Страница:
Професори хвилювались, наче школярi. Ще б пак! За кiлька хвилин ШЕД скаже, на що хворий Докфеллер. I цей дiагноз буде вироком не тiльки транзисторному королевi: вiн засвiдчить, хто з дванадцяти свiтил стояв найближче до iстини. Адже ШЕД непогрiшний. Принаймнi так запевняла реклама.
Тим часом, до зали вернувсь iнженер. Вiн обережно нiс сувiй перфострiчки. Настала вирiшальна хвилина.
Iнженер вiдчинив маленькi прозорi дверцятка, вставив перфострiчку з аналiзами й натиснув кнопку.
Щось ледве чутно загуло. По залi, здавалося, пробiг легесенький вiтерець. На панелях, що здiймались аж пiд прозоре склепiння, застрибали рiзнобарвнi вогники, зазмiїлися синусоїди.
Всi з'юрмились коло блакитного екрана, на якому за чотири хвилини мала з'явитися ШЕДова вiдповiдь.
Спочатку на екранi невиразно, а потiм дедалi чiткiше стали проступати окремi лiтери. Вони компонувались у слова, i кожне слово викликало у присутнiх то задоволення, то - частiше - здивування.
Сповiстивши дiагноз - вiн мiстив у собi сiмнадцять хвороб, рiдкiсних i екзотичних, - ШЕД замовк. Погасли рiзнобарвнi вогники, став мертвий екран. Мовчки постоявши з хвилину, консилiум рушив до виходу. Перед кожним iз свiтил ще й досi стояли ШЕДовi слова: "За правильного лiкування хворий проживе не бiльше мiсяця".
- Бiдоласi не можна цього казати, - висловив спiльну думку професор Гормон.
I всi з ним мовчки погодились.
Час, визначений ШЕДом, збiгав. Важко описати панiку, що охопила численних родичiв i дармоїдiв короля. Усе впиралося, звiсне дiло, в заповiт. Але як пiдступитись до цього делiкатного питання, якщо Докфеллер, так би мовити, не в курсi!
Минув мiсяць, другий, третiй. А Джонi все ще не збирався лишати грiшний свiт. I тiльки наприкiнцi четвертого мiсяця, коли частина з тих, хто очiкував його смертi, впала у вiдчай, а частина стала вiрити в чудо, король витягнув ноги.
Того ж таки дня обурений професор Гормон домiгся аудiєнцiї в непогрiшного ШЕДа. I справдi, чого пiсля всього того, що сталося, варта залiзна логiка автомата!
Перфострiчка з викладом сутi справи поповзла в одну iз ШЕДових щiлин. Як i кiлька мiсяцiв тому, затанцювали на екранi рiзнобарвнi вогники, зазмiїлись синусоїди. А потiм звiдкiлясь iз глибини зринула вiдповiдь: "Значить, ви лiкували пацiєнта неправильно".
ТАЄМНИЦЯ ЗАТОКИ ЗДОХЛОГО КИТА
Матч епохи
До фiналу "Добрi вовки" й "Бородатi хлопчики" прийшли, як кажiть, голобля до голоблi. Вони мали не тiльки однакову кiлькiсть очок, але й досить рiдкiсний у футбольнiй практицi випадок - однакове спiввiдношення забитих i пропущених м'ячiв.
Вiд завтрашньої зустрiчi залежало все. Переможцi здобували платиновi медалi, лавровi вiнки (одинадцять таких вiнкiв привiз учора до столицi спецiальний лiтак). На чемпiонiв чекав двадцятихвилиннчй прийом у президента i слава нацiональних героїв.
Вiд самого раннього ранку групами й поодинцi на стадiон посунули глядачi. Виразно жестикулюючи, уболiвальники обговорювали шанси тiєї й тiєї команди. Газети запевняли, що на фiнальний матч уболiвальники з'їхались i злетiлися буквально з усiєї планети. Можливо, газети, як завше, дещо перебiльшували. В усякому разi, люду й справдi було багато. Новий стадiон на двiстi п'ятдесят тисяч чоловiк не мiг вмiстити i п'ятої частини всiх охочих попасти на це цiкаве видовисько. Можна було, звiсна рiч, стежити за ходом боротьби й дома, бiля екрана телевiзора. Але це, як вiдомо, далеко не те. Кортiло подивитися зблизька справжнє спортивне змагання майстрiв найвищого класу.
Роботи-полiцаї, допомагаючи собi замашними гумовими кийками, пiдтримували порядок на вулицях, що прилягали до стадiону. Iдоли в формених мундирах походжали тротуарами, байдуже годуючи духопеликами всiх, хто, як їм здавалося, порушив порядок. Тi уболiвальники, що пiдiгрiли себе вiскi чи джином, намагались триматися вiд iдолiв подалi. З власного досвiду вони знали: роботи-полiцаї куди гiршi й нещаднiшi за звичайних охоронцiв порядку, хоч i тi були далеко не ангели.
"Матч епохи" супроводжувався нечуваним ажiотажем у дiлових сферах. Рiч у тiм, що за спиною кожної команди стояли могутнi угрупування трестiв i монополiй. Вони билися об заклад, ставлячи i на "Добрих вовкiв" i на "Бородатих хлопчикiв" величезнi суми. За висловом одного iз спортивних коментаторiв, "грошi, кинутi на бочку, могли б скласти купу, котра своєю вершиною сягнула б Мiсяця".
На "Бородатих хлопчикiв" ставила, зокрема, всемогутня "Уестерн компанi", що її не без пiдстав вважали за державу в державi. Сотнi електронних машин невтомно лiчили й перелiчували всi можливi варiанти гри. При цьому на шальку уявних терезiв кидали, здавалося б, найдрiбнiшi факти, скажiмо, те, що центр нападу "бородатих" юнацькi роки прожив у дядини на Атлантичному узбережжi, а центр захисту команди "вовкiв" в дитинствi хворiв на свинку...
Та ось врештi настала урочиста хвилина. Всi, кому поталанило дiстати квитка чи прошмигнути на стадiон "зайцями", сяк-так розташувалися на трибунах. На поле, обнесене колючим дротом та ровом iз водою, жваво вибiгли гравцi обох команд. Груди й спину кожного "вовка" прикрашало зображення вишкiреної пащi звiра, котрий дав назву командi. "Бородатi хлопчики" були у своїй традицiйнiй бiлоснiжнiй формi. Суддя, сидячи в броньованому манiпуляторi, позирнув на секундомiр, i над завмерлим стадiоном срiбно засюрчав свисток...
"Вовки" зразу ж кинулися в атаку. Вони штурмували розгорнутим фронтом. Особливо небезпечним здавався форвард "вовкiв", новоявлена двадцятилiтня зiрка. Вiн з однаковим успiхом бив i лiвою i правою, а фiнтив так, що всi, хто уболiвав за "Добрих вовкiв", тiльки кректали блаженно та захоплено. Цей високий i прудкий хлопець зовсiм заступав свого супротивника. "Бородатi" стали в глухий захист. Вони вiдверто грали "на вiдбiй". Трибуни обурено зашумiли. Кiлька круглих предметiв, од яких вiдгонило тухлятиною, описавши правильнi параболи, опустились там, де з'юрмилося найбiльше бiлих футболок.
Президент "Уестерн компанi" сидiв на трибунi для почесних гостей блiдий i похмурий. Поряд з ним був тренер "бородатих" (вiн щойно прибiг сюди) та якийсь набасурманений чоловiк з високим чолом. Тренер щось швидко казав, час од часу розводячи руками. Президент кiлька хвилин непорушно слухав його, а потiм розмахнувся i зробив жест, що здалеку пiдозрiло видавався звичайнiсiньким ляпасом. Вiдтак вiн вигукнув якесь коротке слово. З кривою посмiшкою тренер вискочив з-пiд скляного козирка й побiг униз пiдбадьорювати своїх зiв'ялих вихованцiв. Президент компанiї тим часом вiддав якесь розпорядження своєму сусiдовi. Похмурий чоловiк ствердно хитнув головою i зник.
А напруження на полi весь час зростало. "Бородатi хлопчики" трохи оговтались пiсля першого натиску "Добрих вовкiв" i кiлька разiв переходили в контратаку. Тепер гострi ситуацiї виникали то коло одних, то коло iнших ворiт. На чотирнадцятiй хвилинi центрфорвард "Добрих вовкiв", хитро обвiвши двох захисникiв, вийшов сам на сам iз воротарем. Той необачно кинувся вперед, i ворота лишились порожнi. Трибуни завмерли, очiкуючи на гол. Прославлений центрфорвард завжди був надзвичайно цiлкий. Але цього разу удар його виявився i кволий, i неточний. М'яч, зрiзавшись iз ноги, повiльно викотився за лицьову лiнiю. Стадiон затопила хвиля обурення. А "бородатi" кинулися в контратаку.
- Вперед, хлопчики! - заволав тренер.
Кiлька точних пасiв, i ось уже лiвий нападаючий "бородатих" виходить на ворота. Удар!.. Дуже слабкий. Однак м'яч вислизнув iз воротаревих рук i вкотився в сiтку. Гол!
Трибуни вибухнули захопленням i водночас обуренням. Уболiвальники "бородатих" обнiмали один одного. Навiть президент "Уестерн компанi" мляво заплескав у долонi. Поряд iз ним знов сидiв похмурий чоловiк iз високим чолом. Пiдклавши пiд себе спортивну валiзку, вiн весь час нервово крутив у руках паличку, щедро iнкрустовану срiблом.
Не минуло її хвилини, як "вовки" сквитали м'яч. Iз рахунком 1:1 команди пiшли на вiдпочинок.
У роздягальнi "вовкiв" було повно люду. Роблено кашлянувши, славнозвiсний центрфорвард поскаржився:
- Розумiєте, хлопцi, тiльки я намiрився бити по м'ячевi, а в обличчя менi мовби невидимою подушкою хто. Ну, я й розгубився.
- Знаємо ми цю подушку! - мовив Боб Дзвiниця, центр захисту. - Її звуть Марiанна, вона абсолютно реальна i навiть помацати її можна...
- Не треба було вихилятися на танцюльках цiлий вечiр.
- Розпорошив свою силу! - загукали з усiх бокiв.
- Та ну вас! - оприскливо сказав центрфорвард, постогнуючи пiд руками зразу трьох масажистiв. - Я серйозно, а їм хихоньки...
В другому таймi пристрастi дiйшли апогею. Тут i знадобився суддi його кiбернетичний манiпулятор. Розумна машина, спритно обминаючи гравцiв, металась по полю за м'ячем, i суддя в її прозорiй кабiнi почував себе досить безпечно.
Тепер обидвi команди були па висотi. Блискучi фiнти, карколомнi комбiнацiї змiнювали одна одну з калейдоскопiчною швидкiстю.
На кiнець зустрiчi визначилась перевага "Добрих вовкiв". Вони атакували завзятiше, били по воротах суперникiв частiше. Але їхнi удари весь час були або неточнi, або зовсiм несильнi. Бiлi футболки з'юрмилися бiля власних ворiт. Стадiон шаленiв. Кiлька вiдчайдушних уболiвальникiв метнулись на поле. Та кийки роботiв-полiсменiв швиденько остудили їхнi гарячi голови.
Аж ось м'яч пiдхопив один iз захисникiв "бородатих". До нього кинувся хтось iз "вовкiв", але послизнувся i впав. Те саме спiткало й другого "вовка", котрий спробував виправити помилку партнера. Захисник без перешкод подолав усе поле. Пiдбадьорюваний заглушливим ревiнням i вигуками уболiвальникiв, вiн, мов вихор, мчав на ворота "Добрих вовкiв". Воротар замiсть того, щоб кинутись уперед i спробувати зняти м'яча з ноги "бородатого", закляк у воротях, розчепiривши руки. Внаслiдок цього несильно пробитий м'яч опинився в сiтцi.
Так iз рахунком 2:1 на користь "Бородатих хлопчикiв" закiнчилася ця iсторична зустрiч.
Похмiлля
Протягом усiєї ночi величезне мiсто не спало. До самiсiнького ранку на вулицях вили сирени швидкої допомоги. По країнi прокотилася хвиля самогубств. Дрiбнi клерки й службовцi компанiй, що програли на поразцi "Добрих вовкiв" своє жалюгiдне майно i всi заощадження, з усiх можливих засобiв переставитись у потойбiчний свiт обирали, на їхню думку, найзручнiший: щiльно зачинивши па кухнi вiкна й дверi, вони вiдкривали кран газової плити. Як правило, медична допомога прибувала надто пiзно. Та, погодьтеся, все це дрiб'язки проти тiєї обставини, що "Уестерн компанi" поклала у свої броньованi сейфи чотирнадцять мiльйонiв чистоганом. Далебi, непоганi дивiденди. I здобуто їх у рекордно короткий строк - за два тайми по сорок п'ять хвилин кожен! Щоправда, аби спрямувати подiї в потрiбне русло, довелося пiти на певнi затрати.
Але про них знає усього кiлька чоловiк з керiвної верхiвки компанiї.
Протягом тижня - а це немало! - сенсацiйний футбольний двобiй був у центрi уваги газет, радiо й телебачення. А потiм зринули новi подiї, i про "матч епохи" стали потроху забувати.
Таємниця затоки Здохлого кита
Та не могло примиритися з програшем могутнє угрупування, що протистояло "Уестерн компанi".
Агенти бiльше нiж десяти бюро розшуку за неабияку винагороду розгорнули якнайактивнiшу дiяльнiсть. Вони намагались вiднайти в проведеннi матчу яку-небудь каверзу. Прямих доказiв про зловживання у них не було. Хiба що плутане зiзнання центрфорварда "Добрих вовкiв" про невидиму подушку, котра завадила йому "всунути" неминучий гол. Але це могло бути звичайнiсiнькою химерою.
Те саме, правда, мiг сказати i воротар. Однак вiн з обачностi тримав язика за зубами. По-перше, не хотiв, щоб його здiйняли на глузи. А потiм побоювався, як би не продали якому-небудь другорядному клубовi чи просто не вигнали. Центрфорвард - iнша рiч. Вiн нацiональна зiрка й може дозволити собi будь-яке колiнце.
Без зайвого галасу було ретельно допитано всiх працiвникiв стадiону. Але все це не дало нiяких наслiдкiв. Марна була й перевiрка поля.
Та якраз у цей час сталася одна непримiтна подiя. Хвилi затоки Здохлого кита (затока широкою пiдковою вторглася в мiсто) викинули на гранiтний парапет пристанi труп чоловiка. Помiж десяткiв iнших самогубцiв вiн лишився б непомiчений, тим паче що в кишенi пiджака потопельника лежала записка iз застереженням нiкого у вбивствi не звинувачувати. Але подеколи в життi фатальну роль починає вiдiгравати простий, буденний випадок...
Детектив Нiколь Адамс, котрий був на службi в супротивникiв "Уестерн компанi", випадково зайшов до одного з мiських моргiв. Невiдомо чому, але його увагу привернув труп, викинутий хвилями затоки Здохлого кита. Адамс дивився на дебелого, гарно одягнутого чоловiка її напружено думав: "Де я його бачив?" Те, що цей суб'єкт зустрiчається йому не вперше, Адамс не мав нiякого сумнiву. I раптом вiн згадав бурхливий стадiон, почесну трибуну, ненависне лице президента "Уестерн компанi" й поряд iз президентом кремезну постать ось цього, високочолого...
Бюро розшуку поклало будь-що з'ясувати, ким був покiйний. Зробити це було нелегко, бо нiяких документiв, окрiм записки, в кишенях самогубця не виявилось.
Отже всi надiї тепер були пов'язанi iз запискою. Написано її на аркушику, поспiхом вирваному з блокнота. Папiр вищого гатунку. Продавав такi блокноти тiльки один фiрмений магазин. Та оскiльки цей факт iще нi про що не свiдчив, бюро розшуку придумало хитрий хiд. У газетах вмiстили об'яву, де було зазначено прикмети потопельника й сповiщалося, нiбито при ньому знайдено велику суму грошей. На закiнчення об'ява пропонувала тим, хто знає покiйного, з'явитися в морг, щоб упiзнати труп, а також заявити про своє право на одержання грошей.
Рибка клюнула
Наступного дня до приймальнi моргу зайшов респектабельний джентльмен. Вiн зiслався на об'яву в газетi й став вимагати, щоб йому видали труп. Грошi його не цiкавлять, сказав вiн.
- А в яких ви стосунках iз покiйним? - запитав служитель моргу, заздалегiдь проiнструктований детективами
- Я його давнiй приятель, - пояснив прибулий. - Хочу поховати покiйного в нашому родинному склепi.
- Де працював ваш знайомий? - запитав служитель.
- Що це, допит? - роздратовано вигукнув джентльмен.
- Що ви! Це дрiбна, але неминуча формальнiсть.
- А як на мене, абсолютно зайва. Ви дали оголошення - я прийшов. Що вам iще треба?
- Ми повиннi з'ясувати у найзагальнiших рисах усе, що стосується особи покiйного.
- Я не маю намiру iнформувати вас.
- Дуже жаль, - вкрадливо сказав служитель. - Але в такому разi я не зможу вам вiддати тiло.
- Стривайте, - враз полагiднiшав незнайомець. - Ви, я бачу, дiлова людина. Чи не так? - Вiн дiстав iз бокової кишенi конверт i поклав перед служителем. - Тут рiвно тисяча. Гадаю, досить?
- Що ви, сер! - сказав служитель. - Адже це пiдкуп, до того ж при виконаннi службових обов'язкiв.
- Ну й дивак же ви. Скажете - видали тiло людинi, що вiдгукнулась на об'яву. На вулицi мене чекає машина. Давайте "вантаж" - i по всьому...
Служитель потягся до вiдеофона - джентльмена треба було негайно затримати. Але черговий детектив, як на те, кудись вiдлучився.
Тим часом незнайомець, збагнувши, що його чекає, стрiмголов вибiг iз приймальнi...
За кiлька хвилин про цей випадок було сповiщено в бюро розшуку.
- За всiма ознаками, - звертаючись до своїх агентiв, сказав шеф, слiди ведуть в Уестерн. Детектива № 7, що проморгав здобич, навряд чи ми погладимо по голiвцi. А зараз бiльше пильностi, хлопчики. Високочолий, дарма що мертвий, комусь потрiбен.
Слiди ведуть в Уестерн
Через два днi по тому в морг прийшла скромно одягнена жiнка з заплаканим обличчям.
- Я з приводу об'яви, - сказала вона i простягла служителевi вирiзку з газети.
- Чого ж ви хочете, мiсiс?
- Де вiн? - видихнула жiнка. В очах у неї було стiльки непiдробленого горя, що служитель, нiчого не питаючи, пiдвiв її до рефрижератора i розсунув шторки екрана. Жiнка розпачливо окинула поглядом непорушнi, вкритi памороззю тiла.
- Майкл! - крiзь сльози покликала вона.
- Даруйте, мiсiс, - сказав служитель, коли жiнка трохи заспокоїлась. Ким ви йому доводитесь?
- Хто його вбив? - вiдповiла запитанням на запитання жiнка. - Ви чуєте, хто його вбив?
- Заспокойтеся, мiсiс... Його нiхто не вбивав. Вiн утопився... Сам. Розумiєте?
- Нi, неправда. Це неправда! - сльози на очах у жiнки висохли, а голос дзвенiв. - Майкла вбито, я знаю. Вiн заважав комусь, i його прибрали з дороги.
- Але кому це було потрiбно?
- Звiдки менi знати. Мабуть, його хазяї. Але... - жiнка затнулась, - я не знаю вас.
- Можете бути вiдвертi, мiсiс. Повiрте, я ваш щирий доброзичливець.
Служитель моргу провiв жiнку до бюро розшуку, а там вона розповiла все, що знала.
Вони з Майклом жили на пiвднi, в невеличкому провiнцiальному мiстечку. Майкл працював iнженером у науково-дослiднiй лабораторiї. Зводити кiнцi з кiнцями було нелегко - начальство чомусь не симпатизувало Майкловi i платило йому за роботу досить мало. А потiм у них народилась дитина, i жити стало ще важче. В наукових колах Майкл користувався чималим авторитетом. Тому невдовзi вiн дiстав звабне запрошення перейти на роботу в компанiю Уестерн. Компанiя зацiкавилась його роботами по дослiдженню бiострумiв головного мозку i запропонувала мiсце начальника лабораторiї з солiдним утриманням, але за однiєї умови: цiлковита секретнiсть усiх дослiджень. Йому навiть додому заборонили писати. Одначе Майкл тихцем переслав туди кiлька листiв.
- Про вiщо ж вiн писав? - спитав начальник бюро розшуку.
- Спочатку Майкл повiдомляв, що непогано влаштувався i сподiвається умовити свого шефа, аби той дозволив приїхати нам iз сином до нього. Трохи переказав грошей. Другого листа я дiстала за пiвтора мiсяця по тому. В ньому було куди менше оптимiзму. Майкл писав, що приїхати нам поки не можна, i благав не впадати в розпач. "Я одержу досить грошей, як закiнчу роботу, сповiщав вiн, - а потiм виїду звiдсiля, i ми втрьох зможемо жити забезпечено".
- Скажiть, - перебив начальник бюро розшуку, - а ваш Майкл нiколи не писав, яку роботу йому доводилось виконувати в Уестернi?
- Нi, сер, що ви! Майкл був надзвичайно чесний, вiн не дозволив би собi... Адже вiн дав пiдписку... Хоча нi... В одному з листiв щось було... Тiльки я не пам'ятаю точно. Загалом над чимось таким, що пов'язане з бiострумами.
- Листи у вас?
- На жаль, нi... Щойно я прочитала це, - жiнка показала на вирiзку з газети, - то зразу ж приїхала сюди й зупинилася в готелi. До мене в номер незабаром завiтав якийсь чоловiк. Вiн вiдрекомендувався приятелем i спiвробiтником Майкла. Незнайомець сказав, що для виявлення винуватця смертi мого чоловiка йому потрiбнi всi Майкловi листи...
- I ви вiддали? - скрикнув шеф.
- Нi, спочатку я не повiрила. Та вiн показав менi своє службове посвiдчення спiвробiтника лабораторiї бiострумiв "Уестерн компанi". I тодi я вдовольнила його прохання.
- Чи не могли б ви описати зовнiшнiсть цього вiзитера? - попросив шеф.
- О, я впiзнала б його мiж тисяч людей! - пристрасно сказала жiнка. Вiн був такий люб'язний, статечний, так спiвчував моєму горю... Чимось навiть скидався на Майкла.
- А чи не могли б ви назвати щось характерне в його зовнiшностi?
- Характерне? - жiнка замислилась. - Та, мабуть, нi. Хiба брови в нього надзвичайно густi... Коли вiн хмурнiв, вони зливались в одну лiнiю.
- Он як! - сказав шеф. - Дякую вам, мiсiс. Ви стали нам у великiй пригодi.
- А як же Майкл? - запитала жiнка, пiдводячись. - Ви вiдшукаєте його вбивць?
- Обов'язково, мiсiс.
- Запевняю вас, вiн не мiг накласти на себе руки. Майкл так любив мене й сина... Весь час мрiяв про майбутнє... Це все проклятий Уестерн... Я знаю.
"Уестерн компанi"
Про могутню компанiю Уестерн ходила недобра слава. I для цього були пiдстави.
Зовнi все видавалося респектабельним. Акцiї фiрми мали високий курс. А в днi, коли починало пахнути вiйною, їхня цiннiсть зростала ще бiльше. Причина тут була проста: левина частка замовлень вiйськового вiдомства дiставалась Уестерну.
Компанiя виробляла найрозмаїтiшу продукцiю - вiд звичайних магнiтних черевикiв для космiчних туристiв до засекречених кiбернетичних систем, про якi iз простих смертних нiхто нiчого до пуття не знав.
Баляндрасили рiзне. Казали, зокрема, що в бiостатах Уестерна виховуються бiлковi потвори, котрим зовсiм не властива жалiсливiсть. У самому нiбито зародку такого страхiття запрограмовано певне завдання ("запрограмоване вiдтiля, з Центру",- додавали пошепки, не забуваючи довкола озирнутися). Пiсля цього потвора, якiй конструктори Уестерна могли надати будь-якої зовнiшностi, з тупою впертiстю просувалась до покладеної перед нею мети.
Скажiмо, система прибирала форму пацюка. Ви нi за що не вiдрiзнили б її од живого гризуна. Тим часом механiчний звiрок мiг успiшно виконати якнайскладнiше завдання. Йому могли, наприклад, доручити висадити в повiтря судно, що на ньому контрабандою перевозили героїн чи марихуану, або пробратися на якийсь секретний завод конкурентної компанiї i вивести з ладу унiкальне устаткування.
В цьому мiсцi розповiдi слухачi, як правило, висловлювали своє недовiр'я.
- Ну, це вже занадто! - казали вони. - Пустити на дно цiле судно через якусь там дрiбницю.
Але оповiдач наводив переконливi аргументи.
- Наркотики, - казав вiн, - зараз одне з найбiльших нацiональних лих. Це визнав сам президент. А потiм, подумаєш - судно! Паршива контрабандистська фелюга. Хто на неї зважатиме?..
За свiдченням "очевидцiв" i "посвячених осiб", подiї розгортаються зовсiм просто. Кiбернетичний пацюк пантрує на свою здобич де-небудь на пристанi. Вiн ретельно нишпорить по всiх пакгаузах, поспiль залазить у трюми яхт, моторок, трансатлантичних суден. Це прокляте створiння чудово орiєнтується в будь-якiй стихiї i коли надибає те, чого шукає, в ньому спрацьовує ядерний детонатор...
За компанiєю, якщо вiрити чуткам, було чимало й iнших грiхiв. Але всi вони спливали безкарно. Та це й не дивно.
"Уестерн компанi" являла собою типову iнституцiю, породжену панiвною в країнi системою. Кiлька десяткiв монополiй прибрали до рук стерно влади. В кожної монополiї була своя, чiтко окреслена сфера впливу. Проте, незважаючи на це, вони люто конкурували мiж собою.
В боротьбi за прибутки компанiї не гребували нiякими засобами. Пiдкуп, шантаж, навiть убивство - нiщо не могло зупинити верховодiв, коли йшлося про дивiденди.
Але зовнi... О, зовнi все було добропорядно. Зустрiчi акцiонерiв, бенкети, велемовнi тости пiдпорядковувались тому, щоб засвiдчити наявнiсть у країнi доброчинностi й повної гармонiї. Фасад мав цiлком пристойний вигляд...
Справа ускладнюється
Поступово шеф бюро розшуку впевнився, що Високочолого (таке прiзвисько дали Майкловi Кардiнгу в спецiально заведенiй на нього справi) було втоплено i його вбивство - дiло рук "Уестерн компанi". Але це треба було пiдкрiпити незаперечними фактами. Крiм того, вгадувався певний зв'язок мiж загадковим убивством Кардiнга i програшем "Добрих вовкiв". Якби тiльки вдалось усе це переконливо довести! Кругленька б сума тодi перепала йому вiд хазяїна! А шана, а кар'єра! I дiло, здається, не стоїть на мiсцi. Кiлька годин тому його вiрнi дойди вистежили в мiстi джентльмена з бровами, що зрослися на перенiссi. Тепер пiдозрiлого суб'єкта вони не спускають з очей.
- До вас вiдвiдувачка, шеф! - повiдомив черговий робот, вайлувата статура котрого ледве протиснулась у дверi кабiнету.
- Хто така?
- Називає себе дружиною Майкла Кардiнга. Вiдвiдує вас удруге. Психiчний стан пригнiчений. Вага брутто зменшилась проти того, якою була за першого вiзиту, на...
- Пропусти її сюди! - перебив шеф.
Зайшовши до кабiнету, дружина Кардiнга простягла шефовi невеличкий аркушик паперу.
- Ось, - сказала вона. - Я перегорнула всi свої папери й виявила Майклову записку. Адже вас цiкавить його почерк?
- Так, так! - шеф майже вихопив у неї папiрець, пробiг очима текст. Записка не мiстила в собi нiчого суттєвого. Просто Майкл сповiщав своїй дружинi, що затримається в лабораторiї години на двi-три. Однак змiст у даному випадку не мав нiякого значення...
Шеф негайно викликав чергового робота й наказав однести записку в лабораторiю графологiї. Вiн майже не сумнiвався, що заповiт, знайдений у портсигарi потопельника, написано ким завгодно, тiльки не Майклом Кардiнгом. Одначе цi сподiвання не справдились. Обидвi записки, як засвiдчила лабораторiя, написано тiєю самою рукою, бiльше того - однiєю авторучкою i навiть одним чорнилом.
- Ви можете поручитися за висновки? - грiзно запитав шеф старшого графолога, викликавши його по вiдеофону.
- Головою, як завше! - почулося у вiдповiдь.
Отже, виходило, що Майкл Кардiнг сам кинувся в каламутнi хвилi затоки Здохлого кита. Але чому? Можливо, його шантажували? Чи вiн боявся якогось викриття, пов'язаного з махiнацiями "Уестерн компанi"? Знайти вiдповiдь на цi запитання мав допомогти ланцюжок, першою ланкою в якому був джентльмен з бровами, що зрослися на перенiссi.
Дрiбниця руйнує всi плани
- Непогано придумано! - захоплено сказав детектив, на прiзвище Флетчер, розглядаючи маленьку тьмяну бляшку в десятицентову монету. - I є наслiдки?
- Ще б пак! - вигукнув Джон Варвар (у бюро розшуку кожен детектив мав прiзвисько). - Такi таємницi випливають, що ого-го! Буває потiм, пiд час допиту, в нього шанобливо питають: "Пробачте, добродiю, чи не казали ви того-то й того-то?" - "Що ви, що ви! Та нiколи й на думцi не мав!" вiдповiдає. Ну, тут ми й умикаємо каскадний пiдсилювач iз цiєю самою бляшкою. Можеш уявити, як тетерiє в такiй ситуацiї бiдолаха. Якось один дивак - беркиць iз стiльця i готовий... Розрив серця. Ну, тому, вважай, пощастило. Все одно не поминув би електричного стiльця.
- Чому? - запитав Флетчер, уважно слухаючи товариша по ремеслу.
- Пiдривний елемент, - махнув рукою Варвар. - Проти президента виступав. Сподiвався - у власнiй квартирi можна робити це безкарно. А бляшка його й пiдвела.
- Сила!
- Ще б пак. Ти, Флете, молодий iще. Отож дивися та вчись.
Тим часом, до зали вернувсь iнженер. Вiн обережно нiс сувiй перфострiчки. Настала вирiшальна хвилина.
Iнженер вiдчинив маленькi прозорi дверцятка, вставив перфострiчку з аналiзами й натиснув кнопку.
Щось ледве чутно загуло. По залi, здавалося, пробiг легесенький вiтерець. На панелях, що здiймались аж пiд прозоре склепiння, застрибали рiзнобарвнi вогники, зазмiїлися синусоїди.
Всi з'юрмились коло блакитного екрана, на якому за чотири хвилини мала з'явитися ШЕДова вiдповiдь.
Спочатку на екранi невиразно, а потiм дедалi чiткiше стали проступати окремi лiтери. Вони компонувались у слова, i кожне слово викликало у присутнiх то задоволення, то - частiше - здивування.
Сповiстивши дiагноз - вiн мiстив у собi сiмнадцять хвороб, рiдкiсних i екзотичних, - ШЕД замовк. Погасли рiзнобарвнi вогники, став мертвий екран. Мовчки постоявши з хвилину, консилiум рушив до виходу. Перед кожним iз свiтил ще й досi стояли ШЕДовi слова: "За правильного лiкування хворий проживе не бiльше мiсяця".
- Бiдоласi не можна цього казати, - висловив спiльну думку професор Гормон.
I всi з ним мовчки погодились.
Час, визначений ШЕДом, збiгав. Важко описати панiку, що охопила численних родичiв i дармоїдiв короля. Усе впиралося, звiсне дiло, в заповiт. Але як пiдступитись до цього делiкатного питання, якщо Докфеллер, так би мовити, не в курсi!
Минув мiсяць, другий, третiй. А Джонi все ще не збирався лишати грiшний свiт. I тiльки наприкiнцi четвертого мiсяця, коли частина з тих, хто очiкував його смертi, впала у вiдчай, а частина стала вiрити в чудо, король витягнув ноги.
Того ж таки дня обурений професор Гормон домiгся аудiєнцiї в непогрiшного ШЕДа. I справдi, чого пiсля всього того, що сталося, варта залiзна логiка автомата!
Перфострiчка з викладом сутi справи поповзла в одну iз ШЕДових щiлин. Як i кiлька мiсяцiв тому, затанцювали на екранi рiзнобарвнi вогники, зазмiїлись синусоїди. А потiм звiдкiлясь iз глибини зринула вiдповiдь: "Значить, ви лiкували пацiєнта неправильно".
ТАЄМНИЦЯ ЗАТОКИ ЗДОХЛОГО КИТА
Матч епохи
До фiналу "Добрi вовки" й "Бородатi хлопчики" прийшли, як кажiть, голобля до голоблi. Вони мали не тiльки однакову кiлькiсть очок, але й досить рiдкiсний у футбольнiй практицi випадок - однакове спiввiдношення забитих i пропущених м'ячiв.
Вiд завтрашньої зустрiчi залежало все. Переможцi здобували платиновi медалi, лавровi вiнки (одинадцять таких вiнкiв привiз учора до столицi спецiальний лiтак). На чемпiонiв чекав двадцятихвилиннчй прийом у президента i слава нацiональних героїв.
Вiд самого раннього ранку групами й поодинцi на стадiон посунули глядачi. Виразно жестикулюючи, уболiвальники обговорювали шанси тiєї й тiєї команди. Газети запевняли, що на фiнальний матч уболiвальники з'їхались i злетiлися буквально з усiєї планети. Можливо, газети, як завше, дещо перебiльшували. В усякому разi, люду й справдi було багато. Новий стадiон на двiстi п'ятдесят тисяч чоловiк не мiг вмiстити i п'ятої частини всiх охочих попасти на це цiкаве видовисько. Можна було, звiсна рiч, стежити за ходом боротьби й дома, бiля екрана телевiзора. Але це, як вiдомо, далеко не те. Кортiло подивитися зблизька справжнє спортивне змагання майстрiв найвищого класу.
Роботи-полiцаї, допомагаючи собi замашними гумовими кийками, пiдтримували порядок на вулицях, що прилягали до стадiону. Iдоли в формених мундирах походжали тротуарами, байдуже годуючи духопеликами всiх, хто, як їм здавалося, порушив порядок. Тi уболiвальники, що пiдiгрiли себе вiскi чи джином, намагались триматися вiд iдолiв подалi. З власного досвiду вони знали: роботи-полiцаї куди гiршi й нещаднiшi за звичайних охоронцiв порядку, хоч i тi були далеко не ангели.
"Матч епохи" супроводжувався нечуваним ажiотажем у дiлових сферах. Рiч у тiм, що за спиною кожної команди стояли могутнi угрупування трестiв i монополiй. Вони билися об заклад, ставлячи i на "Добрих вовкiв" i на "Бородатих хлопчикiв" величезнi суми. За висловом одного iз спортивних коментаторiв, "грошi, кинутi на бочку, могли б скласти купу, котра своєю вершиною сягнула б Мiсяця".
На "Бородатих хлопчикiв" ставила, зокрема, всемогутня "Уестерн компанi", що її не без пiдстав вважали за державу в державi. Сотнi електронних машин невтомно лiчили й перелiчували всi можливi варiанти гри. При цьому на шальку уявних терезiв кидали, здавалося б, найдрiбнiшi факти, скажiмо, те, що центр нападу "бородатих" юнацькi роки прожив у дядини на Атлантичному узбережжi, а центр захисту команди "вовкiв" в дитинствi хворiв на свинку...
Та ось врештi настала урочиста хвилина. Всi, кому поталанило дiстати квитка чи прошмигнути на стадiон "зайцями", сяк-так розташувалися на трибунах. На поле, обнесене колючим дротом та ровом iз водою, жваво вибiгли гравцi обох команд. Груди й спину кожного "вовка" прикрашало зображення вишкiреної пащi звiра, котрий дав назву командi. "Бородатi хлопчики" були у своїй традицiйнiй бiлоснiжнiй формi. Суддя, сидячи в броньованому манiпуляторi, позирнув на секундомiр, i над завмерлим стадiоном срiбно засюрчав свисток...
"Вовки" зразу ж кинулися в атаку. Вони штурмували розгорнутим фронтом. Особливо небезпечним здавався форвард "вовкiв", новоявлена двадцятилiтня зiрка. Вiн з однаковим успiхом бив i лiвою i правою, а фiнтив так, що всi, хто уболiвав за "Добрих вовкiв", тiльки кректали блаженно та захоплено. Цей високий i прудкий хлопець зовсiм заступав свого супротивника. "Бородатi" стали в глухий захист. Вони вiдверто грали "на вiдбiй". Трибуни обурено зашумiли. Кiлька круглих предметiв, од яких вiдгонило тухлятиною, описавши правильнi параболи, опустились там, де з'юрмилося найбiльше бiлих футболок.
Президент "Уестерн компанi" сидiв на трибунi для почесних гостей блiдий i похмурий. Поряд з ним був тренер "бородатих" (вiн щойно прибiг сюди) та якийсь набасурманений чоловiк з високим чолом. Тренер щось швидко казав, час од часу розводячи руками. Президент кiлька хвилин непорушно слухав його, а потiм розмахнувся i зробив жест, що здалеку пiдозрiло видавався звичайнiсiньким ляпасом. Вiдтак вiн вигукнув якесь коротке слово. З кривою посмiшкою тренер вискочив з-пiд скляного козирка й побiг униз пiдбадьорювати своїх зiв'ялих вихованцiв. Президент компанiї тим часом вiддав якесь розпорядження своєму сусiдовi. Похмурий чоловiк ствердно хитнув головою i зник.
А напруження на полi весь час зростало. "Бородатi хлопчики" трохи оговтались пiсля першого натиску "Добрих вовкiв" i кiлька разiв переходили в контратаку. Тепер гострi ситуацiї виникали то коло одних, то коло iнших ворiт. На чотирнадцятiй хвилинi центрфорвард "Добрих вовкiв", хитро обвiвши двох захисникiв, вийшов сам на сам iз воротарем. Той необачно кинувся вперед, i ворота лишились порожнi. Трибуни завмерли, очiкуючи на гол. Прославлений центрфорвард завжди був надзвичайно цiлкий. Але цього разу удар його виявився i кволий, i неточний. М'яч, зрiзавшись iз ноги, повiльно викотився за лицьову лiнiю. Стадiон затопила хвиля обурення. А "бородатi" кинулися в контратаку.
- Вперед, хлопчики! - заволав тренер.
Кiлька точних пасiв, i ось уже лiвий нападаючий "бородатих" виходить на ворота. Удар!.. Дуже слабкий. Однак м'яч вислизнув iз воротаревих рук i вкотився в сiтку. Гол!
Трибуни вибухнули захопленням i водночас обуренням. Уболiвальники "бородатих" обнiмали один одного. Навiть президент "Уестерн компанi" мляво заплескав у долонi. Поряд iз ним знов сидiв похмурий чоловiк iз високим чолом. Пiдклавши пiд себе спортивну валiзку, вiн весь час нервово крутив у руках паличку, щедро iнкрустовану срiблом.
Не минуло її хвилини, як "вовки" сквитали м'яч. Iз рахунком 1:1 команди пiшли на вiдпочинок.
У роздягальнi "вовкiв" було повно люду. Роблено кашлянувши, славнозвiсний центрфорвард поскаржився:
- Розумiєте, хлопцi, тiльки я намiрився бити по м'ячевi, а в обличчя менi мовби невидимою подушкою хто. Ну, я й розгубився.
- Знаємо ми цю подушку! - мовив Боб Дзвiниця, центр захисту. - Її звуть Марiанна, вона абсолютно реальна i навiть помацати її можна...
- Не треба було вихилятися на танцюльках цiлий вечiр.
- Розпорошив свою силу! - загукали з усiх бокiв.
- Та ну вас! - оприскливо сказав центрфорвард, постогнуючи пiд руками зразу трьох масажистiв. - Я серйозно, а їм хихоньки...
В другому таймi пристрастi дiйшли апогею. Тут i знадобився суддi його кiбернетичний манiпулятор. Розумна машина, спритно обминаючи гравцiв, металась по полю за м'ячем, i суддя в її прозорiй кабiнi почував себе досить безпечно.
Тепер обидвi команди були па висотi. Блискучi фiнти, карколомнi комбiнацiї змiнювали одна одну з калейдоскопiчною швидкiстю.
На кiнець зустрiчi визначилась перевага "Добрих вовкiв". Вони атакували завзятiше, били по воротах суперникiв частiше. Але їхнi удари весь час були або неточнi, або зовсiм несильнi. Бiлi футболки з'юрмилися бiля власних ворiт. Стадiон шаленiв. Кiлька вiдчайдушних уболiвальникiв метнулись на поле. Та кийки роботiв-полiсменiв швиденько остудили їхнi гарячi голови.
Аж ось м'яч пiдхопив один iз захисникiв "бородатих". До нього кинувся хтось iз "вовкiв", але послизнувся i впав. Те саме спiткало й другого "вовка", котрий спробував виправити помилку партнера. Захисник без перешкод подолав усе поле. Пiдбадьорюваний заглушливим ревiнням i вигуками уболiвальникiв, вiн, мов вихор, мчав на ворота "Добрих вовкiв". Воротар замiсть того, щоб кинутись уперед i спробувати зняти м'яча з ноги "бородатого", закляк у воротях, розчепiривши руки. Внаслiдок цього несильно пробитий м'яч опинився в сiтцi.
Так iз рахунком 2:1 на користь "Бородатих хлопчикiв" закiнчилася ця iсторична зустрiч.
Похмiлля
Протягом усiєї ночi величезне мiсто не спало. До самiсiнького ранку на вулицях вили сирени швидкої допомоги. По країнi прокотилася хвиля самогубств. Дрiбнi клерки й службовцi компанiй, що програли на поразцi "Добрих вовкiв" своє жалюгiдне майно i всi заощадження, з усiх можливих засобiв переставитись у потойбiчний свiт обирали, на їхню думку, найзручнiший: щiльно зачинивши па кухнi вiкна й дверi, вони вiдкривали кран газової плити. Як правило, медична допомога прибувала надто пiзно. Та, погодьтеся, все це дрiб'язки проти тiєї обставини, що "Уестерн компанi" поклала у свої броньованi сейфи чотирнадцять мiльйонiв чистоганом. Далебi, непоганi дивiденди. I здобуто їх у рекордно короткий строк - за два тайми по сорок п'ять хвилин кожен! Щоправда, аби спрямувати подiї в потрiбне русло, довелося пiти на певнi затрати.
Але про них знає усього кiлька чоловiк з керiвної верхiвки компанiї.
Протягом тижня - а це немало! - сенсацiйний футбольний двобiй був у центрi уваги газет, радiо й телебачення. А потiм зринули новi подiї, i про "матч епохи" стали потроху забувати.
Таємниця затоки Здохлого кита
Та не могло примиритися з програшем могутнє угрупування, що протистояло "Уестерн компанi".
Агенти бiльше нiж десяти бюро розшуку за неабияку винагороду розгорнули якнайактивнiшу дiяльнiсть. Вони намагались вiднайти в проведеннi матчу яку-небудь каверзу. Прямих доказiв про зловживання у них не було. Хiба що плутане зiзнання центрфорварда "Добрих вовкiв" про невидиму подушку, котра завадила йому "всунути" неминучий гол. Але це могло бути звичайнiсiнькою химерою.
Те саме, правда, мiг сказати i воротар. Однак вiн з обачностi тримав язика за зубами. По-перше, не хотiв, щоб його здiйняли на глузи. А потiм побоювався, як би не продали якому-небудь другорядному клубовi чи просто не вигнали. Центрфорвард - iнша рiч. Вiн нацiональна зiрка й може дозволити собi будь-яке колiнце.
Без зайвого галасу було ретельно допитано всiх працiвникiв стадiону. Але все це не дало нiяких наслiдкiв. Марна була й перевiрка поля.
Та якраз у цей час сталася одна непримiтна подiя. Хвилi затоки Здохлого кита (затока широкою пiдковою вторглася в мiсто) викинули на гранiтний парапет пристанi труп чоловiка. Помiж десяткiв iнших самогубцiв вiн лишився б непомiчений, тим паче що в кишенi пiджака потопельника лежала записка iз застереженням нiкого у вбивствi не звинувачувати. Але подеколи в життi фатальну роль починає вiдiгравати простий, буденний випадок...
Детектив Нiколь Адамс, котрий був на службi в супротивникiв "Уестерн компанi", випадково зайшов до одного з мiських моргiв. Невiдомо чому, але його увагу привернув труп, викинутий хвилями затоки Здохлого кита. Адамс дивився на дебелого, гарно одягнутого чоловiка її напружено думав: "Де я його бачив?" Те, що цей суб'єкт зустрiчається йому не вперше, Адамс не мав нiякого сумнiву. I раптом вiн згадав бурхливий стадiон, почесну трибуну, ненависне лице президента "Уестерн компанi" й поряд iз президентом кремезну постать ось цього, високочолого...
Бюро розшуку поклало будь-що з'ясувати, ким був покiйний. Зробити це було нелегко, бо нiяких документiв, окрiм записки, в кишенях самогубця не виявилось.
Отже всi надiї тепер були пов'язанi iз запискою. Написано її на аркушику, поспiхом вирваному з блокнота. Папiр вищого гатунку. Продавав такi блокноти тiльки один фiрмений магазин. Та оскiльки цей факт iще нi про що не свiдчив, бюро розшуку придумало хитрий хiд. У газетах вмiстили об'яву, де було зазначено прикмети потопельника й сповiщалося, нiбито при ньому знайдено велику суму грошей. На закiнчення об'ява пропонувала тим, хто знає покiйного, з'явитися в морг, щоб упiзнати труп, а також заявити про своє право на одержання грошей.
Рибка клюнула
Наступного дня до приймальнi моргу зайшов респектабельний джентльмен. Вiн зiслався на об'яву в газетi й став вимагати, щоб йому видали труп. Грошi його не цiкавлять, сказав вiн.
- А в яких ви стосунках iз покiйним? - запитав служитель моргу, заздалегiдь проiнструктований детективами
- Я його давнiй приятель, - пояснив прибулий. - Хочу поховати покiйного в нашому родинному склепi.
- Де працював ваш знайомий? - запитав служитель.
- Що це, допит? - роздратовано вигукнув джентльмен.
- Що ви! Це дрiбна, але неминуча формальнiсть.
- А як на мене, абсолютно зайва. Ви дали оголошення - я прийшов. Що вам iще треба?
- Ми повиннi з'ясувати у найзагальнiших рисах усе, що стосується особи покiйного.
- Я не маю намiру iнформувати вас.
- Дуже жаль, - вкрадливо сказав служитель. - Але в такому разi я не зможу вам вiддати тiло.
- Стривайте, - враз полагiднiшав незнайомець. - Ви, я бачу, дiлова людина. Чи не так? - Вiн дiстав iз бокової кишенi конверт i поклав перед служителем. - Тут рiвно тисяча. Гадаю, досить?
- Що ви, сер! - сказав служитель. - Адже це пiдкуп, до того ж при виконаннi службових обов'язкiв.
- Ну й дивак же ви. Скажете - видали тiло людинi, що вiдгукнулась на об'яву. На вулицi мене чекає машина. Давайте "вантаж" - i по всьому...
Служитель потягся до вiдеофона - джентльмена треба було негайно затримати. Але черговий детектив, як на те, кудись вiдлучився.
Тим часом незнайомець, збагнувши, що його чекає, стрiмголов вибiг iз приймальнi...
За кiлька хвилин про цей випадок було сповiщено в бюро розшуку.
- За всiма ознаками, - звертаючись до своїх агентiв, сказав шеф, слiди ведуть в Уестерн. Детектива № 7, що проморгав здобич, навряд чи ми погладимо по голiвцi. А зараз бiльше пильностi, хлопчики. Високочолий, дарма що мертвий, комусь потрiбен.
Слiди ведуть в Уестерн
Через два днi по тому в морг прийшла скромно одягнена жiнка з заплаканим обличчям.
- Я з приводу об'яви, - сказала вона i простягла служителевi вирiзку з газети.
- Чого ж ви хочете, мiсiс?
- Де вiн? - видихнула жiнка. В очах у неї було стiльки непiдробленого горя, що служитель, нiчого не питаючи, пiдвiв її до рефрижератора i розсунув шторки екрана. Жiнка розпачливо окинула поглядом непорушнi, вкритi памороззю тiла.
- Майкл! - крiзь сльози покликала вона.
- Даруйте, мiсiс, - сказав служитель, коли жiнка трохи заспокоїлась. Ким ви йому доводитесь?
- Хто його вбив? - вiдповiла запитанням на запитання жiнка. - Ви чуєте, хто його вбив?
- Заспокойтеся, мiсiс... Його нiхто не вбивав. Вiн утопився... Сам. Розумiєте?
- Нi, неправда. Це неправда! - сльози на очах у жiнки висохли, а голос дзвенiв. - Майкла вбито, я знаю. Вiн заважав комусь, i його прибрали з дороги.
- Але кому це було потрiбно?
- Звiдки менi знати. Мабуть, його хазяї. Але... - жiнка затнулась, - я не знаю вас.
- Можете бути вiдвертi, мiсiс. Повiрте, я ваш щирий доброзичливець.
Служитель моргу провiв жiнку до бюро розшуку, а там вона розповiла все, що знала.
Вони з Майклом жили на пiвднi, в невеличкому провiнцiальному мiстечку. Майкл працював iнженером у науково-дослiднiй лабораторiї. Зводити кiнцi з кiнцями було нелегко - начальство чомусь не симпатизувало Майкловi i платило йому за роботу досить мало. А потiм у них народилась дитина, i жити стало ще важче. В наукових колах Майкл користувався чималим авторитетом. Тому невдовзi вiн дiстав звабне запрошення перейти на роботу в компанiю Уестерн. Компанiя зацiкавилась його роботами по дослiдженню бiострумiв головного мозку i запропонувала мiсце начальника лабораторiї з солiдним утриманням, але за однiєї умови: цiлковита секретнiсть усiх дослiджень. Йому навiть додому заборонили писати. Одначе Майкл тихцем переслав туди кiлька листiв.
- Про вiщо ж вiн писав? - спитав начальник бюро розшуку.
- Спочатку Майкл повiдомляв, що непогано влаштувався i сподiвається умовити свого шефа, аби той дозволив приїхати нам iз сином до нього. Трохи переказав грошей. Другого листа я дiстала за пiвтора мiсяця по тому. В ньому було куди менше оптимiзму. Майкл писав, що приїхати нам поки не можна, i благав не впадати в розпач. "Я одержу досить грошей, як закiнчу роботу, сповiщав вiн, - а потiм виїду звiдсiля, i ми втрьох зможемо жити забезпечено".
- Скажiть, - перебив начальник бюро розшуку, - а ваш Майкл нiколи не писав, яку роботу йому доводилось виконувати в Уестернi?
- Нi, сер, що ви! Майкл був надзвичайно чесний, вiн не дозволив би собi... Адже вiн дав пiдписку... Хоча нi... В одному з листiв щось було... Тiльки я не пам'ятаю точно. Загалом над чимось таким, що пов'язане з бiострумами.
- Листи у вас?
- На жаль, нi... Щойно я прочитала це, - жiнка показала на вирiзку з газети, - то зразу ж приїхала сюди й зупинилася в готелi. До мене в номер незабаром завiтав якийсь чоловiк. Вiн вiдрекомендувався приятелем i спiвробiтником Майкла. Незнайомець сказав, що для виявлення винуватця смертi мого чоловiка йому потрiбнi всi Майкловi листи...
- I ви вiддали? - скрикнув шеф.
- Нi, спочатку я не повiрила. Та вiн показав менi своє службове посвiдчення спiвробiтника лабораторiї бiострумiв "Уестерн компанi". I тодi я вдовольнила його прохання.
- Чи не могли б ви описати зовнiшнiсть цього вiзитера? - попросив шеф.
- О, я впiзнала б його мiж тисяч людей! - пристрасно сказала жiнка. Вiн був такий люб'язний, статечний, так спiвчував моєму горю... Чимось навiть скидався на Майкла.
- А чи не могли б ви назвати щось характерне в його зовнiшностi?
- Характерне? - жiнка замислилась. - Та, мабуть, нi. Хiба брови в нього надзвичайно густi... Коли вiн хмурнiв, вони зливались в одну лiнiю.
- Он як! - сказав шеф. - Дякую вам, мiсiс. Ви стали нам у великiй пригодi.
- А як же Майкл? - запитала жiнка, пiдводячись. - Ви вiдшукаєте його вбивць?
- Обов'язково, мiсiс.
- Запевняю вас, вiн не мiг накласти на себе руки. Майкл так любив мене й сина... Весь час мрiяв про майбутнє... Це все проклятий Уестерн... Я знаю.
"Уестерн компанi"
Про могутню компанiю Уестерн ходила недобра слава. I для цього були пiдстави.
Зовнi все видавалося респектабельним. Акцiї фiрми мали високий курс. А в днi, коли починало пахнути вiйною, їхня цiннiсть зростала ще бiльше. Причина тут була проста: левина частка замовлень вiйськового вiдомства дiставалась Уестерну.
Компанiя виробляла найрозмаїтiшу продукцiю - вiд звичайних магнiтних черевикiв для космiчних туристiв до засекречених кiбернетичних систем, про якi iз простих смертних нiхто нiчого до пуття не знав.
Баляндрасили рiзне. Казали, зокрема, що в бiостатах Уестерна виховуються бiлковi потвори, котрим зовсiм не властива жалiсливiсть. У самому нiбито зародку такого страхiття запрограмовано певне завдання ("запрограмоване вiдтiля, з Центру",- додавали пошепки, не забуваючи довкола озирнутися). Пiсля цього потвора, якiй конструктори Уестерна могли надати будь-якої зовнiшностi, з тупою впертiстю просувалась до покладеної перед нею мети.
Скажiмо, система прибирала форму пацюка. Ви нi за що не вiдрiзнили б її од живого гризуна. Тим часом механiчний звiрок мiг успiшно виконати якнайскладнiше завдання. Йому могли, наприклад, доручити висадити в повiтря судно, що на ньому контрабандою перевозили героїн чи марихуану, або пробратися на якийсь секретний завод конкурентної компанiї i вивести з ладу унiкальне устаткування.
В цьому мiсцi розповiдi слухачi, як правило, висловлювали своє недовiр'я.
- Ну, це вже занадто! - казали вони. - Пустити на дно цiле судно через якусь там дрiбницю.
Але оповiдач наводив переконливi аргументи.
- Наркотики, - казав вiн, - зараз одне з найбiльших нацiональних лих. Це визнав сам президент. А потiм, подумаєш - судно! Паршива контрабандистська фелюга. Хто на неї зважатиме?..
За свiдченням "очевидцiв" i "посвячених осiб", подiї розгортаються зовсiм просто. Кiбернетичний пацюк пантрує на свою здобич де-небудь на пристанi. Вiн ретельно нишпорить по всiх пакгаузах, поспiль залазить у трюми яхт, моторок, трансатлантичних суден. Це прокляте створiння чудово орiєнтується в будь-якiй стихiї i коли надибає те, чого шукає, в ньому спрацьовує ядерний детонатор...
За компанiєю, якщо вiрити чуткам, було чимало й iнших грiхiв. Але всi вони спливали безкарно. Та це й не дивно.
"Уестерн компанi" являла собою типову iнституцiю, породжену панiвною в країнi системою. Кiлька десяткiв монополiй прибрали до рук стерно влади. В кожної монополiї була своя, чiтко окреслена сфера впливу. Проте, незважаючи на це, вони люто конкурували мiж собою.
В боротьбi за прибутки компанiї не гребували нiякими засобами. Пiдкуп, шантаж, навiть убивство - нiщо не могло зупинити верховодiв, коли йшлося про дивiденди.
Але зовнi... О, зовнi все було добропорядно. Зустрiчi акцiонерiв, бенкети, велемовнi тости пiдпорядковувались тому, щоб засвiдчити наявнiсть у країнi доброчинностi й повної гармонiї. Фасад мав цiлком пристойний вигляд...
Справа ускладнюється
Поступово шеф бюро розшуку впевнився, що Високочолого (таке прiзвисько дали Майкловi Кардiнгу в спецiально заведенiй на нього справi) було втоплено i його вбивство - дiло рук "Уестерн компанi". Але це треба було пiдкрiпити незаперечними фактами. Крiм того, вгадувався певний зв'язок мiж загадковим убивством Кардiнга i програшем "Добрих вовкiв". Якби тiльки вдалось усе це переконливо довести! Кругленька б сума тодi перепала йому вiд хазяїна! А шана, а кар'єра! I дiло, здається, не стоїть на мiсцi. Кiлька годин тому його вiрнi дойди вистежили в мiстi джентльмена з бровами, що зрослися на перенiссi. Тепер пiдозрiлого суб'єкта вони не спускають з очей.
- До вас вiдвiдувачка, шеф! - повiдомив черговий робот, вайлувата статура котрого ледве протиснулась у дверi кабiнету.
- Хто така?
- Називає себе дружиною Майкла Кардiнга. Вiдвiдує вас удруге. Психiчний стан пригнiчений. Вага брутто зменшилась проти того, якою була за першого вiзиту, на...
- Пропусти її сюди! - перебив шеф.
Зайшовши до кабiнету, дружина Кардiнга простягла шефовi невеличкий аркушик паперу.
- Ось, - сказала вона. - Я перегорнула всi свої папери й виявила Майклову записку. Адже вас цiкавить його почерк?
- Так, так! - шеф майже вихопив у неї папiрець, пробiг очима текст. Записка не мiстила в собi нiчого суттєвого. Просто Майкл сповiщав своїй дружинi, що затримається в лабораторiї години на двi-три. Однак змiст у даному випадку не мав нiякого значення...
Шеф негайно викликав чергового робота й наказав однести записку в лабораторiю графологiї. Вiн майже не сумнiвався, що заповiт, знайдений у портсигарi потопельника, написано ким завгодно, тiльки не Майклом Кардiнгом. Одначе цi сподiвання не справдились. Обидвi записки, як засвiдчила лабораторiя, написано тiєю самою рукою, бiльше того - однiєю авторучкою i навiть одним чорнилом.
- Ви можете поручитися за висновки? - грiзно запитав шеф старшого графолога, викликавши його по вiдеофону.
- Головою, як завше! - почулося у вiдповiдь.
Отже, виходило, що Майкл Кардiнг сам кинувся в каламутнi хвилi затоки Здохлого кита. Але чому? Можливо, його шантажували? Чи вiн боявся якогось викриття, пов'язаного з махiнацiями "Уестерн компанi"? Знайти вiдповiдь на цi запитання мав допомогти ланцюжок, першою ланкою в якому був джентльмен з бровами, що зрослися на перенiссi.
Дрiбниця руйнує всi плани
- Непогано придумано! - захоплено сказав детектив, на прiзвище Флетчер, розглядаючи маленьку тьмяну бляшку в десятицентову монету. - I є наслiдки?
- Ще б пак! - вигукнув Джон Варвар (у бюро розшуку кожен детектив мав прiзвисько). - Такi таємницi випливають, що ого-го! Буває потiм, пiд час допиту, в нього шанобливо питають: "Пробачте, добродiю, чи не казали ви того-то й того-то?" - "Що ви, що ви! Та нiколи й на думцi не мав!" вiдповiдає. Ну, тут ми й умикаємо каскадний пiдсилювач iз цiєю самою бляшкою. Можеш уявити, як тетерiє в такiй ситуацiї бiдолаха. Якось один дивак - беркиць iз стiльця i готовий... Розрив серця. Ну, тому, вважай, пощастило. Все одно не поминув би електричного стiльця.
- Чому? - запитав Флетчер, уважно слухаючи товариша по ремеслу.
- Пiдривний елемент, - махнув рукою Варвар. - Проти президента виступав. Сподiвався - у власнiй квартирi можна робити це безкарно. А бляшка його й пiдвела.
- Сила!
- Ще б пак. Ти, Флете, молодий iще. Отож дивися та вчись.