Швейцарка – животом, гишпанка – плоттю.
І на землі жила вона аж доти,
Не роблячи ніяким людям зла.
Лежить тут плоть, а її душу цнота
У рай на небеса вже вознесла.
Розділ IV
Розділ V
Розділ VI
Розділ VII
І на землі жила вона аж доти,
Не роблячи ніяким людям зла.
Лежить тут плоть, а її душу цнота
У рай на небеса вже вознесла.
Розділ IV
Про дитинство Пантаґрюелеве
На цей світ, як вичитав я в давніх історіографів та віршовників, приходить чимало дивних нарожденців – розповідати, не розповісти. Прочитайте хоча б книгу VII Плінія гулящого, як трапиться часу. Але про таке незвичайне дитинство, як у Пантаґрюеля, ви навряд чи коли чули, бо важко повірити, щоб можна було так вирости і так уматеріти, як він; навіть Геркулес йому не рівня, хоть той і вбив ще у колисці двох гадюк, але ж гадюки були маленькі й кволенькі, натомість Пантагрюель, так само в колисці, вчинив подвиги направду устрашливі.
Я не згадую тут про те, що за кожної трапези він випивав молока з чотирьох тисяч шестисот корів, що пічку варити кашу мурували пічники з анжуйського Сомюра, нормандського Вільдьє та лотаринзького Брамона і що згадану кашу подавали у великому пійлі, – це корито ще й досі зберігається в Бурже, біля палацу, – проте його зуби були такі гострющі й міцні, що він одгриз від пійла чималий шмат, і це по знаку.
Якось уранці закортіло йому подоїти одну зі своїх корів (єдиних, за переказом, його годувальниць), дак він вив'язав одну руку з прив'язі до колиски, схопив корову за ногу і від'їв у неї дві дійки й півживота з печінкою та нирками; і він пожер би її всю до решти, та вона заревіла так, ніби на неї вовки напали; на рев збіглися люди і видерли корову в Пантаґрюеля; але шарпонули так рвучко, що коров'яча нога зосталась у його руках, і він ум'яв її, як уминають сосиску, як же спробували відбити обгризену кістку, він і її проглитнув, як баклан рибку, та ще й давай потім примовляти: «Ум! ум! ум!» – бо ще не навчився добре говорити, а хотілося ж сказати, що йому дуже смакує і він уже ситий. Після цього випадку ті, хто йому прислуговував, прив'язали його до колиски грубезними линвами – схожими на кодоли, що їх сукають у Тені, аби перевозити сіль до Ліона, або на швартови, на які беруть великий корабель Франсуаза у нормандській гавані Гавр.
А як одного дня величезний ведмідь, годованець його батька, вирвався на волю і почав лизати йому личко, бо мамки не втерли як слід йому губенят, він скинув канати з себе так само легко, як Самсон філістимлян, схопив Пана Бурмила і розшарпав його на клапті, немов курча, а потім поласував усмак ведмежиною.
Ґарґантюа, боячись, як би не напитати біди, звелів скувати хлопця чотирма грубими ланцюгами, а над колискою звести надійне склепіння. Один із тих ланцюгів ще й нині можна бачити в Ла-Рошелі, – увечері його підіймають у порту між двома великими вежами, – другий у Ліоні, третій в Анжері, а четвертий забрали чорти, аби скримцювати Люципера, який зумів розкуватися, як на нього бігунка була напала, а дристати він почав через те, що з'їв на сніданок фрикасе з душі якогось крючкодера. От після цього і не вір Миколаю Лірі, що пише про одне місце у Савтирі: Et Og regem Basan[132] – де, мовляв, зазначається, що Ог змалку був такий дужий і міцний, що його в колисці мусили посадити на ретязь. Відтоді Пантагрюель був як шовковий, бо зірватися з тих ланцюгів уже не міг, та й колиска сковувала його рухи.
Аж це його батько Ґарґантюа з приводу якогось великого свята урядив бучний бенкет усім своїм вельможним дворакам. За біганиною челядь, мабуть, зовсім про сердешного Пантагрюеля забула і кинула його напризволяще. І як же він учинив?
Як учинив? А от послухайте, люди добрі.
Він спробував порвати ретязі руками, але не потрапив, надто вже були вони міцні. Тоді він так наддав ногами, що боковина колиски злетіла, а це ж грубенька колода у сім квадратних ампанів[133], послав уперед, скільки міг, ноги, спустив їх і дістав землі; потім нап'яв жили, випростався і так, скутий, і поніс на хребтині колиску, не кажи ти черепаха, що драпкається вгору по муру; дивлячись на нього, можна було подумати, що велика каррака водообсягом п'ятсот тонн здійнялася на гриву хвилі. Отак він упав до бенкетної зали і дивився таким козирем, що наполохав гостей; проте руки в нього були скримцьовані, й він не міг нічим почастуватися, – тільки натужно нахилявся до столу і щось ізлизував язиком. Тоді батько збагнув, що дитятко негодоване, та й звелів ізняти з нього ланцюги, перемовившись попереду із принцами та сеньйорами; своє слово сказали і лікарі: якщо маля довго тримати в колисці, то в нього заведеться каміння у нирках.
Отож дитятко розкували, посадовили до столу і досхочу нагодували, а воно після їди узяло та й розхряпало свою колиску більш як на п'ятсот тисяч кавалків, спересердя гримнувши її кулаком і присягнувши більше в неї не повертатися.
Я не згадую тут про те, що за кожної трапези він випивав молока з чотирьох тисяч шестисот корів, що пічку варити кашу мурували пічники з анжуйського Сомюра, нормандського Вільдьє та лотаринзького Брамона і що згадану кашу подавали у великому пійлі, – це корито ще й досі зберігається в Бурже, біля палацу, – проте його зуби були такі гострющі й міцні, що він одгриз від пійла чималий шмат, і це по знаку.
Якось уранці закортіло йому подоїти одну зі своїх корів (єдиних, за переказом, його годувальниць), дак він вив'язав одну руку з прив'язі до колиски, схопив корову за ногу і від'їв у неї дві дійки й півживота з печінкою та нирками; і він пожер би її всю до решти, та вона заревіла так, ніби на неї вовки напали; на рев збіглися люди і видерли корову в Пантаґрюеля; але шарпонули так рвучко, що коров'яча нога зосталась у його руках, і він ум'яв її, як уминають сосиску, як же спробували відбити обгризену кістку, він і її проглитнув, як баклан рибку, та ще й давай потім примовляти: «Ум! ум! ум!» – бо ще не навчився добре говорити, а хотілося ж сказати, що йому дуже смакує і він уже ситий. Після цього випадку ті, хто йому прислуговував, прив'язали його до колиски грубезними линвами – схожими на кодоли, що їх сукають у Тені, аби перевозити сіль до Ліона, або на швартови, на які беруть великий корабель Франсуаза у нормандській гавані Гавр.
А як одного дня величезний ведмідь, годованець його батька, вирвався на волю і почав лизати йому личко, бо мамки не втерли як слід йому губенят, він скинув канати з себе так само легко, як Самсон філістимлян, схопив Пана Бурмила і розшарпав його на клапті, немов курча, а потім поласував усмак ведмежиною.
Ґарґантюа, боячись, як би не напитати біди, звелів скувати хлопця чотирма грубими ланцюгами, а над колискою звести надійне склепіння. Один із тих ланцюгів ще й нині можна бачити в Ла-Рошелі, – увечері його підіймають у порту між двома великими вежами, – другий у Ліоні, третій в Анжері, а четвертий забрали чорти, аби скримцювати Люципера, який зумів розкуватися, як на нього бігунка була напала, а дристати він почав через те, що з'їв на сніданок фрикасе з душі якогось крючкодера. От після цього і не вір Миколаю Лірі, що пише про одне місце у Савтирі: Et Og regem Basan[132] – де, мовляв, зазначається, що Ог змалку був такий дужий і міцний, що його в колисці мусили посадити на ретязь. Відтоді Пантагрюель був як шовковий, бо зірватися з тих ланцюгів уже не міг, та й колиска сковувала його рухи.
Аж це його батько Ґарґантюа з приводу якогось великого свята урядив бучний бенкет усім своїм вельможним дворакам. За біганиною челядь, мабуть, зовсім про сердешного Пантагрюеля забула і кинула його напризволяще. І як же він учинив?
Як учинив? А от послухайте, люди добрі.
Він спробував порвати ретязі руками, але не потрапив, надто вже були вони міцні. Тоді він так наддав ногами, що боковина колиски злетіла, а це ж грубенька колода у сім квадратних ампанів[133], послав уперед, скільки міг, ноги, спустив їх і дістав землі; потім нап'яв жили, випростався і так, скутий, і поніс на хребтині колиску, не кажи ти черепаха, що драпкається вгору по муру; дивлячись на нього, можна було подумати, що велика каррака водообсягом п'ятсот тонн здійнялася на гриву хвилі. Отак він упав до бенкетної зали і дивився таким козирем, що наполохав гостей; проте руки в нього були скримцьовані, й він не міг нічим почастуватися, – тільки натужно нахилявся до столу і щось ізлизував язиком. Тоді батько збагнув, що дитятко негодоване, та й звелів ізняти з нього ланцюги, перемовившись попереду із принцами та сеньйорами; своє слово сказали і лікарі: якщо маля довго тримати в колисці, то в нього заведеться каміння у нирках.
Отож дитятко розкували, посадовили до столу і досхочу нагодували, а воно після їди узяло та й розхряпало свою колиску більш як на п'ятсот тисяч кавалків, спересердя гримнувши її кулаком і присягнувши більше в неї не повертатися.
Розділ V
Чини і вичини юного Пантаґрюеля
Отак-то Пантаґрюель день у день дебелів, кремезнів, здоровів, з чого отець у своїй батьківській любові до сина не міг не радіти; Ґарґантюа загадав змайструвати для нього, коли він пішки під стіл ходив, арбалет стріляти у птахів (великий шантельський, як називають тепер, арбалет), потім післав його до школи, щоб навчався там змаленства.
І справді, відданий у науку до Пуатьє, парубчак домігся великих успіхів; і там-таки, побачивши, скільки бурсакам випадає вільного часу і як вони тоді нудяться, він зі щирого спочуття до них відлупав від великої скелі – Буркацької – здоровецьку каменюку, десь із дванадцять квадратних туаз завдовжки і чотирнадцять ампанів завгрубшки, і завиграшки утвердив її на чотирьох палях посеред поля, аби бурсаки знічев'я на цей камінь залазили з добрим припасом пляшок, шинки та пирогів, бенкетували і чепеликом різьбили на його поверхні свої імена: нині він знаний усім як Стоячий камінь. І на пам'ять про цю подію вас не запишуть нині до реєстрів Пуатьєрського університету, поки ви не нап'єтеся з Кінського джерела у Крутілі, не пройдетеся по Буркацькій і не злізете на Стоячий камінь.
Згодом Пантаґрюель, цікавлячись своїм прегарним родоводом, вичитав, що Жофруа де Люзіньян, на прізвисько Жофруа Великозуб, дід брата у других старшої сестри цьоці зятя вуйка невістки його тещі, похований у Маєзе, і здобув відзвіл, аби поклонитися, як достойній людині подоба, його прахові. Він узяв кількох кумпанів і, минаючи Леґуже, де вони візитували преподобного абата Ардильона, а потім – Лузіньян, Сансе, Сель, Колонж, Фонтене-ле-Конт, де віддали чолом ученому Тірако, товариство дісталося врешті до Маєзе й навідало усипальню Жофруа Великозуба; і тут Пантаґрюель трохи перепудився, побачивши його портрет, бо Жофруа на ньому дивився вовком, наполовину витягнувши з піхов меча, і спитав, чому його намалювали, властиво, таким. Місцеві каноніки відрекли, що причина, мовляв, тут ось яка:
Проте Пантагрюель, не вдовольнившись їхньою відповіддю, освідчив:
– Його вдали так не даремно. Гадаю, перед смертю його скривдили, і він вимагає, щоб родичі за нього помстилися. Я цього не подарую і вчиню, як велить мені повинність.
До Пуатьє він не вернувся, а поклав собі одвідати ще й інші французькі університети, тим-то, минаючи Ла-Рошель, сів на судно і приплив до Бордо, і що ж, у цьому місті панували мир та спокій, лише докери різалися на піщаному березі у бріску.
Звідти подався він до Тулузи і там навчився гарно танцювати й фехтувати обіруч, як заведено у спудеїв цього університету; але довго не затримався, побачивши, як вони підсмажують живцем, ніби піддимлювали оселедчики, свою професуру. І перед від'їздом гукнув:
– Хай Бог милує від такої смерти! Я людина й так гаряча, та ще щоб вогнище мене гарячило!
Потім вирушив до Монпельє і знайшов там добірні мірвоські вина та веселе товариство, і збирався вже записатися на медицину, але передумав: ремесло це украй неспокійне і безпросвітне, та й клістирами тхне від тих медиків, як від старих анциболотів.
Спало йому студіювати право; аж це побачив, що правників тут троє голених та один стрижений, і взяв ноги на плечі, проскочив міст Варти і Німську арену за якихось три чверті години, наче не звичайна людина, а якийсь скороход. В Авіньйоні не пробув він і трьох днів, як утьопався, та й не дивина – у папи на папській землі чималенько паплюг.
От вихователь Епістемон[135] і забрав його якнайдалі від гріха і повіз до дофінського Баланса, але й тут не була в пошані наука, а міські халамидники дубасили спудеїв; Пантаґрюелеві це не сподобалося, і в неділю на народному гулянні, коли шелихвости не дали потанцювати одному спудеєві, він наскочив на них і погнав до Рони і був би потопив їх, якби вони, наче кроти, не гулькнули під землю і не сховались під Роною, за добру півмилю від берега. Нора ця збереглася й допосі.
Після Баланса Пантагрюель, тричі ступивши і разочок цибнувши, опинився в Анжері, і йому там сподобалося, і він запевне погостив би там яку часинку, якби не викурила його чума.
Молодик перебрався до Буржа, довго гриз там граніт юриспруденції і не без успіху; потім він не раз хвалився, що книги з права нагадують йому пишний і нарядний плащ, розцяцькований золотом, але оторочений по краю лайном.
– Далебі, – розводився він, – на всьому світі не знайти такої лепської, такої квітчастої, такої гожої книги, як Пандекти, натомість оздоба її, тобто ґлоси Аккурсія, така брудна, гидка та смердюча, ніби перед тобою які покидьки, яка муть.
З Буржа Пантагрюель повернув на Орлеан, а там ватага шкодливих спудеїв зустріла його з розпростертими обіймами, навчила його грати в гилку, і то так, що він ходив у майстрах, бо спудеї тільки у цю гру й грали. Кілька разів возили його й на острови, де гуляли у скраклі. Але сидіти над книгами, цього Пантагрюель уникав, ще, боронь Боже, зіпсує собі зір, тим паче, що один викладач усе торочив на лекціях, що нема нічого гіршого, як хвороба очей.
Через кілька днів, коли котрийсь із його знайомих спудеїв, не дуже тямущий у науці, зате добрий танцюриста і гравець у гилку, склав іспит на ліценціята права, Пантагрюель скомпонував герб і девіз ліценціятів цього університету; девіз лунав так:
І справді, відданий у науку до Пуатьє, парубчак домігся великих успіхів; і там-таки, побачивши, скільки бурсакам випадає вільного часу і як вони тоді нудяться, він зі щирого спочуття до них відлупав від великої скелі – Буркацької – здоровецьку каменюку, десь із дванадцять квадратних туаз завдовжки і чотирнадцять ампанів завгрубшки, і завиграшки утвердив її на чотирьох палях посеред поля, аби бурсаки знічев'я на цей камінь залазили з добрим припасом пляшок, шинки та пирогів, бенкетували і чепеликом різьбили на його поверхні свої імена: нині він знаний усім як Стоячий камінь. І на пам'ять про цю подію вас не запишуть нині до реєстрів Пуатьєрського університету, поки ви не нап'єтеся з Кінського джерела у Крутілі, не пройдетеся по Буркацькій і не злізете на Стоячий камінь.
Згодом Пантаґрюель, цікавлячись своїм прегарним родоводом, вичитав, що Жофруа де Люзіньян, на прізвисько Жофруа Великозуб, дід брата у других старшої сестри цьоці зятя вуйка невістки його тещі, похований у Маєзе, і здобув відзвіл, аби поклонитися, як достойній людині подоба, його прахові. Він узяв кількох кумпанів і, минаючи Леґуже, де вони візитували преподобного абата Ардильона, а потім – Лузіньян, Сансе, Сель, Колонж, Фонтене-ле-Конт, де віддали чолом ученому Тірако, товариство дісталося врешті до Маєзе й навідало усипальню Жофруа Великозуба; і тут Пантаґрюель трохи перепудився, побачивши його портрет, бо Жофруа на ньому дивився вовком, наполовину витягнувши з піхов меча, і спитав, чому його намалювали, властиво, таким. Місцеві каноніки відрекли, що причина, мовляв, тут ось яка:
тобто, що малярам і поетам вільно працювати по своїй волі і по своїй уподобі.
Pictoribus atque Poetis[134] і т. д.,
Проте Пантагрюель, не вдовольнившись їхньою відповіддю, освідчив:
– Його вдали так не даремно. Гадаю, перед смертю його скривдили, і він вимагає, щоб родичі за нього помстилися. Я цього не подарую і вчиню, як велить мені повинність.
До Пуатьє він не вернувся, а поклав собі одвідати ще й інші французькі університети, тим-то, минаючи Ла-Рошель, сів на судно і приплив до Бордо, і що ж, у цьому місті панували мир та спокій, лише докери різалися на піщаному березі у бріску.
Звідти подався він до Тулузи і там навчився гарно танцювати й фехтувати обіруч, як заведено у спудеїв цього університету; але довго не затримався, побачивши, як вони підсмажують живцем, ніби піддимлювали оселедчики, свою професуру. І перед від'їздом гукнув:
– Хай Бог милує від такої смерти! Я людина й так гаряча, та ще щоб вогнище мене гарячило!
Потім вирушив до Монпельє і знайшов там добірні мірвоські вина та веселе товариство, і збирався вже записатися на медицину, але передумав: ремесло це украй неспокійне і безпросвітне, та й клістирами тхне від тих медиків, як від старих анциболотів.
Спало йому студіювати право; аж це побачив, що правників тут троє голених та один стрижений, і взяв ноги на плечі, проскочив міст Варти і Німську арену за якихось три чверті години, наче не звичайна людина, а якийсь скороход. В Авіньйоні не пробув він і трьох днів, як утьопався, та й не дивина – у папи на папській землі чималенько паплюг.
От вихователь Епістемон[135] і забрав його якнайдалі від гріха і повіз до дофінського Баланса, але й тут не була в пошані наука, а міські халамидники дубасили спудеїв; Пантаґрюелеві це не сподобалося, і в неділю на народному гулянні, коли шелихвости не дали потанцювати одному спудеєві, він наскочив на них і погнав до Рони і був би потопив їх, якби вони, наче кроти, не гулькнули під землю і не сховались під Роною, за добру півмилю від берега. Нора ця збереглася й допосі.
Після Баланса Пантагрюель, тричі ступивши і разочок цибнувши, опинився в Анжері, і йому там сподобалося, і він запевне погостив би там яку часинку, якби не викурила його чума.
Молодик перебрався до Буржа, довго гриз там граніт юриспруденції і не без успіху; потім він не раз хвалився, що книги з права нагадують йому пишний і нарядний плащ, розцяцькований золотом, але оторочений по краю лайном.
– Далебі, – розводився він, – на всьому світі не знайти такої лепської, такої квітчастої, такої гожої книги, як Пандекти, натомість оздоба її, тобто ґлоси Аккурсія, така брудна, гидка та смердюча, ніби перед тобою які покидьки, яка муть.
З Буржа Пантагрюель повернув на Орлеан, а там ватага шкодливих спудеїв зустріла його з розпростертими обіймами, навчила його грати в гилку, і то так, що він ходив у майстрах, бо спудеї тільки у цю гру й грали. Кілька разів возили його й на острови, де гуляли у скраклі. Але сидіти над книгами, цього Пантагрюель уникав, ще, боронь Боже, зіпсує собі зір, тим паче, що один викладач усе торочив на лекціях, що нема нічого гіршого, як хвороба очей.
Через кілька днів, коли котрийсь із його знайомих спудеїв, не дуже тямущий у науці, зате добрий танцюриста і гравець у гилку, склав іспит на ліценціята права, Пантагрюель скомпонував герб і девіз ліценціятів цього університету; девіз лунав так:
Сунув м'ячик у ширіньку,
Зняв ракетку вгору гінко,
Шапку вдяг і в ту ж хвилинку,
Як до танцю в позу став,
Ти зробився доктор прав.
Розділ VI
Як Пантаґрюель здибав лімузинця, що францужчину перековерзував
Якось, не скажу, коли саме, Пантагрюель після вечері гуляв зі своїми товаришами біля застави, кудою їдуть до Парижа. Там на паризькому шляху він здибав гарного собою бурсака і, привітавшись із ним, спитав:
– Звідкіль це ти, друже, о такій порі?
А бурсак у відповідь:
– З альмаматірної, преславної і прехвальної академії, іменованої Лютецією.
– Що це він таке городить? – звернувся Пантагрюель до одного зі своїх попутників.
– Каже, – одповів той, – він із Парижа.
– То ти з Парижа? – спитав у бурсака Пантагрюель. – А як же ви, панове бурсацтво, збавляєте час у тім Парижі?
Бурсак так йому відказав:
– Ми трансфетуємо Секвану на зорі і на спадні, деамбулюємо на розтокусах і на хрещатикусах, говоримо многолатинщиною і, як щирі женолюби, запобігаємо аморів у всесудної, всеформної і всегенної білої челяді. Через певні інтервали візитуємо лупанари і у венерному екстазі інкулькуємо наші веретри в пенітиссимні рецеси пуденд цих амікабіліссимних меретрикулій, а потім засідаємо в тавернах Соснова шишка, Замок, Мадлена та Мул і наминаємо файні баранусові окостиси, приправлені кум петрушка. У таких випадках, коли гамани нострі зазнають понурії пекунії, або як вони ексгаусні від дзвінкого металу, ми розставамус із нашими кодікусами і чепурними шатусами і суплікуєм посланус від патріотичних ларів і пенатів.
Тут Пантагрюель гуконув:
– Яким це бісовим язиком ти заглаголив? Далебі, ти єретик!
– Сеніоре, ні, – заперечив бурсак, – бо ще й чортис навкулачки не битимуться, як я залюбкіссіме подаюся в єдну з велеліпних святинь, і там, окропившись люстральною аквою, промурмотавши якийсь стихотвір і відкалатавши часи, очищаю і вимітаю свою аніму від вночішньої скверни. Я упанькую олімпікулів, величаю найвищого астропотента, жалую і милосердствую своїх ближніх. Дотримую прописаний декалог і, як на моє посилля, не відступаю від него аніже. Однокорум оскільки за чужус калиткус хапус, а за свою лапус, я в рідкус стежкус спомагаю прошакуса, що з довгою рукоюс ходить.
– Оце купу відклав! (гукнув Пантагрюель). Що верзе цей навіженець? По-моєму, він скував якусь гаспидську тарабарщину і хоче на нас ману напустити.
На це один із його товаришів відказав:
– Сеньйоре! Цей базала силкується за паризійцями малпувати, а насправді дере луба з латини, уявляючи себе піндарівцем; думає – ораторствує по-французькому, зневажаючи нашу людову мову.
– Це правда? – спитав Пантагрюель.
А бурсак на те:
– Синьйоре місере! Генію мому не пристало лубити, як вирік сей препоганий блязускалос, епідермус із галицького нашого вернакула, – віцеверсотив, я сам зі шкурис лізус, чепурячи його, аби зробити латинокудрею.
– На Бога (гукнув Пантагрюель), я навчу тебе говорити по-людському! Але спершу скажи: звідки ти родом?
А бурсак:
– Отці й праотці генеалогують з регіонів Лімузинських, де упочивають стражденіс костіс святителя Марціяла.
– Розумію, – сказав Пантагрюель, – ти лімузинець та й край, а тобі хочеться в паризійці пошитися. Ходи-но сюди, я тобі вуха намну!
Він притис йому горлянку, кажучи:
– Ти дереш латину, а я, святим Іваном Хрестителем свідчуся, змушу тебе драти козла. Я тебе живцем оббілую!
Аж це нетяга лімузинець у крик:
– Ой-йой, паниченьку! Ой, святий Марціяле, пробі! Ох, пусти мене, ради Бога, не займай!
– Оце зараз ти по-людському забалакав! – зауважив Пантагрюель.
Із цим словом він його пустив, бо сердега лімузинець наклав повні плюндри, а задник на його штанях був з вильотами.
– Святий Аліпентине, ну й сморід! – гукнув Пантагрюель. – Клятий ріпоїд – тьху, отак нагівняв!
Отож Пантагрюель відпустив його на волю. Проте лімузинцеві це даром не минулося, і бідоласі, в якого душа пішла у п'яти, не раз марилося, ніби Пантагрюель давить його за горлянку, і через кілька років він помер Роландовою смертю, в чому видно гнів Божий; а ще мав рацію філософ у Авла Ґеллія, закликаючи нас: говоріть зрозумілою мовою і, за висловом Октавіяна Августа, уникайте темних слів так само старанно, як уникають підводних рифів судноводії.
– Звідкіль це ти, друже, о такій порі?
А бурсак у відповідь:
– З альмаматірної, преславної і прехвальної академії, іменованої Лютецією.
– Що це він таке городить? – звернувся Пантагрюель до одного зі своїх попутників.
– Каже, – одповів той, – він із Парижа.
– То ти з Парижа? – спитав у бурсака Пантагрюель. – А як же ви, панове бурсацтво, збавляєте час у тім Парижі?
Бурсак так йому відказав:
– Ми трансфетуємо Секвану на зорі і на спадні, деамбулюємо на розтокусах і на хрещатикусах, говоримо многолатинщиною і, як щирі женолюби, запобігаємо аморів у всесудної, всеформної і всегенної білої челяді. Через певні інтервали візитуємо лупанари і у венерному екстазі інкулькуємо наші веретри в пенітиссимні рецеси пуденд цих амікабіліссимних меретрикулій, а потім засідаємо в тавернах Соснова шишка, Замок, Мадлена та Мул і наминаємо файні баранусові окостиси, приправлені кум петрушка. У таких випадках, коли гамани нострі зазнають понурії пекунії, або як вони ексгаусні від дзвінкого металу, ми розставамус із нашими кодікусами і чепурними шатусами і суплікуєм посланус від патріотичних ларів і пенатів.
Тут Пантагрюель гуконув:
– Яким це бісовим язиком ти заглаголив? Далебі, ти єретик!
– Сеніоре, ні, – заперечив бурсак, – бо ще й чортис навкулачки не битимуться, як я залюбкіссіме подаюся в єдну з велеліпних святинь, і там, окропившись люстральною аквою, промурмотавши якийсь стихотвір і відкалатавши часи, очищаю і вимітаю свою аніму від вночішньої скверни. Я упанькую олімпікулів, величаю найвищого астропотента, жалую і милосердствую своїх ближніх. Дотримую прописаний декалог і, як на моє посилля, не відступаю від него аніже. Однокорум оскільки за чужус калиткус хапус, а за свою лапус, я в рідкус стежкус спомагаю прошакуса, що з довгою рукоюс ходить.
– Оце купу відклав! (гукнув Пантагрюель). Що верзе цей навіженець? По-моєму, він скував якусь гаспидську тарабарщину і хоче на нас ману напустити.
На це один із його товаришів відказав:
– Сеньйоре! Цей базала силкується за паризійцями малпувати, а насправді дере луба з латини, уявляючи себе піндарівцем; думає – ораторствує по-французькому, зневажаючи нашу людову мову.
– Це правда? – спитав Пантагрюель.
А бурсак на те:
– Синьйоре місере! Генію мому не пристало лубити, як вирік сей препоганий блязускалос, епідермус із галицького нашого вернакула, – віцеверсотив, я сам зі шкурис лізус, чепурячи його, аби зробити латинокудрею.
– На Бога (гукнув Пантагрюель), я навчу тебе говорити по-людському! Але спершу скажи: звідки ти родом?
А бурсак:
– Отці й праотці генеалогують з регіонів Лімузинських, де упочивають стражденіс костіс святителя Марціяла.
– Розумію, – сказав Пантагрюель, – ти лімузинець та й край, а тобі хочеться в паризійці пошитися. Ходи-но сюди, я тобі вуха намну!
Він притис йому горлянку, кажучи:
– Ти дереш латину, а я, святим Іваном Хрестителем свідчуся, змушу тебе драти козла. Я тебе живцем оббілую!
Аж це нетяга лімузинець у крик:
– Ой-йой, паниченьку! Ой, святий Марціяле, пробі! Ох, пусти мене, ради Бога, не займай!
– Оце зараз ти по-людському забалакав! – зауважив Пантагрюель.
Із цим словом він його пустив, бо сердега лімузинець наклав повні плюндри, а задник на його штанях був з вильотами.
– Святий Аліпентине, ну й сморід! – гукнув Пантагрюель. – Клятий ріпоїд – тьху, отак нагівняв!
Отож Пантагрюель відпустив його на волю. Проте лімузинцеві це даром не минулося, і бідоласі, в якого душа пішла у п'яти, не раз марилося, ніби Пантагрюель давить його за горлянку, і через кілька років він помер Роландовою смертю, в чому видно гнів Божий; а ще мав рацію філософ у Авла Ґеллія, закликаючи нас: говоріть зрозумілою мовою і, за висловом Октавіяна Августа, уникайте темних слів так само старанно, як уникають підводних рифів судноводії.
Розділ VII
Про те, як Пантагрюель прибув до Парижа, та про прегарні книги з бібліотеки Сен-Віктора
Відбувши всі науки в Орлеані, Пантагрюель надумав відвідати ще й великий Паризійський університет. Але перед від'їздом дізнався, що ось уже двісті чотирнадцять років у землі лежить уритий величезний і здоровенний дзвін на честь святого Агніана Орлеанського – дзвін такий масивний, що жодним пристроєм не могли його звідти видлубати, хоть і бралися на всі способи, як свідчать Витрувій у De architectura[136], Альберті у De rе aedificatoria[137], Евклід, Теон, Архімед і Герон у De ingeniis[138]; усе було даремно. Отож, охоче відгукнувшись на сумирну супліку громадян і мешканців цього міста, Пантагрюель постановив підняти його на дзвіницю.
Тож він підійшов до лежачого дзвона та й підняв його з землі мізинцем – легко, мов який бубонець. Але, перш ніж його на дзвіницю вивершити, Пантаґрюель захтів улаштувати вранішню серенаду і, калатаючи у дзвона, проніс його по всіх вулицях, на радість усім городянам; але це призвело до великої недогоди, бо поки він ніс дзвін і дзвонив, добре орлеанське вино все до останньої краплини зіпсувалося і сквасилося. Люд це помітив тільки ввечері, бо від квасного вина орлеанцям стало зле і їх напала ригачка.
– Усе це від Пантагрюеля, – ремствували вони. – У нас у роті солоний присмак.
Та ось Пантаґрюель прибув зі своїми людьми до Парижа, і назустріч йому висипало надвір усе міщанство, – ви ж бо, самі здорові, знаєте, які паризійці дурні на вдачу, дурні на бекари і на бемолі, то й не дивно, що вони тільки стояли й очима лупали, дивуючись і лякаючись: ану ж як він візьме та й занесе Палац правосуддя до якоїсь глухомані, як забрав був його батько дзвони Нотр-Даму, щоб повісити на шию своїй кобиляці.
Проживши тут якийсь час і опанувавши усі сім вільних наук, Пантаґрюель висловився так: воно-то жити в цьому городі добре, та от умирати погано, бо заволоки на цвинтарі Невиняток гріють собі зад кістками убієних. А про книгозбірню Сен-Віктора він був високої думки, зокрема про книги, список яких додається, і рrіmо:
Bigua Salutis,
Bragueta juris,
Pantofla Decretorum,
Malogranatum vitiorum,[139]
Клубок богослов'я,
Віничок казнодія, зложений Дармограєм,
Слонячі яйця Одчаюг,
Кабак для єпископів,
Marmotretus De baboinis et cingis, cum commento Dorbellis,
Decretum universitatis Parisiensis super gorgiasitate muliercularum ad placitum,[140]
Видіння святій Ґертруді сестрі Пуасійського монастиря, як та розроджувалася,
Ars honeste petandi in societate, per M. Ortuinum,[141]
Гірчичник спокути,
Камаші, alias Черевики терпцю,
Formicarium Artium,
De brodiorum usu et honestate chopinandi, per Silvestrem Prieratem, Jacospinum.[142]
Суддівська перегречка,
Козубенька нотарів,
Шлюбний пакет,
Гніздо споглядання,
Теревені правників,
Шпори винолюба,
Посмак сиру,
Decrotatorium scholarium,
Tartaretus, De modo cocandi,
Римські паради,
Бріко, De differentiis soupparum,[143]
Хлоста по дулі,
Ляпанці по гузну сумирних,
Тринога добрих дум,
Шаплик великодушности,
Гачечки духівників,
Щиглі для лобів кюре,
Reverendi Patris Fratris Lubini, Provincialis Bavardie, De croquendis lardonibus libri tres,
Pasquilli, Doctoris marmorei, De capreolis cum chardoneta comedentis, tempore Papali ab Ecclesia interdicto,[144]
Знайдення святого Христа, на шість осіб, розігране пройдами,
Окуляри римопрочан,
Майоріс, De modo faciendi boudinos,
Прелатська дудка,
Беда, De optimitate triparum,
Скарга адвокатів на реформи щодо приносів,
Писанина повірених,
Горох у салі, cum commento,
Профіт від індульгенцій,
Praeclarissimi juris utriusque Doctoris Maistre Pilloti Raquedenari, De bobelinandis glosse Accursiane baguenaudis, repetitio enucidiluculidissima,[145]
Strategemata Francarchieri Баньоле,
Franctopinus, De re militari, cumfiguris Tevoti,
De usu et utilitate escoranti equos et equas, aufhore M. nostro de Quebecu,[146]
Панотчики нешугані,
Ростокостоямбеданеса, доктор теології, De moustarda post prandium servienda lib. quatuordecim, apostilati per M. Vaurillonis,
Мздодателі шлюбованці,
Quaestio subtilissima, utrum Chimera in vacuo bombinans possit comedere secundas intentiones, et fuit debatuta per decern hebdomadas in concilio Constantiensi,[147]
Адвокатська хтивість,
Barbouilamenta Scoti,
Про кажанисті перуки в кардиналів,
De calcaribus removendis decades undecim, per M. Albericum de Rosata,
Ejusdem, De castrametandis crinibus, lib. tres,[148]
Про наїзд Антоніо де Лейви на землі бразилійські,
Marforii bacalarii cubantis Rome, De pelendis mascarendisque Cardinalium mulis.
Того самого автора: Відповідь тим, хто твердить, що папський мул їсть у певні години.
Передбачення, que incipit Silvi Triquebille, balata per M. n. Songecruyson,
Boudarini episcopi, De emulgentiarum profectibus enneades novem, сип privilegio papali ad triennium, et postea поп,[149]
Дівочі шури-мури,
Облізла дула в удовичок,
Чернецький каптур,
Молитвобубоніння у братів целестинців,
Перевозне, возове і шляхове у братів нищунів,
Зубоклацання у гольтіпацтва,
Западня у богословів,
Суточки у магістрів наук,
Оккамові кухтики з малою тонзурою,
Доктор богослов'я Облиза De grabellationibus horarum canonicarum lib. quadraginta,
Cullebutatorium confratiarum, incerto aufhore,[150]
Пучини ченчиків жеретіїв,
Гипшанський притхля, що його заломив братчик Іньїґо,
Дрисня у каструльників,
Poiltronismus rerum Italicarum, aufhore magistro Брюльфера,
Реймон Луллій De batisfolagiis principium,
Callibistratorium caffardiae, actore M. Jacobo Hostratem hereticometra,
Бахур De magistro nostrandorum magistro nostratorumque beuvetis lib. octo galantissimi,[151]
Пуки булістів, копіїстів, скрипторів, абревіаторів, референдаріїв і датаріїв, зібрав Регіс,
Неодмінний альманах для подагриків і пранцюватих,
Maneries ramonandi fournellos, per M. Eccium,[152]
Харамижка крамарів,
Переваги чернецького життя,
Раґу із безскоромників,
Історія злих духів,
Старцювання грошовиків,
Визворотки офіціалів,
Золотопромивня скарбників,
Badinatorium Sophistarum,
Antipericatametanaparbeugedamphicribrationes merdicantium,[153]
Равлик віршогонів,
Досліди алхімериків,
Каверзи побірців, із бесагів і тайстри брата Серратіса.
Закови релігії,
Калатала і бринталі дзвонарів,
Бильце старощів,
Намордник для шляхти,
Отченаші собі під носа,
Кайдани побожности,
Чотирисезонний горнець,
Ступа політичного життя,
Віяло схимників,
Капа покутників,
Трик-трак братів паплюжників,
Одоробалос, De vita et honestate braguardorum,
Lyripipii Sorbonici Moralisationes, per M. Lupoldum,[154]
Поранок, передобідок і підвечірок мандрівників,
Пінна для спраглих архіпастирів,
Tarraballationes Doctorum Coloniensium adversus Reuchlin,[155]
Тарахкальця для дам,
Мартингал для слабких на пронос,
Virevoustatorum nacquettorum, per F. Pedebilletis,[156]
Підошви щиросердости,
Маскарад ельфів та гномів,
Жерсон De auferibilitate papae ab Ecclesia,
Сани для дипломників і титульників,
Jo. Dytebrodii, De terribiliditate excommunicationum libellus acephalos,
Ingeniositas invocandi diabolos et diabolas, per M. Guingolfum,[157]
Заміс для молитовних млинків,
Мориска для єретиків,
Ґаетанові костури,
Паць, херувимський доктор, De origine patepelutarum et torticollorum ritibus lib. Septem,[158]
Шістдесят дев'ять замацьканих молитовників,
Боклатість п'яти орденів нищунів,
Шкура і шкіра гіппокритів, узяті з Рудого Чобота, всунутого в Summa angelica,
Чищення сумління,
Череватість голів суду,
Ослячий прутень абатів,
Кравецькус, Adversus quemdam, qui vocaverat eum fripponatorem, et quod fripponatores поп sunt damnati ab Ecclesia,
Cacatorium medicorum,
Тож він підійшов до лежачого дзвона та й підняв його з землі мізинцем – легко, мов який бубонець. Але, перш ніж його на дзвіницю вивершити, Пантаґрюель захтів улаштувати вранішню серенаду і, калатаючи у дзвона, проніс його по всіх вулицях, на радість усім городянам; але це призвело до великої недогоди, бо поки він ніс дзвін і дзвонив, добре орлеанське вино все до останньої краплини зіпсувалося і сквасилося. Люд це помітив тільки ввечері, бо від квасного вина орлеанцям стало зле і їх напала ригачка.
– Усе це від Пантагрюеля, – ремствували вони. – У нас у роті солоний присмак.
Та ось Пантаґрюель прибув зі своїми людьми до Парижа, і назустріч йому висипало надвір усе міщанство, – ви ж бо, самі здорові, знаєте, які паризійці дурні на вдачу, дурні на бекари і на бемолі, то й не дивно, що вони тільки стояли й очима лупали, дивуючись і лякаючись: ану ж як він візьме та й занесе Палац правосуддя до якоїсь глухомані, як забрав був його батько дзвони Нотр-Даму, щоб повісити на шию своїй кобиляці.
Проживши тут якийсь час і опанувавши усі сім вільних наук, Пантаґрюель висловився так: воно-то жити в цьому городі добре, та от умирати погано, бо заволоки на цвинтарі Невиняток гріють собі зад кістками убієних. А про книгозбірню Сен-Віктора він був високої думки, зокрема про книги, список яких додається, і рrіmо:
Bigua Salutis,
Bragueta juris,
Pantofla Decretorum,
Malogranatum vitiorum,[139]
Клубок богослов'я,
Віничок казнодія, зложений Дармограєм,
Слонячі яйця Одчаюг,
Кабак для єпископів,
Marmotretus De baboinis et cingis, cum commento Dorbellis,
Decretum universitatis Parisiensis super gorgiasitate muliercularum ad placitum,[140]
Видіння святій Ґертруді сестрі Пуасійського монастиря, як та розроджувалася,
Ars honeste petandi in societate, per M. Ortuinum,[141]
Гірчичник спокути,
Камаші, alias Черевики терпцю,
Formicarium Artium,
De brodiorum usu et honestate chopinandi, per Silvestrem Prieratem, Jacospinum.[142]
Суддівська перегречка,
Козубенька нотарів,
Шлюбний пакет,
Гніздо споглядання,
Теревені правників,
Шпори винолюба,
Посмак сиру,
Decrotatorium scholarium,
Tartaretus, De modo cocandi,
Римські паради,
Бріко, De differentiis soupparum,[143]
Хлоста по дулі,
Ляпанці по гузну сумирних,
Тринога добрих дум,
Шаплик великодушности,
Гачечки духівників,
Щиглі для лобів кюре,
Reverendi Patris Fratris Lubini, Provincialis Bavardie, De croquendis lardonibus libri tres,
Pasquilli, Doctoris marmorei, De capreolis cum chardoneta comedentis, tempore Papali ab Ecclesia interdicto,[144]
Знайдення святого Христа, на шість осіб, розігране пройдами,
Окуляри римопрочан,
Майоріс, De modo faciendi boudinos,
Прелатська дудка,
Беда, De optimitate triparum,
Скарга адвокатів на реформи щодо приносів,
Писанина повірених,
Горох у салі, cum commento,
Профіт від індульгенцій,
Praeclarissimi juris utriusque Doctoris Maistre Pilloti Raquedenari, De bobelinandis glosse Accursiane baguenaudis, repetitio enucidiluculidissima,[145]
Strategemata Francarchieri Баньоле,
Franctopinus, De re militari, cumfiguris Tevoti,
De usu et utilitate escoranti equos et equas, aufhore M. nostro de Quebecu,[146]
Панотчики нешугані,
Ростокостоямбеданеса, доктор теології, De moustarda post prandium servienda lib. quatuordecim, apostilati per M. Vaurillonis,
Мздодателі шлюбованці,
Quaestio subtilissima, utrum Chimera in vacuo bombinans possit comedere secundas intentiones, et fuit debatuta per decern hebdomadas in concilio Constantiensi,[147]
Адвокатська хтивість,
Barbouilamenta Scoti,
Про кажанисті перуки в кардиналів,
De calcaribus removendis decades undecim, per M. Albericum de Rosata,
Ejusdem, De castrametandis crinibus, lib. tres,[148]
Про наїзд Антоніо де Лейви на землі бразилійські,
Marforii bacalarii cubantis Rome, De pelendis mascarendisque Cardinalium mulis.
Того самого автора: Відповідь тим, хто твердить, що папський мул їсть у певні години.
Передбачення, que incipit Silvi Triquebille, balata per M. n. Songecruyson,
Boudarini episcopi, De emulgentiarum profectibus enneades novem, сип privilegio papali ad triennium, et postea поп,[149]
Дівочі шури-мури,
Облізла дула в удовичок,
Чернецький каптур,
Молитвобубоніння у братів целестинців,
Перевозне, возове і шляхове у братів нищунів,
Зубоклацання у гольтіпацтва,
Западня у богословів,
Суточки у магістрів наук,
Оккамові кухтики з малою тонзурою,
Доктор богослов'я Облиза De grabellationibus horarum canonicarum lib. quadraginta,
Cullebutatorium confratiarum, incerto aufhore,[150]
Пучини ченчиків жеретіїв,
Гипшанський притхля, що його заломив братчик Іньїґо,
Дрисня у каструльників,
Poiltronismus rerum Italicarum, aufhore magistro Брюльфера,
Реймон Луллій De batisfolagiis principium,
Callibistratorium caffardiae, actore M. Jacobo Hostratem hereticometra,
Бахур De magistro nostrandorum magistro nostratorumque beuvetis lib. octo galantissimi,[151]
Пуки булістів, копіїстів, скрипторів, абревіаторів, референдаріїв і датаріїв, зібрав Регіс,
Неодмінний альманах для подагриків і пранцюватих,
Maneries ramonandi fournellos, per M. Eccium,[152]
Харамижка крамарів,
Переваги чернецького життя,
Раґу із безскоромників,
Історія злих духів,
Старцювання грошовиків,
Визворотки офіціалів,
Золотопромивня скарбників,
Badinatorium Sophistarum,
Antipericatametanaparbeugedamphicribrationes merdicantium,[153]
Равлик віршогонів,
Досліди алхімериків,
Каверзи побірців, із бесагів і тайстри брата Серратіса.
Закови релігії,
Калатала і бринталі дзвонарів,
Бильце старощів,
Намордник для шляхти,
Отченаші собі під носа,
Кайдани побожности,
Чотирисезонний горнець,
Ступа політичного життя,
Віяло схимників,
Капа покутників,
Трик-трак братів паплюжників,
Одоробалос, De vita et honestate braguardorum,
Lyripipii Sorbonici Moralisationes, per M. Lupoldum,[154]
Поранок, передобідок і підвечірок мандрівників,
Пінна для спраглих архіпастирів,
Tarraballationes Doctorum Coloniensium adversus Reuchlin,[155]
Тарахкальця для дам,
Мартингал для слабких на пронос,
Virevoustatorum nacquettorum, per F. Pedebilletis,[156]
Підошви щиросердости,
Маскарад ельфів та гномів,
Жерсон De auferibilitate papae ab Ecclesia,
Сани для дипломників і титульників,
Jo. Dytebrodii, De terribiliditate excommunicationum libellus acephalos,
Ingeniositas invocandi diabolos et diabolas, per M. Guingolfum,[157]
Заміс для молитовних млинків,
Мориска для єретиків,
Ґаетанові костури,
Паць, херувимський доктор, De origine patepelutarum et torticollorum ritibus lib. Septem,[158]
Шістдесят дев'ять замацьканих молитовників,
Боклатість п'яти орденів нищунів,
Шкура і шкіра гіппокритів, узяті з Рудого Чобота, всунутого в Summa angelica,
Чищення сумління,
Череватість голів суду,
Ослячий прутень абатів,
Кравецькус, Adversus quemdam, qui vocaverat eum fripponatorem, et quod fripponatores поп sunt damnati ab Ecclesia,
Cacatorium medicorum,