Але Тiм тих умов уже не почув. Крешимир повернув собi свої очi, а його Тiмiв давнiй утрачений дитячий смiх був так близько, ось, рукою досягти! Той смiх, що його Тiм прагнув понад усе на свiтi!
Хлопець не мiг бiльше стримуватися. Вiн кинувся вперед i закричав:
- Вiддайте менi мiй...
Але перечепився об бухту линви, вдарився головою об нiс шлюпки й гримнувся на палубу непритомний.
Дванадцятий аркуш
КРЕШИМИР
Тiм розплющив очi. В круглому iлюмiнаторi перед ним танцювала вгору i вниз червоняста зiрка - лихе вогнисте око Марса. Хлопець лежав на верхнiй койцi в їхнiй iз стюардом каютi. Над Атлантичним океаном сiрiв свiтанок.
Унизу в каютi хтось товкся. Тiм повернув голову й побачив Крешимира. Стюард теж якраз повернув голову до нього й погляди їхнi зустрiлись. У тьмяному свiтлi Крешимирового нiчника Тiм побачив, що в стюарда вже iншi очi - карi, лагiднi.
- Ну, синку, як ти себе почуваєш? - приязно спитав Крешимир.
Тiм iще не очутився як слiд. Вiн не пам'ятав, як опинився тут.
А цей Крешимир, що заговорив до нього, був зовсiм не такий, як той, що йому Тiм допомагав у їдальнi, а куди спокiйнiший i приязнiший.
Стюард пiдiйшов до койки.
- Тобi вже краще, синку?
Аж тодi в Тiмовiй головi помалу зринули всi подiї минулого вечора: голоси перед дверима до камбуза, розмова за шлюпкою, його власний крик i падiння.
- А де барон? - спитав вiн.
- Не знаю, Тiме. На суднi його вже нема. Але скажи менi, ти нас учора ввечерi пiдслухав?
Хлопець на койцi кивнув головою.
- Я такий радий, що ви знову маєте свої очi, пане Крешимир!
- А ти, Тiме? Що ти хотiв забрати назад у барона?
- Мiй... - Тiм затнувся. Йому пригадалась угода, й вiн стис губи.
Крешимир враз ляснув себе долонею по лобi й вигукнув:
- I як я досi не здогадався! Адже цей вельмишановний шахрай смiявсь, наче мале хлоп'я. Тож-то я й вiдчув у ньому щось чуже, таке, що не пасує до нього. Тепер вже я знаю! То був його смiх! Чи то пак, - Крешимир глянув Тiмовi просто в вiчi, - твiй смiх!
- Я вам цього не казав! - скрикнув Тiм. - Чи, може... вчора ввечерi й про те кричав?..
- Нi, Тiме, ти не встиг. I, мабуть, це твоє щастя. Я ж знаю тi пункти про мовчанку в барокових угодах. Заспокойся, ти нiчого вчора не сказав.
Однак Тiм не дуже заспокоївся. Йому треба було негайно ж перевiрити, чи дiйсна ще його угода. "Треба забитись iз Крешимиром об, заклад про щось зовсiм неймовiрне", - надумав вiн i хотiв був устати з койки, але тiльки-но звiвся, як у очах йому потемнiло, заболiла голова, кров загупала в скронi, i вiн знову впав на подушку.
Крешимир подав йому склянку води й таблетку, наготовану заздалегiдь.
- Випий оце, Тiме. I полеж сьогоднi. До завтра все минеться. Наш стерничий - а вiн колись був санiтаром - каже, що ти тiльки гулю собi набив.
Тiм слухняно ковтнув таблетку, думаючи, про що б його забитись iз Крешимиром. А надумавши, знову завiв мову про барона, бо заклад той стосувався саме його.
- А яку умову поставив вам барон, пане Крешимире? Цебто вчора ввечерi, як вiддавав вам вашi очi?
- А нiякої! - засмiявся Крешимир. - Коли ти закричав i гепнувся на палубу, надбiгли матроси, i барон сховався в затiнок вiд шлюпки. Я тодi шепнув йому: "Або я одержу свої очi без жодної умови, або ж я все розкажу оцим хлопцям!"
- Ну i що?
Крешимир знову засмiявся:
- Барон аж заїкатись почав iз хвилювання: "Не-нехай бу-буде бе-без жодної умови!"
Тiм швиденько вiдвернувся до стiни, бо йому стало смiшно, а що смiятися вiн не мiг, то обличчя його тiльки жахливо перекривилося.
- Цiкавий я знати, де той барон тепер! - промурмотiв Крешимир.
Оцього саме й чекав Тiм. Уже опанувавши себе, вiн сказав:
- Закладаюся, що за п'ять хвилин ми дiзнаємось, де тепер барон!
- А на що ти хочеш закластися?
- На порцiю горiхового торта!
- Ну, на таке в мене грошей вистачить. Бо, коли не помиляюсь, ти маєш цей заклад виграти, як i всi заклади. Ну, гаразд, забилися! стюард подав Тiмовi руку, i хлопець стис її.
Ту ж мить у сумiжнiй каютi хтось увiмкнув радiо. Диктор оголосив прогноз погоди, а тодi стали передавати останнi новини.
Тiм iз Крешимиром спершу розсердилися, що їх перебито, але потiм почали прислухатись. Голос iз гучномовця сповiстив:
"Вiдомий комерсант барон Троч, що його багатство оцiнюють у кiлька мiльярдiв доларiв, цiєї ночi давав у Рiо-де-Жанейро банкет для дiлових кiл бразильської столицi. Зразу ж на початку банкету вiн вийшов i повернувся лиш за двi години, видимо чимось збентежений. Усiм упало в вiчi, що повернувся вiн у темних окулярах. Напевне, в нього знову загострилася давня хвороба очей, що була нiбито вилiкувана й кiлька рокiв не поновлювалась. Нас повiдомлено телефоном, що банкет триває i що барон, очевидно, знову..."
Радiо вимкнули, i за стiною задзюрчала вода.
Тiмове обличчя поблiдло, як вранiшнє свiтло. Вiн виграв заклад, а отже, угода була ще дiйсна. Але його налякало те дивовижне повiдомлення.
- Як же це можна дiстатися так швидко до Рiо-де-Жанейро? розгублено спитав вiн.
- Маючи такi грошi, можна що завгодно, - вiдповiв Крешимир.
- Але ж так швидко навiть лiтаки не лiтають! - вигукнув хлопець.
На те стюард спершу не сказав нiчого. Потiм буркнув:
- А я гадав, ти знаєш, iз ким зв'язався...
А тодi раптом заквапився до роботи. Але в дверях iще раз обернувся й сказав:
- Спробуй заснути, Тiме! В лiжку не годиться сушити собi голову.
На щастя, хлопець, маючи здорову натуру, справдi заснув. А коли опiвднi вiн прокинувся й Крешимир принiс йому юшки в каструльцi та виграну порцiю торта, Тiмовi стало якось аж легко на серцi. Адже вiн тепер не сам нiс тягар своєї страшної таємницi, вiн подiляв її з iншою людиною. I ця людина, до того ж, перемогла барона! Це навiвало Тiмовi таку надiю й упевненiсть, що вiн на якийсь час просто забув дивовижну звiстку з Рiо-де-Жанейро.
По обiдi до нього на хвилинку зайшов стерничий, височенний паруб'яга з Гамбурга, Джоннi на iм'я. Вiн спитав Тiма, як той почуває себе, помацав йому гулю на диво обережними пальцями, дав iще одну таблетку й сказав:
- Завтра ти вже бiгатимеш, малий! Та бережись надалi, не перечiпайся на мотузках, - i пiшов собi.
Тiм подумав: "Коли б ти тiльки знав, на якiй падлючiй мотузцi я перечепився!" - i знову заснув: стерничий дав йому снодiйну таблетку.
Пiзно вночi, коли Крешимир повернувся до каюти, Тiм прокинувся знову. Стюард, зiпершися лiктями на край Тiмової койки, заговорив до хлопця:
- Ну й паскудство ж вiн iз тобою зробив!
- Про що це ви?
- Та чого ти на мене викаєш?
- Ну... про що це ти?
- А про те саме! Я знаю, ти повинен мовчати. Добре, мовчи! Але я тепер i сам знаю, в чому рiч: вiн смiється твоїм смiхом, а ти виграєш заклад. А що буде, коли ти програєш який-небудь?
- Оцього б я й хотiв, - тихо вiдповiв Тiм. I бiльше не сказав нiчого.
- Добре, помiркуємо, - мовив Крешимир. Тодi роздягся й лiг.
Обидва погасили нiчники, й стюард почав розповiдати Тiмовi про свою батькiвщину, рiдне село в Хорватiї, на узбережжi Адрiатичного моря. Сiм днiв на тиждень малий Крешимир був голодний, сiм днiв на тиждень мрiяв вiн про щастя й багатство. I ось одного дня селом проїхав автомобiль. За кермом сидiв якийсь пан у картатому костюмi. Той пан дав Крешимировi пакуночок спiлих червоних гранатiв. Аж сiм штук там було, i кожен гранат коштував тодi один динар. Крешимир понiс їх до моря, на пляж, за цiлих десять кiлометрiв, i там продав.
- Отак у мене, Тiме, вперше зроду з'явилися власнi грошi, великi грошi, як менi тодi здавалось, - оповiдав вiн. - Цiлих сiм динарiв! I знаєш, що я на них купив? Не хлiба, нi, хоч як менi хотiлося хлiба! Купив шматок торта. Великий такий шмат, iз кремом, iз вишнями зверху, а посерединi - половинка волоського горiха. Я про такi торти чув у селi вiд дiвчат, що їм доводилось бувати на морi.
Усi свої грошi вiддав я за той шмат торта. А тодi сiв на стосi дощок над причалом i зразу з'їв усе, думаючи собi: це ж ангели на небi щодня таке їдять!
А потiм мене занудило, i я все, пробач на словi, виблював. Мiй бiдняцький шлунок не мiг такого стравити. Менi всi кишки повивертало. А як зiйшов я з причалу й рушив додому - бачу, стоїть та машина з паном у картатому.
Крешимир замовк.
I Тiмовi раптом пригадався маленький хлопчик у вбогому вузькому завулку, де пахло перцем, кмином та ганусом.
Стюард почав розповiдати далi: як картатий пан став частенько приїздити в село з гранатами, як вiн одного разу завiв розмову з хлопцевими батьком та матiр'ю, як узяв хлопця на один iз своїх пароплавiв стюардом, як потiм не раз брав його з собою в подорожi, а найчастiше - на iподром, як Крешимир, закладаючись легковажно на перегонах, заборгував йому багато грошей i врештi змушений був продати найкраще з того, що мав, - свої очi.
- А тепер я вернув їх собi! - закiнчив Крешимир. - I ти вернеш собi свiй смiх. Я не я буду, коли не вернеш! Ну, добранiч!
Тiмовi здушило горло. Тоненьким голоском вiн вiдповiв:
- Добранiч, Крешимире! Спасибi тобi!
Тринадцятий аркуш
БУРI Й СТРАХИ
Крешимирове оповiдання схвилювало Тiма. Та й море тої ночi дуже розбурхалося. Тому хлопець спав неспокiйно, кидаючись та перевертаючись iз боку на бiк. Серед того рiденького сну раптом ударив грiм, i за хвилинку крiзь заплющенi повiки сяйнула сонному хлопцевi слiпуча блискавка й у вухах загримiв iще страшнiший грiм.
Тiм, скрикнувши, пiдхопився. В тому громi йому вчувся власний смiх. Вiн розплющив очi, й погляд його впав на iлюмiнатор. Крiзь грубе скло дивились до каюти, просто в обличчя хлопцевi, двоє водяво-блакитних очей.
З переляку Тiм знову заплющився, i його обiлляв пiт. Вiн не мiг навiть ворухнутись - так i сидiв, скорчившись, цiлу вiчнiсть, поки нарештi зважився знову розплющити очi й тихенько покликати Крешимира.
Стюард не обiзвався. Надворi, за тоненькою залiзною стiнкою, пiнилось море, i хвилi розмiрене, важко били в борт. Тiм боявся знову глянути в iлюмiнатор. Вiн покликав Крешимира гучнiше, але вiдповiдi й тепер не почув.
Тодi вiн закричав не своїм голосом, аж сам злякався того крику:
- Крешимире!
Але й на той нелюдський крик вiдповiдi не було.
Тiм знову заплющив очi, щоб не глянути ненароком в iлюмiнатор, i помацки знайшов над головою шнурок вiд вимикача. З хвилювання хлопець так сiпнув за нього, що аж обiрвав, але лампа засвiтилася. I Тiм розплющив очi.
Разом iз темрявою й страхи поховались по кутках. Тiм перехилився через край койки й глянув униз. Крешимира не було.
Тодi з усiх куткiв порожньої каюти знову посунув на нього страх. Хлопець затремтiв усiм тiлом, побачив себе в дзеркалi над умивальником i сам злякався спотвореного обличчя, що дивилось на нього з дзеркала, - свого власного обличчя.
Але той ляк, на диво, нiби розбуркав, пiдштовхнув Тiма. Вiн сплигнув з койки й хапцем одягнувся. Здавалось, наче всi страхи перейшли в дзеркало, до Тiмового вiдображення, а сам вiн звiльнився вiд них i мiг робити, що хоче. Отож вiн набрався вiдваги навiть вийти з каюти в коридор. Пароплав дуже хитало на хвилi, але Тiм зумiв помацки дiстатися до залiзного трапа й видерся ним угору. На шкафутi його зразу облило й до рубця промочило хвилею, але вiн чiплявся за натягненi линви, за пiдпiрки й уперто пробирався далi. Зцiпивши зуби, видерся на човнову палубу й добувся нарештi до теплої, задимленої тютюном, освiтленої тьмяною лампочкою стернової рубки.
Там спокiйнiсiнько стояв стерничий Джоннi, здоровило з Гамбурга. Вiн здивовано глянув на Тiма:
- Чого тобi тут треба в таку негоду?
- Джоннi, де Крешимир? - голосно гукнув Тiм, силкуючись перекричати гримотiння хвиль.
- Крешимир захворiв, Тiме. Але не хвилюйся. Звичайний апендицит. Вiд цього нинi не помирають.
- А де ж вiн? - не вгавав Тiм, - Де вiн тепер?
- Ми зустрiли випадково патрульний катер, i Крешимира забрали, щоб вiдвезти на берег. Хiба ти не чув, як зупиняли машину?
- Нi, - пригнiчено вiдказав Тiм i додав уже спокiйнiше: - Крешимир не хворий. То все барон пiдстроїв. Я бачив його очi в iлюмiнаторi.
- Ти бачив у iлюмiнаторi бароновi очi? - Джоннi засмiявся. - Тобi щось верзеться, хлопче! Роздягайся та лягай он на тапчанчику. Ось тобi ковдра. Тут, у мене, тобi нiщо лихе не присниться.
В теплiй рубцi, поруч цього спокiйного, добродушного велетня Тiмовi й самому вже здалося, нiби то все йому просто примарилось. Але враз вiн знову згадав повiдомлення по радiо про баронове зникнення з банкету в Рiо-де-Жанейро, згадав своє власне перекривлене обличчя в дзеркалi над умивальником i подумав, що вiд барона можна сподiватися чого завгодно. I Тiм вирiшив надалi не боятись його, бо, на своє щастя, бачив барона й переможеного.
Тiм мовчки лiг на м'який тапчанчик, що розгойдувався туди й сюди: адже тут, нагорi, хитавиця давалася взнаки ще дужче, нiж унизу, в каютi.
Думки клубком сплiталися в головi, пiд грудьми млоїло вiд хитавицi, й Тiм так i не змiг заснути. Годину за годиною лежав вiн, дивлячись на Джоннi, що спокiйно стояв бiля стерна, час вiд часу запалюючи нову сигарету. Буря помалу втихала.
Усi тi години Тiм вигадував собi якийсь незвичайний заклад. Такий незвичайний, щоб його не можна було виграти. Барон лякав Тiма - хай же злякається й сам! Та хоч скiльки сушив собi голову хлопець, вiн не мiг придумати нiчого такого, що було б не до снаги диявольському бароновi. Ну, скажiмо, забився б вiн, що лiщиновий горiх буває бiльший за кокосовий. Та хто ж це погодиться на такий безглуздий заклад? А крiм того, хто знає, чи Троч не зумiє розшукати десь таке чудне мiсце, де лiщиновi горiхи справдi ростуть бiльшi за кокосовi? I Тiм вiдкинув цю вигадку, як i безлiч iнших. Бо йому раз у раз спадала на думку його пригода з паном Рiкертом у трамваї.
А що, подумав вiн раптом, коли, скажiмо, важкий залiзний трамвай муситиме знятись iз рейок i полетiти? Трамвай же не горобець, та й Троч, попри всi свої, неймовiрнi й страшнi здiбностi, не чаклун.
Тiм вирiшив, що знайшов у барона ахiллесову п'яту. Вiн звiвсь на лiктi й гукнув:
- Джоннi, а ви знаєте, що в Генуї трамваї лiтають?
- Лежи й спи, - не дуже й здивовано вiдказав стерничий. - Знову тобi щось приверзлося!
- Вибачте, Джоннi, але ж я не сплю, то як менi може щось верзтися? Я цiлком напевне знаю, що в Генуї можна побачити летючi трамваї. Ось забиймося об заклад. На пляшку рому.
- Тринди-ринди, - вiдказав Джоннi. - А крiм того, цiкавий я знати, де ти вiзьмеш грошей на пляшку рому?
- А в мене в торбi є готова пляшка! - збрехав Тiм. - Ну то як, заб'ємося?
Джоннi обернувся до нього й сказав:
- Хоч би ти й на мiльйон закладався, однаково не повiрю. Бо я надто добре знаю й Геную, й трамваї.
- То чого ж ви боїтеся? Виграєте пляшку рому!
- А даси менi слово честi, що ляжеш i заплющиш очi, коли я з тобою заб'юся?
- Слово честi! - вигукнув Тiм.
Тодi стерничий подав йому руку, промовив: - Коли в Генуї... - i затнувся, бо в вiкно неначе вдарило щось тверде. Але нiчого бiльше не сталося, й Джоннi проказав знову: - Коли я побачу в Генуї летючий трамвай, то я програв заклад i ставлю тобi пляшку рому. А як не побачу, то пляшка, що в тебе в торбi, буде моя. Добре? А тепер лягай, будь ласка, i спи. За три години тобi ставати до роботи.
Цього разу Тiм справдi заснув. I ввi снi чув власний смiх, але його перекривав залiзний брязкiт трамвайного вагона, що летiв по небi в Тiма над головою. Коли стерничий на свiтанку збудив хлопця, в того ще бряжчало в вухах, i Тiма те лякало.
Вiн боявся Генуї.
Чотирнадцятий аркуш
НЕМОЖЛИВИЙ ЗАКЛАД
Тiм боявся Генуї, але водночас йому й не терпiлося прибути туди.
I те боязке нетерпiння мучило його довго, бо минуло ще багато днiв, поки пароплав "Дельфiн" одного ясного сонячного ранку, десь перед дванадцятою годиною, пiдплив до Генуезького порту. Тiм знайшов якусь приключку, щоб забiгти в рубку до стерничого. Там вiн став поруч Джоннi й звiв очi на горiшню частину мiста. На хлопцевi були штани в чорно-бiлу клiтинку й фартух iз сирового полотна, що давав йому кок Енрiко, як треба було чистити картоплю.
Генуезькi будинки видно було вже виразно. Навiть автобуси та легковi автомобiлi можна було розглядiти на горiшнiх вулицях мiста. I щохвилини картина та ставала ще виразнiша.
Раптом Джоннi здушено скрикнув, нiби з подиву. Тiм сторопiло глянув на нього: стерничий заплющив очi. Потiм розплющив, знову заплющив i ще раз розплющив. А тодi сказав повiльно, майже урочисто:
- Здурiв я, чи що?
Тiмовi шибнув у голову страшний здогад. Йому аж у горлi пересохло. Але вiн не важився подивитися знову на Геную. Вiн прикипiв очима до Джоннi.
Той перевiв погляд на нього й сказав, хитаючи головою:
- Твоя правда, Тiме: таки є в Генуї летючi трамваї! Ти виграв.
Тiм ковтнув клубок у горлi. Шкода вiдвертати очi вiд неминучого. Вiн повернув голову й глянув на горiшнє мiсто. Там на однiй вулицi, помiж будинками, летiв у повiтрi трамвай, справжнiй трамвай. Його було видно дуже виразно. Та ось пiд трамваєм з'явився брук, твердий брук iз рейками в ньому. Трамвай уже не летiв, а котився по рейках вулицею.
- Так то ж було тiльки марево!- зрадiло вигукнув Тiм. - Я програв!
- Ти неначе радiєш iз того, що програв! - здивовано сказав Джоннi, й Тiм зрозумiв, що сплохував. Та перше нiж устиг вiн поправитися, Джоннi додав: - Однаково ти виграв. Ти ж закладався, що в Генуї можна побачити летючi трамваї, а не що вони там справдi є. А я таки їх побачив, нiкуди не дiнешся.
- Тодi, виходить, я й справдi виграв. От i добре, - промовив Тiм, силкуючись говорити весело. Та голос його був хрипкий i зовсiм не радiсний.
Добре, що Джоннi саме вiдвернувся до стерна.
- А чого це тобi раптом спав на думку такий чудернацький заклад? - спитав вiн через плече. - Тобi часто так щастить у закладах?
- Я ще нiколи нi одного не програв, - байдуже вiдказав Тiм. - Я виграю завжди.
Стерничий скоса зиркнув на нього:
- Не дуже вихваляйся, хлопче. Є такi заклади, що їх неможливо виграти.
- Ану, якi ж це? - зацiкавлено спитав Тiм. - Назвiть менi хоч один.
I знову Джоннi допитливо зиркнув на нього. Щось у цьому хлопцевi бентежило стерничого. Але вiн звик завжди вiдповiдати, коли його питали. Отож вiн насунув свого бiлого кашкета на чоло й почухав потилицю. I знов у вiкно вдарило щось тверде. Джоннi повернув голову, але нiчого не побачив. I враз йому спала на думку вiдповiдь.
- Я придумав один заклад, такий, що ти його нiзащо не виграєш, Тiме!
- Ану, давайте заб'ємося. Я наперед згоден. Як програю, залишите ваш ром собi.
- Хочеш купити кота в мiшку? Ну що ж, про мене. Вiд рому я нiколи не вiдмовлявсь, i якщо ти неодмiнно хочеш програти, то будь ласка. Отже, закладаємося... - Джоннi урвав мову, подивився на хлопця й спитав: - Ти по-справжньому хочеш забитись? Бо ж пляшка рому...
- По-справжньому, аякже! - вiдказав Тiм так упевнено, що Джоннi заспокоївся.
- Отже, закладаюся, що сьогоднi до вечора ти не станеш багатший за найбагатшого чоловiка на свiтi!
- Цебто за Троча? - майже нечутно видихнув iз себе Тiм.
- Атож!
I хлопець простяг йому руку швидше, нiж Джоннi сподiвався. Це ж справдi неможливий заклад! I Тiм його програє! Вiн голосно, дзвiнко сказав:
- Закладаюся, що iще до вечора я буду багатший за барона Троча!
- Ти схибнувся, хлопче! - вiдказав Джоннi й випустив Тiмову руку. - Зате я принаймнi вiдiграю назад свiй ром.
У ту хвилину до рубки зайшов капiтан.
- А що тут робить бой? - похмуро спитав вiн,
- Та це я його покликав, щоб вiн принiс менi кави, капiтане, вiдповiв Джоннi.
- То чого ж вiн витрiшки ловить?
I Тiм мерщiй побiг униз до камбуза. Йому аж спiвати хотiлося. Але хто не вмiє смiятися, той не вмiє й спiвати.
Коли вiн принiс у рубку каву, тiльки двiчi схлюпнувши її дорогою, капiтан iще був там. Джоннi, осмiхаючись, пiдморгнув хлопцевi за спиною в старого. Тiм пiдморгнув йому у вiдповiдь, однак iз поважною мiною. Тодi збiг униз на палубу. Його поривало голосно засмiятись, але уста тiльки скривилися в неприродну гримасу смiху, i регiт не вирвався з них.
Одна лiтня голландка, що зустрiлася хлопцевi на палубi, аж перелякалась того дикого виразу на його обличчi. Згодом вона сказала своїй сусiдцi по каютi:
- Замикайте вночi свою каюту. В цьому хлопчиськовi сам чорт сидить.
Схвильований Тiм забiг аж на нiс пароплава, сховався там за брашпилем, сiвши на купу змотаних линв, i вирiшив не виходити зi схованки, аж поки пароплав стане на якiр у Генуї. Вiн чув колись, що в цьому мiстi є славнозвiсний ляльковий театр. Туди вiн хотiв пiти, щоб насмiятися досхочу серед загального смiху. А ще приємнiше було уявляти собi, як вiн гулятиме вулицями та всмiхатиметься кому-небудь незнайомому, що вподобається йому: то маленькiй дiвчинцi, то старенькiй бабусi. Тiм весь поринув у той уявний сонячний, радiсний свiт. А сонце, що свiтило йому в обличчя з синього неба, робило ту мрiю ще живiшою й правдоподiбнiшою.
Деренчливий голос iз корабельного гучномовця щось оголосив. Замрiяний Тiм не почув нiчого.
За хвилину оголошення пролунало ще раз. Уловивши в ньому своє iм'я, Тiм прислухався пильнiше i встиг почути кiнець:
"...Талера негайно до капiтана в стернову рубку!"
Мрiя луснула, мов мильна банька. I щедре пiвденне сонце враз потемнiло в Тiмових очах.
Понурий, байдужий до всього капiтан доти нi разу не звертав уваги на Тiма. Отже, видно, трапилося щось надзвичайне, коли вiн тепер викликає хлопця.
Тiм пiдвiвся, вийшов iз-за брашпиля, перейшов палубу й утрете за той ранок пiднявся залiзним трапом на човнову палубу, тримаючись за залiзне поруччя раптом спiтнiлими, аж мокрими руками.
У рубцi капiтан глянув на нього якось чудно, зовсiм не так байдуже, як доти. Зате стерничий дивився просто перед себе й навiть не повернув до Тiма голови.
- Тебе звуть... - капiтан затнувся, прокашлявся й почав знову: Вас звуть Тiм Талер?
- Так, пане капiтане!
- Ви народились... - з аркуша паперу, що його тримав у руцi, капiтан вичитав, де й коли народився хлопець, i Тiм щоразу пiдтверджував:
- Так, пане капiтане!
Вiд нетерпiння й цiкавостi йому аж сльози на очах виступили.
Коли той коротенький допит скiнчився, капiтан опустив руку з папiрцем, i в рубцi запала якась дивна тиша. На пiдлозi тремтiли сонячнi зайчики; Тiм стояв, утупивши очi в широку потилицю стерничого, що все дивився просто перед себе.
- Тодi дозвольте менi першому поздоровити вас, - порушив тишу капiтан.
- Iз чим, пане капiтане? - тоненьким, писклявим голосочком спитав Тiм.
- А ось iз оцим! - капiтан кивнув головою на аркуш у своїй руцi. Тодi спитав: - Ви родич бароновi Трочевi?
- Нi, пане капiтане...
- Але ви з ним знайомi?
- Та знайомий...
- Тодi слухайте радiограму:
"барон троч помер крапка повiдомте тiма талера що за заповiтом вiн єдиний спадкоємець крапка брат небiжчика новий барон троч призначений опiкуном до повнолiття спадкоємця крапка пароплавство фенiкс акцiйного товариства троч i компанiя генуя пiдписав директор грандiццi".
Тiм скам'янiло дивився на потилицю стерничого. Отже, найнеймовiрнiший у свiтi заклад виграно. За одну пляшку рому. Вiн, чотирнадцятирiчний хлопчисько, став у ту хвилину найбагатшою людиною в свiтi. Але смiх його помер разом iз бароном i разом з ним буде похований. Найбагатша людина в свiтi була найбiднiша з усiх людей: вона навiки втратила свiй смiх.
Потилиця стерничого ворухнулась. Повiльно-повiльно Джоннi повернув голову, й на Тiма глянули чужi, здивованi очi. Але хлопець бачив їх лише одну мить.
Джоннi ледве встиг пiдхопити зомлiлого Тiма.
П'ятнадцятий аркуш
ПЕРЕПОЛОХ У ГЕНУЇ
Опритомнiвши, Тiм побачив перед собою неголене вилицювате обличчя, з якого дивились на нього двоє приязних блакитних очей.
- Ти мене чуєш? - спитав тихий голос.
- Чую, Джоннi, - шепнув Тiм.
Велика рука трохи пiдвела йому голову, обережно пiднесла до рота склянку з водою. Потiм голос бiля вуха прошепотiв:
- Чому це я бачив у Генуї летючий трамвай? I чому барон помер так вчасно? I чому ти не зрадiв, що виграв, а зомлiв?
У Тiмовiй головi помалу яснiшало, i в нiй аж гули тi "чому", розворушуючи безлiч власних, давнiх Тiмових "чому". Вiд безмежної розгубленостi вiн трохи знову не зомлiв.
У ту хвилину почулися чиїсь кроки й голоси, й до рубки ввiйшов капiтан iз якимсь незнайомим паном.
Тiм, лежачи на канапцi, спершу вгледiв iз того пана тiльки здоровенну снiжно-бiлу мереживну хусточку, що стримiла з нагрудної кишеньки на темному пiджацi. Та ще враз запахло гвоздиками. Тiмовi аж у головi запаморочилось вiд того запаху, коли незнайомий пан пiдiйшов i вiдрекомендувався:
- Дiретторе Грандiццi. Я маю себе за дуже часливи перши привiтати вас iм'я вся товариство, синьйоре! Я дуже шкода, що ви не зовсiм здорови, але розумiю невелички удар... - Вiн розвiв руки й схилив голову набiк: - Ах, таки багати за таки коротки мить, це вераменте, цебто справдi нелегко, але...
Що казав директор Грандiццi далi, Тiм не зрозумiв. Ще слабий, вiн стомився, слухаючи, i розчув лише останнi слова, бо директор низько нахилився над ним:
- Зараз я вiднесу вас до катер, синьйоре!
Але тут утрутився Джоннi:
- Я сам вiднесу, - буркнув вiн. - Не чiпайте хлопця. Пане капiтане, потримайте стерно!
Хоч пароплав уже об'якорився, капiтан, як i всi, був такий сторопiлий, що мовчки, покiрно став до стерна.
При бортi "Дельфiна" гойдавсь на хвилi катер пароплавства, що мав вiдвезти спадкоємця на берег. Джоннi спритно балансував по трапах, несучи на руках Тiма, немов клуночок iз бiлизною. А директор Грандiццi, махаючи напахченою хусточкою, скакав довкола нього, мов пудель довкола свого хазяїна. Аж тепер Тiм побачив, що голова в директора майже зовсiм лиса. Тiльки два чорних пасемця з бокiв були начесанi гострим кутом на його чоло. Через них кругле обличчя здавалося ледь-ледь загрозливим i подiбним до машкари.
В катерi вiд носа до корми тяглись попiд бортами довгi лави. Джоннi вiднiс Тiма на корму й посадив там на подушки, намощенi в кутку лави. Несучи хлопця, вiн потай шепнув йому. "Я ще маю вiддати тобi двi пляшки рому. Тi, що програв. Приходь о восьмiй годинi до пам'ятника Христофоровi Колумбовi. Тiльки сам. А надто як тобi потрiбна буде помiч, приходь неодмiнно. Зрозумiв?"
Тiм не кивнув головою. Вiн тiльки тихо гмукнув: "Угу", бо навчився бути обережним.
Хлопець не мiг бiльше стримуватися. Вiн кинувся вперед i закричав:
- Вiддайте менi мiй...
Але перечепився об бухту линви, вдарився головою об нiс шлюпки й гримнувся на палубу непритомний.
Дванадцятий аркуш
КРЕШИМИР
Тiм розплющив очi. В круглому iлюмiнаторi перед ним танцювала вгору i вниз червоняста зiрка - лихе вогнисте око Марса. Хлопець лежав на верхнiй койцi в їхнiй iз стюардом каютi. Над Атлантичним океаном сiрiв свiтанок.
Унизу в каютi хтось товкся. Тiм повернув голову й побачив Крешимира. Стюард теж якраз повернув голову до нього й погляди їхнi зустрiлись. У тьмяному свiтлi Крешимирового нiчника Тiм побачив, що в стюарда вже iншi очi - карi, лагiднi.
- Ну, синку, як ти себе почуваєш? - приязно спитав Крешимир.
Тiм iще не очутився як слiд. Вiн не пам'ятав, як опинився тут.
А цей Крешимир, що заговорив до нього, був зовсiм не такий, як той, що йому Тiм допомагав у їдальнi, а куди спокiйнiший i приязнiший.
Стюард пiдiйшов до койки.
- Тобi вже краще, синку?
Аж тодi в Тiмовiй головi помалу зринули всi подiї минулого вечора: голоси перед дверима до камбуза, розмова за шлюпкою, його власний крик i падiння.
- А де барон? - спитав вiн.
- Не знаю, Тiме. На суднi його вже нема. Але скажи менi, ти нас учора ввечерi пiдслухав?
Хлопець на койцi кивнув головою.
- Я такий радий, що ви знову маєте свої очi, пане Крешимир!
- А ти, Тiме? Що ти хотiв забрати назад у барона?
- Мiй... - Тiм затнувся. Йому пригадалась угода, й вiн стис губи.
Крешимир враз ляснув себе долонею по лобi й вигукнув:
- I як я досi не здогадався! Адже цей вельмишановний шахрай смiявсь, наче мале хлоп'я. Тож-то я й вiдчув у ньому щось чуже, таке, що не пасує до нього. Тепер вже я знаю! То був його смiх! Чи то пак, - Крешимир глянув Тiмовi просто в вiчi, - твiй смiх!
- Я вам цього не казав! - скрикнув Тiм. - Чи, може... вчора ввечерi й про те кричав?..
- Нi, Тiме, ти не встиг. I, мабуть, це твоє щастя. Я ж знаю тi пункти про мовчанку в барокових угодах. Заспокойся, ти нiчого вчора не сказав.
Однак Тiм не дуже заспокоївся. Йому треба було негайно ж перевiрити, чи дiйсна ще його угода. "Треба забитись iз Крешимиром об, заклад про щось зовсiм неймовiрне", - надумав вiн i хотiв був устати з койки, але тiльки-но звiвся, як у очах йому потемнiло, заболiла голова, кров загупала в скронi, i вiн знову впав на подушку.
Крешимир подав йому склянку води й таблетку, наготовану заздалегiдь.
- Випий оце, Тiме. I полеж сьогоднi. До завтра все минеться. Наш стерничий - а вiн колись був санiтаром - каже, що ти тiльки гулю собi набив.
Тiм слухняно ковтнув таблетку, думаючи, про що б його забитись iз Крешимиром. А надумавши, знову завiв мову про барона, бо заклад той стосувався саме його.
- А яку умову поставив вам барон, пане Крешимире? Цебто вчора ввечерi, як вiддавав вам вашi очi?
- А нiякої! - засмiявся Крешимир. - Коли ти закричав i гепнувся на палубу, надбiгли матроси, i барон сховався в затiнок вiд шлюпки. Я тодi шепнув йому: "Або я одержу свої очi без жодної умови, або ж я все розкажу оцим хлопцям!"
- Ну i що?
Крешимир знову засмiявся:
- Барон аж заїкатись почав iз хвилювання: "Не-нехай бу-буде бе-без жодної умови!"
Тiм швиденько вiдвернувся до стiни, бо йому стало смiшно, а що смiятися вiн не мiг, то обличчя його тiльки жахливо перекривилося.
- Цiкавий я знати, де той барон тепер! - промурмотiв Крешимир.
Оцього саме й чекав Тiм. Уже опанувавши себе, вiн сказав:
- Закладаюся, що за п'ять хвилин ми дiзнаємось, де тепер барон!
- А на що ти хочеш закластися?
- На порцiю горiхового торта!
- Ну, на таке в мене грошей вистачить. Бо, коли не помиляюсь, ти маєш цей заклад виграти, як i всi заклади. Ну, гаразд, забилися! стюард подав Тiмовi руку, i хлопець стис її.
Ту ж мить у сумiжнiй каютi хтось увiмкнув радiо. Диктор оголосив прогноз погоди, а тодi стали передавати останнi новини.
Тiм iз Крешимиром спершу розсердилися, що їх перебито, але потiм почали прислухатись. Голос iз гучномовця сповiстив:
"Вiдомий комерсант барон Троч, що його багатство оцiнюють у кiлька мiльярдiв доларiв, цiєї ночi давав у Рiо-де-Жанейро банкет для дiлових кiл бразильської столицi. Зразу ж на початку банкету вiн вийшов i повернувся лиш за двi години, видимо чимось збентежений. Усiм упало в вiчi, що повернувся вiн у темних окулярах. Напевне, в нього знову загострилася давня хвороба очей, що була нiбито вилiкувана й кiлька рокiв не поновлювалась. Нас повiдомлено телефоном, що банкет триває i що барон, очевидно, знову..."
Радiо вимкнули, i за стiною задзюрчала вода.
Тiмове обличчя поблiдло, як вранiшнє свiтло. Вiн виграв заклад, а отже, угода була ще дiйсна. Але його налякало те дивовижне повiдомлення.
- Як же це можна дiстатися так швидко до Рiо-де-Жанейро? розгублено спитав вiн.
- Маючи такi грошi, можна що завгодно, - вiдповiв Крешимир.
- Але ж так швидко навiть лiтаки не лiтають! - вигукнув хлопець.
На те стюард спершу не сказав нiчого. Потiм буркнув:
- А я гадав, ти знаєш, iз ким зв'язався...
А тодi раптом заквапився до роботи. Але в дверях iще раз обернувся й сказав:
- Спробуй заснути, Тiме! В лiжку не годиться сушити собi голову.
На щастя, хлопець, маючи здорову натуру, справдi заснув. А коли опiвднi вiн прокинувся й Крешимир принiс йому юшки в каструльцi та виграну порцiю торта, Тiмовi стало якось аж легко на серцi. Адже вiн тепер не сам нiс тягар своєї страшної таємницi, вiн подiляв її з iншою людиною. I ця людина, до того ж, перемогла барона! Це навiвало Тiмовi таку надiю й упевненiсть, що вiн на якийсь час просто забув дивовижну звiстку з Рiо-де-Жанейро.
По обiдi до нього на хвилинку зайшов стерничий, височенний паруб'яга з Гамбурга, Джоннi на iм'я. Вiн спитав Тiма, як той почуває себе, помацав йому гулю на диво обережними пальцями, дав iще одну таблетку й сказав:
- Завтра ти вже бiгатимеш, малий! Та бережись надалi, не перечiпайся на мотузках, - i пiшов собi.
Тiм подумав: "Коли б ти тiльки знав, на якiй падлючiй мотузцi я перечепився!" - i знову заснув: стерничий дав йому снодiйну таблетку.
Пiзно вночi, коли Крешимир повернувся до каюти, Тiм прокинувся знову. Стюард, зiпершися лiктями на край Тiмової койки, заговорив до хлопця:
- Ну й паскудство ж вiн iз тобою зробив!
- Про що це ви?
- Та чого ти на мене викаєш?
- Ну... про що це ти?
- А про те саме! Я знаю, ти повинен мовчати. Добре, мовчи! Але я тепер i сам знаю, в чому рiч: вiн смiється твоїм смiхом, а ти виграєш заклад. А що буде, коли ти програєш який-небудь?
- Оцього б я й хотiв, - тихо вiдповiв Тiм. I бiльше не сказав нiчого.
- Добре, помiркуємо, - мовив Крешимир. Тодi роздягся й лiг.
Обидва погасили нiчники, й стюард почав розповiдати Тiмовi про свою батькiвщину, рiдне село в Хорватiї, на узбережжi Адрiатичного моря. Сiм днiв на тиждень малий Крешимир був голодний, сiм днiв на тиждень мрiяв вiн про щастя й багатство. I ось одного дня селом проїхав автомобiль. За кермом сидiв якийсь пан у картатому костюмi. Той пан дав Крешимировi пакуночок спiлих червоних гранатiв. Аж сiм штук там було, i кожен гранат коштував тодi один динар. Крешимир понiс їх до моря, на пляж, за цiлих десять кiлометрiв, i там продав.
- Отак у мене, Тiме, вперше зроду з'явилися власнi грошi, великi грошi, як менi тодi здавалось, - оповiдав вiн. - Цiлих сiм динарiв! I знаєш, що я на них купив? Не хлiба, нi, хоч як менi хотiлося хлiба! Купив шматок торта. Великий такий шмат, iз кремом, iз вишнями зверху, а посерединi - половинка волоського горiха. Я про такi торти чув у селi вiд дiвчат, що їм доводилось бувати на морi.
Усi свої грошi вiддав я за той шмат торта. А тодi сiв на стосi дощок над причалом i зразу з'їв усе, думаючи собi: це ж ангели на небi щодня таке їдять!
А потiм мене занудило, i я все, пробач на словi, виблював. Мiй бiдняцький шлунок не мiг такого стравити. Менi всi кишки повивертало. А як зiйшов я з причалу й рушив додому - бачу, стоїть та машина з паном у картатому.
Крешимир замовк.
I Тiмовi раптом пригадався маленький хлопчик у вбогому вузькому завулку, де пахло перцем, кмином та ганусом.
Стюард почав розповiдати далi: як картатий пан став частенько приїздити в село з гранатами, як вiн одного разу завiв розмову з хлопцевими батьком та матiр'ю, як узяв хлопця на один iз своїх пароплавiв стюардом, як потiм не раз брав його з собою в подорожi, а найчастiше - на iподром, як Крешимир, закладаючись легковажно на перегонах, заборгував йому багато грошей i врештi змушений був продати найкраще з того, що мав, - свої очi.
- А тепер я вернув їх собi! - закiнчив Крешимир. - I ти вернеш собi свiй смiх. Я не я буду, коли не вернеш! Ну, добранiч!
Тiмовi здушило горло. Тоненьким голоском вiн вiдповiв:
- Добранiч, Крешимире! Спасибi тобi!
Тринадцятий аркуш
БУРI Й СТРАХИ
Крешимирове оповiдання схвилювало Тiма. Та й море тої ночi дуже розбурхалося. Тому хлопець спав неспокiйно, кидаючись та перевертаючись iз боку на бiк. Серед того рiденького сну раптом ударив грiм, i за хвилинку крiзь заплющенi повiки сяйнула сонному хлопцевi слiпуча блискавка й у вухах загримiв iще страшнiший грiм.
Тiм, скрикнувши, пiдхопився. В тому громi йому вчувся власний смiх. Вiн розплющив очi, й погляд його впав на iлюмiнатор. Крiзь грубе скло дивились до каюти, просто в обличчя хлопцевi, двоє водяво-блакитних очей.
З переляку Тiм знову заплющився, i його обiлляв пiт. Вiн не мiг навiть ворухнутись - так i сидiв, скорчившись, цiлу вiчнiсть, поки нарештi зважився знову розплющити очi й тихенько покликати Крешимира.
Стюард не обiзвався. Надворi, за тоненькою залiзною стiнкою, пiнилось море, i хвилi розмiрене, важко били в борт. Тiм боявся знову глянути в iлюмiнатор. Вiн покликав Крешимира гучнiше, але вiдповiдi й тепер не почув.
Тодi вiн закричав не своїм голосом, аж сам злякався того крику:
- Крешимире!
Але й на той нелюдський крик вiдповiдi не було.
Тiм знову заплющив очi, щоб не глянути ненароком в iлюмiнатор, i помацки знайшов над головою шнурок вiд вимикача. З хвилювання хлопець так сiпнув за нього, що аж обiрвав, але лампа засвiтилася. I Тiм розплющив очi.
Разом iз темрявою й страхи поховались по кутках. Тiм перехилився через край койки й глянув униз. Крешимира не було.
Тодi з усiх куткiв порожньої каюти знову посунув на нього страх. Хлопець затремтiв усiм тiлом, побачив себе в дзеркалi над умивальником i сам злякався спотвореного обличчя, що дивилось на нього з дзеркала, - свого власного обличчя.
Але той ляк, на диво, нiби розбуркав, пiдштовхнув Тiма. Вiн сплигнув з койки й хапцем одягнувся. Здавалось, наче всi страхи перейшли в дзеркало, до Тiмового вiдображення, а сам вiн звiльнився вiд них i мiг робити, що хоче. Отож вiн набрався вiдваги навiть вийти з каюти в коридор. Пароплав дуже хитало на хвилi, але Тiм зумiв помацки дiстатися до залiзного трапа й видерся ним угору. На шкафутi його зразу облило й до рубця промочило хвилею, але вiн чiплявся за натягненi линви, за пiдпiрки й уперто пробирався далi. Зцiпивши зуби, видерся на човнову палубу й добувся нарештi до теплої, задимленої тютюном, освiтленої тьмяною лампочкою стернової рубки.
Там спокiйнiсiнько стояв стерничий Джоннi, здоровило з Гамбурга. Вiн здивовано глянув на Тiма:
- Чого тобi тут треба в таку негоду?
- Джоннi, де Крешимир? - голосно гукнув Тiм, силкуючись перекричати гримотiння хвиль.
- Крешимир захворiв, Тiме. Але не хвилюйся. Звичайний апендицит. Вiд цього нинi не помирають.
- А де ж вiн? - не вгавав Тiм, - Де вiн тепер?
- Ми зустрiли випадково патрульний катер, i Крешимира забрали, щоб вiдвезти на берег. Хiба ти не чув, як зупиняли машину?
- Нi, - пригнiчено вiдказав Тiм i додав уже спокiйнiше: - Крешимир не хворий. То все барон пiдстроїв. Я бачив його очi в iлюмiнаторi.
- Ти бачив у iлюмiнаторi бароновi очi? - Джоннi засмiявся. - Тобi щось верзеться, хлопче! Роздягайся та лягай он на тапчанчику. Ось тобi ковдра. Тут, у мене, тобi нiщо лихе не присниться.
В теплiй рубцi, поруч цього спокiйного, добродушного велетня Тiмовi й самому вже здалося, нiби то все йому просто примарилось. Але враз вiн знову згадав повiдомлення по радiо про баронове зникнення з банкету в Рiо-де-Жанейро, згадав своє власне перекривлене обличчя в дзеркалi над умивальником i подумав, що вiд барона можна сподiватися чого завгодно. I Тiм вирiшив надалi не боятись його, бо, на своє щастя, бачив барона й переможеного.
Тiм мовчки лiг на м'який тапчанчик, що розгойдувався туди й сюди: адже тут, нагорi, хитавиця давалася взнаки ще дужче, нiж унизу, в каютi.
Думки клубком сплiталися в головi, пiд грудьми млоїло вiд хитавицi, й Тiм так i не змiг заснути. Годину за годиною лежав вiн, дивлячись на Джоннi, що спокiйно стояв бiля стерна, час вiд часу запалюючи нову сигарету. Буря помалу втихала.
Усi тi години Тiм вигадував собi якийсь незвичайний заклад. Такий незвичайний, щоб його не можна було виграти. Барон лякав Тiма - хай же злякається й сам! Та хоч скiльки сушив собi голову хлопець, вiн не мiг придумати нiчого такого, що було б не до снаги диявольському бароновi. Ну, скажiмо, забився б вiн, що лiщиновий горiх буває бiльший за кокосовий. Та хто ж це погодиться на такий безглуздий заклад? А крiм того, хто знає, чи Троч не зумiє розшукати десь таке чудне мiсце, де лiщиновi горiхи справдi ростуть бiльшi за кокосовi? I Тiм вiдкинув цю вигадку, як i безлiч iнших. Бо йому раз у раз спадала на думку його пригода з паном Рiкертом у трамваї.
А що, подумав вiн раптом, коли, скажiмо, важкий залiзний трамвай муситиме знятись iз рейок i полетiти? Трамвай же не горобець, та й Троч, попри всi свої, неймовiрнi й страшнi здiбностi, не чаклун.
Тiм вирiшив, що знайшов у барона ахiллесову п'яту. Вiн звiвсь на лiктi й гукнув:
- Джоннi, а ви знаєте, що в Генуї трамваї лiтають?
- Лежи й спи, - не дуже й здивовано вiдказав стерничий. - Знову тобi щось приверзлося!
- Вибачте, Джоннi, але ж я не сплю, то як менi може щось верзтися? Я цiлком напевне знаю, що в Генуї можна побачити летючi трамваї. Ось забиймося об заклад. На пляшку рому.
- Тринди-ринди, - вiдказав Джоннi. - А крiм того, цiкавий я знати, де ти вiзьмеш грошей на пляшку рому?
- А в мене в торбi є готова пляшка! - збрехав Тiм. - Ну то як, заб'ємося?
Джоннi обернувся до нього й сказав:
- Хоч би ти й на мiльйон закладався, однаково не повiрю. Бо я надто добре знаю й Геную, й трамваї.
- То чого ж ви боїтеся? Виграєте пляшку рому!
- А даси менi слово честi, що ляжеш i заплющиш очi, коли я з тобою заб'юся?
- Слово честi! - вигукнув Тiм.
Тодi стерничий подав йому руку, промовив: - Коли в Генуї... - i затнувся, бо в вiкно неначе вдарило щось тверде. Але нiчого бiльше не сталося, й Джоннi проказав знову: - Коли я побачу в Генуї летючий трамвай, то я програв заклад i ставлю тобi пляшку рому. А як не побачу, то пляшка, що в тебе в торбi, буде моя. Добре? А тепер лягай, будь ласка, i спи. За три години тобi ставати до роботи.
Цього разу Тiм справдi заснув. I ввi снi чув власний смiх, але його перекривав залiзний брязкiт трамвайного вагона, що летiв по небi в Тiма над головою. Коли стерничий на свiтанку збудив хлопця, в того ще бряжчало в вухах, i Тiма те лякало.
Вiн боявся Генуї.
Чотирнадцятий аркуш
НЕМОЖЛИВИЙ ЗАКЛАД
Тiм боявся Генуї, але водночас йому й не терпiлося прибути туди.
I те боязке нетерпiння мучило його довго, бо минуло ще багато днiв, поки пароплав "Дельфiн" одного ясного сонячного ранку, десь перед дванадцятою годиною, пiдплив до Генуезького порту. Тiм знайшов якусь приключку, щоб забiгти в рубку до стерничого. Там вiн став поруч Джоннi й звiв очi на горiшню частину мiста. На хлопцевi були штани в чорно-бiлу клiтинку й фартух iз сирового полотна, що давав йому кок Енрiко, як треба було чистити картоплю.
Генуезькi будинки видно було вже виразно. Навiть автобуси та легковi автомобiлi можна було розглядiти на горiшнiх вулицях мiста. I щохвилини картина та ставала ще виразнiша.
Раптом Джоннi здушено скрикнув, нiби з подиву. Тiм сторопiло глянув на нього: стерничий заплющив очi. Потiм розплющив, знову заплющив i ще раз розплющив. А тодi сказав повiльно, майже урочисто:
- Здурiв я, чи що?
Тiмовi шибнув у голову страшний здогад. Йому аж у горлi пересохло. Але вiн не важився подивитися знову на Геную. Вiн прикипiв очима до Джоннi.
Той перевiв погляд на нього й сказав, хитаючи головою:
- Твоя правда, Тiме: таки є в Генуї летючi трамваї! Ти виграв.
Тiм ковтнув клубок у горлi. Шкода вiдвертати очi вiд неминучого. Вiн повернув голову й глянув на горiшнє мiсто. Там на однiй вулицi, помiж будинками, летiв у повiтрi трамвай, справжнiй трамвай. Його було видно дуже виразно. Та ось пiд трамваєм з'явився брук, твердий брук iз рейками в ньому. Трамвай уже не летiв, а котився по рейках вулицею.
- Так то ж було тiльки марево!- зрадiло вигукнув Тiм. - Я програв!
- Ти неначе радiєш iз того, що програв! - здивовано сказав Джоннi, й Тiм зрозумiв, що сплохував. Та перше нiж устиг вiн поправитися, Джоннi додав: - Однаково ти виграв. Ти ж закладався, що в Генуї можна побачити летючi трамваї, а не що вони там справдi є. А я таки їх побачив, нiкуди не дiнешся.
- Тодi, виходить, я й справдi виграв. От i добре, - промовив Тiм, силкуючись говорити весело. Та голос його був хрипкий i зовсiм не радiсний.
Добре, що Джоннi саме вiдвернувся до стерна.
- А чого це тобi раптом спав на думку такий чудернацький заклад? - спитав вiн через плече. - Тобi часто так щастить у закладах?
- Я ще нiколи нi одного не програв, - байдуже вiдказав Тiм. - Я виграю завжди.
Стерничий скоса зиркнув на нього:
- Не дуже вихваляйся, хлопче. Є такi заклади, що їх неможливо виграти.
- Ану, якi ж це? - зацiкавлено спитав Тiм. - Назвiть менi хоч один.
I знову Джоннi допитливо зиркнув на нього. Щось у цьому хлопцевi бентежило стерничого. Але вiн звик завжди вiдповiдати, коли його питали. Отож вiн насунув свого бiлого кашкета на чоло й почухав потилицю. I знов у вiкно вдарило щось тверде. Джоннi повернув голову, але нiчого не побачив. I враз йому спала на думку вiдповiдь.
- Я придумав один заклад, такий, що ти його нiзащо не виграєш, Тiме!
- Ану, давайте заб'ємося. Я наперед згоден. Як програю, залишите ваш ром собi.
- Хочеш купити кота в мiшку? Ну що ж, про мене. Вiд рому я нiколи не вiдмовлявсь, i якщо ти неодмiнно хочеш програти, то будь ласка. Отже, закладаємося... - Джоннi урвав мову, подивився на хлопця й спитав: - Ти по-справжньому хочеш забитись? Бо ж пляшка рому...
- По-справжньому, аякже! - вiдказав Тiм так упевнено, що Джоннi заспокоївся.
- Отже, закладаюся, що сьогоднi до вечора ти не станеш багатший за найбагатшого чоловiка на свiтi!
- Цебто за Троча? - майже нечутно видихнув iз себе Тiм.
- Атож!
I хлопець простяг йому руку швидше, нiж Джоннi сподiвався. Це ж справдi неможливий заклад! I Тiм його програє! Вiн голосно, дзвiнко сказав:
- Закладаюся, що iще до вечора я буду багатший за барона Троча!
- Ти схибнувся, хлопче! - вiдказав Джоннi й випустив Тiмову руку. - Зате я принаймнi вiдiграю назад свiй ром.
У ту хвилину до рубки зайшов капiтан.
- А що тут робить бой? - похмуро спитав вiн,
- Та це я його покликав, щоб вiн принiс менi кави, капiтане, вiдповiв Джоннi.
- То чого ж вiн витрiшки ловить?
I Тiм мерщiй побiг униз до камбуза. Йому аж спiвати хотiлося. Але хто не вмiє смiятися, той не вмiє й спiвати.
Коли вiн принiс у рубку каву, тiльки двiчi схлюпнувши її дорогою, капiтан iще був там. Джоннi, осмiхаючись, пiдморгнув хлопцевi за спиною в старого. Тiм пiдморгнув йому у вiдповiдь, однак iз поважною мiною. Тодi збiг униз на палубу. Його поривало голосно засмiятись, але уста тiльки скривилися в неприродну гримасу смiху, i регiт не вирвався з них.
Одна лiтня голландка, що зустрiлася хлопцевi на палубi, аж перелякалась того дикого виразу на його обличчi. Згодом вона сказала своїй сусiдцi по каютi:
- Замикайте вночi свою каюту. В цьому хлопчиськовi сам чорт сидить.
Схвильований Тiм забiг аж на нiс пароплава, сховався там за брашпилем, сiвши на купу змотаних линв, i вирiшив не виходити зi схованки, аж поки пароплав стане на якiр у Генуї. Вiн чув колись, що в цьому мiстi є славнозвiсний ляльковий театр. Туди вiн хотiв пiти, щоб насмiятися досхочу серед загального смiху. А ще приємнiше було уявляти собi, як вiн гулятиме вулицями та всмiхатиметься кому-небудь незнайомому, що вподобається йому: то маленькiй дiвчинцi, то старенькiй бабусi. Тiм весь поринув у той уявний сонячний, радiсний свiт. А сонце, що свiтило йому в обличчя з синього неба, робило ту мрiю ще живiшою й правдоподiбнiшою.
Деренчливий голос iз корабельного гучномовця щось оголосив. Замрiяний Тiм не почув нiчого.
За хвилину оголошення пролунало ще раз. Уловивши в ньому своє iм'я, Тiм прислухався пильнiше i встиг почути кiнець:
"...Талера негайно до капiтана в стернову рубку!"
Мрiя луснула, мов мильна банька. I щедре пiвденне сонце враз потемнiло в Тiмових очах.
Понурий, байдужий до всього капiтан доти нi разу не звертав уваги на Тiма. Отже, видно, трапилося щось надзвичайне, коли вiн тепер викликає хлопця.
Тiм пiдвiвся, вийшов iз-за брашпиля, перейшов палубу й утрете за той ранок пiднявся залiзним трапом на човнову палубу, тримаючись за залiзне поруччя раптом спiтнiлими, аж мокрими руками.
У рубцi капiтан глянув на нього якось чудно, зовсiм не так байдуже, як доти. Зате стерничий дивився просто перед себе й навiть не повернув до Тiма голови.
- Тебе звуть... - капiтан затнувся, прокашлявся й почав знову: Вас звуть Тiм Талер?
- Так, пане капiтане!
- Ви народились... - з аркуша паперу, що його тримав у руцi, капiтан вичитав, де й коли народився хлопець, i Тiм щоразу пiдтверджував:
- Так, пане капiтане!
Вiд нетерпiння й цiкавостi йому аж сльози на очах виступили.
Коли той коротенький допит скiнчився, капiтан опустив руку з папiрцем, i в рубцi запала якась дивна тиша. На пiдлозi тремтiли сонячнi зайчики; Тiм стояв, утупивши очi в широку потилицю стерничого, що все дивився просто перед себе.
- Тодi дозвольте менi першому поздоровити вас, - порушив тишу капiтан.
- Iз чим, пане капiтане? - тоненьким, писклявим голосочком спитав Тiм.
- А ось iз оцим! - капiтан кивнув головою на аркуш у своїй руцi. Тодi спитав: - Ви родич бароновi Трочевi?
- Нi, пане капiтане...
- Але ви з ним знайомi?
- Та знайомий...
- Тодi слухайте радiограму:
"барон троч помер крапка повiдомте тiма талера що за заповiтом вiн єдиний спадкоємець крапка брат небiжчика новий барон троч призначений опiкуном до повнолiття спадкоємця крапка пароплавство фенiкс акцiйного товариства троч i компанiя генуя пiдписав директор грандiццi".
Тiм скам'янiло дивився на потилицю стерничого. Отже, найнеймовiрнiший у свiтi заклад виграно. За одну пляшку рому. Вiн, чотирнадцятирiчний хлопчисько, став у ту хвилину найбагатшою людиною в свiтi. Але смiх його помер разом iз бароном i разом з ним буде похований. Найбагатша людина в свiтi була найбiднiша з усiх людей: вона навiки втратила свiй смiх.
Потилиця стерничого ворухнулась. Повiльно-повiльно Джоннi повернув голову, й на Тiма глянули чужi, здивованi очi. Але хлопець бачив їх лише одну мить.
Джоннi ледве встиг пiдхопити зомлiлого Тiма.
П'ятнадцятий аркуш
ПЕРЕПОЛОХ У ГЕНУЇ
Опритомнiвши, Тiм побачив перед собою неголене вилицювате обличчя, з якого дивились на нього двоє приязних блакитних очей.
- Ти мене чуєш? - спитав тихий голос.
- Чую, Джоннi, - шепнув Тiм.
Велика рука трохи пiдвела йому голову, обережно пiднесла до рота склянку з водою. Потiм голос бiля вуха прошепотiв:
- Чому це я бачив у Генуї летючий трамвай? I чому барон помер так вчасно? I чому ти не зрадiв, що виграв, а зомлiв?
У Тiмовiй головi помалу яснiшало, i в нiй аж гули тi "чому", розворушуючи безлiч власних, давнiх Тiмових "чому". Вiд безмежної розгубленостi вiн трохи знову не зомлiв.
У ту хвилину почулися чиїсь кроки й голоси, й до рубки ввiйшов капiтан iз якимсь незнайомим паном.
Тiм, лежачи на канапцi, спершу вгледiв iз того пана тiльки здоровенну снiжно-бiлу мереживну хусточку, що стримiла з нагрудної кишеньки на темному пiджацi. Та ще враз запахло гвоздиками. Тiмовi аж у головi запаморочилось вiд того запаху, коли незнайомий пан пiдiйшов i вiдрекомендувався:
- Дiретторе Грандiццi. Я маю себе за дуже часливи перши привiтати вас iм'я вся товариство, синьйоре! Я дуже шкода, що ви не зовсiм здорови, але розумiю невелички удар... - Вiн розвiв руки й схилив голову набiк: - Ах, таки багати за таки коротки мить, це вераменте, цебто справдi нелегко, але...
Що казав директор Грандiццi далi, Тiм не зрозумiв. Ще слабий, вiн стомився, слухаючи, i розчув лише останнi слова, бо директор низько нахилився над ним:
- Зараз я вiднесу вас до катер, синьйоре!
Але тут утрутився Джоннi:
- Я сам вiднесу, - буркнув вiн. - Не чiпайте хлопця. Пане капiтане, потримайте стерно!
Хоч пароплав уже об'якорився, капiтан, як i всi, був такий сторопiлий, що мовчки, покiрно став до стерна.
При бортi "Дельфiна" гойдавсь на хвилi катер пароплавства, що мав вiдвезти спадкоємця на берег. Джоннi спритно балансував по трапах, несучи на руках Тiма, немов клуночок iз бiлизною. А директор Грандiццi, махаючи напахченою хусточкою, скакав довкола нього, мов пудель довкола свого хазяїна. Аж тепер Тiм побачив, що голова в директора майже зовсiм лиса. Тiльки два чорних пасемця з бокiв були начесанi гострим кутом на його чоло. Через них кругле обличчя здавалося ледь-ледь загрозливим i подiбним до машкари.
В катерi вiд носа до корми тяглись попiд бортами довгi лави. Джоннi вiднiс Тiма на корму й посадив там на подушки, намощенi в кутку лави. Несучи хлопця, вiн потай шепнув йому. "Я ще маю вiддати тобi двi пляшки рому. Тi, що програв. Приходь о восьмiй годинi до пам'ятника Христофоровi Колумбовi. Тiльки сам. А надто як тобi потрiбна буде помiч, приходь неодмiнно. Зрозумiв?"
Тiм не кивнув головою. Вiн тiльки тихо гмукнув: "Угу", бо навчився бути обережним.