Астрологічне проносне,
Campi clysteriorum, per S. C.[159]
Вітропуск по-аптекарському,
Всраціддубання по-хірургічному,
Юстиніан: De cagotis tollendis,
Antidotarium animae,
Мерлій Коккай: De patria diabolarum.[160]
Деякі з цих книг уже вийшли друком, а деякі друкуються у славному городі Тюбинґені.
Розділ VIII
Розділ IX
Розділ X
Розділ XI
Campi clysteriorum, per S. C.[159]
Вітропуск по-аптекарському,
Всраціддубання по-хірургічному,
Юстиніан: De cagotis tollendis,
Antidotarium animae,
Мерлій Коккай: De patria diabolarum.[160]
Деякі з цих книг уже вийшли друком, а деякі друкуються у славному городі Тюбинґені.
Розділ VIII
Як у Парижі Пантаґрюель одержав від свого батька Ґарґантюа листа, копія якого наводиться нижче
Учився, як ви самі здорові, знаєте, Пантагрюель старанно і добре встигав, бо голова його була набита та ще й добре підбита, а обсяг його пам'яти дорівнював двадцяти бочкам із-під оливкової олії; і ось не де, як у Парижі, отримав він якось від батька такого листа:
Синку мій дорогесенький!
Серед тих дарів, щедрот і переваг, якими Світотворець, Усемогута Пан-Біг ущедрив і прикрасив натуру людську, найбільшою вартістю для мене є надана нам змога, хоть ми і смертні, здобути безсмертя й увічнити в цьому минущому житті своє ймення та насіння, а здійснюється це через нашу парость, народжену нами в законному шлюбі. Так якоюсь мірою повертається нам те, що забрав гріх наших прародичів, бо їм було сказано, що за непослух заповіді Бога Творця вони помруть і смерть знищить ту прекрасну форму, якої людина набула за своєї появи на світ.
Але завдяки тому, що насіння кільчиться і росте, у дітях воскресне те, що втратили батьки, а в онуках те, що загинуло в дітях, і так триватиме аж до Страшного суду, коли Ісус Христос поверне своє царство батькові, царство вже мирне, вільне від загроз і плями гріха, бо тоді припиняться всякі народини і всякий підупад, і первістки вирвуться із кола своїх безконечних мутацій, і запанує довгожданий і незворушний мир, і все замре у своєму остаточному ладу.
Тому не без підстав і не без причини складаю я подяку Господові, моєму Промислителеві, бо він дав мені змогу бачити, як моя убілена сіддю старість розквітає у твоїй молодості; і справді, коли волею Того, хто всім розпоряджає і орудує, моя душа покине цю людську скуделю, я весь не умру, а лише перейду з виталища у виталище, з огляду на те, що в тобі і завдяки тобі я домуватиму в цьому світі, не перестаючи жити, усе бачити, обертатися у звичному колі моїх друзів, людей чесних; а нині я живу життям, хоть і не безгрішним, бо всі ми грішники і всі безнастанно молимо Бога простити нам гріхи наші, але, з Божою помогою і Божою ласкою, чесним.
З усім тим, хоть у тобі і пребуде тілесний мій образ, але як твої власні високі прикмети не виявляться у всьому своєму блискові, то тебе не вважатимуть за хранителя і ключаря безсмертя усього нашого роду, і втіха моя тоді потьмариться, бо гірша моя частина, а саме тіло, в тобі зостанеться, а краще, а саме душа, завдяки якій люди могли б наш рід благословляти, змізерніє і зійде на пшик. Усе це я кажу не від невіри у твою чесноту, – я хочу лише надихнути тебе на те, щоб ти гартував свій дух. І ці рядки мої мають на меті не так наставляти тебе на добрий розум, як викликати у тобі втіху на думку, що ти жив і живеш як подоба, і дати тобі отухи на прийдешність.
Для повноти картини хочеться нагадати тобі, що я нічого для тебе не шкодував, ставив тебе на ноги, ніби мав одну-однісіньку втіху – побачити ще за життя, як ти осягнеш досконалосте не лише в чесноті, доброчесності й мудрості, а й у всіх царинах вільної і шляхетної науки, і знати, що ти і по моїй кончині зостанешся ніби зерцалом, де відбивається подоба твого батька, відбивається хай і не так повно й досконало, як мені хотілося б, але принаймні наскільки це від тебе залежить.
І хоча мій святої пам'яти батько Ґранґузьє доклав усіх зусиль, аби я поглиблював політичні знання, і хоча моя горливість та успіхи не лише справдили, а й перевершили його сподівання, одначе, як і тобі розумно, за тих часів мистецтва не пишали так, як тепер, і я не мав таких мудрих вихователів, як ти.
Часи тоді були темні, ще колотили миром ґоти, виполюючи всю добру літературу. Проте, з ласки Божої, науки, за мого життя, знову вбилися в силу і вернули свій престиж, і зайшли такі благодатні зміни, що мене навряд чи прийняли б до початкової школи, тоді як у дійшлому віці мене вважали (цілком слушно) найосвіченішим мужем свого часу.
Кажу це не з гонору, хоть хвалитися я маю цілковите право у листі до тебе, ступаючи у слід Маркові Туллію з його книгою Про старість і Плутарху з книгою Як можна себе хвалити, не викликаючи заздрости, а лиш на те, щоб передати всю мою ніжну любов до тебе.
Наразі предмети відновлено, вивчення язиків запроваджено: греку, без якої годі ученим зватися, гебрейську і халдейську мови, латину; пішло, даючи ошатні і поправні книги, друкарство, винайдене за мого життя з призводу Бога, тоді як артилерія вигадана з наусту Диявола. Скрізь бачимо науковців, вельми одукованих викладачів, величезні книгозбірні, отож мені здається, що навіть за часів Платона, Цицерона і Папаніана вчитися було важче, ніж нині, і скоро на люди буде соромно вийти тим, хто пасе задніх у Мінервиній робітні. Теперішні опришки, кати, найманці і стайничі більші доки, ніж старосвітські доктори і казнодії. Та що казати! Жінки і дівчата горнуться до книжки, цього джерела слави, цієї манни небесної. Навіть я на старість мушу студіювати греку на відміну від Катона, я не зневажав її й давніше, але в юності не мав часу вивчати, і тепер запоєм читаю Плутархові Моралії, Платонові Діалоги, Павсанієві Описи і Атенієві Старожитності, чекаючи того часу, коли Бог, мій творець, позве мене і накаже покинути цю землю.
Ось чому, сину мій, я закликаю тебе, поки ти молодий, удосконалюватися в науці та чесноті. Ти в Парижі, з тобою вихователь твій Епістемон; цей муж навчить тебе й наставить на розум, а город, подаючи гідний приклад, сформує тебе.
Моя мета і прагнення, аби ти добре опанував язики: по-перше, греку, як це заповідав Квінтиліан, по-друге, латину, потім гебрейську, задля Святого Письма, і нарешті халдейську та арабську, і щоб у грецьких своїх письмових творах ти наслідував Платона, а в латинських – Цицерона. І щоб голови твоєї держалася найменша історична подія – тут тобі стане у пригоді будь-яка космографія.
До вільних наук: геометрії, арифметики і музики я прищепив тобі смак, як ти був ще маленький, у п'ять-шість років; закріпи їх у собі і не забудь вивчити всі закони астрономії, на астрологічну ворожбу і штуку Луллія плюнь, це все до нічого.
З цивільного права визубри напам'ять усі гарні тексти і виклади мені їх з тлумаченням.
Щодо природознавства, то я хочу, щоб ти виявив до нього належну цікавість; щоб ти знав у яких морях, річках і джерелах яка водиться риба; щоб усі птахи небесні, щоб усі древа, кущі та кущики, які трапляються в лісах, усяке зело, на землі ростуще, всі метали, у земних надрах сховані, всі самоцвіти Сходу і Півдня були тобі відомі.
Відтак пильно поперечитуй книги грецьких, арабських і латинських ескулапів, не зневажай і талмудистів та кабалістів, роби більше секції і вівісекції, набувай досконалих знань мікрокосму, тобто людини. Кілька годин денно читай Святе Письмо: спершу пройди грекою Новий Заповіт і Послання апостолів, потім івритом – Ветхий.
Словом, на тебе чекає безодня премудрости. Згодом, як вилюднієш і дійдеш зросту, тобі доведеться урвати свої спокійні мирні заняття і навчитися їздити верхи та орудувати зброєю, аби оборонити мою оселю і прийти на виручку нашим друзям у тому разі, як нападуть на них лиходії.
Я хочу, щоб ти, не відкладаючи, випробував себе, наскільки ти просунувся у знанні, а для цього нема ліпшого, як диспути з усіма і з усіх питань, а також розмови з людьми одукованими, яких у Парижі більше, ніж деінде.
Але, як сказав мудрець Соломон, мудрість у ледачу душу не входить, наука, як ти безсовісний, тільки душу занапастить, а тому шануй, люби і бійся Бога, уповай на нього всіма своїми помислами та надіями, і, пам'ятаючи, що віра без добрих справ мертва, горнись до нього і живи так, аби гріх не розбив вас. Тікай від спокус світу цього. Не впусти до серця свого марноти, бо земне життя минуще, а глагол Божий пребуде вічно. Помагай ближнім своїм і люби їх, як самого себе. Шануй напутників своїх. Цурайся товариства людей, на яких тобі не хотілося б скидатися, і не розміняй на дрібниці дару, що його дав тобі Господь. Коли ж відчуєш, що взяв усе, що тільки можна було взяти у тім краї, то повертайся до мене, аби мені тебе побачити і благословити перед відходом. Амінь.
З Утопії цього сімнадцятого дня місяця марця.
Твій батько Ґарґантюа.
Отримавши і прочитавши цього листа, Пантагрюель збадьорився і запалав жагою вчитися ще краще: отож, бачачи, як він студіює і встигає, ви б сказали, що розум його пожирає книги, як вогонь пожирає сухий верес, – такий він був невсипущий і невтомний.
Синку мій дорогесенький!
Серед тих дарів, щедрот і переваг, якими Світотворець, Усемогута Пан-Біг ущедрив і прикрасив натуру людську, найбільшою вартістю для мене є надана нам змога, хоть ми і смертні, здобути безсмертя й увічнити в цьому минущому житті своє ймення та насіння, а здійснюється це через нашу парость, народжену нами в законному шлюбі. Так якоюсь мірою повертається нам те, що забрав гріх наших прародичів, бо їм було сказано, що за непослух заповіді Бога Творця вони помруть і смерть знищить ту прекрасну форму, якої людина набула за своєї появи на світ.
Але завдяки тому, що насіння кільчиться і росте, у дітях воскресне те, що втратили батьки, а в онуках те, що загинуло в дітях, і так триватиме аж до Страшного суду, коли Ісус Христос поверне своє царство батькові, царство вже мирне, вільне від загроз і плями гріха, бо тоді припиняться всякі народини і всякий підупад, і первістки вирвуться із кола своїх безконечних мутацій, і запанує довгожданий і незворушний мир, і все замре у своєму остаточному ладу.
Тому не без підстав і не без причини складаю я подяку Господові, моєму Промислителеві, бо він дав мені змогу бачити, як моя убілена сіддю старість розквітає у твоїй молодості; і справді, коли волею Того, хто всім розпоряджає і орудує, моя душа покине цю людську скуделю, я весь не умру, а лише перейду з виталища у виталище, з огляду на те, що в тобі і завдяки тобі я домуватиму в цьому світі, не перестаючи жити, усе бачити, обертатися у звичному колі моїх друзів, людей чесних; а нині я живу життям, хоть і не безгрішним, бо всі ми грішники і всі безнастанно молимо Бога простити нам гріхи наші, але, з Божою помогою і Божою ласкою, чесним.
З усім тим, хоть у тобі і пребуде тілесний мій образ, але як твої власні високі прикмети не виявляться у всьому своєму блискові, то тебе не вважатимуть за хранителя і ключаря безсмертя усього нашого роду, і втіха моя тоді потьмариться, бо гірша моя частина, а саме тіло, в тобі зостанеться, а краще, а саме душа, завдяки якій люди могли б наш рід благословляти, змізерніє і зійде на пшик. Усе це я кажу не від невіри у твою чесноту, – я хочу лише надихнути тебе на те, щоб ти гартував свій дух. І ці рядки мої мають на меті не так наставляти тебе на добрий розум, як викликати у тобі втіху на думку, що ти жив і живеш як подоба, і дати тобі отухи на прийдешність.
Для повноти картини хочеться нагадати тобі, що я нічого для тебе не шкодував, ставив тебе на ноги, ніби мав одну-однісіньку втіху – побачити ще за життя, як ти осягнеш досконалосте не лише в чесноті, доброчесності й мудрості, а й у всіх царинах вільної і шляхетної науки, і знати, що ти і по моїй кончині зостанешся ніби зерцалом, де відбивається подоба твого батька, відбивається хай і не так повно й досконало, як мені хотілося б, але принаймні наскільки це від тебе залежить.
І хоча мій святої пам'яти батько Ґранґузьє доклав усіх зусиль, аби я поглиблював політичні знання, і хоча моя горливість та успіхи не лише справдили, а й перевершили його сподівання, одначе, як і тобі розумно, за тих часів мистецтва не пишали так, як тепер, і я не мав таких мудрих вихователів, як ти.
Часи тоді були темні, ще колотили миром ґоти, виполюючи всю добру літературу. Проте, з ласки Божої, науки, за мого життя, знову вбилися в силу і вернули свій престиж, і зайшли такі благодатні зміни, що мене навряд чи прийняли б до початкової школи, тоді як у дійшлому віці мене вважали (цілком слушно) найосвіченішим мужем свого часу.
Кажу це не з гонору, хоть хвалитися я маю цілковите право у листі до тебе, ступаючи у слід Маркові Туллію з його книгою Про старість і Плутарху з книгою Як можна себе хвалити, не викликаючи заздрости, а лиш на те, щоб передати всю мою ніжну любов до тебе.
Наразі предмети відновлено, вивчення язиків запроваджено: греку, без якої годі ученим зватися, гебрейську і халдейську мови, латину; пішло, даючи ошатні і поправні книги, друкарство, винайдене за мого життя з призводу Бога, тоді як артилерія вигадана з наусту Диявола. Скрізь бачимо науковців, вельми одукованих викладачів, величезні книгозбірні, отож мені здається, що навіть за часів Платона, Цицерона і Папаніана вчитися було важче, ніж нині, і скоро на люди буде соромно вийти тим, хто пасе задніх у Мінервиній робітні. Теперішні опришки, кати, найманці і стайничі більші доки, ніж старосвітські доктори і казнодії. Та що казати! Жінки і дівчата горнуться до книжки, цього джерела слави, цієї манни небесної. Навіть я на старість мушу студіювати греку на відміну від Катона, я не зневажав її й давніше, але в юності не мав часу вивчати, і тепер запоєм читаю Плутархові Моралії, Платонові Діалоги, Павсанієві Описи і Атенієві Старожитності, чекаючи того часу, коли Бог, мій творець, позве мене і накаже покинути цю землю.
Ось чому, сину мій, я закликаю тебе, поки ти молодий, удосконалюватися в науці та чесноті. Ти в Парижі, з тобою вихователь твій Епістемон; цей муж навчить тебе й наставить на розум, а город, подаючи гідний приклад, сформує тебе.
Моя мета і прагнення, аби ти добре опанував язики: по-перше, греку, як це заповідав Квінтиліан, по-друге, латину, потім гебрейську, задля Святого Письма, і нарешті халдейську та арабську, і щоб у грецьких своїх письмових творах ти наслідував Платона, а в латинських – Цицерона. І щоб голови твоєї держалася найменша історична подія – тут тобі стане у пригоді будь-яка космографія.
До вільних наук: геометрії, арифметики і музики я прищепив тобі смак, як ти був ще маленький, у п'ять-шість років; закріпи їх у собі і не забудь вивчити всі закони астрономії, на астрологічну ворожбу і штуку Луллія плюнь, це все до нічого.
З цивільного права визубри напам'ять усі гарні тексти і виклади мені їх з тлумаченням.
Щодо природознавства, то я хочу, щоб ти виявив до нього належну цікавість; щоб ти знав у яких морях, річках і джерелах яка водиться риба; щоб усі птахи небесні, щоб усі древа, кущі та кущики, які трапляються в лісах, усяке зело, на землі ростуще, всі метали, у земних надрах сховані, всі самоцвіти Сходу і Півдня були тобі відомі.
Відтак пильно поперечитуй книги грецьких, арабських і латинських ескулапів, не зневажай і талмудистів та кабалістів, роби більше секції і вівісекції, набувай досконалих знань мікрокосму, тобто людини. Кілька годин денно читай Святе Письмо: спершу пройди грекою Новий Заповіт і Послання апостолів, потім івритом – Ветхий.
Словом, на тебе чекає безодня премудрости. Згодом, як вилюднієш і дійдеш зросту, тобі доведеться урвати свої спокійні мирні заняття і навчитися їздити верхи та орудувати зброєю, аби оборонити мою оселю і прийти на виручку нашим друзям у тому разі, як нападуть на них лиходії.
Я хочу, щоб ти, не відкладаючи, випробував себе, наскільки ти просунувся у знанні, а для цього нема ліпшого, як диспути з усіма і з усіх питань, а також розмови з людьми одукованими, яких у Парижі більше, ніж деінде.
Але, як сказав мудрець Соломон, мудрість у ледачу душу не входить, наука, як ти безсовісний, тільки душу занапастить, а тому шануй, люби і бійся Бога, уповай на нього всіма своїми помислами та надіями, і, пам'ятаючи, що віра без добрих справ мертва, горнись до нього і живи так, аби гріх не розбив вас. Тікай від спокус світу цього. Не впусти до серця свого марноти, бо земне життя минуще, а глагол Божий пребуде вічно. Помагай ближнім своїм і люби їх, як самого себе. Шануй напутників своїх. Цурайся товариства людей, на яких тобі не хотілося б скидатися, і не розміняй на дрібниці дару, що його дав тобі Господь. Коли ж відчуєш, що взяв усе, що тільки можна було взяти у тім краї, то повертайся до мене, аби мені тебе побачити і благословити перед відходом. Амінь.
З Утопії цього сімнадцятого дня місяця марця.
Твій батько Ґарґантюа.
Отримавши і прочитавши цього листа, Пантагрюель збадьорився і запалав жагою вчитися ще краще: отож, бачачи, як він студіює і встигає, ви б сказали, що розум його пожирає книги, як вогонь пожирає сухий верес, – такий він був невсипущий і невтомний.
Розділ IX
Як Пантаґрюель зустрів Панурґа[161] і полюбив його повік
Якось Пантаґрюель гуляв поза містом біля абатства Святого Антонія, міркуючи й філософуючи із друзями та кількома бурсаками, аж гульк – суне якийсь чолов'яга, постава струнка і гожий з лиця, але геть ізсинений і такий обідраний, що сказав би, що його рвали собаки або що він трусив яблука у Першському краю.
Угледівши його здалеку, Пантаґрюель звернувся до свого оточення:
– Бачите, від Шарантонського мосту іде добродій? Закладаюся, що з нього позбиткувалася тільки дівка Фортуна. А так, якщо судити з фізіономії, Природа його знайшла у багатому і шляхетському домі, а зубожів він і з'їхав на пси через пригоди, які випадають людям цікавим.
Щойно мандрівник порівнявся з ним, Пантаґрюель його озвав:
– Друже мій! Можна вас попросити на хвилину пристати і відповісти мені на питання? Ви не пошкодуєте, бо мені кортить допомогти вам і відкаснути від напасти, – дуже мені вас шкода. Отож, скажіть, мій друже, хто ви такий, звідки й куди йдете, чого шукаєте і як вас звати?
Мандрівник відповів йому по-німецькому:
– Юнкер! Ґотт ґеб ойх Ґлюк унд Гайль. Цуфор, лібер Юнкер, іх ласс ойх віссен, дас да ір міх фон фраґт, іст айн арм унд ербармліх дінг, унд вер філь дарфон цу заґен, вельхес ойх фердрюсліх цу герен, унд мір цу ерцелен вер, віволь ді Поетен унд Ораторе форцайтен габен ґезаґт ін ірен Шпрюхен унд Зентенцен, дасс дас Ґедехтніс dec Елендс унд Армут форланґет ерліттен іст айн гроссер Луст.[162]
Пантаґрюель на це відповів так:
– Друже мій! Я цієї тарабарщини не втну. Як хочете, щоб вас зрозуміли, переходьте на іншу мову.
Тоді мандрівник заглаголав так:
– Аль барільдім ґотфано дех мін алабо дордін фальброт рінґуам альбарас. Нін портзадількін альмукатім мілько прін аль ельмін ентот даль гебен енсуїм; кутім аль дум алькатім нім брот декот порт мін мікайс ім ендот, прух даль майсолюм голь мот данспільрім лупальдас шм вольдемот. Нін гур д'явост мнарботім даль Туш пальфрапін дух скот прух йалет даль шінон, мін фалькріх аль конін бутатен дот даль прім.[163]
– Ви хоть щось розумієте? – звернувся Пантагрюель до свого оточення.
Епістемон на це сказав:
– По-моєму, це язик антиподів. Тут сам чорт ногу вломить.
А Пантагрюель мовив:
– Куме! Може, оці стіни вас і зрозуміють, а от ми, скільки нас є, нічогісінько не розшолопаємо.
Аж це знов озвався мандрівець:
– Синьйор міо! Вой ведете пер есепмйо ке ля Корнамуза нон суона май, селля нон а іль вентро пйєне; козі ійо паріменте нон ві сапрей контаре ле міє фортуне, се пріма іль трібулато вентре нон а ла соліта рефецьйоне, аль квале є адвізо ке ле мані і лі денті аббіанно персо іл лоро ордіне натурале і дель туто соно аннікіллаті…[164]
Епістемон на те зауважив:
– Два чоботи пара.
Тоді Панурґ заглаголав так:
– Лард! Ґест толб бі суа верчус бі інтелідженс есс ї боді шал біс бі начурел релівд, толб шуд оф мі петі гев, фор нечур гесс ес еквалі мед; бат форчун сам ескалтіт гесс, ен ойс депревт. Нон ю лесс в'юс му верчус депревт енд верчус мен дискрівіс, фор, ене ю лед енд, ісс нон Гуд.[165]
– Далі в ліс – більше труску, – кинув Пантагрюель.
Тоді Панурґ заглаголав так:
– Йона андіє, ґуауса ґусветан бегар да ерремедіо, бегарде, верзела іссер лан да. Анбатесотойєс наузу, ей несасу ґурай пропозіан ордіне ден. Нон ессна байта фашерія еґабе, ґенгерассі бадія садассу, нуоа ассія. Аран гондовап ґуальде ейдассу най дассуна. Есту уссік еґуїнан сурі гін, ер дарстура еґуї гарм, Ґенокія плазар ваду.[166]
– Змилуйся над нами, Ґенікоа! – гукнув Евдемон.
А Карпалим[167] сказав:
– Святий Треньян! Закладаюсь, ви, мабуть, шотландець!
Тут Панурґ заглаголав так:
– Пруґ фрест стрінеш сорґдманд строхдт дрдс паґ врледанд Ґравот Шавіньї Помад'єр рустпкальдраг Девіньєр біля Не; Бкуй кальмух монах друпп дельмейппеплістрінґ дльрнд додельб уп дрент лох мінк стрзрінквальд ді віс дерс корделіс гур джокстстзампенардс.[168]
Епістемон же йому сказав:
– Друже мій! Ви говорите язиком людським чи язиком Патленовим? А втім, ні, це мова ліхтарна.
Тоді Панурґ заглаголав так:
– Гере, ій єн спреке андерс ґеен теле даникерстен теле: мі донкт нохтан, аль єн cet ій нійт зен вордт, міуен ноот в клерт ґенох ват ій беґлере; ґеест мі оніт бермгерт лліхейт єт вер он ій ґефут мах цунах.[169]
Пантагрюель же йому сказав:
– Ясніше не стало.
Тоді Панурґ заглаголав так:
– Сеньйор! Де танто аблар йо сой кансадо. Нор ке супліко а вуеса реверенсіа ке міре а лес пресептос еванхелікос, пара ке ельос муеван вуеса ревверенсіа а ло ке ес де консьенсіа, і, сі ельос но бастаран пара мовер вуеса реверенсіа а п'єдад, супліко ке міре а ля п'єдад натураль, ла куаль йо крео ке ле мовра, комо ес де расон, і кон есто но діґо мас.[170]
Пантагрюель же на це зауважив:
– Годі-бо, мій друже! Я не сумніваюсь, що ви вільно володієте різними язиками. Тож-бо скажіть нам, як ваша ласка, такою мовою, яку ми зугарні зрозуміти.
Тоді зустрічний заглаголав так:
– Мін герре, ендоґ еґ мед інген тунґе таледе, люґесом буен, ок ускуліґ креатур, міне клеебон, ок міне легомема ґергед удвісералліґе кладіґ гувад тюнд меґ меест бегоф гіререб, сом ер сандерліх мад ок дрюкке: гварфор форбарме met омсюдер овермеґ: ок беф ель am ґюффук меґ ноґет; аф гвількет єґ канд стюре міне ґрендес маге, люґерус сон манд Церберо єн соппо форсеттр. Соо шаль тус леве ленґ оклюк саліхт.[171]
– Я гадаю, – ускочив у слово Евстен[172], – що так говорили ґоти, і, як Божа на те воля, навчимося глаголати і ми, але тільки задом.
Тоді мандрівник заглаголав так:
– Адоні, шолом леха. Їм ішар гароб галь гавдека, бемегера тітен лі кікар легем какатуб: «Лаах аль Адонай хонен раль».[173]
Ерістемон же на це зауважив:
– От тепер я зрозумів, – це іврит, і коли він ним говорить, то вимовляє слова, наче ритор.
Тоді мандрівець заглаголав так:
– Деспота ті нин панаґате, діаті сі мі ук артодотіс? Горас гар лімоаналіскоменон еме атліос, ке єн то метаксі ме ук елейс удамос; дзетіс де пар ему га і хре. Ке гомос філологі пантес гомологусі тоте лоґус те ке ремата перріта гіпархін, гопоте праґма афто пасі делон есті. Ента tap ананкей монон лоґі ісін, гіиа праґмата (гон пері амфісбетумен, ме просфорос епіфенете.[174]
– А, розумію! – гукнув Пантагрюелів челядник Карпалим. – Це по-грецькому! Як, ти жив у Греції?
Мандрівник же заглаголав так:
– Аґону донь уссіс ву денаґез альгару, ну день фару заміст вус марістон ульбру, фускез ву броль, там бредаґез мупретон ден ґуль густ, даґездаґез ну крупісфост бардуннофліст ну ґру. Агу пастон толь нальприссіс гурту лос екбанатус пру букві броль панігу ден баскру нудус каґуонс ґуль іст тропассу.[175]
– Я нібито зрозумів, – сказав Пантагрюель. – Мабуть, це язик моєї рідної країни Утопії. – Принаймні він нагадує його своїм звучанням.
Він хотів був сказати ще щось, але зустрічний перебив його:
– Ям тотіес вос пер сакра церкве деос деаскве омніс обтестатус сум ут, сі ква вос пієтас пермовет, еґестатем меам солареміні, нек гілум профіціо кламанс ет еюланс. Сініте, квезо, сініте, вірі імпіі,
Кво ме фата вокант абіре, нек ультра ваніс вестріс інтерпеллаціонібус обтупдатіс, меморес велтерфс ілліус адаґіі, кво вентер фамелікус аврікуліс карере діцітур.[176]
– Годі, друзяко! – сказав Пантагрюель. – А по-французькому говорити знаєте?
– Ще й як, сеньйоре, знаю! – відповів подорожній. – Дяка Богові, це моя рідна материнська мова, я народився і дійшов зросту в саду Франції – Турені.
– Тоді (озвався Пантагрюель) скажіть нам, як вас звати і звідки ви сюди прибули. Далебі, ви мені полюбилися так, що, як ви цьому не противний, я вас більше нікуди не відпущу, і ми станемо такими достоту нерозлийвода, як Еней і Ахат.
– Сеньйоре! – сказав подорожанин. – Моє хресне і природне ім'я Панурґ, а прибув я з Туреччини, де сидів у неволі після невдалого походу на Мітилену. Мої пригоди ще дивовижніші за Одисеєві, і я б охоче вам про них розповів, але ж ви берете, воля ваша, мене до себе, на що я залюбки пристаю і шлюбую не покинути вас, навіть як ви підете у скитки до всіх чортів, отож ми ще матимемо час побалакати про це на дозвіллі, а зараз мені потрібна тільки з'їжа: зуби клацають, кишка порожня, горлянка пересохла, апетит вовчий, словом, усе напоготові. Якщо хочете поставити мене на ноги, то побачите, як запихається той, хто три дні не їв. Ради Бога, розпорядіться.
От Панурґ звелів вести його до своєї оселі і принести щонайбільше харчу: так і зроблено; Панурґ добряче того дня повечеряв, ліг у ранні обляги з півнями, спав мертвецьким сном, а прокинувся на сніданок і одразу простісінько за стіл.
Угледівши його здалеку, Пантаґрюель звернувся до свого оточення:
– Бачите, від Шарантонського мосту іде добродій? Закладаюся, що з нього позбиткувалася тільки дівка Фортуна. А так, якщо судити з фізіономії, Природа його знайшла у багатому і шляхетському домі, а зубожів він і з'їхав на пси через пригоди, які випадають людям цікавим.
Щойно мандрівник порівнявся з ним, Пантаґрюель його озвав:
– Друже мій! Можна вас попросити на хвилину пристати і відповісти мені на питання? Ви не пошкодуєте, бо мені кортить допомогти вам і відкаснути від напасти, – дуже мені вас шкода. Отож, скажіть, мій друже, хто ви такий, звідки й куди йдете, чого шукаєте і як вас звати?
Мандрівник відповів йому по-німецькому:
– Юнкер! Ґотт ґеб ойх Ґлюк унд Гайль. Цуфор, лібер Юнкер, іх ласс ойх віссен, дас да ір міх фон фраґт, іст айн арм унд ербармліх дінг, унд вер філь дарфон цу заґен, вельхес ойх фердрюсліх цу герен, унд мір цу ерцелен вер, віволь ді Поетен унд Ораторе форцайтен габен ґезаґт ін ірен Шпрюхен унд Зентенцен, дасс дас Ґедехтніс dec Елендс унд Армут форланґет ерліттен іст айн гроссер Луст.[162]
Пантаґрюель на це відповів так:
– Друже мій! Я цієї тарабарщини не втну. Як хочете, щоб вас зрозуміли, переходьте на іншу мову.
Тоді мандрівник заглаголав так:
– Аль барільдім ґотфано дех мін алабо дордін фальброт рінґуам альбарас. Нін портзадількін альмукатім мілько прін аль ельмін ентот даль гебен енсуїм; кутім аль дум алькатім нім брот декот порт мін мікайс ім ендот, прух даль майсолюм голь мот данспільрім лупальдас шм вольдемот. Нін гур д'явост мнарботім даль Туш пальфрапін дух скот прух йалет даль шінон, мін фалькріх аль конін бутатен дот даль прім.[163]
– Ви хоть щось розумієте? – звернувся Пантагрюель до свого оточення.
Епістемон на це сказав:
– По-моєму, це язик антиподів. Тут сам чорт ногу вломить.
А Пантагрюель мовив:
– Куме! Може, оці стіни вас і зрозуміють, а от ми, скільки нас є, нічогісінько не розшолопаємо.
Аж це знов озвався мандрівець:
– Синьйор міо! Вой ведете пер есепмйо ке ля Корнамуза нон суона май, селля нон а іль вентро пйєне; козі ійо паріменте нон ві сапрей контаре ле міє фортуне, се пріма іль трібулато вентре нон а ла соліта рефецьйоне, аль квале є адвізо ке ле мані і лі денті аббіанно персо іл лоро ордіне натурале і дель туто соно аннікіллаті…[164]
Епістемон на те зауважив:
– Два чоботи пара.
Тоді Панурґ заглаголав так:
– Лард! Ґест толб бі суа верчус бі інтелідженс есс ї боді шал біс бі начурел релівд, толб шуд оф мі петі гев, фор нечур гесс ес еквалі мед; бат форчун сам ескалтіт гесс, ен ойс депревт. Нон ю лесс в'юс му верчус депревт енд верчус мен дискрівіс, фор, ене ю лед енд, ісс нон Гуд.[165]
– Далі в ліс – більше труску, – кинув Пантагрюель.
Тоді Панурґ заглаголав так:
– Йона андіє, ґуауса ґусветан бегар да ерремедіо, бегарде, верзела іссер лан да. Анбатесотойєс наузу, ей несасу ґурай пропозіан ордіне ден. Нон ессна байта фашерія еґабе, ґенгерассі бадія садассу, нуоа ассія. Аран гондовап ґуальде ейдассу най дассуна. Есту уссік еґуїнан сурі гін, ер дарстура еґуї гарм, Ґенокія плазар ваду.[166]
– Змилуйся над нами, Ґенікоа! – гукнув Евдемон.
А Карпалим[167] сказав:
– Святий Треньян! Закладаюсь, ви, мабуть, шотландець!
Тут Панурґ заглаголав так:
– Пруґ фрест стрінеш сорґдманд строхдт дрдс паґ врледанд Ґравот Шавіньї Помад'єр рустпкальдраг Девіньєр біля Не; Бкуй кальмух монах друпп дельмейппеплістрінґ дльрнд додельб уп дрент лох мінк стрзрінквальд ді віс дерс корделіс гур джокстстзампенардс.[168]
Епістемон же йому сказав:
– Друже мій! Ви говорите язиком людським чи язиком Патленовим? А втім, ні, це мова ліхтарна.
Тоді Панурґ заглаголав так:
– Гере, ій єн спреке андерс ґеен теле даникерстен теле: мі донкт нохтан, аль єн cet ій нійт зен вордт, міуен ноот в клерт ґенох ват ій беґлере; ґеест мі оніт бермгерт лліхейт єт вер он ій ґефут мах цунах.[169]
Пантагрюель же йому сказав:
– Ясніше не стало.
Тоді Панурґ заглаголав так:
– Сеньйор! Де танто аблар йо сой кансадо. Нор ке супліко а вуеса реверенсіа ке міре а лес пресептос еванхелікос, пара ке ельос муеван вуеса ревверенсіа а ло ке ес де консьенсіа, і, сі ельос но бастаран пара мовер вуеса реверенсіа а п'єдад, супліко ке міре а ля п'єдад натураль, ла куаль йо крео ке ле мовра, комо ес де расон, і кон есто но діґо мас.[170]
Пантагрюель же на це зауважив:
– Годі-бо, мій друже! Я не сумніваюсь, що ви вільно володієте різними язиками. Тож-бо скажіть нам, як ваша ласка, такою мовою, яку ми зугарні зрозуміти.
Тоді зустрічний заглаголав так:
– Мін герре, ендоґ еґ мед інген тунґе таледе, люґесом буен, ок ускуліґ креатур, міне клеебон, ок міне легомема ґергед удвісералліґе кладіґ гувад тюнд меґ меест бегоф гіререб, сом ер сандерліх мад ок дрюкке: гварфор форбарме met омсюдер овермеґ: ок беф ель am ґюффук меґ ноґет; аф гвількет єґ канд стюре міне ґрендес маге, люґерус сон манд Церберо єн соппо форсеттр. Соо шаль тус леве ленґ оклюк саліхт.[171]
– Я гадаю, – ускочив у слово Евстен[172], – що так говорили ґоти, і, як Божа на те воля, навчимося глаголати і ми, але тільки задом.
Тоді мандрівник заглаголав так:
– Адоні, шолом леха. Їм ішар гароб галь гавдека, бемегера тітен лі кікар легем какатуб: «Лаах аль Адонай хонен раль».[173]
Ерістемон же на це зауважив:
– От тепер я зрозумів, – це іврит, і коли він ним говорить, то вимовляє слова, наче ритор.
Тоді мандрівець заглаголав так:
– Деспота ті нин панаґате, діаті сі мі ук артодотіс? Горас гар лімоаналіскоменон еме атліос, ке єн то метаксі ме ук елейс удамос; дзетіс де пар ему га і хре. Ке гомос філологі пантес гомологусі тоте лоґус те ке ремата перріта гіпархін, гопоте праґма афто пасі делон есті. Ента tap ананкей монон лоґі ісін, гіиа праґмата (гон пері амфісбетумен, ме просфорос епіфенете.[174]
– А, розумію! – гукнув Пантагрюелів челядник Карпалим. – Це по-грецькому! Як, ти жив у Греції?
Мандрівник же заглаголав так:
– Аґону донь уссіс ву денаґез альгару, ну день фару заміст вус марістон ульбру, фускез ву броль, там бредаґез мупретон ден ґуль густ, даґездаґез ну крупісфост бардуннофліст ну ґру. Агу пастон толь нальприссіс гурту лос екбанатус пру букві броль панігу ден баскру нудус каґуонс ґуль іст тропассу.[175]
– Я нібито зрозумів, – сказав Пантагрюель. – Мабуть, це язик моєї рідної країни Утопії. – Принаймні він нагадує його своїм звучанням.
Він хотів був сказати ще щось, але зустрічний перебив його:
– Ям тотіес вос пер сакра церкве деос деаскве омніс обтестатус сум ут, сі ква вос пієтас пермовет, еґестатем меам солареміні, нек гілум профіціо кламанс ет еюланс. Сініте, квезо, сініте, вірі імпіі,
Кво ме фата вокант абіре, нек ультра ваніс вестріс інтерпеллаціонібус обтупдатіс, меморес велтерфс ілліус адаґіі, кво вентер фамелікус аврікуліс карере діцітур.[176]
– Годі, друзяко! – сказав Пантагрюель. – А по-французькому говорити знаєте?
– Ще й як, сеньйоре, знаю! – відповів подорожній. – Дяка Богові, це моя рідна материнська мова, я народився і дійшов зросту в саду Франції – Турені.
– Тоді (озвався Пантагрюель) скажіть нам, як вас звати і звідки ви сюди прибули. Далебі, ви мені полюбилися так, що, як ви цьому не противний, я вас більше нікуди не відпущу, і ми станемо такими достоту нерозлийвода, як Еней і Ахат.
– Сеньйоре! – сказав подорожанин. – Моє хресне і природне ім'я Панурґ, а прибув я з Туреччини, де сидів у неволі після невдалого походу на Мітилену. Мої пригоди ще дивовижніші за Одисеєві, і я б охоче вам про них розповів, але ж ви берете, воля ваша, мене до себе, на що я залюбки пристаю і шлюбую не покинути вас, навіть як ви підете у скитки до всіх чортів, отож ми ще матимемо час побалакати про це на дозвіллі, а зараз мені потрібна тільки з'їжа: зуби клацають, кишка порожня, горлянка пересохла, апетит вовчий, словом, усе напоготові. Якщо хочете поставити мене на ноги, то побачите, як запихається той, хто три дні не їв. Ради Бога, розпорядіться.
От Панурґ звелів вести його до своєї оселі і принести щонайбільше харчу: так і зроблено; Панурґ добряче того дня повечеряв, ліг у ранні обляги з півнями, спав мертвецьким сном, а прокинувся на сніданок і одразу простісінько за стіл.
Розділ X
Як Пантаґрюель розсудив одну геть темну і трудну контроверзу – так справедливо, що всі дивом дивувалися його мудрості
Пантагрюель, не спускаючи з думки листа і всіх батькових порад, поклав собі перевірити, які ж у нього знання.
І справді, на всіх міських перехрестях він порозліплював дев'ять тисяч сімсот шістдесят чотири тези, що стосувалися всіх галузевих проблем і порушували всі найзаплутаніші питання з будь-якої науки.
Насамперед він виступив на вулиці Фурр проти всієї професури та бурсацтва, а також вільних слухачів – і всіх на слизьке загнав. Потім у Сорбонні виступив проти всіх теологів і крив їх шість тижнів, від четвертої ранку до шостої вечора, із двогодинною перервою, щоб підживитися і збадьоритися, причому сорбонники вливали в себе на отуху звичні трунки.
Диспут збирав судовиків вищого рангу: доповідачів, голів, радців, членів лічильної палати, секретарів, адвокатів та інших, так само як міських магістратів і викладачів канонічного права. І зауважте: більшість як стій вгризлась у вудила, але, попри їхні еківоки та софізми, він їм сорому завдав і переконливо довів, що вони перед ним телята в тогах.
Про його дивовижні знання разно загомоніли всі, навіть жінота, швалі, посередниці, крамарки розрубаним м'ясом, ножівниці та опрочі, й, угледівши його на вулиці, щоразу казали: «Це він!» Його це тішило, достоту як Демостена, принца грецьких ораторів, коли одна стара горбуля, показавши на нього пальцем, вирекла: «Це той самий!»
Як на те, у суді процесували між собою двоє великих панів: з одного боку месьє Сраколиз, позивач, а з другого месір Пийвино, винуватець. Їхня контроверза із правничого погляду виглядала такою заплутаною і трудною, що парламентський суд плавав у ній, як у давньоверхньогерманському язику. Отож за царським указом зійшовся з чотирьох парламентів на нараду вчений квіт і французький жир, зібралася Найвища Рада і всі університетські світила не лише Франції, а й Англії та Італії, як-от Ясон, Філіпп Децій, Петрус де Петронібус, і ціла шатія-братія спорохнілих рабиністів. Оте все куйовдилося сорок шість тижнів, але так і не розлузало горіха і не зуміло підвести справу під якийсь артикул, і тут засідателів узяла така досада, що вони, на свій сором, уробилися, мов гнойовики.
Та ось один із них, на ім'я Дю Дуе, ученіший, досвідченіший і розважливіший за інших, того дня, коли мозок у всіх кренгувало, заявив:
– Панове! Ми тут давно і тільки пусто-дурно кошти витрачаємо, а у справі нашій і досі не бачимо ні дна, ні берега, і що більше її розбираємо, то менше розуміємо, а отже, нам стид і страм, і, по-моєму, гідно нам із халепи не вискочити, бо всі ми оповідаємо сон рябої кобили. А от мені спало таке: ви, мабуть, чули про великого мужа, про метра Пантагрюеля, ото що його визнали за найбільше учене світило нашої доби під час великих публічних диспутів, які він провадив супроти всіх? Я пропоную закликати його сюди і обговорити з ним цю справу. Якщо і цей муж спасує, тоді пиши пропало.
Усі радці та магістри з дорогою душею на те пристали.
І справді, послали по Пантагрюеля і попросили його розсудити і виснувати цю справу за всіма статтями законодавства. До його рук передали усі досьє та акти, які можна було нав'ючити на чотирьох здоровенних ослів насінників. Пантагрюель спитав:
– А що, месіри, сутяжці сеньйори ще живі?
Йому відповіли ствердно.
– На 'кий біс (мовив він) сунете ви мені під носа оцю всю купу шпаргалля та копій? Чи не ліпше почути, як сперечаються між собою живі людські голоси, аніж читати це все бабуїнство, підшите викрутнями, цеполовими диявольськими каутелами і прямими правопорушеннями? Я певен, що і ви, і всі, чиї пальці тут знати, настругали тьму-тьменну всяких pro і contra, що справа сама собою прозора і легка, а ви навмисне замилили очі: притягли за вуха безглузді й безмозкі докази та всякі нісенітниці Аккурсія, Бальда, Кастро, Імоли, Іполита, Панорми, Бертакіно, Олександра, Курція та решти старих собак, які не прочитали жодного закону з Пандектів, бо щодо знання права були пні пнями, цілковиті ігноранти.
Вони (свята правда) не знали ні греки, ні латини, а тільки язики готський і варварський. А тим часом закони запозичено спершу у греків, як нам свідчить Ульпініан у другій книзі De origine juris[177], – тим-то всі вони рясніють грецькими словами та виразами. Потім законодавство викладалося найдобірнішою і найпоправнішою латиною, якої не зустріти навіть у Саллюстія, Варрона, Цицерона, Сенеки, Тита Лівія і Квінтиліана. Як же могли збагнути тексти законів ці старі вар'яти, що ніколи і в очі не бачили доброї книги латиною, як це видно з їхнього стилю, стилю пічників, кухарів та каструльників, а не правників? Ба більше, оскільки закони виведено з лона моральної і натуральної філософії, то як же ті цимбали могли їх уторопати, коли вони тямлять у філософії менше, ніж мій мул? Що ж до культури та знання античности й історії, то вони можуть цим похвалитися так само, як жаба – пір'ям, і вдаються до цього ще частіше, ніж п'янички кладуть хрест на собі, адже будь-яке право тільки це й трактує і без таких знань буде незрозуміле, і я це доведу докладніше в окремому творі.
Отож, як ви хочете ознайомити мене з цим позовом, то, по-перше, спаліть оте все шпаргалля, а по-друге, викличте до мене сюди обох сутяжців шляхтичів, і ось як я їх вислухаю, я вам викладу свою думку навпростець і без усяких обрізків.
Дехто почав був йому перечити, вам-бо відомо, що в кожному товаристві більше дурнів, ніж мудреців, а більша частина завжди бере гору над кращою, як сказав Тит Лівій, мовлячи про картагенян. Проте згаданий Дю Дуе мужньо обстоював своє і доводив, що Пантагрюель має рацію, що оті всі реєстри, анкети, репліки, відводи, самозахист та всяка така чортівня не що інше, як порушення закону і тяганина, і що хай їх усіх біс забере, якщо вони не поведуть процес інакше, з євангельською і філософською доброю вірою.
Словом, усі папери було спалено, а двох шляхтичів викликано до суду. Пантагрюель одразу звернувся до них:
– Це між вами іде велике змагання?
– Так (мовили вони), ласкавий пане.
– Хто з вас позивач?
– Я, – відповів сеньйор Сраколиз.
– Гаразд, мій друже, викладіть мені пункт по пункту вашу справу в повній згоді з істиною; бо, Христова сила з нами, як ви бодай в одному слові збрешете, я здійму вам голову з пліч і тим самим доведу, що на суді й перед правосуддям треба говорити тільки правду. Отож, утримайтесь від недомовок та прикрас. Прошу!
І справді, на всіх міських перехрестях він порозліплював дев'ять тисяч сімсот шістдесят чотири тези, що стосувалися всіх галузевих проблем і порушували всі найзаплутаніші питання з будь-якої науки.
Насамперед він виступив на вулиці Фурр проти всієї професури та бурсацтва, а також вільних слухачів – і всіх на слизьке загнав. Потім у Сорбонні виступив проти всіх теологів і крив їх шість тижнів, від четвертої ранку до шостої вечора, із двогодинною перервою, щоб підживитися і збадьоритися, причому сорбонники вливали в себе на отуху звичні трунки.
Диспут збирав судовиків вищого рангу: доповідачів, голів, радців, членів лічильної палати, секретарів, адвокатів та інших, так само як міських магістратів і викладачів канонічного права. І зауважте: більшість як стій вгризлась у вудила, але, попри їхні еківоки та софізми, він їм сорому завдав і переконливо довів, що вони перед ним телята в тогах.
Про його дивовижні знання разно загомоніли всі, навіть жінота, швалі, посередниці, крамарки розрубаним м'ясом, ножівниці та опрочі, й, угледівши його на вулиці, щоразу казали: «Це він!» Його це тішило, достоту як Демостена, принца грецьких ораторів, коли одна стара горбуля, показавши на нього пальцем, вирекла: «Це той самий!»
Як на те, у суді процесували між собою двоє великих панів: з одного боку месьє Сраколиз, позивач, а з другого месір Пийвино, винуватець. Їхня контроверза із правничого погляду виглядала такою заплутаною і трудною, що парламентський суд плавав у ній, як у давньоверхньогерманському язику. Отож за царським указом зійшовся з чотирьох парламентів на нараду вчений квіт і французький жир, зібралася Найвища Рада і всі університетські світила не лише Франції, а й Англії та Італії, як-от Ясон, Філіпп Децій, Петрус де Петронібус, і ціла шатія-братія спорохнілих рабиністів. Оте все куйовдилося сорок шість тижнів, але так і не розлузало горіха і не зуміло підвести справу під якийсь артикул, і тут засідателів узяла така досада, що вони, на свій сором, уробилися, мов гнойовики.
Та ось один із них, на ім'я Дю Дуе, ученіший, досвідченіший і розважливіший за інших, того дня, коли мозок у всіх кренгувало, заявив:
– Панове! Ми тут давно і тільки пусто-дурно кошти витрачаємо, а у справі нашій і досі не бачимо ні дна, ні берега, і що більше її розбираємо, то менше розуміємо, а отже, нам стид і страм, і, по-моєму, гідно нам із халепи не вискочити, бо всі ми оповідаємо сон рябої кобили. А от мені спало таке: ви, мабуть, чули про великого мужа, про метра Пантагрюеля, ото що його визнали за найбільше учене світило нашої доби під час великих публічних диспутів, які він провадив супроти всіх? Я пропоную закликати його сюди і обговорити з ним цю справу. Якщо і цей муж спасує, тоді пиши пропало.
Усі радці та магістри з дорогою душею на те пристали.
І справді, послали по Пантагрюеля і попросили його розсудити і виснувати цю справу за всіма статтями законодавства. До його рук передали усі досьє та акти, які можна було нав'ючити на чотирьох здоровенних ослів насінників. Пантагрюель спитав:
– А що, месіри, сутяжці сеньйори ще живі?
Йому відповіли ствердно.
– На 'кий біс (мовив він) сунете ви мені під носа оцю всю купу шпаргалля та копій? Чи не ліпше почути, як сперечаються між собою живі людські голоси, аніж читати це все бабуїнство, підшите викрутнями, цеполовими диявольськими каутелами і прямими правопорушеннями? Я певен, що і ви, і всі, чиї пальці тут знати, настругали тьму-тьменну всяких pro і contra, що справа сама собою прозора і легка, а ви навмисне замилили очі: притягли за вуха безглузді й безмозкі докази та всякі нісенітниці Аккурсія, Бальда, Кастро, Імоли, Іполита, Панорми, Бертакіно, Олександра, Курція та решти старих собак, які не прочитали жодного закону з Пандектів, бо щодо знання права були пні пнями, цілковиті ігноранти.
Вони (свята правда) не знали ні греки, ні латини, а тільки язики готський і варварський. А тим часом закони запозичено спершу у греків, як нам свідчить Ульпініан у другій книзі De origine juris[177], – тим-то всі вони рясніють грецькими словами та виразами. Потім законодавство викладалося найдобірнішою і найпоправнішою латиною, якої не зустріти навіть у Саллюстія, Варрона, Цицерона, Сенеки, Тита Лівія і Квінтиліана. Як же могли збагнути тексти законів ці старі вар'яти, що ніколи і в очі не бачили доброї книги латиною, як це видно з їхнього стилю, стилю пічників, кухарів та каструльників, а не правників? Ба більше, оскільки закони виведено з лона моральної і натуральної філософії, то як же ті цимбали могли їх уторопати, коли вони тямлять у філософії менше, ніж мій мул? Що ж до культури та знання античности й історії, то вони можуть цим похвалитися так само, як жаба – пір'ям, і вдаються до цього ще частіше, ніж п'янички кладуть хрест на собі, адже будь-яке право тільки це й трактує і без таких знань буде незрозуміле, і я це доведу докладніше в окремому творі.
Отож, як ви хочете ознайомити мене з цим позовом, то, по-перше, спаліть оте все шпаргалля, а по-друге, викличте до мене сюди обох сутяжців шляхтичів, і ось як я їх вислухаю, я вам викладу свою думку навпростець і без усяких обрізків.
Дехто почав був йому перечити, вам-бо відомо, що в кожному товаристві більше дурнів, ніж мудреців, а більша частина завжди бере гору над кращою, як сказав Тит Лівій, мовлячи про картагенян. Проте згаданий Дю Дуе мужньо обстоював своє і доводив, що Пантагрюель має рацію, що оті всі реєстри, анкети, репліки, відводи, самозахист та всяка така чортівня не що інше, як порушення закону і тяганина, і що хай їх усіх біс забере, якщо вони не поведуть процес інакше, з євангельською і філософською доброю вірою.
Словом, усі папери було спалено, а двох шляхтичів викликано до суду. Пантагрюель одразу звернувся до них:
– Це між вами іде велике змагання?
– Так (мовили вони), ласкавий пане.
– Хто з вас позивач?
– Я, – відповів сеньйор Сраколиз.
– Гаразд, мій друже, викладіть мені пункт по пункту вашу справу в повній згоді з істиною; бо, Христова сила з нами, як ви бодай в одному слові збрешете, я здійму вам голову з пліч і тим самим доведу, що на суді й перед правосуддям треба говорити тільки правду. Отож, утримайтесь від недомовок та прикрас. Прошу!
Розділ XI
Як сеньйори Сраколиз і Пийвино позивались перед Пантаґрюелем без адвокатів
Отож Сраколиз почав так:
– Пане! Це свята правда, що одна моя челядка пішла на базар яйця продавати…
– Надіньте капелюха, Сраколизе, – сказав Пантагрюель.
– Уклінно дякую, месір, – мовив сеньйор Сраколиз. – Отож вона мала пройти відстань між тропіками до зеніту в шість срібняків і кілька мідяків, бо Рифейські гори виявили в цьому році цілковиту яловість на чудо-тестикули, яловість, спричинену бунтом базік, який зірвався між баґуїнами та акурсіянами через ребелію швейцарців, які зібралися цілою юрбою, заповнивши цілий б'єф, щоб іти на гик нового року, першого дня річного краю, аби дати супу бикам і ключі від вугілля дівкам, – хай, мовляв, засиплють оброку псам.
Цілу ніч, не віднімаючи руки від уриналу, вони знай били піші й кінні булли, щоб затримати судна, бо кравці збиралися із крадених клаптиків змайструвати духову рурку і покрити нею море-окиян, чия пучина тоді, на думку косариків, була саме обдута, бо в ній плавав казан борщу, проте медики запевняли, що з морської сечі так само певно можна судити про те, що море наїлося сокир із гірчицею, за якою розпізнають дрохву з її ходи, якщо тільки панове судовики бемольним указом не заборонять пранцям оббирати шовкопрядів і розгулювати під час церковної служби, позаяк голодранець уже гопцює риґодон на свій діапазон, ніжками чеберя, голова іде кудись здря, як примовляв добрий Раґо.
– Пане! Це свята правда, що одна моя челядка пішла на базар яйця продавати…
– Надіньте капелюха, Сраколизе, – сказав Пантагрюель.
– Уклінно дякую, месір, – мовив сеньйор Сраколиз. – Отож вона мала пройти відстань між тропіками до зеніту в шість срібняків і кілька мідяків, бо Рифейські гори виявили в цьому році цілковиту яловість на чудо-тестикули, яловість, спричинену бунтом базік, який зірвався між баґуїнами та акурсіянами через ребелію швейцарців, які зібралися цілою юрбою, заповнивши цілий б'єф, щоб іти на гик нового року, першого дня річного краю, аби дати супу бикам і ключі від вугілля дівкам, – хай, мовляв, засиплють оброку псам.
Цілу ніч, не віднімаючи руки від уриналу, вони знай били піші й кінні булли, щоб затримати судна, бо кравці збиралися із крадених клаптиків змайструвати духову рурку і покрити нею море-окиян, чия пучина тоді, на думку косариків, була саме обдута, бо в ній плавав казан борщу, проте медики запевняли, що з морської сечі так само певно можна судити про те, що море наїлося сокир із гірчицею, за якою розпізнають дрохву з її ходи, якщо тільки панове судовики бемольним указом не заборонять пранцям оббирати шовкопрядів і розгулювати під час церковної служби, позаяк голодранець уже гопцює риґодон на свій діапазон, ніжками чеберя, голова іде кудись здря, як примовляв добрий Раґо.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента