Михановский Владимир Наумович. Оранжеве серце (рассказы) (на украинском языке)

   "Ось що значить правильне виховання, - думав я, крокуючи по пругкiй пластиковiй стежцi. - Воно може позбавити учроба будь-яких вад".
   Я йшов, незважаючи на колючi вiти розквiтлої акацiї, що траплялася менi на путi. В головi бринiли слова, сказанi шефом на прощання:
   - За два тижнi в Рiо-Прадо розпочнуться вiдбiрковi випробування для учробiв-капiтанiв. Ото ж бо... готуйте Геда. Ви полетите туди обоє... Заслужили.
   Я тодi й у голову не покладав, що через день iз Бортом станеться ганебна пригода, пригода, що розiб'є всi мої райдужнi надiї.
   Та розповiм усе по черзi.
   Того вечора я, як ви розумiєте, був у доброму настрої. Поринувши у свої думки, я брiв однiєю з вуличок Бази й не зчувся, як дiйшов до величезної бiлоснiжної будiвлi спортзалу, котру вiнчала титанова скульптура лижницi.
   "Розiмнусь трохи", - вирiшив я, заходячи до вестибюля.
   Спочатку я поплавав навзаводи з Рiчi - дресированим дельфiном. Вiдтак зробив кiлька вправ на вестибулярному колесi. А потiм, подiлившись з товаришами на двi команди, ми досхочу пограли у баскетбол.
   Коли я вертався до себе, було вже пiзно. Повний мiсяць зависав над самою банею спортивного блоку. База спала: завтра чекав на всiх нелегкий трудовий день.
   Прийшовши додому, я зазирнув у кiмнату нижнього поверху. Гед спав, розкидавши дужi руки. "Спав" - цей термiн стосується, звiсно, людей. Насправдi, в робота пiд кiнець напруженого дня автоматично вмикається iонний уповiльнювач, i мозок дiстає перепочинок. У такий спосiб учроби поновлювали рiвновагу систем, надмiрно перевантажених протягом дня. "Сон" був тимчасовим засобом - по тому, як навчання скiнчиться, робот мав виконувати покладенi на нього обов'язки без перепочинку.
   Тихенько, намагаючись не зчиняти шуму, я дiйшов до гвинтових сходiв, що вели нагору. Взагалi-то вважалось, нiби робота, котрий спить, нiчим не розбудиш. Принаймнi так мало бути насправдi. Але я не хотiв ризикувати: якби Гед Борт прокинувся, це була б надзвичайна подiя. В учроба, розбудженого передчасно, могли порушитися функцiї деяких важливих блокiв. А Геда чекали випробування на капiтана...
   Я скинув iз нiг черевики - спочатку один, потiм другий, - з насолодою розлiгся на приставнiй канапцi i невдовзi заснув.
   Уранцi до мене пiдiйшов Гед Борт. Щось на його обличчi не сподобалось менi. Коли робот заговорив, моє занепокоєння зросло: голос у нього був бляклий, невиразний. А це свiдчило про те, що в Гедовiм органiзмi сталися якiсь непередбаченi змiни.
   - Ти порушив мiй сон, Ерго, - сказав Борт, повiльно клiпаючи.
   - Я?
   - Так. Десь опiвночi з горiшнього поверху долинуло два глухих удари. Вони вивели мене з забуття.
   - Нiяких ударiв не було. В тебе просто галюцинацiї.
   - Нi, були, - заперечив Гед Борт. - Я їх навiть зафiксував.
   - Де автозапис?
   - Зараз принесу.
   Гед Борт притьмом вийшов, а я лишився стояти на верандi.
   "Ще цього бракувало! Порушення нервової дiяльностi. I якраз напередоднi випробувань!.."
   Невеселi думки перервав Гед.
   - Ось! - простяг вiн менi маленьку капсулу, що заблищала проти сонця.
   Iз сусiднiх котеджiв виходили вихователi й учроби. Вони поспiшали на стартовий майданчик: вiдтiля орнiтоптер мав доставити їх у район акваторiї сьогоднi за планом були заняття на водi й пiд водою.
   Я нетерпляче натис на капсулi кнопку вiдтворення. До моїх вух долинув шерех, що його час од часу переривало ледве чутне потрiскування. Це був фон - звичайнiсiнькi розряди.
   - Але ж це...
   - Зараз! - обiрвав мене Гед.
   З капсули почулось, як щось глухо ляпнуло, спочатку раз, потiм другий.
   Я, нiчого не розумiючи, знизав плечима.
   - А час?
   - Двадцять три тридцять, - вiдповiв Гед Борт.
   I тут я ляснув себе по чолi й зареготав. Як же це я зразу не збагнув? Повернувши верньєр, я ще раз прослухав запис. Ну, звичайно! Це вчора, коли я роззувався... черевики...
   Гед Борт вичiкувально дививсь на мене.
   Я перестав смiятися i пiдiйшов до балюстради. Яка чутливiсть, дiдько б тебе взяв!.. А взагалi-то - дiло кепське. Прокидатися через таку дрiбницю явна аномалiя. Якщо це поодинокий випадок, усе, можливо, ще втрясеться. Пiду до операторiв, хай перемонтують схему. Та коли щось подiбне повториться тодi, ясна рiч, прощавайте всi марнолюбнi мрiї.
   Вимкнувши капсулу, я кiлькома словами пояснив Гедовi, в чому рiч.
   - Отже все в тому, що ти кинув на пiдлогу свою взуванку? - перепитав Гед Борт.
   - Саме так! - невесело вiдповiв я.
   Пiзно ввечерi, повернувшись з акваторiї, я знов надумав зайти до спортивного блоку.
   Гед поводив себе пiд час навчання начебто непогано, i старший оператор втiшив мене, сказавши, що нiчна пригода з учробом могла бути цiлковитою випадковiстю.
   О дванадцятiй годинi я вернувся додому.
   Гед Борт спав, як i вчора.
   Я пiднявся нагору й, вивiльнивши з нiшi канапку, присiв на неї. Перебираючи в думцi перипетiї сьогоднiшнього дня, я машинально зняв один черевик i шпурнув його в куток. I тут же запiзнiла думка обпекла мене, мов блискавиця: Гед Борт! Я прислухався. Але все обiймала тиша. Знизу не долинало жодного звуку.
   "Здається, минулося", - з полегкiстю подумав я. Вiдтак скинув другого черевика i надзвичайно обережно опустив його на пiдлогу.
   Минуло з пiвгодини. Я вже засинав, коли раптом унизу почувся дикий крик. Гед Борт, здавалось, був украй розлютований.
   - Та кидай же кiнець кiнцем другого черевика! - долинув до мене густий, схожий на грiм iєрихонської труби бас.
   IЗ ЩОДЕННИКА
   14 березня
   Микола Михайлович сказав сьогоднi вранцi перед заняттями, що в мене не досить промодельоване почуття поваги до iнших учнiв. Тепер знов - хтозна в котре! - будуть заново монтувати першу ланку блока iнтелекту. Доведеться тривалий час прогибiти в операцiйнiй залi, пiд слiпучим промiнням юпiтерiв, вiд якого розстроюються фотоелементи. Ще раз безконечнi контрольнi iмпульси в нервовiй системi, що викликають вiдчуття болю й подразливостi. В той час, як усi iншi учроби навчатимуться собi далi за звичайною програмою.
   А все почалося так. У нас в Училищi стало вiдомо, що на Зеленому полiгонi, розташованому по сусiдству, зазнала аварiї експериментальна модель променельота. Вона врiзалась у сопку й вибухнула. Апарат вiв Рубон - робот iз класу випробувачiв Сам я особисто не знав Рубона, та чув вiд багатьох, у тiм числi й вiд нашого механiка Антона Макаровича, що це досить норовистий кiбер. Антон по секрету розповiдав менi, що зiткнення сталося з вини самого Рубона. Вiн знехтував даними локатора (полiт проходив услiпу), довiряючи тiльки власним радiовухам. Вони ж його й пiдвели...
   Над усiм цим я розмiрковував пiд час годинної перерви, коли Микола Михайлович пiшов обiдати. Очевидно, самохiть спрацював якийсь малий iмпульс, i в моєму мозковi блискавично народилися рядки, присвяченi пам'ятi Рубона. Краще я зразу про них забув би чи заховав у найдальший закапелок пам'ятi. Ба нi. Надало менi вiдстукати цi рядки на перфострiчцi н засунути її в iнформацiйне вiконце!
   Увiйшов Микола Михайлович, узяв стрiчку i, швидко пробiгши її поглядом, негайно викликав начальника циклу - Роланда Максимовича.
   - Ось, помилуйтеся, - сердито сказав начштабу, простягаючи целулоїдну стрiчку.
   Я збагнув, що припустився помилки, але в чому саме, здогадатися не мiг.
   - А що? - скосив око в мiй бiк Роланд Максимович.
   - Читайте вголос.
   Начциклу поправив окуляри i виразно продекламував:
   Пам'ятi Рубона
   В небо голубе забрався
   Вiднайти новi сонця.
   Вiн лiтав i долiтався
   До фатального кiнця.
   - Що скажете?
   Я затамував подих: тон Миколи Михайловича не обiцяв нiчого хорошого.
   - Як на мене, гарнi вiршi, - дещо здивовано вiдповiв Роланд Максимович. - Мiцно збитi...
   - Мiцно збитi? - повторив Микола Михайлович. - А вам вiдомо, ким їх збито? - слово "ким" вiн вимовив з притиском.
   - Нi.
   - Ось ним, нашим спiльним вихованцем, - сказав Микола Михайлович, кивнувши в мiй бiк. - Цiлковита вiдсутнiсть почуття поваги до колег. I це на третьому роцi навчання!
   Роланд Максимович похнюпився.
   - А звiдси один крок до браку взаємовиручки, - вiв далi Микола Михайлович. - Уявiть собi, що в космiчному польотi його сусiду спiткала бiда, - начштабу знов кивнув у мiй бiк. - А наш Льєнар, замiсть того щоб пристати на допомогу, вигадуватиме собi глузливi вiршики.
   Я промовчав, хоч i вважав, що Микола Михайлович рацiї не має. Чи не сам вiн казав: почуття гумору є одна з найцiннiших якостей, котру, до речi, чи не найважче змоделювати. А менi тодi мої вiршi видавалися надзвичайно дотепними. Та ставати на прю з керiвником не випадало.
   - Що ж, - почав добросердий Роланд Максимович, протираючи окуляри, Льєнаровi слiд докладно пояснити...
   - Нi, - рiзко перебив Микола Михайлович, - негайно вiдiслати на перемонтаж.
   18 березня
   Щойно я вернувся з операцiйної.
   Дорогою моє самопочуття було препогане. Стiни коридора, матово вiдсвiчуючи, здавались менi нескiнченними. Хворобливо загострена пам'ять фiксувала, як червоне свiтло стiн змiнювалось оранжевим, оранжеве - жовтим. Далi йшло зеленаве свiтло, що непомiтно переходило в цитринове. Повз мене швидко пропливали панелi небесного кольору (небо, як i iншi численнi атрибути природи, я знав iз мiкро- i стереофiльмiв, котрi день у день поглинав уже не один рiк).
   Ледве чутно шелестiли шини автокара. Ми пересувалися досить швидко. Iмiтоване небо в коридорi ставало темнiше, наливалося грозою. У фiолетовому свiтлi Антон Макарович зупинив автокар i, зiскочивши з приступця, вiдчинив дверi, на яких було виведено "723".
   В цiй кiмнатi безвихiдно я провiв два з половиною роки, починаючи вiдтодi, як у менi прокинулася свiдомiсть.
   Механiк пiшов, i я лишився на самотинi.
   Протягом останнiх мiсяцiв мене найбiльше пригнiчувало те, що я був зовсiм позбавлений можливостi рухатись. Ранiше це почуття мене нiколи не дiймало. Я розв'язував подумки складнi логiчнi задачi, проектував руднi на Венерi й артезiанськi системи на Марсi, прокладав траси для кораблiв, що вимандровували на Юпiтер... I все це в чотирьох стiнах кiмнати.
   Та з тiєї митi, як було змонтовано руховий апарат, у менi прокинулось нездоланне бажання самостiйно пересуватися.
   Менi повсякчас кортiло вiдчувати Простiр, той Простiр, поза яким iдея руху мертва.
   Очевидно, цi химернi бажання iшли вiд того, що рухова система була майже готова. Я досить пристойно мiг координувати кожен свiй порух, вiльно лазив пiд самiсiньку стелю по шведськiй стiнцi й легко пiднiмав з пiдлоги мiдного гудзика.
   Проте я знаю: випустять мене на iнститутське подвiр'я не скоро, я маю ще багато чого навчитися.
   23 березня
   Останнi два днi було присвячено тому, щоб натренувати вiдчуття часу. За процесами, котрi вiдбуваються в органiзмi, учроб повинен умiти визначати не те що години чи хвилини - тисячнi частки секунди.
   Тепер ловлю себе на тому, що весь довколишнiй свiт перекладаю на мову часу. За вiкном швидко лине ластiвка. Я тут же мiркую, що, беручи до уваги швидкiсть i траєкторiю, їй до гнiзда летiти ще рiвно чотири й тридцять двi сотих секунди.
   Ставши навшпиньки, бачу, як на подвiр'ї спiвробiтники грають у волейбол. Он Микола Михайлович, високо пiдстрибнувши, невiдворотнiм ударом "гасить" м'яч, що злетiв над сiтку. Вiн тiльки торкнувся м'яча, а я вже точно знаю, де саме, в якiм мiсцi майданчика, пiд яким кутом i з якою силою приземлиться м'яч.
   I так у всьому.
   28 березня
   Сьогоднi недiля - день, вiльний од занять. Власне кажучи, у вiдпочинку мають потребу нашi конструктори й вихователi. Ми ж спроможнi працювати протягом усiєї доби, якщо вiрити Мерлiсу, моєму сусiдовi.
   Мерлiс спецiалiзується як збирач iнформацiї на нових планетах. Непогана спецiальнiсть, хоча я не промiняв би на неї свою - штурмана нестацiонарних трас. А втiм, я розумiю, що така симпатiя до спецiальностi - теж наслiдок навчання, чи, iнакше кажучи, "виховання".
   Ми часто перемовляємся з Мерлiсом на ультракоротких хвилях. Вiн переглянув чимало мiкрофiльмiв, незнайомих менi, й засвоїв безлiч вiдомостей. Iнколи ми влаштовуєм справжнiй телевiзiйний обмiн. Та найбiльше менi до вподоби грати з Мерлiсом у яку-не-будь стратегiчну гру, скажiмо, в програмовi шахи. Поза цим я люблю обговорювати з ним рiзнi проблеми, за допомогою логiчних побудов захищати свої погляди й спростовувати чужi. Це, власне, та сама гра!
   Недiльного ранку я поклав собi почитати.
   Та ледве я засвоїв першi кiлька сторiнок, як пролунав короткий сигнал виклику. Я увiмкнув вiдеофон: це був Мерлiс.
   - Важлива новина, - сказав вiн.
   Я нашорошився.
   - Головне випробування вiдбудеться не п'ятнадцятого липня, - проголосив Мерлiс.
   - А коли?
   - Першого червня.
   - Тобто на цiлих пiвтора мiсяця ранiше визначеного строку? - здивувався я.
   - Ти гарно знаєш арифметику.
   - Але вiдкiля цi вiдомостi?
   - То вже мiй секрет, - вiдповiв Мерлiс голосом Миколи Михайловича.
   Хитрий збирач iнформацiї розклав акустичний спектр голосу нашого начштабу i потiм синтезував його вимову. Микола Михайлович, коли почув свiй голос збоку, тiльки мовчки посмiхнувся. Про це я дiзнався вiд Антона Макаровича.
   - Значить, таємниця? - спитав я.
   - Авжеж.
   - I ти менi її не розкриєш?
   - Можливо, пiзнiше, - дипломатично вiдповiв Мерлiс.
   Я знав, звiдки Мерлiс дiстає останнi новини. Вiн власноручно змонтував надзвичайної чутливостi приймач, здатний ловити найслабкiшi сигнали переговорного пункту штабу.
   I кому воно спало на думку пересунути строки головного випробування? Та з'ясувати це годi було й думати: всi добре знали, що Мерлiс надзвичайно впертий.
   - А в чому, власне, рiч? - запитав я.
   - Та от бачиш... учора з району Плутона вернулась автоматична станцiя.
   - Це менi вiдомо.
   - Але тобi невтямки, що вона привезла цiкаву iнформацiю. Фотокартки, як пiдозрюють, живих створiнь... Радiосигнали, котрих нiяк не щастить розшифрувати...
   Я починав здогадуватися, в чому рiч.
   - Менi поталанило спiймати повiдомлення, - рiвним голосом Миколи Михайловича казав далi Мерлiс. - Щойно Координацiйна рада Землi ухвалила послати на Плутон нашу партiю.
   - I для цього...
   - I для цього вони поклали прискорити весь хiд навчання, - закiнчив Мерлiс. - Бачиш, якби не я, ти дiзнався б про це все тiльки завтра.
   3 квiтня
   Удень розв'язав за чотири хвилини (замiсть належних дванадцяти) досить складну задачу з царини теорiї ймовiрностi. Це останнє завдання з тих, котрi належить виконувати в станi нерухомостi чи принаймнi не полишаючи кiмнати.
   Микола Михайлович сказав, що за два-три днi менi - достроково! - буде надано право на вiльне пересування. За два-три днi настане хвилина, котрої я чекав мало не три роки. Та ранiше вона видавалася менi безмежно далекою, а тепер така близька!
   6 квiтня
   Сором зiзнатися, але я хвилююсь. Так, хвилююсь! Я вiдчуваю, як прискорюються процеси обмiну i сильнiше б'ється моє атомне серце. Невже через кiлька хвилин я стоятиму просто неба? Неба! Того самого неба, що стiльки лiт штурмують смiливцi - земляни i ми, їхнi вiрнi помiчники!
   Востаннє кидаю погляд на шведську стiнку, довжелезнi стелажi з книжками, мiкрофiльмами й розмаїтою апаратурою. Хоч би що я побачив, хоч би де я побував, я пам'ятатиму цю кiмнату завжди.
   Кроки! Вони ще в кiнцi коридора, але наближаються. Це хода Антона Макаровича. Вiн без автокара. Я ворушу всiма дванадцятьма кiнцiвками. Зараз вiдчиняться дверi, i я переступлю порiг.
   Я зiскочу з тераси i гукну неголосно:
   - Здрастуй, Земле! Здрастуй, небо!
   ЗАЙВА ЛАНКА
   ПОГРАБУВАННЯ БАНКУ
   Дурницi ти варнякаєш, Грандо. Дурницi! Як це не почути, коли тут он скiльки навергано.
   - Але...
   - Просто вночi ти залишав свiй пост, ось i все.
   - Де ж я мiг бути?
   - Не знаю! Може, знову бiгав лiчити листя на деревах мiського парку чи кiлькiсть шпиць у колесах велосипедiв, що проїздять повз тебе.
   - Клянуся Головною Машиною, мiстере Мельдерлiнг! Я нiкуди не вiдходив анi на хвилину. Цiлу нiч чатував.
   - Чатував i не почув, як автогеном розрiзають сейф?!
   - Автоген був безшумний, пане...
   - Безшумний! А дверi в банк зламали теж безшумно?
   Грандо винувато мовчав, похнюпивши голову.
   - Старий ти, видно, став, голубе, - сказав мiстер Мельдерлiнг. За таку провину тебе належало б викинути на брухт!
   - Змилуйтесь, мiстере Мельдерлiнг! Вибачте цього разу. Адже я мало не пiвтори сотнi лiт вiрою i правдою прислужуюсь Компанiї. Обiцяю, що нiчого такого бiльше не буде!
   - Якби в тебе пильнiсть була так саморозвинена, як i самозбереження! Це було б непогано, дiдько б тебе взяв! Але як це ти з твоєю чутливiстю... Нi, не розумiю, - розвiв довгими, схожими на клешнi руками Мельдерлiнг.
   За вузеньким вiкном сторожки ледь позначився блiдий невеселий свiтанок.
   - А що це ти тулишся весь час у кутку? - знову загримiв по паузi мiстер Мельдерлiнг. - Нумо, вийди на свiтло.
   Грандо неохоче виконав наказ.
   - Iще, iще, - заохочував мiстер Мельдерлiнг, - не соромся, ось так.
   Грандо перевальки вибрiв на середину сторожки, прагнучи чомусь стати до мiстера Мельдерлiнга боком. Та натреноване око начальника, здавалося, бачило все наскрiзь.
   - Що це в тебе за щокою? - крикнув мiстер Мельдерлiнг. - Давай-но сюди! Та швидше!
   Грандо, украй спантеличений, дiстав iз-за щоки й простяг своєму шефовi якийсь невеличкий предмет.
   - Цього ще бракувало! - верескливий голос мiстера нагадував крик поросяти пiд ножем. - Вони спокусили тебе звичайнiсiньким шматочком намагнiченого залiза? Кинули тобi його, мов задрипаному собацi кiстку. I ти продав господаря! От i охороняй банк iз такими запроданцями! Негайно бiжи в майстерню i скажи, що я звелiв розiбрати тебе на деталi. Можливо, хоч транзистори та реле на що-небудь знадобляться.
   Мiстер Мельдерлiнг важким поглядом провiв згорбленого Грандо, сердито подумав: "Навiть вiри не ймеш, що "Уестерн компанi" може випускати таке барахло".
   Пройшовши по алеї, приречений Грандо зник за поворотом.
   Мiстер Мельдерлiнг зiтхнув i подався у своїх справах, ледве чутно поскрипуючи на ходу: вiн теж був робот.
   ПАРI
   - Лаго, я до тебе! - гукнув захеканий лаборант, зупинившись на мить у дверях.
   - Бачу, що до мене, Джонi, - спокiйно вiдказав Лаго, копирсаючись в осцилографi.
   - Слухай-но, Лаго, - сказав хлопець, - ти повинен мене виручити.
   - Чому повинен? - пробасив робот.
   - Ет, не прискiпуйся до слiв. Просто я прошу тебе.
   - Це iнша рiч.
   - Прошу ось про що. Ти ж граєш у шахи?
   - Припустимо, - поважно зронив Лаго, навiть iнтонацiєю наслiдуючи шефа.
   - I граєш на рiвнi мiжпланетного гросмейстера, - гаряче додав Джонi й вiдкинув рудого чуба.
   - Припустимо.
   - А я... - нiяково затнувсь Джонi, - побився, розумiєш, об заклад з людиною, Удiно з ядерного, що виграю в нього бодай одну партiю матчу.
   - Матчу?
   - Еге, з чотирьох партiй. Розумiєш, зiрвалося з язика.
   Лаго на мить припинив роботу i здивовано подивився на людину. Тверезому мозковi робота важко було збагнути, як це можна зачинати спiрку з такими мiзерними шансами на перемогу.
   - Ймовiрнiсть виграти близька в тебе до нуля, - авторитетно сказав Лаго, знову беручись до приладу. - Удiно грає досить пристойно, а ти... - не скiнчивши, робот безнадiйно махнув своєю велетенською кiнцiвкою.
   - Знаю i без тебе. Не за тим я прийшов, - зiв'ялим голосом проказав Джонi. - Допоможи менi, Лаго!
   - Але що менi робити, лаборанте? Може, задвiйникуватись пiд тебе i схрестити шпаги з Удiно?
   У вiдповiдь Джонi пробелькотiв щось радiсне.
   - Проте, загримувавшись пiд людину, - казав далi Лаго, - я наражаюся на небезпеку. Як тiльки це виявиться, шеф негайно звелить розiбрати мене на деталi. Ти знаєш - такi випадки бували, i не раз. А я не маю намiру припиняти своє iснування...
   В лабораторiї запанувала тиша. Лаго зосереджено копирсався в монтажi. Джонi вiдiйшов од нього й присiв на рiг столу, меланхолiйно дивлячись у простiр.
   - Але я заклав свiй двотижневий заробiток, - жалiбно сказав Джонi.
   - Плакали твої грошики, - добродушно вiдзначив Лаго, протираючи екран.
   У кiмнатi гусла вечiрня сутiнь. Здавалося, вона вливається у вузькi й високi, схожi на бiйницi, вiкна i розплiскується по кутках.
   - Послухай! - вигукнув раптом Джонi i рвучко зiскочив на пiдлогу. Менi спала на думку одна iдея. Тобi не треба гримуватися. Ти просто прийдеш у клуб i станеш поруч з моїм стiльцем. Перш нiж зробити хiд, я простягатиму руку то до однiєї, то до другої своєї фiгури, начебто обдумуючи кращий варiант. Якщо хiд буде правильний, ти непомiтно торкнешся пiд столом моєї ноги, i я знатиму, як ходити.
   Лаго вiдiрвавсь од роботи i з цiкавiстю слухав Джонi. Робот був зовсiм молодий. Йому не виповнилося й чотирьох лiт, i вiн не встиг iще засвоїти всi можливi хитрощi, на якi йдуть подеколи його творцi - люди. Окрiм того, курс пристосування до обставин читали роботам, як вiдомо, тiльки на шостому роцi їхнього життя.
   - Але ж хто-небудь може помiтити? - сказав Лаго, коли Джонi замовк.
   - Дурницi, - палко заперечив Джонi. - В клубi буде таке стовковисько... Ставки ростимуть, мов на дрiжджах... Ну, то як? - Джонi опустив на плече Лаго руку. - Згода?
   - Коли гра?
   - Сьогоднi ввечерi.
   - Нi, - сказав Лаго, подумавши, - не прийду.
   - Але чому?
   - Зайнятий, бачиш? - робот кивнув на розкиданi нутрощi приладу. Завдання шефа.
   Джонi зрозумiв, що це квола вiдмовка: як правило, шеф перевiряє виконання такого роду завдань по суботах, а сьогоднi тiльки четвер. Та Джонi знав - сперечатися з Лаго в таких випадках надаремне. Отож вiн вирiшив застосувати останнiй засiб, ризикований i суворо заборонений.
   - Ось що, Лаго, - голос Джонi був вкрадливий i змовницький. - Ти хотiв би дiстати новий нейтритовий клапан для серця?
   Джонi побачив, як пiсля його слiв спалахнули фотоелементи Лаго. Хапальний рух, що його зробив робот, був красномовнiший за будь-якi слова.
   - Я дам тобi клапан, - вiв далi Джонi, - i про це нiхто не знатиме, але за умови, що ти зробиш менi невеличку послугу, про яку я тебе прошу. Домовились?
   Лаго повiльно кивнув.
   - Отже, я чекаю тебе в клубi о дев'ятiй, - сказав Джонi, причиняючи за собою дверi...
   На той час, коли мали розпочати гру, клуб, як i передбачав Джонi, був переповнений.
   Довкола шахового столика, поставленого серед зали, з'юрмилися люди. Переважна бiльшiсть роботiв розташувалась подалi - вони могли спостерiгати гру i з певної вiдстанi.
   Джонi, на обличчi якого проступало хвилювання, кiнець кiнцем заходився розставляти фiгури. Лаборантовi пальцi дрiбно тремтiли. Його супротивник, довготелесий Удiно, спокiйнiсiнько сидiв на стiльцi, смокчучи цигарку й попихкуючи веселими кiльцями диму.
   Джонi нервово позирав на годинника. Час було починати, а Лаго не з'являвся. "Хiба забув?" - подумав Джонi й тут же вiдкинув цю думку: роботи, як вiдомо, нiколи нiчого не забувають, якщо їм спецiально не розмагнiтити блокiв пам'ятi.
   Уболiвальники нетерпляче гули, чекаючи початку гри.
   - Ну що ж, давай, - кинув Удiно, гасячи в попiльничцi недокурка.
   Добровiльний суддя з уболiвальникiв натис на годинниковi пускову кнопку - i гра почалась.
   На кожну партiю було вiдведено небагато - всього п'ятнадцять хвилин.
   Спочатку Джонi якимось чудом пiдтримував позицiйну рiвновагу. Але вiн обмiрковував кожен хiд неприпустимо довго, i стрiлка його годинника невблаганно повзла до фатального прапорця. Тож нi для кого з тих, хто оточував гравцiв, не було несподiванкою, коли Джонi в уже досить хисткiй позицiї прострочив час, i йому зарахували поразку.
   "Взяти себе в руки! Все ще можна виправити. Тiльки не хвилюватися". Джонi хапливо кинув до рота й ковтнув заспокiйливу таблетку, а Удiно тим часом перевiв годинника.
   Проте й таблетка не допомогла. Друга партiя скiнчилась так само, як i перша, - поразкою Джонi. Щомитi лаборант одривав погляд вiд дошки, його сповненi хворобливого блиску очi, здавалося, шукали когось мiж присутнiх.
   У передостаннiй, третiй партiї Джонi досить швидко примудрився дiстати безнадiйну позицiю. Його король пiдпав пiд узгодженi удари ферзя, слона й тури супротивника. Мат здавався невiдворотним, i Джонi вже простяг був руку, щоб перевернути короля на ознаку капiтуляцiї, коли раптом хтось з уболiвальникiв боляче наступив йому на ногу. Зморщившись, Джонi пiдвiв голову, щоб вилаяти недотепу, i мало не крикнув з радощiв: поряд стояв Лаго.
   Певна рiч, король Джонi вiдмовився вiд свого намiру капiтулювати, i недарма: доля змилостивилась над його величнiстю.
   Уболiвальники довкола гравцiв стали тiснiше.
   - Хвилюється, бiдолаха, - прошепотiв хтось iз них, гаряче дихнувши в потилицю Джонi.
   I справдi, лаборант поводив себе, мов сновида, його права рука повiльно тяглася то до однiєї, то до другої фiгури, трохи не торкаючи їх. Нарештi, зважившись, Джонi робив хiд. Далi вся процедура повторювалась спочатку,
   Король Джонi з вiдчайдушною смiливiстю рушив уперед, назустрiч випробуванням. Путь його була терниста. Здавалося, ось-ось фiнал. Вже по трьох останнiх ходах iз королiвського вiйська лишилася сама тура, що сирiтськи блукала десь на сьомiй горизонталi. Удiно вiдповiдав блискавично, майже не думаючи.
   I раптом сталося чудо, справжнє шахове чудо. Вся зала охнула в один голос. Тура Джонi рушила пiд удар, вiддаючи себе на смерть. Не побити її було неможливо. Удiно взяв туру, i король супротивника не мiг зробити бiльше жодного ходу. Пат. Нiчия!..
   Зрадiлий Джонi посмiхався, приймаючи з усiх бокiв поздоровлення. Ошелешений Удiно не мiг опам'ятатись. Як це Джонi викрутився! Адже мат, здавалося, був невiдворотний...
   - Молодець, Джонi! - тим часом гукали довкола уболiвальники.
   - Продемонстрував клас.
   - Чи ба, хитрун. Спочатку навмисне пiддався, потiм раз!..
   - А що? Досить йому виграти бодай одну партiю - i солiдна сума в кишенi.
   - Це вже звiсно. Спочатку вiн ошелешив супротивника, а вже тепер доможеться свого.
   - От побачите, вiн покладе зараз цього Удiно на лопатки!..
   Тим часом почалась вирiшальна партiя.
   Удiно виявляв тепер обережнiсть, i о першiй порi боротьба розвивалася спокiйно. Гра Джонi була дещо своєрiдна. Його манера водити рукою над фiгурами, немов пiд час спiритичного сеансу, дратувала Удiно. Але прискiпатись не було до чого, шахових правил Джонi не порушував. Та найбiльше дивувався Удiно тому, що його партнер став поводитись за дошкою розкуто, обачно, i кожен його хiд iз залiзною логiкою витiкав iз попереднього.