У той бурхливий час, наповнений сподіваннями і важкою щоденною роботою, Винниченко записує у своєму «Щоденнику»: «О Господи, яка це жахливо важка річ – відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде видаватися легкою, природною, і як важко, з якими нелюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, іноді, розпачем, ненавистю і сміхом доводиться тягати ці камені державності і складати з них той будинок, у якому будуть із такими вигодами жити наші нащадки».
Але побудувати цей державний будинок тоді не вдалося. Зусиллями більшовиків узимку 1917—1918 pp. Українська Народна Республіка була повалена. Чимала провина в цьому і самого Винниченка, який на посаді голови Ради міністрів УНР виявився зовсім безпомічним у справах побудови держави. Ще більшою мірою ці недоліки виявилися в нього як у політичного діяча в часи Директорії.
Після поразки збройних сил Директорії Винниченко 1919 р. виїхав до Угорщини. У цей час його політичні симпатії почали схилятися до націонал-комунізму. Свою віру в ідею комунізму, яку Винниченко вважав «гармонією психічних і фізичних сил людини», він відобразив у тритомній мемуарно-публіцистичній праці «Відродження нації». Ще сподіваючись на можливість знайти взаєморозуміння з більшовиками, Винниченко підтримав політику В. Леніна щодо створення Федерації радянських республік. У душі Володимира Кириловича знову зажевріла надія на те, що Україна отримає бажану суверенність. Але в умовах складної економічної і політичної ситуації в Росії Україна, як і раніше, залишалася своєрідним «придатком» головної республіки.
Згодом віра Винниченка в комунізм похитнулася. Він бачив зрадництво багатьох своїх соратників, їх невпевненість у власних силах і поглядах. Спостерігаючи за поведінкою деяких партійних діячів, Володимир Кирилович з тугою запитував: «Яка ж різниця між комуністом-комісаром і царським приставом?.. Де ж рівноправність, коли в соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли в одного «кремлівський» пайок, а інший – голодний… коли один має все, а інший – нічого… У чому ж у такому разі є комунізм? У гарних словах? У парадах?..»
Винниченко здійснює останні спроби щось змінити в житті простих українських трудівників. Зустрічається з партійними керівниками, вносить свої пропозиції, які, проте, залишаються без уваги.
1920 р. він назавжди залишає Україну. Їде розчарований у справі всього свого життя, з болем у серці. Немов підбиваючи підсумки своєї політичної діяльності, Володимир Кирилович записує в «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую із себе всякий пил політики, обкладаюся книгами і занурююсь у своє сьогодення, єдину справу – літературу».
Перші твори Винниченка – поема «Гуляща» й оповідання «Народний діяч» – були написані ще 1901 р. А через деякий час на сторінках журналу «Київська старовина» з'явилася повість «Сила і краса». Тоді молодим автором зацікавилися багато відомих письменників і популярних видань. У творах «Біля машини», «Голота», «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнимий пан», «Честь», «Студент», «Салдатики!», «Федько-халамидник», «Великий Молох» Винниченко правдиво зображував життя пригноблених і гнівно викривав поневолювачів. Його перу також належали імпресіоністичні романи «Хочу!» і «Записки кирпатого Мефістофеля». Мова його розповідей, драм, повістей, комедій, статей і романів була настільки яскравою і своєрідною, а картини життя, створені автором, такими правдивими, що незабаром він став одним із найпопулярніших письменників України. Секрет Винниченка був простий: у своїх творах він розповідав про ті події, учасником яких найчастіше був сам.
Михайло Коцюбинський високо оцінював літературну діяльність Володимира Кириловича: «Кого в нас читають? Винниченка. Про кого навколо йдуть розмови, як тільки йдеться про літературу? Винниченка. Кого купують? Знову Винниченка».
Драматургія Винниченка просто полонила українську та російську сцени своєю злободенністю. Автор охоплював найгостріші соціально-політичні та моральні проблеми суспільства, не шкодуючи ні міщан, ні чиновників-«інтелігентів», ні багатеньких куркулів. Його п'єси «Щаблі життя», «Чужі люди», «Дисгармонія», «Базар», «Гріх», «Закон», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» і багато інших постійно були в репертуарі «Молодого театру» Леся Курбаса, Українського театру Садовського, нового драматичного театру ім. І. Я. Франка.
У роки еміграції Винниченко створив не менш популярні твори: соціально-фантастичний роман «Соняшна машина» (1928 р.) і роман-антиутопію «Лепрозорій» (1938 р.). В Україні його твори публікували до 1933 р. Але перебуваючи за кордоном, письменник не міг не думати про свою батьківщину і не цікавитися становищем людей. 1933 р. він пише відкритий лист Сталіну, в якому обвинувачує його в масовому терорі проти українського народу – голоді і репресіях. Доводить, що в радянській дійсності очевидним є «не будування соціалізму, а відновлення старої в'язниці народів». Партія відреагувала негайно: письменника назвали «старим вовком української контрреволюції», а його гонорари, що видавництва справно пересилали автору до Німеччини і Франції, конфіскували. Звичайно, видання книг «ворога народу» було припинено.
Володимир Кирилович, не маючи ніяких ілюзій, розумів, що від розстрілу його врятувало тільки проживання поза сферою впливу Сталіна і що шлях на батьківщину закритий до падіння режиму «батька всіх народів». Письменник дуже болісно переживав розлуку з Україною і загибель усіх своїх надій. У його житті залишалася лише творчість і рішення пекучих проблем, яких ставало все більше і більше.
1934 р. він разом із дружиною Розалією купує невеликий будиночок з ділянкою поблизу французького містечка Мутен, заводить сад, город. Володимир Кирилович дуже багато займається фізичною працею, але намагається щодня по декілька годин віддавати літературі та живопису. За допомогою образотворчого мистецтва Винниченко намагається досягти гармонії із собою і природою. Про його картини критик М. Келлер писала: «Незважаючи на суто трагічний зміст його композиційних полотен, уся художня творчість Винниченка виявляє глибоку любов до життя і якусь радість, легкість і подяку за те, що він може передавати душу кожної своєї моделі, навіть якщо це квітка чи камінь».
Найскладнішими стали для письменника роки фашистської окупації Франції. Винниченко категорично відмовився співробітничати з нацистами, за що був арештований і відправлений до концтабору. Але через якийсь час його відпустили. Дивом фашисти не довідалися про те, що напередодні війни Винниченко попереджав Сталіна про небезпеку, що насувається. У своєму «Відкритому листі Сталіну і членам Політбюро» Володимир Кирилович підкреслював: «Усе лихо, одним словом, у Німеччині. Та й не стільки в Німеччині, у німецькому народі, як у Гітлері, який силоміць захопив владу над цим народом і терором нав'язує йому свої психологічні настрої та прагнення».
В останні роки життя Володимир Кирилович продовжував активну творчу і громадську діяльність, брав участь у роботі багатьох проукраїнських організацій і, як і раніше, відстоював ідею української державності. Знайшла вона своє відображення і в останньому літературному творі письменника – політичному романі «Слово за тобою, Сталіне». Написаний 1950 p., він був виданий в Україні тільки 1989 р.
Володимир Винниченко помер 6 березня 1951 р. у Франції, так і не побачивши перед смертю Батьківщину.
Постать Винниченка по праву є однією з видатних в історії політики і культури України XX століття. Усе життя цієї видатної людини, повне злетів і падінь, радості творчості і катастрофи надій, було підпорядковане одній-єдиній меті – служінню Батьківщині. І де б не був Винниченко – у в'язниці, засланні чи еміграції, – він завжди думав про Україну. Таким він і залишився в пам'яті свого народу.
Віктюк Роман Григорович
Але побудувати цей державний будинок тоді не вдалося. Зусиллями більшовиків узимку 1917—1918 pp. Українська Народна Республіка була повалена. Чимала провина в цьому і самого Винниченка, який на посаді голови Ради міністрів УНР виявився зовсім безпомічним у справах побудови держави. Ще більшою мірою ці недоліки виявилися в нього як у політичного діяча в часи Директорії.
Після поразки збройних сил Директорії Винниченко 1919 р. виїхав до Угорщини. У цей час його політичні симпатії почали схилятися до націонал-комунізму. Свою віру в ідею комунізму, яку Винниченко вважав «гармонією психічних і фізичних сил людини», він відобразив у тритомній мемуарно-публіцистичній праці «Відродження нації». Ще сподіваючись на можливість знайти взаєморозуміння з більшовиками, Винниченко підтримав політику В. Леніна щодо створення Федерації радянських республік. У душі Володимира Кириловича знову зажевріла надія на те, що Україна отримає бажану суверенність. Але в умовах складної економічної і політичної ситуації в Росії Україна, як і раніше, залишалася своєрідним «придатком» головної республіки.
Згодом віра Винниченка в комунізм похитнулася. Він бачив зрадництво багатьох своїх соратників, їх невпевненість у власних силах і поглядах. Спостерігаючи за поведінкою деяких партійних діячів, Володимир Кирилович з тугою запитував: «Яка ж різниця між комуністом-комісаром і царським приставом?.. Де ж рівноправність, коли в соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли в одного «кремлівський» пайок, а інший – голодний… коли один має все, а інший – нічого… У чому ж у такому разі є комунізм? У гарних словах? У парадах?..»
Винниченко здійснює останні спроби щось змінити в житті простих українських трудівників. Зустрічається з партійними керівниками, вносить свої пропозиції, які, проте, залишаються без уваги.
1920 р. він назавжди залишає Україну. Їде розчарований у справі всього свого життя, з болем у серці. Немов підбиваючи підсумки своєї політичної діяльності, Володимир Кирилович записує в «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую із себе всякий пил політики, обкладаюся книгами і занурююсь у своє сьогодення, єдину справу – літературу».
Перші твори Винниченка – поема «Гуляща» й оповідання «Народний діяч» – були написані ще 1901 р. А через деякий час на сторінках журналу «Київська старовина» з'явилася повість «Сила і краса». Тоді молодим автором зацікавилися багато відомих письменників і популярних видань. У творах «Біля машини», «Голота», «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнимий пан», «Честь», «Студент», «Салдатики!», «Федько-халамидник», «Великий Молох» Винниченко правдиво зображував життя пригноблених і гнівно викривав поневолювачів. Його перу також належали імпресіоністичні романи «Хочу!» і «Записки кирпатого Мефістофеля». Мова його розповідей, драм, повістей, комедій, статей і романів була настільки яскравою і своєрідною, а картини життя, створені автором, такими правдивими, що незабаром він став одним із найпопулярніших письменників України. Секрет Винниченка був простий: у своїх творах він розповідав про ті події, учасником яких найчастіше був сам.
Михайло Коцюбинський високо оцінював літературну діяльність Володимира Кириловича: «Кого в нас читають? Винниченка. Про кого навколо йдуть розмови, як тільки йдеться про літературу? Винниченка. Кого купують? Знову Винниченка».
Драматургія Винниченка просто полонила українську та російську сцени своєю злободенністю. Автор охоплював найгостріші соціально-політичні та моральні проблеми суспільства, не шкодуючи ні міщан, ні чиновників-«інтелігентів», ні багатеньких куркулів. Його п'єси «Щаблі життя», «Чужі люди», «Дисгармонія», «Базар», «Гріх», «Закон», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» і багато інших постійно були в репертуарі «Молодого театру» Леся Курбаса, Українського театру Садовського, нового драматичного театру ім. І. Я. Франка.
У роки еміграції Винниченко створив не менш популярні твори: соціально-фантастичний роман «Соняшна машина» (1928 р.) і роман-антиутопію «Лепрозорій» (1938 р.). В Україні його твори публікували до 1933 р. Але перебуваючи за кордоном, письменник не міг не думати про свою батьківщину і не цікавитися становищем людей. 1933 р. він пише відкритий лист Сталіну, в якому обвинувачує його в масовому терорі проти українського народу – голоді і репресіях. Доводить, що в радянській дійсності очевидним є «не будування соціалізму, а відновлення старої в'язниці народів». Партія відреагувала негайно: письменника назвали «старим вовком української контрреволюції», а його гонорари, що видавництва справно пересилали автору до Німеччини і Франції, конфіскували. Звичайно, видання книг «ворога народу» було припинено.
Володимир Кирилович, не маючи ніяких ілюзій, розумів, що від розстрілу його врятувало тільки проживання поза сферою впливу Сталіна і що шлях на батьківщину закритий до падіння режиму «батька всіх народів». Письменник дуже болісно переживав розлуку з Україною і загибель усіх своїх надій. У його житті залишалася лише творчість і рішення пекучих проблем, яких ставало все більше і більше.
1934 р. він разом із дружиною Розалією купує невеликий будиночок з ділянкою поблизу французького містечка Мутен, заводить сад, город. Володимир Кирилович дуже багато займається фізичною працею, але намагається щодня по декілька годин віддавати літературі та живопису. За допомогою образотворчого мистецтва Винниченко намагається досягти гармонії із собою і природою. Про його картини критик М. Келлер писала: «Незважаючи на суто трагічний зміст його композиційних полотен, уся художня творчість Винниченка виявляє глибоку любов до життя і якусь радість, легкість і подяку за те, що він може передавати душу кожної своєї моделі, навіть якщо це квітка чи камінь».
Найскладнішими стали для письменника роки фашистської окупації Франції. Винниченко категорично відмовився співробітничати з нацистами, за що був арештований і відправлений до концтабору. Але через якийсь час його відпустили. Дивом фашисти не довідалися про те, що напередодні війни Винниченко попереджав Сталіна про небезпеку, що насувається. У своєму «Відкритому листі Сталіну і членам Політбюро» Володимир Кирилович підкреслював: «Усе лихо, одним словом, у Німеччині. Та й не стільки в Німеччині, у німецькому народі, як у Гітлері, який силоміць захопив владу над цим народом і терором нав'язує йому свої психологічні настрої та прагнення».
В останні роки життя Володимир Кирилович продовжував активну творчу і громадську діяльність, брав участь у роботі багатьох проукраїнських організацій і, як і раніше, відстоював ідею української державності. Знайшла вона своє відображення і в останньому літературному творі письменника – політичному романі «Слово за тобою, Сталіне». Написаний 1950 p., він був виданий в Україні тільки 1989 р.
Володимир Винниченко помер 6 березня 1951 р. у Франції, так і не побачивши перед смертю Батьківщину.
Постать Винниченка по праву є однією з видатних в історії політики і культури України XX століття. Усе життя цієї видатної людини, повне злетів і падінь, радості творчості і катастрофи надій, було підпорядковане одній-єдиній меті – служінню Батьківщині. І де б не був Винниченко – у в'язниці, засланні чи еміграції, – він завжди думав про Україну. Таким він і залишився в пам'яті свого народу.
Віктюк Роман Григорович
(народ. 1936 р.)
Відомий театральний режисер, який здійснив понад 120 постановок. Володар театральної премії «Maratea» Центру європейської драматургії (1991р.), премії «Київська Пектораль» і премії Спілки театральних діячів України «Тріумф». Єдиний із режисерів іноземного походження, нагороджений міжнародною премією Інституту італійської драми за краще втілення сучасної драматургії (1997р.). Засновник власного театру «Театр Романа Віктюка» (1991р.). Включений до списку «100 осіб сторіччя України».
Романом Віктюком уже давно завойована слава найскандальнішого, епатажного і безстрашного режисера. Про його спектаклі, як і про нього самого – мандрівного генія і світського лева, – сказано й написано стільки, що здається, до цього вже нічого додати. Але цей «порушник громадського спокою» й донині є не лише «найсолодшою мішенню для сарказму критиків», але й «найбажанішою здобиччю для всюдисущих “акул пера”». Журналісти дотепер намагаються з'ясувати, який же він насправді – цей театральний хуліган Роман Віктюк? У які ігри на сцені й у житті він грає? Сам режисер думає, що намагатися «визначати такі речі безглуздо»: «Наша душа подорожує в різних утіленнях, і осмислити себе в кожному з них неможливо. Я – Скорпіон і Пацюк, виходить, на мені печатка сили і лідерства. Хочу я чи ні – позбутися цього не можу. Лідером я був з дитинства, що проминуло у львівському дворі, де я навчився розуміти ідиш, говорив польською мовою, українською». Іноді Віктюк говорить про те, що він так і залишився дитиною – маленьким хлопчиком, якому дуже хотілося навчитися літати, як птахи. У дитинстві, наслідуючи їх, він не раз намагався злетіти в небо. «…Я прив'язував до рук два віники, залазив на високе дерево і стрибав, намагаючись злетіти, але завжди невдало, – розповідає режисер. – Такими дітьми залишаються ті, хто покликаний служити театру і мистецтву. Я думаю, що театр почався тоді, коли людина, побачивши вогонь багаття і політ птахів, інстинктивно намагалася наслідувати природу. Змахами крил я й тепер намагаюся достукатися до сердець глядачів. Змах – крик, змах – біль, змах – спектакль».
Про свій перший прихід до театру Віктюк говорить, що це трапилося ще до його народження: «Коли я був в утробі матері, вона пішла до Львівського оперного театру слухати «Травіату». Почувши музику, я почав так битись і вириватися в цей світ, що мама змушена була піти з театру». «Він відбивав ритм ніжками по моїх ребрах!» – пояснювала вона. «Я народився 28 жовтня 1936 року». Що ж стосується його подальшої біографії, яка навіть для досвідчених журналістів залишається загадковою, то на це питання Віктюк неодмінно відповідає: «…у мене там усе любов, любов, любов…»
Життя Романа Григоровича неможливо розділити на життя в театрі і поза ним. Творчість – єдиний сенс його існування: «За стінами театру я ніяк не живу. Я з ранку до ночі то в одному храмі, то в іншому – то за кордоном ставлю щось, то тут. Іноді знаходжу час послухати музику – от єдине захоплення. Іншого порятунку немає».
На театральні підмостки Віктюк уперше вийшов ще 13-літнім хлопчиськом, коли почав займатися в драмгуртку при Львівському палаці піонерів. Свій перший спектакль він поставив у рідному дворі, зібравши сусідських хлопців. «Це була опера “Пікова дама”, – згадує режисер. – Без слуху, без освіти, я створював свою власну казку. Напевно, вже в цих перших дитячих опусах виявилася моя пристрасть до режисури. І при цьому в мені ввесь час щось бунтувало проти існування в масі. Я відчував, що зобов'язаний був якось вивернутися з колективного середовища і стати першим».
Здійснення честолюбних задумів юний Віктюк почав із того, що після школи виїхав до Москви і вступив на акторське відділення Державного інституту театрального мистецтва. На випускних іспитах він єдиний із усього курсу дістав «п'ять із плюсом» за майстерність. Енергія і талант нестримно виривалися назовні, і здавалося, все можливо, все під силу. Закінчивши навчання 1956 p., Роман Віктюк повернувся до рідного Львова. Працюючи в місцевому ТЮГові, він поставив спектаклі «Усе це не так просто», «Фабричне дівчисько», «Місто без кохання», «Дон Жуан». Уже перші постановки молодого режисера вирізнялися «нетиповим» трактуванням. Це сьогодні загальновизнано, що говорити про відповідність спектаклів Віктюка оригіналу складно, адже Роман Григорович завжди виступає як єдиний автор своїх творінь, а в ті роки його творча сміливість викликала нерозуміння і ворожість.
Пропрацювавши у Львові 10 років, Віктюк виїхав із рідного міста, як виявилося, назавжди, і спочатку перебрався до Києва. Працював у ТЮГу, викладав у студії при Театрі імені І. Франка. Але педагогічна діяльність Віктюка у столиці тривала недовго. Режисер, якому влада приписувала то націоналізм, то російський ухил – «узагалі, все що завгодно, аби позбутися», – був відсторонений від роботи в студії. Незабаром Віктюк зовсім виїхав з України й оселився в Калініні (нині Твер), де дістав посаду головного режисера Театру Ленінського комсомолу. Але ні вигнанцем, ні емігрантом Віктюк себе ніколи не вважав і не вважає, говорячи про свій від'їзд так: «Я просто виїхав. Мене ніхто не виганяв. Я ставив усе, що хотів. Наприклад, “До побачення, хлопчики” Бориса Балтера чи Володіна “Фабричне дівчисько”. Те, що я ставив, в Україні ніколи не ставилось, оскільки вважалось антирадянщиною». Нині Віктюк не прагне повернутися на батьківщину: «…Ступи я ногою на цю землю, виник би неймовірний конфлікт, і мені знову б довелося виїхати. Оскільки, і я в цьому глибоко переконаний, був би неминучий конфлікт між театром, що я б запропонував, і загальним театральним кліматом в Україні. Тому я віддаю перевагу позиції на відстані. Я багато чого пережив і гадаю, що правильна позиція – це громадянин світу. Вона найкраща. Потрібно сидіти у своєму окопі та іноді визирати звідти».
Приїхавши до рідного Львова зі своїм скандальним проектом «Давайте займемося сексом!», Віктюк переконався, що в театральному житті рідного міста мало що змінилося з радянських часів. Міська влада заборонила показ його спектаклю і не скасувала рішення навіть тоді, коли Віктюк запропонував злегка змінити назву, яка шокує консервативну публіку. Пізніше режисер сказав про це: «Мене дивує, що мене так радо приймають у всіх куточках світу, і лише у Львові, у моєму рідному місті, як у радянські часи, так і тепер, мене не визнають».
Проте Віктюк пообіцяв, що він обов'язково приїде до Львова знову і покаже глядачам і «Давайте займемося сексом!», й інші свої роботи. Узагалі, в Україні він буває дуже часто: з радістю привозить свої спектаклі на батьківщину. «Я вважаю, що необхідно пам'ятати про ту землю, звідки ти вийшов, тому що в ній – твоя сила. Ці речі дуже прості й дуже правдиві. І, напевно, щирі», – говорить режисер.
Невдачі, провали, тяжкі хвилини розчарування і невдоволеності, поневіряння по театрах і БК – у житті Віктюка всього цього було з верхом. Але були й друзі, однодумці, а також непохитна віра у своє покликання. Після чергової невдачі він знову шукав і знаходив вихід.
Одна з найважливіших якостей характеру Віктюка – те, що й у життєвих перипетіях він залишається творчою особистістю. Кожну ситуацію режисер обіграє – начебто вигадує і ставить свої маленькі спектаклі. Коли закрили театр у Калініні і не допомогло заступництво А. Кончаловського й А. Тарковського, Віктюк від імені чиновника з міністерства культури призначив себе головним режисером у Російському драматичному театрі Вільнюса. Про цей дивний факт своєї біографії режисер охоче розповідає журналістам: «Я вмів дзвонити з автомата, коли кидаєш дві монетки по 15 копійок і говориш скільки захочеш. Знаючи прізвище начальника з міністерства культури, який завідував Прибалтикою, я під його ім'ям телефонував у російські театри Риги, Вільнюса і Таллінна. У Вільнюсі не було головного режисера…».
Унікальне чуття Віктюка на літературу виявилося ще в шістдесяті: працюючи в Калініні, він розгледів нікому не відомого тоді О. В. Вампілова і першим поставив його п'єси «Побачення в передмісті» й «Качине полювання». Почавши 1971 р. працювати у Вільнюсі, Віктюк знову ставить спектакль за Вампіловим «Минулого літа в Чулимську», а також здійснює цілий ряд постановок – «Марія Стюарт» Ф. Шіллера, «Валентин і Валентина» М. Рощина, «Зустрічі і прощання», «Продавець дощу» і багато інших. Прийшов глядацький успіх, про режисера заговорили критики, але офіційне визнання його творчості було важким. Спектакль «Уроки музики» за Л. С Петрушевською, поставлений Віктюком 1978 р. у Студентському театрі МДУ, було заборонено. 1975 р., уже оселившись у Москві, у Театрі ім. Моссовета він поставив «Вечірнє світло» О. Арбузова, 1977 p. – «Царське полювання» Л. Зоріна; у МХАТі – спектаклі «Чоловік і дружина знімуть кімнату» М. Рощина (1976 р.), «Татуйована троянда» Т. Вільямса (1982 p.).
Усі його постановки – і давні, і зовсім нові – це певне таїнство, дійство, у якому важко провести межу між реальністю та ілюзією. Кожен його спектакль – це вибух, феєрверк, фонтан емоцій. Це виклик буденності, яку так не любить Віктюк. Недарма про режисера говорять, що «він – дитя парадоксів, яке вміє із задоволенням шокувати публіку вибором і трактуванням п'єс». Над чим би Віктюк не працював, він підкоряє все, що відбувається на сцені, своїй волі й логіці, створюючи підвладну лише йому стихію. Наймогутніша енергетика, якою він заражає своїх акторів, передається під час спектаклів і глядачеві. Костюми й декорації з найхимерніших дитячих снів, речі-символи, красива – «то пряна, то нудотна, то пронизлива» – музика і, безумовно, повнокровна гра акторів – усе це переносить глядача у світ нестримної фантазії, яка визнає тільки закони мистецтва. У його спектаклях пластика, магія безупинного руху стоять на першому місці, вони виразніші, ніж слова. Віктюк – це людина-жест! Його володіння формою разюче. «Важливо не що, а як», – говорить Майстер і кожним своїм спектаклем доводить це. Для нього важливі не статичні пози, а жести, рух, спрямований зі сцени до публіки. А глядачеві та його здатності по-дитячому вступати в Гру, без якої Театр мертвий, Маестро завжди довіряє.
Віктюк – справжній працелюб. Мабуть, жоден «нормальний» режисер не працював і не працює стільки: репетиції по десять годин на добу, по дві прем'єри на сезон плюс робота за кордоном. Поки не було власної сцени, інші театри охоче надавали йому свої, яким «мандрівний, бездомний» режисер дарував аншлаги, відкриваючи нових, нікому не відомих зірок і «розутілюючи» старих. Два найскандальніші спектаклі Віктюка, що зробили його по-справжньому знаменитим, – «Служниці» і «М. Баттерфляй» – були майже одностайно «з'їдені» пресою, що побачила в них, головним чином, «яскраву блакитну обгортку, розгорнути яку не могли – так і проковтнули з фольгою і папірцем».
Віктюка часто називають «революціонером еротичного театру», і сам він цілком погоджується з цим визначенням. «Секс – головна тема мого театру, у якому жоден спектакль без цього не обходиться, – говорив він. – Зараз вийшла моя нова прем'єра під назвою “Давай займемося сексом!” – із знаком оклику наприкінці. Саме сексом, а не любов'ю – це, на щастя, різні поняття. А потім буду робити спектакль з О. Образцового та І. Соколовою “Не стріляйте в маму”. Це сумна італійська п'єса: щоб уберегти своїх 17-літніх синів від спокус життя, дві мами закохують у себе дітей одна одної. І героїня Образцової завагітніє від сина своєї подруги…».
Що стосується власних любовних стосунків, то Віктюк стверджує, що ніколи не поєднує творчість і особисте життя, вважаючи близькі стосунки з партнерами по сцені неможливими. «Я взагалі переконаний, незалежно від чоловічого чи жіночого партнерства: щойно у творчості переходиш тілесний рубікон – мистецтво закінчується. Геніальне виникає тільки тоді, коли є дистанція таємниці. Завжди взаємопроникнення всіх цих струмів має бути на рівні духовному. Насититися тілом, відкрити через нього людину простіше. Але тоді дистанція між двома душами – статевий орган. Чоловічий… У житті ж, коли людина іде з твого творчого поля, – будь ласка. Інакше – ніяк. Кожен артист – грань твоєї душі, її відблиск. Існує взаємопроникнення, коли світіння не мусить зникати з роками. Не один раз режисер як споживач користає актора як товар – і вбиває цим артиста, уживши його і творчо, і фізично».
Навколо особистого життя Романа Віктюка завжди було безліч чуток і пліток. Особливий інтерес у публіки і преси викликає його давнє одруження з працівницею «Мосфільму», про що він розповів в одному з інтерв'ю: «Я був одружений лише один раз. Мені багато не треба. Цього вистачило, щоб осягти всю цю премудрість. І скільки б не говорили великі про те, що самотність – це не тільки доля, а єдине можливе існування творця, у це ніхто не вірить. Тому що кожен має пройти цей шлях сам».
Із приходом перебудови Віктюку пропонували очолити один із московських театрів, але він не захотів: «Там мене поневолили б. Атак я – “кішка, що гуляє сама по собі”. Я відмовився від усіх пропозицій, і мені дозволили створити свій приватний театр із певними державними вливаннями». Організований ще 1991 р. театр Віктюка тривалий час не мав свого приміщення. Тепер у розпорядженні колективу власний будинок – колишній БК у Сокольниках. Театр одержує державну дотацію лише на приміщення, решту грошей – на майбутні постановки, на рекламу, на гонорари – він заробляє сам. Віктюк пишається тим, що його актори мають не тільки пристойну зарплату, але й гонорари за кожен спектакль. «Наприклад, Аліса Фрейндліх, коли грає в нас, одержує суму, яку в себе в театрі, в Петербурзі, може одержати, напевно, за півроку роботи, – говорить він. – Звичайно, не в усіх така велика сума – тільки в зірок».
Віктюк пишається тими, з ким він працює: «Зараз у мене з'явилася трупа, що сповідує ту віру, яка мені близька, і робить на сцені те, що, як мені здається, потрібне сучасному театру». За словами самого режисера, актори для нього – це, насамперед, улюблені діти. Не випадково Роман Григорович звертається до них дуже ласкаво, на український манер – «сину» і «доцю». Дуже часто на репетиціях на їх адресу звучать його палкі слова: «Блиск, діти!», «Браво!», «Біс!». Правда, з такою ж безпосередністю й емоційністю Віктюк використовує і ненормативну лексику, але ніхто з акторів – ні новачки, ні зірки – не ображається на метра. Сам він розповідає про це так: «Обматюкаю, а через секунду перший кричу: “Бравісимо!” Репетую, бігаю по залу, лаюся, хвалю, а за всім цим єдина мета – розкріпачити актора, стати тим дзеркалом, у якому він побачить самого себе».
Зі своїми акторами режисер говорить особливою, «віктюківською» мовою, де цілі фрази замінює якийсь звук чи натяк. Для нього репетиція – це сімейний збір, де звучать вирази, зрозумілі лише рідним. «Навіть коли я приїжджаю до Америки, мені не потрібно довго чекати перекладача, хоча я зовсім не знаю англійської. Жартуючи, граючи, я домовляюся з акторами, і вони засвоюють кілька слів, що мені близькі: “чичирка” – це якесь чоловіче начало, “манюрка” – жіноче начало, “хедзелка” – щось близьке до сексуальних мотивів, і ще ціла низка термінів. Актори моментально звикають до цих слів – і легко спілкуватися. Хіба не симпатичні слова? Гра, пустощі мають бути в усьому».
І все-таки актори для нього – це не лише діти, але й творчі однодумці, і в їхньому виборі Віктюк практично ніколи не помиляється. Алла Демидова сказала одного разу, що в Романі Григоровичі є відчуття влади, але не більше, ніж потрібно для режисера. Розраховуючи на індивідуальність актора, Віктюк будує майже ввесь свій репертуар: «Двоє на гойдалці» ставилися винятково під Наталю Макарову, балерину, яку нескінченно цінить майстер, «Манон Леско» на телебаченні – у розрахунку на Маргариту Терехову. Хто тільки не грав у нього в спектаклях! І Аліса Фрейндліх, і Лія Ахеджакова, і Ада Роговцева, і Людмила Максакова, і Сергій Маковецький, і багато-багато інших.
Уже маючи власний театр, що об'єднав артистів із різних театрів, близьких режисеру своїм світоглядом, Віктюк повторив із новими виконавцями свої колишні роботи: «Служниці», «Наш Декамерон XXI», «М. Баттерфляй», «Рогатка», а також поставив «Двох на гойдалці», «Лоліту» і «Саломею».
Тривалий час у Віктюка не було навіть власної квартири, хоча він був уже знаменитий, а його спектаклі йшли у МХАТі й «Сучаснику», театрах імені Моссовета й Вахтангова, на Таганці, в інших містах і країнах. «Викладаючи чотири роки в естрадно-цирковому училищі, я жив у Москві без прописки, і поки мене не оселили в гуртожитку Театру Моссовета, я був зовсім безправною людиною», – згадує режисер. Тепер він живе у величезній квартирі на Тверській, що була квартирою Василя Сталіна. За словами самого Віктюка, – це «найбільший абсурд, який можна придумати»: «Ніяк не можу позбутися відчуття, що з цієї квартири, хоч і приватизованої, мене рано чи пізно виселять. Тільки уявіть собі: живу в першому будинку біля Кремля. Жах! Я вже й планування в цій квартирі переробив, але все одно відчуття того, що я там перебуваю випадково, живе в мені категорично».
Ця «сталінська спадщина», а також багатотисячна (!) колекція музичних компакт-дисків породили чималу кількість чуток. Цю колекцію режисер вважає головним своїм багатством. Він привозить музику з усього світу, замовляючи в найвідоміших студіях усе нове, що тільки з'являється. Прославився Віктюк і палкою любов'ю до страшенно дорогих піджаків, які купує переважно у Версаче і Джанфранко Ферре. Коли йому хочеться чергову річ «від кутюр» вартістю в кілька тисяч доларів, він завжди повторює улюблену фразу: «Невже це тільце не заслужило оцю річ?» «От скажеш собі цю фразу про тільце, і воно відразу ж шепоче: бери, бери, бери, нікого не слухай! – зізнається режисер. – І ти негайно розумієш, що змова відбулася».
Відомий театральний режисер, який здійснив понад 120 постановок. Володар театральної премії «Maratea» Центру європейської драматургії (1991р.), премії «Київська Пектораль» і премії Спілки театральних діячів України «Тріумф». Єдиний із режисерів іноземного походження, нагороджений міжнародною премією Інституту італійської драми за краще втілення сучасної драматургії (1997р.). Засновник власного театру «Театр Романа Віктюка» (1991р.). Включений до списку «100 осіб сторіччя України».
Романом Віктюком уже давно завойована слава найскандальнішого, епатажного і безстрашного режисера. Про його спектаклі, як і про нього самого – мандрівного генія і світського лева, – сказано й написано стільки, що здається, до цього вже нічого додати. Але цей «порушник громадського спокою» й донині є не лише «найсолодшою мішенню для сарказму критиків», але й «найбажанішою здобиччю для всюдисущих “акул пера”». Журналісти дотепер намагаються з'ясувати, який же він насправді – цей театральний хуліган Роман Віктюк? У які ігри на сцені й у житті він грає? Сам режисер думає, що намагатися «визначати такі речі безглуздо»: «Наша душа подорожує в різних утіленнях, і осмислити себе в кожному з них неможливо. Я – Скорпіон і Пацюк, виходить, на мені печатка сили і лідерства. Хочу я чи ні – позбутися цього не можу. Лідером я був з дитинства, що проминуло у львівському дворі, де я навчився розуміти ідиш, говорив польською мовою, українською». Іноді Віктюк говорить про те, що він так і залишився дитиною – маленьким хлопчиком, якому дуже хотілося навчитися літати, як птахи. У дитинстві, наслідуючи їх, він не раз намагався злетіти в небо. «…Я прив'язував до рук два віники, залазив на високе дерево і стрибав, намагаючись злетіти, але завжди невдало, – розповідає режисер. – Такими дітьми залишаються ті, хто покликаний служити театру і мистецтву. Я думаю, що театр почався тоді, коли людина, побачивши вогонь багаття і політ птахів, інстинктивно намагалася наслідувати природу. Змахами крил я й тепер намагаюся достукатися до сердець глядачів. Змах – крик, змах – біль, змах – спектакль».
Про свій перший прихід до театру Віктюк говорить, що це трапилося ще до його народження: «Коли я був в утробі матері, вона пішла до Львівського оперного театру слухати «Травіату». Почувши музику, я почав так битись і вириватися в цей світ, що мама змушена була піти з театру». «Він відбивав ритм ніжками по моїх ребрах!» – пояснювала вона. «Я народився 28 жовтня 1936 року». Що ж стосується його подальшої біографії, яка навіть для досвідчених журналістів залишається загадковою, то на це питання Віктюк неодмінно відповідає: «…у мене там усе любов, любов, любов…»
Життя Романа Григоровича неможливо розділити на життя в театрі і поза ним. Творчість – єдиний сенс його існування: «За стінами театру я ніяк не живу. Я з ранку до ночі то в одному храмі, то в іншому – то за кордоном ставлю щось, то тут. Іноді знаходжу час послухати музику – от єдине захоплення. Іншого порятунку немає».
На театральні підмостки Віктюк уперше вийшов ще 13-літнім хлопчиськом, коли почав займатися в драмгуртку при Львівському палаці піонерів. Свій перший спектакль він поставив у рідному дворі, зібравши сусідських хлопців. «Це була опера “Пікова дама”, – згадує режисер. – Без слуху, без освіти, я створював свою власну казку. Напевно, вже в цих перших дитячих опусах виявилася моя пристрасть до режисури. І при цьому в мені ввесь час щось бунтувало проти існування в масі. Я відчував, що зобов'язаний був якось вивернутися з колективного середовища і стати першим».
Здійснення честолюбних задумів юний Віктюк почав із того, що після школи виїхав до Москви і вступив на акторське відділення Державного інституту театрального мистецтва. На випускних іспитах він єдиний із усього курсу дістав «п'ять із плюсом» за майстерність. Енергія і талант нестримно виривалися назовні, і здавалося, все можливо, все під силу. Закінчивши навчання 1956 p., Роман Віктюк повернувся до рідного Львова. Працюючи в місцевому ТЮГові, він поставив спектаклі «Усе це не так просто», «Фабричне дівчисько», «Місто без кохання», «Дон Жуан». Уже перші постановки молодого режисера вирізнялися «нетиповим» трактуванням. Це сьогодні загальновизнано, що говорити про відповідність спектаклів Віктюка оригіналу складно, адже Роман Григорович завжди виступає як єдиний автор своїх творінь, а в ті роки його творча сміливість викликала нерозуміння і ворожість.
Пропрацювавши у Львові 10 років, Віктюк виїхав із рідного міста, як виявилося, назавжди, і спочатку перебрався до Києва. Працював у ТЮГу, викладав у студії при Театрі імені І. Франка. Але педагогічна діяльність Віктюка у столиці тривала недовго. Режисер, якому влада приписувала то націоналізм, то російський ухил – «узагалі, все що завгодно, аби позбутися», – був відсторонений від роботи в студії. Незабаром Віктюк зовсім виїхав з України й оселився в Калініні (нині Твер), де дістав посаду головного режисера Театру Ленінського комсомолу. Але ні вигнанцем, ні емігрантом Віктюк себе ніколи не вважав і не вважає, говорячи про свій від'їзд так: «Я просто виїхав. Мене ніхто не виганяв. Я ставив усе, що хотів. Наприклад, “До побачення, хлопчики” Бориса Балтера чи Володіна “Фабричне дівчисько”. Те, що я ставив, в Україні ніколи не ставилось, оскільки вважалось антирадянщиною». Нині Віктюк не прагне повернутися на батьківщину: «…Ступи я ногою на цю землю, виник би неймовірний конфлікт, і мені знову б довелося виїхати. Оскільки, і я в цьому глибоко переконаний, був би неминучий конфлікт між театром, що я б запропонував, і загальним театральним кліматом в Україні. Тому я віддаю перевагу позиції на відстані. Я багато чого пережив і гадаю, що правильна позиція – це громадянин світу. Вона найкраща. Потрібно сидіти у своєму окопі та іноді визирати звідти».
Приїхавши до рідного Львова зі своїм скандальним проектом «Давайте займемося сексом!», Віктюк переконався, що в театральному житті рідного міста мало що змінилося з радянських часів. Міська влада заборонила показ його спектаклю і не скасувала рішення навіть тоді, коли Віктюк запропонував злегка змінити назву, яка шокує консервативну публіку. Пізніше режисер сказав про це: «Мене дивує, що мене так радо приймають у всіх куточках світу, і лише у Львові, у моєму рідному місті, як у радянські часи, так і тепер, мене не визнають».
Проте Віктюк пообіцяв, що він обов'язково приїде до Львова знову і покаже глядачам і «Давайте займемося сексом!», й інші свої роботи. Узагалі, в Україні він буває дуже часто: з радістю привозить свої спектаклі на батьківщину. «Я вважаю, що необхідно пам'ятати про ту землю, звідки ти вийшов, тому що в ній – твоя сила. Ці речі дуже прості й дуже правдиві. І, напевно, щирі», – говорить режисер.
Невдачі, провали, тяжкі хвилини розчарування і невдоволеності, поневіряння по театрах і БК – у житті Віктюка всього цього було з верхом. Але були й друзі, однодумці, а також непохитна віра у своє покликання. Після чергової невдачі він знову шукав і знаходив вихід.
Одна з найважливіших якостей характеру Віктюка – те, що й у життєвих перипетіях він залишається творчою особистістю. Кожну ситуацію режисер обіграє – начебто вигадує і ставить свої маленькі спектаклі. Коли закрили театр у Калініні і не допомогло заступництво А. Кончаловського й А. Тарковського, Віктюк від імені чиновника з міністерства культури призначив себе головним режисером у Російському драматичному театрі Вільнюса. Про цей дивний факт своєї біографії режисер охоче розповідає журналістам: «Я вмів дзвонити з автомата, коли кидаєш дві монетки по 15 копійок і говориш скільки захочеш. Знаючи прізвище начальника з міністерства культури, який завідував Прибалтикою, я під його ім'ям телефонував у російські театри Риги, Вільнюса і Таллінна. У Вільнюсі не було головного режисера…».
Унікальне чуття Віктюка на літературу виявилося ще в шістдесяті: працюючи в Калініні, він розгледів нікому не відомого тоді О. В. Вампілова і першим поставив його п'єси «Побачення в передмісті» й «Качине полювання». Почавши 1971 р. працювати у Вільнюсі, Віктюк знову ставить спектакль за Вампіловим «Минулого літа в Чулимську», а також здійснює цілий ряд постановок – «Марія Стюарт» Ф. Шіллера, «Валентин і Валентина» М. Рощина, «Зустрічі і прощання», «Продавець дощу» і багато інших. Прийшов глядацький успіх, про режисера заговорили критики, але офіційне визнання його творчості було важким. Спектакль «Уроки музики» за Л. С Петрушевською, поставлений Віктюком 1978 р. у Студентському театрі МДУ, було заборонено. 1975 р., уже оселившись у Москві, у Театрі ім. Моссовета він поставив «Вечірнє світло» О. Арбузова, 1977 p. – «Царське полювання» Л. Зоріна; у МХАТі – спектаклі «Чоловік і дружина знімуть кімнату» М. Рощина (1976 р.), «Татуйована троянда» Т. Вільямса (1982 p.).
Усі його постановки – і давні, і зовсім нові – це певне таїнство, дійство, у якому важко провести межу між реальністю та ілюзією. Кожен його спектакль – це вибух, феєрверк, фонтан емоцій. Це виклик буденності, яку так не любить Віктюк. Недарма про режисера говорять, що «він – дитя парадоксів, яке вміє із задоволенням шокувати публіку вибором і трактуванням п'єс». Над чим би Віктюк не працював, він підкоряє все, що відбувається на сцені, своїй волі й логіці, створюючи підвладну лише йому стихію. Наймогутніша енергетика, якою він заражає своїх акторів, передається під час спектаклів і глядачеві. Костюми й декорації з найхимерніших дитячих снів, речі-символи, красива – «то пряна, то нудотна, то пронизлива» – музика і, безумовно, повнокровна гра акторів – усе це переносить глядача у світ нестримної фантазії, яка визнає тільки закони мистецтва. У його спектаклях пластика, магія безупинного руху стоять на першому місці, вони виразніші, ніж слова. Віктюк – це людина-жест! Його володіння формою разюче. «Важливо не що, а як», – говорить Майстер і кожним своїм спектаклем доводить це. Для нього важливі не статичні пози, а жести, рух, спрямований зі сцени до публіки. А глядачеві та його здатності по-дитячому вступати в Гру, без якої Театр мертвий, Маестро завжди довіряє.
Віктюк – справжній працелюб. Мабуть, жоден «нормальний» режисер не працював і не працює стільки: репетиції по десять годин на добу, по дві прем'єри на сезон плюс робота за кордоном. Поки не було власної сцени, інші театри охоче надавали йому свої, яким «мандрівний, бездомний» режисер дарував аншлаги, відкриваючи нових, нікому не відомих зірок і «розутілюючи» старих. Два найскандальніші спектаклі Віктюка, що зробили його по-справжньому знаменитим, – «Служниці» і «М. Баттерфляй» – були майже одностайно «з'їдені» пресою, що побачила в них, головним чином, «яскраву блакитну обгортку, розгорнути яку не могли – так і проковтнули з фольгою і папірцем».
Віктюка часто називають «революціонером еротичного театру», і сам він цілком погоджується з цим визначенням. «Секс – головна тема мого театру, у якому жоден спектакль без цього не обходиться, – говорив він. – Зараз вийшла моя нова прем'єра під назвою “Давай займемося сексом!” – із знаком оклику наприкінці. Саме сексом, а не любов'ю – це, на щастя, різні поняття. А потім буду робити спектакль з О. Образцового та І. Соколовою “Не стріляйте в маму”. Це сумна італійська п'єса: щоб уберегти своїх 17-літніх синів від спокус життя, дві мами закохують у себе дітей одна одної. І героїня Образцової завагітніє від сина своєї подруги…».
Що стосується власних любовних стосунків, то Віктюк стверджує, що ніколи не поєднує творчість і особисте життя, вважаючи близькі стосунки з партнерами по сцені неможливими. «Я взагалі переконаний, незалежно від чоловічого чи жіночого партнерства: щойно у творчості переходиш тілесний рубікон – мистецтво закінчується. Геніальне виникає тільки тоді, коли є дистанція таємниці. Завжди взаємопроникнення всіх цих струмів має бути на рівні духовному. Насититися тілом, відкрити через нього людину простіше. Але тоді дистанція між двома душами – статевий орган. Чоловічий… У житті ж, коли людина іде з твого творчого поля, – будь ласка. Інакше – ніяк. Кожен артист – грань твоєї душі, її відблиск. Існує взаємопроникнення, коли світіння не мусить зникати з роками. Не один раз режисер як споживач користає актора як товар – і вбиває цим артиста, уживши його і творчо, і фізично».
Навколо особистого життя Романа Віктюка завжди було безліч чуток і пліток. Особливий інтерес у публіки і преси викликає його давнє одруження з працівницею «Мосфільму», про що він розповів в одному з інтерв'ю: «Я був одружений лише один раз. Мені багато не треба. Цього вистачило, щоб осягти всю цю премудрість. І скільки б не говорили великі про те, що самотність – це не тільки доля, а єдине можливе існування творця, у це ніхто не вірить. Тому що кожен має пройти цей шлях сам».
Із приходом перебудови Віктюку пропонували очолити один із московських театрів, але він не захотів: «Там мене поневолили б. Атак я – “кішка, що гуляє сама по собі”. Я відмовився від усіх пропозицій, і мені дозволили створити свій приватний театр із певними державними вливаннями». Організований ще 1991 р. театр Віктюка тривалий час не мав свого приміщення. Тепер у розпорядженні колективу власний будинок – колишній БК у Сокольниках. Театр одержує державну дотацію лише на приміщення, решту грошей – на майбутні постановки, на рекламу, на гонорари – він заробляє сам. Віктюк пишається тим, що його актори мають не тільки пристойну зарплату, але й гонорари за кожен спектакль. «Наприклад, Аліса Фрейндліх, коли грає в нас, одержує суму, яку в себе в театрі, в Петербурзі, може одержати, напевно, за півроку роботи, – говорить він. – Звичайно, не в усіх така велика сума – тільки в зірок».
Віктюк пишається тими, з ким він працює: «Зараз у мене з'явилася трупа, що сповідує ту віру, яка мені близька, і робить на сцені те, що, як мені здається, потрібне сучасному театру». За словами самого режисера, актори для нього – це, насамперед, улюблені діти. Не випадково Роман Григорович звертається до них дуже ласкаво, на український манер – «сину» і «доцю». Дуже часто на репетиціях на їх адресу звучать його палкі слова: «Блиск, діти!», «Браво!», «Біс!». Правда, з такою ж безпосередністю й емоційністю Віктюк використовує і ненормативну лексику, але ніхто з акторів – ні новачки, ні зірки – не ображається на метра. Сам він розповідає про це так: «Обматюкаю, а через секунду перший кричу: “Бравісимо!” Репетую, бігаю по залу, лаюся, хвалю, а за всім цим єдина мета – розкріпачити актора, стати тим дзеркалом, у якому він побачить самого себе».
Зі своїми акторами режисер говорить особливою, «віктюківською» мовою, де цілі фрази замінює якийсь звук чи натяк. Для нього репетиція – це сімейний збір, де звучать вирази, зрозумілі лише рідним. «Навіть коли я приїжджаю до Америки, мені не потрібно довго чекати перекладача, хоча я зовсім не знаю англійської. Жартуючи, граючи, я домовляюся з акторами, і вони засвоюють кілька слів, що мені близькі: “чичирка” – це якесь чоловіче начало, “манюрка” – жіноче начало, “хедзелка” – щось близьке до сексуальних мотивів, і ще ціла низка термінів. Актори моментально звикають до цих слів – і легко спілкуватися. Хіба не симпатичні слова? Гра, пустощі мають бути в усьому».
І все-таки актори для нього – це не лише діти, але й творчі однодумці, і в їхньому виборі Віктюк практично ніколи не помиляється. Алла Демидова сказала одного разу, що в Романі Григоровичі є відчуття влади, але не більше, ніж потрібно для режисера. Розраховуючи на індивідуальність актора, Віктюк будує майже ввесь свій репертуар: «Двоє на гойдалці» ставилися винятково під Наталю Макарову, балерину, яку нескінченно цінить майстер, «Манон Леско» на телебаченні – у розрахунку на Маргариту Терехову. Хто тільки не грав у нього в спектаклях! І Аліса Фрейндліх, і Лія Ахеджакова, і Ада Роговцева, і Людмила Максакова, і Сергій Маковецький, і багато-багато інших.
Уже маючи власний театр, що об'єднав артистів із різних театрів, близьких режисеру своїм світоглядом, Віктюк повторив із новими виконавцями свої колишні роботи: «Служниці», «Наш Декамерон XXI», «М. Баттерфляй», «Рогатка», а також поставив «Двох на гойдалці», «Лоліту» і «Саломею».
Тривалий час у Віктюка не було навіть власної квартири, хоча він був уже знаменитий, а його спектаклі йшли у МХАТі й «Сучаснику», театрах імені Моссовета й Вахтангова, на Таганці, в інших містах і країнах. «Викладаючи чотири роки в естрадно-цирковому училищі, я жив у Москві без прописки, і поки мене не оселили в гуртожитку Театру Моссовета, я був зовсім безправною людиною», – згадує режисер. Тепер він живе у величезній квартирі на Тверській, що була квартирою Василя Сталіна. За словами самого Віктюка, – це «найбільший абсурд, який можна придумати»: «Ніяк не можу позбутися відчуття, що з цієї квартири, хоч і приватизованої, мене рано чи пізно виселять. Тільки уявіть собі: живу в першому будинку біля Кремля. Жах! Я вже й планування в цій квартирі переробив, але все одно відчуття того, що я там перебуваю випадково, живе в мені категорично».
Ця «сталінська спадщина», а також багатотисячна (!) колекція музичних компакт-дисків породили чималу кількість чуток. Цю колекцію режисер вважає головним своїм багатством. Він привозить музику з усього світу, замовляючи в найвідоміших студіях усе нове, що тільки з'являється. Прославився Віктюк і палкою любов'ю до страшенно дорогих піджаків, які купує переважно у Версаче і Джанфранко Ферре. Коли йому хочеться чергову річ «від кутюр» вартістю в кілька тисяч доларів, він завжди повторює улюблену фразу: «Невже це тільце не заслужило оцю річ?» «От скажеш собі цю фразу про тільце, і воно відразу ж шепоче: бери, бери, бери, нікого не слухай! – зізнається режисер. – І ти негайно розумієш, що змова відбулася».