1211 р. угорський король послав на Галич військо, яке оволоділо містом. Данило, що прибув слідом, був проголошений князем Галицьким. Оскільки управляти він іще не міг і за нього це збиралася робити княгиня Анна, бояри негайно вигнали її. Маленький Данило не хотів розставатися з матір'ю, плакав, а коли один із бояр зібрався відвести його коня, вихопив меч, аби ударити його, та промахнувся і ранив тільки коня. Анна вирвала з його рук меч й умовила залишитися в Галичі, а сама поїхала до Василька в Белз. Однак уже через рік Данило залишив батьків стіл і повернувся до Угорщини. У Галичі проголосив себе князем боярин Володислав – нечуване порушення феодального права, відповідно до якого князем на Русі міг бути лише той, хто ним народився.
1214 p. угорський король, уклавши союз із краківським князем Лешком, знову захопив Галич і посадив тут князем малолітнього сина Коломана, зарученого з дочкою Лешка. Тоді ж Данило з матір'ю за допомогою поляків повернули собі два волинські міста – Тихомль і Перемишль. За словами галицького літописця, «стали княжити там, на Володимир поглядаючи, і сказали вони: “Так чи інакше, а Володимир буде наш”».
Тим часом боротьба за Галич між Польщею та Угорщиною вкрай загострилася. Лешко зрозумів, що програє, тому звернувся до новгородського князя Мстислава Відважного з пропозицією зайняти галицький стіл. Лешко сподівався з допомогою прославленого полководця вигнати угорців і самому запанувати в Галичині. Але його планам не судилося здійснитись. 1219 р. Мстислав на чолі кінної дружини вигнав угорський гарнізон і почав княжити в Галичі. Данило, який уже став повнолітнім і затвердивсь у Володимирі-Волинському, вирішив вступити в союз із новим галицьким князем. Союз цей був скріплений традиційним для того часу династичним шлюбом: Данило одружився з дочкою Мстислава Анною.
Відтоді старший син Романа стає помітною фігурою на політичній арені Східної Європи. Разом із братом Васильком він заходився збирати під єдине правління батьківські землі – і почав з Волині. Данило вигнав поляків із західних областей Волині і відібрав Белз у свого вічного ворога Олександра Всеволодовича. Авторитет молодого князя зростав. Він був сміливим і таланистим, поступово його огорнув ореол героя, підтверджений численними перемогами в боях з ворогами.
1222 р. у причорноморських степах з'явилися монголо-татари. Загроза захоплення нависла над половецькими племенами, і вони звернулися по допомогу до руських князів. Ті зібралися на «снем» – спільний з'їзд – у Києві і справедливо розсудили: «Краще нам зустріти ворога на чужій землі, ніж на своїй». 31 травня 1223 р. об'єднане військо київського, чернігівського, смоленського, галицького, волинського й інших князів зійшлося з монголо-татарами на річці Калка. Під час битви передові загони кочовиків були зім'яті, але тут раптово половці кинулись навтікача, знищуючи флангові руські загони. Для русичів бій закінчився важкою поразкою. За непогодженість дій князі жорстоко поплатилися: багато хто був убитий в бою, а тих, хто вижив, татари поклали під настил, на якому всю ніч бенкетували.
Треба сказати, що в критичний момент битви 22-річний Данило виявив себе як холоднокровний і вмілий воєначальник, хоробрий воїн. Незважаючи на важке поранення в груди, він продовжував битися. Очевидно, доля зберігала його для майбутніх справ: Данило зі своїм тестем Мстиславом Відважним живими повернулися на Русь.
В останні роки свого правління Мстислав зблизився з угорцями і видав свою дочку за королевича Андрія. Той одержав від тестя спочатку Перемишль, а потім і Галич. Перед смертю Мстислав покаявся у скоєному, та було вже пізно. Данилові знову довелося битись за батьківську землю. Щоб заволодіти Галичем, старший Романович подолав опір боярської опозиції, помірявся силами з угорським військом – одним із кращих у Європі, дипломатичними шляхами нейтралізував агресивних польських князів і попутно розгромив хрестоносців під Дорогочином.
Молодий, але вже досвідчений полководець спочатку здійснив масштабну військову реформу. Раніше князі покладалися тільки на свою кінну дружину і народне ополчення, зібране нашвидкуруч і погано навчене. Данило ж своє регулярне піше військо набрав із городян: вони завжди підтримували його в боротьбі з боярами. Нова армія була численною і добре озброєною, а ставка на міський стан у тих історичних умовах виявилась єдино правильною. Саме городяни, які втомилися від нескінченних усобиць, підтримали сходження на престол Данила Романовича в Галичі 1238 р. Про ці події літописець писав: «Кинулися графські мужі до нього, як бджоли до матки, як спраглий до джерела, і прийняв він стіл батька свого і відсвяткував перемогу і поставив на німецьких воротах прапор свій».
Однак благополучне правління Данила в єдиній Галицько-Волинській землі тривало недовго: на сході вже розгортався наступ полчищ Батия на руську землю. Першими удар прийняли Рязань, Володимир-на-Клязьмі, Ростов. 1239 р. були захоплені Переяслав-Південний і Чернігів. Данило Галицький спішно спробував створити антимонгольську коаліцію, вступивши в переговори про військовий союз із угорським королем Белою. Але той відмовив у допомозі Данилові, як і поляки і мазовшани.
Тим часом у грудні 1240 р. орди кочовиків штурмом взяли і майже знищили Київ, а потім пішли на Галицько-Волинську Русь. Були захоплені Володимир, Галич і більшість великих міст князівства. До кінця наступного року Батий завоював усю Південно-Західну Русь. Сам галицько-волинський князь перебував тоді в Польщі, марно намагаючись заручитися допомогою в боротьбі проти татар.
Повернувшись у свої володіння навесні 1241 p., Данило побачив усюди страшні сліди навали. У столиці Волині Володимирі «жодної живої людини не залишилося, церква Святої Богородиці була наповнена трупами, інші церкви були повні трупів і мертвих тіл». Руські землі лежали в руїнах, а колись могутні князі опинилися в залежності в хана. Однією з деяких областей Русі, де не визнавали влади кочовиків, були володіння Данила Галицького. Але Батий не забував про нього. Своєрідним попередженням свавільному князеві послужив набіг на Волинську землю 1243 р. і руйнування Пониззя.
До того ж, користуючись слабістю Русі, влітку 1245 р. об'єднане польсько-угорське військо вдерлося в Галичину. Перша ж фортеця на шляху завойовників – Ярослав – учинила лютий опір. 17 серпня 1245 р. біля її мурів стався вирішальний бій. Данило, командуючи галицькими і волинськими полками, показав себе вмілим і мужнім воєначальником. Угорське військо було розбите вщент.
Того ж року Данилові Романовичу довелося перетворитися на проникливого й обачного дипломата. Батий жадав од нього покори, воювати ж із татарами після бою з угорцями князь просто не міг – найкращі дружинники були втрачені. Зваживши все, він прийняв мужнє рішення: особисто з'явитись у ставку Батия і спробувати встановити з ним мирні відносини. Віддаючи себе у владу татар, Данило був готовий до всього. По дорозі він часто молився, просячи Бога вберегти його від лиха. Прибувши до Батия, князь виконав усі вимоги, запропоновані етикетом ханського двору, і за звичаєм обійшов із подарунками всіх впливових осіб.
Визнання Ордою Данила як законного Галицько-Волинського князя було куплене ним ціною приниження. З іншого боку, ця поїздка підвищила авторитет Данила Романовича в очах західних сусідів. Ніхто більше не збирався зазіхати на його власність.
Зміцнивши свої позиції на Заході і Сході, Данило Галицький почав старанно й енергійно готуватися до звільнення своїх земель від гніту кочовиків. Із цією метою він установив союзницькі відносини з недавніми ворогами – польським князем і угорським королем, а також підписав мирний договір із Литовським князівством. У пошуках союзників князь звернув свій погляд не тільки на захід, але й на схід. Прагнення молодшого брата Олександра Невського Андрія Ярославовича позбутись ординського ярма не залишилося без уваги Данила Романовича. 1251 р. він уклав із главою Володимиро-Суздальського князівства військовий союз, скріплений шлюбом їхніх дітей.
Одночасно Данило відновив переговори з Римом. Аби домогтися від Папи військової допомоги, галицький князь дозволив присутність і діяльність на православних українських землях католицьких чернечих орденів. Рішучим кроком до зближення двох церков мала стати коронація його присланим із Рима королівським вінцем. Розуміючи, що це спричинить гнів ординського хана, Данило барився. Однак 1253 р. у Дорогочині коронація все-таки відбулась. Але крім королівського титулу, ніяких відчутних результатів вона не дала, тому Данило без тіні сумніву розірвав домовленість із Римом.
Залишившись без підтримки перед грізним ворогом, князь-король продовжував зміцнювати старі та зводити нові міста і фортеці, переважно на східних рубежах князівства. Серед них насамперед варто згадати про заснування Львова (1256 p.), названого так на честь його сина Лева. Одночасно Данило переозброював військо. Особливу увагу він приділяв важкооснащеній кінноті. За свідченням літописця, Данило перейняв усе краще в іноземному озброєнні, у тому числі легкі й міцні китайські лати зі шкіри биків, які побачив у тих же монголів. Уся ця робота проводилася поспіхом, тому що татари щорічними набігами нагадували про себе.
Протягом 1252—1257 pp. битви з монголо-татарами були успішними для Галицько-Волинського князівства. Але коли на українські землі прийшли нові загони кочівників під керівництвом досвідченого полководця Бурундая, битися з ними сил уже не було.
Бурундай наказав зруйнувати укріплення в тих містах, узяти які татари не змогли б. Не маючи іншого виходу, Данило і Василько підкорилися. Фортечні споруди великих міст – Данилова, Стожка, Львова, Кременця і Луцька – були знищені. Розуміючи, що татари мстять за його опір, Данило вважав за потрібне виїхати до Польщі, а звідти до Угорщини. Цим він сподівався врятувати Галичину і Волинь від подальшого руйнування.
Повернувшись до рідного Холма 1260 p., Данило Романович Галицький більше не воював, залишивши це заняття молодим – синам і онукам. Останні свої роки він присвятив улаштуванню життя в князівстві. Було закладено нові міста, заохочувався розвиток торгівлі та ремесел, видавалися закони, які захищали селян від сваволі феодалів.
На жаль, нащадки Данила не зберегли цілісності та незалежності Галицько-Волинської Русі. У середині XIV ст. вона була захоплена більш могутніми сусідами – Литвою і Польщею. Але все-таки пам'ять про великого об'єднувача Західної Русі залишилася.
Помер Данило Романович 1264 р. у Холмі (нині Хелм на території Польщі) і був похований у церкві Успіння Богоматері.
Історична роль Данила Галицького, безсумнівно, велика. Він зумів, незважаючи на несприятливі умови, об'єднати Галицьку і Волинську землі в могутнє князівство й успішно протистояв монголо-татарським завойовникам. І нехай йому не вдалося звільнитися від ординського ярма, своєю мудрою державною політикою і полководницьким талантом князь зробив великий внесок у багатовікову традицію боротьби українського народу за незалежність.
Дерюгіна Ірина Іванівна
1214 p. угорський король, уклавши союз із краківським князем Лешком, знову захопив Галич і посадив тут князем малолітнього сина Коломана, зарученого з дочкою Лешка. Тоді ж Данило з матір'ю за допомогою поляків повернули собі два волинські міста – Тихомль і Перемишль. За словами галицького літописця, «стали княжити там, на Володимир поглядаючи, і сказали вони: “Так чи інакше, а Володимир буде наш”».
Тим часом боротьба за Галич між Польщею та Угорщиною вкрай загострилася. Лешко зрозумів, що програє, тому звернувся до новгородського князя Мстислава Відважного з пропозицією зайняти галицький стіл. Лешко сподівався з допомогою прославленого полководця вигнати угорців і самому запанувати в Галичині. Але його планам не судилося здійснитись. 1219 р. Мстислав на чолі кінної дружини вигнав угорський гарнізон і почав княжити в Галичі. Данило, який уже став повнолітнім і затвердивсь у Володимирі-Волинському, вирішив вступити в союз із новим галицьким князем. Союз цей був скріплений традиційним для того часу династичним шлюбом: Данило одружився з дочкою Мстислава Анною.
Відтоді старший син Романа стає помітною фігурою на політичній арені Східної Європи. Разом із братом Васильком він заходився збирати під єдине правління батьківські землі – і почав з Волині. Данило вигнав поляків із західних областей Волині і відібрав Белз у свого вічного ворога Олександра Всеволодовича. Авторитет молодого князя зростав. Він був сміливим і таланистим, поступово його огорнув ореол героя, підтверджений численними перемогами в боях з ворогами.
1222 р. у причорноморських степах з'явилися монголо-татари. Загроза захоплення нависла над половецькими племенами, і вони звернулися по допомогу до руських князів. Ті зібралися на «снем» – спільний з'їзд – у Києві і справедливо розсудили: «Краще нам зустріти ворога на чужій землі, ніж на своїй». 31 травня 1223 р. об'єднане військо київського, чернігівського, смоленського, галицького, волинського й інших князів зійшлося з монголо-татарами на річці Калка. Під час битви передові загони кочовиків були зім'яті, але тут раптово половці кинулись навтікача, знищуючи флангові руські загони. Для русичів бій закінчився важкою поразкою. За непогодженість дій князі жорстоко поплатилися: багато хто був убитий в бою, а тих, хто вижив, татари поклали під настил, на якому всю ніч бенкетували.
Треба сказати, що в критичний момент битви 22-річний Данило виявив себе як холоднокровний і вмілий воєначальник, хоробрий воїн. Незважаючи на важке поранення в груди, він продовжував битися. Очевидно, доля зберігала його для майбутніх справ: Данило зі своїм тестем Мстиславом Відважним живими повернулися на Русь.
В останні роки свого правління Мстислав зблизився з угорцями і видав свою дочку за королевича Андрія. Той одержав від тестя спочатку Перемишль, а потім і Галич. Перед смертю Мстислав покаявся у скоєному, та було вже пізно. Данилові знову довелося битись за батьківську землю. Щоб заволодіти Галичем, старший Романович подолав опір боярської опозиції, помірявся силами з угорським військом – одним із кращих у Європі, дипломатичними шляхами нейтралізував агресивних польських князів і попутно розгромив хрестоносців під Дорогочином.
Молодий, але вже досвідчений полководець спочатку здійснив масштабну військову реформу. Раніше князі покладалися тільки на свою кінну дружину і народне ополчення, зібране нашвидкуруч і погано навчене. Данило ж своє регулярне піше військо набрав із городян: вони завжди підтримували його в боротьбі з боярами. Нова армія була численною і добре озброєною, а ставка на міський стан у тих історичних умовах виявилась єдино правильною. Саме городяни, які втомилися від нескінченних усобиць, підтримали сходження на престол Данила Романовича в Галичі 1238 р. Про ці події літописець писав: «Кинулися графські мужі до нього, як бджоли до матки, як спраглий до джерела, і прийняв він стіл батька свого і відсвяткував перемогу і поставив на німецьких воротах прапор свій».
Однак благополучне правління Данила в єдиній Галицько-Волинській землі тривало недовго: на сході вже розгортався наступ полчищ Батия на руську землю. Першими удар прийняли Рязань, Володимир-на-Клязьмі, Ростов. 1239 р. були захоплені Переяслав-Південний і Чернігів. Данило Галицький спішно спробував створити антимонгольську коаліцію, вступивши в переговори про військовий союз із угорським королем Белою. Але той відмовив у допомозі Данилові, як і поляки і мазовшани.
Тим часом у грудні 1240 р. орди кочовиків штурмом взяли і майже знищили Київ, а потім пішли на Галицько-Волинську Русь. Були захоплені Володимир, Галич і більшість великих міст князівства. До кінця наступного року Батий завоював усю Південно-Західну Русь. Сам галицько-волинський князь перебував тоді в Польщі, марно намагаючись заручитися допомогою в боротьбі проти татар.
Повернувшись у свої володіння навесні 1241 p., Данило побачив усюди страшні сліди навали. У столиці Волині Володимирі «жодної живої людини не залишилося, церква Святої Богородиці була наповнена трупами, інші церкви були повні трупів і мертвих тіл». Руські землі лежали в руїнах, а колись могутні князі опинилися в залежності в хана. Однією з деяких областей Русі, де не визнавали влади кочовиків, були володіння Данила Галицького. Але Батий не забував про нього. Своєрідним попередженням свавільному князеві послужив набіг на Волинську землю 1243 р. і руйнування Пониззя.
До того ж, користуючись слабістю Русі, влітку 1245 р. об'єднане польсько-угорське військо вдерлося в Галичину. Перша ж фортеця на шляху завойовників – Ярослав – учинила лютий опір. 17 серпня 1245 р. біля її мурів стався вирішальний бій. Данило, командуючи галицькими і волинськими полками, показав себе вмілим і мужнім воєначальником. Угорське військо було розбите вщент.
Того ж року Данилові Романовичу довелося перетворитися на проникливого й обачного дипломата. Батий жадав од нього покори, воювати ж із татарами після бою з угорцями князь просто не міг – найкращі дружинники були втрачені. Зваживши все, він прийняв мужнє рішення: особисто з'явитись у ставку Батия і спробувати встановити з ним мирні відносини. Віддаючи себе у владу татар, Данило був готовий до всього. По дорозі він часто молився, просячи Бога вберегти його від лиха. Прибувши до Батия, князь виконав усі вимоги, запропоновані етикетом ханського двору, і за звичаєм обійшов із подарунками всіх впливових осіб.
Визнання Ордою Данила як законного Галицько-Волинського князя було куплене ним ціною приниження. З іншого боку, ця поїздка підвищила авторитет Данила Романовича в очах західних сусідів. Ніхто більше не збирався зазіхати на його власність.
Зміцнивши свої позиції на Заході і Сході, Данило Галицький почав старанно й енергійно готуватися до звільнення своїх земель від гніту кочовиків. Із цією метою він установив союзницькі відносини з недавніми ворогами – польським князем і угорським королем, а також підписав мирний договір із Литовським князівством. У пошуках союзників князь звернув свій погляд не тільки на захід, але й на схід. Прагнення молодшого брата Олександра Невського Андрія Ярославовича позбутись ординського ярма не залишилося без уваги Данила Романовича. 1251 р. він уклав із главою Володимиро-Суздальського князівства військовий союз, скріплений шлюбом їхніх дітей.
Одночасно Данило відновив переговори з Римом. Аби домогтися від Папи військової допомоги, галицький князь дозволив присутність і діяльність на православних українських землях католицьких чернечих орденів. Рішучим кроком до зближення двох церков мала стати коронація його присланим із Рима королівським вінцем. Розуміючи, що це спричинить гнів ординського хана, Данило барився. Однак 1253 р. у Дорогочині коронація все-таки відбулась. Але крім королівського титулу, ніяких відчутних результатів вона не дала, тому Данило без тіні сумніву розірвав домовленість із Римом.
Залишившись без підтримки перед грізним ворогом, князь-король продовжував зміцнювати старі та зводити нові міста і фортеці, переважно на східних рубежах князівства. Серед них насамперед варто згадати про заснування Львова (1256 p.), названого так на честь його сина Лева. Одночасно Данило переозброював військо. Особливу увагу він приділяв важкооснащеній кінноті. За свідченням літописця, Данило перейняв усе краще в іноземному озброєнні, у тому числі легкі й міцні китайські лати зі шкіри биків, які побачив у тих же монголів. Уся ця робота проводилася поспіхом, тому що татари щорічними набігами нагадували про себе.
Протягом 1252—1257 pp. битви з монголо-татарами були успішними для Галицько-Волинського князівства. Але коли на українські землі прийшли нові загони кочівників під керівництвом досвідченого полководця Бурундая, битися з ними сил уже не було.
Бурундай наказав зруйнувати укріплення в тих містах, узяти які татари не змогли б. Не маючи іншого виходу, Данило і Василько підкорилися. Фортечні споруди великих міст – Данилова, Стожка, Львова, Кременця і Луцька – були знищені. Розуміючи, що татари мстять за його опір, Данило вважав за потрібне виїхати до Польщі, а звідти до Угорщини. Цим він сподівався врятувати Галичину і Волинь від подальшого руйнування.
Повернувшись до рідного Холма 1260 p., Данило Романович Галицький більше не воював, залишивши це заняття молодим – синам і онукам. Останні свої роки він присвятив улаштуванню життя в князівстві. Було закладено нові міста, заохочувався розвиток торгівлі та ремесел, видавалися закони, які захищали селян від сваволі феодалів.
На жаль, нащадки Данила не зберегли цілісності та незалежності Галицько-Волинської Русі. У середині XIV ст. вона була захоплена більш могутніми сусідами – Литвою і Польщею. Але все-таки пам'ять про великого об'єднувача Західної Русі залишилася.
Помер Данило Романович 1264 р. у Холмі (нині Хелм на території Польщі) і був похований у церкві Успіння Богоматері.
Історична роль Данила Галицького, безсумнівно, велика. Він зумів, незважаючи на несприятливі умови, об'єднати Галицьку і Волинську землі в могутнє князівство й успішно протистояв монголо-татарським завойовникам. І нехай йому не вдалося звільнитися від ординського ярма, своєю мудрою державною політикою і полководницьким талантом князь зробив великий внесок у багатовікову традицію боротьби українського народу за незалежність.
Дерюгіна Ірина Іванівна
(народ. 1958 р.)
Відома гімнастка. Абсолютна чемпіонка світу (1977, 1979рр.) і Європи (1978р.), п'ятикратна абсолютна чемпіонка СРСР з художньої гімнастики. Старший тренер спеціальної дитячо-юнацької школи олімпійського резерву (з 1983р.), заслужений тренер СРСР (1989р.), суддя міжнародної категорії. Віце-президент Федерації художньої гімнастики України (з 1988 р.).
Ірина Іванівна Дерюгіна за величезний внесок у розвиток українського спорту нагороджена орденом Княгині Ольги III ступеня. Її називають «стильною жінкою», «щасливим тренером», «активним функціонером спорту». Вона вже багато років захоплює і дивує не тільки шанувальників художньої гімнастики, але й світову громадськість своєю цілеспрямованістю, величезною працездатністю, витривалістю і непохитністю волі. Дерюгіна завжди твердо стоїть на ногах. Колись вона полонила вболівальників майстерністю, умінням володіти своїм гнучким і пластичним тілом, зберігаючи протягом усього виступу жіночність і красу, гідну пензля художника. А зараз суворо-чарівна Ірина Іванівна випромінює впевненість у своїх силах і з гордістю носить іще один титул, даний їй за незламний внутрішній стрижень, – «справжня леді Сталь». Ірина завжди чітко знає, чого вона хоче і як цього досягти. За її власним твердженням, вона ніколи не впадала у відчай і не відчувала розчарувань. І хоча вона і йшла второваним батьками шляхом, але всього досягла сама.
Майбутня олімпійська чемпіонка народилася в Києві 11 січня 1958 р. у сім'ї професійних спортсменів: її батько Іван Костянтинович – олімпійський чемпіон із сучасного п'ятиборства, мати Альбіна Миколаївна – тренер із художньої гімнастики. Маленьку Іру, яка ледь навчилася ходити, мама брала із собою на роботу в спортивний зал, де вона занурювалась у світ спорту, тренувань і зборів. Там завжди було гамірно і цікаво: звучала музика і мамин голос, який змушував гімнасток доводити будь-який елемент до досконалості. Дівчинка нікому не заважала, тому що розуміла: всі зайняті справою. Але Ірині зовсім не було нудно. Вона то гралася в ляльки, то уважно спостерігала за граціозними рухами мами і гімнасток. Їй і самій хотілося так само, як вони, витончено і віртуозно пурхати під звуки музики, майстерно виконуючи вправи…
Альбіна Миколаївна відвела дочку до балетної школи, коли Ірі виповнилося всього чотири роки. Їй хотілося, щоб мала опанувала азами хореографічного мистецтва, і навіть якщо в майбутньому вона не стане балериною, то відмінна танцювальна підготовка не зашкодить. І хоча балет дійсно серйозно захопив Іру, після занять вона все одно прибігала в гімнастичний зал до матері. Дівчинка вже тоді підсвідомо рвалася на поміст, думкою повторювала всі рухи гімнасток, але мати не поспішала піддавати її серйозним спортивним навантаженням. І майбутня легенда гімнастики, все ще мріючи стати балериною, у 10-літньому віці вступила до Київського хореографічного училища.
Остаточний вибір між балетом і професійними заняттями гімнастикою Дерюгіна зробила влітку 1972 p., коли її запросили до молодіжної збірної країни. А вже наступної зими вона записала у своєму спортивному щоденнику: «Мій ідеал у художній гімнастиці – Марія Гігова і перша абсолютна чемпіонка світу 1963 р. Людмила Савінкова».
Юна спортсменка дуже вимогливо ставилася до себе, а особливо до того, чим вона займалася. Кожну помилку намагалася проаналізувати і зробити все, щоб надалі її не повторити. Невтомне бажання боротьби і здоровий спортивний азарт допомагали Ірині. Ніщо не могло її зупинити, навіть травма – защемлення меніска правого коліна. Тоді, на Кубку СРСР, який проходив у рідному Києві, вона виступала, перемагаючи нестерпний біль. Однак, дивлячись на неї, ніхто не міг про це здогадатись – Ірина осяйно усміхалася землякам. І перемогла!
Спортивний характер Дерюгіної допомагав переборювати будь-які труднощі. У 15 років вона взяла участь у своєму першому чемпіонаті. Тоді на першості СРСР спортсменка посіла загальне 22-ге місце. Як справедливо вважала мама, Ірі просто не вистачило досвіду. Але ця перша невдача ніяк не відбилася на подальших планах.
Потім був дебют за кордоном, у Голландії. Ірина дуже хвилювалась, але цей виступ привернув увагу професіоналів світового рівня. Про манеру виконання Дерюгіної, артистизм і старанність багато писала преса, пророкуючи їй велике майбутнє. Юній гімнастці аплодували навіть судді, особливо за вправу зі стрічкою, виконану під вальс Андрія Петрова з кінофільму «Стережися автомобіля». Так стрімко почалася воістину тріумфальна хода майбутньої чемпіонки.
1975 р. Ірина стала абсолютною чемпіонкою України, вигравши при цьому і всі окремі види програм. П'ять років поспіль вона була абсолютною чемпіонкою СРСР. Потім до своїх нагород вищої проби вона додала золото абсолютної чемпіонки світу 1977 і 1979 pp. і Європи 1978 p., чемпіонки світу і Європи в окремих видах багатоборства 1975 і 1976 pp. За цими скупими статистичними даними стояли величезна праця, натхнення, майстерність, талант, а найголовніше – упевненість, що, навіть залишивши поміст, вона ніколи не розстанеться з художньою гімнастикою. Ірина Іванівна намагалася нічого не планувати – вона просто крок за кроком, послідовно, спокійно й упевнено йшла до поставленої мети. 1980 р. Дерюгіна закінчила Київський інститут фізичної культури, а три роки по тому вже була старшим тренером спеціальної дитячо-юнацької школи олімпійського резерву (СДЮШОР). З 1988 р. вона віце-президент Федерації художньої гімнастики України і суддя міжнародної категорії.
У листопаді 1980 р. Дерюгіна вийшла заміж за «кращого футболіста Європи», нападника київського «Динамо» Олега Блохіна. 15 січня 1983 р. у них народилася дочка Ірочка, яка зараз живе в Америці й от-от має одержати диплом юриста. Іра Блохіна – натура настільки ж обдарована і схильна захоплюватися (майбутній правознавець пробує себе на естраді, серйозно й успішно займається вивченням іноземних мов), як і цілеспрямована. Як і легендарні батьки, вона знає, що ніщо на світі не дається легко і, щоб досягти успіху, необхідно докласти чималих зусиль. Головне, щоб справа, якою ти займаєшся, тебе по-справжньому хвилювала.
Відома гімнастка. Абсолютна чемпіонка світу (1977, 1979рр.) і Європи (1978р.), п'ятикратна абсолютна чемпіонка СРСР з художньої гімнастики. Старший тренер спеціальної дитячо-юнацької школи олімпійського резерву (з 1983р.), заслужений тренер СРСР (1989р.), суддя міжнародної категорії. Віце-президент Федерації художньої гімнастики України (з 1988 р.).
Ірина Іванівна Дерюгіна за величезний внесок у розвиток українського спорту нагороджена орденом Княгині Ольги III ступеня. Її називають «стильною жінкою», «щасливим тренером», «активним функціонером спорту». Вона вже багато років захоплює і дивує не тільки шанувальників художньої гімнастики, але й світову громадськість своєю цілеспрямованістю, величезною працездатністю, витривалістю і непохитністю волі. Дерюгіна завжди твердо стоїть на ногах. Колись вона полонила вболівальників майстерністю, умінням володіти своїм гнучким і пластичним тілом, зберігаючи протягом усього виступу жіночність і красу, гідну пензля художника. А зараз суворо-чарівна Ірина Іванівна випромінює впевненість у своїх силах і з гордістю носить іще один титул, даний їй за незламний внутрішній стрижень, – «справжня леді Сталь». Ірина завжди чітко знає, чого вона хоче і як цього досягти. За її власним твердженням, вона ніколи не впадала у відчай і не відчувала розчарувань. І хоча вона і йшла второваним батьками шляхом, але всього досягла сама.
Майбутня олімпійська чемпіонка народилася в Києві 11 січня 1958 р. у сім'ї професійних спортсменів: її батько Іван Костянтинович – олімпійський чемпіон із сучасного п'ятиборства, мати Альбіна Миколаївна – тренер із художньої гімнастики. Маленьку Іру, яка ледь навчилася ходити, мама брала із собою на роботу в спортивний зал, де вона занурювалась у світ спорту, тренувань і зборів. Там завжди було гамірно і цікаво: звучала музика і мамин голос, який змушував гімнасток доводити будь-який елемент до досконалості. Дівчинка нікому не заважала, тому що розуміла: всі зайняті справою. Але Ірині зовсім не було нудно. Вона то гралася в ляльки, то уважно спостерігала за граціозними рухами мами і гімнасток. Їй і самій хотілося так само, як вони, витончено і віртуозно пурхати під звуки музики, майстерно виконуючи вправи…
Альбіна Миколаївна відвела дочку до балетної школи, коли Ірі виповнилося всього чотири роки. Їй хотілося, щоб мала опанувала азами хореографічного мистецтва, і навіть якщо в майбутньому вона не стане балериною, то відмінна танцювальна підготовка не зашкодить. І хоча балет дійсно серйозно захопив Іру, після занять вона все одно прибігала в гімнастичний зал до матері. Дівчинка вже тоді підсвідомо рвалася на поміст, думкою повторювала всі рухи гімнасток, але мати не поспішала піддавати її серйозним спортивним навантаженням. І майбутня легенда гімнастики, все ще мріючи стати балериною, у 10-літньому віці вступила до Київського хореографічного училища.
Остаточний вибір між балетом і професійними заняттями гімнастикою Дерюгіна зробила влітку 1972 p., коли її запросили до молодіжної збірної країни. А вже наступної зими вона записала у своєму спортивному щоденнику: «Мій ідеал у художній гімнастиці – Марія Гігова і перша абсолютна чемпіонка світу 1963 р. Людмила Савінкова».
Юна спортсменка дуже вимогливо ставилася до себе, а особливо до того, чим вона займалася. Кожну помилку намагалася проаналізувати і зробити все, щоб надалі її не повторити. Невтомне бажання боротьби і здоровий спортивний азарт допомагали Ірині. Ніщо не могло її зупинити, навіть травма – защемлення меніска правого коліна. Тоді, на Кубку СРСР, який проходив у рідному Києві, вона виступала, перемагаючи нестерпний біль. Однак, дивлячись на неї, ніхто не міг про це здогадатись – Ірина осяйно усміхалася землякам. І перемогла!
Спортивний характер Дерюгіної допомагав переборювати будь-які труднощі. У 15 років вона взяла участь у своєму першому чемпіонаті. Тоді на першості СРСР спортсменка посіла загальне 22-ге місце. Як справедливо вважала мама, Ірі просто не вистачило досвіду. Але ця перша невдача ніяк не відбилася на подальших планах.
Потім був дебют за кордоном, у Голландії. Ірина дуже хвилювалась, але цей виступ привернув увагу професіоналів світового рівня. Про манеру виконання Дерюгіної, артистизм і старанність багато писала преса, пророкуючи їй велике майбутнє. Юній гімнастці аплодували навіть судді, особливо за вправу зі стрічкою, виконану під вальс Андрія Петрова з кінофільму «Стережися автомобіля». Так стрімко почалася воістину тріумфальна хода майбутньої чемпіонки.
1975 р. Ірина стала абсолютною чемпіонкою України, вигравши при цьому і всі окремі види програм. П'ять років поспіль вона була абсолютною чемпіонкою СРСР. Потім до своїх нагород вищої проби вона додала золото абсолютної чемпіонки світу 1977 і 1979 pp. і Європи 1978 p., чемпіонки світу і Європи в окремих видах багатоборства 1975 і 1976 pp. За цими скупими статистичними даними стояли величезна праця, натхнення, майстерність, талант, а найголовніше – упевненість, що, навіть залишивши поміст, вона ніколи не розстанеться з художньою гімнастикою. Ірина Іванівна намагалася нічого не планувати – вона просто крок за кроком, послідовно, спокійно й упевнено йшла до поставленої мети. 1980 р. Дерюгіна закінчила Київський інститут фізичної культури, а три роки по тому вже була старшим тренером спеціальної дитячо-юнацької школи олімпійського резерву (СДЮШОР). З 1988 р. вона віце-президент Федерації художньої гімнастики України і суддя міжнародної категорії.
У листопаді 1980 р. Дерюгіна вийшла заміж за «кращого футболіста Європи», нападника київського «Динамо» Олега Блохіна. 15 січня 1983 р. у них народилася дочка Ірочка, яка зараз живе в Америці й от-от має одержати диплом юриста. Іра Блохіна – натура настільки ж обдарована і схильна захоплюватися (майбутній правознавець пробує себе на естраді, серйозно й успішно займається вивченням іноземних мов), як і цілеспрямована. Як і легендарні батьки, вона знає, що ніщо на світі не дається легко і, щоб досягти успіху, необхідно докласти чималих зусиль. Головне, щоб справа, якою ти займаєшся, тебе по-справжньому хвилювала.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента