Оксана Очкурова, Т. Н. Харченко, И. І. Рудичева
100 знаменитих людей України
Від авторів
Україна дала світу чимало яскравих і цікавих особистостей. І сто героїв цієї книги – лише дещиця з їх числа. Автори намагалися представити в ній найбільш видатні постаті минулого і сучасності, тих, хто своєю працею і талантами прославив країну, вплинув на хід її історії.
«Нація виявляє себе не лише в людях, яким вона дає життя, але й у тім, яким людям вона віддає почесті, яких людей пам'ятає», – говорив Джон Кеннеді. Якщо звернутися до історичної пам'яті української нації, то протягом тривалого часу головними її символами незмінно залишалися Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Грушевський. При цьому варто зазначити: життєписи були настільки ідеалізовані й оповиті всілякими міфологічними нашаруваннями, що скоріше нагадували історичні архетипи, ніж біографії реальних людей. Тому, розповідаючи про цих видатних особистостей, автори прагнули зняти з їхніх портретів хрестоматійний глянець і познайомити читача з маловідомими фактами їхнього життя і діяльності.
Іще більш далеким від історичної правди було представлено в біографічній літературі життєвий шлях таких державних і політичних діячів, як Іван Мазепа, Симон Петлюра, Нестор Махно, Степан Бандера. Тривалий час їхня роль в історії України викликала суперечливі оцінки, які робили з цих людей не національних героїв, а ізгоїв суспільства. Суперечки навколо них тривають і сьогодні, але навіть їхні супротивники не можуть не визнати того, що всі вони, безсумнівно, є неабиякими особистостями, які виявили чимало сили волі й мужності в найтрагічніші періоди життя країни.
Донедавна українці вкрай мало знали про своїх видатних співвітчизників, які з різних причин були змушені залишити батьківщину. Більшість із них забуто. Така ж доля випала й тим, хто став жертвою сталінських репресій, представникам дисидентського руху, борцям за права людини в Україні. А тим часом саме ці люди сприяли зростанню авторитету української науки і культури далеко за межами країни. От чому в сучасній галереї видатних людей України гідне місце посідають Михайло Драгоманов і Олександр Архипенко, Серж Лифар і Володимир Винниченко, Дмитро Чижевський і Микола Бердяев, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл.
Серед героїв цієї книги – не лише українці, але й представники інших національностей. Їхні імена тут не випадкові, оскільки для одних Україна була малою батьківщиною, інші тривалий час жили і працювали на українській землі вже в зрілі роки. Не можна не погодитися з російським ученим, академіком Д. Лихачовим, який стверджував, що «національні особливості зближують людей… а не вилучають їх із національного оточення інших народів, не замикають народи в собі». Тож не варто дивуватися тому, що в історичній пам'яті українського народу почесне місце завжди посідатимуть імена Шолом-Алейхема, Івана Айвазовського, Архипа Куїнджі, Миколи Пирогова, Іллі Мечникова, Сергія Прокоф'єва і багатьох інших видатних «неукраїнців». До речі, вони були набагато мудріші за деяких своїх нащадків і ніколи не відокремлювали свою долю від української землі і того народу, серед якого жили і діяли. Варто згадати хоча б рядки з листа М. Гоголя, адресовані А. О. Смирновій-Россет: «Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа, хохляцька чи російська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тільки, що ніяк би не віддав переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровані Богом, і, як навмисно, кожна з них порізно містить в собі те, чого немає в іншій…» Ці слова, написані в середині XIX століття, залишаються актуальними й сьогодні.
«Нація виявляє себе не лише в людях, яким вона дає життя, але й у тім, яким людям вона віддає почесті, яких людей пам'ятає», – говорив Джон Кеннеді. Якщо звернутися до історичної пам'яті української нації, то протягом тривалого часу головними її символами незмінно залишалися Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Грушевський. При цьому варто зазначити: життєписи були настільки ідеалізовані й оповиті всілякими міфологічними нашаруваннями, що скоріше нагадували історичні архетипи, ніж біографії реальних людей. Тому, розповідаючи про цих видатних особистостей, автори прагнули зняти з їхніх портретів хрестоматійний глянець і познайомити читача з маловідомими фактами їхнього життя і діяльності.
Іще більш далеким від історичної правди було представлено в біографічній літературі життєвий шлях таких державних і політичних діячів, як Іван Мазепа, Симон Петлюра, Нестор Махно, Степан Бандера. Тривалий час їхня роль в історії України викликала суперечливі оцінки, які робили з цих людей не національних героїв, а ізгоїв суспільства. Суперечки навколо них тривають і сьогодні, але навіть їхні супротивники не можуть не визнати того, що всі вони, безсумнівно, є неабиякими особистостями, які виявили чимало сили волі й мужності в найтрагічніші періоди життя країни.
Донедавна українці вкрай мало знали про своїх видатних співвітчизників, які з різних причин були змушені залишити батьківщину. Більшість із них забуто. Така ж доля випала й тим, хто став жертвою сталінських репресій, представникам дисидентського руху, борцям за права людини в Україні. А тим часом саме ці люди сприяли зростанню авторитету української науки і культури далеко за межами країни. От чому в сучасній галереї видатних людей України гідне місце посідають Михайло Драгоманов і Олександр Архипенко, Серж Лифар і Володимир Винниченко, Дмитро Чижевський і Микола Бердяев, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл.
Серед героїв цієї книги – не лише українці, але й представники інших національностей. Їхні імена тут не випадкові, оскільки для одних Україна була малою батьківщиною, інші тривалий час жили і працювали на українській землі вже в зрілі роки. Не можна не погодитися з російським ученим, академіком Д. Лихачовим, який стверджував, що «національні особливості зближують людей… а не вилучають їх із національного оточення інших народів, не замикають народи в собі». Тож не варто дивуватися тому, що в історичній пам'яті українського народу почесне місце завжди посідатимуть імена Шолом-Алейхема, Івана Айвазовського, Архипа Куїнджі, Миколи Пирогова, Іллі Мечникова, Сергія Прокоф'єва і багатьох інших видатних «неукраїнців». До речі, вони були набагато мудріші за деяких своїх нащадків і ніколи не відокремлювали свою долю від української землі і того народу, серед якого жили і діяли. Варто згадати хоча б рядки з листа М. Гоголя, адресовані А. О. Смирновій-Россет: «Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа, хохляцька чи російська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тільки, що ніяк би не віддав переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровані Богом, і, як навмисно, кожна з них порізно містить в собі те, чого немає в іншій…» Ці слова, написані в середині XIX століття, залишаються актуальними й сьогодні.
Айвазовський Іван Костянтинович
Справжнє ім'я – Ованес Костянтинович Гайвазовський (народ. 1817 р. – пом. 1900 р.)
Видатний російський художник-мариніст і баталіст. Академік живопису, професор Академії художеств, член Амстердамської академії мистецтв. Живописець Головного морського штабу. Володар багатьох почесних нагород, серед яких золота медаль від папи Григорія XVI («Хаос», 1839р.), золота медаль на виставках у Луврі («Буря біля берегів Абхазії», 1843р.), орден Почесного легіону (1857р.). Засновник Музею старожитностей (1871 р.), художньої майстерні, картинної галереї, концертного залу у Феодосії.
Вірменська сім'я Айвазянів давно оселилася в Криму і з роками навіть прізвище предків набуло іншого звучання – Гайвазян. 17 липня 1817 р. у Феодосії з'явився на світ Ованес, якому судилося стати знаменитим художником-мариністом і нині гордістю двох держав – України і Росії. Його родина жила бідно: батько писав скарги і прохання на базарі, мати господарювала і сліпнула над вишивкою. Нестаток змусив їх віддати старшого сина Гарика купцю-вірменину для влаштування його у вірменський монастир в Італії. А молодший Ованес (по-нашому Іван) уже в 10 років працював «хлопчиком» у міській кав'ярні. Він прекрасно грав на скрипці й співав, але найбільшою радістю для нього було малювати самоварним вугіллям на стінах будинків. Цей «настінний живопис» помітив архітектор Кох, який подарував Ованесу перші олівці і папір, а потім показав малюнки градоначальнику О. І. Казначеєву. Олександр Іванович, ставши губернатором, забрав підлітка з собою до Сімферополя, поселив у своєму будинку, віддав до гімназії.
1833 р. Гайвазяна було прийнято казенним пансіонером до Петербурзької академії художеств у клас М. Н. Воробйова. Підліток із легкістю переносив напівголодне існування. Він учився пильно спостерігати натуру, вгадувати її «душу і мову», передавати настрій у пейзажі. Іванові було всього 17 років, коли він до найменших деталей міг скопіювати пейзажі Сильвестра Щедріна і Клода Мореля. Заданий на другому році навчання ескіз «Зрадництво Іуди» привернув загальну увагу, і президент О. М. Оленін оголосив Гайвазовського (його прізвище знову змінили) кращим учнем, майбутньою зіркою і гордістю академії.
1835 р. Іван потрапив в учні до французького художника-мариніста Філіппа Таннера. Учитель виявився менш талановитим, але дуже заздрим і, очорнивши роботу Гайвазовського – етюд «Повітря над морем» – перед Миколою І, накликав на юного художника царську немилість. Протягом року Оленін, Одоєвський, Томилін, Жуковський, які брали участь у його долі, не могли нічого змінити. І лише відомий художник-баталіст О. І. Зауервейд реабілітував Гайвазовського і переконав царя відправити юнака разом з Ф. П. Літке в літнє плавання по Балтиці. За кілька місяців офіцери навчили Івана розбиратися в складному пристрої й оснащенні кораблів російського та іноземного флоту. Моряків підкупила щира любов юнака до морської стихії і кораблів. Екіпаж прозвав його «морським вовченям». Написавши в цьому плаванні перші п'ять марин, Гайвазовський нерозривно пов'язав свою долю з морем і російським флотом.
Заняття з К. Брюлловим і М. Воробйовим дали свої плоди. Двадцятирічний юнак став майстром, чудовим художником-мариністом. Спілкування з О. Пушкіним і М. Глинкою налаштувало його розум на урочисте оспівування природи. «Прекрасне має бути величним». Гайвазовський рано усвідомив, що служіння мистецтву – це не смиренність і не спокійне споглядання життя, а дія, кропітка щоденна праця. Рада Академії скоротила йому термін навчання на два роки, а золота медаль першого ступеня (1837 р.) за успіхи в живописі дозволяла вирушити за кордон, але Гайвазовського послали в Крим «писати з натури морські види». Подорожуючи Кримом і Кавказом (генерал Раєвський, начальник Чорноморської берегової лінії, запросив його спостерігати бойові дії флоту проти турків), він зробив безліч ескізів і написав такі відомі полотна, як «Вид Керчі», «Морський берег», «Місячна ніч у Гурзуфі», «Десант у Субаші». Серце юного художника було повне подяки людям (М. Лазареву, П. Нахімову, В. Корнілову і простим матросам), які поділилися з ним знаннями про море та своїм душевним багатством. Прекрасна зорова пам'ять допомагала Гайвазовському переносити свої спогади на полотно. У дощовому Петербурзі він міг написати будь-який пейзаж Криму, а за розповідями очевидців створити мальовничу баталію, чітко знаючи, який вигляд має кожен корабель.
1840 р. художник здійснив пенсіонерську поїздку до Італії. У монастирі він відшукав брата-ченця, який порадив йому змінити прізвище, щоб воно було ближчим до первісного вірменського. З тих пір Іван Костянтинович усі свої картини підписував прізвищем Айвазовський. Молодий художник увесь час присвячував живопису, а з майстерні виходив лише до музеїв, для роботи на природі або для зустрічей з М. В. Гоголем і О. А. Івановим. Айвазовський помітив, що його ретельно виписані на пленері полотна залишають байдужими глядачів, зате написані по пам'яті викликають замилування. Адже в такі пейзажі він вносив свої яскраві враження, свій захват перед неповторністю кожної миті в природі. Художник почав писати лише в майстерні, де були тільки голі стіни, а на полотно наносив спогади про гру світла й тіней на морській поверхні, на вершинах гір і на зелені дерев, про рух хвиль і нескінченні відтінки води, райдужне сяйво морських бризок у променях сонця. Писав на одному подиху, жагуче, із захопленням і не відходив від мольберта, поки не завершував картину. «Неаполітанська ніч», «Буря», «Хаос» привернули до його творчості загальну увагу, а коли папа Григорій XVI придбав «Хаос» для картинної галереї Ватикану й особисто познайомився з автором, Європа визнала, що Айвазовський – кращий у світі художник-мариніст. Тепер уже його твори копіювали юні учні, і морські види «а-ля Айвазовський» з'явилися в кожній крамниці.
У душі художника поряд із рідною Феодосією та Чорним морем міцно, на все життя посіла своє місце Неаполітанська затока. А серце Івана Костянтиновича зігріла зустріч з балериною Марією Тальоні, жінкою, яка назавжди залишилася в його пам'яті і жила там, оповита серпанком нездійсненної мрії. Вона була старша за Айвазовського на 13 років і не зважилася відкрити своїх почуттів, а він навіть не сподівався на взаємність.
1843 р. Іван Костянтинович став єдиним російським художником, якого французький уряд запросив виставити картини в Луврі. Після цього почалася тріумфальна хода його картин містами Європи. Ними милувалися Лондон і Лісабон, Мадрид і Гренада, Севілья і Барселона, Гібралтар і Мальта… Скрізь він робив численні замальовки для майбутніх картин: будинки, кораблі, скелясті береги. За 4 роки Айвазовський створив 80 картин, в основному марин, із зображенням морських бур і корабельних аварій, тихого моря, місячних ночей. Його картини розійшлися по всій Європі. У Голландії, на батьківщині морського живопису, він був удостоєний звання члена Амстердамської академії мистецтв.
Наприкінці літа 1844 p., завоювавши європейські столиці, Айвазовський повернувся до Петербурга, де його чекали пошана і слава, звання академіка живопису. У званні першого живописця художник був зарахований до Головного морського штабу і за його дорученням писав види російських північних портів і приморських міст. Він став модним художником, разом зі славою з'явилися й гроші, але Іван Костянтинович відчував, що справжню радість йому приносять праця і творчість, і вирішив повернутися до Феодосії. У рідному місті він побудував маєток Шейх-Мамай на березі моря, у якому працювалося йому легко й радісно. Усі городяни любили Івана Костянтиновича і з радістю вшановували майстра на 10-літньому ювілеї художньої діяльності. Севастополь відправив ескадру з шести військових кораблів вітати свого головного живописця. Честолюбство Айвазовського було задоволено: колись бідний хлопчисько став щедрим батьком рідного міста.
Звістка про майбутнє одруження видатного художника з бідною гувернанткою-англійкою сколихнула світське товариство 1847 p., але Айвазовський відвіз свою обраницю Юлію Яківну Гревс од пересудів до Феодосії. Одначе молодій дружині не сподобалося жити в глушині, незабаром почалися докори, й Айвазовському довелось усвідомити абсолютну несхожість їхніх характерів і поглядів. На дванадцятому році подружнього життя Юлія залишила чоловіка, забравши із собою чотирьох дочок: Олександру, Олену, Марію і Жанну. І хоча вона тільки зрідка дозволяла їм відвідувати батька, всі дівчата згодом повернулися в батьківський дім. Проте ніякі сімейні негаразди не змогли відірвати художника від творчості. У ці роки він створив безсмертне полотно «Дев'ятий вал» (1850 р.), у якому зіткнув стихію шторму та мужність і волю людини, яка відстоює своє життя.
Нахімов, відвідавши виставку картин про перемоги Чорноморського флоту, сказав художнику: «Дивуюся вашому генію… Не можу зрозуміти, як можна, не будучи на місці, правильно все зобразити». 1854 р. кілька днів Айвазовський перебував в обложеному Севастополі, коли англійці штурмували місто. Він був присутній при затопленні російських кораблів і захисті Мамаєвого кургану і все життя повертався до зображення героїчних подій тих грізних днів. Серед найбільш відомих картин – «Облога Севастополя», «Оборона Севастополя» (1859 р.) і «Мамаїв курган» (1893 p.).
Тільки зрідка на нетривалий час Айвазовський залишав рідне місто, щоб показувати свої роботи в Петербурзі, Москві, Тифлісі, Флоренції. І його марини були різноманітні, як і саме море – «Крижані гори» (1870 p.), «Веселка» (1873 p.), «Неаполітанська затока» (1874 р.). А мешканці Феодосії пишалися земляком не лише як художником зі світовим ім'ям. Айвазовський вибудував у місті Музей старожитностей і сам займався розкопками. У своєму маєтку відкрив художню майстерню і картинну галерею. Домігся будівництва у Феодосії торгового порту і залізниці й провів туди воду від свого джерела. У батька міста постійно було багато справ і турбот. І найголовніше – у життя Івана Костянтиновича знову прийшло кохання. Шлюб із молодою вдовою Ганною Микитівною Саркізовою зробив його знову щасливим. Вона стала вірною супутницею і доброю господинею у величезному будинку, заповненому дітьми, онуками і картинами.
Айвазовський ні на день не припиняв роботи. Виставлена в Галереї Третьякова картина «Чорне море» (1886 р.) змушувала завмирати відвідувачів перед первозданною стихією, якій І. М. Крамськой дав найвищу оцінку: «Дух Божий, що носиться над безоднею». Картини, написані на одному подиху, художник виношував роками. «Починаючи писати будь-яку картину, я не створюю її відразу на полотні, а тільки копіюю з можливою точністю ту картину, що раніше склалася в моїй уяві і вже стоїть перед моїми очима. У картинах моїх завжди бере участь, крім рук і фантазії, ще й моя художня пам'ять».
Одного разу, 1895 p., після відкриття своєї 120-ї персональної виставки, Айвазовський на прохання Куїнджі дав урок в Академії. Вражені учні спостерігали, як, відібравши всього 4 фарби, за 1 годину 50 хв. художник перетворив сіре полотно на бурхливе море, легкими штрихами виписавши корабель із повною оснасткою, що бореться зі штормом. Тому ніхто не сумнівався, коли рознісся слух, що Айвазовський за 10 днів написав колосальних розмірів картину. Стоячи перед полотном «Серед хвиль» (1898 p.), будь-який учень і художник розумів: для того щоб створити таку картину, потрібне ціле життя. «Усе моє попереднє життя було підготовкою до картини, яку ви бачите», – слова, сказані художником про цей шедевр, можна було б віднести до багатьох його полотен.
Почалося XX століття. Айвазовський зустрів його щасливим, в оточенні великої родини, що включала не лише рідних і близьких, але й усіх, хто мав потребу в його допомозі, кому він робив добро. «Країною Айвазовського» називали земляки Феодосію, і він як добрий геній не тільки допомагав процвітанню міста, а ще й у половини феодосійських родин хрестив дітей і майже всіх бідних наречених обдаровував посагом. Художник раптово помер на 83-му році життя, 19 квітня 1900 р., не встигнувши дописати картину «Вибух турецького корабля». Вся Феодосія йшла за його труною. У годину похорону весняний день потьмянів, почав накрапати дощ, море сумно билося об берег.
Видатний російський художник-мариніст і баталіст. Академік живопису, професор Академії художеств, член Амстердамської академії мистецтв. Живописець Головного морського штабу. Володар багатьох почесних нагород, серед яких золота медаль від папи Григорія XVI («Хаос», 1839р.), золота медаль на виставках у Луврі («Буря біля берегів Абхазії», 1843р.), орден Почесного легіону (1857р.). Засновник Музею старожитностей (1871 р.), художньої майстерні, картинної галереї, концертного залу у Феодосії.
Вірменська сім'я Айвазянів давно оселилася в Криму і з роками навіть прізвище предків набуло іншого звучання – Гайвазян. 17 липня 1817 р. у Феодосії з'явився на світ Ованес, якому судилося стати знаменитим художником-мариністом і нині гордістю двох держав – України і Росії. Його родина жила бідно: батько писав скарги і прохання на базарі, мати господарювала і сліпнула над вишивкою. Нестаток змусив їх віддати старшого сина Гарика купцю-вірменину для влаштування його у вірменський монастир в Італії. А молодший Ованес (по-нашому Іван) уже в 10 років працював «хлопчиком» у міській кав'ярні. Він прекрасно грав на скрипці й співав, але найбільшою радістю для нього було малювати самоварним вугіллям на стінах будинків. Цей «настінний живопис» помітив архітектор Кох, який подарував Ованесу перші олівці і папір, а потім показав малюнки градоначальнику О. І. Казначеєву. Олександр Іванович, ставши губернатором, забрав підлітка з собою до Сімферополя, поселив у своєму будинку, віддав до гімназії.
1833 р. Гайвазяна було прийнято казенним пансіонером до Петербурзької академії художеств у клас М. Н. Воробйова. Підліток із легкістю переносив напівголодне існування. Він учився пильно спостерігати натуру, вгадувати її «душу і мову», передавати настрій у пейзажі. Іванові було всього 17 років, коли він до найменших деталей міг скопіювати пейзажі Сильвестра Щедріна і Клода Мореля. Заданий на другому році навчання ескіз «Зрадництво Іуди» привернув загальну увагу, і президент О. М. Оленін оголосив Гайвазовського (його прізвище знову змінили) кращим учнем, майбутньою зіркою і гордістю академії.
1835 р. Іван потрапив в учні до французького художника-мариніста Філіппа Таннера. Учитель виявився менш талановитим, але дуже заздрим і, очорнивши роботу Гайвазовського – етюд «Повітря над морем» – перед Миколою І, накликав на юного художника царську немилість. Протягом року Оленін, Одоєвський, Томилін, Жуковський, які брали участь у його долі, не могли нічого змінити. І лише відомий художник-баталіст О. І. Зауервейд реабілітував Гайвазовського і переконав царя відправити юнака разом з Ф. П. Літке в літнє плавання по Балтиці. За кілька місяців офіцери навчили Івана розбиратися в складному пристрої й оснащенні кораблів російського та іноземного флоту. Моряків підкупила щира любов юнака до морської стихії і кораблів. Екіпаж прозвав його «морським вовченям». Написавши в цьому плаванні перші п'ять марин, Гайвазовський нерозривно пов'язав свою долю з морем і російським флотом.
Заняття з К. Брюлловим і М. Воробйовим дали свої плоди. Двадцятирічний юнак став майстром, чудовим художником-мариністом. Спілкування з О. Пушкіним і М. Глинкою налаштувало його розум на урочисте оспівування природи. «Прекрасне має бути величним». Гайвазовський рано усвідомив, що служіння мистецтву – це не смиренність і не спокійне споглядання життя, а дія, кропітка щоденна праця. Рада Академії скоротила йому термін навчання на два роки, а золота медаль першого ступеня (1837 р.) за успіхи в живописі дозволяла вирушити за кордон, але Гайвазовського послали в Крим «писати з натури морські види». Подорожуючи Кримом і Кавказом (генерал Раєвський, начальник Чорноморської берегової лінії, запросив його спостерігати бойові дії флоту проти турків), він зробив безліч ескізів і написав такі відомі полотна, як «Вид Керчі», «Морський берег», «Місячна ніч у Гурзуфі», «Десант у Субаші». Серце юного художника було повне подяки людям (М. Лазареву, П. Нахімову, В. Корнілову і простим матросам), які поділилися з ним знаннями про море та своїм душевним багатством. Прекрасна зорова пам'ять допомагала Гайвазовському переносити свої спогади на полотно. У дощовому Петербурзі він міг написати будь-який пейзаж Криму, а за розповідями очевидців створити мальовничу баталію, чітко знаючи, який вигляд має кожен корабель.
1840 р. художник здійснив пенсіонерську поїздку до Італії. У монастирі він відшукав брата-ченця, який порадив йому змінити прізвище, щоб воно було ближчим до первісного вірменського. З тих пір Іван Костянтинович усі свої картини підписував прізвищем Айвазовський. Молодий художник увесь час присвячував живопису, а з майстерні виходив лише до музеїв, для роботи на природі або для зустрічей з М. В. Гоголем і О. А. Івановим. Айвазовський помітив, що його ретельно виписані на пленері полотна залишають байдужими глядачів, зате написані по пам'яті викликають замилування. Адже в такі пейзажі він вносив свої яскраві враження, свій захват перед неповторністю кожної миті в природі. Художник почав писати лише в майстерні, де були тільки голі стіни, а на полотно наносив спогади про гру світла й тіней на морській поверхні, на вершинах гір і на зелені дерев, про рух хвиль і нескінченні відтінки води, райдужне сяйво морських бризок у променях сонця. Писав на одному подиху, жагуче, із захопленням і не відходив від мольберта, поки не завершував картину. «Неаполітанська ніч», «Буря», «Хаос» привернули до його творчості загальну увагу, а коли папа Григорій XVI придбав «Хаос» для картинної галереї Ватикану й особисто познайомився з автором, Європа визнала, що Айвазовський – кращий у світі художник-мариніст. Тепер уже його твори копіювали юні учні, і морські види «а-ля Айвазовський» з'явилися в кожній крамниці.
У душі художника поряд із рідною Феодосією та Чорним морем міцно, на все життя посіла своє місце Неаполітанська затока. А серце Івана Костянтиновича зігріла зустріч з балериною Марією Тальоні, жінкою, яка назавжди залишилася в його пам'яті і жила там, оповита серпанком нездійсненної мрії. Вона була старша за Айвазовського на 13 років і не зважилася відкрити своїх почуттів, а він навіть не сподівався на взаємність.
1843 р. Іван Костянтинович став єдиним російським художником, якого французький уряд запросив виставити картини в Луврі. Після цього почалася тріумфальна хода його картин містами Європи. Ними милувалися Лондон і Лісабон, Мадрид і Гренада, Севілья і Барселона, Гібралтар і Мальта… Скрізь він робив численні замальовки для майбутніх картин: будинки, кораблі, скелясті береги. За 4 роки Айвазовський створив 80 картин, в основному марин, із зображенням морських бур і корабельних аварій, тихого моря, місячних ночей. Його картини розійшлися по всій Європі. У Голландії, на батьківщині морського живопису, він був удостоєний звання члена Амстердамської академії мистецтв.
Наприкінці літа 1844 p., завоювавши європейські столиці, Айвазовський повернувся до Петербурга, де його чекали пошана і слава, звання академіка живопису. У званні першого живописця художник був зарахований до Головного морського штабу і за його дорученням писав види російських північних портів і приморських міст. Він став модним художником, разом зі славою з'явилися й гроші, але Іван Костянтинович відчував, що справжню радість йому приносять праця і творчість, і вирішив повернутися до Феодосії. У рідному місті він побудував маєток Шейх-Мамай на березі моря, у якому працювалося йому легко й радісно. Усі городяни любили Івана Костянтиновича і з радістю вшановували майстра на 10-літньому ювілеї художньої діяльності. Севастополь відправив ескадру з шести військових кораблів вітати свого головного живописця. Честолюбство Айвазовського було задоволено: колись бідний хлопчисько став щедрим батьком рідного міста.
Звістка про майбутнє одруження видатного художника з бідною гувернанткою-англійкою сколихнула світське товариство 1847 p., але Айвазовський відвіз свою обраницю Юлію Яківну Гревс од пересудів до Феодосії. Одначе молодій дружині не сподобалося жити в глушині, незабаром почалися докори, й Айвазовському довелось усвідомити абсолютну несхожість їхніх характерів і поглядів. На дванадцятому році подружнього життя Юлія залишила чоловіка, забравши із собою чотирьох дочок: Олександру, Олену, Марію і Жанну. І хоча вона тільки зрідка дозволяла їм відвідувати батька, всі дівчата згодом повернулися в батьківський дім. Проте ніякі сімейні негаразди не змогли відірвати художника від творчості. У ці роки він створив безсмертне полотно «Дев'ятий вал» (1850 р.), у якому зіткнув стихію шторму та мужність і волю людини, яка відстоює своє життя.
Нахімов, відвідавши виставку картин про перемоги Чорноморського флоту, сказав художнику: «Дивуюся вашому генію… Не можу зрозуміти, як можна, не будучи на місці, правильно все зобразити». 1854 р. кілька днів Айвазовський перебував в обложеному Севастополі, коли англійці штурмували місто. Він був присутній при затопленні російських кораблів і захисті Мамаєвого кургану і все життя повертався до зображення героїчних подій тих грізних днів. Серед найбільш відомих картин – «Облога Севастополя», «Оборона Севастополя» (1859 р.) і «Мамаїв курган» (1893 p.).
Тільки зрідка на нетривалий час Айвазовський залишав рідне місто, щоб показувати свої роботи в Петербурзі, Москві, Тифлісі, Флоренції. І його марини були різноманітні, як і саме море – «Крижані гори» (1870 p.), «Веселка» (1873 p.), «Неаполітанська затока» (1874 р.). А мешканці Феодосії пишалися земляком не лише як художником зі світовим ім'ям. Айвазовський вибудував у місті Музей старожитностей і сам займався розкопками. У своєму маєтку відкрив художню майстерню і картинну галерею. Домігся будівництва у Феодосії торгового порту і залізниці й провів туди воду від свого джерела. У батька міста постійно було багато справ і турбот. І найголовніше – у життя Івана Костянтиновича знову прийшло кохання. Шлюб із молодою вдовою Ганною Микитівною Саркізовою зробив його знову щасливим. Вона стала вірною супутницею і доброю господинею у величезному будинку, заповненому дітьми, онуками і картинами.
Айвазовський ні на день не припиняв роботи. Виставлена в Галереї Третьякова картина «Чорне море» (1886 р.) змушувала завмирати відвідувачів перед первозданною стихією, якій І. М. Крамськой дав найвищу оцінку: «Дух Божий, що носиться над безоднею». Картини, написані на одному подиху, художник виношував роками. «Починаючи писати будь-яку картину, я не створюю її відразу на полотні, а тільки копіюю з можливою точністю ту картину, що раніше склалася в моїй уяві і вже стоїть перед моїми очима. У картинах моїх завжди бере участь, крім рук і фантазії, ще й моя художня пам'ять».
Одного разу, 1895 p., після відкриття своєї 120-ї персональної виставки, Айвазовський на прохання Куїнджі дав урок в Академії. Вражені учні спостерігали, як, відібравши всього 4 фарби, за 1 годину 50 хв. художник перетворив сіре полотно на бурхливе море, легкими штрихами виписавши корабель із повною оснасткою, що бореться зі штормом. Тому ніхто не сумнівався, коли рознісся слух, що Айвазовський за 10 днів написав колосальних розмірів картину. Стоячи перед полотном «Серед хвиль» (1898 p.), будь-який учень і художник розумів: для того щоб створити таку картину, потрібне ціле життя. «Усе моє попереднє життя було підготовкою до картини, яку ви бачите», – слова, сказані художником про цей шедевр, можна було б віднести до багатьох його полотен.
Почалося XX століття. Айвазовський зустрів його щасливим, в оточенні великої родини, що включала не лише рідних і близьких, але й усіх, хто мав потребу в його допомозі, кому він робив добро. «Країною Айвазовського» називали земляки Феодосію, і він як добрий геній не тільки допомагав процвітанню міста, а ще й у половини феодосійських родин хрестив дітей і майже всіх бідних наречених обдаровував посагом. Художник раптово помер на 83-му році життя, 19 квітня 1900 р., не встигнувши дописати картину «Вибух турецького корабля». Вся Феодосія йшла за його труною. У годину похорону весняний день потьмянів, почав накрапати дощ, море сумно билося об берег.
Шуми, негодою хвилюйся:
Він був, о море, твій співець.
Амосов Микола Михайлович
(народ. 1913 р. – пом. 2002 р.)
Відомий кардіохірург, біокібернетик, учений-експериментатор, громадський діяч. Директор Інституту серцево-судинної хірургії, завідувач відділу біологічної кібернетики в Інституті кібернетики. Академік Національної академії наук України, член-кореспондент Академії медичних наук, професор. Герой Соціалістичної Праці (1973р.), лауреат Ленінської (1961р.) і Державної (1973р.) премій СРСР і трьох Державних премій УРСР, нагороджений багатьма урядовими нагородами. Автор наукових і науково-популярних книг.
«Старіти – погано, але це єдиний спосіб пожити довше», – полюбляв повторювати Микола Амосов – людина, діянням і оптимізму котрої можна тільки позаздрити. Він боявся не смерті, а лише старості, оскільки бачив у ній ворога, що заважає повнокровно думати і діяти, – а саме цьому він присвятив усе своє життя від народження і до самої смерті.
Народився Микола 6 грудня 1913 р. в селі Вільховому, недалеко від Череповця. Мати-акушерка була нарозхват на кілька сіл. І вдень і вночі породіллі вимагали допомоги Кирилівни, – і першими спогадами дитинства для її сина стали довгі години чекання. Хлопчик фактично виховувався без батька, тому що той після повернення з фронту почав пити, завів іншу родину і назавжди залишився для нього «чужим». Микола ріс кволим і нетовариським, гуляти не любив, був незграбним і дуже боявся видатися смішним, завжди відчуваючи свою неповноцінність. «Так і в школу пішов – самотній». Жили дуже бідно, недоїдали: мати заробляла небагато, а подарунків не брала і до того ж намагалася дати гарну освіту своїй старшій незаконнонародженій дочці Марії. І Микола з дитинства пізнав увесь тягар нелегкої селянської праці.
Щойно хлопчик навчився читати, він закохався в книги і вже ніколи не розлучався з ними. Микола закінчив початкову школу в селі, а середню – у Череповці. Навчався легко, був записаний одразу до трьох бібліотек, а от ким бути далі, за нього вирішила держава: 9-й клас несподівано закрили (1930 р.) і учням запропонували на вибір – механічний технікум у місті або навчання на лісника під Ленінградом. Коштів на життя вдалині від домівки в Амосова не було, і він став студентом-«техніком», а по закінченні технікуму працював в Архангельську змінним механіком на електростанції при великому лісопильному заводі. Тут же він уперше закохався й 1934 р. одружився із симпатичною бухгалтеркою Галиною Соболевою.
Роботу на виробництві Микола вважав справою нудною. Він завжди мав пристрасть до вигадування, конструювання і тому вступив до Всесоюзного заочного індустріального інституту в Москві на енергетичний факультет (1934 p.), мріючи зайнятися суто наукою. А дружина витримала іспити в Архангельському медінституті. Але коли на обрії «замаячила» армія, Амосов, склавши на відмінно всі вступні іспити, опинився в одному інституті з Галею. Щоб не відставати від дружини, за перший рік навчання проштудіював програму відразу двох курсів. Навчання, як і раніше, не завдавало проблем: залишався вільний час, аби заробити викладанням у фельдшерській школі та зайнятися «наукою».
У цей час Амосов близько познайомився з професором фізики Лашкарьовим, який відкрив студенту дивний світ парапсихології. Саме йому й показав студент креслення штучного серця. «Дурниця, але ідея логічна, – згадував потім академік. – Тепер за принципом такого насоса створили протези серця, деякі працюють уже по декілька місяців, поки донора для пересадки підбирають».
1939 р. Амосов з відзнакою закінчив інститут і вирішив продовжити заняття фізіологією, проте місце в аспірантурі було тільки з хірургії. А для диплома в Заочному інституті, який він через «недовантаження» так і не кинув, зробив проект великого аероплана з паровим котлом і турбіною. Ідея була цікавою, і хоча до виробництва її не прийняли, Амосов 1940 p. одержав іще один диплом з відзнакою як інженер «паросилових установок електростанцій».
На той час подружжя вирішило пожити окремо (розлучилися 1940 p.), і Микола, «утікши з аспірантури», почав працювати ординатором-хірургом у Череповецькій міжрайонній лікарні, а також викладати анатомію й улюблену фізіологію у фельдшерській школі. Однак армія та хірургія прийшли за ним самі. З перших днів війни Амосов працював у комісії з мобілізації, а потім був призначений провідним хірургом у польовий пересувний госпіталь «ППГ-2266 на кінній тязі». У цьому госпіталі й на цій посаді він прослужив усю війну і зустрів День Перемоги в німецькому місті Ельбінгу. Спогади про цей період життя лягли в основу повісті «ППГ-2266, або Записки військового хірурга» (1974 р.). Амосов назавжди запам'ятав це «море страждань людських», навчився досконало оперувати будь-яку частину тіла і лікувати будь-які ускладнення. Особливо добре він опанував тактику і методику операцій при пораненнях грудей, суглобів і переломів стегна. Для вирішення головної проблеми – поранення грудей – хірург розробив свою операцію і «добряче насобачився на судинах!». Але кожна смерть солдата була для нього трагедією, і Амосов одного разу навіть спробував покінчити життя самогубством.
На фронті Микола Михайлович одружився з прекрасною операційною сестрою – українкою Лідією Денисенко, яка пішла на війну добровільно після третього курсу педінституту і служила в медсанбаті, а після виходу з оточення була відряджена до його госпіталю. Але якщо для більшості солдатів війна закінчилася, то для подружжя Амосових продовжувалася до вересня 1945 р. у Маньчжурії. Служити в армії Микола Михайлович страшенно не хотів. Але піти йому, майору, відзначеному багатьма бойовими нагородами, було дуже непросто. Допоміг другий диплом – інженерний. Амосов одержав призначення від Міністерства медичної промисловості завідувати головним операційним корпусом Інституту Скліфосовського й упорядковувати техніку. «Сумний і неприємний період життя… Не прижився я тоді, у 46-му, в Москві. І не тому, що кімната була чотири метри, їжа погана і короста на голові. Роботи не було, хірургії… І дивитися чужу роботу набридло. Отруєний самостійністю: дай мені, і я зроблю».
Та й науковим працям Амосова довго не давали ходу: він одержав негативні відгуки на три дисертації, а вісім наукових статей навіть не ризикнув відсилати. Замість столичного неробства Микола Михайлович віддав перевагу напруженій роботі завідувача відділення в Брянській обласній лікарні, ставши одночасно головним хірургом області. За шість років виконав багато нових і вже знайомих із фронту операцій: на шлунку, стравоході, нирках. Але найважливішими були резекції легень – при абсцесах, раку і туберкульозі. Доти він ніколи їх не робив, тому сам розробив методику і за чотири роки прооперував хворих більше за всіх у країні – понад три тисячі.
1948 р. Микола Амосов захистив кандидатську дисертацію і вже через рік вибрав тему для докторської: «Резекції легень при туберкульозі». У 1952 році дисертація була готова й дістала позитивний відгук академіка Бакулева. Того ж року Амосов був запрошений на роботу до Києва керівником клініки грудної хірургії Київського науково-дослідного інституту туберкульозу і грудної хірургії. Переїжджати йому не хотілося. «Брянські роки, з 47-го по 52-й, – найясніші в моєму житті. Випробував хірургічне щастя, дружбу з підлеглими. Потім такого вже не було, – згадував Амосов і зізнавався: – Хірургом мене зробила війна, але справжнім – Брянськ». Однак на переїзді наполягала дружина. Вона на той час закінчила педінститут і вирішила стати… хірургом, для чого і вступила до Київського медінституту. І з цього часу життя потомственого росіянина було пов'язане з Україною, і він увійшов до першої десятки особистостей, які визначали її обличчя у XX ст. Микола Михайлович у березні 1953 р. захистив докторську дисертацію і був обраний завідувачем кафедри в Київському медичному інституті.
Звичайно, Амосов не всім припав до душі. Про його нелагідний характер, безкомпромісність і різкість і дотепер пам'ятають ті, хто з ним співробітничав. Але він був унікальний в усьому: у роботі, спілкуванні, виборі захоплень. Ця людина ще за життя стала легендою – талантище, яскрава особистість, дивовижний життєлюб і працелюб. Сам Микола Михайлович вважав себе людиною неемоційною, «сухарем». Але коли 1956 р. народилася дочка Катя, він, хто «за двадцять років сімейного стажу потреби в дітях не відчував, побачивши цю маленьку, червоненьку, кволу істоту, зрозумів: скінчилася свобода, вже не втечу». Дочку він виховував за власною методикою: дисципліна, навантаження, три останніх шкільних роки – екстерном за один. Катерина Миколаївна стала доктором медичних наук, членом-кореспонден-том АМН України.
1955 р. Амосов організував і очолив клініку серцевої хірургії, перетворену в 1983 р. на Інститут серцево-судинної хірургії АМН України. Восени 1957 р. він їздив на конгрес хірургів до Мексики, де вперше побачив операцію на серці із застосуванням апаратів штучного кровообігу (АШК) і дуже зацікавився цим. Купити апарат було неможливо, та для інженера Амосова це не було проблемою. Він розробив власний проект, але необхідні трубки і, найголовніше, гепарин проти зсідання крові в Союзі було важко знайти. І тоді Микола Михайлович на мізерні 15 доларів, що залишилися від виданих грошей за відрядження, купив мінімум необхідного. Апарат було випущено на одному з підприємств Києва. А 1958 р. в Інституті кібернетики створили спеціальний відділ, де Амосов об'єднав навколо себе колектив ентузіастів. У його лабораторіях і відпрацьовувалися схеми операцій з АШК, потім додалися фізіологічні дослідження серця за участю інженерів і математиків. 1959 р. було вдало проведено операцію хлопчикові з важким уродженим пороком серця – так званою «Тетрадою Фалло». А 1960 р. Амосов очолив відділ біоенергетики Інституту кібернетики Академії наук України, в якому займався розвитком ідей, що зародилися в нього ще в Череповці: регулюючі системи організму – від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку; механізми розуму і штучний інтелект, психологія та моделі особистості, соціологія й оптимальні моделі суспільства, глобальні проблеми людства. Робота відділу тривала аж до 1990-х pp., коли колектив розпався й у відділі залишилася тільки група зі штучного інтелекту.
Відомий кардіохірург, біокібернетик, учений-експериментатор, громадський діяч. Директор Інституту серцево-судинної хірургії, завідувач відділу біологічної кібернетики в Інституті кібернетики. Академік Національної академії наук України, член-кореспондент Академії медичних наук, професор. Герой Соціалістичної Праці (1973р.), лауреат Ленінської (1961р.) і Державної (1973р.) премій СРСР і трьох Державних премій УРСР, нагороджений багатьма урядовими нагородами. Автор наукових і науково-популярних книг.
«Старіти – погано, але це єдиний спосіб пожити довше», – полюбляв повторювати Микола Амосов – людина, діянням і оптимізму котрої можна тільки позаздрити. Він боявся не смерті, а лише старості, оскільки бачив у ній ворога, що заважає повнокровно думати і діяти, – а саме цьому він присвятив усе своє життя від народження і до самої смерті.
Народився Микола 6 грудня 1913 р. в селі Вільховому, недалеко від Череповця. Мати-акушерка була нарозхват на кілька сіл. І вдень і вночі породіллі вимагали допомоги Кирилівни, – і першими спогадами дитинства для її сина стали довгі години чекання. Хлопчик фактично виховувався без батька, тому що той після повернення з фронту почав пити, завів іншу родину і назавжди залишився для нього «чужим». Микола ріс кволим і нетовариським, гуляти не любив, був незграбним і дуже боявся видатися смішним, завжди відчуваючи свою неповноцінність. «Так і в школу пішов – самотній». Жили дуже бідно, недоїдали: мати заробляла небагато, а подарунків не брала і до того ж намагалася дати гарну освіту своїй старшій незаконнонародженій дочці Марії. І Микола з дитинства пізнав увесь тягар нелегкої селянської праці.
Щойно хлопчик навчився читати, він закохався в книги і вже ніколи не розлучався з ними. Микола закінчив початкову школу в селі, а середню – у Череповці. Навчався легко, був записаний одразу до трьох бібліотек, а от ким бути далі, за нього вирішила держава: 9-й клас несподівано закрили (1930 р.) і учням запропонували на вибір – механічний технікум у місті або навчання на лісника під Ленінградом. Коштів на життя вдалині від домівки в Амосова не було, і він став студентом-«техніком», а по закінченні технікуму працював в Архангельську змінним механіком на електростанції при великому лісопильному заводі. Тут же він уперше закохався й 1934 р. одружився із симпатичною бухгалтеркою Галиною Соболевою.
Роботу на виробництві Микола вважав справою нудною. Він завжди мав пристрасть до вигадування, конструювання і тому вступив до Всесоюзного заочного індустріального інституту в Москві на енергетичний факультет (1934 p.), мріючи зайнятися суто наукою. А дружина витримала іспити в Архангельському медінституті. Але коли на обрії «замаячила» армія, Амосов, склавши на відмінно всі вступні іспити, опинився в одному інституті з Галею. Щоб не відставати від дружини, за перший рік навчання проштудіював програму відразу двох курсів. Навчання, як і раніше, не завдавало проблем: залишався вільний час, аби заробити викладанням у фельдшерській школі та зайнятися «наукою».
У цей час Амосов близько познайомився з професором фізики Лашкарьовим, який відкрив студенту дивний світ парапсихології. Саме йому й показав студент креслення штучного серця. «Дурниця, але ідея логічна, – згадував потім академік. – Тепер за принципом такого насоса створили протези серця, деякі працюють уже по декілька місяців, поки донора для пересадки підбирають».
1939 р. Амосов з відзнакою закінчив інститут і вирішив продовжити заняття фізіологією, проте місце в аспірантурі було тільки з хірургії. А для диплома в Заочному інституті, який він через «недовантаження» так і не кинув, зробив проект великого аероплана з паровим котлом і турбіною. Ідея була цікавою, і хоча до виробництва її не прийняли, Амосов 1940 p. одержав іще один диплом з відзнакою як інженер «паросилових установок електростанцій».
На той час подружжя вирішило пожити окремо (розлучилися 1940 p.), і Микола, «утікши з аспірантури», почав працювати ординатором-хірургом у Череповецькій міжрайонній лікарні, а також викладати анатомію й улюблену фізіологію у фельдшерській школі. Однак армія та хірургія прийшли за ним самі. З перших днів війни Амосов працював у комісії з мобілізації, а потім був призначений провідним хірургом у польовий пересувний госпіталь «ППГ-2266 на кінній тязі». У цьому госпіталі й на цій посаді він прослужив усю війну і зустрів День Перемоги в німецькому місті Ельбінгу. Спогади про цей період життя лягли в основу повісті «ППГ-2266, або Записки військового хірурга» (1974 р.). Амосов назавжди запам'ятав це «море страждань людських», навчився досконало оперувати будь-яку частину тіла і лікувати будь-які ускладнення. Особливо добре він опанував тактику і методику операцій при пораненнях грудей, суглобів і переломів стегна. Для вирішення головної проблеми – поранення грудей – хірург розробив свою операцію і «добряче насобачився на судинах!». Але кожна смерть солдата була для нього трагедією, і Амосов одного разу навіть спробував покінчити життя самогубством.
На фронті Микола Михайлович одружився з прекрасною операційною сестрою – українкою Лідією Денисенко, яка пішла на війну добровільно після третього курсу педінституту і служила в медсанбаті, а після виходу з оточення була відряджена до його госпіталю. Але якщо для більшості солдатів війна закінчилася, то для подружжя Амосових продовжувалася до вересня 1945 р. у Маньчжурії. Служити в армії Микола Михайлович страшенно не хотів. Але піти йому, майору, відзначеному багатьма бойовими нагородами, було дуже непросто. Допоміг другий диплом – інженерний. Амосов одержав призначення від Міністерства медичної промисловості завідувати головним операційним корпусом Інституту Скліфосовського й упорядковувати техніку. «Сумний і неприємний період життя… Не прижився я тоді, у 46-му, в Москві. І не тому, що кімната була чотири метри, їжа погана і короста на голові. Роботи не було, хірургії… І дивитися чужу роботу набридло. Отруєний самостійністю: дай мені, і я зроблю».
Та й науковим працям Амосова довго не давали ходу: він одержав негативні відгуки на три дисертації, а вісім наукових статей навіть не ризикнув відсилати. Замість столичного неробства Микола Михайлович віддав перевагу напруженій роботі завідувача відділення в Брянській обласній лікарні, ставши одночасно головним хірургом області. За шість років виконав багато нових і вже знайомих із фронту операцій: на шлунку, стравоході, нирках. Але найважливішими були резекції легень – при абсцесах, раку і туберкульозі. Доти він ніколи їх не робив, тому сам розробив методику і за чотири роки прооперував хворих більше за всіх у країні – понад три тисячі.
1948 р. Микола Амосов захистив кандидатську дисертацію і вже через рік вибрав тему для докторської: «Резекції легень при туберкульозі». У 1952 році дисертація була готова й дістала позитивний відгук академіка Бакулева. Того ж року Амосов був запрошений на роботу до Києва керівником клініки грудної хірургії Київського науково-дослідного інституту туберкульозу і грудної хірургії. Переїжджати йому не хотілося. «Брянські роки, з 47-го по 52-й, – найясніші в моєму житті. Випробував хірургічне щастя, дружбу з підлеглими. Потім такого вже не було, – згадував Амосов і зізнавався: – Хірургом мене зробила війна, але справжнім – Брянськ». Однак на переїзді наполягала дружина. Вона на той час закінчила педінститут і вирішила стати… хірургом, для чого і вступила до Київського медінституту. І з цього часу життя потомственого росіянина було пов'язане з Україною, і він увійшов до першої десятки особистостей, які визначали її обличчя у XX ст. Микола Михайлович у березні 1953 р. захистив докторську дисертацію і був обраний завідувачем кафедри в Київському медичному інституті.
Звичайно, Амосов не всім припав до душі. Про його нелагідний характер, безкомпромісність і різкість і дотепер пам'ятають ті, хто з ним співробітничав. Але він був унікальний в усьому: у роботі, спілкуванні, виборі захоплень. Ця людина ще за життя стала легендою – талантище, яскрава особистість, дивовижний життєлюб і працелюб. Сам Микола Михайлович вважав себе людиною неемоційною, «сухарем». Але коли 1956 р. народилася дочка Катя, він, хто «за двадцять років сімейного стажу потреби в дітях не відчував, побачивши цю маленьку, червоненьку, кволу істоту, зрозумів: скінчилася свобода, вже не втечу». Дочку він виховував за власною методикою: дисципліна, навантаження, три останніх шкільних роки – екстерном за один. Катерина Миколаївна стала доктором медичних наук, членом-кореспонден-том АМН України.
1955 р. Амосов організував і очолив клініку серцевої хірургії, перетворену в 1983 р. на Інститут серцево-судинної хірургії АМН України. Восени 1957 р. він їздив на конгрес хірургів до Мексики, де вперше побачив операцію на серці із застосуванням апаратів штучного кровообігу (АШК) і дуже зацікавився цим. Купити апарат було неможливо, та для інженера Амосова це не було проблемою. Він розробив власний проект, але необхідні трубки і, найголовніше, гепарин проти зсідання крові в Союзі було важко знайти. І тоді Микола Михайлович на мізерні 15 доларів, що залишилися від виданих грошей за відрядження, купив мінімум необхідного. Апарат було випущено на одному з підприємств Києва. А 1958 р. в Інституті кібернетики створили спеціальний відділ, де Амосов об'єднав навколо себе колектив ентузіастів. У його лабораторіях і відпрацьовувалися схеми операцій з АШК, потім додалися фізіологічні дослідження серця за участю інженерів і математиків. 1959 р. було вдало проведено операцію хлопчикові з важким уродженим пороком серця – так званою «Тетрадою Фалло». А 1960 р. Амосов очолив відділ біоенергетики Інституту кібернетики Академії наук України, в якому займався розвитком ідей, що зародилися в нього ще в Череповці: регулюючі системи організму – від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку; механізми розуму і штучний інтелект, психологія та моделі особистості, соціологія й оптимальні моделі суспільства, глобальні проблеми людства. Робота відділу тривала аж до 1990-х pp., коли колектив розпався й у відділі залишилася тільки група зі штучного інтелекту.