Микола Амосов був напрочуд різнобічною людиною. Основоположник радянської кардіохірургії став учителем практично всіх провідних українських і російських кардіохірургів. Коли 1962 р. на перше місце вийшла проблема протезів серцевих клапанів, Амосов розробив свою модель – із напівсфери, доповненої спеціальною обшивкою корпусу, що перешкоджала утворенню тромбів. І саме з цього часу, як вважає Микола Михайлович, «почалося зростання моєї кар'єри відразу по декількох лініях». Він став незмінним учасником усіх міжнародних з'їздів і конференцій кардіохірургів. Його обрали членом-кореспондентом АМН, відзначили Ленінською премією. 19 років він чесно виконував обов'язки депутата Верховної Ради СРСР. Особливо тяжкими були прийоми громадян: «Горя наслухався понадміру, на додаток до хірургічних нещасть». І якщо стосовно себе Амосов свято дотримувався правила М. Булгакова: «Ніколи нічого не проси», – то для простих людей він добивався багато чого і поза хірургією.
Одне з найяскравіших світил сучасної медицини, автор робіт із медичної і біологічної кібернетики («Моделювання мислення і психіки») був талановитим популяризатором ідей і письменником, читав лекції по всьому Союзу. Його книги «Думки і серце», «Записки з майбутнього» і «Голоси часів» видані мільйонними накладами і перекладені більше ніж 30 мовами світу. «Енциклопедія Амосова», що вийшла 2002 p., відразу стала бібліографічною рідкістю. Коли у США довідалися, що кардіохірург, кібернетик і письменник Амосов – одна й та ж людина, журнал «Look» відправив до Києва кореспондента і фотографа, а газета «Нью —
Йорк таймс» назвала Амосова правдошукачем, від пронизливих слів якого волосся стає дибки.
Іще 1952 p., коли хірурга так «схопив» хребет, що він не міг оперувати, Амосов створив власну теорію здоров'я і довголіття. Головне в ній – збільшення навантажень на організм. Щоденна зарядка – близько трьох тисяч рухів, біг, сувора дієта. Колеги вважали це самокатуванням, Амосов – експериментом. Результати він завжди записував і публікував у наукових журналах, а пізніше вони вийшли в окремих книгах («Роздуми про здоров'я», 1976 p.; «Книга про щастя і нещастя», 1979 p.). Але якщо від інфаркту втекти вдалося, то численні хвороби серця завзято намагалися вибити його з колії, обмежити працездатність. Цього людина справи дозволити собі не могла.
1986 р. Миколі Михайловичу вшили кардіостимулятор, через місяць він з'явився в клініці і «народу оголосив: “Засідання продовжується”». І знову директорство, операції, біг, щоденна зарядка. Коли 1987 р. у країні почалися економічні експерименти, Амосов перший в Україні домігся госпрозрахунку. «Результат – кількість операцій з АШК майже подвоїлась і наблизилася до двох тисяч. У півтора раза підвищилася зарплата. Працювати стало цікавіше». 1988 р. він вважав кращим у своїй кардіохірургічній біографії. «І взагалі, якраз би поставити крапку. Так ні – жадібність: давай 5 тисяч операцій, 2 тисячі – з АШКом. Слабка людина!» Амосов все-таки залишив посаду директора, та оперувати продовжував.
Микола Михайлович знову погодився було на висування до Верховної Ради, та зрозумів, «що ускочив у клопіт: не зможу задовольнити народ», – і відмовився від депутатства. 1992 р. він зробив свою останню операцію з протезування клапана. «Відразу відчув: тепер – старий». Роки приносили багато засмучень: ішли з життя давні друзі, дружина перенесла кілька інсультів. Почесний директор, який давно відмовився від зарплати у власному інституті, одержував мізерну пенсію, всі заощадження, як і в більшості простих людей, пропали. «Серцевий лікар», що врятував тисячі життів, змушений був звертатися до спонсорів, аби ті оплатили операції на його серці: 1993 р. було замінено стимулятор, а через п'ять років – поставлено штучний клапан і накладено два аортокоронарні шунти. Микола Михайлович не піддавався депресивному настрою, намагався бути «при справі». Він був справжнім життєлюбом. Можливо, почасти тому, що ніколи не вірив у загробний світ. Був переконаний у тому, що жити потрібно тут і зараз. І не заради власних утіх, а на благо людям. Про одне лише шкодував Амосов: що так і не зважився на операції з пересадки серця. Розумів, що необхідно, але «не зміг переступити через життя. “Поки серце працює – людина жива”. Знав, що це забобон, що життя в мозку, а не в серці. А в душу, яка нібито в серці – живому, не вірив… А все-таки – гріх!» Рішучим хірургам заздрив: «Недавно кубинці серце пересадили, до цього – чехи, поляки. У нас у країні – нуль. Напевно, є і моя частка провини. Але явно переступити через конкретні життя не міг».
Звичка до самоаналізу спонукала Амосова придивитися до стану своїх однолітків. Картина була драматичною, зів'янення охоплювало підступно і неминуче. І знову, як і колись, він зважився на штурм твердинь, тільки тепер як одинак, почавши у 80 років унікальний експеримент з протистояння невблаганному старінню. Цими думками він поділився в книгах «Експеримент» і «Подолання старості», а своїми філософськими ідеями – у збірнику «Розум, людина, суспільство, майбутнє». Експеримент тривав до 12 грудня 2002 р. Обширний інфаркт обірвав життя видатного кардіохірурга. На особистому рахунку Амосова – вісім тисяч урятованих хворих і п'ятдесят тисяч пацієнтів, зцілених в інституті під час його діяльності. Ціле місто зцілених. В Україні цю російську людину ще за життя називали совістю нації і «Людиною сторіччя», як гетьмана Б. Хмельницького, поета Т. Шевченка і вченого В. Вернадського. Титули йому ніколи не були потрібні. Шкода тільки, що амосівський вислів «людина помирає, коли вона вичерпана» відносно самого Амосова не виправдалася.
Антонов Олег Костянтинович
Бандера Степан Андрійович
Одне з найяскравіших світил сучасної медицини, автор робіт із медичної і біологічної кібернетики («Моделювання мислення і психіки») був талановитим популяризатором ідей і письменником, читав лекції по всьому Союзу. Його книги «Думки і серце», «Записки з майбутнього» і «Голоси часів» видані мільйонними накладами і перекладені більше ніж 30 мовами світу. «Енциклопедія Амосова», що вийшла 2002 p., відразу стала бібліографічною рідкістю. Коли у США довідалися, що кардіохірург, кібернетик і письменник Амосов – одна й та ж людина, журнал «Look» відправив до Києва кореспондента і фотографа, а газета «Нью —
Йорк таймс» назвала Амосова правдошукачем, від пронизливих слів якого волосся стає дибки.
Іще 1952 p., коли хірурга так «схопив» хребет, що він не міг оперувати, Амосов створив власну теорію здоров'я і довголіття. Головне в ній – збільшення навантажень на організм. Щоденна зарядка – близько трьох тисяч рухів, біг, сувора дієта. Колеги вважали це самокатуванням, Амосов – експериментом. Результати він завжди записував і публікував у наукових журналах, а пізніше вони вийшли в окремих книгах («Роздуми про здоров'я», 1976 p.; «Книга про щастя і нещастя», 1979 p.). Але якщо від інфаркту втекти вдалося, то численні хвороби серця завзято намагалися вибити його з колії, обмежити працездатність. Цього людина справи дозволити собі не могла.
1986 р. Миколі Михайловичу вшили кардіостимулятор, через місяць він з'явився в клініці і «народу оголосив: “Засідання продовжується”». І знову директорство, операції, біг, щоденна зарядка. Коли 1987 р. у країні почалися економічні експерименти, Амосов перший в Україні домігся госпрозрахунку. «Результат – кількість операцій з АШК майже подвоїлась і наблизилася до двох тисяч. У півтора раза підвищилася зарплата. Працювати стало цікавіше». 1988 р. він вважав кращим у своїй кардіохірургічній біографії. «І взагалі, якраз би поставити крапку. Так ні – жадібність: давай 5 тисяч операцій, 2 тисячі – з АШКом. Слабка людина!» Амосов все-таки залишив посаду директора, та оперувати продовжував.
Микола Михайлович знову погодився було на висування до Верховної Ради, та зрозумів, «що ускочив у клопіт: не зможу задовольнити народ», – і відмовився від депутатства. 1992 р. він зробив свою останню операцію з протезування клапана. «Відразу відчув: тепер – старий». Роки приносили багато засмучень: ішли з життя давні друзі, дружина перенесла кілька інсультів. Почесний директор, який давно відмовився від зарплати у власному інституті, одержував мізерну пенсію, всі заощадження, як і в більшості простих людей, пропали. «Серцевий лікар», що врятував тисячі життів, змушений був звертатися до спонсорів, аби ті оплатили операції на його серці: 1993 р. було замінено стимулятор, а через п'ять років – поставлено штучний клапан і накладено два аортокоронарні шунти. Микола Михайлович не піддавався депресивному настрою, намагався бути «при справі». Він був справжнім життєлюбом. Можливо, почасти тому, що ніколи не вірив у загробний світ. Був переконаний у тому, що жити потрібно тут і зараз. І не заради власних утіх, а на благо людям. Про одне лише шкодував Амосов: що так і не зважився на операції з пересадки серця. Розумів, що необхідно, але «не зміг переступити через життя. “Поки серце працює – людина жива”. Знав, що це забобон, що життя в мозку, а не в серці. А в душу, яка нібито в серці – живому, не вірив… А все-таки – гріх!» Рішучим хірургам заздрив: «Недавно кубинці серце пересадили, до цього – чехи, поляки. У нас у країні – нуль. Напевно, є і моя частка провини. Але явно переступити через конкретні життя не міг».
Звичка до самоаналізу спонукала Амосова придивитися до стану своїх однолітків. Картина була драматичною, зів'янення охоплювало підступно і неминуче. І знову, як і колись, він зважився на штурм твердинь, тільки тепер як одинак, почавши у 80 років унікальний експеримент з протистояння невблаганному старінню. Цими думками він поділився в книгах «Експеримент» і «Подолання старості», а своїми філософськими ідеями – у збірнику «Розум, людина, суспільство, майбутнє». Експеримент тривав до 12 грудня 2002 р. Обширний інфаркт обірвав життя видатного кардіохірурга. На особистому рахунку Амосова – вісім тисяч урятованих хворих і п'ятдесят тисяч пацієнтів, зцілених в інституті під час його діяльності. Ціле місто зцілених. В Україні цю російську людину ще за життя називали совістю нації і «Людиною сторіччя», як гетьмана Б. Хмельницького, поета Т. Шевченка і вченого В. Вернадського. Титули йому ніколи не були потрібні. Шкода тільки, що амосівський вислів «людина помирає, коли вона вичерпана» відносно самого Амосова не виправдалася.
Антонов Олег Костянтинович
(народ. 1906 р. – пом. 1984 р.)
Видатний авіаконструктор. Генеральний конструктор літаків серії Ан. Один із засновників промислового планеризму. Член-кореспондент АН УРСР (1960р.) і АН СРСР (1981р.). Доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри конструкцій літаків Харківського авіаційного інституту (1977р.). Заслужений діяч науки УРСР (1976р.), лауреат Державних премій СРСР (1952р.), УРСР (1976р.) і Ленінської премії (1962р.). Герой Соціалістичної Праці (1966р.). Нагороджений трьома орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Трудового Червоного Прапора, Золотою медаллю ім. А. М. Туполева та ін. Його ім'я присвоєне механічному заводу й аероклубу м. Києва. Автор книги «Десять разів спочатку».
Літаки «сімейства» Ан у світі називають «елегантними» і «породистими». В них відчувається стиль їхнього творця – Олега Костянтиновича Антонова, який любив повторювати, що «некрасивий літак не полетить». Ця людина, що вдихнула життя в українське літакобудування, народилася 7 лютого 1906 р. за тисячу кілометрів від Києва, у Підмосков'ї, де його батько, інженер-будівельник, будував Канатчикову дачу. Костянтин Костянтинович Антонов і його дружина Ганна Юхимівна Бикорюкіна (померла, коли сину виповнилося дев'ять років) перший час і жили там же, на території споруджуваної психіатричної лікарні. А 1912 р. родина остаточно переселилася до Саратова, де мешкало багато родичів. Літо вони звичайно проводили в бабусі в дачному селищі Савіному, і тут Олегу і його старшій сестрі Ірині жилося привільно.
Хлопчик ріс романтиком і мрійником. Почувши якось від двоюрідного брата про легендарний переліт Луї Блеріо через Ла-Манш, він назавжди занедужав небом. Але Олег не тільки по-дитячому стрибав з парусиновою парасолькою з даху, він підійшов до своєї мрії ґрунтовно – збирав і систематизував усе, що тією чи іншою мірою стосувалося авіації: фотографії з журналів, малюнки, книги, моделі. Згодом великі пізнання з історії літакобудування у світі стали йому в пригоді.
Наступною сходинкою до неба, як думав Олег, мало стати реальне училище, де віддають перевагу технічним наукам. У перші учні він не вибився, зате досконало опанував французьку мову. Потім спалахнули війна і революція, училище закрилося, коли Олегу виповнилося 14 років, а в школу для дорослих приймали тільки з 16-ти. Антонов прилаштувався до старшої сестри і, тихенько сховавшись на задній парті, жадібно вбирав знання. До зразкового учня незабаром звикли, а через два роки видали свідоцтво про закінчення школи. Свою мрію про польоти Олег плекав як і раніше, весь вільний час проводив на аеродромі 33-го загону червоних військових льотчиків, щось майстрував із літакових деталей, знайдених на звалищі. А ще разом із друзями він створив «Клуб аматорів авіації», і вони з ентузіазмом приєдналися до роботи щойно створеного Добровільного товариства друзів Повітряного флоту (ТДПФ). І якщо шлях до літної школи сину службовця був закритий, то будувати моделі і планери ніхто заборонити не міг.
Креслення і загальний рисунок свого першого планера «Голуб» ОКА-1, розфарбовані для більшої переконливості акварельними фарбами, 17-річний Олег надіслав на московський конкурс. Він виявився єдиним молодим ентузіастом, який ризикнув представити на суд фахівців своє дітище, і був премійований пробним польотом на німецькому гідролітаку «Юнкерс-12». Як активіст і керівник авіамайстерні, Антонов за рекомендацією ТДПФ вступив до Саратовського університету. Щоправда, Олега туди не хотіли приймати, тому що кароокий хлопчисько через постійне недоїдання і перенесений висипний тиф мав вигляд років на 13—14. Але колійний факультет, на щастя для Антонова, закрили, і через рік він уже був студентом відділення гідроавіації в Ленінградському політехнічному інституті (1925 р.). Навчався Олег легко й із задоволенням, а як досвідченого планериста його відразу було обрано секретарем технічного комітету ТДПФ. На той час він написав дві брошури – «Найпростіші моделі планера з паперу» і «Навіщо нам потрібні планери», взяв участь у зльоті планеристів у Коктебелі. Щоправда, «Голуб» так і не злетів, але модель викликала інтерес самобутньою конструкторською розробкою.
В інституті Антонов часу не марнував: працював інструктором авіамодельного гуртка, готував дописи в газету, робив макети літаків для науково-фантастичного фільму «Наполеон-газ», заробляючи таким чином на їжу. Він багато встигав, очевидно, допомагало гасло: «робити повільні дії без проміжків між ними». Цікаво, що антоновський планер ОКА-3 випробував під час своєї опали уславлений льотчик В. Чкалов, він же навчав майбутнього конструктора тримати штурвал літака. А на одному з перших зльотів у Коктебелі Олег познайомився ще з одним завзятим планеристом, який мріяв установити на аероплан без мотора (планер) не мало не багато, а ракетний двигун, – С. Корольовим. Абсолютно несхожі за характером люди зберегли юнацьку дружбу на все життя.
У 25 років Антонов став одразу головним конструктором у КБ Московського планерного заводу. Ще за роки навчання він побудував ОКА-3, «Стандарт-1», «Стандарт-2» і ОКА-6 – могутній планер «Місто Леніна». Завдання «від моделі до планера, від планера – на літак» молодий конструктор успішно виконав: протягом восьми років завод випускав до двох тисяч машин на рік. Величезна зацікавленість молоді планеризмом була зумовлена майже повною відсутністю в той період літаків, і кожен майбутній льотчик навчався літати саме на планерах. Та й сам Антонов неодноразово визнавав, що «будував планери, щоб літати». Усього серійно випускалося близько тридцяти типів його планерів і серед них: «Упар», «Рот-Фронт-7» (на ньому 1939 р. О. Клепикова встановила міжнародний рекорд дальності – 749 км за 8 год. 25 хв., багато років не перевершений), БС-3 («Буксирувальний серійний»), «Масовий-4» та експериментальний мотопланер ЛЕМ-2.
Незважаючи на величезну завантаженість, молодий конструктор наполегливо займався спортом. Це був своєрідний протест проти туберкульозу, що постійно підточував здоров'я. Особливу увагу Антонов приділяв тенісу і грав майже на рівні професіоналів. На кортах він і познайомився зі своєю першою дружиною Лідією Сергіївною Кочетковою і повіз її у весільну подорож на зліт планеристів до Коктебеля (1930 p.). Елегантний, завжди добре одягнений, ввічливий, Антонов вирізнявся на тлі однолітків підкресленою інтелігентністю і нескінченною відданістю своїй мрії. Лідія Сергіївна признавалася: «Я була вражена польотами і людиною», і незабаром справа чоловіка стала і її справою: вона сконструювала найменший планер у Союзі – «8 Березня». 1936 р. у подружжя народився син Роллан, а за рік родина розпалася. Олег Костянтинович закохався в прекрасного розраховувача міцності Єлизавету Аветівну Шахатуні. Відбулися зміни не лише в його особистому житті. Сталін наказав закрити планеризм через утечу на навчальному літаку інструктора планерної справи в Коктебелі. Коли Антонова зняли з посади, генеральний авіаконструктор О. С. Яковлев запропонував йому посаду провідного конструктора у своєму КБ (1938—1940 pp.).
1940 р. Антонов одержав власне КБ у Ленінграді, де через вісім місяців блискуче сконструював, побудував і випробував дослідну модель літака зв'язку. Його серійному випуску перешкодила війна. Олега Костянтиновича знову викликали до Москви. Тепер він випускав для фронту свій знаменитий транспортно-десантний планер А-7, що забезпечував харчуванням, зброєю, боєприпасами партизанські загони, скидав десант у глибокий тил супротивника. Тому медаль «Партизану Великої Вітчизняної війни» конструктору було вручено не випадково. Цілком оригінальною була ще одна робота О. К. Антонова – буксирувальний планер-біплан KT «Крила танка» для перевезення повітрям танка, приєднаного до планера, з керуванням ним з танка. Але важкі буксирувальники для його розгону з'явилися лише наприкінці війни, і планер серійно не випускався.
У 1943—1946 рр. Антонов як перший заступник головного конструктора в ОКБ Яковлева брав безпосередню участь у створенні Як-3, але мріяв про самостійну роботу. Це здійснилося, коли в Новосибірську було відкрито нове КБ, яке й очолив Олег Костянтинович. Війна закінчилась, і конструктор розробив проект одного з найбільш популярних і масових літаків вітчизняної авіації – унікальний багатоцільовий Ан-2, прозваний у народі «кукурузник». Дочку, яка народилася в період роботи над «Аннушкою», батьки назвали Ганною, немов визначивши її майбутнє – вона стала доцентом Київського інституту цивільної авіації.
Працювалося в Новосибірську легко. Своєрідне позитивне біополе Антонова притягало до нього людей творчих, ентузіастів літакобудування. А от клімат серйозно загрожував здоров'ю, і, за підрахунками лікарів, жити йому залишалося півтора року. Тому, коли уряд вирішив почати серійний випуск Ан-2 (Державна премія СРСР) на Київському авіазаводі, Олег Костянтинович погодився на переїзд. Завод був у поганому стані: кваліфікованих кадрів не вистачало, родини співробітників іноді жили прямо в цехах. Але літаком зацікавився М. С. Хрущов, у той час перший секретар ЦК КП(б)У, і пообіцяв, що колектив житиме як у Христа за пазухою. Тільки 1952 р. КБ остаточно переїхало до Києва, де теплий клімат цілюще вплинув на здоров'я Антонова.
Днем народження сімейства Ан вважається 6 вересня 1949 p., коли в небо злетіла перша серійна «Аннушка». Навряд чи у світі є ще така невибаглива й універсальна машина, «що опанувала 18 професій», була випробувана в Африці й Антарктиді і випускалася протягом 30 років. Усі літаки Антонова в першу чергу відзначалися корисністю, високою економічністю перевезень, величезним запасом міцності і, отже, довговічністю.
В Олега Костянтиновича завжди був «надзвичайний нюх» на технічні новинки. Він впровадив у літакобудування композиційні матеріали, монолітні конструкції, точкове зварювання на клейовій основі. А скільки нових несподіваних конструкторських рішень генерував його мозок! Ан-8 став першою в транспортній авіації машиною нового вигляду. За широкий фюзеляж її прозвали «повітряним дельфіном» і «літаючим китом», а патріарх радянського авіабудування А. М. Туполев схвально хмикнув: «Гарний сарай». Але практично не було жодної машини, випуск якої Антонову не довелося б відстоювати з боєм. Директор заводу Шелест недолюблював самостійного конструктора. Одного разу на партійних зборах при всіх він зазначив: «Ви думаєте, що після “кукурузника” вам удасться створити такий серйозний літак?». Шелест уставляв палиці в колеса й обійнявши посаду секретаря ЦК КПУ. І хоча «міністерські ігри» відняли в Антонова багато сил і нервів, у небо злетіли: Ан-12 (Ленінська премія), Ан-22, Ан-26, Ан-32 (Державна премія УРСР), Ан-72, Ан-124, що вирішували проблеми військово-транспортної авіації, повітрянодесантних військ і забезпечення вантажних перевезень аерофлоту; багатоцільові Ан-2, Ан-14, Ан-28, які відзначаються здатністю базуватися на непідготовлених майданчиках довжиною до 550 м; пасажирські Ан-10 і Ан-24, які мають високу економічність перевезень; суцільнометалеві планери А-11, А-13, А-15, мотопланер Ан-13 і дельтаплани «Славутич».
Антонов говорив: «У кожного літака своя доля. Одні народжуються легко, при загальному схваленні, під оплески. Це улюбленці долі». Але деякі літаки розбивались, і це були найстрашніші моменти в житті конструктора. Після загибелі Ан-10 (Золота медаль Всесвітньої виставки) під Харковом Олег Костянтинович поділився бідою зі своїм другом, знаменитим хірургом М. Амосовим: «Ні, не буду більше будувати великих пасажирських літаків. Я не переживу одночасну загибель багатьох людей… Після катастрофи з “десяткою” я не раз прокидався вночі в холодному поту і тремтячою рукою знімав трубку – невже аварія з моїм літаком?». Сам Амосов вважав, що Антонов був «занадто чутливою людиною для генерального конструктора, і в той же час це було щастям для народу».
Олег Костянтинович справді був людиною неординарною: неабиякий художник, поет, прозаїк, спортсмен, садівник. На все вистачало сил і часу, все робив на високому професійному рівні з величезною віддачею. Умів дружити, умів любити. У 56 років він одружився втретє, і Ельвіра Павлівна, що була молодша за нього на 31 рік, подарувала чоловікові двох дітей – Олену і Андрія. Як Антонову вдалося втримати складний баланс взаємин у трьох родинах, напевно, є своєрідною чоловічою таємницею, але діти і дружини товаришували, а легендарна фігура антоновської фірми Єлизавета Аветівна Шахатуні – лауреат Ленінської премії, орденоносець – була заступником генерального конструктора з міцності. Незвичайна особистість Антонова вражала і притягала не тільки жінок. Його дружбою пишалося багато гідних людей. Депутат, лауреат, орденоносець був щирою людиною, умів подбати про всіх і кожного, радів чужим прозрінням і відстоював їх як свої. Коли готувалися документи до нагородження Антонова другою Золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці за створення «Антея» (першу йому вручили на честь 60-річчя 1966 р.), Олег Костянтинович відмовився на користь свого заступника А. Я. Бєлолипецького. Говорять, що Брежнєв, прочитавши письмову відмову Антонова, дуже здивувався: «У наш час ще трапляються люди, які відмовляються від нагород…»
Любив Олег Костянтинович і робити сюрпризи. Одним із них став крилатий гігант «Антей» – Ан-22, що вразив відвідувачів Всесвітнього салону авіації в Ле-Бурже. «Літаючий собор», «потяг у повітрі», «мегалітак», «нова епоха в літакобудуванні» – які тільки епітети не придумували захоплені журналісти. Таке ж враження справив у світі і «Руслан» – Ан-124 (1985 p.), останній літак, створений під керівництвом Антонова. Потім поголос розніс легенду про те, що конструктор зашифрував у його назві абревіатуру слів «Русский лайнер Антонова». Цьому велетню лише стоянка потрібна розміром з футбольне поле. Усередині кожного з чотирьох двигунів людина може стояти на повний зріст. У кабіни льотчиків і змінного екіпажу треба дертися сходами на висоту третього поверху. Він здатний піднімати в повітря вантаж вагою 150 тонн. Фахівці вважають, що втілена в «Руслані» конструкторська думка настільки випередила час, що цей літак буде вважатися сучасним іще років 20—30.
В останні роки життя здоров'я все частіше підводило генерального конструктора. 1979 р. він переніс складну операцію з видалення пухлини кишечника, 1982 р. різко загострився туберкульозний процес у легенях. Але не це підкосило Олега Костянтиновича, а людська заздрість і підлість. Хтось після першого випробування «Руслана» написав анонімку, почалися розгляди «у верхах». Емоційний Антонов, який завжди болісно сприймав несправедливість, помер 4 квітня 1984 р. від інсульту.
Ім'я видатного конструктора продовжує жити не тільки в літаках, створених за його особистої участі: його носить і молодша сестричка «Руслана» – «Мрія» – Ан-225, розроблена генеральним конструктором П. В. Балабуєвим. У салоні Ле-Бурже цей супергігант з'явився, несучи на спині космічний корабель багаторазового використання «Буран». «Видовище надзвичайне, такого ще не було, – писали французькі журнали. – Це літаючий ангар, у який можна запхати що завгодно – усе влізе… В Антонова з'явилися талановиті послідовники, цілком гідні покійного конструктора. Це вже не школа – це справжній університет конструювання».
Видатний авіаконструктор. Генеральний конструктор літаків серії Ан. Один із засновників промислового планеризму. Член-кореспондент АН УРСР (1960р.) і АН СРСР (1981р.). Доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри конструкцій літаків Харківського авіаційного інституту (1977р.). Заслужений діяч науки УРСР (1976р.), лауреат Державних премій СРСР (1952р.), УРСР (1976р.) і Ленінської премії (1962р.). Герой Соціалістичної Праці (1966р.). Нагороджений трьома орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Трудового Червоного Прапора, Золотою медаллю ім. А. М. Туполева та ін. Його ім'я присвоєне механічному заводу й аероклубу м. Києва. Автор книги «Десять разів спочатку».
Літаки «сімейства» Ан у світі називають «елегантними» і «породистими». В них відчувається стиль їхнього творця – Олега Костянтиновича Антонова, який любив повторювати, що «некрасивий літак не полетить». Ця людина, що вдихнула життя в українське літакобудування, народилася 7 лютого 1906 р. за тисячу кілометрів від Києва, у Підмосков'ї, де його батько, інженер-будівельник, будував Канатчикову дачу. Костянтин Костянтинович Антонов і його дружина Ганна Юхимівна Бикорюкіна (померла, коли сину виповнилося дев'ять років) перший час і жили там же, на території споруджуваної психіатричної лікарні. А 1912 р. родина остаточно переселилася до Саратова, де мешкало багато родичів. Літо вони звичайно проводили в бабусі в дачному селищі Савіному, і тут Олегу і його старшій сестрі Ірині жилося привільно.
Хлопчик ріс романтиком і мрійником. Почувши якось від двоюрідного брата про легендарний переліт Луї Блеріо через Ла-Манш, він назавжди занедужав небом. Але Олег не тільки по-дитячому стрибав з парусиновою парасолькою з даху, він підійшов до своєї мрії ґрунтовно – збирав і систематизував усе, що тією чи іншою мірою стосувалося авіації: фотографії з журналів, малюнки, книги, моделі. Згодом великі пізнання з історії літакобудування у світі стали йому в пригоді.
Наступною сходинкою до неба, як думав Олег, мало стати реальне училище, де віддають перевагу технічним наукам. У перші учні він не вибився, зате досконало опанував французьку мову. Потім спалахнули війна і революція, училище закрилося, коли Олегу виповнилося 14 років, а в школу для дорослих приймали тільки з 16-ти. Антонов прилаштувався до старшої сестри і, тихенько сховавшись на задній парті, жадібно вбирав знання. До зразкового учня незабаром звикли, а через два роки видали свідоцтво про закінчення школи. Свою мрію про польоти Олег плекав як і раніше, весь вільний час проводив на аеродромі 33-го загону червоних військових льотчиків, щось майстрував із літакових деталей, знайдених на звалищі. А ще разом із друзями він створив «Клуб аматорів авіації», і вони з ентузіазмом приєдналися до роботи щойно створеного Добровільного товариства друзів Повітряного флоту (ТДПФ). І якщо шлях до літної школи сину службовця був закритий, то будувати моделі і планери ніхто заборонити не міг.
Креслення і загальний рисунок свого першого планера «Голуб» ОКА-1, розфарбовані для більшої переконливості акварельними фарбами, 17-річний Олег надіслав на московський конкурс. Він виявився єдиним молодим ентузіастом, який ризикнув представити на суд фахівців своє дітище, і був премійований пробним польотом на німецькому гідролітаку «Юнкерс-12». Як активіст і керівник авіамайстерні, Антонов за рекомендацією ТДПФ вступив до Саратовського університету. Щоправда, Олега туди не хотіли приймати, тому що кароокий хлопчисько через постійне недоїдання і перенесений висипний тиф мав вигляд років на 13—14. Але колійний факультет, на щастя для Антонова, закрили, і через рік він уже був студентом відділення гідроавіації в Ленінградському політехнічному інституті (1925 р.). Навчався Олег легко й із задоволенням, а як досвідченого планериста його відразу було обрано секретарем технічного комітету ТДПФ. На той час він написав дві брошури – «Найпростіші моделі планера з паперу» і «Навіщо нам потрібні планери», взяв участь у зльоті планеристів у Коктебелі. Щоправда, «Голуб» так і не злетів, але модель викликала інтерес самобутньою конструкторською розробкою.
В інституті Антонов часу не марнував: працював інструктором авіамодельного гуртка, готував дописи в газету, робив макети літаків для науково-фантастичного фільму «Наполеон-газ», заробляючи таким чином на їжу. Він багато встигав, очевидно, допомагало гасло: «робити повільні дії без проміжків між ними». Цікаво, що антоновський планер ОКА-3 випробував під час своєї опали уславлений льотчик В. Чкалов, він же навчав майбутнього конструктора тримати штурвал літака. А на одному з перших зльотів у Коктебелі Олег познайомився ще з одним завзятим планеристом, який мріяв установити на аероплан без мотора (планер) не мало не багато, а ракетний двигун, – С. Корольовим. Абсолютно несхожі за характером люди зберегли юнацьку дружбу на все життя.
У 25 років Антонов став одразу головним конструктором у КБ Московського планерного заводу. Ще за роки навчання він побудував ОКА-3, «Стандарт-1», «Стандарт-2» і ОКА-6 – могутній планер «Місто Леніна». Завдання «від моделі до планера, від планера – на літак» молодий конструктор успішно виконав: протягом восьми років завод випускав до двох тисяч машин на рік. Величезна зацікавленість молоді планеризмом була зумовлена майже повною відсутністю в той період літаків, і кожен майбутній льотчик навчався літати саме на планерах. Та й сам Антонов неодноразово визнавав, що «будував планери, щоб літати». Усього серійно випускалося близько тридцяти типів його планерів і серед них: «Упар», «Рот-Фронт-7» (на ньому 1939 р. О. Клепикова встановила міжнародний рекорд дальності – 749 км за 8 год. 25 хв., багато років не перевершений), БС-3 («Буксирувальний серійний»), «Масовий-4» та експериментальний мотопланер ЛЕМ-2.
Незважаючи на величезну завантаженість, молодий конструктор наполегливо займався спортом. Це був своєрідний протест проти туберкульозу, що постійно підточував здоров'я. Особливу увагу Антонов приділяв тенісу і грав майже на рівні професіоналів. На кортах він і познайомився зі своєю першою дружиною Лідією Сергіївною Кочетковою і повіз її у весільну подорож на зліт планеристів до Коктебеля (1930 p.). Елегантний, завжди добре одягнений, ввічливий, Антонов вирізнявся на тлі однолітків підкресленою інтелігентністю і нескінченною відданістю своїй мрії. Лідія Сергіївна признавалася: «Я була вражена польотами і людиною», і незабаром справа чоловіка стала і її справою: вона сконструювала найменший планер у Союзі – «8 Березня». 1936 р. у подружжя народився син Роллан, а за рік родина розпалася. Олег Костянтинович закохався в прекрасного розраховувача міцності Єлизавету Аветівну Шахатуні. Відбулися зміни не лише в його особистому житті. Сталін наказав закрити планеризм через утечу на навчальному літаку інструктора планерної справи в Коктебелі. Коли Антонова зняли з посади, генеральний авіаконструктор О. С. Яковлев запропонував йому посаду провідного конструктора у своєму КБ (1938—1940 pp.).
1940 р. Антонов одержав власне КБ у Ленінграді, де через вісім місяців блискуче сконструював, побудував і випробував дослідну модель літака зв'язку. Його серійному випуску перешкодила війна. Олега Костянтиновича знову викликали до Москви. Тепер він випускав для фронту свій знаменитий транспортно-десантний планер А-7, що забезпечував харчуванням, зброєю, боєприпасами партизанські загони, скидав десант у глибокий тил супротивника. Тому медаль «Партизану Великої Вітчизняної війни» конструктору було вручено не випадково. Цілком оригінальною була ще одна робота О. К. Антонова – буксирувальний планер-біплан KT «Крила танка» для перевезення повітрям танка, приєднаного до планера, з керуванням ним з танка. Але важкі буксирувальники для його розгону з'явилися лише наприкінці війни, і планер серійно не випускався.
У 1943—1946 рр. Антонов як перший заступник головного конструктора в ОКБ Яковлева брав безпосередню участь у створенні Як-3, але мріяв про самостійну роботу. Це здійснилося, коли в Новосибірську було відкрито нове КБ, яке й очолив Олег Костянтинович. Війна закінчилась, і конструктор розробив проект одного з найбільш популярних і масових літаків вітчизняної авіації – унікальний багатоцільовий Ан-2, прозваний у народі «кукурузник». Дочку, яка народилася в період роботи над «Аннушкою», батьки назвали Ганною, немов визначивши її майбутнє – вона стала доцентом Київського інституту цивільної авіації.
Працювалося в Новосибірську легко. Своєрідне позитивне біополе Антонова притягало до нього людей творчих, ентузіастів літакобудування. А от клімат серйозно загрожував здоров'ю, і, за підрахунками лікарів, жити йому залишалося півтора року. Тому, коли уряд вирішив почати серійний випуск Ан-2 (Державна премія СРСР) на Київському авіазаводі, Олег Костянтинович погодився на переїзд. Завод був у поганому стані: кваліфікованих кадрів не вистачало, родини співробітників іноді жили прямо в цехах. Але літаком зацікавився М. С. Хрущов, у той час перший секретар ЦК КП(б)У, і пообіцяв, що колектив житиме як у Христа за пазухою. Тільки 1952 р. КБ остаточно переїхало до Києва, де теплий клімат цілюще вплинув на здоров'я Антонова.
Днем народження сімейства Ан вважається 6 вересня 1949 p., коли в небо злетіла перша серійна «Аннушка». Навряд чи у світі є ще така невибаглива й універсальна машина, «що опанувала 18 професій», була випробувана в Африці й Антарктиді і випускалася протягом 30 років. Усі літаки Антонова в першу чергу відзначалися корисністю, високою економічністю перевезень, величезним запасом міцності і, отже, довговічністю.
В Олега Костянтиновича завжди був «надзвичайний нюх» на технічні новинки. Він впровадив у літакобудування композиційні матеріали, монолітні конструкції, точкове зварювання на клейовій основі. А скільки нових несподіваних конструкторських рішень генерував його мозок! Ан-8 став першою в транспортній авіації машиною нового вигляду. За широкий фюзеляж її прозвали «повітряним дельфіном» і «літаючим китом», а патріарх радянського авіабудування А. М. Туполев схвально хмикнув: «Гарний сарай». Але практично не було жодної машини, випуск якої Антонову не довелося б відстоювати з боєм. Директор заводу Шелест недолюблював самостійного конструктора. Одного разу на партійних зборах при всіх він зазначив: «Ви думаєте, що після “кукурузника” вам удасться створити такий серйозний літак?». Шелест уставляв палиці в колеса й обійнявши посаду секретаря ЦК КПУ. І хоча «міністерські ігри» відняли в Антонова багато сил і нервів, у небо злетіли: Ан-12 (Ленінська премія), Ан-22, Ан-26, Ан-32 (Державна премія УРСР), Ан-72, Ан-124, що вирішували проблеми військово-транспортної авіації, повітрянодесантних військ і забезпечення вантажних перевезень аерофлоту; багатоцільові Ан-2, Ан-14, Ан-28, які відзначаються здатністю базуватися на непідготовлених майданчиках довжиною до 550 м; пасажирські Ан-10 і Ан-24, які мають високу економічність перевезень; суцільнометалеві планери А-11, А-13, А-15, мотопланер Ан-13 і дельтаплани «Славутич».
Антонов говорив: «У кожного літака своя доля. Одні народжуються легко, при загальному схваленні, під оплески. Це улюбленці долі». Але деякі літаки розбивались, і це були найстрашніші моменти в житті конструктора. Після загибелі Ан-10 (Золота медаль Всесвітньої виставки) під Харковом Олег Костянтинович поділився бідою зі своїм другом, знаменитим хірургом М. Амосовим: «Ні, не буду більше будувати великих пасажирських літаків. Я не переживу одночасну загибель багатьох людей… Після катастрофи з “десяткою” я не раз прокидався вночі в холодному поту і тремтячою рукою знімав трубку – невже аварія з моїм літаком?». Сам Амосов вважав, що Антонов був «занадто чутливою людиною для генерального конструктора, і в той же час це було щастям для народу».
Олег Костянтинович справді був людиною неординарною: неабиякий художник, поет, прозаїк, спортсмен, садівник. На все вистачало сил і часу, все робив на високому професійному рівні з величезною віддачею. Умів дружити, умів любити. У 56 років він одружився втретє, і Ельвіра Павлівна, що була молодша за нього на 31 рік, подарувала чоловікові двох дітей – Олену і Андрія. Як Антонову вдалося втримати складний баланс взаємин у трьох родинах, напевно, є своєрідною чоловічою таємницею, але діти і дружини товаришували, а легендарна фігура антоновської фірми Єлизавета Аветівна Шахатуні – лауреат Ленінської премії, орденоносець – була заступником генерального конструктора з міцності. Незвичайна особистість Антонова вражала і притягала не тільки жінок. Його дружбою пишалося багато гідних людей. Депутат, лауреат, орденоносець був щирою людиною, умів подбати про всіх і кожного, радів чужим прозрінням і відстоював їх як свої. Коли готувалися документи до нагородження Антонова другою Золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці за створення «Антея» (першу йому вручили на честь 60-річчя 1966 р.), Олег Костянтинович відмовився на користь свого заступника А. Я. Бєлолипецького. Говорять, що Брежнєв, прочитавши письмову відмову Антонова, дуже здивувався: «У наш час ще трапляються люди, які відмовляються від нагород…»
Любив Олег Костянтинович і робити сюрпризи. Одним із них став крилатий гігант «Антей» – Ан-22, що вразив відвідувачів Всесвітнього салону авіації в Ле-Бурже. «Літаючий собор», «потяг у повітрі», «мегалітак», «нова епоха в літакобудуванні» – які тільки епітети не придумували захоплені журналісти. Таке ж враження справив у світі і «Руслан» – Ан-124 (1985 p.), останній літак, створений під керівництвом Антонова. Потім поголос розніс легенду про те, що конструктор зашифрував у його назві абревіатуру слів «Русский лайнер Антонова». Цьому велетню лише стоянка потрібна розміром з футбольне поле. Усередині кожного з чотирьох двигунів людина може стояти на повний зріст. У кабіни льотчиків і змінного екіпажу треба дертися сходами на висоту третього поверху. Він здатний піднімати в повітря вантаж вагою 150 тонн. Фахівці вважають, що втілена в «Руслані» конструкторська думка настільки випередила час, що цей літак буде вважатися сучасним іще років 20—30.
В останні роки життя здоров'я все частіше підводило генерального конструктора. 1979 р. він переніс складну операцію з видалення пухлини кишечника, 1982 р. різко загострився туберкульозний процес у легенях. Але не це підкосило Олега Костянтиновича, а людська заздрість і підлість. Хтось після першого випробування «Руслана» написав анонімку, почалися розгляди «у верхах». Емоційний Антонов, який завжди болісно сприймав несправедливість, помер 4 квітня 1984 р. від інсульту.
Ім'я видатного конструктора продовжує жити не тільки в літаках, створених за його особистої участі: його носить і молодша сестричка «Руслана» – «Мрія» – Ан-225, розроблена генеральним конструктором П. В. Балабуєвим. У салоні Ле-Бурже цей супергігант з'явився, несучи на спині космічний корабель багаторазового використання «Буран». «Видовище надзвичайне, такого ще не було, – писали французькі журнали. – Це літаючий ангар, у який можна запхати що завгодно – усе влізе… В Антонова з'явилися талановиті послідовники, цілком гідні покійного конструктора. Це вже не школа – це справжній університет конструювання».
Бандера Степан Андрійович
(народ. 1909 р. – пом. 1959 р.)
Український політичний діяч, один із лідерів Організації українських націоналістів, керівник українського національного опору (1939—1954рр.).
Степан Бандера – значна й суперечлива особистість в історії України. Його ім'я з ненавистю вимовляли польські й німецькі окупанти, а для радянської влади «бандерівці» стали втіленням найнебезпечніших і запеклих злочинців. Це слово на довгі роки ввійшло у мову народів, які населяли СРСР, і оцінювалося нарівні із «сепаратистами», «націоналістами» і навіть «фашистами». Породжене в надрах радянської пропагандистської кухні поняття «бандерівщина» успішно впоралось із завданням розколу українського народу на «своїх» і «чужих». І навіть у сучасній Україні воно продовжує виконувати таку функцію. Одні вважають Степана Бандеру визволителем і борцем за незалежність, інші – терористом, який для досягнення своїх цілей не щадив мирного населення.
Майбутній лідер ОУН народився 1 січня 1909 р. у селі Старий Угринів Калуського повіту Галичини, що входила тоді до складу Австро-Угорської імперії, у сім'ї греко-католицького священика. Степан був другою дитиною. Крім нього, у батьків – Андрія і Мирослави Бандер – було ще шестеро дітей.
Якщо родичі з боку батька займалися землеробством і політикою не цікавилися, то з боку матері було чимало свідомих борців за права українців: Павло Глодзинський, дядько Степана, був одним із засновників «Маслосоюзу» і кредитного товариства «Сільський господар». Ще один дядько, Ярослав Веселовський, став депутатом Віденського парламенту.
Степан ріс у будинку, де панувала атмосфера українського патріотизму, живих національно-культурних традицій. Його батько брав активну участь у відродженні Української держави в 1918—1920 pp., був депутатом парламенту Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).
На той час хлопчику виповнилося 10 років, і варто було подумати про гімназію. Початкову освіту він здобув удома за допомогою матері і прихожих учителів, а 1919 р. склав вступний іспит до класичної гімназії м. Стрия.
Степан міг учитися лише завдяки матеріальній допомозі діда і бабусі. До тієї ж гімназії пішли його брати і сестри. На канікулах вони працювали в господарстві батька, а під час навчання – у діда. 3 14 років Степан заробляв власні гроші, даючи уроки молодшим гімназистам. Навчання в гімназії проходило під наглядом польської влади, але деякі вчителі змогли вкласти в обов'язкову програму український національний зміст.
Однак головне патріотичне виховання гімназисти діставали в шкільних нелегальних молодіжних організаціях. У той час серед підлітків популярною була організація «Пласт» (на зразок скаутських). Звичайно, і Бандера не міг її оминути. Кілька років через слабке здоров'я його не приймали в «пластуни». Він завзято тренувався, зміцнював здоров'я і нарешті був зарахований до загону ім. Ярослава Осмомисла. «Пласт» займався підготовкою підлітків до майбутньої збройної боротьби за незалежність України, патріотичним вихованням і поширенням забороненої літератури.
1927 p., успішно закінчивши гімназію, Степан мав намір поїхати на навчання до Української господарської академії в Поде-брадах (Чехословаччина), але не зміг одержати паспорт для виїзду. Довелося залишитися вдома на рік. У рідному селі займався господарством і культпросвітньою діяльністю: керував театральним гуртком і хором, заснував військово-спортивне товариство «Луг», брав участь в організації кооперативу. Міцна сільська школа в Старому Угринові з'явилася теж завдяки старанням Бандери.
Український політичний діяч, один із лідерів Організації українських націоналістів, керівник українського національного опору (1939—1954рр.).
Степан Бандера – значна й суперечлива особистість в історії України. Його ім'я з ненавистю вимовляли польські й німецькі окупанти, а для радянської влади «бандерівці» стали втіленням найнебезпечніших і запеклих злочинців. Це слово на довгі роки ввійшло у мову народів, які населяли СРСР, і оцінювалося нарівні із «сепаратистами», «націоналістами» і навіть «фашистами». Породжене в надрах радянської пропагандистської кухні поняття «бандерівщина» успішно впоралось із завданням розколу українського народу на «своїх» і «чужих». І навіть у сучасній Україні воно продовжує виконувати таку функцію. Одні вважають Степана Бандеру визволителем і борцем за незалежність, інші – терористом, який для досягнення своїх цілей не щадив мирного населення.
Майбутній лідер ОУН народився 1 січня 1909 р. у селі Старий Угринів Калуського повіту Галичини, що входила тоді до складу Австро-Угорської імперії, у сім'ї греко-католицького священика. Степан був другою дитиною. Крім нього, у батьків – Андрія і Мирослави Бандер – було ще шестеро дітей.
Якщо родичі з боку батька займалися землеробством і політикою не цікавилися, то з боку матері було чимало свідомих борців за права українців: Павло Глодзинський, дядько Степана, був одним із засновників «Маслосоюзу» і кредитного товариства «Сільський господар». Ще один дядько, Ярослав Веселовський, став депутатом Віденського парламенту.
Степан ріс у будинку, де панувала атмосфера українського патріотизму, живих національно-культурних традицій. Його батько брав активну участь у відродженні Української держави в 1918—1920 pp., був депутатом парламенту Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).
На той час хлопчику виповнилося 10 років, і варто було подумати про гімназію. Початкову освіту він здобув удома за допомогою матері і прихожих учителів, а 1919 р. склав вступний іспит до класичної гімназії м. Стрия.
Степан міг учитися лише завдяки матеріальній допомозі діда і бабусі. До тієї ж гімназії пішли його брати і сестри. На канікулах вони працювали в господарстві батька, а під час навчання – у діда. 3 14 років Степан заробляв власні гроші, даючи уроки молодшим гімназистам. Навчання в гімназії проходило під наглядом польської влади, але деякі вчителі змогли вкласти в обов'язкову програму український національний зміст.
Однак головне патріотичне виховання гімназисти діставали в шкільних нелегальних молодіжних організаціях. У той час серед підлітків популярною була організація «Пласт» (на зразок скаутських). Звичайно, і Бандера не міг її оминути. Кілька років через слабке здоров'я його не приймали в «пластуни». Він завзято тренувався, зміцнював здоров'я і нарешті був зарахований до загону ім. Ярослава Осмомисла. «Пласт» займався підготовкою підлітків до майбутньої збройної боротьби за незалежність України, патріотичним вихованням і поширенням забороненої літератури.
1927 p., успішно закінчивши гімназію, Степан мав намір поїхати на навчання до Української господарської академії в Поде-брадах (Чехословаччина), але не зміг одержати паспорт для виїзду. Довелося залишитися вдома на рік. У рідному селі займався господарством і культпросвітньою діяльністю: керував театральним гуртком і хором, заснував військово-спортивне товариство «Луг», брав участь в організації кооперативу. Міцна сільська школа в Старому Угринові з'явилася теж завдяки старанням Бандери.