Навесні 1924 p., коли завершувалася робота над «Білою гвардією», Булгаков розлучився з дружиною. У їхніх стосунках багато чого змінилось: один зі знайомих побачив Тетяну Миколаївну «мовчазною і сумною жінкою», а Михайло Опанасович переживав пору злету. Він був «стрункий, широкоплечий, зросту вищого за середній. Світле волосся, зачесане назад, високе чоло, сіро-блакитні очі, гарне, мужнє, виразне обличчя, що привертає увагу», – так описувала його одна із сучасниць. Місце Тасі зайняла Любов Євгенівна Бєлозерська, яка недавно повернулася з еміграції, – закоханий автор присвятив їй «Білу гвардію». Вона була яскравою індивідуальністю, талановитою, високоосвіченою й упевненою в собі, знала кілька іноземних мов, перекладала для Булгакова матеріали про Мольєра, записувала під його диктування і редагувала. За роки їхнього шлюбу було створено «Дні Турбіних», «Багряний острів», «Зойчину квартиру», багато сторінок п'єс «Кабала святош», «Адам і Єва», а також першу редакцію книги «Майстер і Маргарита», у героїні якої не можна було не побачити рис Бєлозерської.
Починаючи з жовтня 1926 р. «Турбіни» тріумфально йшли на сцені МХАТу і витримали 250 вистав. «Багряний острів» поставив О. Таїров у Камерному театрі. «Зойчину квартиру» побачили москвичі і кияни. М. Волошин, а також В. Вересаев порівнювали блискучий початок творчої біографії Булгакова з Львом Толстим. Однак такий могутній прорив у літературу в офіційних колах викликав спочатку вичікувальну, а потім негативну реакцію: різко критикувалася повість «Фатальні яйця», а з приводу «Собачого серця» Головліт зробив висновок: «Річ у цілому неприпустима». Ставлення до Булгакова різко змінилось і перетворилося на справжнє цькування, його почали звинувачувати в співчутті «білим», у контрреволюції, а прихильникам письменника причепили ярлик «підбулгачники». Нову п'єсу «Біг», яка завершувала тему Громадянської війни і в образі Хлудова уособлювала крах білогвардійського руху, загальмували на стадії репетицій і не допустили до постановки. Спектакль «Мольєр» («Кабала святош») після п'ятирічної роботи над ним і всього лише семи вистав зник із афіш. Узагалі, спектаклі знімалися Головреперткомом, а нові твори ніхто не зважувався друкувати. Хоча за межами СРСР – в Англії, Франції, США – роботи Булгакова мали успіх. Однак автора туди не випускали. У вересні 1926 р. його вперше викликали на допит до ОГПУ. Пізніше на квартирі письменника зробили обшук і вилучили щоденникові записи і повість «Собаче серце». Документи, що зберігалися донедавна під грифами секретності, свідчать про те, що Булгаковим і його творчістю займалися детально. Ось один із них, датований 29 січня 1929 р.: «До Політбюро ЦК ВКП(б). Тов. Сталіну. Щодо питання про п'єсу Булгакова «Біг» повідомляю, що члени комісії ознайомилися з її змістом і визнали політично недоцільною постановку цієї п'єси в театрі. К. Ворошилов».
Позбавлена роботи і засобів до існування, раніше горда і сильна людина, яка поза творчістю існувати не могла, у дні розпачу Булгаков носив у кишені пістолет і готовий був накласти на себе руки. Сімейне життя теж дало тріщину, у Михайла з'явилась інша сердечна прихильність – Олена Сергіївна Шиловська, дружина видатного воєначальника, що була в захваті від творчості письменника. Дружина знала про це захоплення, але, думаючи, що воно незабаром минеться, не загострювала стосунків. Характер у Булгакова був нелегкий, він не підкорявся зовнішньому впливу і важливі рішення приймав сам. От і тепер, незважаючи на те, що в Шиловської було двоє маленьких дітей, їхні стосунки, які тривали протягом трьох років, завершилися шлюбом. У жовтні 1932 р. Олена Сергіївна з молодшим сином переїхала до Булгакова. До речі, для обох це був третій шлюб. До цього часу хмари над головою письменника розійшлись, але пережити весь кошмар того, що відбувалося в попередні три роки, Михайлові Опанасовичу допомогли обидві люблячі жінки – і дружина, і «таємний друг» Шиловська.
Безвихідь, у якій тоді опинився опальний письменник, змусила зробити божевільний крок – звернутися особисто до Сталіна і, пояснивши весь жах свого становища, попросити «про вигнання за межі країни». Лист був відправлений 28 березня 1930 p., a 18 квітня в квартирі Михайла Опанасовича пролунав громом телефонний дзвоник – вождь особисто захотів говорити з ним. Після цього гнів змінився на милість: Булгаков одержав роботу режисера у МХАТі. Важко сказати з упевненістю, що вплинуло на хід подій. Багато хто вважав, що певну роль відіграло самогубство В. Маяковського, яке сталося за кілька днів до цього (14 квітня). Готовий до такого ж кроку Булгаков міг істотно підірвати престиж країни і репутацію самого «батька народів».
Буквально відродився до життя Михайло Опанасович, одержавши новий творчий заряд, і був безмежно вдячний Сталіну за турботу. Вираженням подяки стала п'єса про юність вождя, що отримала остаточну назву «Батум». Але Йосиф Віссаріонович висловив сумнів у необхідності такої постановки, і репетиції було припинено.
1930-ті pp. були для письменника, драматурга й актора Булгакова дуже нелегкими. Коли на сцену МХАТу повернулися «Турбіни» і після закінчення спектаклю завісу давали 20 разів, Булгаков написав другові, що «автору цієї п'єси повернуто частину його життя». Але наступну частину життя йому безбожно отруювали, оскільки все, що було створено, виходило за межі звичайного: не всі могли мислити по-булгаковськи. Непросто складалися взаємини в колективі, де діяли реформатори театру Станіславський і Немирович-Данченко, а грали актори, імена яких ми вимовляємо тепер із благоговінням: І. Москвін, О. Кніппер, А. Тарасова, А. Кторов, М. Яншин, О. Грибов, О. Андровська… Не було кінця зауваженням і переробкам готових речей, їх то дозволяли, то забороняли, затягуючи терміни вистав. На кого лишень доводилося зважати авторові! Наведемо історію створення одного спектаклю – інсценізація роману Сервантеса «Дон Кіхот». Цю роботу запропонував виконати М. Булгакову режисер Театру ім. Вахтангова В. Куза. Драматург упорався з нею: 3 грудня 1937 р. уклав договір з театром, а 8 жовтня (менше, ніж через рік) інсценізація була готова. Її чекало схвалення Комітету зі справ мистецтв, але голова цієї установи П. Керженцев у своїх зауваженнях вимагав: «Треба зробити так, щоб відчувалася сучасна Іспанія!» Дозвіл Головреперткому було отримано в січні наступного року. У квітні вахтанговці почали репетиції, але незабаром з якихось причин припинили, тому автор поїхав до Ленінградського Великого драматичного театру і уклав договір із ним. Зазначимо, що це відбулося в листопаді 1939 p., коли Михайло Опанасович уже був серйозно хворий і навіть уклав доручення на ім'я дружини на ведення усіх своїх справ, а також заповіт. Театр Вахтангова відновив роботу над «Дон Кіхотом», але в терміни не уклався, прем'єра спочатку планувалася на січень 1940 p., а відбулася лише 8 квітня 1941 p., коли М. Булгакова вже не було в живих.
Булгаков мав величезний творчий потенціал. За якісь десять років він створив стільки п'єс і постановок для драматичних театрів, написав лібрето для оперних вистав, літературних шедеврів! Це була пора розквіту його таланту, коли з'явилися блискучі твори: біографічна книга про улюбленого драматурга Мольєра для горьківської серії «ЖЗЛ», п'єси «Кабала святош» (або «Мольєр»), «Блаженство» («Іван Васильович»), «Олександр Пушкін» («Адам і Єва»), а також чудовий памфлет «Театральний роман» із присвятою «Таємному другу, який став явним, – дружині моїй Олені. Ти здійсниш зі мною останній мій політ».
1934 р. Булгаков став членом Спілки письменників. 1936 p., після конфлікту з режисером МХАТу Горчаковим, відмовився працювати там, де, як він висловився, зазіхали на його творчість, і влаштувався до Великого театру лібретистом-консультантом, пообіцявши робити одне лібрето на рік. Він устиг створити «Чорне море» про події на Перекопі, «Мінін і Пожарський», «Мадам Фіфі» (або «Рашель»), «Петро Великий», серед задумів були опери «Війна і мир», про князя Володимира (хрестителя Русі) і багато чого іншого. Михайло Опанасович не раз пропонував свої твори столичним театрам (Сатири, Червоному, Робітничої молоді), а також Великому драматичному у Ленінграді, Харківському театру російської драми, Бакинському робітничому. Він не лише писав, брав участь у постановках, але й грав на сцені, наприклад у «Турбіних» або «Піквікському клубі», де виконував роль судді. Ще одним напрямком його пошуку були кіносценарії для студій «Союзфільм» і «Укрфільм». У числі багатьох робіт він хотів зняти «Пригоди Чичикова». Не зміг утриматися Булгаков від участі у виданні зібрання творів Мольєра і зробив переклад п'єси «Скупий». Він спеціально займався італійською й іспанською мовами: першу вивчав як мову опери, другу – як мову Сервантеса. І найголовніше: протягом 20 років М. Булгаков безупинно і болісно створював головну працю свого життя – роман «Майстер і Маргарита», який один з літературознавців назвав влучним словом «реквієм». Останні виправлення до тексту «Майстра…» письменник диктував дружині 13 лютого 1940 p., а 10 березня його не стало.
Біля ліжка помираючого чоловіка Олена Сергіївна присяглася надрукувати роман. Книга пролежала в архівах вдови 20 років і дочекалася своєї години. Вона перетнула кордони СРСР й увійшла до «десятки» кращих творів літератури XX століття в багатьох країнах світу. На основі булгаковського роману створено п'єси, кінофільми, балети, мюзикли і навіть симфонію. З'явилася величезна кількість досліджень, у США випущено міжнародну булгаковську бібліографію. Узагалі, ця книга заполонила думки читачів і мислячих людей. Ціною величезних зусиль О. С. Булгакова дотримала слова, аж до дрібниць: наприклад, віддала гонорар за роман першій людині, яка після опублікування поклала квіти на могилу автора на Новодівочому цвинтарі.
…Одного разу М. Булгаков сказав про себе: «Я – письменник містичний». Погодимося з ним. Інакше як пояснити такий надзвичайний вплив його творів на читача? Можливо, його дух витає серед нас? У будь-якому разі, присутність Майстра в стінах рідного будинку на Андріївському узвозі завжди відчувають відвідувачі єдиного музею М. О. Булгакова. Тому що тут – джерела його загадкового світу, повного таємниць і відкриттів.
Вакарчук Святослав Іванович
Вернадський Володимир Іванович
Починаючи з жовтня 1926 р. «Турбіни» тріумфально йшли на сцені МХАТу і витримали 250 вистав. «Багряний острів» поставив О. Таїров у Камерному театрі. «Зойчину квартиру» побачили москвичі і кияни. М. Волошин, а також В. Вересаев порівнювали блискучий початок творчої біографії Булгакова з Львом Толстим. Однак такий могутній прорив у літературу в офіційних колах викликав спочатку вичікувальну, а потім негативну реакцію: різко критикувалася повість «Фатальні яйця», а з приводу «Собачого серця» Головліт зробив висновок: «Річ у цілому неприпустима». Ставлення до Булгакова різко змінилось і перетворилося на справжнє цькування, його почали звинувачувати в співчутті «білим», у контрреволюції, а прихильникам письменника причепили ярлик «підбулгачники». Нову п'єсу «Біг», яка завершувала тему Громадянської війни і в образі Хлудова уособлювала крах білогвардійського руху, загальмували на стадії репетицій і не допустили до постановки. Спектакль «Мольєр» («Кабала святош») після п'ятирічної роботи над ним і всього лише семи вистав зник із афіш. Узагалі, спектаклі знімалися Головреперткомом, а нові твори ніхто не зважувався друкувати. Хоча за межами СРСР – в Англії, Франції, США – роботи Булгакова мали успіх. Однак автора туди не випускали. У вересні 1926 р. його вперше викликали на допит до ОГПУ. Пізніше на квартирі письменника зробили обшук і вилучили щоденникові записи і повість «Собаче серце». Документи, що зберігалися донедавна під грифами секретності, свідчать про те, що Булгаковим і його творчістю займалися детально. Ось один із них, датований 29 січня 1929 р.: «До Політбюро ЦК ВКП(б). Тов. Сталіну. Щодо питання про п'єсу Булгакова «Біг» повідомляю, що члени комісії ознайомилися з її змістом і визнали політично недоцільною постановку цієї п'єси в театрі. К. Ворошилов».
Позбавлена роботи і засобів до існування, раніше горда і сильна людина, яка поза творчістю існувати не могла, у дні розпачу Булгаков носив у кишені пістолет і готовий був накласти на себе руки. Сімейне життя теж дало тріщину, у Михайла з'явилась інша сердечна прихильність – Олена Сергіївна Шиловська, дружина видатного воєначальника, що була в захваті від творчості письменника. Дружина знала про це захоплення, але, думаючи, що воно незабаром минеться, не загострювала стосунків. Характер у Булгакова був нелегкий, він не підкорявся зовнішньому впливу і важливі рішення приймав сам. От і тепер, незважаючи на те, що в Шиловської було двоє маленьких дітей, їхні стосунки, які тривали протягом трьох років, завершилися шлюбом. У жовтні 1932 р. Олена Сергіївна з молодшим сином переїхала до Булгакова. До речі, для обох це був третій шлюб. До цього часу хмари над головою письменника розійшлись, але пережити весь кошмар того, що відбувалося в попередні три роки, Михайлові Опанасовичу допомогли обидві люблячі жінки – і дружина, і «таємний друг» Шиловська.
Безвихідь, у якій тоді опинився опальний письменник, змусила зробити божевільний крок – звернутися особисто до Сталіна і, пояснивши весь жах свого становища, попросити «про вигнання за межі країни». Лист був відправлений 28 березня 1930 p., a 18 квітня в квартирі Михайла Опанасовича пролунав громом телефонний дзвоник – вождь особисто захотів говорити з ним. Після цього гнів змінився на милість: Булгаков одержав роботу режисера у МХАТі. Важко сказати з упевненістю, що вплинуло на хід подій. Багато хто вважав, що певну роль відіграло самогубство В. Маяковського, яке сталося за кілька днів до цього (14 квітня). Готовий до такого ж кроку Булгаков міг істотно підірвати престиж країни і репутацію самого «батька народів».
Буквально відродився до життя Михайло Опанасович, одержавши новий творчий заряд, і був безмежно вдячний Сталіну за турботу. Вираженням подяки стала п'єса про юність вождя, що отримала остаточну назву «Батум». Але Йосиф Віссаріонович висловив сумнів у необхідності такої постановки, і репетиції було припинено.
1930-ті pp. були для письменника, драматурга й актора Булгакова дуже нелегкими. Коли на сцену МХАТу повернулися «Турбіни» і після закінчення спектаклю завісу давали 20 разів, Булгаков написав другові, що «автору цієї п'єси повернуто частину його життя». Але наступну частину життя йому безбожно отруювали, оскільки все, що було створено, виходило за межі звичайного: не всі могли мислити по-булгаковськи. Непросто складалися взаємини в колективі, де діяли реформатори театру Станіславський і Немирович-Данченко, а грали актори, імена яких ми вимовляємо тепер із благоговінням: І. Москвін, О. Кніппер, А. Тарасова, А. Кторов, М. Яншин, О. Грибов, О. Андровська… Не було кінця зауваженням і переробкам готових речей, їх то дозволяли, то забороняли, затягуючи терміни вистав. На кого лишень доводилося зважати авторові! Наведемо історію створення одного спектаклю – інсценізація роману Сервантеса «Дон Кіхот». Цю роботу запропонував виконати М. Булгакову режисер Театру ім. Вахтангова В. Куза. Драматург упорався з нею: 3 грудня 1937 р. уклав договір з театром, а 8 жовтня (менше, ніж через рік) інсценізація була готова. Її чекало схвалення Комітету зі справ мистецтв, але голова цієї установи П. Керженцев у своїх зауваженнях вимагав: «Треба зробити так, щоб відчувалася сучасна Іспанія!» Дозвіл Головреперткому було отримано в січні наступного року. У квітні вахтанговці почали репетиції, але незабаром з якихось причин припинили, тому автор поїхав до Ленінградського Великого драматичного театру і уклав договір із ним. Зазначимо, що це відбулося в листопаді 1939 p., коли Михайло Опанасович уже був серйозно хворий і навіть уклав доручення на ім'я дружини на ведення усіх своїх справ, а також заповіт. Театр Вахтангова відновив роботу над «Дон Кіхотом», але в терміни не уклався, прем'єра спочатку планувалася на січень 1940 p., а відбулася лише 8 квітня 1941 p., коли М. Булгакова вже не було в живих.
Булгаков мав величезний творчий потенціал. За якісь десять років він створив стільки п'єс і постановок для драматичних театрів, написав лібрето для оперних вистав, літературних шедеврів! Це була пора розквіту його таланту, коли з'явилися блискучі твори: біографічна книга про улюбленого драматурга Мольєра для горьківської серії «ЖЗЛ», п'єси «Кабала святош» (або «Мольєр»), «Блаженство» («Іван Васильович»), «Олександр Пушкін» («Адам і Єва»), а також чудовий памфлет «Театральний роман» із присвятою «Таємному другу, який став явним, – дружині моїй Олені. Ти здійсниш зі мною останній мій політ».
1934 р. Булгаков став членом Спілки письменників. 1936 p., після конфлікту з режисером МХАТу Горчаковим, відмовився працювати там, де, як він висловився, зазіхали на його творчість, і влаштувався до Великого театру лібретистом-консультантом, пообіцявши робити одне лібрето на рік. Він устиг створити «Чорне море» про події на Перекопі, «Мінін і Пожарський», «Мадам Фіфі» (або «Рашель»), «Петро Великий», серед задумів були опери «Війна і мир», про князя Володимира (хрестителя Русі) і багато чого іншого. Михайло Опанасович не раз пропонував свої твори столичним театрам (Сатири, Червоному, Робітничої молоді), а також Великому драматичному у Ленінграді, Харківському театру російської драми, Бакинському робітничому. Він не лише писав, брав участь у постановках, але й грав на сцені, наприклад у «Турбіних» або «Піквікському клубі», де виконував роль судді. Ще одним напрямком його пошуку були кіносценарії для студій «Союзфільм» і «Укрфільм». У числі багатьох робіт він хотів зняти «Пригоди Чичикова». Не зміг утриматися Булгаков від участі у виданні зібрання творів Мольєра і зробив переклад п'єси «Скупий». Він спеціально займався італійською й іспанською мовами: першу вивчав як мову опери, другу – як мову Сервантеса. І найголовніше: протягом 20 років М. Булгаков безупинно і болісно створював головну працю свого життя – роман «Майстер і Маргарита», який один з літературознавців назвав влучним словом «реквієм». Останні виправлення до тексту «Майстра…» письменник диктував дружині 13 лютого 1940 p., а 10 березня його не стало.
Біля ліжка помираючого чоловіка Олена Сергіївна присяглася надрукувати роман. Книга пролежала в архівах вдови 20 років і дочекалася своєї години. Вона перетнула кордони СРСР й увійшла до «десятки» кращих творів літератури XX століття в багатьох країнах світу. На основі булгаковського роману створено п'єси, кінофільми, балети, мюзикли і навіть симфонію. З'явилася величезна кількість досліджень, у США випущено міжнародну булгаковську бібліографію. Узагалі, ця книга заполонила думки читачів і мислячих людей. Ціною величезних зусиль О. С. Булгакова дотримала слова, аж до дрібниць: наприклад, віддала гонорар за роман першій людині, яка після опублікування поклала квіти на могилу автора на Новодівочому цвинтарі.
…Одного разу М. Булгаков сказав про себе: «Я – письменник містичний». Погодимося з ним. Інакше як пояснити такий надзвичайний вплив його творів на читача? Можливо, його дух витає серед нас? У будь-якому разі, присутність Майстра в стінах рідного будинку на Андріївському узвозі завжди відчувають відвідувачі єдиного музею М. О. Булгакова. Тому що тут – джерела його загадкового світу, повного таємниць і відкриттів.
Вакарчук Святослав Іванович
(народ. 1975 р.)
Відомий музикант, соліст гурту «Океан Ельзи». Радник президента В. А. Ющенка.
Святослав Іванович Вакарчук народився 14 травня 1975 р. у Львові. Його батько – Іван Олександрович Вакарчук, доктор фізико-математичних наук, професор, завідувач кафедри теоретичної фізики Львівського національного університету ім. І. Франка (нині – ректор цього університету), головний редактор «Журналу фізичних досліджень» та журналу «Світ фізики», президент Українського фізичного товариства. Мати Святослава свого часу займалася математикою, та потім облишила її, серйозно захопившись живописом.
З шести років (що тоді було рідкістю) Святослав пішов у школу, яку закінчив із срібною медаллю (мав одну четвірку з математики). Вважають, що яскраво вираженим лідером він тоді не був, але вплив на шкільне життя здійснював – готував стінгазети, брав участь у КВК, створенні шкільного театру, активно займався баскетболом.
Два роки Святослав навчався в музичній школі по класу скрипки, паралельно опановуючи гру на баяні. Із 13 років він слухав виключно «Beatles» – був справжнім бітломаном. Потім, коли йому було вже 15—16 років, почав віддавати перевагу іншій музиці: «Led Zeppelin», «Pink Floyd», «Doors», «Queen», «Rolling stones» та ін. В Україні тоді рок-музики практично не було, а те, що було, перебувало в підпіллі. З російського року Славко знав «Кіно» і більш нічого.
Як згадує Святослав, улюбленим з дитинства мультфільмом був знаменитий радянський «Ну, постривай!», улюбленими кумирами – батько, Джон Леннон, Джим Моррісон, Юрій Гагарін. У школі Славка був музичний гурт, який вони створили разом із однокласниками, але, як він зараз говорить, грали вони не дуже серйозно, дуже «по-дитячому».
Після закінчення школи Святослав поступив на фізичний факультет Львівського національного університету. Ідучи слідом за батьком, він спеціалізувався на кафедрі теоретичної фізики. Після закінчення університету Славко став аспірантом кафедри (1996—1999 pp.), працюючи над темою «Суперсиметрія електрона у магнітному полі». До речі, назва однієї з його публікацій у відомому журналі Phys. Lett.: «Supersymmetry of the Electron in a Three-Dimensional Magnetic Field» (спільно з В. М. Ткачуком). Як аспірант Святослав мав і викладацьку практику.
Теоретична фізика залишила слід і в музичній творчості Святослава: назва одного з альбомів гурту «Океан Ельзи» – «Суперсиметрія» (до речі, дехто вважає, що назва відомої пісні SUSY – це зовсім не ім'я дівчини, а абревіатура від «SUper-SYmmetry»).
В гурті його звуть Славик або Славко. Він полюбляє овочі та фрукти, темне пиво (з міцних напоїв – «Криваву Мері»), Едіт Піаф, Stone Roses, баскетбол, трасу Київ – Львів. Він у захваті від японської культури; улюблені автори – Юкіо Місіма і Харукі Муракамі.
Офіційна дата створення знаменитого гурту «Океан Ельзи», солістом або, як ще говорять, фронтменом якого є Святослав Вакарчук, – 12 жовтня 1994 p., коли тодішні учасники львівського гурту «Клан тиші» – гітарист Павло Гудимов, бас-гітарист Юрій Хусточка та барабанщик Денис Глинін – об'єдналися зі ще одним львів'янином, талановитим автором-виконавцем Славком Вакарчуком. Пізніше до гурту приєднався клавішник Дмитро Шуров. До речі, коли музиканти шукали назву для групи, то пропонували й «Спостереження шторму», й «Револьвер», але зупинилися на «Океані Ельзи».
Свої перші чотири записи гурт зробив на студії «Галвокс» у грудні 1994 р. У 1995 р. колектив перемагає в місцевому фестивалі «Червона Рута» у Львові. Наступні три роки «Океан Ельзи» набуває заслуженої популярності в рідному Львові й періодично виїздить до Європи – в Німеччину, Польщу та Францію.
У січні 1998 р. гурт підписав контракт із київською фірмою Nemo, після чого у повному складі перебрався зі Львова до Києва і на півроку засів у студії. Підсумком студійної роботи і ностальгії за рідним Львовом став дебютний альбом «Там, де нас нема», який був представлений публіці у вересні 1998 р. Молоді припав до душі романтичний гітарний пост-панк із текстами українською мовою і підспудно відчутним національним колоритом у музиці. Кліп на головну пісню значно підвищив інтерес до гурту.
Цього ж року «Океан Ельзи» здобув і три національні премії – «Дебют року», «Кращий альбом» і «Краща пісня». А 1999 р. альбом перевидала російська фірма «Extraphone». Кліп на композицію «Там, де нас нема» дістав премію французького каналу МСМ як «Краще закордонне відео». Цього ж року (а також 2000-го та 2001-го) на всеукраїнському конкурсі «Золота “Жар-птиця”» ОЕ (так прихильники стисло називають гурт) визнали найкращим поп-гуртом України.
Зросла популярність «Океану Ельзи» у СНД після появи на MTV кліпу «Сосни». 21 лютого 2000 р. одразу на двох лейблах – українському Nova Records і московському Real Records – вийшов другий альбом гурту – «Янанебібув» (назву пишуть саме так!), пісні з якого потрапили до російських фільмів «Любов та інші жахи» і «Брат-2» («Коли тебе нема», «Кавачай»).
Настільки ж пронизливо ліричний, як попередній, і, при цьому, більш міцний і різноманітний за звуком (в аранжуваннях деяких пісень була використана струнна група), альбом «Янанебібув» став помітною подією. Пісні «Янанебібув», «Той день», «Сосни» (яка увішла до цього альбому), «Етюд» (яку на концертах Вакарчук присвячував Земфірі) та інші композиції причаровували своєю підвищеною емоційністю, настроєм ніжності, суму і довічного пошуку, і, звичайно ж, проникливим мелодизмом, в якому все ще можна було вгадати вплив нашого рідного мелосу.
Навесні цього ж року до гурту приєднався клавішник Дмитро Шуров, із яким у травні «Океан Ельзи» підкорив п'ятнадцятитисячну аудиторію головного російського рок-фестивалю «Максідром». Публіку «Олімпійського» в Москві не збентежив навіть мовний бар'єр – настрій пісень «Океану» був ясний і без перекладу.
Після прориву в Росію пішли західні гастролі, у тому числі виступи в столиці рок-н-ролу – Лондоні. Всього через рік після виходу і теплого прийому «Янанебібув», у квітні 2001 р. «Океан Ельзи» випускає третій альбом – «Модель». Своєю назвою альбом зобов'язаний приспіву однієї з найбільш яскравих композицій альбому – «Коко Шанель», присвяченої не тільки видатній жінці-модельєру, а й певною мірою теперішньому стилісту гурту – Л. Фонарьовій. Вакарчук каже про «Модель» як про найбільш шлягерний, концептуальний і сильний за звуком альбом.
За словами Святослава, бажання бути різним, дивувати слухача не означає зміну внутрішнього змісту. «Океан Ельзи» залишається самим собою, продовжуючи йти вперед. І справжнім доказом цьому є вихід четвертого альбому гурту «Суперсиметрія» у лютому 2003 р. Вакарчук вважає, що цей альбом кращий за попередні. Тематично його скомпоновано в єдиний твір – кожна наступна пісня є продовженням попередньої. Пісні «Мене» і «Для тебе», а також «Віддам» та «Невидима сім'я» поєднані спеціальними музичними містками.
Святослав казав: «У “Суперсиметрії” ми зробили все, що хотіли. Гадаю, вона більш за все відповідає духу “Океану Ельзи”».
У жовтні 2003 р. журнал «Кореспондент» назвав Святослава одним із 35 найуспішніших молодих людей України.
Безумовно, Вакарчук є відомим музикантом, автором багатьох пісень популярної рок-групи «Океан Ельзи», але обмежитися тільки музичною стороною життя Святослава, особливо зважаючи на політичні події 2004—2005 pp., просто неможливо.
Колись, ще 2003 р., на запитання про його ставлення до політики Святослав відповів, що музикант або будь-яка творча людина має бути аполітичним і згадувати про політику має тільки в екстрених ситуаціях, коли йде мова про громадянський обов'язок. Тоді ж він пояснював, що рекламувати якусь політичну партію чи захищати якісь політичні інтереси не буде, тому що він не політик.
Але життя в Україні розвивалося так, що залишитись осторонь бурхливих подій, із якими була пов'язана передвиборча президентська кампанія, стало просто неможливо.
Восени 2004 р. «Океан Ельзи» бере участь у концертах на підтримку В. Ющенка. У жовтневому інтерв'ю тижневику «Дзеркало тижня» Славко говорить: «Не сприймайте наш вибір як якусь тимчасову корисливу дію. Ми справді хочемо добра цій країні. Ми не закликаємо до революційних дій – ми закликаємо до вдумливих дій. Дивіться, слухайте, аналізуйте, вірте власному досвіду».
У листопаді 2004 р. Вакарчука було призначено радником кандидата в президенти В. А. Ющенка з питань молодіжної політики. Пізніше, у найбільш напружені дні «помаранчевої революції», він увійшов до складу Комітету національного порятунку.
Святослав пояснив своє рішення взяти більш активну участь у виборчій кампанії усвідомленням значення активної позиції творчої молоді у важливий для країни момент. «Я думаю, що мій голос і голос чесних людей важливий для країни», – підкреслював він.
Він також сказав про те, що вирішив зайняти таку активну позицію після того, як побачив, що перший тур виборів президента пройшов не так, як прийнято в цивілізованих країнах.
Вакарчук та «Океан Ельзи» були на Майдані разом зі співгромадянами, які більше не хотіли жити в атмосфері брехні, фальсифікацій, корупції. Пісня «Вставай» сприймалася на Майдані як гімн небайдужих до свого майбуття.
Навесні 2005 р. новообраний президент В. А. Ющенко призначив Святослава Вакарчука своїм радником (на громадських засадах).
У березні 2005 р. на церемонії UBN Award-2004, яка заснована журналом «Ukrainian Britain» (видається українською діаспорою, «Океану Ельзи» вручили звання «Кращого гурту року». Після цього Вакарчук провів зі студентами Києво-Могилянської академії бесіду-дискусію на тему «Майбутнє України: гуманітарний вимір», що викликала у студентів справжній потік ідей та жвавий відгук.
Свого часу присвячений 10-річчю групи концертний тур «Океану Ельзи» по Росії, що був запланований на кінець 2004 p., через події «помаранчевої революції» не відбувся. Але навесні 2005-го це вдалося надолужити. Попри те, що офіційна влада та ЗМІ до революційних подій в Україні ставилися дуже негативно, московські шанувальники гурту та особисто Славка дуже радо зустріли їх у квітні 2005 р. Не щодня поряд із Кремлем, на головному концертному майданчику Москви (в ДЦКЗ «Росія») співає радник президента України!.. Спочатку зала зустріла музикантів досить стримано, але потім сталося те, що мало статися: зал піднявся, розмахуючи помаранчевими шарфами, руками та мобільними телефонами і потім практично не сідав до кінця концерту. Через дві години Святослав кинув свій бубон у танц-партер, у залі ввімкнули світло: революція здійснилася!..
Обіцяний Вакарчуком концерт та спілкування з мешканцями Донецька у квітні 2005 р. показали, що музика та громадянська позиція талановитої й чесної людини дійсно може розтопити будь-який лід неправди, зруйнувати міф про непримиренний антагонізм сходу та заходу.
Відомий музикант, соліст гурту «Океан Ельзи». Радник президента В. А. Ющенка.
Святослав Іванович Вакарчук народився 14 травня 1975 р. у Львові. Його батько – Іван Олександрович Вакарчук, доктор фізико-математичних наук, професор, завідувач кафедри теоретичної фізики Львівського національного університету ім. І. Франка (нині – ректор цього університету), головний редактор «Журналу фізичних досліджень» та журналу «Світ фізики», президент Українського фізичного товариства. Мати Святослава свого часу займалася математикою, та потім облишила її, серйозно захопившись живописом.
З шести років (що тоді було рідкістю) Святослав пішов у школу, яку закінчив із срібною медаллю (мав одну четвірку з математики). Вважають, що яскраво вираженим лідером він тоді не був, але вплив на шкільне життя здійснював – готував стінгазети, брав участь у КВК, створенні шкільного театру, активно займався баскетболом.
Два роки Святослав навчався в музичній школі по класу скрипки, паралельно опановуючи гру на баяні. Із 13 років він слухав виключно «Beatles» – був справжнім бітломаном. Потім, коли йому було вже 15—16 років, почав віддавати перевагу іншій музиці: «Led Zeppelin», «Pink Floyd», «Doors», «Queen», «Rolling stones» та ін. В Україні тоді рок-музики практично не було, а те, що було, перебувало в підпіллі. З російського року Славко знав «Кіно» і більш нічого.
Як згадує Святослав, улюбленим з дитинства мультфільмом був знаменитий радянський «Ну, постривай!», улюбленими кумирами – батько, Джон Леннон, Джим Моррісон, Юрій Гагарін. У школі Славка був музичний гурт, який вони створили разом із однокласниками, але, як він зараз говорить, грали вони не дуже серйозно, дуже «по-дитячому».
Після закінчення школи Святослав поступив на фізичний факультет Львівського національного університету. Ідучи слідом за батьком, він спеціалізувався на кафедрі теоретичної фізики. Після закінчення університету Славко став аспірантом кафедри (1996—1999 pp.), працюючи над темою «Суперсиметрія електрона у магнітному полі». До речі, назва однієї з його публікацій у відомому журналі Phys. Lett.: «Supersymmetry of the Electron in a Three-Dimensional Magnetic Field» (спільно з В. М. Ткачуком). Як аспірант Святослав мав і викладацьку практику.
Теоретична фізика залишила слід і в музичній творчості Святослава: назва одного з альбомів гурту «Океан Ельзи» – «Суперсиметрія» (до речі, дехто вважає, що назва відомої пісні SUSY – це зовсім не ім'я дівчини, а абревіатура від «SUper-SYmmetry»).
В гурті його звуть Славик або Славко. Він полюбляє овочі та фрукти, темне пиво (з міцних напоїв – «Криваву Мері»), Едіт Піаф, Stone Roses, баскетбол, трасу Київ – Львів. Він у захваті від японської культури; улюблені автори – Юкіо Місіма і Харукі Муракамі.
Офіційна дата створення знаменитого гурту «Океан Ельзи», солістом або, як ще говорять, фронтменом якого є Святослав Вакарчук, – 12 жовтня 1994 p., коли тодішні учасники львівського гурту «Клан тиші» – гітарист Павло Гудимов, бас-гітарист Юрій Хусточка та барабанщик Денис Глинін – об'єдналися зі ще одним львів'янином, талановитим автором-виконавцем Славком Вакарчуком. Пізніше до гурту приєднався клавішник Дмитро Шуров. До речі, коли музиканти шукали назву для групи, то пропонували й «Спостереження шторму», й «Револьвер», але зупинилися на «Океані Ельзи».
Свої перші чотири записи гурт зробив на студії «Галвокс» у грудні 1994 р. У 1995 р. колектив перемагає в місцевому фестивалі «Червона Рута» у Львові. Наступні три роки «Океан Ельзи» набуває заслуженої популярності в рідному Львові й періодично виїздить до Європи – в Німеччину, Польщу та Францію.
У січні 1998 р. гурт підписав контракт із київською фірмою Nemo, після чого у повному складі перебрався зі Львова до Києва і на півроку засів у студії. Підсумком студійної роботи і ностальгії за рідним Львовом став дебютний альбом «Там, де нас нема», який був представлений публіці у вересні 1998 р. Молоді припав до душі романтичний гітарний пост-панк із текстами українською мовою і підспудно відчутним національним колоритом у музиці. Кліп на головну пісню значно підвищив інтерес до гурту.
Цього ж року «Океан Ельзи» здобув і три національні премії – «Дебют року», «Кращий альбом» і «Краща пісня». А 1999 р. альбом перевидала російська фірма «Extraphone». Кліп на композицію «Там, де нас нема» дістав премію французького каналу МСМ як «Краще закордонне відео». Цього ж року (а також 2000-го та 2001-го) на всеукраїнському конкурсі «Золота “Жар-птиця”» ОЕ (так прихильники стисло називають гурт) визнали найкращим поп-гуртом України.
Зросла популярність «Океану Ельзи» у СНД після появи на MTV кліпу «Сосни». 21 лютого 2000 р. одразу на двох лейблах – українському Nova Records і московському Real Records – вийшов другий альбом гурту – «Янанебібув» (назву пишуть саме так!), пісні з якого потрапили до російських фільмів «Любов та інші жахи» і «Брат-2» («Коли тебе нема», «Кавачай»).
Настільки ж пронизливо ліричний, як попередній, і, при цьому, більш міцний і різноманітний за звуком (в аранжуваннях деяких пісень була використана струнна група), альбом «Янанебібув» став помітною подією. Пісні «Янанебібув», «Той день», «Сосни» (яка увішла до цього альбому), «Етюд» (яку на концертах Вакарчук присвячував Земфірі) та інші композиції причаровували своєю підвищеною емоційністю, настроєм ніжності, суму і довічного пошуку, і, звичайно ж, проникливим мелодизмом, в якому все ще можна було вгадати вплив нашого рідного мелосу.
Навесні цього ж року до гурту приєднався клавішник Дмитро Шуров, із яким у травні «Океан Ельзи» підкорив п'ятнадцятитисячну аудиторію головного російського рок-фестивалю «Максідром». Публіку «Олімпійського» в Москві не збентежив навіть мовний бар'єр – настрій пісень «Океану» був ясний і без перекладу.
Після прориву в Росію пішли західні гастролі, у тому числі виступи в столиці рок-н-ролу – Лондоні. Всього через рік після виходу і теплого прийому «Янанебібув», у квітні 2001 р. «Океан Ельзи» випускає третій альбом – «Модель». Своєю назвою альбом зобов'язаний приспіву однієї з найбільш яскравих композицій альбому – «Коко Шанель», присвяченої не тільки видатній жінці-модельєру, а й певною мірою теперішньому стилісту гурту – Л. Фонарьовій. Вакарчук каже про «Модель» як про найбільш шлягерний, концептуальний і сильний за звуком альбом.
За словами Святослава, бажання бути різним, дивувати слухача не означає зміну внутрішнього змісту. «Океан Ельзи» залишається самим собою, продовжуючи йти вперед. І справжнім доказом цьому є вихід четвертого альбому гурту «Суперсиметрія» у лютому 2003 р. Вакарчук вважає, що цей альбом кращий за попередні. Тематично його скомпоновано в єдиний твір – кожна наступна пісня є продовженням попередньої. Пісні «Мене» і «Для тебе», а також «Віддам» та «Невидима сім'я» поєднані спеціальними музичними містками.
Святослав казав: «У “Суперсиметрії” ми зробили все, що хотіли. Гадаю, вона більш за все відповідає духу “Океану Ельзи”».
У жовтні 2003 р. журнал «Кореспондент» назвав Святослава одним із 35 найуспішніших молодих людей України.
Безумовно, Вакарчук є відомим музикантом, автором багатьох пісень популярної рок-групи «Океан Ельзи», але обмежитися тільки музичною стороною життя Святослава, особливо зважаючи на політичні події 2004—2005 pp., просто неможливо.
Колись, ще 2003 р., на запитання про його ставлення до політики Святослав відповів, що музикант або будь-яка творча людина має бути аполітичним і згадувати про політику має тільки в екстрених ситуаціях, коли йде мова про громадянський обов'язок. Тоді ж він пояснював, що рекламувати якусь політичну партію чи захищати якісь політичні інтереси не буде, тому що він не політик.
Але життя в Україні розвивалося так, що залишитись осторонь бурхливих подій, із якими була пов'язана передвиборча президентська кампанія, стало просто неможливо.
Восени 2004 р. «Океан Ельзи» бере участь у концертах на підтримку В. Ющенка. У жовтневому інтерв'ю тижневику «Дзеркало тижня» Славко говорить: «Не сприймайте наш вибір як якусь тимчасову корисливу дію. Ми справді хочемо добра цій країні. Ми не закликаємо до революційних дій – ми закликаємо до вдумливих дій. Дивіться, слухайте, аналізуйте, вірте власному досвіду».
У листопаді 2004 р. Вакарчука було призначено радником кандидата в президенти В. А. Ющенка з питань молодіжної політики. Пізніше, у найбільш напружені дні «помаранчевої революції», він увійшов до складу Комітету національного порятунку.
Святослав пояснив своє рішення взяти більш активну участь у виборчій кампанії усвідомленням значення активної позиції творчої молоді у важливий для країни момент. «Я думаю, що мій голос і голос чесних людей важливий для країни», – підкреслював він.
Він також сказав про те, що вирішив зайняти таку активну позицію після того, як побачив, що перший тур виборів президента пройшов не так, як прийнято в цивілізованих країнах.
Вакарчук та «Океан Ельзи» були на Майдані разом зі співгромадянами, які більше не хотіли жити в атмосфері брехні, фальсифікацій, корупції. Пісня «Вставай» сприймалася на Майдані як гімн небайдужих до свого майбуття.
Навесні 2005 р. новообраний президент В. А. Ющенко призначив Святослава Вакарчука своїм радником (на громадських засадах).
У березні 2005 р. на церемонії UBN Award-2004, яка заснована журналом «Ukrainian Britain» (видається українською діаспорою, «Океану Ельзи» вручили звання «Кращого гурту року». Після цього Вакарчук провів зі студентами Києво-Могилянської академії бесіду-дискусію на тему «Майбутнє України: гуманітарний вимір», що викликала у студентів справжній потік ідей та жвавий відгук.
Свого часу присвячений 10-річчю групи концертний тур «Океану Ельзи» по Росії, що був запланований на кінець 2004 p., через події «помаранчевої революції» не відбувся. Але навесні 2005-го це вдалося надолужити. Попри те, що офіційна влада та ЗМІ до революційних подій в Україні ставилися дуже негативно, московські шанувальники гурту та особисто Славка дуже радо зустріли їх у квітні 2005 р. Не щодня поряд із Кремлем, на головному концертному майданчику Москви (в ДЦКЗ «Росія») співає радник президента України!.. Спочатку зала зустріла музикантів досить стримано, але потім сталося те, що мало статися: зал піднявся, розмахуючи помаранчевими шарфами, руками та мобільними телефонами і потім практично не сідав до кінця концерту. Через дві години Святослав кинув свій бубон у танц-партер, у залі ввімкнули світло: революція здійснилася!..
Обіцяний Вакарчуком концерт та спілкування з мешканцями Донецька у квітні 2005 р. показали, що музика та громадянська позиція талановитої й чесної людини дійсно може розтопити будь-який лід неправди, зруйнувати міф про непримиренний антагонізм сходу та заходу.
Вернадський Володимир Іванович
(народ. 1863 р. – пом. 1945 р.)
Видатний учений-енциклопедист, природознавець, мінералог, кристалограф, геолог, хімік, історик і організатор науки, філософ, громадський діяч. Засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, творець навчання про біосферу і її еволюцію в ноосферу. Академік (з 1912р.), почесний член російських і західноєвропейських АН і різних товариств. Засновник і перший президент Всеукраїнської АН, організатор і директор Радіологічного інституту, Біогеохімічної лабораторії. Лауреат Сталінської премії (1943р.), нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1943p.).
Автор понад 700 наукових праць і статей.
«Яка насолода “запитувати природу”, “випробувати її”! Який рій питань, думок, міркувань! Скільки причин для подиву, скільки відчуттів приємного при спробі осягнути своїм розумом, відтворити в собі ту роботу, яка тривала століття в нескінченних її галузях! І тут вона [людина] підводиться з пороху, із брудненьких тваринних стосунків… Тут вона розуміє, що зробила і що може зробити. Моя межа – пізнання всього можливого для людини тепер і відповідного його силам (і спеціально моїм) і часу. Я хочу, однак, збільшити хоч почасти запас відомостей, поліпшити хоч трохи стан людини». Ці слова з щоденника, гідні досвідченого філософа, належать 19-літньому Володимирові Вернадському. З юних років і до останніх днів життя він жив наукою, але не «зробився яким-небудь ученим пацюком», і діяльність найбільшого вченого XX ст. вплинула на світогляд багатьох людей. Академік О. Є. Ферсман так писав про свого вчителя і друга: «Десятиліттями, століттями будуть вивчатись і поглиблюватися його геніальні ідеї, а в працях його – відкриватися нові сторінки, які служать джерелом нових шукань; багатьом дослідникам доведеться навчатися його гострої, наполегливої, викарбуваної, завжди геніальної, але творчої думки, не легкої для розуміння; молодому ж поколінню він завжди буде вчителем у науці і яскравим зразком плідно прожитого життя».
Народився Володимир 12 березня 1863 р. у Петербурзі в ліберальній родині Івана Васильовича Вернадського, який після закінчення філософського факультету Київського університету став його професором. Переїхавши потім до Москви, а пізніше до Петербурга, Іван Васильович займався аналізом економічних проблем і виданням економічних журналів, викладав політекономію в Московському і Петербурзькому університетах. Володимир був сином від його другого шлюбу з Ганною Петрівною Константинович, дочкою українського поміщика, яка була в молодості хоровою співачкою і педагогом з вокалу. А загалом, родові корені Вернадських ведуть у середину XVII століття, коли литовський шляхтич Верна воював проти Польщі на боці Богдана Хмельницького; пізніше його нащадки осіли в Києві.
Дитинство Володимир провів у Петербурзі, а потім у Харкові, де вступив до гімназії, а влітку з родиною виїжджав до численних і гостинних полтавських родичів. На все життя він зберіг прихильність до мови, історії і культури рідного краю, спеціально ними займався й у «Замітках з історії України» зараховував себе до «рідного племені українського». Найближче сімейне оточення сформувало культуру і громадські погляди юного Володимира. Особливу згадку по собі залишив старший зведений брат Микола, син рано померлої від туберкульозу першої дружини батька, чудової російської публіцистки Шигаєвої. Улюбленець родини, надзвичайно обдарований юний художник і поет, він був першим учителем хлопчика в читанні й письмі, привів його до скарбниці світової культури.
Із 13 років Володимир почав вести докладний щоденник, який виявив несподівані сторони його особистості. Так, з раннього дитинства він був наділений дивними якостями, що лякали його самого. Поряд зі спадкоємним лунатизмом у ньому виявилася здатність уві сні й наяву вступати в контакт з образами дорогих йому людей, причому в яскравій галюцинаторній формі. Але «через страх» (його власне пояснення в пізніх щоденниках) Володимир рішуче затамував у собі такого роду «містичні» рецептори, свідомо закривши для себе цю сферу: «Я щось зупинив у своїй природі. Іноді шкодую, що погасив, а не розвинув цю здатність… Твердо і ясно усвідомлюю, що якась сторона бачення мною в моїй особистості зупинена». Проте витиснуті здібності поверталися до нього в екстремальних ситуаціях. А свідоме самообмеження, гранична дисциплінованість і цілеспрямованість стали основою всього його наукового й особистого життя.
Видатний учений-енциклопедист, природознавець, мінералог, кристалограф, геолог, хімік, історик і організатор науки, філософ, громадський діяч. Засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, творець навчання про біосферу і її еволюцію в ноосферу. Академік (з 1912р.), почесний член російських і західноєвропейських АН і різних товариств. Засновник і перший президент Всеукраїнської АН, організатор і директор Радіологічного інституту, Біогеохімічної лабораторії. Лауреат Сталінської премії (1943р.), нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1943p.).
Автор понад 700 наукових праць і статей.
«Яка насолода “запитувати природу”, “випробувати її”! Який рій питань, думок, міркувань! Скільки причин для подиву, скільки відчуттів приємного при спробі осягнути своїм розумом, відтворити в собі ту роботу, яка тривала століття в нескінченних її галузях! І тут вона [людина] підводиться з пороху, із брудненьких тваринних стосунків… Тут вона розуміє, що зробила і що може зробити. Моя межа – пізнання всього можливого для людини тепер і відповідного його силам (і спеціально моїм) і часу. Я хочу, однак, збільшити хоч почасти запас відомостей, поліпшити хоч трохи стан людини». Ці слова з щоденника, гідні досвідченого філософа, належать 19-літньому Володимирові Вернадському. З юних років і до останніх днів життя він жив наукою, але не «зробився яким-небудь ученим пацюком», і діяльність найбільшого вченого XX ст. вплинула на світогляд багатьох людей. Академік О. Є. Ферсман так писав про свого вчителя і друга: «Десятиліттями, століттями будуть вивчатись і поглиблюватися його геніальні ідеї, а в працях його – відкриватися нові сторінки, які служать джерелом нових шукань; багатьом дослідникам доведеться навчатися його гострої, наполегливої, викарбуваної, завжди геніальної, але творчої думки, не легкої для розуміння; молодому ж поколінню він завжди буде вчителем у науці і яскравим зразком плідно прожитого життя».
Народився Володимир 12 березня 1863 р. у Петербурзі в ліберальній родині Івана Васильовича Вернадського, який після закінчення філософського факультету Київського університету став його професором. Переїхавши потім до Москви, а пізніше до Петербурга, Іван Васильович займався аналізом економічних проблем і виданням економічних журналів, викладав політекономію в Московському і Петербурзькому університетах. Володимир був сином від його другого шлюбу з Ганною Петрівною Константинович, дочкою українського поміщика, яка була в молодості хоровою співачкою і педагогом з вокалу. А загалом, родові корені Вернадських ведуть у середину XVII століття, коли литовський шляхтич Верна воював проти Польщі на боці Богдана Хмельницького; пізніше його нащадки осіли в Києві.
Дитинство Володимир провів у Петербурзі, а потім у Харкові, де вступив до гімназії, а влітку з родиною виїжджав до численних і гостинних полтавських родичів. На все життя він зберіг прихильність до мови, історії і культури рідного краю, спеціально ними займався й у «Замітках з історії України» зараховував себе до «рідного племені українського». Найближче сімейне оточення сформувало культуру і громадські погляди юного Володимира. Особливу згадку по собі залишив старший зведений брат Микола, син рано померлої від туберкульозу першої дружини батька, чудової російської публіцистки Шигаєвої. Улюбленець родини, надзвичайно обдарований юний художник і поет, він був першим учителем хлопчика в читанні й письмі, привів його до скарбниці світової культури.
Із 13 років Володимир почав вести докладний щоденник, який виявив несподівані сторони його особистості. Так, з раннього дитинства він був наділений дивними якостями, що лякали його самого. Поряд зі спадкоємним лунатизмом у ньому виявилася здатність уві сні й наяву вступати в контакт з образами дорогих йому людей, причому в яскравій галюцинаторній формі. Але «через страх» (його власне пояснення в пізніх щоденниках) Володимир рішуче затамував у собі такого роду «містичні» рецептори, свідомо закривши для себе цю сферу: «Я щось зупинив у своїй природі. Іноді шкодую, що погасив, а не розвинув цю здатність… Твердо і ясно усвідомлюю, що якась сторона бачення мною в моїй особистості зупинена». Проте витиснуті здібності поверталися до нього в екстремальних ситуаціях. А свідоме самообмеження, гранична дисциплінованість і цілеспрямованість стали основою всього його наукового й особистого життя.