Страница:
- Що сталося? - запитав Стафо.
- Ми вiдрiзанi. Будем сподiватися, що перешкоди тимчасовi.
Паччардi й Стафо здалося, нiби рудi хвилi здiймаються вище побiля того мiсця, де вони стоять. Спочатку космонавти думали, що це оптична омана. Та ступивши кiлька крокiв уздовж берега, вони переконались: високi хвилi котять слiдом за ними, нiби вiдгороджуючи їх од моря. Раптом мiж хвиль зринуло кiлька довгих гнучких язикiв, таких як той, що, виник, коли Стафо шпурнув у море крем'яха. Вони то падали, то здiймалися знов. Але кожен, здавалось, хилиться в їхнiй бiк.
- Ми хай там що повиннi взяти оранжевої речовини для аналiзу. Можливо, в цьому свiтi криються ще невiдомi нам форми життя, - сказав Паччардi.
На щастя, у сумцi, що її ковтнула гора, була тiльки частина геологiчних iнструментiв. Платиновi колби на взiрцi гiрських порiд i рiдини лежали в рюкзаку Уго.
- Як на мене, спочатку слiд узяти на пробу прибережну речовину, сказав Стафо.
Паччардi згодився.
Кiлька крем'яхiв вони швидко поклали в колби. Але далi дiло пiшло куди гiрше. Вiд м'якого, пружного, здавалося б, податливого прибережного грунту нiяк не щастило вiддiлити анi найменшого шматочка. Гострий, наче бритва, алмазний свiдер виявився безсилий. Грунт прогинавсь, i на цьому все кiнчалося.
- Вперше зустрiчаю таке величезне мiжмолекулярне зчеплення, - сказав Уго. Пiсля кiлькох марних намагань узяти пробу вiн випроставсь, перевiв подих.
- А бареновi нашарування на Марсi?
- Марсiянський барен... Я з ним добре знайомий. Та й вiн щодо сили молекулярних зв'язкiв нi в яке порiвняння не йде ось iз цим...
На мить Паччардi змовк, йому знову став на думцi негостинний, пiдступний Марс... Загiн марсорозвiдникiв... Обладнанi пiд тимчасове житло будиночки, що здригалися вiд дикого страшного урагану... I той трагiчний день, коли не стало дружини й маленького Вiнченцо...
- Може, спробувати мiкровибух? - запропонував Стафо.
- Не варто, - хитнув головою Паччардi, - хтозна, до яких це призведе наслiдкiв... Детонацiя i таке iнше...
- Тодi наберемо хоча б морської "водички", - посмiхнувся Стафо i, взявши колбу, пiдiйшов до лiнiї прибою.
Коли враз море вiдступило, утворивши невеличку заглибину. Тiєї ж митi Стафо, пiд дiєю якоїсь таємничої сили, похитнувся i впав просто в оранжевi хвилi, що блискавично зiмкнулися над ним.
Все це сталося так швидко, що Паччардi й оком не змигнув. Розмiрковувати було нiколи. Наготувавши променевий пiстолет, Уго кинувся слiдом за Стафо. "Добре, що скафандри розрахованi на перебування в рiдкому середовищi", - майнуло в нього, коли над головою йому хлюпнули оранжевi хвилi...
Марiйка i Лайош верталися до "шлюпки". Смеркало. Небо блякло, наливалось чорнотою. Довколишнi горби i скелi поступово розчинялися в густiй iмлi. Марiйка час од часу нахилялась, пiдбираючи дрiбненькi, з квасолину завбiльшки грудочки.
Її все ще не полишала надiя виявити хоч якiсь ознаки органiчного життя.
- Оскiльки є в атмосферi кисень, значить, має бути i життя, повторювала вона.
Сегедi помiтив удалинi над обрiєм три яскравi цятки. Прокресливши навскiс усе небо, вони помчали, лишаючи по собi звук обiрваної струни. Вiдтак промайнуло iще кiлька таких цяток.
- Птахи, - вголос висловила припущення Марiйка.
- Або супутники планети, - докинув Лайош.
- Але ж супутники швидко згорiли б в атмосферi.
- Птахи тим паче. До речi, птахи не могли б летiти з такою швидкiстю.
Вже було видно попереду чiткий гостроносий профiль "Метелика", коли Марiйка несподiвано посковзнулась, ставши на якусь пляму, темнiшу, нiж грунт довкола неї.
Сегедi, що брiв трохи ззаду, кинувся на пiдмогу. Земля прогиналася пiд ногами, наче мiський асфальт жаркого липневого дня.
- Зараз, зараз... Я сама, - бурмотiла Марiйка. Але руки й колiна їй ковзали по плямi, i пiдвестись нiяк не вдавалося. Лайош iз жахом помiтив, що темна пляма, схожа на плiсняву, засмоктує ноги його супутницi. Вiн рвучко шарпнув Марiйку, але вона знов упала.
- Я наче паралiзована, не можу поворухнутися, - почув Сегедi в навушниках переривчастий Марiйчин голос.
Плiснява швидко повзла їй по скафандровi.
Пiдхопивши Марiйку на руки, Лайош кинувся до "шлюпки". На щастя, вона була вже близько. Коли Сегедi здiймався по драбинi, Марiйка знепритомнiла. Блискавично загвинтивши за собою герметичний люк, Лайош обережно опустив Марiйку на пiдлогу i ввiмкнув дезинфiкуючий душ. З усiх бокiв одночасно вдарили сильнi струменi хiмiчних розчинiв. Важкi краплi тарабанили по шоломовi й комбiнезону, збiгаючи вниз. Тiльки тепер, у яскравому свiтлi люмiнесцентних ламп, Сегедi пильно роздивився плiсняву. Чорна, мов сажа, драглиста, з численними рухливими вусиками-ворсинками, вона була огидна. За кiлька секунд шматки плiсняви стали вiдвалюватися, падати, звиваючись, на пiдлогу. Вiдтак вони завмирали, свiтлiшали.
Кiнець кiнцем Марiйка опритомнiла. Вона розплющила очi, сперлась на лiкоть.
- Лежiть, - сказав Сегедi, - я вас потiм перенесу в каюту.
- Не треба. Вже все минуло, тiльки ось руки - мов чужi. - Марiйка пiдвелася, тримаючись за стiнку. - Ми негайно повиннi дослiдити цi взiрцi. I вона попрямувала до дверей.
...Хвилi, що зiмкнулися над головою Паччардi, були абсолютно непрозорi, й Уго увiмкнув iнфразiр. Поперед нього у кривавiй iмлi пропливали тепер якiсь згустки, химерне плетиво ниток рiзних на товщину, хисткi диски. Доторкнутися до них Паччардi не мiг: вiн був усерединi великого газового мiхура. Якщо вiн простягав руку - стiнка мiхура прогиналася, i рука повисала в порожнечi. Мiхур, а за ним i Уго, повiльно простували в морську глибiнь.
Паччардi спрямовував у всi боки снiп iнфрапроменiв, але надаремне Стафо нiде не було.
Комбiнезон дедалi мiцнiше обiймав тiло. "Мабуть, глибоко занурився, i тиск зрiс", - подумав Уго. Вiн увiмкнув компенсуючий прилад - i дихати стало легше.
Тепер мiхур пропливав повз численнi хоботи. Вони просвiчували i поверталися слiдом за Уго. Здавалось, хоботи спрямовують рух мiхура, але перевiрити це припущення не було нiякої можливостi.
Променевий пiстолет так i лишався невикористаним. Та й проти кого його застосовувати? Якби перед Уго був ворог, що загрожував нападом,- тодi iнша рiч. Але ворога перед ним не було, хоча вiн весь час iнтуїтивно вiдчував незриму ворожу силу. Та не стане ж вiн розстрiлювати море! Паччардi усмiхнувся, згадавши одного античного полководця, що по сильнiй бурi, котра знищила кораблi, звелiв вiддубасити море ланцюгами.
Тим часом хоботи лишились позаду. Тепер мимо Уго пропливали кульки, розташованi чiтко в шаховому порядку. На кожнiй кульцi рiвномiрно оберталися щiточки.
"Антени!" - здогадався Паччардi.
Помiтно посвiтлiшало. Мабуть, десь поблизу було невидиме, але потужне джерело свiтла. Уго спробував вимкнути iнфразiр, i видимiсть майже не змiнилася.
Трохи судомило у скронях. Паччардi перевiрив запас кисню, його мало вистачити ще на три доби. "А у Стафо кисню тiльки на двадцять чотири години!" - обпекла думка.
Рух повiтряного мiхура уповiльнився. Куля протискувалась тепер мiж надзвичайно складних переплетень товстих стовбурiв. Усе було залите яскравим рожевим свiтлом. Наблизившись до велетенської прозорої сфери, куля зупинилась. Тiльки тепер Паччардi помiтив, що його супроводжувала цiла флотилiя маленьких кульок з вусиками-антенами. Уго ввiмкнув приймач, i його заглушив бурхливий потiк радiосигналiв, що йшли вiд кульок до сфери й назад. "Схоже, перемовляються", - подумав вiн. У ньому дедалi бiльше визрiвала думка, що вiн попав у якийсь новий, надзвичайно своєрiдний i високоорганiзований свiт, котрий живе за своїми, поки що незбагненними законами.
Вiдчинився вхiдний люк, i Паччардi попав до середини прозорої сфери. Уздовж стiн стояли параболiчнi екрани, ввiгнутi й опуклi лiнзи, свiтлi елiпсоїди. Однак газова куля невпинно несла його вперед, до найдальшого, пойнятого мороком закутка зали.
Нарештi куля зупинилася на невеличкому пласкому узвишшi, й тiєї ж митi спалахнуло слiпуче свiтло. Всi екрани й параболоїди повернулись до Паччардi, нацiлюючись на нього. Просто перед ним бiгли хвилi по величезнiй випуклiй лiнзi. Потiм хвилi стали меншi, перетворилися на дрiбнi брижi, i раптом Паччардi здалось, що вiн з'їхав з глузду. Перед ним на екранi плив красень "Грегор".
Уго вiдчув легке поколювання в руках. Прилад зареєстрував мiкророзряди. Вони йшли вiд невеличкого параболоїда, що наблизився до нього майже впритул. Паччардi спробував доторкнутись рукою до матової поверхнi параболоїда, але, вражений сильним розрядом, вiдсмикнув руку.
"Струм? Але ж скафандр - чудовий iзолятор..."
Тим часом контури "Грегора" на екранi ставали дедалi невиразнiшi, i врештi корабель зовсiм розтав...
I раптом нова несподiванка. Перед Уго виникла "шлюпка", що вертикально стояла на своїх стабiлiзаторах. Минає кiлька хвилин, вiдчиняється люк, iз "Метелика" повiльно виходять космонавти, i мiж них Уго впiзнає себе...
Далi нова картина. Розмахнувшись, Стафо шпурляє крем'яха в оранжеве море.
- Де Стафо? - крикнув Паччардi. У напiвзабуттi вiн кинувся до екрана. Але якась могутня сила обiйняла, паралiзувала його, i вiн з жахом вiдчув, що неспроможний поворухнути пальцем. Рiзкий бiль прошив усе тiло, i все проковтнуло небуття...
Заключне слово штурмана Паччардi
Ми знову линемо космiчним океаном. "Грегор" мчить нас до рiдної Землi. Але перед очима стоять i стоять недавнi подiї. В їхньому вирi я мало не наклав головою. Окрiм того, вони перевернули все наше уявлення про розпорошене у Всесвiтi життя. Мої припущення, нiбито кулi й елiпсоїди, котрi плавали в оранжевому морi,- живi створiння, виявились хибними. Адже не станемо ми вважати за живих iстот окремi людськi органи, скажiмо, нашi вуха чи очi?
А саме частиною велетенського тiла i були тi химери, яких менi випало бачити пiд хвилями Оранжевого моря. Як довело наше чотиримiсячне перебування там, уся Оранжева планета являє собою єдиний живий органiзм. А незлiченнi кулi й елiпсоїди з екранами та антенами - його "органи чуття". Оранжевi хвилi, що невгамовно погойдуються на поверхнi, - це тiло, це хвилi плотi, живої, пульсуючої, теплої плотi. А в глибоко захованiй прозорiй сферi, де менi поталанило побувати, мiститься мозок цього незвичайного тiла.
Деякi таємницi нами розгадано. Наприклад, ми з'ясували, що перiодичний характер метеорного потоку, зустрiнутого "Грегором", пов'язаний iз характером руху оранжевих хвиль.
Та скiльки загадок ще не розгадано! I скiльки виникло нових! Чим живиться оранжевий велет? Як дiстає iнформацiю про далекi зорi, про будову Всесвiту? Адже я сам бачив на синьому дiоекранi головного мозку чiткi картини далеких сузiр'їв i планет. Нарештi, як виникло це дивовижне тiло?
Гадаю, нема потреби наголошувати на тому, що його мозок дiйшов надзвичайно високого розвитку. Можливо, саме тому ми й лишилися живi. Ну, та про це я розповiм iншим часом. А зараз скажу тiльки, що мої пригоди i пригоди моїх товаришiв були воiстину казковi.
А про те, як ми вибрались вiдтiля, можна було б написати захоплюючу книжку...
Вже другий мiсяць ми на Землi. Лишились позаду i численнi виступи по Свiтовому телебаченню, i розповiдi про нашi мандри перед найрозмаїтiшими аудиторiями, i лекцiї в Зорянiй академiї.
Сферофiльм про полiт "Грегора" та нашу зустрiч з Оранжевою планетою з незмiнним успiхом демонструється у всiх кiнотеатрах Землi й Марса.
Щойно менi повiдомили з Координацiйної ради, що мене призначено капiтаном нової експедицiї, яка знову вимандрує, як висловилась Марiйка, до Оранжевого серця.
Це має бути докладнiше знайомство з живою планетою i триватиме воно, можливо, роки.
Менi дали три днi на роздуми, але я погодився летiти зразу ж. Адже недарма Оранжева планета сниться менi бодай чи не щоночi.
Завтра по всiй Землi буде оголошено про нову експедицiю, i мене, я знаю, добровольцi завалять тисячами листiв. Звичайно, в першу чергу зi мною полетять тi, з ким я дiлив небезпеку на "Грегорi". Та вони складуть тiльки невеличку частину екiпажу, бо нова експедицiя налiчуватиме кiлька сот чоловiк.
Тому я з нетерпiнням чекаю на листи. Хай їх буде якнайбiльше.
Кожному, хто вiдважний i непохитний, хто допитливий i кмiтливий, хто настирливий i загартований,- знайдеться мiсце в новiм кораблi.
"ПЕТРО ГОЛУБНИЧИЙ"
Чотири доби шаленiв ураган. Нiмий ураган, без гуркотняви, злив i велетенських, на кiлька поверхiв, океанських хвиль. Чотири доби, фiксуючи зовнiшнє випромiнювання, на мiжзорянiм кораблi "Петро Голубничий" конвульсивно тремтiли стрiлки приладiв. На п'яту добу синусоїда, що невтомно витанцьовувала на екранi капiтанського пульта, нарештi пiрнула пiд червону горизонталь.
Та радiсть екiпажу була передчасна. На поверхнi корабля локатори виявили пошкодження. Постала необхiднiсть термiново перевiрити.
Одягши скафандр, штурман Микола Борт крутнув ручку з написом "вакуум". Стiни барокамери ледь вiдчутно затремтiли. Стрiлка барометра, описавши повне коло, ткнулася в "зеро".
Все! Можна виходити.
Штурман натис кнопку, та люк лишався непорушний.
"Заїло", - подумав занепокоєно Борт.
У цей час спалахнув вiдеофон.
- Що, не вiдчиняється? - запитав капiтан. Здавалось, вiн чекав цього.
- Так.
- Тодi заждiть на мене. Зараз одягну скафандр.
За кiлька хвилин до барокамери зайшли капiтан Федiр Скеля та астробiолог Ярослав Смiливець. Слiдом за ними вскочив Кiр.
Штурман, капiтан i астробiолог скiльки було сили налягли на люк. Але вiн навiть не здригнув.
- Доведеться тобi, Кiре, - сказав капiтан. - Тiльки антену не пошкодь.
Розiгнавшись, робот важко торгонув плечем люк. Пiсля третьої спроби дверцi вiдчинилися.
Першим ступив за борт капiтан. Останнiм вилiз Кiр.
Вибравшись на поверхню зорельота, штурман Борт мимохiть заплющив очi. Вiн обережно переставляв озутi в магнiтнi черевики ноги, зупинявся, час од часу заглядав у портативний телескоп.
Попереду, в чорнiй безоднi, палало сузiр'я Лебедя. Воно було схоже на шмат блакитного шовку, всiяного дiамантами. Тьмяно ряхтiла пiдперезана синiм поясом туманнiсть Андромеди. У самiм її центрi вiдливало червоним свiтлом кiлька зiрок. Здавалося, це холонуть вуглинки в сизiй вiд попелу ватрi. Яскраво палає фiалковий пояс Орiона. Плаває в сiрiм кiльцi сузiр'я Лiри...
- Ти не заснув, Миколо? - пролунав у навушниках капiтанiв голос.
Штурман одiрвав погляд вiд рури телескопа i, глипнувши пiд ноги, здивовано крекнув: поверхня корабля була вкрита рiвним шаром смарагдової на колiр речовини, що фосфоресцiювала. Ближче до дюз свiтiння було яскравiше, переходило в зеленаве. Речовина вiдзначалась надзвичайною щiльнiстю i являла собою цiлковиту загадку.
- Це чи не прилипли метеорити, - висловив припущення астробiолог.
- Чому ж тодi цiєї метеорної зливи не фiксували локатори? - заперечив штурман. - Нi, тут щось iнше...
- Кiре, вiзьми на пробу, - вiддав наказ капiтан.
I всi четверо попрямували до входу в корабель...
По обiдi Скеля запитав астробiолога:
- Ну, що там зi смарагдовою речовиною?
- Поки нiчого, - якось неохоче вiдповiв Ярослав. - Я опустив її в насичений розчин гiберелiну.
- Але чому ти думаєш, що в речовинi, котра перебувала в умовах, де температура якихось двi з половиною тисячi градусiв, пощастить виявити бiологiчнi ознаки?
Астробiолог хотiв був пояснити, що навертає його до таких припущень. Коли враз завила сирена. На контрольному пунктi побiля цифри "3" спалахнула авральна лампочка. Третiй вiдсiк... Це була астролабораторiя.
Астробiолог метнувся до виходу. Услiд за ним кинувся штурман. Оклик Федора Скелi "зупинiться!" наздогнав їх побiля самiсiньких дверей.
Капiтан увiмкнув екран, що займав усю задню стiнку каюти, i перед зором трьох космонавтiв постала астролабораторiя. Хитромудрi прилади, заставленi рiзними ретортами i штативами стелажi. Але що це? Яка сила зрушила з мiсця термостати? їхнi чорно-матовi куби хаотично громадились тепер у кутку. Один iз кубiв раптом луснув, i крiзь розколини навально поповзло щось бухке, зелене, схоже на оленячий мох.
- Спори! - прошепотiв астробiолог.
- Кiре, - гукнув капiтан, - негайно в третiй вiдсiк. Задрай вихiд звiдтiля...
Робот кулею вилетiв у коридор. Та наблизившись до третього вiдсiку, вiн дещо уповiльнив крок i став пересуватись обережно, мовби крадькома. На екранi було добре видно його кулясте тiло, мiцнi кiнцiвки, вогники фотоелементiв. Зовнi все було начебто спокiйно. Але кожен iз космонавтiв з хвилини на хвилину чекав якоїсь бiди.
Досi корабель мчав крiзь космiчнi простори без особливих пригод. Навiть дiставшись району загадкового Антареса, екiпаж не виявив нiяких пiдтверджень гiпотези академiка Свiтлова. Хоч би якiсь тобi ознаки високоорганiзованої матерiї. Навпаки, украй висока радiацiя, рiвень котрої безперервно зростав, схиляла до думки, що життя в цих сферах неможливе. Але яка в такому разi природа загадкової зеленої маси? Чому на неї анiскiльки не впливають найсильнiшi радiацiйнi бурi?
Нiмий ураган, що шаленiв зовнi, не минув дарма для тих, хто перебував за грубою обшивкою "Петра Голубничого". Мiкрочастинки, з величезною швидкiстю бомбардуючи корабель, породжували у внутрiшнiх вiдсiках вторинне випромiнювання. Подеколи стiнки тiєї чи iншої секцiї починали тьмяно свiтитися. Вторинне поле було зовсiм кволе. Чутливi прилади ледь фiксували його. Розкрити фiзичну природу поля нiяк не щастило. У всякому разi, воно виявляло себе досить дивно: пiд дiєю загадкових променiв космонавтам часто-густо дуже хотiлося спати. А за роботiв i казати нiчого. В один iз днiв вони зовсiм вийшли з ладу. Космонавти натикалися на своїх бiлкових супутникiв у найнесподiванiших мiсцях. Роботи позаклякали в закутках вiдсiкiв, на гвинтових сходах, у коридорах,- власне, скрiзь, де їх захопила страшна каталепсiя.
Виконуючи наказ капiтана, їх перенесли у тринадцятий вiдсiк, де зберiгалося рiзне спорядження. Вантажити своїх побратимiв на манiпулятори допомагав Кiр - єдиний iз роботiв, котрого випромiнювання не вивело з ладу.
За першим проектом екiпаж "Петра Голубничого" мав складатися iз сорока двох чоловiк. Сюди, звiсна рiч, не входили кiберпомiчники. Але що успiшнiше проходили випробування нової серiї бiлкових роботiв, то цифра ця зменшувалась. Кiнець кiнцем Координацiйна рада ухвалила сформувати екiпаж всього з трьох осiб: капiтана, штурмана й астробiолога. Мiсця всiх iнших членiв екiпажу посiли бiлковi роботи. Слiд сказати, вони успiшно виконували свої обов'язки, аж поки не сталася з ними ця бiда...
Федiр Скеля, Микола Борт i Ярослав Смiливець невiдривно стежили за тим, що вiдбувається на екранi. Ускочивши до третього вiдсiку, Кiр притьмом зачинив за собою дверi. Перед ним було страшне видовисько. Зелена маса бухла, росла, заповнювала собою весь вiльний простiр. Вона завиграшки трощила, гнула й ламала все на своїй путi. Навiть термостати, виготовленi з надмiцного нейтриту, репали, як динi.
Докладно проiнструктувати Кiра капiтан не мiг. Адже вiн i сам не знав, що собою являє зелений напасник. Кiровi було надано повну свободу дiй. Вiн мав залежно вiд обставин обрати найдоцiльнiшу тактику, пам'ятаючи, звiсна рiч, i про безпеку корабля, i про можливу загрозу трьом космонавтам, i про необхiднiсть виконати кiнцеве завдання, покладене на "Петра Голубничого". Напохватi було найпростiше розв'язання проблеми: спробувати негайно знищити таємничий мох. Та поспiшати з цим було нерозумно: адже в районi Антареса екiпаж попри всi сумнiви сподiвався виявити високоорганiзоване життя. Тим часом нiхто не мiг знати, яких форм воно тут прибрало...
Тiльки-но Кiр задраїв люк, як на нього згори опустилась якась довга зелена швабра. Вона погойдувалась, наче жива, i мало не торкалася чорної лискучої поверхнi робота.
Кiр прожогом вiдскочив у куток i закам'янiв у вичiкувальнiй позi.
Зелений мох став повiльно з усiх бокiв пiдступати до нього.
Робот зовнi видавався спокiйним. На екранi було чiтко видно, як ворушаться його вусики-антени, холодно блимають цятки фотоелементiв, тремтять мiкролокатори. Перш нiж розпочати дiяти, Кiр збирав iнформацiю. В цю мить вiн перебирав у пам'ятi тисячi варiантiв, шукаючи найдоцiльнiшого помiж них.
- Капiтане! Вже, мабуть, можна! - благально сказав Ярослав.
Скеля натис клему виклику. Шерех i писк радiоперешкод наповнили кают-компанiю.
- Прибув до третього вiдсiку, - почувся чiткий Кiрiв голос. - Аналiз повiтря у вiдсiковi...
- Коротше... Доповiдай про найголовнiше! - попередив капiтан. - Енергiя в твоєму переговорному акумуляторi кiнчається.
Микола Борт винувато кашлянув. Протягом кiлькох днiв вiн збирався поставити Кiровi новий акумулятор. Та все нiяк не мiг вибрати слушного моменту... Тепер ця дрiбниця може спричинитися до фатального наслiдку.
- Аналiз повiтря у вiдсiковi, - повторив Кiр, - свiдчить, що процентний склад кисню дедалi стає менший.
Космонавти мовчки перезирнулись: це була нова ланка у вервечцi несподiванок.
- Маю намiр розпочати дослiдження зеленої субстанцiї, - спокiйно казав далi Кiр, наче перебував не на кораблi, що дiстався далекої зоряної системи, а на тренувальному полiгонi. Щоправда, його голос звучав глухiше, анiж звичайно. Та причиною цьому був виснажений акумулятор...
Минуло кiлька хвилин. Але Кiр не рухався з мiсця, вичiкував. Мабуть, якiсь мiркування утримували його вiд активних дiй.
Рухливий язик, що скидався на зеленаве полум'я, пiдповз по пiдлозi вiдсiку до стелажа, гнучко охопив його з усiх бокiв. Стелаж гойднувся i полетiв долу, засiявши пiдлогу склом i друзками. Бiльшiсть реторт розбилась, i отруйний дим вiд мiшанини реактивiв заповнив увесь вiдсiк.
- О-о! - застогнав Ярослав, наче вiд зубного болю, i на мить прикрив долонею очi.
- Спокiйно! - поклав йому на плече руку капiтан. - Зараз це не головне.
Коли дим розвiявся, перед космонавтами постала страхiтлива картина: зелена маса, звиваючись, повзла в усi боки. Здавалося, перевантаження, що виникало внаслiдок прискореного руху корабля, для неї не iснувало. Можна було подумати, нiби в бiолабораторiї раптом попри всi закони фiзики запанувала невагомiсть.
Микола перший звернув увагу на одну неймовiрну обставину: предмет, що до нього торкався мох, кудись зникав. Ось зелений язик натрапив на осцилограф, i прилад повiльно розтанув, наче був вилiплений iз снiгу.
- Мабуть, вiн загубив свiй колiр, став прозорий, - висловив припущення Ярослав. - Проклята плiснява, чи що воно там таке, позбавила його пiгменту...
- А я думаю, вона просто розчинила його в їдких кислотах, - докинув Микола.
- Боюся, кожен iз вас далекий вiд iстини, - похитав головою капiтан. Ну, та давайте подивимось, що буде далi.
Навколо Кiра ще н досi лишалося трохи вiльного простору. Бiоконтейнери, скло, рiзнi прилади, довiдники - все без слiду зникало перед загадковим космiчним джiнном. З Ярославового обличчя було видно, як боляче хлопцевi бачити цю дику руйнацiю. Товаришi, безсилi що-небудь вдiяти, спiвчували йому. Але астробiолог хвилювався найбiльше. Це ж вiн сам, власноручно, випустив на волю страшну силу, котру тепер так важко укоськати...
Тим часом Кiра, зовсiм вiдтиснутого в куток, з усiх бокiв щiльно оточив мох. Смарагдове баговиння немов чатувало на слушну хвилину. Воно смiливо розправлялося з приладами й обладнанням вiдсiку, але пiдступитися до робота просто так, видно, побоювалось. Мiж iншим, плiснява не торкалася й корабельних стiнок.
- Може, її лякає iонопластик, що ним обклеєно внутрiшнi панелi? прошепотiв астробiолог.
- Ну, а Кiр? - заперечив штурман.
Ярослав тiльки плечима знизав.
Капiтан знову увiмкнув радiовиклик.
- Зелена речовина випромiнює променi, - ледве чутно пролунав Кiрiв голос. - За пiвхвилини переходжу...
Тут фраза обiрвалася, бо зелена маса з усiх бокiв навально ринула на робота.
Кiр зник iз поля зору. Весь екран затопило мiсиво, й тiльки подеколи з нього вихоплювались роботовi кiнцiвки. Видно, Кiр одчайдушно змагався з ворогом, нi на крок не вiдступаючи назад. Власне, й вiдступати було нiкуди.
Кiнець кiнцем зелена маса вiдринула од робота, i вiн, весь покалiчений, звiвся на рiвнi ноги.
- Кiре, бережи себе! - гукнув капiтан, нагнувшись до мембрани.
Зелений напасник пiдозрiло заметушився, готуючись до нової атаки.
- Ця... - штурман затнувся, пiдшукуючи слово, - ця штуковина, як видно, боїться бiлкової матерiї.
- Не дуже й боїться, - заперечив капiтан, дивлячись, як зелена пiдкова знов почала змикатися.
Цього разу на екранi було добре видно всi перипетiї боротьби. Кiр вiдбивав атаку, як лев. Це була веремiя зелених барв. Мох змiнював своє забарвлення, наче хамелеон.
Раптом iз зеленого шумовиння на мить вихопився тонкий шнур. Верхiвка його роздулась, нiби голова кобри, й гойднулася в роботiв бiк. Однiєю з кiнцiвок Кiр перервав дивовижне стебло, i воно, звиваючись, повiльно упало.
Ярослав скосив око на товаришiв. Здається, вони нiчого цього не помiтили. Та воно й не дивно. Все сталося за якусь частку секунди. Астробiолог нервово потер чоло i враз незвичайно голосно гукнув:
- Братцi, перед нами розумна матерiя!
Микола Борт витрiщився на Ярослава, нiби вперше його побачив. Тiльки капiтан не виказав нiякого здивування. Вiн нiби чекав цих слiв.
- Якi у вас пiдстави? - запитав Федiр Скеля.
- Правильна тактика в нападi й захистi, - гаряче сказав Ярослав. Схильнiсть до попередньої розвiдки. Вiдтак: оточення ворога...
Капiтан хитнув головою, немовби дiставши пiдтвердження власним думкам.
- Якщо це розумна матерiя, нам необхiдно порозумiтися з нею, - сказав Микола i з вiдчаєм позирнув на екран.
Кiр i далi змагався iз своїм ворогом. Зелений мур, що на цей час став уже суцiльний, обачно вгинався, коли робот ступав крок уперед, i зразу ж змикався слiдом за ним. З усього було видно, що посланцевi Землi довго не протриматись.
Капiтан увiмкнув передавач i вiддав наказ:
- Ми вiдрiзанi. Будем сподiватися, що перешкоди тимчасовi.
Паччардi й Стафо здалося, нiби рудi хвилi здiймаються вище побiля того мiсця, де вони стоять. Спочатку космонавти думали, що це оптична омана. Та ступивши кiлька крокiв уздовж берега, вони переконались: високi хвилi котять слiдом за ними, нiби вiдгороджуючи їх од моря. Раптом мiж хвиль зринуло кiлька довгих гнучких язикiв, таких як той, що, виник, коли Стафо шпурнув у море крем'яха. Вони то падали, то здiймалися знов. Але кожен, здавалось, хилиться в їхнiй бiк.
- Ми хай там що повиннi взяти оранжевої речовини для аналiзу. Можливо, в цьому свiтi криються ще невiдомi нам форми життя, - сказав Паччардi.
На щастя, у сумцi, що її ковтнула гора, була тiльки частина геологiчних iнструментiв. Платиновi колби на взiрцi гiрських порiд i рiдини лежали в рюкзаку Уго.
- Як на мене, спочатку слiд узяти на пробу прибережну речовину, сказав Стафо.
Паччардi згодився.
Кiлька крем'яхiв вони швидко поклали в колби. Але далi дiло пiшло куди гiрше. Вiд м'якого, пружного, здавалося б, податливого прибережного грунту нiяк не щастило вiддiлити анi найменшого шматочка. Гострий, наче бритва, алмазний свiдер виявився безсилий. Грунт прогинавсь, i на цьому все кiнчалося.
- Вперше зустрiчаю таке величезне мiжмолекулярне зчеплення, - сказав Уго. Пiсля кiлькох марних намагань узяти пробу вiн випроставсь, перевiв подих.
- А бареновi нашарування на Марсi?
- Марсiянський барен... Я з ним добре знайомий. Та й вiн щодо сили молекулярних зв'язкiв нi в яке порiвняння не йде ось iз цим...
На мить Паччардi змовк, йому знову став на думцi негостинний, пiдступний Марс... Загiн марсорозвiдникiв... Обладнанi пiд тимчасове житло будиночки, що здригалися вiд дикого страшного урагану... I той трагiчний день, коли не стало дружини й маленького Вiнченцо...
- Може, спробувати мiкровибух? - запропонував Стафо.
- Не варто, - хитнув головою Паччардi, - хтозна, до яких це призведе наслiдкiв... Детонацiя i таке iнше...
- Тодi наберемо хоча б морської "водички", - посмiхнувся Стафо i, взявши колбу, пiдiйшов до лiнiї прибою.
Коли враз море вiдступило, утворивши невеличку заглибину. Тiєї ж митi Стафо, пiд дiєю якоїсь таємничої сили, похитнувся i впав просто в оранжевi хвилi, що блискавично зiмкнулися над ним.
Все це сталося так швидко, що Паччардi й оком не змигнув. Розмiрковувати було нiколи. Наготувавши променевий пiстолет, Уго кинувся слiдом за Стафо. "Добре, що скафандри розрахованi на перебування в рiдкому середовищi", - майнуло в нього, коли над головою йому хлюпнули оранжевi хвилi...
Марiйка i Лайош верталися до "шлюпки". Смеркало. Небо блякло, наливалось чорнотою. Довколишнi горби i скелi поступово розчинялися в густiй iмлi. Марiйка час од часу нахилялась, пiдбираючи дрiбненькi, з квасолину завбiльшки грудочки.
Її все ще не полишала надiя виявити хоч якiсь ознаки органiчного життя.
- Оскiльки є в атмосферi кисень, значить, має бути i життя, повторювала вона.
Сегедi помiтив удалинi над обрiєм три яскравi цятки. Прокресливши навскiс усе небо, вони помчали, лишаючи по собi звук обiрваної струни. Вiдтак промайнуло iще кiлька таких цяток.
- Птахи, - вголос висловила припущення Марiйка.
- Або супутники планети, - докинув Лайош.
- Але ж супутники швидко згорiли б в атмосферi.
- Птахи тим паче. До речi, птахи не могли б летiти з такою швидкiстю.
Вже було видно попереду чiткий гостроносий профiль "Метелика", коли Марiйка несподiвано посковзнулась, ставши на якусь пляму, темнiшу, нiж грунт довкола неї.
Сегедi, що брiв трохи ззаду, кинувся на пiдмогу. Земля прогиналася пiд ногами, наче мiський асфальт жаркого липневого дня.
- Зараз, зараз... Я сама, - бурмотiла Марiйка. Але руки й колiна їй ковзали по плямi, i пiдвестись нiяк не вдавалося. Лайош iз жахом помiтив, що темна пляма, схожа на плiсняву, засмоктує ноги його супутницi. Вiн рвучко шарпнув Марiйку, але вона знов упала.
- Я наче паралiзована, не можу поворухнутися, - почув Сегедi в навушниках переривчастий Марiйчин голос.
Плiснява швидко повзла їй по скафандровi.
Пiдхопивши Марiйку на руки, Лайош кинувся до "шлюпки". На щастя, вона була вже близько. Коли Сегедi здiймався по драбинi, Марiйка знепритомнiла. Блискавично загвинтивши за собою герметичний люк, Лайош обережно опустив Марiйку на пiдлогу i ввiмкнув дезинфiкуючий душ. З усiх бокiв одночасно вдарили сильнi струменi хiмiчних розчинiв. Важкi краплi тарабанили по шоломовi й комбiнезону, збiгаючи вниз. Тiльки тепер, у яскравому свiтлi люмiнесцентних ламп, Сегедi пильно роздивився плiсняву. Чорна, мов сажа, драглиста, з численними рухливими вусиками-ворсинками, вона була огидна. За кiлька секунд шматки плiсняви стали вiдвалюватися, падати, звиваючись, на пiдлогу. Вiдтак вони завмирали, свiтлiшали.
Кiнець кiнцем Марiйка опритомнiла. Вона розплющила очi, сперлась на лiкоть.
- Лежiть, - сказав Сегедi, - я вас потiм перенесу в каюту.
- Не треба. Вже все минуло, тiльки ось руки - мов чужi. - Марiйка пiдвелася, тримаючись за стiнку. - Ми негайно повиннi дослiдити цi взiрцi. I вона попрямувала до дверей.
...Хвилi, що зiмкнулися над головою Паччардi, були абсолютно непрозорi, й Уго увiмкнув iнфразiр. Поперед нього у кривавiй iмлi пропливали тепер якiсь згустки, химерне плетиво ниток рiзних на товщину, хисткi диски. Доторкнутися до них Паччардi не мiг: вiн був усерединi великого газового мiхура. Якщо вiн простягав руку - стiнка мiхура прогиналася, i рука повисала в порожнечi. Мiхур, а за ним i Уго, повiльно простували в морську глибiнь.
Паччардi спрямовував у всi боки снiп iнфрапроменiв, але надаремне Стафо нiде не було.
Комбiнезон дедалi мiцнiше обiймав тiло. "Мабуть, глибоко занурився, i тиск зрiс", - подумав Уго. Вiн увiмкнув компенсуючий прилад - i дихати стало легше.
Тепер мiхур пропливав повз численнi хоботи. Вони просвiчували i поверталися слiдом за Уго. Здавалось, хоботи спрямовують рух мiхура, але перевiрити це припущення не було нiякої можливостi.
Променевий пiстолет так i лишався невикористаним. Та й проти кого його застосовувати? Якби перед Уго був ворог, що загрожував нападом,- тодi iнша рiч. Але ворога перед ним не було, хоча вiн весь час iнтуїтивно вiдчував незриму ворожу силу. Та не стане ж вiн розстрiлювати море! Паччардi усмiхнувся, згадавши одного античного полководця, що по сильнiй бурi, котра знищила кораблi, звелiв вiддубасити море ланцюгами.
Тим часом хоботи лишились позаду. Тепер мимо Уго пропливали кульки, розташованi чiтко в шаховому порядку. На кожнiй кульцi рiвномiрно оберталися щiточки.
"Антени!" - здогадався Паччардi.
Помiтно посвiтлiшало. Мабуть, десь поблизу було невидиме, але потужне джерело свiтла. Уго спробував вимкнути iнфразiр, i видимiсть майже не змiнилася.
Трохи судомило у скронях. Паччардi перевiрив запас кисню, його мало вистачити ще на три доби. "А у Стафо кисню тiльки на двадцять чотири години!" - обпекла думка.
Рух повiтряного мiхура уповiльнився. Куля протискувалась тепер мiж надзвичайно складних переплетень товстих стовбурiв. Усе було залите яскравим рожевим свiтлом. Наблизившись до велетенської прозорої сфери, куля зупинилась. Тiльки тепер Паччардi помiтив, що його супроводжувала цiла флотилiя маленьких кульок з вусиками-антенами. Уго ввiмкнув приймач, i його заглушив бурхливий потiк радiосигналiв, що йшли вiд кульок до сфери й назад. "Схоже, перемовляються", - подумав вiн. У ньому дедалi бiльше визрiвала думка, що вiн попав у якийсь новий, надзвичайно своєрiдний i високоорганiзований свiт, котрий живе за своїми, поки що незбагненними законами.
Вiдчинився вхiдний люк, i Паччардi попав до середини прозорої сфери. Уздовж стiн стояли параболiчнi екрани, ввiгнутi й опуклi лiнзи, свiтлi елiпсоїди. Однак газова куля невпинно несла його вперед, до найдальшого, пойнятого мороком закутка зали.
Нарештi куля зупинилася на невеличкому пласкому узвишшi, й тiєї ж митi спалахнуло слiпуче свiтло. Всi екрани й параболоїди повернулись до Паччардi, нацiлюючись на нього. Просто перед ним бiгли хвилi по величезнiй випуклiй лiнзi. Потiм хвилi стали меншi, перетворилися на дрiбнi брижi, i раптом Паччардi здалось, що вiн з'їхав з глузду. Перед ним на екранi плив красень "Грегор".
Уго вiдчув легке поколювання в руках. Прилад зареєстрував мiкророзряди. Вони йшли вiд невеличкого параболоїда, що наблизився до нього майже впритул. Паччардi спробував доторкнутись рукою до матової поверхнi параболоїда, але, вражений сильним розрядом, вiдсмикнув руку.
"Струм? Але ж скафандр - чудовий iзолятор..."
Тим часом контури "Грегора" на екранi ставали дедалi невиразнiшi, i врештi корабель зовсiм розтав...
I раптом нова несподiванка. Перед Уго виникла "шлюпка", що вертикально стояла на своїх стабiлiзаторах. Минає кiлька хвилин, вiдчиняється люк, iз "Метелика" повiльно виходять космонавти, i мiж них Уго впiзнає себе...
Далi нова картина. Розмахнувшись, Стафо шпурляє крем'яха в оранжеве море.
- Де Стафо? - крикнув Паччардi. У напiвзабуттi вiн кинувся до екрана. Але якась могутня сила обiйняла, паралiзувала його, i вiн з жахом вiдчув, що неспроможний поворухнути пальцем. Рiзкий бiль прошив усе тiло, i все проковтнуло небуття...
Заключне слово штурмана Паччардi
Ми знову линемо космiчним океаном. "Грегор" мчить нас до рiдної Землi. Але перед очима стоять i стоять недавнi подiї. В їхньому вирi я мало не наклав головою. Окрiм того, вони перевернули все наше уявлення про розпорошене у Всесвiтi життя. Мої припущення, нiбито кулi й елiпсоїди, котрi плавали в оранжевому морi,- живi створiння, виявились хибними. Адже не станемо ми вважати за живих iстот окремi людськi органи, скажiмо, нашi вуха чи очi?
А саме частиною велетенського тiла i були тi химери, яких менi випало бачити пiд хвилями Оранжевого моря. Як довело наше чотиримiсячне перебування там, уся Оранжева планета являє собою єдиний живий органiзм. А незлiченнi кулi й елiпсоїди з екранами та антенами - його "органи чуття". Оранжевi хвилi, що невгамовно погойдуються на поверхнi, - це тiло, це хвилi плотi, живої, пульсуючої, теплої плотi. А в глибоко захованiй прозорiй сферi, де менi поталанило побувати, мiститься мозок цього незвичайного тiла.
Деякi таємницi нами розгадано. Наприклад, ми з'ясували, що перiодичний характер метеорного потоку, зустрiнутого "Грегором", пов'язаний iз характером руху оранжевих хвиль.
Та скiльки загадок ще не розгадано! I скiльки виникло нових! Чим живиться оранжевий велет? Як дiстає iнформацiю про далекi зорi, про будову Всесвiту? Адже я сам бачив на синьому дiоекранi головного мозку чiткi картини далеких сузiр'їв i планет. Нарештi, як виникло це дивовижне тiло?
Гадаю, нема потреби наголошувати на тому, що його мозок дiйшов надзвичайно високого розвитку. Можливо, саме тому ми й лишилися живi. Ну, та про це я розповiм iншим часом. А зараз скажу тiльки, що мої пригоди i пригоди моїх товаришiв були воiстину казковi.
А про те, як ми вибрались вiдтiля, можна було б написати захоплюючу книжку...
Вже другий мiсяць ми на Землi. Лишились позаду i численнi виступи по Свiтовому телебаченню, i розповiдi про нашi мандри перед найрозмаїтiшими аудиторiями, i лекцiї в Зорянiй академiї.
Сферофiльм про полiт "Грегора" та нашу зустрiч з Оранжевою планетою з незмiнним успiхом демонструється у всiх кiнотеатрах Землi й Марса.
Щойно менi повiдомили з Координацiйної ради, що мене призначено капiтаном нової експедицiї, яка знову вимандрує, як висловилась Марiйка, до Оранжевого серця.
Це має бути докладнiше знайомство з живою планетою i триватиме воно, можливо, роки.
Менi дали три днi на роздуми, але я погодився летiти зразу ж. Адже недарма Оранжева планета сниться менi бодай чи не щоночi.
Завтра по всiй Землi буде оголошено про нову експедицiю, i мене, я знаю, добровольцi завалять тисячами листiв. Звичайно, в першу чергу зi мною полетять тi, з ким я дiлив небезпеку на "Грегорi". Та вони складуть тiльки невеличку частину екiпажу, бо нова експедицiя налiчуватиме кiлька сот чоловiк.
Тому я з нетерпiнням чекаю на листи. Хай їх буде якнайбiльше.
Кожному, хто вiдважний i непохитний, хто допитливий i кмiтливий, хто настирливий i загартований,- знайдеться мiсце в новiм кораблi.
"ПЕТРО ГОЛУБНИЧИЙ"
Чотири доби шаленiв ураган. Нiмий ураган, без гуркотняви, злив i велетенських, на кiлька поверхiв, океанських хвиль. Чотири доби, фiксуючи зовнiшнє випромiнювання, на мiжзорянiм кораблi "Петро Голубничий" конвульсивно тремтiли стрiлки приладiв. На п'яту добу синусоїда, що невтомно витанцьовувала на екранi капiтанського пульта, нарештi пiрнула пiд червону горизонталь.
Та радiсть екiпажу була передчасна. На поверхнi корабля локатори виявили пошкодження. Постала необхiднiсть термiново перевiрити.
Одягши скафандр, штурман Микола Борт крутнув ручку з написом "вакуум". Стiни барокамери ледь вiдчутно затремтiли. Стрiлка барометра, описавши повне коло, ткнулася в "зеро".
Все! Можна виходити.
Штурман натис кнопку, та люк лишався непорушний.
"Заїло", - подумав занепокоєно Борт.
У цей час спалахнув вiдеофон.
- Що, не вiдчиняється? - запитав капiтан. Здавалось, вiн чекав цього.
- Так.
- Тодi заждiть на мене. Зараз одягну скафандр.
За кiлька хвилин до барокамери зайшли капiтан Федiр Скеля та астробiолог Ярослав Смiливець. Слiдом за ними вскочив Кiр.
Штурман, капiтан i астробiолог скiльки було сили налягли на люк. Але вiн навiть не здригнув.
- Доведеться тобi, Кiре, - сказав капiтан. - Тiльки антену не пошкодь.
Розiгнавшись, робот важко торгонув плечем люк. Пiсля третьої спроби дверцi вiдчинилися.
Першим ступив за борт капiтан. Останнiм вилiз Кiр.
Вибравшись на поверхню зорельота, штурман Борт мимохiть заплющив очi. Вiн обережно переставляв озутi в магнiтнi черевики ноги, зупинявся, час од часу заглядав у портативний телескоп.
Попереду, в чорнiй безоднi, палало сузiр'я Лебедя. Воно було схоже на шмат блакитного шовку, всiяного дiамантами. Тьмяно ряхтiла пiдперезана синiм поясом туманнiсть Андромеди. У самiм її центрi вiдливало червоним свiтлом кiлька зiрок. Здавалося, це холонуть вуглинки в сизiй вiд попелу ватрi. Яскраво палає фiалковий пояс Орiона. Плаває в сiрiм кiльцi сузiр'я Лiри...
- Ти не заснув, Миколо? - пролунав у навушниках капiтанiв голос.
Штурман одiрвав погляд вiд рури телескопа i, глипнувши пiд ноги, здивовано крекнув: поверхня корабля була вкрита рiвним шаром смарагдової на колiр речовини, що фосфоресцiювала. Ближче до дюз свiтiння було яскравiше, переходило в зеленаве. Речовина вiдзначалась надзвичайною щiльнiстю i являла собою цiлковиту загадку.
- Це чи не прилипли метеорити, - висловив припущення астробiолог.
- Чому ж тодi цiєї метеорної зливи не фiксували локатори? - заперечив штурман. - Нi, тут щось iнше...
- Кiре, вiзьми на пробу, - вiддав наказ капiтан.
I всi четверо попрямували до входу в корабель...
По обiдi Скеля запитав астробiолога:
- Ну, що там зi смарагдовою речовиною?
- Поки нiчого, - якось неохоче вiдповiв Ярослав. - Я опустив її в насичений розчин гiберелiну.
- Але чому ти думаєш, що в речовинi, котра перебувала в умовах, де температура якихось двi з половиною тисячi градусiв, пощастить виявити бiологiчнi ознаки?
Астробiолог хотiв був пояснити, що навертає його до таких припущень. Коли враз завила сирена. На контрольному пунктi побiля цифри "3" спалахнула авральна лампочка. Третiй вiдсiк... Це була астролабораторiя.
Астробiолог метнувся до виходу. Услiд за ним кинувся штурман. Оклик Федора Скелi "зупинiться!" наздогнав їх побiля самiсiньких дверей.
Капiтан увiмкнув екран, що займав усю задню стiнку каюти, i перед зором трьох космонавтiв постала астролабораторiя. Хитромудрi прилади, заставленi рiзними ретортами i штативами стелажi. Але що це? Яка сила зрушила з мiсця термостати? їхнi чорно-матовi куби хаотично громадились тепер у кутку. Один iз кубiв раптом луснув, i крiзь розколини навально поповзло щось бухке, зелене, схоже на оленячий мох.
- Спори! - прошепотiв астробiолог.
- Кiре, - гукнув капiтан, - негайно в третiй вiдсiк. Задрай вихiд звiдтiля...
Робот кулею вилетiв у коридор. Та наблизившись до третього вiдсiку, вiн дещо уповiльнив крок i став пересуватись обережно, мовби крадькома. На екранi було добре видно його кулясте тiло, мiцнi кiнцiвки, вогники фотоелементiв. Зовнi все було начебто спокiйно. Але кожен iз космонавтiв з хвилини на хвилину чекав якоїсь бiди.
Досi корабель мчав крiзь космiчнi простори без особливих пригод. Навiть дiставшись району загадкового Антареса, екiпаж не виявив нiяких пiдтверджень гiпотези академiка Свiтлова. Хоч би якiсь тобi ознаки високоорганiзованої матерiї. Навпаки, украй висока радiацiя, рiвень котрої безперервно зростав, схиляла до думки, що життя в цих сферах неможливе. Але яка в такому разi природа загадкової зеленої маси? Чому на неї анiскiльки не впливають найсильнiшi радiацiйнi бурi?
Нiмий ураган, що шаленiв зовнi, не минув дарма для тих, хто перебував за грубою обшивкою "Петра Голубничого". Мiкрочастинки, з величезною швидкiстю бомбардуючи корабель, породжували у внутрiшнiх вiдсiках вторинне випромiнювання. Подеколи стiнки тiєї чи iншої секцiї починали тьмяно свiтитися. Вторинне поле було зовсiм кволе. Чутливi прилади ледь фiксували його. Розкрити фiзичну природу поля нiяк не щастило. У всякому разi, воно виявляло себе досить дивно: пiд дiєю загадкових променiв космонавтам часто-густо дуже хотiлося спати. А за роботiв i казати нiчого. В один iз днiв вони зовсiм вийшли з ладу. Космонавти натикалися на своїх бiлкових супутникiв у найнесподiванiших мiсцях. Роботи позаклякали в закутках вiдсiкiв, на гвинтових сходах, у коридорах,- власне, скрiзь, де їх захопила страшна каталепсiя.
Виконуючи наказ капiтана, їх перенесли у тринадцятий вiдсiк, де зберiгалося рiзне спорядження. Вантажити своїх побратимiв на манiпулятори допомагав Кiр - єдиний iз роботiв, котрого випромiнювання не вивело з ладу.
За першим проектом екiпаж "Петра Голубничого" мав складатися iз сорока двох чоловiк. Сюди, звiсна рiч, не входили кiберпомiчники. Але що успiшнiше проходили випробування нової серiї бiлкових роботiв, то цифра ця зменшувалась. Кiнець кiнцем Координацiйна рада ухвалила сформувати екiпаж всього з трьох осiб: капiтана, штурмана й астробiолога. Мiсця всiх iнших членiв екiпажу посiли бiлковi роботи. Слiд сказати, вони успiшно виконували свої обов'язки, аж поки не сталася з ними ця бiда...
Федiр Скеля, Микола Борт i Ярослав Смiливець невiдривно стежили за тим, що вiдбувається на екранi. Ускочивши до третього вiдсiку, Кiр притьмом зачинив за собою дверi. Перед ним було страшне видовисько. Зелена маса бухла, росла, заповнювала собою весь вiльний простiр. Вона завиграшки трощила, гнула й ламала все на своїй путi. Навiть термостати, виготовленi з надмiцного нейтриту, репали, як динi.
Докладно проiнструктувати Кiра капiтан не мiг. Адже вiн i сам не знав, що собою являє зелений напасник. Кiровi було надано повну свободу дiй. Вiн мав залежно вiд обставин обрати найдоцiльнiшу тактику, пам'ятаючи, звiсна рiч, i про безпеку корабля, i про можливу загрозу трьом космонавтам, i про необхiднiсть виконати кiнцеве завдання, покладене на "Петра Голубничого". Напохватi було найпростiше розв'язання проблеми: спробувати негайно знищити таємничий мох. Та поспiшати з цим було нерозумно: адже в районi Антареса екiпаж попри всi сумнiви сподiвався виявити високоорганiзоване життя. Тим часом нiхто не мiг знати, яких форм воно тут прибрало...
Тiльки-но Кiр задраїв люк, як на нього згори опустилась якась довга зелена швабра. Вона погойдувалась, наче жива, i мало не торкалася чорної лискучої поверхнi робота.
Кiр прожогом вiдскочив у куток i закам'янiв у вичiкувальнiй позi.
Зелений мох став повiльно з усiх бокiв пiдступати до нього.
Робот зовнi видавався спокiйним. На екранi було чiтко видно, як ворушаться його вусики-антени, холодно блимають цятки фотоелементiв, тремтять мiкролокатори. Перш нiж розпочати дiяти, Кiр збирав iнформацiю. В цю мить вiн перебирав у пам'ятi тисячi варiантiв, шукаючи найдоцiльнiшого помiж них.
- Капiтане! Вже, мабуть, можна! - благально сказав Ярослав.
Скеля натис клему виклику. Шерех i писк радiоперешкод наповнили кают-компанiю.
- Прибув до третього вiдсiку, - почувся чiткий Кiрiв голос. - Аналiз повiтря у вiдсiковi...
- Коротше... Доповiдай про найголовнiше! - попередив капiтан. - Енергiя в твоєму переговорному акумуляторi кiнчається.
Микола Борт винувато кашлянув. Протягом кiлькох днiв вiн збирався поставити Кiровi новий акумулятор. Та все нiяк не мiг вибрати слушного моменту... Тепер ця дрiбниця може спричинитися до фатального наслiдку.
- Аналiз повiтря у вiдсiковi, - повторив Кiр, - свiдчить, що процентний склад кисню дедалi стає менший.
Космонавти мовчки перезирнулись: це була нова ланка у вервечцi несподiванок.
- Маю намiр розпочати дослiдження зеленої субстанцiї, - спокiйно казав далi Кiр, наче перебував не на кораблi, що дiстався далекої зоряної системи, а на тренувальному полiгонi. Щоправда, його голос звучав глухiше, анiж звичайно. Та причиною цьому був виснажений акумулятор...
Минуло кiлька хвилин. Але Кiр не рухався з мiсця, вичiкував. Мабуть, якiсь мiркування утримували його вiд активних дiй.
Рухливий язик, що скидався на зеленаве полум'я, пiдповз по пiдлозi вiдсiку до стелажа, гнучко охопив його з усiх бокiв. Стелаж гойднувся i полетiв долу, засiявши пiдлогу склом i друзками. Бiльшiсть реторт розбилась, i отруйний дим вiд мiшанини реактивiв заповнив увесь вiдсiк.
- О-о! - застогнав Ярослав, наче вiд зубного болю, i на мить прикрив долонею очi.
- Спокiйно! - поклав йому на плече руку капiтан. - Зараз це не головне.
Коли дим розвiявся, перед космонавтами постала страхiтлива картина: зелена маса, звиваючись, повзла в усi боки. Здавалося, перевантаження, що виникало внаслiдок прискореного руху корабля, для неї не iснувало. Можна було подумати, нiби в бiолабораторiї раптом попри всi закони фiзики запанувала невагомiсть.
Микола перший звернув увагу на одну неймовiрну обставину: предмет, що до нього торкався мох, кудись зникав. Ось зелений язик натрапив на осцилограф, i прилад повiльно розтанув, наче був вилiплений iз снiгу.
- Мабуть, вiн загубив свiй колiр, став прозорий, - висловив припущення Ярослав. - Проклята плiснява, чи що воно там таке, позбавила його пiгменту...
- А я думаю, вона просто розчинила його в їдких кислотах, - докинув Микола.
- Боюся, кожен iз вас далекий вiд iстини, - похитав головою капiтан. Ну, та давайте подивимось, що буде далi.
Навколо Кiра ще н досi лишалося трохи вiльного простору. Бiоконтейнери, скло, рiзнi прилади, довiдники - все без слiду зникало перед загадковим космiчним джiнном. З Ярославового обличчя було видно, як боляче хлопцевi бачити цю дику руйнацiю. Товаришi, безсилi що-небудь вдiяти, спiвчували йому. Але астробiолог хвилювався найбiльше. Це ж вiн сам, власноручно, випустив на волю страшну силу, котру тепер так важко укоськати...
Тим часом Кiра, зовсiм вiдтиснутого в куток, з усiх бокiв щiльно оточив мох. Смарагдове баговиння немов чатувало на слушну хвилину. Воно смiливо розправлялося з приладами й обладнанням вiдсiку, але пiдступитися до робота просто так, видно, побоювалось. Мiж iншим, плiснява не торкалася й корабельних стiнок.
- Може, її лякає iонопластик, що ним обклеєно внутрiшнi панелi? прошепотiв астробiолог.
- Ну, а Кiр? - заперечив штурман.
Ярослав тiльки плечима знизав.
Капiтан знову увiмкнув радiовиклик.
- Зелена речовина випромiнює променi, - ледве чутно пролунав Кiрiв голос. - За пiвхвилини переходжу...
Тут фраза обiрвалася, бо зелена маса з усiх бокiв навально ринула на робота.
Кiр зник iз поля зору. Весь екран затопило мiсиво, й тiльки подеколи з нього вихоплювались роботовi кiнцiвки. Видно, Кiр одчайдушно змагався з ворогом, нi на крок не вiдступаючи назад. Власне, й вiдступати було нiкуди.
Кiнець кiнцем зелена маса вiдринула од робота, i вiн, весь покалiчений, звiвся на рiвнi ноги.
- Кiре, бережи себе! - гукнув капiтан, нагнувшись до мембрани.
Зелений напасник пiдозрiло заметушився, готуючись до нової атаки.
- Ця... - штурман затнувся, пiдшукуючи слово, - ця штуковина, як видно, боїться бiлкової матерiї.
- Не дуже й боїться, - заперечив капiтан, дивлячись, як зелена пiдкова знов почала змикатися.
Цього разу на екранi було добре видно всi перипетiї боротьби. Кiр вiдбивав атаку, як лев. Це була веремiя зелених барв. Мох змiнював своє забарвлення, наче хамелеон.
Раптом iз зеленого шумовиння на мить вихопився тонкий шнур. Верхiвка його роздулась, нiби голова кобри, й гойднулася в роботiв бiк. Однiєю з кiнцiвок Кiр перервав дивовижне стебло, i воно, звиваючись, повiльно упало.
Ярослав скосив око на товаришiв. Здається, вони нiчого цього не помiтили. Та воно й не дивно. Все сталося за якусь частку секунди. Астробiолог нервово потер чоло i враз незвичайно голосно гукнув:
- Братцi, перед нами розумна матерiя!
Микола Борт витрiщився на Ярослава, нiби вперше його побачив. Тiльки капiтан не виказав нiякого здивування. Вiн нiби чекав цих слiв.
- Якi у вас пiдстави? - запитав Федiр Скеля.
- Правильна тактика в нападi й захистi, - гаряче сказав Ярослав. Схильнiсть до попередньої розвiдки. Вiдтак: оточення ворога...
Капiтан хитнув головою, немовби дiставши пiдтвердження власним думкам.
- Якщо це розумна матерiя, нам необхiдно порозумiтися з нею, - сказав Микола i з вiдчаєм позирнув на екран.
Кiр i далi змагався iз своїм ворогом. Зелений мур, що на цей час став уже суцiльний, обачно вгинався, коли робот ступав крок уперед, i зразу ж змикався слiдом за ним. З усього було видно, що посланцевi Землi довго не протриматись.
Капiтан увiмкнув передавач i вiддав наказ: