Розділ XXXII
Як Ґранґузьє для замирення велів перепічки вернути
На сім слові добряка Галле замовк, а Пикрохол на все його угрущання відповів так:
– Прийдіть і візьміть! прийдіть і візьміть! Вони у мене не макухи, а зухи! Вони коржів вам набгають.
От посланець вернувся до Ґранґузьє, коли той, простоволосий, колінкував у куточку свого кабінету і благав Бога, щоб не вдаватися до сили, утишити гнів Пикрохола й оханути його. Угледівши добряку Ґалле на порозі, цар поспитав:
– Ага, це ти, друже? З чим же ти до мене вернувся?
– Немає (сказав Ґалле) ради! Цей муж із розуму звихнувся і тепера без царя в голові!
– Он як (сказав Ґранґузьє), а чим же він, друже, своє беззаконня виправдує?
– Він і гадки не мав (сказав Ґалле) виправдуватися. Тільки про коржі дві слові буркнув. Хтозна, мо', наші таки натовкли цих пекарів.
– Треба (сказав Ґранґузьє) спершу розшолопати що й до чого, а тоді вже діяти.
Наряджене одразу ж слідство показало, що його хлопці забрали живосилом кільканадцять коржів, та ще й Марке довбнею по головешці вчистили, але за коржі вони, мовляв, розплатилися чесно, а згаданий Марке потягнув пугою Фрож'є по ногах перший. І тоді схожалися всі на раду, і єдиноголосною ухвалою вирішено вдарити з усім імпетом на супостата. А проте Ґранґузьє заявив:
– Як шуря-буря за яких кілька коржів зірвалася, то я спробую вгонобити Пикрохола. Що не кажіть, а війна є війна.
Відтак поцікавився, скільки перепічок забрано, і, з'ясувавши, що п'ять чи шість тузінів, загадав напекти їх за ніч п'ять возів і на один покласти перепічки, на найкращому маслі, на найсвіжіших жовтках, з найліпшим шафраном та іншими гострими присмаками спечені. До цього частунку для Марке він також доклав сімсот тисяч три філіппи[91], аби з його курувальниками цилюрниками розрахуватися, а крім того, відписував у довічну й безкоштовну обладу йому та його спадкоємцям хутір Помардьєру. Відвезти й передати приноси доручено тому ж таки Ґалле, і вже їдучи солейським шляхом, посол велів нарвати якнайбільше очерету й рогози, заклечати ними вози і дати по стеблині до рук кожному візникові; сам він теж стебло тримав, цим показуючи, що вони на мирову йдуть і прагнуть тільки відвернути сутичку.
Під браму під'їхавши, вони зажадали поговорити з Пикрохолем від імени Ґранґузьє. Пикрохол розпорядився не пускати їх і сам не вийшов на перемовини, переказав тільки, що йому ніколи і що як їм уже так приспічило, хай побалакають із капітаном Боюном – той саме на валу лаштував до бою гармату. От наш добряка й звернувся до нього з такими словами:
– Сеньйоре! Аби чвари впинити і всяку перешкоду на відновлення нашої спілки усунути, повертаємо ваші коржі, нашого розбрату причину. Лише з самого нашого миролюбства повертаємо вам аж п'ять возів, з яких один призначається для потерпілого Марке, хоча наші взяли у вас тільки п'ять тузинів та ще й за добрі гроші. На додачу, аби Марке до шниру вдовольнити, я вручу йому сімсот тисяч три філіппи, а на вішкодування моральних збитків передам у вічну і безкоштовну обладу йому і його спадкоємцям хутір Помардьєру, даровизний запис у мене в руках. Тим-то, Бога ради, живімо у добрій згоді, а ви рушайте собі веселенько додому і верніть нам сюю цитадель, зазіхати на яку ви, як самі здорові знаєте, не маєте жодного права! Відтепер дружімо, як колись!
Боюн усе до цяти переказав Пикрохолові і додав до жару приску ще й від себе:
– Нагнали ми цьому мугиряччю холоду! П'яндиголова пропащий Ґранґузьє, далебі, обісрався! Це вже тобі не чопа дудлити, а показуй себе на бойовищі. Я собі міркую так: коржі і грошики ми у них візьмемо, а самі мерщій утаборимося, ошанцюємося і знову візьмемося за своє. Не на дурних напали! Хочуть нас перепічками улещати? Бачте, ви милосердували супроти них і трималися запанібрата, отепер у них роги й виросли: не буде пана з хама.
– Правда! правда! – сказав Пикрохол. – Я їм ось дам перегону, святим Яковом свідчуся, дам! Як ти сказав, так і чини.
– Тут є притичина одна, – озвався Боюн. – Харчу в нас обмалкувато буде, із припасом не розженешся. Як Ґранґузьє фортецю обложить, я собі всі зуби повидираю, зоставлю щонайбільше три, та й інші хай повиривають, а то ми струбимо все дочиста.
– Ба ні, – заперечив Пикрохол, – живности у нас подостатком. Та й якого ката сюди ми прийшли: напихатися чи воюватися?
– Таж воюватися, – відповідав Боюн, – але животина – ненаситна дитина, і де царем голод, там сила в неласці.
– Та годі, вже годі! – промовив Пикрохол. – Цупте усе, що вони попривозили.
У млі ока посольство позбулося грошей, коржів, волів та возів, і панам послам без жодної відповіді показано на виступці, попереджено лише, щоб вони під мури не потикалися, а чому – дізнаються взавтра. Так вернулося посольство як непишне, доповіло про все Ґранґузьє і додало від себе, що замиритися з воріженьками годі, тільки й зостається, що воювати до загину.
– Прийдіть і візьміть! прийдіть і візьміть! Вони у мене не макухи, а зухи! Вони коржів вам набгають.
От посланець вернувся до Ґранґузьє, коли той, простоволосий, колінкував у куточку свого кабінету і благав Бога, щоб не вдаватися до сили, утишити гнів Пикрохола й оханути його. Угледівши добряку Ґалле на порозі, цар поспитав:
– Ага, це ти, друже? З чим же ти до мене вернувся?
– Немає (сказав Ґалле) ради! Цей муж із розуму звихнувся і тепера без царя в голові!
– Он як (сказав Ґранґузьє), а чим же він, друже, своє беззаконня виправдує?
– Він і гадки не мав (сказав Ґалле) виправдуватися. Тільки про коржі дві слові буркнув. Хтозна, мо', наші таки натовкли цих пекарів.
– Треба (сказав Ґранґузьє) спершу розшолопати що й до чого, а тоді вже діяти.
Наряджене одразу ж слідство показало, що його хлопці забрали живосилом кільканадцять коржів, та ще й Марке довбнею по головешці вчистили, але за коржі вони, мовляв, розплатилися чесно, а згаданий Марке потягнув пугою Фрож'є по ногах перший. І тоді схожалися всі на раду, і єдиноголосною ухвалою вирішено вдарити з усім імпетом на супостата. А проте Ґранґузьє заявив:
– Як шуря-буря за яких кілька коржів зірвалася, то я спробую вгонобити Пикрохола. Що не кажіть, а війна є війна.
Відтак поцікавився, скільки перепічок забрано, і, з'ясувавши, що п'ять чи шість тузінів, загадав напекти їх за ніч п'ять возів і на один покласти перепічки, на найкращому маслі, на найсвіжіших жовтках, з найліпшим шафраном та іншими гострими присмаками спечені. До цього частунку для Марке він також доклав сімсот тисяч три філіппи[91], аби з його курувальниками цилюрниками розрахуватися, а крім того, відписував у довічну й безкоштовну обладу йому та його спадкоємцям хутір Помардьєру. Відвезти й передати приноси доручено тому ж таки Ґалле, і вже їдучи солейським шляхом, посол велів нарвати якнайбільше очерету й рогози, заклечати ними вози і дати по стеблині до рук кожному візникові; сам він теж стебло тримав, цим показуючи, що вони на мирову йдуть і прагнуть тільки відвернути сутичку.
Під браму під'їхавши, вони зажадали поговорити з Пикрохолем від імени Ґранґузьє. Пикрохол розпорядився не пускати їх і сам не вийшов на перемовини, переказав тільки, що йому ніколи і що як їм уже так приспічило, хай побалакають із капітаном Боюном – той саме на валу лаштував до бою гармату. От наш добряка й звернувся до нього з такими словами:
– Сеньйоре! Аби чвари впинити і всяку перешкоду на відновлення нашої спілки усунути, повертаємо ваші коржі, нашого розбрату причину. Лише з самого нашого миролюбства повертаємо вам аж п'ять возів, з яких один призначається для потерпілого Марке, хоча наші взяли у вас тільки п'ять тузинів та ще й за добрі гроші. На додачу, аби Марке до шниру вдовольнити, я вручу йому сімсот тисяч три філіппи, а на вішкодування моральних збитків передам у вічну і безкоштовну обладу йому і його спадкоємцям хутір Помардьєру, даровизний запис у мене в руках. Тим-то, Бога ради, живімо у добрій згоді, а ви рушайте собі веселенько додому і верніть нам сюю цитадель, зазіхати на яку ви, як самі здорові знаєте, не маєте жодного права! Відтепер дружімо, як колись!
Боюн усе до цяти переказав Пикрохолові і додав до жару приску ще й від себе:
– Нагнали ми цьому мугиряччю холоду! П'яндиголова пропащий Ґранґузьє, далебі, обісрався! Це вже тобі не чопа дудлити, а показуй себе на бойовищі. Я собі міркую так: коржі і грошики ми у них візьмемо, а самі мерщій утаборимося, ошанцюємося і знову візьмемося за своє. Не на дурних напали! Хочуть нас перепічками улещати? Бачте, ви милосердували супроти них і трималися запанібрата, отепер у них роги й виросли: не буде пана з хама.
– Правда! правда! – сказав Пикрохол. – Я їм ось дам перегону, святим Яковом свідчуся, дам! Як ти сказав, так і чини.
– Тут є притичина одна, – озвався Боюн. – Харчу в нас обмалкувато буде, із припасом не розженешся. Як Ґранґузьє фортецю обложить, я собі всі зуби повидираю, зоставлю щонайбільше три, та й інші хай повиривають, а то ми струбимо все дочиста.
– Ба ні, – заперечив Пикрохол, – живности у нас подостатком. Та й якого ката сюди ми прийшли: напихатися чи воюватися?
– Таж воюватися, – відповідав Боюн, – але животина – ненаситна дитина, і де царем голод, там сила в неласці.
– Та годі, вже годі! – промовив Пикрохол. – Цупте усе, що вони попривозили.
У млі ока посольство позбулося грошей, коржів, волів та возів, і панам послам без жодної відповіді показано на виступці, попереджено лише, щоб вони під мури не потикалися, а чому – дізнаються взавтра. Так вернулося посольство як непишне, доповіло про все Ґранґузьє і додало від себе, що замиритися з воріженьками годі, тільки й зостається, що воювати до загину.
Розділ XXXIII
Як Пикрохолові напутники необачними порадами наразили царя на велику небезпеку
Щойно коржі було одібрано, перед Пикрохолем постали дук де Шуя, граф Галабурда і капітан Гівняй.
– Сір! – заявили вони. – Сьогодні після Олександра Македонського найщасливішим, найзвитяжнішим цісарем бути вам.
– Капелюхи, капелюхи надіньте! – сказав Пикрохол.
– Красно дякуємо (одказали вони), Сір. Ми своє місце знаємо. Ось наша диспозиція. Залиште тут якогось отамана з невеличким загоном, залога оборонятиме твердиню, нездобутну й так через рельєф та вали, за вашим розказом укріплені. Військо своє розбийте навпіл, як вам заманеться. Одна часть на цього Ґранґузьє з його раттю насяде. Перша ж сутичка завершиться цілковитим його погромом. Там золота ви зможете гребти лопатою, – цей мужлай тяжко багатий. Він таки мужлай, бо шляхетний цісар завсігди бідний, як церковна миша. Збивати гріш – це ремесло мужлайське. А друга часть рушить на Оні, Сентонж, Анґумуа та Гасконь, а також на Періґор, Медок і Ланди. Міста, замки і фортеці вона візьме без усякого опору. В Байоні, в Сен-Жан-де-Люсі та в Фуентеррабії ви всі кораблі захопите і, тримаючись галісійського і португальського берега, зрабуєте все узмор'я аж до Лісабони, а там ви обмислитесь усім, що завойовникові треба. Гишпанці, кістка їм у горло, здадуться – ці солопії завжди витрішки купують! Перевезетесь через Сивіллину протоку, поставите там два стовпи, ще пишніші за Геркулесові, на вічну пам'ять про себе, і надалі ця протока іменуватиметься Пикрохоловим морем. А пропливете море Пикрохолове, тут вам і Барбаросса скапітулює…
– Я (сказав Пикрохол) помилую його.
– Але не раніше (сказали вони), як його у хрест уведуть. А потім підхилите царства Туніське, Гіппське, Алжирське, Бону, Кирену, всю Барбарію. Відтак перед вами упадуть Майорка, Менорка, Сардинія, Корсика та інші виспи Ліґурійського та Болеарського морів. Тримаючись лівобережжя, здобудете всю Норбоннську Ґаллію, Прованс і Аллоброгів, Геную, Флоренцію, Лукку, а там уже тремти, Риме! Сердега пан папа помре зі страху.
– Небом свідчуся (сказав Пикрохол), я пантофлі йому не цілуватиму!
– Італію до рук прибравши, ви переплюндруєте Неаполь, Калабрію, Апулію, Сицилію, а заодно і Мальту. Хотів би я бачити, як із вами бій сточать оті горопашні лицарюги, колишні родосці, подивився б, як вони обмочаться!
– Я залюбки (сказав Пикрохол) подався б звідти у Лоретто.
– Ба ні (сказали вони), це вже поворітьма. Ми краще візьмемо Крит, Кипр, Родос та Кикладські острови і на Морею насядемо. І ось вона вже наша! Отепер, сто чортів тобі в печінку, начувайся, Єрусалиме, бо далеко до нашої потуги якомусь там султанчикові!
– Я (сказав він). Соломонів храм відбудую.
– Ні (сказали вони), стривайте-но, пождіть. Хапанина у нашій бойовій справі недоречна. Знаєте, що Октавіян Август казав? Festina lente[92]. Ми мусимо спершу скорити Малу Азію, Карію, Лікію, Памфилію, Килікію, Дидію, Фригію, Вифинію, Сарди, Адалію, Самагерію, Кастамун, Лугу, Себасту аж до Євфрату.
– А чи побачимо (спитав Пикрохол) ми Вавилон ще й гору Синайську?
– Ні (відповіли вони), та й навіщо. Хіба мало вам перепливти Гирканське море і дві Вірменії та три Аравії окульбачити?
– Далебі (сказав він), ми збожеволіли! Ой, мій упадоньку!
– Чого це ви? – спитали вони.
– А що ми по тих пустелях питимем? Юліян он Август, кажуть, з усім своїм військом сконав зі спраги.
– Ми (сказали вони) геть усе передбачили. На Сирійському морі у вас дев'ять тисяч великих суден із вантажем найкращого у світі вина. Всі вони до Яфи переходять. Туди ж таки зігнано два мільйони двісті тисяч верблюдів і тисяча шістсот слонів, яких ви займете на ловах під Сиджильмасою, тільки-но вступите до Лівії, та ще й каравани, що йдуть до Мекки, будуть ваші. Невже вони не настачать вам подостатком вина?
– Певне! Але (сказав він) холодного вина ми не матимем.
– Отакої! (гукнули вони). Хай Господь милує!! Герой, завойовник, претендент і кандидат на світове панування не може скрізь мати тільки саму вигоду. Дяка Богові, що ви і ваші вояки дійшли цілі та здорові аж до Тигра!
– А як там (спитав Пикрохол) наше військо, що погромило цього ницого бражника Ґранґузьє?
– Воно не байдикує (сказали вони), ми зараз його наженемо. Воно завоювало для вас Бретань, Нормандію, Фландрію, Ено, Брамант, Артуа, Голландію та Зеландію. Воно форсувало Рейн по трупах швейцарців і ландскнехтів, а часть його підбила Люксембург, Лотарингію, Шампань і Савою аж до Ліона – і тут воно зустрілося з вашими гарнізонами, переможцями морських боїв на Середземномор'ї. Після цього обидва війська з'єдналися в Богемії, гарненько пошарпавши Швабію, Вюртемберг, Баварію, Австрію, Моравію та Штирію. Потім вони спільно вчинили наїзд на Любек, Норвегію, Швецію, Данію, Готланд, Гренландію – аж до Льодовитого океану. Потім вони захопили Оркадські острови й підгорнули собі Шотландію, Англію та Ірландію. Відтак, перехопившись через Піщане море і пройшовши Сарматію, вони погромили Пруссію, Польшу, Литву, Русь, Валахію, Трансільванію, Угорщину, Болгарію, Туреччину і нині оце в Константинополі.
– Гайда і ми туди! (гукнув Пикрохол). Я хочу бути ще й цісарем трапезонтським. І ще одне: чи не поперебивати нам усіх цих собак – турків та бусурманів?
– А чом би в біса (сказали вони) нам цього не зробити? А їхнє добро та землі роздасте тим, хто вам чесно служив.
– Розум (сказав Пикрохол) так і підказує, це буде по справедливості. Дарую вам Карманію, Сирію і всю Палестину.
– О, Сір (сказали вони), які ви щедрі! Уклінно дякуємо! Дай вам Боже гараздувати довіку!
На цій нараді був старий шляхтич, бувалий у бувальцях, справжній боєць, і ось як мовив цей муж, на ім'я Ехефрон[93], усі ці речі вислухавши:
– Я дуже боюся, що цей похід призведе до того самого, що й у випадку з гладипікою молока, коли шевчик збирався забагатіти з її допомогою. Гладишка розбилася, і він лишився без обіду. Чого ви цими славетними звитягами домагаєтеся? Що буде по цих усіх злигоднях та походах?
– Буде те (сказав Пикрохол), що ми, вернувшись, відпочинемо гарненько.
Тоді Ехефрон:
– Ну, а як ви чогось там, бува, не вернетеся? Путь далека і небезпечна. Чи не краще нам відпочити тепер, оцих усіх тулянь уникнувши?
– Ге! (сказав Галабурда), хай тобі грець, оце химерник! Забиваймося тоді в куток, при коминку, і силяймо весь вік із кобітами перло або ж прядімо, не кажи ти Сарданапал! «Хто на небезпеку не наражається, ні коня, ні мула не матиме», – сказав Соломон.
– Хто на занадто велику (сказав Ехефрон) небезпеку наражається, утратить і коня і мула, – відповів йому на ці слова Морольф.
– Годі! (сказав Пикрохол), міркуймо далі. Я побоююся лише отих бісових легіонерів Ґранґузьє. А що, як вони, поки ми будемо в Месопотамії, сядуть нам на хвоста? Який тоді вихід?
– Дуже простий (сказав Гівняй). Ви пошлете москалям коротку і грізну бомагу, і зараз же під вашу корогву стане чотириста п'ятдесят тисяч самого тобі спинкового війська. Ех, послали б туди мене вашим намісником, вони б у мене землю їли! Розтопчу, розшарпаю, рознесу, розтрощу, роздеру, на порох оберну!
– Годі, годі (сказав Пикрохол). Уже ніколи! Всі, хто мене любить, за мною!
– Сір! – заявили вони. – Сьогодні після Олександра Македонського найщасливішим, найзвитяжнішим цісарем бути вам.
– Капелюхи, капелюхи надіньте! – сказав Пикрохол.
– Красно дякуємо (одказали вони), Сір. Ми своє місце знаємо. Ось наша диспозиція. Залиште тут якогось отамана з невеличким загоном, залога оборонятиме твердиню, нездобутну й так через рельєф та вали, за вашим розказом укріплені. Військо своє розбийте навпіл, як вам заманеться. Одна часть на цього Ґранґузьє з його раттю насяде. Перша ж сутичка завершиться цілковитим його погромом. Там золота ви зможете гребти лопатою, – цей мужлай тяжко багатий. Він таки мужлай, бо шляхетний цісар завсігди бідний, як церковна миша. Збивати гріш – це ремесло мужлайське. А друга часть рушить на Оні, Сентонж, Анґумуа та Гасконь, а також на Періґор, Медок і Ланди. Міста, замки і фортеці вона візьме без усякого опору. В Байоні, в Сен-Жан-де-Люсі та в Фуентеррабії ви всі кораблі захопите і, тримаючись галісійського і португальського берега, зрабуєте все узмор'я аж до Лісабони, а там ви обмислитесь усім, що завойовникові треба. Гишпанці, кістка їм у горло, здадуться – ці солопії завжди витрішки купують! Перевезетесь через Сивіллину протоку, поставите там два стовпи, ще пишніші за Геркулесові, на вічну пам'ять про себе, і надалі ця протока іменуватиметься Пикрохоловим морем. А пропливете море Пикрохолове, тут вам і Барбаросса скапітулює…
– Я (сказав Пикрохол) помилую його.
– Але не раніше (сказали вони), як його у хрест уведуть. А потім підхилите царства Туніське, Гіппське, Алжирське, Бону, Кирену, всю Барбарію. Відтак перед вами упадуть Майорка, Менорка, Сардинія, Корсика та інші виспи Ліґурійського та Болеарського морів. Тримаючись лівобережжя, здобудете всю Норбоннську Ґаллію, Прованс і Аллоброгів, Геную, Флоренцію, Лукку, а там уже тремти, Риме! Сердега пан папа помре зі страху.
– Небом свідчуся (сказав Пикрохол), я пантофлі йому не цілуватиму!
– Італію до рук прибравши, ви переплюндруєте Неаполь, Калабрію, Апулію, Сицилію, а заодно і Мальту. Хотів би я бачити, як із вами бій сточать оті горопашні лицарюги, колишні родосці, подивився б, як вони обмочаться!
– Я залюбки (сказав Пикрохол) подався б звідти у Лоретто.
– Ба ні (сказали вони), це вже поворітьма. Ми краще візьмемо Крит, Кипр, Родос та Кикладські острови і на Морею насядемо. І ось вона вже наша! Отепер, сто чортів тобі в печінку, начувайся, Єрусалиме, бо далеко до нашої потуги якомусь там султанчикові!
– Я (сказав він). Соломонів храм відбудую.
– Ні (сказали вони), стривайте-но, пождіть. Хапанина у нашій бойовій справі недоречна. Знаєте, що Октавіян Август казав? Festina lente[92]. Ми мусимо спершу скорити Малу Азію, Карію, Лікію, Памфилію, Килікію, Дидію, Фригію, Вифинію, Сарди, Адалію, Самагерію, Кастамун, Лугу, Себасту аж до Євфрату.
– А чи побачимо (спитав Пикрохол) ми Вавилон ще й гору Синайську?
– Ні (відповіли вони), та й навіщо. Хіба мало вам перепливти Гирканське море і дві Вірменії та три Аравії окульбачити?
– Далебі (сказав він), ми збожеволіли! Ой, мій упадоньку!
– Чого це ви? – спитали вони.
– А що ми по тих пустелях питимем? Юліян он Август, кажуть, з усім своїм військом сконав зі спраги.
– Ми (сказали вони) геть усе передбачили. На Сирійському морі у вас дев'ять тисяч великих суден із вантажем найкращого у світі вина. Всі вони до Яфи переходять. Туди ж таки зігнано два мільйони двісті тисяч верблюдів і тисяча шістсот слонів, яких ви займете на ловах під Сиджильмасою, тільки-но вступите до Лівії, та ще й каравани, що йдуть до Мекки, будуть ваші. Невже вони не настачать вам подостатком вина?
– Певне! Але (сказав він) холодного вина ми не матимем.
– Отакої! (гукнули вони). Хай Господь милує!! Герой, завойовник, претендент і кандидат на світове панування не може скрізь мати тільки саму вигоду. Дяка Богові, що ви і ваші вояки дійшли цілі та здорові аж до Тигра!
– А як там (спитав Пикрохол) наше військо, що погромило цього ницого бражника Ґранґузьє?
– Воно не байдикує (сказали вони), ми зараз його наженемо. Воно завоювало для вас Бретань, Нормандію, Фландрію, Ено, Брамант, Артуа, Голландію та Зеландію. Воно форсувало Рейн по трупах швейцарців і ландскнехтів, а часть його підбила Люксембург, Лотарингію, Шампань і Савою аж до Ліона – і тут воно зустрілося з вашими гарнізонами, переможцями морських боїв на Середземномор'ї. Після цього обидва війська з'єдналися в Богемії, гарненько пошарпавши Швабію, Вюртемберг, Баварію, Австрію, Моравію та Штирію. Потім вони спільно вчинили наїзд на Любек, Норвегію, Швецію, Данію, Готланд, Гренландію – аж до Льодовитого океану. Потім вони захопили Оркадські острови й підгорнули собі Шотландію, Англію та Ірландію. Відтак, перехопившись через Піщане море і пройшовши Сарматію, вони погромили Пруссію, Польшу, Литву, Русь, Валахію, Трансільванію, Угорщину, Болгарію, Туреччину і нині оце в Константинополі.
– Гайда і ми туди! (гукнув Пикрохол). Я хочу бути ще й цісарем трапезонтським. І ще одне: чи не поперебивати нам усіх цих собак – турків та бусурманів?
– А чом би в біса (сказали вони) нам цього не зробити? А їхнє добро та землі роздасте тим, хто вам чесно служив.
– Розум (сказав Пикрохол) так і підказує, це буде по справедливості. Дарую вам Карманію, Сирію і всю Палестину.
– О, Сір (сказали вони), які ви щедрі! Уклінно дякуємо! Дай вам Боже гараздувати довіку!
На цій нараді був старий шляхтич, бувалий у бувальцях, справжній боєць, і ось як мовив цей муж, на ім'я Ехефрон[93], усі ці речі вислухавши:
– Я дуже боюся, що цей похід призведе до того самого, що й у випадку з гладипікою молока, коли шевчик збирався забагатіти з її допомогою. Гладишка розбилася, і він лишився без обіду. Чого ви цими славетними звитягами домагаєтеся? Що буде по цих усіх злигоднях та походах?
– Буде те (сказав Пикрохол), що ми, вернувшись, відпочинемо гарненько.
Тоді Ехефрон:
– Ну, а як ви чогось там, бува, не вернетеся? Путь далека і небезпечна. Чи не краще нам відпочити тепер, оцих усіх тулянь уникнувши?
– Ге! (сказав Галабурда), хай тобі грець, оце химерник! Забиваймося тоді в куток, при коминку, і силяймо весь вік із кобітами перло або ж прядімо, не кажи ти Сарданапал! «Хто на небезпеку не наражається, ні коня, ні мула не матиме», – сказав Соломон.
– Хто на занадто велику (сказав Ехефрон) небезпеку наражається, утратить і коня і мула, – відповів йому на ці слова Морольф.
– Годі! (сказав Пикрохол), міркуймо далі. Я побоююся лише отих бісових легіонерів Ґранґузьє. А що, як вони, поки ми будемо в Месопотамії, сядуть нам на хвоста? Який тоді вихід?
– Дуже простий (сказав Гівняй). Ви пошлете москалям коротку і грізну бомагу, і зараз же під вашу корогву стане чотириста п'ятдесят тисяч самого тобі спинкового війська. Ех, послали б туди мене вашим намісником, вони б у мене землю їли! Розтопчу, розшарпаю, рознесу, розтрощу, роздеру, на порох оберну!
– Годі, годі (сказав Пикрохол). Уже ніколи! Всі, хто мене любить, за мною!
Розділ XXXIV
Як Ґарґантюа покинув Париж, аби рідний край рятувати, і як Гімнаст здибався з воріженьками
Ґарґантюа, який після прочитання батькового листа виїхав верхи на кобилиці з Парижа, поминув уже ноненський міст, а вкупі з Ґарґантюа і Понократ, Евдемон та Гімнаст, що осідлали, аби не пасти задніх, поштових коней. Хура його з книгами та філософськими приладами, як завжди, посувалася звичними переходами.
У Парильє Ґарґантюа від хуторянина Ґуґе довідався, як Пикрохол, у Ларош-Клермо отаборившись, послав із чималим загоном отамана Тріпе захопити ведський та вогодрійський ліси, як ті вояки потоптом пройшли аж до винотоки Більяр і як після їхньої навали лишилися самі димучі руїни та криваві сліди. Переляканий на смерть Ґарґантюа не знав, на яку ступити і що придумати. Аж це Понократ нараяв йому піти до сеньйора де Лавогюйона, щирого приятеля і спільника, і там усе докладніше розвідати, отож вони як стій рушили туди; Лавогюйон залюбки зголосився їм підсобити і сказав, що непогано було б когось на розвідки послати, аби місцевість обстежити і з'ясувати, де ж саме нині ворог, а вже потім, як до обставин, і виступати. Піти на розвідки зголосився і Гімнаст, і зараз же надумали, щоб він для більшого успіху прихопив когось із місцевих, хто добре знав усі шляхи та манівці, річки та урочища.
Отож Гімнаст подався у парі з Мартоплясом, Лавогюйоновим стаєнним, і вдвох вони успішно обнишпорили всі околиці. Тим часом Ґарґантюа зі своїми людьми перепочив і перекусив, а своїй кобиляці звелів дати шаньку оброку, в ту шаньку влізло сімдесят чотири мюїди і три буасо.[94]
А Гімнаст зі своїм товаришем трюхикали і трюхикали, аж поки наскочили на воріженьків, – порозлазившись хто куди, вони шарпали і цупили що попадя. Угледівши здалеку Гімнаста, вони цілою зграєю кинулися його грабувати.
Тоді він гукнув їм:
– Панове, я бідний, як біс батька зна хто. Згляньтеся на моє убозтво. Кілька екю в мене ще нашкребеться – і нам буде за що випити, бо це aurum potabile[95], а щоб заплатити вам шляхове, я свого коня продам. Вважайте мене за свого, бо нема такого мужа, щоб він ліпше, ніж я, умів злапати, обідрати, обскубти, вичинити, а потім поласувати. На честь мого щасливого приїзду і в'їзду п'ю до моїх добрих друзяк!
Тут він відкубрив пляшку, перехилив і випив півплесканки. Здобичники торопіли на нього, роззявивши пельки і по-хортячому висолопивши язики в очікуванні, коли можна буде допити послідки, аж це пригнався цікавий отаман Тріпе. Гімнаст подав йому пляшку, кажучи:
– Пийте, пане отамане, пийте, не бійтеся, я вже скуштував: це лафе-монжо.
– Що? (гукнув Тріпе). Цей смішко ще з нас і кепкує! Хто ти єси?
– Я (відповів Гімнаст) бідний чоловік, бідний, як біс батька зна що.
– Ага! (промовив Тріпе). Як біс тебе зна, я пропущу тебе. Бо все бісове кодло ні шляхового, ні мита не платить. Ось тільки я ще зроду не видів, щоб бідні родичі роз'їжджали на таких огирях. Нумо, пане бісе, спішуйся, а я на вашу шкапу сяду, і як не гарцюватиму на ній, то гарцюватиму на вас, пане бісе, бо я страх як люблю, як біс мене носить!
У Парильє Ґарґантюа від хуторянина Ґуґе довідався, як Пикрохол, у Ларош-Клермо отаборившись, послав із чималим загоном отамана Тріпе захопити ведський та вогодрійський ліси, як ті вояки потоптом пройшли аж до винотоки Більяр і як після їхньої навали лишилися самі димучі руїни та криваві сліди. Переляканий на смерть Ґарґантюа не знав, на яку ступити і що придумати. Аж це Понократ нараяв йому піти до сеньйора де Лавогюйона, щирого приятеля і спільника, і там усе докладніше розвідати, отож вони як стій рушили туди; Лавогюйон залюбки зголосився їм підсобити і сказав, що непогано було б когось на розвідки послати, аби місцевість обстежити і з'ясувати, де ж саме нині ворог, а вже потім, як до обставин, і виступати. Піти на розвідки зголосився і Гімнаст, і зараз же надумали, щоб він для більшого успіху прихопив когось із місцевих, хто добре знав усі шляхи та манівці, річки та урочища.
Отож Гімнаст подався у парі з Мартоплясом, Лавогюйоновим стаєнним, і вдвох вони успішно обнишпорили всі околиці. Тим часом Ґарґантюа зі своїми людьми перепочив і перекусив, а своїй кобиляці звелів дати шаньку оброку, в ту шаньку влізло сімдесят чотири мюїди і три буасо.[94]
А Гімнаст зі своїм товаришем трюхикали і трюхикали, аж поки наскочили на воріженьків, – порозлазившись хто куди, вони шарпали і цупили що попадя. Угледівши здалеку Гімнаста, вони цілою зграєю кинулися його грабувати.
Тоді він гукнув їм:
– Панове, я бідний, як біс батька зна хто. Згляньтеся на моє убозтво. Кілька екю в мене ще нашкребеться – і нам буде за що випити, бо це aurum potabile[95], а щоб заплатити вам шляхове, я свого коня продам. Вважайте мене за свого, бо нема такого мужа, щоб він ліпше, ніж я, умів злапати, обідрати, обскубти, вичинити, а потім поласувати. На честь мого щасливого приїзду і в'їзду п'ю до моїх добрих друзяк!
Тут він відкубрив пляшку, перехилив і випив півплесканки. Здобичники торопіли на нього, роззявивши пельки і по-хортячому висолопивши язики в очікуванні, коли можна буде допити послідки, аж це пригнався цікавий отаман Тріпе. Гімнаст подав йому пляшку, кажучи:
– Пийте, пане отамане, пийте, не бійтеся, я вже скуштував: це лафе-монжо.
– Що? (гукнув Тріпе). Цей смішко ще з нас і кепкує! Хто ти єси?
– Я (відповів Гімнаст) бідний чоловік, бідний, як біс батька зна що.
– Ага! (промовив Тріпе). Як біс тебе зна, я пропущу тебе. Бо все бісове кодло ні шляхового, ні мита не платить. Ось тільки я ще зроду не видів, щоб бідні родичі роз'їжджали на таких огирях. Нумо, пане бісе, спішуйся, а я на вашу шкапу сяду, і як не гарцюватиму на ній, то гарцюватиму на вас, пане бісе, бо я страх як люблю, як біс мене носить!
Розділ XXXV
Як Гімнаст поклав трупом отамана Тріпе та інших пикрохолців
Чуючи цю розмову, деякі здобичники затремтіли і з ляку захрестилися обіруч – а що як це біс у перевдязі. А один, на прізвисько Жан Добряга, отаман сільського рушення, витягнув з матні Часослов і гукнув великим голосом:
– Agios ho Theos[96]. Як ти від Бога посланий, тоді речи! А як від Лукавого, то забирайся геть!
Проте Гімнаст забиратися і гадки не мав; прислухаючись до балачок цього вже не дружного гурту, він брав усе на розум.
І, звісно, діяв.
Удав, ніби злазить із коня, до путлиці похилився і спритно, як був, при шпаді, перекинувся у стремені, потім пірнув під коня, злетів угору й обоніж, задом наперед, став на сідло. Відтак сказав:
– Щось не дуже вийшло!
Тож-бо одноніж, із поворотом зліва направо, він зробив пірует, після чого точно прибрав, як улип, своєї попередньої посадки. Тоді Тріпе сказав:
– Гм! Я не збираюся зараз цього проробляти. У мене своя причина.
– От гадство! (гукнув Гімнаст). Дав маху. Спробуймо ще раз.
Тут він, показавши неябияку силу і сприт, зробив такий самий, тільки правий, пірует на нозі. Відтак, ухопившись палюхом правиці за сідельний облук, виважився всім тілом угору, тримаючись силою м'язів та тужня палюха, і тричі перевернувся. Учетверте, вже ні за що не держачись, він пішов кумелем і між кінських вух опинився, потім, усією вагою на палюх лівої руки спираючись, зробив мулінет і, нарешті, ляпнувши долонею правиці по середині сідла, приземлився на крижах, сівши по-дамському.
Потім завиграшки задер праву ногу над сідлом і сів охляп на крупі.
– Ні (сказав він), сяду-но я між двома луками.
Упершись двома бецманами у кінські крижі, він перекицьнувся і сів міцною посадкою між луками. Потім одним ривком підхопився і став двома зсунутими ногами між луками. Згорнувши руки на грудях, перекинувся сотні разів поспіль, зичним голосом гукаючи:
– Я біснуюся, біснуюся, біснуюся, бісе! Держіть мене, біси, держіть, держіть!
Поки цей вольтаж відбувався, опришки, нічого не тямлячи, перемовлялися між собою:
– Тьху, тьху! Та це ж перевертень або куць перебраний! Боже, одрятуй нас від Лукавого!
Зрештою порозницею кинулися вони куди-зря тікати та ще й на бігу озираючись, як ото пес, коли гусяче крилятко ухопить.
Аж це Гімнаст, свій верх бачачи, спішився, вихопив шпалу і нумо з одного маху класти тих, що пишніші, і нашаткував їх цілі купи знівечених, поранених і вбитих, причому ніхто з них і не думав боронитися, кожне вірило, що то сам біс та ще й голодний, таким-бо він показав себе вольтижером, не кажучи вже про те, що й Тріпе у розмові з ним узвав його бісовим кодлом; аж це Тріпе зрадливим ударом своєї наймитської рапіри за малим богом голови йому не розчерепив, але Гімнаст завдяки шолому та панцеру відчув тільки міць удару і, крутнувшись, устромив з лету вістря своєї зброї у Тріпе, лише до пояса прикритого, і прохромив йому шлунок, товсту кишку та половину печінки. Тут Тріпе брязнув додолу і, грьопнувшись, випустив із себе більш як четверо горнят зупи, а заодно з зупою і духа.
А Гімнаст шпаду у піхви і притьмом у ноги: йому стрілило, що палиця все-таки на два кінці, тож не треба долі спокушати, і що рицареві краще фортуну шанувати, не докучати їй і не набридати; не вагаючись, іспав він за мить на коня, підострожив його і погнав простісінько до Лавогюйона, а слідом за ним і Мартопляс.
– Agios ho Theos[96]. Як ти від Бога посланий, тоді речи! А як від Лукавого, то забирайся геть!
Проте Гімнаст забиратися і гадки не мав; прислухаючись до балачок цього вже не дружного гурту, він брав усе на розум.
І, звісно, діяв.
Удав, ніби злазить із коня, до путлиці похилився і спритно, як був, при шпаді, перекинувся у стремені, потім пірнув під коня, злетів угору й обоніж, задом наперед, став на сідло. Відтак сказав:
– Щось не дуже вийшло!
Тож-бо одноніж, із поворотом зліва направо, він зробив пірует, після чого точно прибрав, як улип, своєї попередньої посадки. Тоді Тріпе сказав:
– Гм! Я не збираюся зараз цього проробляти. У мене своя причина.
– От гадство! (гукнув Гімнаст). Дав маху. Спробуймо ще раз.
Тут він, показавши неябияку силу і сприт, зробив такий самий, тільки правий, пірует на нозі. Відтак, ухопившись палюхом правиці за сідельний облук, виважився всім тілом угору, тримаючись силою м'язів та тужня палюха, і тричі перевернувся. Учетверте, вже ні за що не держачись, він пішов кумелем і між кінських вух опинився, потім, усією вагою на палюх лівої руки спираючись, зробив мулінет і, нарешті, ляпнувши долонею правиці по середині сідла, приземлився на крижах, сівши по-дамському.
Потім завиграшки задер праву ногу над сідлом і сів охляп на крупі.
– Ні (сказав він), сяду-но я між двома луками.
Упершись двома бецманами у кінські крижі, він перекицьнувся і сів міцною посадкою між луками. Потім одним ривком підхопився і став двома зсунутими ногами між луками. Згорнувши руки на грудях, перекинувся сотні разів поспіль, зичним голосом гукаючи:
– Я біснуюся, біснуюся, біснуюся, бісе! Держіть мене, біси, держіть, держіть!
Поки цей вольтаж відбувався, опришки, нічого не тямлячи, перемовлялися між собою:
– Тьху, тьху! Та це ж перевертень або куць перебраний! Боже, одрятуй нас від Лукавого!
Зрештою порозницею кинулися вони куди-зря тікати та ще й на бігу озираючись, як ото пес, коли гусяче крилятко ухопить.
Аж це Гімнаст, свій верх бачачи, спішився, вихопив шпалу і нумо з одного маху класти тих, що пишніші, і нашаткував їх цілі купи знівечених, поранених і вбитих, причому ніхто з них і не думав боронитися, кожне вірило, що то сам біс та ще й голодний, таким-бо він показав себе вольтижером, не кажучи вже про те, що й Тріпе у розмові з ним узвав його бісовим кодлом; аж це Тріпе зрадливим ударом своєї наймитської рапіри за малим богом голови йому не розчерепив, але Гімнаст завдяки шолому та панцеру відчув тільки міць удару і, крутнувшись, устромив з лету вістря своєї зброї у Тріпе, лише до пояса прикритого, і прохромив йому шлунок, товсту кишку та половину печінки. Тут Тріпе брязнув додолу і, грьопнувшись, випустив із себе більш як четверо горнят зупи, а заодно з зупою і духа.
А Гімнаст шпаду у піхви і притьмом у ноги: йому стрілило, що палиця все-таки на два кінці, тож не треба долі спокушати, і що рицареві краще фортуну шанувати, не докучати їй і не набридати; не вагаючись, іспав він за мить на коня, підострожив його і погнав простісінько до Лавогюйона, а слідом за ним і Мартопляс.
Розділ XXXVI
Як Ґарґантюа зруйнував на Ведському броді замок і як цей брід перебрідали
От, повернувшись, і розповів він, у якому вороги стані і на які хитрощі він пішов, аби розправитися одинцем із цілим загоном, запевняючи, що всі вони мародери, здобичники та зарізяки, які пороху і не нюхали, і що можна на них рушати сміло, залишається тільки прийти і вирізати це бидло до ноги.
Тоді Ґарґантюа сів на свою кобиляку, а з ним і весь його супровід і, спіткавши в путі високе та розлоге дерево (колись деревом святого Мартина іменоване, бо виросло воно з патериці, що уштрикнув у землю цей святий), сказав так:
– Оце те, що мені треба. З цього дерева я собі змайструю і патерицю, і списа.
І, вивернувши легесенько його з корінням, обламав і обчухрав собі до вподоби.
Тим часом кобиляка зачала мочити, щоб їй злегчило, і пудила так, аж стався семимильний потоп, і всю сеч до Ведського броду понесло і так спузирило воду, що вся ворожа зграя у страшній паніці потонула, – врятувалися лише ті, хто до згір'я по ліву руку жахнув.
Ґарґантюа до Ведського броду під'їхав, і тут Евдемон попередив його, що в замку сховалися недобитки. От Ґарґантюа, щоб перевірити, і загорлав на всю губу:
– Ви є чи вас нема? Як ви є, то зараз вас не буде, а як не є, то я мовчу, води не сколочу.
Аж це ракло канонір, при бійниці поставлений, вистрелив, і гарматна куля кресонула Ґарґантюа у праву скроню: проте йому заболіло не більше, ніж коли б у нього поцілили сливовою кісточкою.
– Що це таке? (спитав Ґарґантюа). Виноградинками кидатися? Дорого ж вам це винобрання обійдеться!
Він і справді думав, що гарматна куля – то бубочка виноградна.
Ті, хто в замку був, гуляли саме в ціці-баби, почувши галас, кинулися вони на вежі й бастіони і послали в Ґарґантюа з фальконет і гаркебузів понад дев'ять тисяч двадцять п'ять набоїв, цілячись йому простісінько в голову, і така пішла стрільба та пальба, що Ґарґантюа гукнув:
– Понократе, друже! Від цієї мушви у мене аж в очах ряботить! Вламай-но мені вербину, щоб я міг нею відмахуватися.
Він думав, що гарматний свинець і камінь – це якісь там бурчимухи. Отже Понократ йому розтлумачив, що це овсі не мухи, а гарматні постріли і що гатять із замку. Отоді-то й повернуто проти замку величезне дерево, і від його нищівних ударів порозліталися і попадали додолу всі вежі та бастіони. І всіх тих, хто за мурами сидів, перемололо так, що й кісток не позбирали.
Потім Ґарґантюа зі своїми людьми до млинової гатки над'їхав, глядь, аж весь брід мертвим тілом забитий, перегородило всю млинівку: то були кобилячого сечопотопу потопельники. От вони й задумалися, яким же чином пройти їм таку перепону, як трупи, і на той бік перехопитися. Аж це озвався Гімнаст:
– Біси перейшли, перейду і я.
– Біси (сказав Евдемон) переходили тут, тарганячи душі, на геєну огненну приречені.
– Святим Треньяном свідчуся! (озвався Понократ). Гімнаст теж перейде!
– Атож, атож! (сказав Гімнаст). Не застрягну ж я посеред шляху!
І, коня підостроживши, легко перемкнувся на той берег, і кінь його мертвяків не злякався: хазяїн-бо привчив його (Еліановими настановами керуючись) ні мертвих душ, ні мертвих тіл не боятися, – причому, втаємничуючи у свою науку, не вбивав людей, як Діомед фракійців чи Одисей своїх ворогів, – тамтой, за оповідками Гомера, кидав їхні трупи під ноги коневі своєму, – ні, він заривав у сіно опудало і змушував коня переступати через нього, підмагаючи оброком.
Троє його супутців перехопилося й собі, зате застряг Евдемон: права нога його бігуна по коліно вгрузла в черево дужого і дебелого лотра, навзнак у воді вивернутого, і кінь ніяк не міг її витягнути; отак він і борсався, аж поки Ґарґантюа краєм своєї патериці притопив вигризки цього латриги; лишень тоді кінь вирвав ногу і (чи ж не диво в гіппіатрії[97]!) наростень на кінській нозі відпав сам собою, відвалився від доторку до бебехів цього тлустого ланця.
Тоді Ґарґантюа сів на свою кобиляку, а з ним і весь його супровід і, спіткавши в путі високе та розлоге дерево (колись деревом святого Мартина іменоване, бо виросло воно з патериці, що уштрикнув у землю цей святий), сказав так:
– Оце те, що мені треба. З цього дерева я собі змайструю і патерицю, і списа.
І, вивернувши легесенько його з корінням, обламав і обчухрав собі до вподоби.
Тим часом кобиляка зачала мочити, щоб їй злегчило, і пудила так, аж стався семимильний потоп, і всю сеч до Ведського броду понесло і так спузирило воду, що вся ворожа зграя у страшній паніці потонула, – врятувалися лише ті, хто до згір'я по ліву руку жахнув.
Ґарґантюа до Ведського броду під'їхав, і тут Евдемон попередив його, що в замку сховалися недобитки. От Ґарґантюа, щоб перевірити, і загорлав на всю губу:
– Ви є чи вас нема? Як ви є, то зараз вас не буде, а як не є, то я мовчу, води не сколочу.
Аж це ракло канонір, при бійниці поставлений, вистрелив, і гарматна куля кресонула Ґарґантюа у праву скроню: проте йому заболіло не більше, ніж коли б у нього поцілили сливовою кісточкою.
– Що це таке? (спитав Ґарґантюа). Виноградинками кидатися? Дорого ж вам це винобрання обійдеться!
Він і справді думав, що гарматна куля – то бубочка виноградна.
Ті, хто в замку був, гуляли саме в ціці-баби, почувши галас, кинулися вони на вежі й бастіони і послали в Ґарґантюа з фальконет і гаркебузів понад дев'ять тисяч двадцять п'ять набоїв, цілячись йому простісінько в голову, і така пішла стрільба та пальба, що Ґарґантюа гукнув:
– Понократе, друже! Від цієї мушви у мене аж в очах ряботить! Вламай-но мені вербину, щоб я міг нею відмахуватися.
Він думав, що гарматний свинець і камінь – це якісь там бурчимухи. Отже Понократ йому розтлумачив, що це овсі не мухи, а гарматні постріли і що гатять із замку. Отоді-то й повернуто проти замку величезне дерево, і від його нищівних ударів порозліталися і попадали додолу всі вежі та бастіони. І всіх тих, хто за мурами сидів, перемололо так, що й кісток не позбирали.
Потім Ґарґантюа зі своїми людьми до млинової гатки над'їхав, глядь, аж весь брід мертвим тілом забитий, перегородило всю млинівку: то були кобилячого сечопотопу потопельники. От вони й задумалися, яким же чином пройти їм таку перепону, як трупи, і на той бік перехопитися. Аж це озвався Гімнаст:
– Біси перейшли, перейду і я.
– Біси (сказав Евдемон) переходили тут, тарганячи душі, на геєну огненну приречені.
– Святим Треньяном свідчуся! (озвався Понократ). Гімнаст теж перейде!
– Атож, атож! (сказав Гімнаст). Не застрягну ж я посеред шляху!
І, коня підостроживши, легко перемкнувся на той берег, і кінь його мертвяків не злякався: хазяїн-бо привчив його (Еліановими настановами керуючись) ні мертвих душ, ні мертвих тіл не боятися, – причому, втаємничуючи у свою науку, не вбивав людей, як Діомед фракійців чи Одисей своїх ворогів, – тамтой, за оповідками Гомера, кидав їхні трупи під ноги коневі своєму, – ні, він заривав у сіно опудало і змушував коня переступати через нього, підмагаючи оброком.
Троє його супутців перехопилося й собі, зате застряг Евдемон: права нога його бігуна по коліно вгрузла в черево дужого і дебелого лотра, навзнак у воді вивернутого, і кінь ніяк не міг її витягнути; отак він і борсався, аж поки Ґарґантюа краєм своєї патериці притопив вигризки цього латриги; лишень тоді кінь вирвав ногу і (чи ж не диво в гіппіатрії[97]!) наростень на кінській нозі відпав сам собою, відвалився від доторку до бебехів цього тлустого ланця.
Розділ XXXVII
Як Ґарґантюа із чуба гарматні кулі вичісував
Тримаючись берега річки Вед, незабаром вийшли вони до замку Ґранґузьє, який вельми нетерпляче їх виглядав. Одразу по своєму прибутті справили бучний бенкет: пили-гуляли, як рідко хто. Як сказано у Supplementum Supplementi Chronicorum[98], Ґарґамелла на радощах мало духу не спустила. Сам я про це не вельми знаю, мене вона обходить не більше, ніж обходила будь-яка інша.
Свята справда ось яка: Ґарґантюа під час переодягання і чесання своїм гребінцем (завдовжки сто канн[99] із зубцями з суцільних слонячих бивнів) вичісував за один раз не менше як семеро ядер, захряслих у волоссі на бойовищі у Ведському лісі. Ґранґузьє, його отець, на нього дивлячись, подумав, що то воші, і сказав:
– Сину! Як же це ти позаносив аж сюди шуляків із Монтегю? Хіба ти там побував?
Аж це обізветься Понократ:
– Ваша величносте! Не думайте, будь ласка, що я віддав його до цього вошивого колежу, званого Монтегю. Радше я віддав би його нищунам Святих Невиняток, – таке там коїться, я свідок, звірство, таке там скрізь неподобство. Краще живеться каторжникам маврів і татар, убійникам у криміналі, собакам, це вже напевне, у вашому домі, ніж цим нетягам-колежанам у їхньому закладі. Аби я був, хай ти луснеш, королем у Парижі, я б запалив і пустив із димом цей колеж, а за ним і його принципала та регентів за їхнє злобительство і злупотурання.
І, одне ядро піднявши:
– Це гарматні кулі, – провадив він, – якими віроломний ворог у вашого сина стріляв, коли той Веденським лісом пробирався. Правда, вороги за це головою наложили, погибнувши під замковими руїнами, як ті філістимляни від рук премудрого Самсона або як ті вісімнадцятеро, на яких упала башта Силоамі, про що глаголить Лука у голові тринадцятій. От я й думаю: поки фортуна нам погодить, ми не повинні матися ловити ґав, бо у всякої нагоди чуб на лобі: як задляєтеся, вам її вже не злапати: ззаду вона лиса, а лицем більше до вас не повернеться.
Свята справда ось яка: Ґарґантюа під час переодягання і чесання своїм гребінцем (завдовжки сто канн[99] із зубцями з суцільних слонячих бивнів) вичісував за один раз не менше як семеро ядер, захряслих у волоссі на бойовищі у Ведському лісі. Ґранґузьє, його отець, на нього дивлячись, подумав, що то воші, і сказав:
– Сину! Як же це ти позаносив аж сюди шуляків із Монтегю? Хіба ти там побував?
Аж це обізветься Понократ:
– Ваша величносте! Не думайте, будь ласка, що я віддав його до цього вошивого колежу, званого Монтегю. Радше я віддав би його нищунам Святих Невиняток, – таке там коїться, я свідок, звірство, таке там скрізь неподобство. Краще живеться каторжникам маврів і татар, убійникам у криміналі, собакам, це вже напевне, у вашому домі, ніж цим нетягам-колежанам у їхньому закладі. Аби я був, хай ти луснеш, королем у Парижі, я б запалив і пустив із димом цей колеж, а за ним і його принципала та регентів за їхнє злобительство і злупотурання.
І, одне ядро піднявши:
– Це гарматні кулі, – провадив він, – якими віроломний ворог у вашого сина стріляв, коли той Веденським лісом пробирався. Правда, вороги за це головою наложили, погибнувши під замковими руїнами, як ті філістимляни від рук премудрого Самсона або як ті вісімнадцятеро, на яких упала башта Силоамі, про що глаголить Лука у голові тринадцятій. От я й думаю: поки фортуна нам погодить, ми не повинні матися ловити ґав, бо у всякої нагоди чуб на лобі: як задляєтеся, вам її вже не злапати: ззаду вона лиса, а лицем більше до вас не повернеться.