У «Портреті Боровського» (1799 р.) живописець зобразив іще бравого генерал-майора в парадній формі з усіма регаліями. Але ні рішучий поворот голови, ні заслужені нагороди, ні хоробрість, написана на обличчі, не приховують від глядача невеликий розум і обмеженість героя суворовських часів. А от психологічний образ опального перського володаря Муртази-Кулі-Хана (1796 p.), який звик приховувати свої почуття, художник ніби й не намагався розкрити, поставивши перед собою суто живописні завдання. Тільки поєднання смутку й пихатості оживляє його екзотичний вигляд. Барвистість і вишуканість колірної гами додають величній позі принца урочистості й монументальності. А розкішний східний одяг – атлас, сап'ян, хутро й коштовності – перетворює портрет Муртази-Кулі-Хана на один із кращих зразків парадного портрета в російському мистецтві.
Виконуючи замовлений портрет О. Б. Куракіна – найближчого сподвижника імператора Павла І, Боровиковський згадав слова свого вчителя Д. Левицького: «Нам доводиться портретувати не лише тих, кого ми поважаємо, хто припав нам до серця. От вам моя порада: звертайтеся до принципу натюрморту. Предмети багато чого можуть розповісти про тих, кому вони належать…» І художник віртуозно і яскраво перетворює образ вельможі на сяючий коштовностями й атрибутами влади і звань «натюрморт».
Поряд із портретами знатних дворян Боровиковський виконував і численні замовлення царської родини. Серед кращих – «Портрет Павла І» (1800 р.), картина-портрет «Катерина II на прогулянці в Царськосельському парку» (середина 1790-х pp.) і портрет великого князя Костянтина Павловича, за який йому було присвоєно звання академіка.
І саме тоді, коли його творчість була повною мірою оцінена двором, 37-річний художник, замість того щоб зосередитися на парадних зображеннях, захопився портретною мініатюрою. Як найбільш гармонійний жанр вона давала можливість передати почуття. Саме в ній, на думку Боровиковського, втілювалися поняття любові і пам'яті – основа основ будь-якого мистецтва. Особливим ліризмом й інтимністю пройнятий «Портрет В. В. Капніста». На невеликих овальних парних портретах зображений Державін зі своєю першою дружиною, дворові дівчата Львова – Лізонька і Дашенька, – і подружжя Львових. Тонко виписані мініатюри зберігали всі риси портретованих до найменших деталей.
Але вершинами мистецтва Боровиковського стали жіночі камерні портрети, у які він уклав усю свою нерозтрачену ніжність. Художник немов милується юністю, оспівує красу і створює для сентиментально-сумних образів особливу манеру письма: м'які переливи приглушених тонів, мальовничу гладкість, «фарфоровість», перламутровість. У незабутніх жіночих портретах, написаних у 1790—1800 pp., утілилася гармонія м'якої і ліричної натури самого художника (портрети Філіппової, Скобєєвої, Арсеньєвої). Сентиментальним і ліричним є здвоєний портрет сестер Гагаріних, об'єднаних загальним настроєм «ніжної мрійності» і любов'ю до музики. Витончені пози, живі очі, ніжні овали юних облич, тонкі переливи сріблясто-сірих, фіолетово-рожевих і блакитних тонів, привітна природа – все говорить про те, що ці славні дівчата можуть жити тільки у світі, повному щирості, незлобивості й доброти.
Для прекрасних жіночих образів Боровиковський створив певний стиль портрета: поясне зображення, заглиблена в задуму фігура, яка спирається рукою на яку-небудь підставку, а тлом для млосного вигину тіла в легкому світлому, немов невагомому, одязі є тихий пейзаж. Досконала гармонія барв і образів. Проте які індивідуальні риси його героїнь і як дивно гарна кожна! А вишукано-витончений портрет Марії Іванівни Лопухіної (1797 р.) викликав навіть поетичний відгук. Я. Полонський сентиментально сумує про швидкоплинність життя, любов і щастя і схиляється перед майстерністю художника, який зумів навічно втілити на полотні свою мрію про красу і гармонію людини, оповивши легким сумом привабливий образ:
На 1810 р. у творчості Боровиковського намітився поворот до романтичного напряму («Портрет Долгорукої»). Але в душі самотнього художника давно оселилися втома і байдужість. Він тужив за батьківщиною, з радістю відкривав свій будинок землякам, які приїхали до Петербурга, і надавав їм посильну допомогу. Відлюдьок, який не любить шуму і суєти, Боровиковський не викладав в Академії і не створив своєї школи малювання. Хоча відомо, що в нього завжди жили троє-п'ятеро учнів. В одному з листів до рідних в Україну він писав, що вся родина його – це куховарка й учні. Пензлю одного з них, І. В. Бугаєвського-Благодарного, належить портрет Володимира Лукича, а О. Г. Венеціанов, майбутній «батько побутового живопису», написав першу біографію свого вчителя.
Володимирові Лукичу сумно жилося в розриві між своїми мріями, уявою і справді сумною дійсністю. Щасливий художник постійно перебував у духовному й інтелектуальному пошуку. Він мучився від несправедливості, яку бачив у суспільстві. Співець краси прирік себе на добровільне відлюдництво, що набуло з роками хворобливого характеру. Завжди схильний до релігійності, він знову звернувся до іконопису. Володимир Лукич писав образи для іконостасів церкви Смоленського цвинтаря і Казанського собору, ікони для Покровської церкви в Романівці (Чернігівська губ.). Він часто працював безкоштовно, а майже всі гроші, які одержував від замовників, і весь пенсіон від академії віддавав бідним.
Філософсько-релігійні шукання привели Боровиковського спочатку в масонську ложу «Умираючий сфінкс». А в 1819р., піддавшись містицизму і сектантству, він вступив до «Духовного союзу» О. Ф. Татаринової. Але й тут на нього чекало гірке розчарування: відсутність щирості, показуха, негласне прагнення до влади. Нечисленні замовлені портрети того часу виконані сухо і прозаїчно жорстко, їхні барви поблякли. Немов щось надломилося в людині: утрачав віру з випивками і покаяннями. Лише батьківські гусла, під тихий перебір яких художник співав українські пісні, іноді оживляли його. 6 квітня 1825 р. В. Л. Боровиковський помер і був похований на Смоленському цвинтарі, для церкви якого так і не встиг написати всі задумані образи. Пішов із життя витончений поет сентиментального образу жінки, але найвизначніші зразки його майстерності відкрили шлях для творчих досягнень художників романтизму.
Бубка Сергій Назарович
Булгаков Михайло Опанасович
Виконуючи замовлений портрет О. Б. Куракіна – найближчого сподвижника імператора Павла І, Боровиковський згадав слова свого вчителя Д. Левицького: «Нам доводиться портретувати не лише тих, кого ми поважаємо, хто припав нам до серця. От вам моя порада: звертайтеся до принципу натюрморту. Предмети багато чого можуть розповісти про тих, кому вони належать…» І художник віртуозно і яскраво перетворює образ вельможі на сяючий коштовностями й атрибутами влади і звань «натюрморт».
Поряд із портретами знатних дворян Боровиковський виконував і численні замовлення царської родини. Серед кращих – «Портрет Павла І» (1800 р.), картина-портрет «Катерина II на прогулянці в Царськосельському парку» (середина 1790-х pp.) і портрет великого князя Костянтина Павловича, за який йому було присвоєно звання академіка.
І саме тоді, коли його творчість була повною мірою оцінена двором, 37-річний художник, замість того щоб зосередитися на парадних зображеннях, захопився портретною мініатюрою. Як найбільш гармонійний жанр вона давала можливість передати почуття. Саме в ній, на думку Боровиковського, втілювалися поняття любові і пам'яті – основа основ будь-якого мистецтва. Особливим ліризмом й інтимністю пройнятий «Портрет В. В. Капніста». На невеликих овальних парних портретах зображений Державін зі своєю першою дружиною, дворові дівчата Львова – Лізонька і Дашенька, – і подружжя Львових. Тонко виписані мініатюри зберігали всі риси портретованих до найменших деталей.
Але вершинами мистецтва Боровиковського стали жіночі камерні портрети, у які він уклав усю свою нерозтрачену ніжність. Художник немов милується юністю, оспівує красу і створює для сентиментально-сумних образів особливу манеру письма: м'які переливи приглушених тонів, мальовничу гладкість, «фарфоровість», перламутровість. У незабутніх жіночих портретах, написаних у 1790—1800 pp., утілилася гармонія м'якої і ліричної натури самого художника (портрети Філіппової, Скобєєвої, Арсеньєвої). Сентиментальним і ліричним є здвоєний портрет сестер Гагаріних, об'єднаних загальним настроєм «ніжної мрійності» і любов'ю до музики. Витончені пози, живі очі, ніжні овали юних облич, тонкі переливи сріблясто-сірих, фіолетово-рожевих і блакитних тонів, привітна природа – все говорить про те, що ці славні дівчата можуть жити тільки у світі, повному щирості, незлобивості й доброти.
Для прекрасних жіночих образів Боровиковський створив певний стиль портрета: поясне зображення, заглиблена в задуму фігура, яка спирається рукою на яку-небудь підставку, а тлом для млосного вигину тіла в легкому світлому, немов невагомому, одязі є тихий пейзаж. Досконала гармонія барв і образів. Проте які індивідуальні риси його героїнь і як дивно гарна кожна! А вишукано-витончений портрет Марії Іванівни Лопухіної (1797 р.) викликав навіть поетичний відгук. Я. Полонський сентиментально сумує про швидкоплинність життя, любов і щастя і схиляється перед майстерністю художника, який зумів навічно втілити на полотні свою мрію про красу і гармонію людини, оповивши легким сумом привабливий образ:
Нікого не залишає байдужим начебто висічене з мармуру обличчя, виточена шия і цей погляд, повний «привабливого суму». Ніжна трепетна дівчина тихо сумує на тлі світлих беріз у блакитнуватій імлі. Розмиті контури, плавні лінії, найтонші нюанси кольору, перламутрові переливи світлотіней створюють повний ліричної чарівності вигляд Лопухіної – найвищий зразок сентименталізму в мистецтві.
Но красоту ее Боровиковский спас,
Так часть души ее от нас не улетела,
И будет этот взгляд и эта прелесть тела
К ней равнодушное потомство привлекать,
Уча его любить, страдать, прощать, молчать.
На 1810 р. у творчості Боровиковського намітився поворот до романтичного напряму («Портрет Долгорукої»). Але в душі самотнього художника давно оселилися втома і байдужість. Він тужив за батьківщиною, з радістю відкривав свій будинок землякам, які приїхали до Петербурга, і надавав їм посильну допомогу. Відлюдьок, який не любить шуму і суєти, Боровиковський не викладав в Академії і не створив своєї школи малювання. Хоча відомо, що в нього завжди жили троє-п'ятеро учнів. В одному з листів до рідних в Україну він писав, що вся родина його – це куховарка й учні. Пензлю одного з них, І. В. Бугаєвського-Благодарного, належить портрет Володимира Лукича, а О. Г. Венеціанов, майбутній «батько побутового живопису», написав першу біографію свого вчителя.
Володимирові Лукичу сумно жилося в розриві між своїми мріями, уявою і справді сумною дійсністю. Щасливий художник постійно перебував у духовному й інтелектуальному пошуку. Він мучився від несправедливості, яку бачив у суспільстві. Співець краси прирік себе на добровільне відлюдництво, що набуло з роками хворобливого характеру. Завжди схильний до релігійності, він знову звернувся до іконопису. Володимир Лукич писав образи для іконостасів церкви Смоленського цвинтаря і Казанського собору, ікони для Покровської церкви в Романівці (Чернігівська губ.). Він часто працював безкоштовно, а майже всі гроші, які одержував від замовників, і весь пенсіон від академії віддавав бідним.
Філософсько-релігійні шукання привели Боровиковського спочатку в масонську ложу «Умираючий сфінкс». А в 1819р., піддавшись містицизму і сектантству, він вступив до «Духовного союзу» О. Ф. Татаринової. Але й тут на нього чекало гірке розчарування: відсутність щирості, показуха, негласне прагнення до влади. Нечисленні замовлені портрети того часу виконані сухо і прозаїчно жорстко, їхні барви поблякли. Немов щось надломилося в людині: утрачав віру з випивками і покаяннями. Лише батьківські гусла, під тихий перебір яких художник співав українські пісні, іноді оживляли його. 6 квітня 1825 р. В. Л. Боровиковський помер і був похований на Смоленському цвинтарі, для церкви якого так і не встиг написати всі задумані образи. Пішов із життя витончений поет сентиментального образу жінки, але найвизначніші зразки його майстерності відкрили шлях для творчих досягнень художників романтизму.
Бубка Сергій Назарович
(народ. 1963 р.)
Видатний спортсмен-легкоатлет, заслужений майстер спорту, чемпіон Олімпійських ігор, переможець п'яти чемпіонатів світу. 35-кратний рекордсмен світу. Герой України. Член виконкому Міжнародного Олімпійського комітету. Бізнесмен, засновник і президент «Клубу Сергія Бубки» (м. Донецьк), народний депутат Верховної Ради України 4-го скликання.
Кожен рекорд – це подія. Та іноді трапляються рекорди, що стають подіями епохальними, відкривають новий етап у розвитку спорту. Така подія сталася 13 липня 1985 р. на невеликому стадіоні в Парижі. Ранком про нього заговорив увесь спортивний світ.
На перших шпальтах найбільших газет з'явилися помітні заголовки і численні фотографії «винуватця спортивної сенсації року» – Сергія Бубки, який, узявши планку на висоті 6 м, установив світовий рекорд у стрибках із жердиною. За висловом однієї з газет, Сергій Бубка зробив «стрибок у XXI століття». І хоча після цього він установив нові рекорди, його перший 6-метровий стрибок відкрив нову еру в цьому виді легкої атлетики.
Видатний спортсмен сучасності (за визначенням X. А. Самаранча) народився 4 грудня 1963 р. у провінційному Ворошиловграді (тепер Луганськ). Сім'я Бубки не мала ніякого відношення до спорту. Батько його, Назар Васильович – військовослужбовець, прапорщик, віддав армії все життя. Мати Валентина Михайлівна – сестра-хазяйка в одній із міських поліклінік. Жили вони дуже скромно, вп'ятьох у маленькому двокімнатному будиночку бабусі на робітничій околиці міста. Сергія та його старшого брата Василя до праці привчали змалку. Удома в дітей були свої постійні обов'язки, які вони виконували завжди разом. Розваги були нехитрі – футбольні баталії на пустирі і змагання на силу й спритність на спортмайданчику військового містечка. «Як дві половинки від різних яблук», – жартувала мама. Справді, за характером брати були абсолютно різні: Василь – спокійний і врівноважений, а Сергій – із тих, кого називають бідовим.
Перше знайомство із «цивілізованим» спортом відбулося в басейні, коли Сергій прийшов записуватися до секції плавання. Але монотонні тренування в обмеженому просторі не привабили хлопчика. Потім була секція спортивної гімнастики, але й там не розкрили його таланту. Зате в стрибковому секторі Бубка опинився завдяки своєму другові Сергію Малахову, який захлинаючись розповідав у дворі, що за допомогою жердини він має намір навчитися стрибати «метрів на п'ять, а то й вище».
Восени 1974 р. відбулася перша зустріч Сергія з молодим тренером Віталієм Опанасовичем Петровим, який іще не підозрював, що приведе худого, незграбного хлопчиська до видатного досягнення.
На тренуваннях Сергійко показував стандартний для свого віку рівень, тому тренер зі спеціалізацією не поспішав, наголошуючи на багатоборній підготовці легкоатлета. Але наполеглива праця, а також природні фізичні дані допомогли через два роки досягти перших результатів. Як не дивно, у стрибках у довжину. У 12-річному віці Бубка був чемпіоном області серед однолітків у цьому виді спорту.
Василь теж непомітно для себе захопився стрибками і почав відвідувати тренування. Незабаром він став показувати кращі в групі результати. Очевидно, працьовитість і наполегливість – їхня сімейна риса. До кінця спортивної кар'єри Сергій і Василь виступали на змаганнях разом. І хоча старший брат менш відомий широкому загалу, на його рахунку багато призових місць як у чемпіонатах СРСР, так і в чемпіонатах Європи і світу.
Навіть їхні спортивні успіхи почалися одночасно. 1978 р. Василь виконав нормативи майстра спорту, а Сергій посів четверте місце на Всесоюзній спартакіаді школярів у Ташкенті, змагаючись із хлопцями на два-три роки старшими за нього. Це була своєрідна тренерська хитрість. Бубка постійно мусив до когось підтягуватись і когось наздоганяти, щоб не стояти на місці.
1979 р. у житті братів настав злам. Услід за тренером вони переїхали до Донецька, де була солідна база для підготовки жердинників. Поступово хлопчики звикли до самостійності: жили в гуртожитку, дбали про себе самі. Спочатку з грошима було скрутно, доводилося заощаджувати. Сергій вражав нових однокласників тим, що, як запаслива домогосподарка, купував у шкільній їдальні дюжину пакетів молока. Але коли хлопці довідалися про особливості побуту братів, дивуватися перестали.
Графік тренувань був дуже щільним, уроки юний атлет учив прямо в трамваї, на шляху зі школи до спортзалу і назад. Незважаючи на це, школу Сергій закінчив без трійок, а вчителі були впевнені, що такій голові місце не в спорті. Проте Бубка розумів: професором стати ніколи не пізно, а поки що він був жердинником, який подає надії.
1980 р. Сергій став чемпіоном країни серед юнаків, виконавши норматив майстра спорту – 5 м 10 см. Після ще декількох успішних стартів наставники молодіжної збірної СРСР увели Бубку до складу команди для поїздки на турнір легкоатлетів соціалістичних країн, що проводився на Кубі. Так почався досвід міжнародних змагань видатного легкоатлета. Не завжди вони були успішними, як, наприклад, чемпіонат Європи серед юніорів у Цюріху, де Сергій посів лише 7-е місце через проблеми із жердиною. Страшно уявити, але спортивні функціонери збиралися поставити на ньому хрест, однак тренер відстояв.
Самолюбство не дозволяло Бубці здаватися. Виконавши норматив майстра спорту міжнародного класу і посівши друге місце на дорослому чемпіонаті країни, він був зарахований до збірної СРСР. Після декількох перевірочних стартів у Ленінграді і Таллінні, де був установлений особистий рекорд – 5 м 72 см, на нього чекав чемпіонат світу в Гельсінкі. Це був перший в історії чемпіонат світу з легкої атлетики, і суперники на ньому виявилися всі як на підбір досвідчені і титуловані: Т. Віньєрон, Б. Олсон, Д. Бекінхем, К. Волков і В. Поляков. Ніхто з керівництва збірної навіть не розраховував, що Бубка візьме медаль, на змагання посилали «обстрілятись». Але зоряний час для спортсмена вже настав – і перше золото світу 1983 р. заблищало на його грудях.
Незважаючи на це, ще цілий рік Бубка змушений був доводити, що нагороду свою він заслужив. Крок за кроком Сергій наближався до підкорення світового рекорду – 5 м 83 см. Нарешті у США, під час участі в «Іграх під дахом» – серії турнірів, організованих Американським атлетичним конгресом, – йому це вдалося. Три перемоги з чотирьох можливих, вище світове досягнення для залів, звання кращого закордонного спортсмена зимового легкоатлетичного сезону Америки – з такими підсумками повертався додому молодий жердинник. «Лос-Анджелес таймс» писала: «Бубка – феноменальний стрибун, просто незбагненний. Він представник нового майбутнього покоління жердинників. Він змушує нас переглянути усталені уявлення про самі можливості людини. Якщо комусь і пощастить підкорити в найближчому майбутньому 6-метрову висоту, то Бубка – претендент номер один».
Природно, що після успішної зими 1984 р. Бубка бачив перед собою лише одну мету – Олімпійські ігри в Лос-Анджелесі. Однак через безглуздий бойкот Радянським Союзом Олімпіади 1984 р. у скарбничці в Сергія тільки одна олімпійська медаль – золото Олімпійських ігор у Сеулі 1988 р.
А тоді свій перший світовий рекорд спортсмен установив у Братиславі – 5 м 85 см. За тиждень у Парижі вже було 5 м 88 см. Третій світовий рекорд за один місяць у виконанні Бубки побачив Лондон 13 липня – 5 м 90 см. Коли Сергій попросив установити планку на 6 м, виявилося, що стійки стадіону «Кристал Пелес» на таку висоту просто не розраховані. Тоді ніхто не припускав, що відмітка «600» підкориться йому рівно за рік у Парижі.
Серія видатних рекордів пояснювалася досить просто: легкоатлета, немов на крилах, несло високе почуття. Його обраницею стала Лілія Тютюнник, майстер спорту з художньої гімнастики, з якою Сергій познайомився в Донецьку на стадіоні «Локомотив», де розташувалась їхня тренувальна база. Зіграли весілля, а вже в липні 1985 р., за кілька днів до встановлення головного рекорду, у них народився син. Назвали його на честь шанованого тренера – Віталієм.
1985 р. виявився нелегким. Занадто ранній початок сезону і застуда призвели до спаду форми. Але вже до чергового турніру серії «Гран-прі», за підсумками якого визначається кращий легкоатлет року, Бубка зумів відновитись і міг упевнено штурмувати 6-метрову висоту.
У той день у Парижі він змагався швидше із собою, ніж із суперниками. Найбільш гідні з них зійшли з дистанції на відмітці 5 м 80 см. Із третьої спроби колись недоступну висоту було підкорено. Ще довгий час ніхто зі спортсменів-жердин-ників не міг перевершити або хоча б повторити цей результат. А Бубка не став довго спочивати на лаврах. Через рік на Іграх Доброї волі в Москві він додав до світового рекорду ще сантиметр.
Цьому передувала серйозна психологічна підготовка. З легкоатлетом працював відомий практикуючий психолог Рудольф Загайнов (його ім'я пов'язують з перемогами А. Карпова, Г. Каспарова, Б. Беккера, П. Буре й ін.). Саме він перед найважливішими стартами налаштовував Бубку на перемогу. Тому жердинник практично не їздив на командні збори, а в секторі перед виходом ні з ким не розмовляв і навіть не вітався, щоб не «розплескати» настрій. Інші ж спортсмени сприймали це як зарозумілість, про що регулярно писали спортивні газети.
За одинадцять років Бубка підняв свій особистий рекорд на 43 см, а світовий рекорд – на 32 см, довівши його до фантастичної оцінки 6 м 15 см. Результат залишається неперевершеним донині. Бубка – єдиний спортсмен, який перемагав на п'ятьох чемпіонатах (з 1985 по 1995 p.). Бували в нього і серйозні спади, які він урешті-решт переборював. Сам Бубка стверджує, що його феномен у колосальній наполегливості й працьовитості, а секрет перемог – у трьох складових: сила, швидкість, техніка.
Як професіонал він усе звик планувати наперед. Тому, пішовши з великого спорту після невдалої для нього Олімпіади в Сіднеї, він не відчув проблем із перекваліфікацією, як багато спортсменів. З початку 1990-х pp. Бубка і його родина постійно проживали в Монте-Карло. Там розташований головний офіс його фірми з виробництва і продажу сухих дріжджів і харчових домішок, що поліпшують смак хліба. 2000 р. у Донецьку був відкритий завод хлібобулочних виробів, і кожний тепер може спробувати «бубкинський хліб». Вибір такого бізнесу не випадковий. Адже головний принцип Сергія Назаровича – «завжди бути корисним людям і рідній країні». Таку ж мету він переслідував, створюючи «Клуб Сергія Бубки» у Донецьку 1990 р. Ця організація є постійним опікуном багатьох дитячих спортивних шкіл і засновником міжнародного турніру «Зірки жердини».
Досвід і професіоналізм Бубки все ще потрібні спорту. З 1999 р. він функціонер виконкому МОК, член Ради Міжнародної легкоатлетичної федерації (ІААФ). І ці аспекти особистості Сергія не менш цікаві, ніж його спортивна кар'єра.
Відстоюючи активну громадянську позицію і будучи широко відомою у світі особистістю, Сергій Назарович справедливо розсудив, що може принести більше користі Україні, діючи як представник вищого органу влади – парламенту. Тому з 2002 р. він ще й народний депутат, займає центристську позицію і є активним членом фракції «Регіони України».
Чудово, що країна відзначила свого героя ще за життя. Феноменальний легкоатлет 2001 р. був нагороджений званням «Герой України». А тепер можна побачити і бронзового Бубку – біля входу на стадіон «Локомотив» у Донецьку. Крім нього, такої честі удостоїлися лише три спортсмени у світі.
Видатний спортсмен-легкоатлет, заслужений майстер спорту, чемпіон Олімпійських ігор, переможець п'яти чемпіонатів світу. 35-кратний рекордсмен світу. Герой України. Член виконкому Міжнародного Олімпійського комітету. Бізнесмен, засновник і президент «Клубу Сергія Бубки» (м. Донецьк), народний депутат Верховної Ради України 4-го скликання.
Кожен рекорд – це подія. Та іноді трапляються рекорди, що стають подіями епохальними, відкривають новий етап у розвитку спорту. Така подія сталася 13 липня 1985 р. на невеликому стадіоні в Парижі. Ранком про нього заговорив увесь спортивний світ.
На перших шпальтах найбільших газет з'явилися помітні заголовки і численні фотографії «винуватця спортивної сенсації року» – Сергія Бубки, який, узявши планку на висоті 6 м, установив світовий рекорд у стрибках із жердиною. За висловом однієї з газет, Сергій Бубка зробив «стрибок у XXI століття». І хоча після цього він установив нові рекорди, його перший 6-метровий стрибок відкрив нову еру в цьому виді легкої атлетики.
Видатний спортсмен сучасності (за визначенням X. А. Самаранча) народився 4 грудня 1963 р. у провінційному Ворошиловграді (тепер Луганськ). Сім'я Бубки не мала ніякого відношення до спорту. Батько його, Назар Васильович – військовослужбовець, прапорщик, віддав армії все життя. Мати Валентина Михайлівна – сестра-хазяйка в одній із міських поліклінік. Жили вони дуже скромно, вп'ятьох у маленькому двокімнатному будиночку бабусі на робітничій околиці міста. Сергія та його старшого брата Василя до праці привчали змалку. Удома в дітей були свої постійні обов'язки, які вони виконували завжди разом. Розваги були нехитрі – футбольні баталії на пустирі і змагання на силу й спритність на спортмайданчику військового містечка. «Як дві половинки від різних яблук», – жартувала мама. Справді, за характером брати були абсолютно різні: Василь – спокійний і врівноважений, а Сергій – із тих, кого називають бідовим.
Перше знайомство із «цивілізованим» спортом відбулося в басейні, коли Сергій прийшов записуватися до секції плавання. Але монотонні тренування в обмеженому просторі не привабили хлопчика. Потім була секція спортивної гімнастики, але й там не розкрили його таланту. Зате в стрибковому секторі Бубка опинився завдяки своєму другові Сергію Малахову, який захлинаючись розповідав у дворі, що за допомогою жердини він має намір навчитися стрибати «метрів на п'ять, а то й вище».
Восени 1974 р. відбулася перша зустріч Сергія з молодим тренером Віталієм Опанасовичем Петровим, який іще не підозрював, що приведе худого, незграбного хлопчиська до видатного досягнення.
На тренуваннях Сергійко показував стандартний для свого віку рівень, тому тренер зі спеціалізацією не поспішав, наголошуючи на багатоборній підготовці легкоатлета. Але наполеглива праця, а також природні фізичні дані допомогли через два роки досягти перших результатів. Як не дивно, у стрибках у довжину. У 12-річному віці Бубка був чемпіоном області серед однолітків у цьому виді спорту.
Василь теж непомітно для себе захопився стрибками і почав відвідувати тренування. Незабаром він став показувати кращі в групі результати. Очевидно, працьовитість і наполегливість – їхня сімейна риса. До кінця спортивної кар'єри Сергій і Василь виступали на змаганнях разом. І хоча старший брат менш відомий широкому загалу, на його рахунку багато призових місць як у чемпіонатах СРСР, так і в чемпіонатах Європи і світу.
Навіть їхні спортивні успіхи почалися одночасно. 1978 р. Василь виконав нормативи майстра спорту, а Сергій посів четверте місце на Всесоюзній спартакіаді школярів у Ташкенті, змагаючись із хлопцями на два-три роки старшими за нього. Це була своєрідна тренерська хитрість. Бубка постійно мусив до когось підтягуватись і когось наздоганяти, щоб не стояти на місці.
1979 р. у житті братів настав злам. Услід за тренером вони переїхали до Донецька, де була солідна база для підготовки жердинників. Поступово хлопчики звикли до самостійності: жили в гуртожитку, дбали про себе самі. Спочатку з грошима було скрутно, доводилося заощаджувати. Сергій вражав нових однокласників тим, що, як запаслива домогосподарка, купував у шкільній їдальні дюжину пакетів молока. Але коли хлопці довідалися про особливості побуту братів, дивуватися перестали.
Графік тренувань був дуже щільним, уроки юний атлет учив прямо в трамваї, на шляху зі школи до спортзалу і назад. Незважаючи на це, школу Сергій закінчив без трійок, а вчителі були впевнені, що такій голові місце не в спорті. Проте Бубка розумів: професором стати ніколи не пізно, а поки що він був жердинником, який подає надії.
1980 р. Сергій став чемпіоном країни серед юнаків, виконавши норматив майстра спорту – 5 м 10 см. Після ще декількох успішних стартів наставники молодіжної збірної СРСР увели Бубку до складу команди для поїздки на турнір легкоатлетів соціалістичних країн, що проводився на Кубі. Так почався досвід міжнародних змагань видатного легкоатлета. Не завжди вони були успішними, як, наприклад, чемпіонат Європи серед юніорів у Цюріху, де Сергій посів лише 7-е місце через проблеми із жердиною. Страшно уявити, але спортивні функціонери збиралися поставити на ньому хрест, однак тренер відстояв.
Самолюбство не дозволяло Бубці здаватися. Виконавши норматив майстра спорту міжнародного класу і посівши друге місце на дорослому чемпіонаті країни, він був зарахований до збірної СРСР. Після декількох перевірочних стартів у Ленінграді і Таллінні, де був установлений особистий рекорд – 5 м 72 см, на нього чекав чемпіонат світу в Гельсінкі. Це був перший в історії чемпіонат світу з легкої атлетики, і суперники на ньому виявилися всі як на підбір досвідчені і титуловані: Т. Віньєрон, Б. Олсон, Д. Бекінхем, К. Волков і В. Поляков. Ніхто з керівництва збірної навіть не розраховував, що Бубка візьме медаль, на змагання посилали «обстрілятись». Але зоряний час для спортсмена вже настав – і перше золото світу 1983 р. заблищало на його грудях.
Незважаючи на це, ще цілий рік Бубка змушений був доводити, що нагороду свою він заслужив. Крок за кроком Сергій наближався до підкорення світового рекорду – 5 м 83 см. Нарешті у США, під час участі в «Іграх під дахом» – серії турнірів, організованих Американським атлетичним конгресом, – йому це вдалося. Три перемоги з чотирьох можливих, вище світове досягнення для залів, звання кращого закордонного спортсмена зимового легкоатлетичного сезону Америки – з такими підсумками повертався додому молодий жердинник. «Лос-Анджелес таймс» писала: «Бубка – феноменальний стрибун, просто незбагненний. Він представник нового майбутнього покоління жердинників. Він змушує нас переглянути усталені уявлення про самі можливості людини. Якщо комусь і пощастить підкорити в найближчому майбутньому 6-метрову висоту, то Бубка – претендент номер один».
Природно, що після успішної зими 1984 р. Бубка бачив перед собою лише одну мету – Олімпійські ігри в Лос-Анджелесі. Однак через безглуздий бойкот Радянським Союзом Олімпіади 1984 р. у скарбничці в Сергія тільки одна олімпійська медаль – золото Олімпійських ігор у Сеулі 1988 р.
А тоді свій перший світовий рекорд спортсмен установив у Братиславі – 5 м 85 см. За тиждень у Парижі вже було 5 м 88 см. Третій світовий рекорд за один місяць у виконанні Бубки побачив Лондон 13 липня – 5 м 90 см. Коли Сергій попросив установити планку на 6 м, виявилося, що стійки стадіону «Кристал Пелес» на таку висоту просто не розраховані. Тоді ніхто не припускав, що відмітка «600» підкориться йому рівно за рік у Парижі.
Серія видатних рекордів пояснювалася досить просто: легкоатлета, немов на крилах, несло високе почуття. Його обраницею стала Лілія Тютюнник, майстер спорту з художньої гімнастики, з якою Сергій познайомився в Донецьку на стадіоні «Локомотив», де розташувалась їхня тренувальна база. Зіграли весілля, а вже в липні 1985 р., за кілька днів до встановлення головного рекорду, у них народився син. Назвали його на честь шанованого тренера – Віталієм.
1985 р. виявився нелегким. Занадто ранній початок сезону і застуда призвели до спаду форми. Але вже до чергового турніру серії «Гран-прі», за підсумками якого визначається кращий легкоатлет року, Бубка зумів відновитись і міг упевнено штурмувати 6-метрову висоту.
У той день у Парижі він змагався швидше із собою, ніж із суперниками. Найбільш гідні з них зійшли з дистанції на відмітці 5 м 80 см. Із третьої спроби колись недоступну висоту було підкорено. Ще довгий час ніхто зі спортсменів-жердин-ників не міг перевершити або хоча б повторити цей результат. А Бубка не став довго спочивати на лаврах. Через рік на Іграх Доброї волі в Москві він додав до світового рекорду ще сантиметр.
Цьому передувала серйозна психологічна підготовка. З легкоатлетом працював відомий практикуючий психолог Рудольф Загайнов (його ім'я пов'язують з перемогами А. Карпова, Г. Каспарова, Б. Беккера, П. Буре й ін.). Саме він перед найважливішими стартами налаштовував Бубку на перемогу. Тому жердинник практично не їздив на командні збори, а в секторі перед виходом ні з ким не розмовляв і навіть не вітався, щоб не «розплескати» настрій. Інші ж спортсмени сприймали це як зарозумілість, про що регулярно писали спортивні газети.
За одинадцять років Бубка підняв свій особистий рекорд на 43 см, а світовий рекорд – на 32 см, довівши його до фантастичної оцінки 6 м 15 см. Результат залишається неперевершеним донині. Бубка – єдиний спортсмен, який перемагав на п'ятьох чемпіонатах (з 1985 по 1995 p.). Бували в нього і серйозні спади, які він урешті-решт переборював. Сам Бубка стверджує, що його феномен у колосальній наполегливості й працьовитості, а секрет перемог – у трьох складових: сила, швидкість, техніка.
Як професіонал він усе звик планувати наперед. Тому, пішовши з великого спорту після невдалої для нього Олімпіади в Сіднеї, він не відчув проблем із перекваліфікацією, як багато спортсменів. З початку 1990-х pp. Бубка і його родина постійно проживали в Монте-Карло. Там розташований головний офіс його фірми з виробництва і продажу сухих дріжджів і харчових домішок, що поліпшують смак хліба. 2000 р. у Донецьку був відкритий завод хлібобулочних виробів, і кожний тепер може спробувати «бубкинський хліб». Вибір такого бізнесу не випадковий. Адже головний принцип Сергія Назаровича – «завжди бути корисним людям і рідній країні». Таку ж мету він переслідував, створюючи «Клуб Сергія Бубки» у Донецьку 1990 р. Ця організація є постійним опікуном багатьох дитячих спортивних шкіл і засновником міжнародного турніру «Зірки жердини».
Досвід і професіоналізм Бубки все ще потрібні спорту. З 1999 р. він функціонер виконкому МОК, член Ради Міжнародної легкоатлетичної федерації (ІААФ). І ці аспекти особистості Сергія не менш цікаві, ніж його спортивна кар'єра.
Відстоюючи активну громадянську позицію і будучи широко відомою у світі особистістю, Сергій Назарович справедливо розсудив, що може принести більше користі Україні, діючи як представник вищого органу влади – парламенту. Тому з 2002 р. він ще й народний депутат, займає центристську позицію і є активним членом фракції «Регіони України».
Чудово, що країна відзначила свого героя ще за життя. Феноменальний легкоатлет 2001 р. був нагороджений званням «Герой України». А тепер можна побачити і бронзового Бубку – біля входу на стадіон «Локомотив» у Донецьку. Крім нього, такої честі удостоїлися лише три спортсмени у світі.
Булгаков Михайло Опанасович
(народ. 1891 р. – пом. 1940 р.)
«Російський радянський письменник», як його характеризували довідкові видання, народився і виріс у Києві. Любов до рідної землі він проніс крізь усю свою творчість, яку один із літературознавців назвав «києвоцентричною».
Творчість Михайла Булгакова стала відомою широкому читачеві з середини 60-х pp. минулого століття. До цього часу твори письменника знало лише вузьке коло друзів, а п'єси, які з успіхом ішли на московських сценах ще в 1930-ті pp., пам'ятали хіба що старожили й фахівці-театрознавці. Що ж, доля цього талановитого письменника виявилася типовою для часу, в якому йому довелося жити.
Народився майбутній письменник і драматург 15 травня 1891 р. у сім'ї доцента Київської духовної академії Опанаса Івановича Булгакова і викладачки жіночої гімназії Варвари Михайлівни Покровської. Услід за первістком Мишком з'явилися погодки Віра і Надія, за ними – Варвара, Микола, Іван, Олена, у яких різниця становила півтора-два роки. Голова сімейства викладав історію релігії, але намагався дати дітям гарну світську освіту. Їхнім вихованням займалася насамперед мати, яку Михайло називав «світлою королевою». Удома вільно говорили французькою, стежили за культурним життям, навчалися музики, мали серйозні захоплення. Батько, наприклад, був завзятим садівником і дуже любив квіти. Мишко досить рано виявив літературний хист (перше оповідання він виніс на сімейний суд у сім років), був гарним оповідачем, грав на роялі, малював. А ще захоплювавсь ентомологією і колекціонував метеликів настільки грамотно, що його колекцію 1919 р. було передано до Київського університету. Крім того, хлопчик мріяв про подорожі в далекі країни і збирав географічні карти.
Особливого достатку вдома не було, але тут завжди панувала атмосфера любові. Швидко зростаюча родина часто переїжджала і змінювала адреси. У різний час Булгакови жили на вулицях Госпітальній, Ільїнській, Прозоровській, у Діонісіївському провулку, на Андріївському узвозі. Особливо теплі спогади зберіг письменник про квартиру на Андріївському, 13, де він жив з 1906 по 1913 p., а вилетівши з гнізда, по можливості його відвідував.
І де б не перебував згодом письменник, він безмірно тужив за землею свого дитинства, у творчості постійно звертався до рідного Міста (так, він писав це слово з великої букви), до Дніпра, панорами Подолу, Володимирської гірки, церков і пам'ятників старовини. Усі його твори містять розсипи київських картинок, образів і вражень, якщо навіть і немає вказівок на це. А тим більше в нарисі «Кий-місто» чи «Записках юного лікаря». Та сама квартира на Андріївському узвозі «перекочувала» із усіма деталями в «Білу гвардію», і прізвище Турбіних не випадкове – його мав один із прадідів Булгакова. Навіть проживши кілька років у Москві, Михайло Опанасович писав: «Серце щемить, хочеться іноді болісно в потяг… і туди. Знову побачити урвища, занесені снігом, Дніпро… Немає кращого міста на світі, ніж Київ».
Але повернімося до хронологічної оповіді. Діти Булгакових здобували початкову освіту вдома, а продовжили навчання в 1 – й Олександрівській гімназії. Мишко провчився в ній вісім років, а потім зовсім свідомо обрав медичний факультет Київського університету Св. Володимира. Справа в тім, що троє братів матері були лікарями. Через сім років і Михайло одержав спеціальність лікаря «з відзнакою».
Ще будучи студентом, М. Булгаков обвінчався 26 квітня 1913 р. з дочкою значного чиновника Тетяною Миколаївною Лаппа (він називав її Тасею). Але через рік почалася Перша світова війна, і Михайло як майбутній медик почав працювати в госпіталях, після закінчення університету добровольцем пішов на фронт і пройшов там добру хірургічну практику. Тася пішла за ним і теж працювала – сестрою милосердя. Звістка про революцію застала їх у Вяземській земській лікарні. Навесні 1918 р. вони виїхали додому. До цього часу згоріла бучацька дача Булгакових, де недавно так безтурботно відпочивала численна рідня і ставилися Мишкові п'єски та інтермедії. Михайло не мав ніяких звісток від братів (вони опинилися пізніше в Парижі, де й залишилися жити). Кожна нова влада оголошувала свою мобілізацію, у тому числі й медиків. Так, за наказом денікінців М. Булгаков вирушив на Північний Кавказ, де вже йшла Громадянська війна.
В одній з автобіографій Михайло Опанасович згадує, що саме тоді, 1919 p., «їдучи в розхитаному потягу, при світлі свічечки, уставленої в пляшку з-під гасу, написав перше маленьке оповідання», а потім опублікував його в газеті «Грозный». На початку 1920 р. у Владикавказі Булгаков переніс тяжкий тиф, а коли видужав, шпиталь розформували, а сам лікар виявився непотрібним. Тетяна Миколаївна розповідала, що вони тоді недоїдали. І Михайло Опанасович вирішив зайнятися літературною працею: співробітничав у російському театрі, відкритому у Владикавказі, де зарплати не давали, але підкидали дещо з харчів, і писав у російськомовні газети. Два роки пройшли в активному пошуку. Перші спроби пера виявилися вдалими: п'єси драматурга-початківця «Глиняні женихи», «Самооборона», «Паризькі комунари» було відзначено, а останню Головрепертком навіть рекомендував до постановки в московських театрах. Булгакову стало зрозуміло, що це його шлях.
1921 p., погостювавши кілька днів на батьківщині, подружжя виїхало до Москви. Звідти Михайло Опанасович уже через півтора місяця напише: «Шлях пошуків роботи і спеціальність, намічені мною ще в Києві, виявилися зовсім правильними». Не похитнули цю впевненість і труднощі – не було ні грошей, ні речей, ні житла, ні роботи. Першу квартиру Булгакови одержали після того, як звернулися по допомогу до Н. К. Крупської. Це була кімната на Садовій, 10, де в «Майстрі і Маргариті» Булгаков оселить своїх героїв.
Занурившись у літературне життя столиці, М. Булгаков працював спочатку секретарем літвідділу Головполітпросвіти, а потім улаштувався фейлетоністом у газету «Гудок», де підібралася на диво талановита братія: Олеша, Катаев, Ільф, Петров, Паустовський. Писав він іще для берлінської російської газети «Накануне». У додатку до неї, а також у журналі «Рупор» побачили світло «Дияволіада», «Записки на манжетах», «Пригоди Чичикова», «Сорок сороків», «Фатальні яйця», «Дорожні замітки», «Багряний острів» й інші. Усього за рік Булгаков написав роман «Біла гвардія» про події Громадянської війни на півдні країни; у журналі «Россия» вийшли перші 13 розділів, але повністю твір був надрукований лише 1966 р. «Роман цей я люблю понад усі мої речі», – зізнавався Булгаков. На його ґрунті він незабаром створив п'єсу «Дні Турбіних», яку прийняв до постановки Московський художній театр.
«Російський радянський письменник», як його характеризували довідкові видання, народився і виріс у Києві. Любов до рідної землі він проніс крізь усю свою творчість, яку один із літературознавців назвав «києвоцентричною».
Творчість Михайла Булгакова стала відомою широкому читачеві з середини 60-х pp. минулого століття. До цього часу твори письменника знало лише вузьке коло друзів, а п'єси, які з успіхом ішли на московських сценах ще в 1930-ті pp., пам'ятали хіба що старожили й фахівці-театрознавці. Що ж, доля цього талановитого письменника виявилася типовою для часу, в якому йому довелося жити.
Народився майбутній письменник і драматург 15 травня 1891 р. у сім'ї доцента Київської духовної академії Опанаса Івановича Булгакова і викладачки жіночої гімназії Варвари Михайлівни Покровської. Услід за первістком Мишком з'явилися погодки Віра і Надія, за ними – Варвара, Микола, Іван, Олена, у яких різниця становила півтора-два роки. Голова сімейства викладав історію релігії, але намагався дати дітям гарну світську освіту. Їхнім вихованням займалася насамперед мати, яку Михайло називав «світлою королевою». Удома вільно говорили французькою, стежили за культурним життям, навчалися музики, мали серйозні захоплення. Батько, наприклад, був завзятим садівником і дуже любив квіти. Мишко досить рано виявив літературний хист (перше оповідання він виніс на сімейний суд у сім років), був гарним оповідачем, грав на роялі, малював. А ще захоплювавсь ентомологією і колекціонував метеликів настільки грамотно, що його колекцію 1919 р. було передано до Київського університету. Крім того, хлопчик мріяв про подорожі в далекі країни і збирав географічні карти.
Особливого достатку вдома не було, але тут завжди панувала атмосфера любові. Швидко зростаюча родина часто переїжджала і змінювала адреси. У різний час Булгакови жили на вулицях Госпітальній, Ільїнській, Прозоровській, у Діонісіївському провулку, на Андріївському узвозі. Особливо теплі спогади зберіг письменник про квартиру на Андріївському, 13, де він жив з 1906 по 1913 p., а вилетівши з гнізда, по можливості його відвідував.
І де б не перебував згодом письменник, він безмірно тужив за землею свого дитинства, у творчості постійно звертався до рідного Міста (так, він писав це слово з великої букви), до Дніпра, панорами Подолу, Володимирської гірки, церков і пам'ятників старовини. Усі його твори містять розсипи київських картинок, образів і вражень, якщо навіть і немає вказівок на це. А тим більше в нарисі «Кий-місто» чи «Записках юного лікаря». Та сама квартира на Андріївському узвозі «перекочувала» із усіма деталями в «Білу гвардію», і прізвище Турбіних не випадкове – його мав один із прадідів Булгакова. Навіть проживши кілька років у Москві, Михайло Опанасович писав: «Серце щемить, хочеться іноді болісно в потяг… і туди. Знову побачити урвища, занесені снігом, Дніпро… Немає кращого міста на світі, ніж Київ».
Але повернімося до хронологічної оповіді. Діти Булгакових здобували початкову освіту вдома, а продовжили навчання в 1 – й Олександрівській гімназії. Мишко провчився в ній вісім років, а потім зовсім свідомо обрав медичний факультет Київського університету Св. Володимира. Справа в тім, що троє братів матері були лікарями. Через сім років і Михайло одержав спеціальність лікаря «з відзнакою».
Ще будучи студентом, М. Булгаков обвінчався 26 квітня 1913 р. з дочкою значного чиновника Тетяною Миколаївною Лаппа (він називав її Тасею). Але через рік почалася Перша світова війна, і Михайло як майбутній медик почав працювати в госпіталях, після закінчення університету добровольцем пішов на фронт і пройшов там добру хірургічну практику. Тася пішла за ним і теж працювала – сестрою милосердя. Звістка про революцію застала їх у Вяземській земській лікарні. Навесні 1918 р. вони виїхали додому. До цього часу згоріла бучацька дача Булгакових, де недавно так безтурботно відпочивала численна рідня і ставилися Мишкові п'єски та інтермедії. Михайло не мав ніяких звісток від братів (вони опинилися пізніше в Парижі, де й залишилися жити). Кожна нова влада оголошувала свою мобілізацію, у тому числі й медиків. Так, за наказом денікінців М. Булгаков вирушив на Північний Кавказ, де вже йшла Громадянська війна.
В одній з автобіографій Михайло Опанасович згадує, що саме тоді, 1919 p., «їдучи в розхитаному потягу, при світлі свічечки, уставленої в пляшку з-під гасу, написав перше маленьке оповідання», а потім опублікував його в газеті «Грозный». На початку 1920 р. у Владикавказі Булгаков переніс тяжкий тиф, а коли видужав, шпиталь розформували, а сам лікар виявився непотрібним. Тетяна Миколаївна розповідала, що вони тоді недоїдали. І Михайло Опанасович вирішив зайнятися літературною працею: співробітничав у російському театрі, відкритому у Владикавказі, де зарплати не давали, але підкидали дещо з харчів, і писав у російськомовні газети. Два роки пройшли в активному пошуку. Перші спроби пера виявилися вдалими: п'єси драматурга-початківця «Глиняні женихи», «Самооборона», «Паризькі комунари» було відзначено, а останню Головрепертком навіть рекомендував до постановки в московських театрах. Булгакову стало зрозуміло, що це його шлях.
1921 p., погостювавши кілька днів на батьківщині, подружжя виїхало до Москви. Звідти Михайло Опанасович уже через півтора місяця напише: «Шлях пошуків роботи і спеціальність, намічені мною ще в Києві, виявилися зовсім правильними». Не похитнули цю впевненість і труднощі – не було ні грошей, ні речей, ні житла, ні роботи. Першу квартиру Булгакови одержали після того, як звернулися по допомогу до Н. К. Крупської. Це була кімната на Садовій, 10, де в «Майстрі і Маргариті» Булгаков оселить своїх героїв.
Занурившись у літературне життя столиці, М. Булгаков працював спочатку секретарем літвідділу Головполітпросвіти, а потім улаштувався фейлетоністом у газету «Гудок», де підібралася на диво талановита братія: Олеша, Катаев, Ільф, Петров, Паустовський. Писав він іще для берлінської російської газети «Накануне». У додатку до неї, а також у журналі «Рупор» побачили світло «Дияволіада», «Записки на манжетах», «Пригоди Чичикова», «Сорок сороків», «Фатальні яйця», «Дорожні замітки», «Багряний острів» й інші. Усього за рік Булгаков написав роман «Біла гвардія» про події Громадянської війни на півдні країни; у журналі «Россия» вийшли перші 13 розділів, але повністю твір був надрукований лише 1966 р. «Роман цей я люблю понад усі мої речі», – зізнавався Булгаков. На його ґрунті він незабаром створив п'єсу «Дні Турбіних», яку прийняв до постановки Московський художній театр.