Михановский Владимир Наумович. Оранжеве серце (рассказы) (на украинском языке)

   Та нiч у батьковiй бiблiотецi лишилась у моїй пам'ятi на все життя. А з прадавньою книжкою я не розлучався вiдтодi, як з дорогим талiсманом. Нi, менi не властиве нiяке марновiр'я. Просто приємно було усвiдомлювати, що я будь-якої митi можу погортати пожовклi сторiнки, котрi породили менi в душi нi з чим незрiвнянну насолоду.
   Лишається додати - книжку я втратив пiд час пiщаної бурi на Марсi. Тi ж таки скаженi смерчi червоного пiску забрали в мене сiм'ю...
   Та я не розповiв iще про найцiкавiше стосовно сузiр'я Близнят - мету польоту "Грегора". У своїй оповiдi я зупинився на трьох братах, трьох Касторах - двох велетнях i третьому карликовi.
   Уявiть собi здивування астрономiв, коли вони виявили, що кожна з цих трьох зiрок у свою чергу розпадається на пару сонць! Сонця кожної пари дуже близькi одне вiд одного (зрозумiло - в космiчних масштабах). Саме через близькiсть їх тривалий час i не могли сприймати порiзно. Так предмети, що знаходяться поряд, зливаються в один, якщо вiддалятися од них. Розрiзнити двох космiчних сусiдiв поталанило тiльки тодi, коли людина озброїлась новим могутнiм засобом дослiдження - спектральним аналiзом.
   Виявилося, новi близнята, на яких розпадаються два старшi брати Кастор А i Кастор В,- вiддаленi один вiд одного всього на десять мiльйонiв кiлометрiв. Зовсiм мало в масштабах космосу. Особливо, коли мова йде про такi солiднi об'єкти, як зорi. I справдi, це в п'ять разiв менше, анiж вiдстань од Меркурiя до нашого Сонця. Проте Меркурiй - планета. А тут iдеться про вiдстань мiж двома зiрками.
   Ну, а як же третiй, найменший брат, Кастор С? Виявляється, вiй не вiдстає од старших братiв! Кастор С теж iз двох близнят, звiсна рiч, карликiв. Розташованi вони, сказати б, зовсiм поряд. Вiдстань мiж них якихось 2,7 мiльйона кiлометрiв. Це вдвiчi менше за дiаметр нашого Сонця.
   Отож далека зiрка Кастор являє собою дивовижну систему, що складається iз шести сонць. Чотири з них - великi й розжаренi, а два - маленькi, холоднi, темно-червонi. Он який вiн, далекий свiт, так яскраво описаний у стародавнiй книжцi, що над нею я просидiв першу у своїм життi безсонну нiч.
   Ще до того, як Вища Координацiйна рада призначила мене на "Грегор", котрий вирушав до сузiр'я Близнят, я часто думав: а чи є планета в дивовижнiй системi Кастора? Що, коли картини, описанi нашими предками, не фантазiя, а реальнiсть?
   До свого записного бiоблокнота я ретельно занотовував новi й новi данi про свiт iз шести сонць. Вiдомостей не бракувало: газети, журнали, радiо, телебачення Сонячної системи постiйно придiляли незвичайному свiтовi свою увагу...
   Дивно - "Грегор" майже досяг мети. Навiть не вiриться. Навмання натискую на клеми бiоблокнота, i тихий голос, найоiднiший менi голос тiєї, якої вже нема на свiтi, неквапом промовляє:
   "...Рух шести сонць Кастора вiдбувається з максимальною узгодженiстю, чим нагадує чудово вiдрегульований годинниковий механiзм. Ми маємо по сутi три парнi зiрки, i кожне з таких парних сонць обертається довкола загального центра мас, тобто довкола однiєї i тiєї ж точки... Карлики, як їм i належить, найспритнiшi. (На цiм мiсцi я зримо уявляю собi легку усмiшку тiєї, що колись на Марсi начитала менi текст). Вони умудряються здiйснити повний оберт усього за дев'ятнадцять годин. Дещо солiднiше поводяться старшi брати. Кастор В описує повне коло протягом трьох земних дiб. Двiйники Кастора А ще вайлуватiшi: аби зробити повний оберт, їм потрiбно дев'ять днiв. Так живе дивовижна родина iз шести сонць. Iнших таких сiмей, мабуть, нема в усьому Всесвiтi. Принаймнi людинi вони невiдомi..."
   Ара, як i я, захоплювалась астрономiєю. Вона марила далеким свiтом, що його осяває аж шiсть сонць. Пам'ятаю, якось пiд час вiдпочинку на моїй батькiвщинi, бiля Середземного моря, ми з Арою намислили спорудити на мiському пляжi модель загадкового свiту. Довiдавшись про наш намiр, друзi стали допомагати нам.
   Передусiм я пiдрахував на портативному калькуляторi, в якiй пропорцiї треба зменшити розмiри, аби модель помiстилася на прибережнiй дiлянцi. Дiставши потрiбнi цифри, ми взялися до роботи.
   Середнiй дiаметр двох найбiльших сонць - пари Кастор А - було взято за один сантиметр. За цi два сонця правили уральськi самоцвiти. Спецiально опромiненi, вони горiли в пiтьмi бiлим гарячим свiтлом. Вiдстань мiж ними, вiдповiдно до астрономiчних даних, становила всього п'ять сантиметрiв - на те вони, власне, i близнята! Працювали ми неквапом, ретельно дотримуючись розмiрiв. Кожен самоцвiт було покладено на крихiтний самохiдний вiзок. Вiзок повзав по заданiй траєкторiї з заданою швидкiстю, що її можна було регулювати по радiо.
   По тому настала черга другої пари зiрок - Кастора В. Цi два сонця, за якi правили такi самi самоцвiти, тiльки дещо менших розмiрiв, ми помiстили на вiддалi пiвсотнi метрiв од першої пари.
   Третя пара сонць - два червоних карлики, Кастор С - завдала нам чималих клопотiв. Йдеться не про їхнє виготовлення: за тьмянi пурпуровi сонця ми взяли два опромiненi рубiни, з горошину кожен. Та коли постало питання, куди ж помiстити цю пару сонць, з'ясувалося, що вона має бути вiддалена вiд чотирьох своїх побратимiв на... шiстсот метрiв. Так треба було, аби не зрадити масштабностi. Я спробував змiнити пропорцiї, щоб уся система могла вмiститися на нашiй дiлянцi, одначе Ара рiшуче запротестувала.
   - Соромся! - сказала вона. - Ти береш участь у великому актi творення. Нiчого жартувати, якщо створюєш нову сонячну систему...
   - Щоправда, за готовими кресленнями, - кинув хтось iз товаришiв.
   - Тим паче! - пiдхопила Ара. - Творець не пасує перед труднощами.
   I ось настав кiнець кiнцем вечiр, коли все було готове. Ми й не сподiвалися, що наша вигадка приверне таку увагу. Юрби народу оточили з трьох бокiв наш витвiр. Нiхто не переступав накреслену лiнiю, завдовжки мало не кiлометр. З четвертого боку ряхтiло лагiдне море. Тiльки-но почало смеркати, до берега стали причалювати яхти, баркаси, ялики. Люди не запалювали на щоглах вогнiв, i на тлi призахiдного неба такелажнi лiнiї видавалися зовсiм чорними.
   Коли смеркло, я натис кнопку на панелi передавача, i всi шiсть сонць почали рухатися. Ми попрацювали недаремне. Кожне свiтило перемiщалось по заздалегiдь визначенiй орбiтi. Можу вас запевнити, домогтися цього було зовсiм не просто. Помiркуйте самi. Кожну iз трьох пар сонць-двiйникiв треба було змусити обертатися довкола загального центра ваги. Потiм два старших "подвiйних брати" - Кастор А i Кастор В - повиннi були рухатися довкола власного загального центра, оскiльки в цих чотирьох сонцях було фактично зосереджено головну масу системи. I це ще не все! Ми повиннi були врахувати збудження, що вносили в орбiти чотирьох великих братiв два молодшi карлики.
   Змiнюючи частоту внутрiшнього випромiнювання наших штучних сонць, можна було змiнювати їхнiй колiр.
   Глядачi гаряче заплескали в долонi, коли всi шiсть зiрок помандрували своїми орбiтами. Всерединi майданчика складною, плутаною дорогою рухалась уявна планета нашої новонародженої сонячної системи. Астрономiчних даних, що свiдчили б про планету, не було, i я напочатку протестував проти такого вiльного поводження з Близнятами, та Ара, як завжди, наполягла на своєму.
   - Там має бути планета, я певна! - сказала вона так переконано, що всi пристали на її твердження.
   Потiм Ара дiстала десь iще один радiовiзок, сама запрограмувала його i урочисто поклала на прямокутну платформу футбольну камеру, яка випадково трапилась пiд руку. Невiдповiднiсть у масштабах її, очевидно, зовсiм не бентежила.
   Я став навмання змiнювати кольори всiх шести сонць, i перед нами одразу спалахували чарiвнi видовиська.
   - Пам'ятаєш, як у тiй книжцi, - тихо шепнула менi Ара.
   I справдi, прадавнiй автор виявився далекоглядним. Я мiг тiєї митi поклястися, що все було так, як вiн описав. Футбольна камера зникла. Замiсть неї складною орбiтою рухалась невiдома нам планета. Вона оберталася довкола власної осi, i по її сферичнiй поверхнi ковзали тремтливi вiдблиски. Поблизу вiд планети проходило одне iз сонць. Воно спалахувало густим синiм свiтлом, i одна з пiвкуль планети ставала сапфiрова.
   В один iз моментiв усi шiсть зiрок вмикалися на резонансне випромiнювання. Це було маленьке чудо. З усiх бокiв майданчика ринули потоки оранжевого свiтла. I планета перетворилася на велетенський золотавий апельсин. Вiн сяяв i ряхтiв, наче казкова коштовнiсть. Я не бачив уже нi людей, що злились у темну масу, нi легкокрилих яхт, завмерлих на рейдi, нi друзiв, що стояли поряд,- нiчого, крiм яскравої золотої кулi.
   - Знаєш, Уго! - неголосно сказала Ара, нахилившись до мене i показуючи рукою на створену нею з футбольної камери планету, - я подумала...
   - Про що?
   - Так хочеться побувати там... Побачити шiсть сонць... I висiсти на цю планету. - Вона усмiхнулась i легенько штовхнула мене в бiк.
   - Цiлком можлива рiч, - погодився я...
   Тепер мрiя наша здiйснюється. Планету в системi Кастора нами дiйсно вiдкрито. Хоч вона поводить себе досить дивно, але "Грегор" швидко наближається до мети.
   Тiльки Ара не дожила до цього радiсного i тривожного часу - вона назавжди лишилася там, на Марсi...
   Гальмiвнi дюзи "Грегора" працювали з повним навантаженням. Хоч кiбернетичнi системи корабля функцiонували безвiдмовно, клопотiв у всiх було по горло. Висадка на нову планету - дiло серйозне. Щоразу на тебе чатує стiльки несподiванок, що всiх їх аж нiяк не передбачиш заздалегiдь.
   Зважаючи на те, що "Грегор" наближався до нової планети, капiтан наказав рiзко скоротити час чергування членiв екiпажу. Розпорядження Петра Брагiна дiстало загальне схвалення: за короткий промiжок часу наша увага не встигала притупитися, а це було так важливо на останньому чи не найважливiшому вiдтинковi дороги.
   Працювали всi. Астробiолог теж не лишався без роботи. Марiйцi треба було пiдготувати численнi апарати, що заповнювали цiлий вiдсiк. Велику допомогу їй подавали кiбернетичнi системи.
   Наближався вирiшальний момент нашого польоту. Чим зустрiне нас невiдома планета? Космос - невичерпний вигадник. "Я не знаю двох однакових планет", сказав якось Петро Брагiн, а його обiзнаностi можна позаздрити.
   Розповiдає астробiолог Марiя Куличенко
   Паччардi пiшов на чергування, i я лишилася сама. В глибинi екрана вимальовувався рожевий силует "Грегора". Було тихо i порожньо довкола... Дивакуватий вiн, цей Паччардi. Раптом нi сiло нi впало пiдхопився й побiг. А в штурманську рубку йому ще рано, я знаю. Взагалi, як на мене, чоловiк вiн з химерами. Биту годину iнколи просидить у колi друзiв i не зронить жодного слова. Сегедi менi розповiдав, що Паччардi може, ввiмкнувши п'єзофон, цiлiсiньку нiч не спати, слухаючи музику. I це тодi, коли наступного дня його чекає нелегке чергування. Кажуть, що Паччардi став такий пiсля того, як його сiм'я - дружина i дев'ятирiчний син - загинули на Марсi пiд час страхiтливого пiщаного бурану. Iнколи, дивлячись на Уго, я повнюся глибоким спiвчуттям до цiєї мужньої, сильної людини. Та я нiзащо б не сказала йому про це. Вiн, звичайно, не прийняв би мого жалю.
   Паччардi видається менi гордим i замкненим. Коли вiн що-небудь доводить, не можна не замилуватися його розповiддю. Очi йому палають, жести стають швидкi й поривчастi, голос звучить, мов капiтанський гонг у хвилину небезпеки. I така сила, така переконанiсть у словах Уго, що слухала б i слухала його без кiнця. На жаль, цi спалахи бувають у нашого штурмана досить рiдко. За весь час нашого польоту на "Грегорi" - а вiн триває вже близько трьох лiт - Паччардi скидав iз себе крижаний панцир тiльки двiчi.
   Один раз, пам'ятаю, це було в день святкування двохлiття з тої митi, як наш "Грегор" стартував iз рiдної Землi.
   Кают-компанiя, насправдi така простора, видалась менi тодi тiсною. Тут зiбралися всi, хто був вiльний од чергування. Гучно й весело вiдзначали ми наш маленький ювiлей. I все так нагадувало Землю: i буйна тропiчна зелень, що обiймала нас з усiх бокiв, i земнi плоди, вiд яких аж угинався стiл, i вино, щедрий дарунок кримських виноградарiв... Часом i справдi здавалося, що ми не серед мертвого необжитого космосу, а на своїй, дорогiй серцю планетi. Пiсля танцiв, забувши на мить, де ми, я зi смiхом попрохала Стафо вiдчинити вiкно. Вiн здивовано позирнув на мене.
   - Вiкно?
   - Авжеж, - весело позирнула на нього я. - Душно!
   Поблизу стояв Паччардi. В тунiцi, з орденом "Визначний космонавт" вiн справляв досить ефектне враження.
   - Гай-гай, Марiє Павлiвно, - посмiхнувся вiн, - ваше бажання нездiйсненне. За вiкном у нас не мiська вулиця, а смертельний космiчний холод.
   - Знаю, - зiтхнула я.
   - Та в даному випадку проблема розв'язується легко! - вигукнув вiн i, швидко пiдiйшовши до кондицiонера повiтря, крутнув ручку в бiк нижчих температур. У залi зразу повiяло прохолодою...
   А ще стоїть менi на пам'ятi, як Паччардi одним духом випив повний бокал вина i, рвучко пiдвiвшись, продекламував Лерса, допомагаючи собi з властивою iталiйцям жестикуляцiєю...
   Та раптом я здригнула, вiдганяючи спогади. Поряд стояв Стафо.
   Оповiдає штурман Стафо
   Коли я зайшов до кают-компанiї, Марiйка була там сама. Вона сидiла замрiявшись перед екраном, на якому рожевiли контури нашого "Грегора".
   Ми з Марiйкою недовго пробули наодинцi. Незабаром надiйшло розпорядження капiтана про пiдготовку до гальмування корабля. Зволiкати не можна було. Марiйка пiшла до себе в бiолабораторiю, а я - до штурманської рубки, де чергував Паччардi.
   Всi днi, поки "Грегор" гальмував, минули в напруженiй пiдготовцi до висадки на нову планету.
   - Ти знаєш, Стафо, - сказав якось Паччардi, - я остаточно поклав собi на думцi прохати капiтана, щоб дозволив менi взяти участь у висадцi.
   - Але ж бо штурмановi не...
   - Знаю, знаю, - перебив Паччардi. - I все одно я домагатимусь...
   На вiсiмнадцятий день гальмування "Грегора" капiтан скликав нараду екiпажу. Планета вже досить чiтко проступала на головному екранi. Темно-жовта, мов помаранча, вона тихо пливла в чорному космосi.
   - Ви, Стафо, поведете "Метелика" на посадку, - звернувся до мене капiтан. - Тут нас багато що цiкавитиме. - Петро Брагiн кивнув у бiк екрана, i всi погляди зупинилися на тьмянiй i загадковiй помаранчi.
   - Дослiдження планети здiйснюватимемо в два етапи, - вiв далi капiтан. - Перша десантна група складатиметься з трьох чоловiк. До неї ввiйдуть Лайош Сегедi, Марiя Куличенко i... - якусь мить капiтан помовчав, i штурман нестацiонарних трас Уго Паччардi. Потiм ми, щоб завершити дослiдження, пiдмiнимо цю групу iншою...
   Минали останнi днi гальмування "Грегора". Помаранча на головному екранi виросла вже завбiльшки з гарбуз, що вiдсвiчував оранжевим свiтлом. Ми з Уго пiдрахували перiод обертання планети довкола власної осi. Вiн складав близько двадцяти годин.
   - Майже як Земля, - вiдзначив Паччардi.
   На екранi ясно було видно, що поверхня планети неоднорiдна. Спочатку нам здавалося, нiби обшир Оранжевої - так ми називали планету - всiяно пагорбами й видолинками. Але потiм Лайош виявив мiж безкраїх оранжевих пустель невеличкий темний острiвець. Забiгаючи наперед, можу сказати: цьому вiдкриттю спостережливого Сегедi ми зобов'язанi життям.
   Вже коли "Грегор", припинивши гальмування, перетворився на штучного супутника Оранжевої i на кораблi запанувала повна невагомiсть, було виявлено, що пагорби й видолинки на поверхнi планети мандрують з мiсця на мiсце. Цього ми не могли бачити ранiше, хоч i мали потужнi телескопи, бо Оранжеву огортали досить щiльнi шари атмосфери. Вони поглинали i спотворювали всi нашi радiосигнали.
   - Висiдайте на темну пляму, - вiддав розпорядження капiтан.
   "Плато Лайоша" - так ми назвали острiвець, вiдкритий Сегедi, - являло собою майже правильний круг дiаметром кiлометрiв двадцять п'ять. То тут, то там на ньому стримiли високi скелi, одначе плато мало одну важливу перевагу порiвняно iз сусiднiми з ним районами Оранжевої - скелi принаймнi були нерухомi.
   Попрощавшись iз друзями, ми сiли в "Метелика" й одiрвались вiд "Грегора". Перш нiж сiдати, я вирiшив зробити кiлька обертiв довкола планети, аби краще ознайомитися з нею. Ми пливли на висотi близько двох тисяч кiлометрiв, поступово знижуючись. Не довiряючи автопiлотовi, я сам керував приземленням. Уго i Лайош припали до екранiв та iнформаторiв. Марiйка морочилась зi своїм вередливим бiофiксатором.
   - Можу вас порадувати, - сказала вона, вiдiрвавшись вiд численних шкал i циферблатiв. - В атмосферi Оранжевої є вуглекислота, проте наявний i кисень.
   - Ура! - гукнули всi ми. Адже наявнiсть в атмосферi Оранжевої вiльного кисню означала, що неабияк зростає можливiсть виявити на планетi органiчне життя. Ще раз забiгаючи наперед, скажу: цi сподiвання пiдтвердились...
   Що думали вони, мої друзi, коли я вiв "Метелика" на посадку? Уго, старий космiчний вовк, мабуть, менше хвилювався проти всiх iнших. Для Лайоша це був узагалi перший космiчний полiт. А ми з Марiйкою... Хоч i брали участь в одному польотi - на борту зорельота "Рената", - проте висiдати на нову планету нам жодного разу не випадало.
   Несподiвано чорна габа хмар розповзлась. Через екран побiгла одноманiтна оранжева поверхня. Безмежнi горби й западини... Що це, хвилi? Чи тверда поверхня? Термофiкс на пультi свiдчив: температура оранжевих хвиль рiвно сорок градусiв. Швидкiсть "Метелика" помiтно зменшилась. Я вивiльнив крила i став планерувати.
   - Не можу позбутися враження, що на мене хтось дивиться, - пошепки сказала Марiйка, не вiдриваючись од екрана, по якому котили оранжевi хвилi.
   - Нерви, - кинув я, хоч, коли казати вiдверто, i сам загубив спокiй. Проклята темна пляма не з'являлася, хоч координати її я визначив точно. Плато Лайоша зникло. Що робити? Сiдати просто на оранжеву поверхню? Нi, вона пiдступно рухлива. Це поза сумнiвами. I раптом Уго спала щаслива думка.
   - Увiмкни шукач, - порадив вiн.
   Я повернув ручку радарного шукача. Минуло кiлька втомливих хвилин, поки система обстеження вказала, де мiститься зникле плато.
   - Та воно дрейфує! - вирвалося в Паччардi.
   Я змiнив курс i пiшов на посадку.
   Останнi квапливi приготування... Герметизацiя космоскафандра... Перевiрка магнiтного . захисту... Радiопередавачiв... Антен на шоломi... Здається, все...
   Ось мiж двох скель з гострими пiками рiвне мiсце. Iдеальний космодром. Повертаю кермо висоти. Пiкiруєм. Довкола нашої ракети вирують вогненнi смерчi, породженi тертям "Метелика" об атмосферу. Та "шлюпка" надiйна.
   Аж ось м'який поштовх, i зразу залягає тиша, незвичайна, гнiтюча...
   Iнформацiя капiтана
   "Грегор" лiг у дрейф, i "Метелик" пiшов на посадку. Регулярно, кожнi десять хвилин обмiнювались радiограмами. Спочатку зниження вiдбувалося нормально, без будь-яких несподiванок. Керiвником десантної групи я призначив Уго Паччардi, смiливого й бувалого мандрiвника космосу. Щоправда, о першiй порi я не мав намiру посилати його - досвiдчений штурман потрiбен i на "Грегорi". Та Паччардi дуже хотiлося взяти участь в експедицiї. I я зважив на його прохання.
   - Капiтане! - сказав вiн перед вiдльотом. - Ви знаєте, я не з боягузiв. Та гадаю, Оранжева - незвичайна планета, i тому прошу дозволу взяти iз собою променевий пiстолет. На нас можуть чатувати хтозна-якi несподiванки.
   - Вiзьмiть, - погодився я. - Ви чудово знаєте, що Статут космонавта дозволяє користуватися променевим пiстолетом у виняткових ситуацiях, власне, тiльки тодi, коли загрожує смертельна небезпека її немає iншого виходу...
   - Безперечно, я керуватимусь цим положенням, - сказав штурман.
   Першою несподiванкою було те, що посадочне плато виявилось дрейфуючим. Далi надiйшла радiограма вiд Паччардi, що пляму знайдено й посадку здiйснено успiшно. Загiн вийшов на поверхню планети i розпочав дослiдження. За чотири години радiозв'язок припинивсь, i поновити його не вдалося...
   Розповiдає автор
   Маленький загiн вийшов iз "шлюпки" i ступив - уперше за три роки - на твердий грунт. Твердим, до речi, назвати його можна було умовно. Густо-брунатний, пругкий, вiн угинався пiд ногами, як гума. Мандрiвники напочатку ступали обережно, однак iз часом посмiливiшали.
   Це був свiт без кутiв i рiзких лiнiй. Вiддалiк мрiли гiрськi пасма; їхнi вершини губилися в низьких швидкоплинних хмарах. Але найбiльше вражало те, що й далекi гори, i валуни, розкиданi окiл, i численнi яруги - все вiдзначалося геометричною правильнiстю лiнiй. Окрiм того, в цьому химерному свiтi не було нiчого твердого. Все тiєю чи iншою мiрою пружинило, вгиналось, а вiдтак знову набувало своєї попередньої форми.
   - М'який свiт, - зауважив Стафо.
   Минуло вже з пiвгодини. Мандрiвники вiдiйшли од "шлюпки" на добрячу вiдстань. Гострий нiс "Метелика" бовванiв удалинi, мiж гладеньких коричневих пагорбiв. Досi не було виявлено нiяких ознак життя. I нiчого схожою на рослиннiсть. Нiде нi деревцяти, нi кущика, нi билиночки. Довкола - самi гори. Вони громадяться одна на одну, заступають обрiй.
   - Ми повиннi обстежити плато, - сказав Уго. - Спробуєм досягти його кордонiв. Куличенко й Сегедi, ви вернетесь на "Метелик". Зберете й дослiдите взiрцi гiрських порiд. А ми зi Стафо пiдем до оранжевої межi. Весь час пiдтримуватимемо радiозв'язок. I навiть якщо... - Паччардi помовчав, - якщо вiд нас не будуть надходити нiякi сигнали, все одно хай ваш передавач працює безперервно. Про всяк випадок ви будете правити нам за маяк. Зрозумiло?
   Марiйка хотiла щось вiдповiсти, але прикусила язика пiд суворим поглядом Стафо.
   - Ви, будь ласка, вертайте щонайшвидше, - попрохала вона якось зовсiм по-домашньому.
   Паччардi й Стафо рушили в дорогу. Незважаючи на те, що мiсцевiсть була пересiчена, вони йшли легко, без утоми. По-перше, сила ваги була тут майже вдвiчi менша проти земної. По-друге, грунт приємно пружинив пiд ногами, мовби вiдштовхуючи мандрiвникiв. Iшли мовчки. Незабаром ракета зникла за горбами.
   За пiдрахунками Стафо, позаду лишився вже добрячий шмат дороги. "Не завадило б вiдпочити", - подумав вiн i скоса позирнув на Паччардi. Високий Уго йшов легко, невимушено. "А вiн же набагато старший вiд мене", засоромився Стафо. Подеколи Паччардi зупинявсь, пильно звiряв маршрут iз фото-картою, зробленою ще в повiтрi з борту шлюпки, i знову крокував уперед.
   Стафо почав накульгувати - давався взнаки давнiй перелом ноги. Збiльшивши подачу кисню, вiн, аби не виказати болю, намагався йти якомога рiвнiше. їдкий пiт заливав пiд шоломом лице, було душно i втомливо.
   Поступово обриси горбiв змiнились. Якщо ранiше довколишнi пагорби поспiль були пологi, то тепер дедалi частiше траплялися мiж них крутi.
   Аж ось Паччардi й Стафо забрели в лiс, де замiсть дерев стояли якiсь тонкi з гострими верхiвками стовпи. Дивовижний лiс! Нi листя, нi птахiв, нi затiнку. Самi пiки й тиша. Температура повiтря помiтно пiдвищилась. А до оранжевого кордону, як сигналiзував про це локатор, було ще далеко.
   - Передихнемо, - раптом запропонував Паччардi.
   Вiн присiв на валунi. А Стафо примостивсь у сiдловинi мiж двома химерними пiками. Тiльки тепер мандрiвники вiдчули голод. За кiлька хвилин вони з'їли по плитцi хлорели. Пiсля цього Паччардi заходився наносити на фотокарту маршрут, а Стафо закуняв. Поринувши в роботу, Паччардi не помiтив, як до його друга пiдкрадається бiда. Випадково пiдвiвши голову, вiн мало не отетерiв з подиву: верхiвки двох пiкiв над головою Стафо злилися. Ще мить i вони замкнуть свого довiрливого гостя у фатальне кiльце. Скочивши на ноги, Паччардi кинувся до Стафо й шарпнув його на себе.
   - Що, що таке? - мало не падаючи, вигукнув Стафо.
   Замiсть вiдповiдi Уго кивнув на скелi. Вони майже з'єдналися. Тiльки вузенька щiлина, в якiй застряла сумка з iнструментами, зяяла, мов паща страхiтливої потвори. Стафо спробував висмикнути сумку. Але даремне. За мить пiки ковтнули її.
   - Ну й дивовижа! - прошепотiв Стафо.
   Вiн пiдiйшов до пiка, обережно помацав його. Пiк як пiк. Нiчим не вiдрiзняється од своїх сусiдiв. А тим часом...
   Пославши радiограму, Паччардi й Стафо помандрували далi.
   Тiльки двi години тому вони розлучилися з Марiйкою i Лайошем, але Стафо здавалося, що минула цiла вiчнiсть. Коли раптом крiзь громаддя скель замигтiли оранжевi хвилi.
   Мандрiвники прискорили крок i вийшли на узбережжя.
   Берег був стрiмкий. Паччардi i Стафо дiйшли до самiсiнького краю. Глибоко внизу, пойнятi серпанком, хлюпали оранжевi хвилi. Нi, не хлюпали. Вони химерно перебiгали з мiсця на мiсце, наскакуючи одна на одну i тут же кидаючись урозтiч. В повiтрi зависав шерхiт i якийсь вiддалений гомiн.
   - Як у час льодоходу, - промовив Уго.
   - Ось де порибалити б, - пожартував Стафо. - Такої риби, як тут, мабуть, не зустрiнеш нiде.
   Швидко нагнувшись, вiн схопив невеличкого пругкого крем'яха i, розмахнувшись, шпурнув його далеко в море. Крем'ях кiлька разiв пiдскочив над поверхнею, щоразу пiдстрибуючи вище та вище i наближаючись при цьому назад до берега. Аж раптом iз морських надр вихопився гнучкий оранжевий язик - i крем'яха наче корова злизала.
   Стафо хотiв був повторити свiй дослiд. Але Паччардi застерiг:
   - Постривай-но. Не так тут усе просто. Ми повиннi розгадати оранжеву загадку. Можливо, саме на цiй планетi людство дiстане нове джерело чудодiйної енергiї... Треба спуститись до моря.
   Морський простiр здавався спокiйним, безтурботним. Вiн нiби кликав до себе космiчних мандрiвникiв.
   Але дiстатися до нього було не так-то просто. Для цього Паччардi й Стафо мали подолати урвище метрiв п'ятнадцять заввишки.
   Стафо дiстав iз рюкзака трос, один кiнець його мiцно прив'язав до скелястого виступу, а на другому зробив петлю.
   Першим став спускатись Паччардi. Широко розставивши ноги i вiдкинувшись назад, Стафо обережно попускав трос, на якому через рiвнi промiжки були потовщення. Аж ось у навушниках шлемофона почулося притишене "стiй"! Це означало, що Паччардi досяг моря. Слiдом за другом спустився i Стафо.
   Тепер вони стояли на вузенькiй, метрiв зо два завширшки прибережнiй смужцi. Побiля їхнiх нiг хлюпали вогненного кольору хвилi. Стафо дiстав градусник.
   - Температура моря дорiвнює температурi людського тiла, - сказав вiн.
   Перш нiж братися за дальшi дослiдження, Паччардi вирiшив передати радiограму. Та здiйснити свiй намiр йому не пощастило. Передачу буквально затопив хаос перешкод. Довкола вирувала шалена, страшна своєю нiмотою магнiтна буря.