргарин" i мала ще дуже вiдчутно нагадати йому про втрачений смiх.
Двадцять третiй аркуш
ЗАСIДАННЯ
В замку була обшита дерев'яною панеллю зала для нарад. Там стояв довгий стiл, а навколо нього - масивнi крiсла. Коли ввiйти до зали, погляд зразу падав на картину в широкiй золотiй рамi, що висiла на стiнi навпроти дверей. То був той самий славнозвiсний Рембрандтiв автопортрет, що про нього в усьому свiтi гадали, нiби вiн пропав пiд час якоїсь вiйни.
Пiд тим портретом, на чiльному мiсцi, сидiв за столом барон. Лiворуч нього сидiли Салех-бей i Тiм Талер, а праворуч - мiстер Пеннi та сеньйор ван дер Толен. Розмовляли - цього разу цiлком офiцiйно про "становище на масляному ринку". Задля Тiма говорилося по-нiмецькому, хоч мiстер Пеннi й не дуже добре знав нiмецьку мову.
На початку засiдання (бо такi розмови називаються засiдання, неначе головне в них - сидiння) мiстер Пеннi спокiйно, по-дiловому спитав, чи Тiм Талер i надалi братиме участь у всiх таємних нарадах. Салех-бей висловився за, але решта компаньйонiв була проти. Хлопець мав узяти участь тiльки в цьому одному засiданнi - по-перше, щоб трохи познайомитися зi справами фiрми, а по-друге - тому, що вiн мав доповiсти про споживання маргарину в завулку, де вiн вирiс.
Але спершу, хоч це може здатися дивним, мова зайшла про афганських гострiїв. Iз розмови компаньйонiв Тiм узнав таке: акцiйне товариство барона Троча роздало в Афганiстанi задарма мiльйонiв зо два дешевих ножiв i ножиць, але не з великої щедростi, а щоб на цьому заробити. Бо тi ножi й ножицi коштували товариству не бiльш як по п'ятнадцять пулiв (пуль - найдрiбнiша афганська монета); а щоб погострити ножi й ножицi, треба заплатити двадцять пулiв. А що ножi й ножицi були не дуже добрi, то гострити їх доводилося не менш як двiчi на рiк. Отож товариство понаймало до себе на роботу всiх гострив у Афганiстанi, й один чоловiк на ймення Рамадулла, ранiш вiдомий на всю країну жорстокий розбiйник, був у них за старшину й тримав їх усiх у суворому послуху. Вiн постачав їм точила й забезпечував їх роботою, але вимагав за це таку велику частку їхнього заробiтку, що мав змогу з кожного погостреного ножа десять пулiв, цебто половину плати, здавати товариству. Як подумати, скiльки ще прилипало до пальцiв йому, то неважко собi уявити, скiльки лишалось самим гострiям.
Незабаром потрiбно стало ще й рекламувати тих гострiїв. А в такiй бiднiй країнi, як Афганiстан, цього не можна було зробити нi по радiо, нi через газети, нi плакатами. Бо мало хто з афганцiв умiє читати, а радiо там i взагалi нема.
Тому понаймали вуличних спiвакiв, щоб вони спiвали пiсню про гострiїв.
У тiй пiснi, що про неї довго розмовляли компаньйони, не вихвалялися вмiння та вправнiсть гострiїв, а оспiвувалася їхня бiднiсть, щоб люди їх жалiли та вiддавали їм гострити ножi й ножицi.