------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
повiсть довжиною в двадцять днiв
День перший
Точнiше, вечiр. Розпочалася ця повiсть увечерi двадцять дев'ятого липня
тисяча дев'ятсот вiсiмдесят... року. А може, вона розпочалася й значно
ранiше. Скажiмо, сiмнадцять з половиною рокiв тому - саме стiльки рокiв
зараз Едиковi, мо му молодшому сину. Або сну ться вона цiлих сорок рокiв i
ма довжину мого життя. А iнодi менi зда ться - вона взагалi не ма
початку. Як не мають початку бiльшiсть людських дiянь па землi.
...Валiзи запакованi: Люба склада у великий полiетиленовий пакет
яблука, помiдори, сир, бутерброди, котлети. Я вже розкрив рота, щоб
сказати, чи не в космос вона споряджа пас, але Едик зупинив мене ледь
вловимим порухом брови: помовч, не ув'язуйся, не нервуй маму, не з'©мо -
викинемо, ти ж бачиш, яка вона зараз фоноберна. Люба - справдi, як
iграшковий за ць з накрученою пружиною. Торкни - не зупиниш. Я гарячкове
перебираю в думцi, чи не забули чого: одяг, туалетне приладдя, пiдручники.
Пiдручники - насамперед. Едик знову показу менi очима: може, взяти карти?
Мабуть, вони нам не згодяться, а втiм - хтозна. В Едика - дуже виразнi
очi, мо© очi, великi, голубi, i розумi мо ми один одного з пiвногляду.
Мовби ведемо якусь веселу пустотливу гру, окреслили довкола себе магiчне
жартiвливо коло, в якому нам дуже хороше i в яке не впуска мо нiкого,
навiть Любу. Так, так, навiть Любу, та, зрештою, ©© найперше; Люба
почува , що вона - за колом, i через те гнiва ться. А пас уже давно
захопила гра, i ми пе можемо зупинитися. Дзвонить по телефону мiй зам,
бажа удачi, я посилаю його "к чорту" (нiби це я здаватиму екзамени, а не
Едик), намагаюся якомога швидше одв'язатися вiд нього. Едик здогаду ться,
хто дзвонить: двiчi стука но столу кулаком - кiсточками пальцiв. Я
беззвучно смiюся. Мiй зам - справдi дуб. Отако, зi смiхом, ми пересiва мо
на це решето всiх. Навiть уявили себе маститими акторами, ось ви йшли на
сцену театру, сiли й ведемо вдвох дiалог. "Ну й п' са нам попалася". - "А
що ж ти хочеш? Автор..." I Едик виразно стука по столу. "А режисер?"
Знову два удари. "А директор?" "А публiка? Поглянь на гальорку. А
бельетаж?"... Ми уявля мо, яка панiка вчинилася за кулiсами, як iз жахом
розбiга ться партер, поки i його не "сопричислили" до тi © ж категорi©
дубiв-пелинiв, i заходимось од смiху. Менi неймовiрно подоба ться Едикiв
смiх. Ми розумi мо, що декому, наприклад, Любi, наша вигадка здалася б
песмiшною, але вони - поза колом.
Мабуть, Любi трохи кривдне, що вона не може прорватися в химерне, трохи
блазнiвське, а трохи чарiвне, чимось схоже на оте гоголiвське, окреслене
Вi м, коло; я розумiю ©©: сам колись ходив по зовнiшнiй орбiтi подiбного
кола. Це було тодi, коли Люба почала брати Едика на дитячi ролi в п' си, у
яких грала сама. Тодi ©© поймали справжнi великi гордощi - мати i син
грають матiр i сина, грають чудово, - вона мовби пiдносилася над буднями
життя й... трошки надi мною - засмиканим ординарним лiкарем районно©
лiкарнi. Свiт мистецтва не зна районiв, високi душi спiлкуються поза
часом i простором па всiх паралелях i меридiанах. Коли вони з Едиком
поверталися з Будинку культури i сiдали удвох вечеряти, Люба якийсь час
ледве чи й помiчала мене, ©й доводилося докласти зусиль, щоб остаточно
спуститися па цей, не завжди вмiло вимитий мною, лiнолеум, за цей
посмугований кухонним ножем стiл, до цих магазинних, товстих, пружинних,
що з них витiка руда сукровиця, котлет. Вони дзьобали ©х, збудженi,
згадували якiсь сцени з щойно бачено© вистави, мистецький азарт грав па
©хнiх обличчях. Я ж сидiв, неначе виготовлений iз пап' -маше.
Одначе це тривало недовго. Едик зненацька й рiшуче вiдмовився ходити з
Любою на репетицi© та вистави. Я й сьогоднi доконечно не знаю, чому вiн
порвав, як кажуть у високому мистецькому свiтi, зi сценою. Адже спочатку
вельми втiшався тим. I не пам'ятаю жодно© невдачi, жодно© прикростi, якi б
спiткали його на сценi. Маю деякi пiдстави тлумачити Едикову вiдмову трохи
iнакше: вiн зрозумiв, iцо став мовби iграшкою в Любиних руках, що все це
врештi-решт не до кiнця серйозно, одна гра лише часткою iншо© гри. I хоч
я жодного разу, жодним чином не виявив свого несхвалення ©хнiх пiзнiх
мандрiвок, опiвнiчних вечер на кухнi, його вiдмова стала мовби нашою
першою з ним солiдарнiстю, чоловiчою й сiмейною, нашою спробою окреслити
свое, нехай i примарне, коло, те гiрко образило Любу, й вона довго не
могла нам того пробачити. Не може вона примиритися з тим i зараз, хоч
водночас трошки й радi : адже це ©© син i ©© чоловiк мiцно тримаються за
руки. I нехай ми в якомусь сво му космiчному колi, але те коло - не зовсiм
справжн : на грiшнiй землi, у власнiй квартирi ми тупа мо смиренно i ©©
велiння сповня мо ревно.
Люба сiда на кра чок стiльця. Вона сувора й урочиста. Ми теж
напуска мо на сво© обличчя вiдповiдного виразу й сiда мо на стiльцi. Проте
Едик не може приховати усмiшку. Та усмiшка, зда ться менi, не ображав
матiр, скорше проща ©й старорежимнi забобони.
- Пора, - тихо ворушить ледь пiдфарбованими губами Люба.
Вони у не© невеликi, в мiру повнi, чутливi. I сама Люба ще досить
молода жiнка, тонка в талi© (стежить за собою), струнка, у не© дуже гарне
бiляве волосся, яке хвилею опадав ©й на плечi. Можливо, я трохи
пiдмальовую власною уявою цей портрет, бо й досi трiшки закоханий у
дружину або хоч у пам'ять про ту дiвчину, з якою колись стояв на мосту над
рiчечкою Криiгичанкою, але так про не© кажуть усi мо© знайомi. При тому
Люба певна себе, умi якось так триматися, що викликав у всiх повагу. Я
розумiю, що в очах чоловiкiв (менi зда ться, що вони пасуть мою Любу
очима) безнадiйно програю поруч iз нею: у мене й статура не молодецька,
черевця, правда, нема , але вiсiмдесят два кiлограми при зростi метр
сiмдесят три - теж немало, i почала проглядати пролисина, i зморшки на
лобi та обличчi (весь вiк Люба менi казала: не морщ лоба, будуть зморшки,
на ©© й вийшло); а саме обличчя - темне, неначе я не лiкар, а бригадир
рiльничо© бригади, темпе, ще й клинцем донизу, а чуб рiдкий i чорний, як
смола, з бiлими нитками сивини - людського бабиного лiта. Щоправда, зараз
я важу не вiсiмдесят два кiлограми, а сiмдесят сiм. Сiмдесят сiм, i ще й
далi втрачаю вагу. Сам не знаю, вiд чого. Щось у мене сталося з легенями -
не лiкарський вислiв, але iнших слiв я не знайду, жоден наш лiкар не мiг
поставити остаточно дiагноз, рентген же дав якусь темну пляму...
Темно-сiру пляму, дуже схожу... Я не називаю того слова навiть у думцi.
Декотрi мо© колеги радили лягти на клiнiчне обстеження в онкологiю, але я
вiдмовився. Признаюся, я не вiрю в реальнiсть ©хнiх пiдозр. Та й усi iншi
аналiзи заперечують можливiсть такого дiагнозу. Скорше всього це наслiдки
запалення легенiв, на яке перехворiв минулого року. Звичайно, я не можу
зовсiм абстрагуватися вiд тих химерних думок. Тiльки невiгласам зда ться,
що лiкар почува ться майже безсмертним, що лiкарський фах привчив його до
думки про смерть. Працю у нашiй лiкарнi старий невропатолог. ©х четверо
лишилося з курсу, i коли помер ще один - четвертий - вiн три днi не
виходив на роботу: надто близько упав снаряд, контузив його психiку. А
люди йдуть до нас, як до безсмертних, ось навiть учора... Прийшов до мене
шофер. Здоровий, як лут, пудову гирю перекида через власну хату, а в очах
- страх, неначе розлитий по чистiй водi мазут. Вiн мене переживе разiв
три. Дивиться, як на Iсуса Христа, який може зробити чудо. I я зробив.
Тiльки-но сказав, щоб одягав штани й бiльше не приходив, вiн аж
пiдстрибнув, побiг i вже за порогом забув про новоявленого Iсуса Христа. А
цей Iсус - рiч звичайнiсiнька - зовсiм не безсмертний. Вiн тiльки не
допуска до критично© подiлки тi © чорно© думно© хмари, вiдсову ©©,
трима на овидi. А з не© крешуть i крешуть блискавицi, i попiлюють вони...
прямо в серце.
Я захопив iз собою рентгенiвськi знiмки легенiв. Покажу в Ки вi якомусь
свiтилу.
У тролейбусi ми з Едиком знову скоморошили, хоч i непомiтно для iнших.
Менi чомусь не вельми скоморошиться, але я повинен пiдтримувати Едикiв
бойовий дух. Увiйшов дуже поважний дядечко з жовтим пузатим портфелем, вiн
нiкого не помiчав, усiм сво©м виглядом показував, що не звик ©здити
громадським транспортом, i Едик легенько постукав кiсточками пальцiв по
стiнцi тролейбуса, а тодi ще й помахав рукою вгорi. Я кивнув головою -
"звичайно ж, дуб, тiльки високий". Люба намагалася приструнити нас
поглядом, але це ©й не вдавалося. Вона пошепки вiдчитувала нас за
несерйознiсть, легковажнiсть. Особливо мене, Я трiшки здивувався: невже не
розумi , що я вболiваю за сина не менше, нiж вона, а все це просто
бравада? Справдi, думаю про перше серпня, й менi аж протягом вi попiд
серцем. Сам не розумiю, чому: ну, не поступить зараз, поступить пiсля
армi©, i наплювати менi, що там подума хтось iз колег, знайомих:
нерозумний син, невпливовий батько. Просто я надто вболiваю за Едика, як
переживе це вiн. Такий не впевнений у синовi? Начебто нi. Проте не знаю,
не знаю. Знаю тiльки те, що ми з ним знайшли, як тепер кажуть, особливо
щiльний контакт, i менi вiд цього гарно. Я взяв вiдпустку й хочу
присвятити ©© синовi. ("Присвятити" - з високого штилю, цей грiшок за мною
водиться, в молодостi навiть писав вiршi). Не вiдаю, чим я йому зможу
допомогти. Математику майже забув, от хiба що по лiтературi... Лiтературу
люблю i знаю, чомусь саме за це найдужче й поважав мене Едик, а не за те,
що я шанований у мiстi лiкар, головний лiкар лiкарнi; ми на рiвних
спереча мося з ним про "Цвiт яблунi" Коцюбинського, "Вечiр у Вiзантi©"
Iрвiна Шоу.
Ось i вокзал. Едик схопив обидвi валiзи й попрямував до виходу. Вiн у
тролейбусi - вищий за всiх, його русявi кучерi понад усiма головами.
Кучерi мовби пiдпира голуба водолазка, менi вiн дуже подоба ться в нiй. I
сама водолазка теж. Люба принесла ©х йому на вибiр - аж три (де допина в
нашому мiстi це закордонне ганчiр'я, я не знаю й досi, одного разу
принесла й менi майку, звичайну майку, тiльки назива ться якось
по-iноземному, ще й з манюсiнькою дiрочкою пiд рукою, i правила за не©
знайома сто карбованцiв, я ледве не пошматував ту майку), на однiй
вишкварював оркестр якихось патланiв, на другiй хизувалася зеленоока
смаглява красуня, третя була чиста; голуба й чиста. Едик вибрав третю.
Люба дрiботить поруч зi мною i охка , що син пiдвередиться; шепоче, що я
поганий батько, не жалiю його, а я йду, посмiхаюся в думцi й милуюся
Едиком. Високий (метр вiсiмдесят два), широкоплечий, вiн ступа широко i
впевнено, й натовп розбива ться об нього, як весняна повiнь об хвилерiз.
Ми йдемо в його кiльватерi...
Едик занiс валiзи до купе й одразу ж подався з вагона, гукнувши, що
бiжить купити мiнерально© води на дорогу. Я чомусь не зовсiм у те повiрив,
а Люба прикле©лася лобом до вiкна, й на обличчi в не© закарбувався вираз,
як у тих хлопцiв зi Скотленд-Ярду, про яких писав ще Конан-Дойль.
Принаймнi вона менi уявлялася саме так. Але i я не втримався, заглянув
через Любине плече. Встиг побачити тiльки голубу сукню та рудувату
кудельку, яка спалахнула, неначе вогник над неопалимою купиною, а далi той
вогник затулила широка Едикова спина. Я знаю цю дiвчинку, точнiше, не
знаю, бачив ©© кiлька разiв з Едиком, - маленька, мiнiатюрна, майже
iграшкова i дуже гарна личком, решту iнформацi© одержав вiд Люби: Катя,
дочка завуча школи од друго© дружини (перша дружина померла), вiдмiнниця,
заступник комсорга школи. Iнформацiя вичерпна, Люба виповiла ©© без
ентузiазму, але й без особливо© тривоги. I дивиться на синове захоплення,
як на дитяче, зрештою, так дивлюся на те i я.
- Покладайся на Аркадiя Васильовича, - наставляла мене Люба. - Вiн
зробить усе. Готель замовить теж...
Цей Аркадiй Васильович видавався менi особою майже мiстичною, опрiч
усього, я не дуже вiрив, що вiн захоче чимось допомогти. Зрештою, з яко©
речi, хто ми йому такi: двоюрiдний брат Любино© подруги! Десята вода на
киселi. Люба бачила його один раз - при©жджав до нашого мiста й зупинявся
в сестри, пили шампанське i ©ли шашлики. Я чомусь на ту вечiрку не
потрапив - мабуть, куняв на якiйсь нарадi або був у вiд'©здi. Одначе Люба
каже: Аркадiй Васильович зробить все, що тiльки зможе. А можливостi його
не малi - завiдуючий чи заступник завiдуючого навчально© частини
iнституту. За день до нашого з Едиком вiд'©зду вона розмовляла з ним по
телефону, вiн сказав, що зустрiне нас на вокзалi. Я страшенно не люблю
будь-кого зобов'язувати. Я не вмiю вiдплачувати, але тут уже нiчого не
вдi ш.
- Пошуруй, може, ще когось знайдеш (мене рiзонуло "пошуруй", я нiколи
не чув од Люби такого слова). - А до того свого однокурсника сходи
обов'язково. Заступник мiнiстра! Щоправда, вiн не по навчальнiй, а по
курортнiй частинi. Все одно - заступник. - Люба зна втричi бiльше за
мене. Розвiдслужба у не© поставлена на широку ногу. Чого не зробить мати
для свого сина! - Може, запроси його на лiто до себе? На виноград i грушi.
- Кого, ректора?
- Не клей дурня. Миколу. Все-таки вчилися разом. Навiть жили в однiй
кiмнатi. На такiй висотi чоловiк!
- Нашим виноградом можна тру©ти мишей...
- Це ж тiльки привiд. Не забудь поздоровити його з орденом.
- З яким орденом? - уже щиро здивувався я.
- Та я ж тобi показувала газету. Нагородили групу лiкарiв. Його -
орденом "Знак пошани".
- Це ж - три мiсяцi тому.
- Нiчого. Ти ж його вiдтодi не бачив.
- I треба йому нашi запросини, якщо вiн вiдав курортами.
- А може... Для цi ©... екзотики. Твое дiло запросити.
Я мовчу. Я не знаю, як менi бути. Може, справдi поздоровити Миколу? Але
ж це принизливо. Коли нагородили - не поздоровляв, а тепер, як став
потрiбним... Засмоктало пiд серцем. Починаю сердитись, воднораз менi ста
соромно. Не знаю чому. Щось тут не гаразд. Чи в мо©х думках, чи в тому,
про що думаю. Мабуть, у мо©х думках, у менi самому. Я не заздрю великим,
тим, що на портретах у коридорах медичних установ та сторiнках
пiдручникiв. Мабуть, через те, що ©х уже нема i що вони - на недосяжнiй
височинi. А от успiхи живих, надто декого з тих, з ким учився, мене iнодi
дратують. Миколинi, зокрема.- Мабуть, через те, що я не вiрю в його
подвижництво i в його талант. Був хитреньким пронозливим студентиком i
висунувся на пустомельствi. Правда, на буряки, на крос зголошувався
першим, ще й iнших закликав. Першим виступав пiсля доповiдей на зборах. А
патологоанатомiю складав тричi. Може, я помиляюся щодо Миколи Поляка?
Може, я чогось не добачив у ньому або вiн змiнився? Я ще заздрю Iгорю
Хворостяному, але то iнша заздрiсть, то - таки талант од бога, i членкора
йому дали не за вправи у красномовствi. Колись i я лелiяв честолюбив!
мрi©. Колись i я сподiвався... А нинi заспоко©вся. Якимись нiкому не
вiдомими чуттями збагнув, що оце - моя вища точка: кандидат медичних наук,
головлiкар мiсько© лiкарнi. Головлiкарство менi нав'язали. Я знаю, що воно
повисло на менi гирею, але несу його, як хрест. Як ото кажуть - гидко
©сти, шкода кинути. Ще можна б напружитися, потягнути з себе жили, i
виборов би докторську! Пiд пенсiю. Щоб отримати диплом, вправити його в
рамку, повiсити на стiнi й показувати внукам. Дивiться, шибеники, ©жте
манну кашу, й ви такими будете. Докторська дисертацiя вже нiчого не
додасть. Лiпше б написати та опублiкувати ще кiлька статей. Менi чогось
трохи не вистачило. Як тому стрiльцевi, що так нiколи й не виконав норму
майстра. Кулi лягають у вiсiмки, дев'ятки... Не вистача однi © одинички.
Але в тому-то й рiч, що ота одиничка варта iнших сотень i тисяч. Так само
стрибуновi не вистача кiлькох сантиметрiв до заповiтно© цифри. I не
вистачить. Бо тодi б одразу всi стали чемпiонами. Я втямив це й собi i
заспоко©вся. Проте це не означа , що я опустив руки i вiдклав гвинтiвку.
Просто тепер я не досадую, не нервуюся, спокiйно набираю кiлькiсть очок,
на яку здатний. Може, саме через це й настала, як кажуть спортсмени,
стабiльнiсть i майже не бува зривiв.
Ми з Любою вийшли и коридор - до купе зайшли i почали розташовуватися
двi молодi жiнки. Двi смаглявi чорнявки в квiтчастих косинках i рясних
сукнях, ©м рокiв по тридцять, замолодi, щоб я пiдбивав клина, й застарi
Едиковi. Тьху, верзеться казна-що старому дурневi. Он Едика й досi нема .
Люба нерву , вийшла з вагона - до вiдходу по©зда лишилося сiм хвилин.
Всiма сво©ми кiлограмами я повис на блискучiй ручцi, зсунув униз вiконну
раму. Прибiг захеканий Едик з однi ю пляшкою води. На перонi Люба
поглядала на годинник.
- Котлети... найперше по©жте котлети, - поспiшливо давала останнi
вказiвки.Ковбаса може полежати. I слухайся Аркадiя Васильовича.- Дзвякнули
буфери, роздушили ще якiсь ©© слова. Вагон повiльно покотився по рейках.-
Дивися ж, тiльки з щитом, - казала вона мовби жартiвливо, а в очах стояла
строга темнота. У тiй темнотi я блукав не раз. Я i любив i проклинав ©©
водночас.- Iнакше - краще не вертайся.
Менi стало украй прикро. Вперше за останнi днi. Я розумiв, що означали
Любинi слова... О, вони мали безлiч значень. Мусиш зробити будь-якою
цiною. В тебе там знайомi, друзi. Використай ©х на повну катушку. Вмри, а
свого досягни. Iнакше ти не чоловiк, а ганчiрка. Iнакше я зневажатиму тебе
до кiпця життя.
Я навiть не оджартувався: мовляв, якщо на щитi - менi вже буде байдуже.
I жарт не смiшний, та й не хотiлося. Чомусь запекло пiд серцем. Хiба можна
виряджати в далеку дорогу близьку людину з таким напуттям? I взагалi, хiба
можна класти такий тягар у душу рiдно© людини? Чи навiть у будь-чию душу.
Адже моя душа й так... i так розiпнута на ста вiтрах. Я теж люблю сина. З
iншого боку - я не послiдущий негiдник. А хто я такий насправдi - не знаю.
Вважаю себе порядною людиною. Але усi вважають себе порядними людьми,
навiть лютi крадi© i зрадники. Тiльки в них трохи iнша фiлософiя
порядностi.
Люба вже майже бiгла, викрикуючи ще щось, тицяла кудись угору i вбiк
пальцями, сердилася, що я такий не-тямковитий. А я не мiг розiбрати ©©
слiв, та не вельми й напружувався. I враз менi сплив на думку соромiцький
анекдот... "Маша, не зраджуй..." - кричить чоловiк, проводжаючи дружину на
курорт, i бiжить вздовж перону. Анекдот такий вульгарний, що менi аж
щелепи звело. Я навiть озирнувся, чи Едик не прочитав мо©х думок? На
щастя, вiн не телепат. Менi звело щелепи ще й через те, що анекдот чомусь
у мо©й думцi повернувся проти мене. В життi я часто намагаюся рятуватися
гумором, але цього разу мiй настрiй пiдупав одразу на кiлька подiлок, як
ртутний стовпчик на погану погоду.
Ми зайшли до купе. Обидвi жiночки, вже переодягненi в спортивнi светри
та спортивнi штани, скромно сидiли в кутку на однiй лавцi - ©хнi мiсця
були вгорi. Це Люба брала нам з Едиком квитки. Едик крутнув бiлу
пластмасову ручку радiо - передавали спортивний огляд. Вiн не спортсмен,
але дивиться спортивнi передачi, я ©х дивлюся теж;'i хоч це таки досить
нудна справа - бiгти до одних ворiт, щоб за пiвхвилини вернутися назад,
але принаймнi нiколи не можна вгадати, чим усе скiнчиться, м'яч там iнодi
забивають i в сво© ворота, в усьому ж iншому ми наперед зна мо кiнець. У
книжках, у фiльмах, у сварках з дружинами, у товариських пиятиках i навiть
у самому життi. Думка тривiальна, але, на жаль, справедлива.
Обидвi жiночки теж iз цiкавiстю слухали спортивнi новини. Потому вони
пили чай (ми з Едиком вiдмовилися), а тодi шепотiлися у сво му кутку.
Обидвi - гарнi собою, одного вiку, одна крупнiша, тiлистiша; такi собi двi
лисички, двi подруги й, напевне ж, пройди, було видно по очах - лукавих,
розжоханих iнтимними та мницями. Я уявив, як вони стрiляють ними десь у
барi, на пляжi, якi саме та мницi вiдкривають одна однiй, i посмiхнувся. I
не мiг вiдгадати, хто вони й чого ©дуть до столицi, а зав'язувати дорожню
розмову не хотiлося. З якогось часу я помiтив, що не люблю дорожнiх
знайомств, хоч, пам'ятаю, колись кидався па першу-лiпшу, звернену до мене
в по©здi, фразу, як мисливський пес на хазяйський поклик "апорт". Тодi я
ще чогось сподiвався вiд таких знайомств i вiд мандрiвок. Жiночки почали
лаштуватися спати, вони не просили нас помiнятися мiсцями, розправили
простирадла на верхнiх полицях, i тодi Едик швидко пiдхопився, запитав, чи
не заперечують вони, якщо вiн ляже зверху. Легко обiперся об полицi, кинув
угору сво молоде тiло. Я визнав його приклад гiдним наслiдування - тiльки
брався вгору по двох вмонтованих збоку приступках. I знову ми
переглянулися з Едиком i залишилися вдоволенi один одним. Потiм
обговорювали спортивнi новини, робили прогнози на гру нашо© збiрно© по
футболу в свiтовому чемпiонатi. Ми не говорили про екзамени, переговорено
досить, та й там, на мiсцi, цих розмов по уникнути. В купе було душно,
страшенно душно, вентиляцiя чи не була увiмкнена, чи не працювала. Едик
нагнувся й дiстав зi столика пляшку з водою, вiн пив просто з горлечка,
запитуючим лiвим (праве закрите пляшкою) оком, чи залишити менi, я кивнув,
щоб пив усю, але вiн одiрвав од рота пляшку й передав менi.
Ми ще з пiвгодини читали. Я - однотомник Габрi ля Маркеса, Едик -
газету. Я, зда ться, у його вiцi газет не читав.
- Тату, - покликав Едик.
- Гов, - так простецьки, трохи пародiйне вiдгукуюся я на його поклик,
коли ми обо у доброму настро©.
- Послухай, що пишуть про наш пивзавод: "Перевiркою встановлено, що в
усiх пляшках присутнi стороннi рiдини. Кiлькiсть стороннiх домiшок - 100
%. З колективом пiдпри мства проведено виховну роботу".
Ми обо регочемо. Смiються i жiнки внизу, вони теж чули, що прочитав
Едик.
Едик часто зачиту менi подiбнi журналiстськi перлини, у нього якась
особлива здатнiсть вiдшукувати ©х. Та й, признатися, я всiх отих статей не
читаю. Едик закинув газету в сiтку, прикрiплену над полицею, лiг на правий
бiк i заснув. Жiнки внизу, очевидно, теж потомилися вiд сво©х та мниць,
уже передивлялися ©х на екранах снiв. Я вимкнув свiтло i враз провалився
на дно глибоченно© криницi. Я знав, що не засну, й не намагався неволити
себе. В по©здах я не сплю майже нiколи.
По©зд летiв через наповнену прохолодою нiч, погойдувався, хилитався на
стрiлках вагон, плямами свiтла в заштореному вiкнi мелькали станцi©. I
думки мо© пролiтали, вихопленi з пiтьми прожитих рокiв, i я чомусь не мiг
зосередитися на жоднiй з них. "До©демо, до©демо, до©демо", - стукотiли
колеса; "екзамени, екзамени, екзамени", - вiдбивали вони свiй ритм;
"всегаразд, всегаразд, всегаразд". Стукiт колiс можна трансформувати в яке
хочеш слово чи й слова.
На сусiднiй полицi тихо спав Един. У цю мить я почував таку з ним
рiднiсть, що сльози бринiли менi пiд горлом. Мабуть, не гоже батьковi
признаватися в такому навiть самому собi - зi старшим сином, iз Вовкою; я
тако© рiдностi i не почував. Хоч всi кажуть, Вовка - викапаний батько. Я
прийнявся до Едика тривогою i любов'ю з першого дня його появи в цьому
свiтi. Коли вiн народився, Люба заплакала i сказала, що ненавидить його.
Вона хотiла дiвчинки, дочки, i лiкарi ©й прогнозували, що буде дочка, вона
вже навiть пiдiбрала ©й iм'я - Лiля. Щоправда, i Едика назвала Едиком теж
вона. Я ж похвалявся сво©м знайомим: "Другий син. Браку не роблю". Едик
засинав тiльки зi мною, i в снi довiрливо тримався сво©ми манюнiми
пальчиками за мiй палець. I, боже мiй, якi то були щасливi днi! Менi й
зараз iнодi бачаться тi iдилi©... З крана у ванну падають краплi, а на днi
вологих ночовок так зворушливо зiбралися докупи жабка, рибка, зелений
крокодидьчик, а вимитi, в бiлих льолях дiти вже лежать у лiжечках, Едик
чека на мiй палець, а Вовка - на мою казку. Люба розвiшу на шворцi в
кухнi випранi льолi. Я порядкую у ваннi, i тиха, аж щемка радiсть
заплiску серце, i таке менi все миле, таке дороге, що хочеться плакати.
Було безглуздям шукати ще якогось визначення для слова "щастя". Який час
Люба вдавала, що син i далi байдужий ©й, але то вже була гра, Люба
опiкувалася Едиком не менше, нiж Вовкою. Люба - хороша мати. То бiльше, на
початку Едик рiс хирлявим i нiмкуватим. Розмовляти вiн почав у два з
половиною роки, i всiм здавалося, що вiн просто лiну ться. "I-i-i" - тиче
пальчиком - дай. "Ням-ням" - ©сти. Неначе маленький дикун. Вiн i далi рiс
мовчакуватим. Не те щоб замкнутим, нi, вiн не цурався дитячого гурту, але
частiше пролежував iз книгою на канапi. Люба, бувало, гнала його на
вулицю, а вiн тiльки плечима знизував: "Ну чого я там не бачив?" Рiдко
ходив у кiно, на пляж, лише перед екзаменами в десятому класi я вперше
побачив його з дiвчиною. Десь iз шостого класу Едик почав стрiмко рости,
його навiть кликали в шкiльну баскетбольну команду, але вiн не пiшов. I
взагалi, окрiм футболу по телевiзору, спорт його не цiкавить. Хоч ранком,
ось уже впродовж десяти рокiв, акуратно робить на балконi зарядку з
гантелями. Я й зараз, крiзь вагонну пiтьму, бачу на балконi його струнку
постать у бiлiй майцi. I так тодi спокiйно, так затишно на серцi.
...Бiлi труси, бiла майка, бiлий чуб в' ться кучерями. Ох, не одна
бiлявка чи чорнявка заплута ться в них. А може, й нi. Едик - хлопець дуже
спокiйний, урiвноважений. Вiн чита серйознi книжки, прочитав навiть
Фрейда, якого не читав я. (не знаю, де вiн тiльки його доп'яв). А ще вiн
любить книги з серi© "Життя славетних" - про Кибальчича, Кравчинського,
Корольова, Хемiнгуея, Фолкнера, i книжки науково-фантастичнi. Я ©х
перестав читати рокiв десять тому. Надто вже у сучасних фантастiв усе
позакручувано, надто вже поперекидано а нiг на голову, дуже це ненауковi
передбачення, не людськi прориви в невiдомiсть, а тонка майстерна гра при
мiсячному затемненнi, вiд яко© iнодi ста моторошно. Едик спереча ться зi
мною, ми з ним на цьому теренi так i не дiйшли згоди. Щоправда, ми не
часто блука мо спiльно думками i на iнших займищах, робота поглина мене
всього, та Едик i не вельми охоче розповiда про те, що дума i що його
цiкавить. Я намагався стати йому не тiльки батьком, а й другом, але це
чомусь у мене (а може, в нас обох) не виходило. Й зараз менi особливо
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
повiсть довжиною в двадцять днiв
День перший
Точнiше, вечiр. Розпочалася ця повiсть увечерi двадцять дев'ятого липня
тисяча дев'ятсот вiсiмдесят... року. А може, вона розпочалася й значно
ранiше. Скажiмо, сiмнадцять з половиною рокiв тому - саме стiльки рокiв
зараз Едиковi, мо му молодшому сину. Або сну ться вона цiлих сорок рокiв i
ма довжину мого життя. А iнодi менi зда ться - вона взагалi не ма
початку. Як не мають початку бiльшiсть людських дiянь па землi.
...Валiзи запакованi: Люба склада у великий полiетиленовий пакет
яблука, помiдори, сир, бутерброди, котлети. Я вже розкрив рота, щоб
сказати, чи не в космос вона споряджа пас, але Едик зупинив мене ледь
вловимим порухом брови: помовч, не ув'язуйся, не нервуй маму, не з'©мо -
викинемо, ти ж бачиш, яка вона зараз фоноберна. Люба - справдi, як
iграшковий за ць з накрученою пружиною. Торкни - не зупиниш. Я гарячкове
перебираю в думцi, чи не забули чого: одяг, туалетне приладдя, пiдручники.
Пiдручники - насамперед. Едик знову показу менi очима: може, взяти карти?
Мабуть, вони нам не згодяться, а втiм - хтозна. В Едика - дуже виразнi
очi, мо© очi, великi, голубi, i розумi мо ми один одного з пiвногляду.
Мовби ведемо якусь веселу пустотливу гру, окреслили довкола себе магiчне
жартiвливо коло, в якому нам дуже хороше i в яке не впуска мо нiкого,
навiть Любу. Так, так, навiть Любу, та, зрештою, ©© найперше; Люба
почува , що вона - за колом, i через те гнiва ться. А пас уже давно
захопила гра, i ми пе можемо зупинитися. Дзвонить по телефону мiй зам,
бажа удачi, я посилаю його "к чорту" (нiби це я здаватиму екзамени, а не
Едик), намагаюся якомога швидше одв'язатися вiд нього. Едик здогаду ться,
хто дзвонить: двiчi стука но столу кулаком - кiсточками пальцiв. Я
беззвучно смiюся. Мiй зам - справдi дуб. Отако, зi смiхом, ми пересiва мо
на це решето всiх. Навiть уявили себе маститими акторами, ось ви йшли на
сцену театру, сiли й ведемо вдвох дiалог. "Ну й п' са нам попалася". - "А
що ж ти хочеш? Автор..." I Едик виразно стука по столу. "А режисер?"
Знову два удари. "А директор?" "А публiка? Поглянь на гальорку. А
бельетаж?"... Ми уявля мо, яка панiка вчинилася за кулiсами, як iз жахом
розбiга ться партер, поки i його не "сопричислили" до тi © ж категорi©
дубiв-пелинiв, i заходимось од смiху. Менi неймовiрно подоба ться Едикiв
смiх. Ми розумi мо, що декому, наприклад, Любi, наша вигадка здалася б
песмiшною, але вони - поза колом.
Мабуть, Любi трохи кривдне, що вона не може прорватися в химерне, трохи
блазнiвське, а трохи чарiвне, чимось схоже на оте гоголiвське, окреслене
Вi м, коло; я розумiю ©©: сам колись ходив по зовнiшнiй орбiтi подiбного
кола. Це було тодi, коли Люба почала брати Едика на дитячi ролi в п' си, у
яких грала сама. Тодi ©© поймали справжнi великi гордощi - мати i син
грають матiр i сина, грають чудово, - вона мовби пiдносилася над буднями
життя й... трошки надi мною - засмиканим ординарним лiкарем районно©
лiкарнi. Свiт мистецтва не зна районiв, високi душi спiлкуються поза
часом i простором па всiх паралелях i меридiанах. Коли вони з Едиком
поверталися з Будинку культури i сiдали удвох вечеряти, Люба якийсь час
ледве чи й помiчала мене, ©й доводилося докласти зусиль, щоб остаточно
спуститися па цей, не завжди вмiло вимитий мною, лiнолеум, за цей
посмугований кухонним ножем стiл, до цих магазинних, товстих, пружинних,
що з них витiка руда сукровиця, котлет. Вони дзьобали ©х, збудженi,
згадували якiсь сцени з щойно бачено© вистави, мистецький азарт грав па
©хнiх обличчях. Я ж сидiв, неначе виготовлений iз пап' -маше.
Одначе це тривало недовго. Едик зненацька й рiшуче вiдмовився ходити з
Любою на репетицi© та вистави. Я й сьогоднi доконечно не знаю, чому вiн
порвав, як кажуть у високому мистецькому свiтi, зi сценою. Адже спочатку
вельми втiшався тим. I не пам'ятаю жодно© невдачi, жодно© прикростi, якi б
спiткали його на сценi. Маю деякi пiдстави тлумачити Едикову вiдмову трохи
iнакше: вiн зрозумiв, iцо став мовби iграшкою в Любиних руках, що все це
врештi-решт не до кiнця серйозно, одна гра лише часткою iншо© гри. I хоч
я жодного разу, жодним чином не виявив свого несхвалення ©хнiх пiзнiх
мандрiвок, опiвнiчних вечер на кухнi, його вiдмова стала мовби нашою
першою з ним солiдарнiстю, чоловiчою й сiмейною, нашою спробою окреслити
свое, нехай i примарне, коло, те гiрко образило Любу, й вона довго не
могла нам того пробачити. Не може вона примиритися з тим i зараз, хоч
водночас трошки й радi : адже це ©© син i ©© чоловiк мiцно тримаються за
руки. I нехай ми в якомусь сво му космiчному колi, але те коло - не зовсiм
справжн : на грiшнiй землi, у власнiй квартирi ми тупа мо смиренно i ©©
велiння сповня мо ревно.
Люба сiда на кра чок стiльця. Вона сувора й урочиста. Ми теж
напуска мо на сво© обличчя вiдповiдного виразу й сiда мо на стiльцi. Проте
Едик не може приховати усмiшку. Та усмiшка, зда ться менi, не ображав
матiр, скорше проща ©й старорежимнi забобони.
- Пора, - тихо ворушить ледь пiдфарбованими губами Люба.
Вони у не© невеликi, в мiру повнi, чутливi. I сама Люба ще досить
молода жiнка, тонка в талi© (стежить за собою), струнка, у не© дуже гарне
бiляве волосся, яке хвилею опадав ©й на плечi. Можливо, я трохи
пiдмальовую власною уявою цей портрет, бо й досi трiшки закоханий у
дружину або хоч у пам'ять про ту дiвчину, з якою колись стояв на мосту над
рiчечкою Криiгичанкою, але так про не© кажуть усi мо© знайомi. При тому
Люба певна себе, умi якось так триматися, що викликав у всiх повагу. Я
розумiю, що в очах чоловiкiв (менi зда ться, що вони пасуть мою Любу
очима) безнадiйно програю поруч iз нею: у мене й статура не молодецька,
черевця, правда, нема , але вiсiмдесят два кiлограми при зростi метр
сiмдесят три - теж немало, i почала проглядати пролисина, i зморшки на
лобi та обличчi (весь вiк Люба менi казала: не морщ лоба, будуть зморшки,
на ©© й вийшло); а саме обличчя - темне, неначе я не лiкар, а бригадир
рiльничо© бригади, темпе, ще й клинцем донизу, а чуб рiдкий i чорний, як
смола, з бiлими нитками сивини - людського бабиного лiта. Щоправда, зараз
я важу не вiсiмдесят два кiлограми, а сiмдесят сiм. Сiмдесят сiм, i ще й
далi втрачаю вагу. Сам не знаю, вiд чого. Щось у мене сталося з легенями -
не лiкарський вислiв, але iнших слiв я не знайду, жоден наш лiкар не мiг
поставити остаточно дiагноз, рентген же дав якусь темну пляму...
Темно-сiру пляму, дуже схожу... Я не називаю того слова навiть у думцi.
Декотрi мо© колеги радили лягти на клiнiчне обстеження в онкологiю, але я
вiдмовився. Признаюся, я не вiрю в реальнiсть ©хнiх пiдозр. Та й усi iншi
аналiзи заперечують можливiсть такого дiагнозу. Скорше всього це наслiдки
запалення легенiв, на яке перехворiв минулого року. Звичайно, я не можу
зовсiм абстрагуватися вiд тих химерних думок. Тiльки невiгласам зда ться,
що лiкар почува ться майже безсмертним, що лiкарський фах привчив його до
думки про смерть. Працю у нашiй лiкарнi старий невропатолог. ©х четверо
лишилося з курсу, i коли помер ще один - четвертий - вiн три днi не
виходив на роботу: надто близько упав снаряд, контузив його психiку. А
люди йдуть до нас, як до безсмертних, ось навiть учора... Прийшов до мене
шофер. Здоровий, як лут, пудову гирю перекида через власну хату, а в очах
- страх, неначе розлитий по чистiй водi мазут. Вiн мене переживе разiв
три. Дивиться, як на Iсуса Христа, який може зробити чудо. I я зробив.
Тiльки-но сказав, щоб одягав штани й бiльше не приходив, вiн аж
пiдстрибнув, побiг i вже за порогом забув про новоявленого Iсуса Христа. А
цей Iсус - рiч звичайнiсiнька - зовсiм не безсмертний. Вiн тiльки не
допуска до критично© подiлки тi © чорно© думно© хмари, вiдсову ©©,
трима на овидi. А з не© крешуть i крешуть блискавицi, i попiлюють вони...
прямо в серце.
Я захопив iз собою рентгенiвськi знiмки легенiв. Покажу в Ки вi якомусь
свiтилу.
У тролейбусi ми з Едиком знову скоморошили, хоч i непомiтно для iнших.
Менi чомусь не вельми скоморошиться, але я повинен пiдтримувати Едикiв
бойовий дух. Увiйшов дуже поважний дядечко з жовтим пузатим портфелем, вiн
нiкого не помiчав, усiм сво©м виглядом показував, що не звик ©здити
громадським транспортом, i Едик легенько постукав кiсточками пальцiв по
стiнцi тролейбуса, а тодi ще й помахав рукою вгорi. Я кивнув головою -
"звичайно ж, дуб, тiльки високий". Люба намагалася приструнити нас
поглядом, але це ©й не вдавалося. Вона пошепки вiдчитувала нас за
несерйознiсть, легковажнiсть. Особливо мене, Я трiшки здивувався: невже не
розумi , що я вболiваю за сина не менше, нiж вона, а все це просто
бравада? Справдi, думаю про перше серпня, й менi аж протягом вi попiд
серцем. Сам не розумiю, чому: ну, не поступить зараз, поступить пiсля
армi©, i наплювати менi, що там подума хтось iз колег, знайомих:
нерозумний син, невпливовий батько. Просто я надто вболiваю за Едика, як
переживе це вiн. Такий не впевнений у синовi? Начебто нi. Проте не знаю,
не знаю. Знаю тiльки те, що ми з ним знайшли, як тепер кажуть, особливо
щiльний контакт, i менi вiд цього гарно. Я взяв вiдпустку й хочу
присвятити ©© синовi. ("Присвятити" - з високого штилю, цей грiшок за мною
водиться, в молодостi навiть писав вiршi). Не вiдаю, чим я йому зможу
допомогти. Математику майже забув, от хiба що по лiтературi... Лiтературу
люблю i знаю, чомусь саме за це найдужче й поважав мене Едик, а не за те,
що я шанований у мiстi лiкар, головний лiкар лiкарнi; ми на рiвних
спереча мося з ним про "Цвiт яблунi" Коцюбинського, "Вечiр у Вiзантi©"
Iрвiна Шоу.
Ось i вокзал. Едик схопив обидвi валiзи й попрямував до виходу. Вiн у
тролейбусi - вищий за всiх, його русявi кучерi понад усiма головами.
Кучерi мовби пiдпира голуба водолазка, менi вiн дуже подоба ться в нiй. I
сама водолазка теж. Люба принесла ©х йому на вибiр - аж три (де допина в
нашому мiстi це закордонне ганчiр'я, я не знаю й досi, одного разу
принесла й менi майку, звичайну майку, тiльки назива ться якось
по-iноземному, ще й з манюсiнькою дiрочкою пiд рукою, i правила за не©
знайома сто карбованцiв, я ледве не пошматував ту майку), на однiй
вишкварював оркестр якихось патланiв, на другiй хизувалася зеленоока
смаглява красуня, третя була чиста; голуба й чиста. Едик вибрав третю.
Люба дрiботить поруч зi мною i охка , що син пiдвередиться; шепоче, що я
поганий батько, не жалiю його, а я йду, посмiхаюся в думцi й милуюся
Едиком. Високий (метр вiсiмдесят два), широкоплечий, вiн ступа широко i
впевнено, й натовп розбива ться об нього, як весняна повiнь об хвилерiз.
Ми йдемо в його кiльватерi...
Едик занiс валiзи до купе й одразу ж подався з вагона, гукнувши, що
бiжить купити мiнерально© води на дорогу. Я чомусь не зовсiм у те повiрив,
а Люба прикле©лася лобом до вiкна, й на обличчi в не© закарбувався вираз,
як у тих хлопцiв зi Скотленд-Ярду, про яких писав ще Конан-Дойль.
Принаймнi вона менi уявлялася саме так. Але i я не втримався, заглянув
через Любине плече. Встиг побачити тiльки голубу сукню та рудувату
кудельку, яка спалахнула, неначе вогник над неопалимою купиною, а далi той
вогник затулила широка Едикова спина. Я знаю цю дiвчинку, точнiше, не
знаю, бачив ©© кiлька разiв з Едиком, - маленька, мiнiатюрна, майже
iграшкова i дуже гарна личком, решту iнформацi© одержав вiд Люби: Катя,
дочка завуча школи од друго© дружини (перша дружина померла), вiдмiнниця,
заступник комсорга школи. Iнформацiя вичерпна, Люба виповiла ©© без
ентузiазму, але й без особливо© тривоги. I дивиться на синове захоплення,
як на дитяче, зрештою, так дивлюся на те i я.
- Покладайся на Аркадiя Васильовича, - наставляла мене Люба. - Вiн
зробить усе. Готель замовить теж...
Цей Аркадiй Васильович видавався менi особою майже мiстичною, опрiч
усього, я не дуже вiрив, що вiн захоче чимось допомогти. Зрештою, з яко©
речi, хто ми йому такi: двоюрiдний брат Любино© подруги! Десята вода на
киселi. Люба бачила його один раз - при©жджав до нашого мiста й зупинявся
в сестри, пили шампанське i ©ли шашлики. Я чомусь на ту вечiрку не
потрапив - мабуть, куняв на якiйсь нарадi або був у вiд'©здi. Одначе Люба
каже: Аркадiй Васильович зробить все, що тiльки зможе. А можливостi його
не малi - завiдуючий чи заступник завiдуючого навчально© частини
iнституту. За день до нашого з Едиком вiд'©зду вона розмовляла з ним по
телефону, вiн сказав, що зустрiне нас на вокзалi. Я страшенно не люблю
будь-кого зобов'язувати. Я не вмiю вiдплачувати, але тут уже нiчого не
вдi ш.
- Пошуруй, може, ще когось знайдеш (мене рiзонуло "пошуруй", я нiколи
не чув од Люби такого слова). - А до того свого однокурсника сходи
обов'язково. Заступник мiнiстра! Щоправда, вiн не по навчальнiй, а по
курортнiй частинi. Все одно - заступник. - Люба зна втричi бiльше за
мене. Розвiдслужба у не© поставлена на широку ногу. Чого не зробить мати
для свого сина! - Може, запроси його на лiто до себе? На виноград i грушi.
- Кого, ректора?
- Не клей дурня. Миколу. Все-таки вчилися разом. Навiть жили в однiй
кiмнатi. На такiй висотi чоловiк!
- Нашим виноградом можна тру©ти мишей...
- Це ж тiльки привiд. Не забудь поздоровити його з орденом.
- З яким орденом? - уже щиро здивувався я.
- Та я ж тобi показувала газету. Нагородили групу лiкарiв. Його -
орденом "Знак пошани".
- Це ж - три мiсяцi тому.
- Нiчого. Ти ж його вiдтодi не бачив.
- I треба йому нашi запросини, якщо вiн вiдав курортами.
- А може... Для цi ©... екзотики. Твое дiло запросити.
Я мовчу. Я не знаю, як менi бути. Може, справдi поздоровити Миколу? Але
ж це принизливо. Коли нагородили - не поздоровляв, а тепер, як став
потрiбним... Засмоктало пiд серцем. Починаю сердитись, воднораз менi ста
соромно. Не знаю чому. Щось тут не гаразд. Чи в мо©х думках, чи в тому,
про що думаю. Мабуть, у мо©х думках, у менi самому. Я не заздрю великим,
тим, що на портретах у коридорах медичних установ та сторiнках
пiдручникiв. Мабуть, через те, що ©х уже нема i що вони - на недосяжнiй
височинi. А от успiхи живих, надто декого з тих, з ким учився, мене iнодi
дратують. Миколинi, зокрема.- Мабуть, через те, що я не вiрю в його
подвижництво i в його талант. Був хитреньким пронозливим студентиком i
висунувся на пустомельствi. Правда, на буряки, на крос зголошувався
першим, ще й iнших закликав. Першим виступав пiсля доповiдей на зборах. А
патологоанатомiю складав тричi. Може, я помиляюся щодо Миколи Поляка?
Може, я чогось не добачив у ньому або вiн змiнився? Я ще заздрю Iгорю
Хворостяному, але то iнша заздрiсть, то - таки талант од бога, i членкора
йому дали не за вправи у красномовствi. Колись i я лелiяв честолюбив!
мрi©. Колись i я сподiвався... А нинi заспоко©вся. Якимись нiкому не
вiдомими чуттями збагнув, що оце - моя вища точка: кандидат медичних наук,
головлiкар мiсько© лiкарнi. Головлiкарство менi нав'язали. Я знаю, що воно
повисло на менi гирею, але несу його, як хрест. Як ото кажуть - гидко
©сти, шкода кинути. Ще можна б напружитися, потягнути з себе жили, i
виборов би докторську! Пiд пенсiю. Щоб отримати диплом, вправити його в
рамку, повiсити на стiнi й показувати внукам. Дивiться, шибеники, ©жте
манну кашу, й ви такими будете. Докторська дисертацiя вже нiчого не
додасть. Лiпше б написати та опублiкувати ще кiлька статей. Менi чогось
трохи не вистачило. Як тому стрiльцевi, що так нiколи й не виконав норму
майстра. Кулi лягають у вiсiмки, дев'ятки... Не вистача однi © одинички.
Але в тому-то й рiч, що ота одиничка варта iнших сотень i тисяч. Так само
стрибуновi не вистача кiлькох сантиметрiв до заповiтно© цифри. I не
вистачить. Бо тодi б одразу всi стали чемпiонами. Я втямив це й собi i
заспоко©вся. Проте це не означа , що я опустив руки i вiдклав гвинтiвку.
Просто тепер я не досадую, не нервуюся, спокiйно набираю кiлькiсть очок,
на яку здатний. Може, саме через це й настала, як кажуть спортсмени,
стабiльнiсть i майже не бува зривiв.
Ми з Любою вийшли и коридор - до купе зайшли i почали розташовуватися
двi молодi жiнки. Двi смаглявi чорнявки в квiтчастих косинках i рясних
сукнях, ©м рокiв по тридцять, замолодi, щоб я пiдбивав клина, й застарi
Едиковi. Тьху, верзеться казна-що старому дурневi. Он Едика й досi нема .
Люба нерву , вийшла з вагона - до вiдходу по©зда лишилося сiм хвилин.
Всiма сво©ми кiлограмами я повис на блискучiй ручцi, зсунув униз вiконну
раму. Прибiг захеканий Едик з однi ю пляшкою води. На перонi Люба
поглядала на годинник.
- Котлети... найперше по©жте котлети, - поспiшливо давала останнi
вказiвки.Ковбаса може полежати. I слухайся Аркадiя Васильовича.- Дзвякнули
буфери, роздушили ще якiсь ©© слова. Вагон повiльно покотився по рейках.-
Дивися ж, тiльки з щитом, - казала вона мовби жартiвливо, а в очах стояла
строга темнота. У тiй темнотi я блукав не раз. Я i любив i проклинав ©©
водночас.- Iнакше - краще не вертайся.
Менi стало украй прикро. Вперше за останнi днi. Я розумiв, що означали
Любинi слова... О, вони мали безлiч значень. Мусиш зробити будь-якою
цiною. В тебе там знайомi, друзi. Використай ©х на повну катушку. Вмри, а
свого досягни. Iнакше ти не чоловiк, а ганчiрка. Iнакше я зневажатиму тебе
до кiпця життя.
Я навiть не оджартувався: мовляв, якщо на щитi - менi вже буде байдуже.
I жарт не смiшний, та й не хотiлося. Чомусь запекло пiд серцем. Хiба можна
виряджати в далеку дорогу близьку людину з таким напуттям? I взагалi, хiба
можна класти такий тягар у душу рiдно© людини? Чи навiть у будь-чию душу.
Адже моя душа й так... i так розiпнута на ста вiтрах. Я теж люблю сина. З
iншого боку - я не послiдущий негiдник. А хто я такий насправдi - не знаю.
Вважаю себе порядною людиною. Але усi вважають себе порядними людьми,
навiть лютi крадi© i зрадники. Тiльки в них трохи iнша фiлософiя
порядностi.
Люба вже майже бiгла, викрикуючи ще щось, тицяла кудись угору i вбiк
пальцями, сердилася, що я такий не-тямковитий. А я не мiг розiбрати ©©
слiв, та не вельми й напружувався. I враз менi сплив на думку соромiцький
анекдот... "Маша, не зраджуй..." - кричить чоловiк, проводжаючи дружину на
курорт, i бiжить вздовж перону. Анекдот такий вульгарний, що менi аж
щелепи звело. Я навiть озирнувся, чи Едик не прочитав мо©х думок? На
щастя, вiн не телепат. Менi звело щелепи ще й через те, що анекдот чомусь
у мо©й думцi повернувся проти мене. В життi я часто намагаюся рятуватися
гумором, але цього разу мiй настрiй пiдупав одразу на кiлька подiлок, як
ртутний стовпчик на погану погоду.
Ми зайшли до купе. Обидвi жiночки, вже переодягненi в спортивнi светри
та спортивнi штани, скромно сидiли в кутку на однiй лавцi - ©хнi мiсця
були вгорi. Це Люба брала нам з Едиком квитки. Едик крутнув бiлу
пластмасову ручку радiо - передавали спортивний огляд. Вiн не спортсмен,
але дивиться спортивнi передачi, я ©х дивлюся теж;'i хоч це таки досить
нудна справа - бiгти до одних ворiт, щоб за пiвхвилини вернутися назад,
але принаймнi нiколи не можна вгадати, чим усе скiнчиться, м'яч там iнодi
забивають i в сво© ворота, в усьому ж iншому ми наперед зна мо кiнець. У
книжках, у фiльмах, у сварках з дружинами, у товариських пиятиках i навiть
у самому життi. Думка тривiальна, але, на жаль, справедлива.
Обидвi жiночки теж iз цiкавiстю слухали спортивнi новини. Потому вони
пили чай (ми з Едиком вiдмовилися), а тодi шепотiлися у сво му кутку.
Обидвi - гарнi собою, одного вiку, одна крупнiша, тiлистiша; такi собi двi
лисички, двi подруги й, напевне ж, пройди, було видно по очах - лукавих,
розжоханих iнтимними та мницями. Я уявив, як вони стрiляють ними десь у
барi, на пляжi, якi саме та мницi вiдкривають одна однiй, i посмiхнувся. I
не мiг вiдгадати, хто вони й чого ©дуть до столицi, а зав'язувати дорожню
розмову не хотiлося. З якогось часу я помiтив, що не люблю дорожнiх
знайомств, хоч, пам'ятаю, колись кидався па першу-лiпшу, звернену до мене
в по©здi, фразу, як мисливський пес на хазяйський поклик "апорт". Тодi я
ще чогось сподiвався вiд таких знайомств i вiд мандрiвок. Жiночки почали
лаштуватися спати, вони не просили нас помiнятися мiсцями, розправили
простирадла на верхнiх полицях, i тодi Едик швидко пiдхопився, запитав, чи
не заперечують вони, якщо вiн ляже зверху. Легко обiперся об полицi, кинув
угору сво молоде тiло. Я визнав його приклад гiдним наслiдування - тiльки
брався вгору по двох вмонтованих збоку приступках. I знову ми
переглянулися з Едиком i залишилися вдоволенi один одним. Потiм
обговорювали спортивнi новини, робили прогнози на гру нашо© збiрно© по
футболу в свiтовому чемпiонатi. Ми не говорили про екзамени, переговорено
досить, та й там, на мiсцi, цих розмов по уникнути. В купе було душно,
страшенно душно, вентиляцiя чи не була увiмкнена, чи не працювала. Едик
нагнувся й дiстав зi столика пляшку з водою, вiн пив просто з горлечка,
запитуючим лiвим (праве закрите пляшкою) оком, чи залишити менi, я кивнув,
щоб пив усю, але вiн одiрвав од рота пляшку й передав менi.
Ми ще з пiвгодини читали. Я - однотомник Габрi ля Маркеса, Едик -
газету. Я, зда ться, у його вiцi газет не читав.
- Тату, - покликав Едик.
- Гов, - так простецьки, трохи пародiйне вiдгукуюся я на його поклик,
коли ми обо у доброму настро©.
- Послухай, що пишуть про наш пивзавод: "Перевiркою встановлено, що в
усiх пляшках присутнi стороннi рiдини. Кiлькiсть стороннiх домiшок - 100
%. З колективом пiдпри мства проведено виховну роботу".
Ми обо регочемо. Смiються i жiнки внизу, вони теж чули, що прочитав
Едик.
Едик часто зачиту менi подiбнi журналiстськi перлини, у нього якась
особлива здатнiсть вiдшукувати ©х. Та й, признатися, я всiх отих статей не
читаю. Едик закинув газету в сiтку, прикрiплену над полицею, лiг на правий
бiк i заснув. Жiнки внизу, очевидно, теж потомилися вiд сво©х та мниць,
уже передивлялися ©х на екранах снiв. Я вимкнув свiтло i враз провалився
на дно глибоченно© криницi. Я знав, що не засну, й не намагався неволити
себе. В по©здах я не сплю майже нiколи.
По©зд летiв через наповнену прохолодою нiч, погойдувався, хилитався на
стрiлках вагон, плямами свiтла в заштореному вiкнi мелькали станцi©. I
думки мо© пролiтали, вихопленi з пiтьми прожитих рокiв, i я чомусь не мiг
зосередитися на жоднiй з них. "До©демо, до©демо, до©демо", - стукотiли
колеса; "екзамени, екзамени, екзамени", - вiдбивали вони свiй ритм;
"всегаразд, всегаразд, всегаразд". Стукiт колiс можна трансформувати в яке
хочеш слово чи й слова.
На сусiднiй полицi тихо спав Един. У цю мить я почував таку з ним
рiднiсть, що сльози бринiли менi пiд горлом. Мабуть, не гоже батьковi
признаватися в такому навiть самому собi - зi старшим сином, iз Вовкою; я
тако© рiдностi i не почував. Хоч всi кажуть, Вовка - викапаний батько. Я
прийнявся до Едика тривогою i любов'ю з першого дня його появи в цьому
свiтi. Коли вiн народився, Люба заплакала i сказала, що ненавидить його.
Вона хотiла дiвчинки, дочки, i лiкарi ©й прогнозували, що буде дочка, вона
вже навiть пiдiбрала ©й iм'я - Лiля. Щоправда, i Едика назвала Едиком теж
вона. Я ж похвалявся сво©м знайомим: "Другий син. Браку не роблю". Едик
засинав тiльки зi мною, i в снi довiрливо тримався сво©ми манюнiми
пальчиками за мiй палець. I, боже мiй, якi то були щасливi днi! Менi й
зараз iнодi бачаться тi iдилi©... З крана у ванну падають краплi, а на днi
вологих ночовок так зворушливо зiбралися докупи жабка, рибка, зелений
крокодидьчик, а вимитi, в бiлих льолях дiти вже лежать у лiжечках, Едик
чека на мiй палець, а Вовка - на мою казку. Люба розвiшу на шворцi в
кухнi випранi льолi. Я порядкую у ваннi, i тиха, аж щемка радiсть
заплiску серце, i таке менi все миле, таке дороге, що хочеться плакати.
Було безглуздям шукати ще якогось визначення для слова "щастя". Який час
Люба вдавала, що син i далi байдужий ©й, але то вже була гра, Люба
опiкувалася Едиком не менше, нiж Вовкою. Люба - хороша мати. То бiльше, на
початку Едик рiс хирлявим i нiмкуватим. Розмовляти вiн почав у два з
половиною роки, i всiм здавалося, що вiн просто лiну ться. "I-i-i" - тиче
пальчиком - дай. "Ням-ням" - ©сти. Неначе маленький дикун. Вiн i далi рiс
мовчакуватим. Не те щоб замкнутим, нi, вiн не цурався дитячого гурту, але
частiше пролежував iз книгою на канапi. Люба, бувало, гнала його на
вулицю, а вiн тiльки плечима знизував: "Ну чого я там не бачив?" Рiдко
ходив у кiно, на пляж, лише перед екзаменами в десятому класi я вперше
побачив його з дiвчиною. Десь iз шостого класу Едик почав стрiмко рости,
його навiть кликали в шкiльну баскетбольну команду, але вiн не пiшов. I
взагалi, окрiм футболу по телевiзору, спорт його не цiкавить. Хоч ранком,
ось уже впродовж десяти рокiв, акуратно робить на балконi зарядку з
гантелями. Я й зараз, крiзь вагонну пiтьму, бачу на балконi його струнку
постать у бiлiй майцi. I так тодi спокiйно, так затишно на серцi.
...Бiлi труси, бiла майка, бiлий чуб в' ться кучерями. Ох, не одна
бiлявка чи чорнявка заплута ться в них. А може, й нi. Едик - хлопець дуже
спокiйний, урiвноважений. Вiн чита серйознi книжки, прочитав навiть
Фрейда, якого не читав я. (не знаю, де вiн тiльки його доп'яв). А ще вiн
любить книги з серi© "Життя славетних" - про Кибальчича, Кравчинського,
Корольова, Хемiнгуея, Фолкнера, i книжки науково-фантастичнi. Я ©х
перестав читати рокiв десять тому. Надто вже у сучасних фантастiв усе
позакручувано, надто вже поперекидано а нiг на голову, дуже це ненауковi
передбачення, не людськi прориви в невiдомiсть, а тонка майстерна гра при
мiсячному затемненнi, вiд яко© iнодi ста моторошно. Едик спереча ться зi
мною, ми з ним на цьому теренi так i не дiйшли згоди. Щоправда, ми не
часто блука мо спiльно думками i на iнших займищах, робота поглина мене
всього, та Едик i не вельми охоче розповiда про те, що дума i що його
цiкавить. Я намагався стати йому не тiльки батьком, а й другом, але це
чомусь у мене (а може, в нас обох) не виходило. Й зараз менi особливо