Черес його спроворено зі слонової калитки, що підніс у дар гер Праконталь, лівійський проконсул.
На його гуню пішло дев'ять тисяч шістсот дев'яносто дев'ять і дві третини ліктів блакитного оксамиту, по діагоналі золотими фігурками затканого; при погляді збоку барви починали мінитись, як на шиї у горлички, очам на втіху.
На його кресаню пішло триста два лікті із чвертю білого оксамиту, і капелюш був широкий і круглий – для круглоголового. Щодо тих високих, схожих на паски, шапокляків, які носять нині потурнаки та побусурмани, то батько казав, що вони накликають лихо на їхні гирі.
За покрейтку йому правила велика гарна блакитна пір'їна неяситі, ця баба-птиця водиться у пущі Ірканії; трепітка хвацько звисала у нього над правим вухом.
За кокарду він мав золоту дощечку завважки шістдесят вісім марок, а до цієї плати прикріплено емалеву фігурку, зображення людини двоголової (голова до голови), чотирирукої, чотириногої і двозадої, бо, як мовить Платон у Бенкеті, така людська природа в її містичному почині. Довкола зображення пишався напис йонійськими літерами:
На його рукавички використано шістнадцять кож, злуплених з упирів, а на оторочку – три кожі, з вовкулаків зняті. Такий був припис сендуанських кабалістів.
А ось які він мав персні (батько хотів, аби він носив їх задля нагаду тамтої давньої відзнаки вельмож): на вказівці лівої руки – карбункул зі струсяче яйце завбільшки у прегарній оправі щирого золота, на підмізинні тієї самої руки – перстень із незвичайного, досі небаченого стопу чотирьох металів, де криця не псувала золота, а срібло не тьмарило міді; то була робота капітана Шапюї та його вірника Алькофрібаса. На підмізинці правиці він носив перстень у формі спіралі, обсаджений чудовим блідо-червоним рубіном, шпичастим діямантом і физонським смарагдом, яким ціни не було. Ганс Карвель, великий ювелір царя Меліндського, оцінював його у шістдесят дев'ять мільйонів вісімсот дев'яносто чотири тисячі вісімнадцять довгорунних баранів[29], у стільки само їх оцінювали й авгсбурзькі Фуґґери.
Розділ IX
Розділ X
Розділ XI
Розділ XII
Розділ XIII
На його гуню пішло дев'ять тисяч шістсот дев'яносто дев'ять і дві третини ліктів блакитного оксамиту, по діагоналі золотими фігурками затканого; при погляді збоку барви починали мінитись, як на шиї у горлички, очам на втіху.
На його кресаню пішло триста два лікті із чвертю білого оксамиту, і капелюш був широкий і круглий – для круглоголового. Щодо тих високих, схожих на паски, шапокляків, які носять нині потурнаки та побусурмани, то батько казав, що вони накликають лихо на їхні гирі.
За покрейтку йому правила велика гарна блакитна пір'їна неяситі, ця баба-птиця водиться у пущі Ірканії; трепітка хвацько звисала у нього над правим вухом.
За кокарду він мав золоту дощечку завважки шістдесят вісім марок, а до цієї плати прикріплено емалеву фігурку, зображення людини двоголової (голова до голови), чотирирукої, чотириногої і двозадої, бо, як мовить Платон у Бенкеті, така людська природа в її містичному почині. Довкола зображення пишався напис йонійськими літерами:
ΑΓΑΠΗ ΟΥ ΖΗΤΕΙ ТА ΕΑΥΤΗΣ[27]На шиї він носив масивний золотий ланцюжок завважки двадцять п'ять тисяч шістдесят три золоті марки[28], причому ланки його було зладжено у вигляді буйних ягід; між ними висіли великі дракони з зеленого яспису, та такі ж іскряві, такі променисті! – схожих драконів колись посідав цар Нехепс; а спускався цей ланцюжок аж до підсердя, і силу його власник мав відчувати покіль віку, як це знають грецькі лікарі.
На його рукавички використано шістнадцять кож, злуплених з упирів, а на оторочку – три кожі, з вовкулаків зняті. Такий був припис сендуанських кабалістів.
А ось які він мав персні (батько хотів, аби він носив їх задля нагаду тамтої давньої відзнаки вельмож): на вказівці лівої руки – карбункул зі струсяче яйце завбільшки у прегарній оправі щирого золота, на підмізинні тієї самої руки – перстень із незвичайного, досі небаченого стопу чотирьох металів, де криця не псувала золота, а срібло не тьмарило міді; то була робота капітана Шапюї та його вірника Алькофрібаса. На підмізинці правиці він носив перстень у формі спіралі, обсаджений чудовим блідо-червоним рубіном, шпичастим діямантом і физонським смарагдом, яким ціни не було. Ганс Карвель, великий ювелір царя Меліндського, оцінював його у шістдесят дев'ять мільйонів вісімсот дев'яносто чотири тисячі вісімнадцять довгорунних баранів[29], у стільки само їх оцінювали й авгсбурзькі Фуґґери.
Розділ IX
Барви та строї Ґарґантюйські
Барви Ґарґантюа, як вам уже відомо, були біла і синя, – цим його батько хотів показати, що первісток для нього радість, від неба послана; річ у тім, що біль означав для нього радість, утіху, насолоду і веселощі, а синь – усе небесне.
Знаю: на ці рядки натрапивши, візьмете ви на глузи старого опиуса і визнаєте таке тлумачення кольористичне геть простацьким і недоречним: скажете, що біле означає віру, а синє – гарт. Що ж, сперечайтеся проти мене, прошу, але тільки лагодом, не лютуючи, не киплячи, без пасії, без образ (знаєте, як воно, у наше лихоліття!). Урезонювати, укоськувати ні вас, ні будь-кого я тут не збираюся, лишень зауважу: що без півлітри тут і справді не розібратися.
Чого ви так рветеся? Чого костричитесь? Хто вам сказав, що біле означає віру, а синє – гарт? Одна (скажете ви) нікчемна книжка, у маркетана куплена чи там у щетинника виміняна, під титулом Кольорова Геральдика. А хто її написав? Автор не наводить свого імени і правильно робить. Важко-бо сказати, що в ньому дивує більше: самовпевненість чи глупота: бо хіба ж це не самовпевненість, коли автор безпідставно, бездоказово, безпричинно, тільки власними домислами підпираючись, сміє диктувати, як сприймати барви, уподібнюючись до тиранів, які прагнуть, щоб у всьому була їхня воля, а не здоровий глузд, на противагу мудрецям і вченим, завжди схильним людей переконувати?
І хіба це не глупота, коли автор гадає, ніби отак бездовідно і необґрунтовано, лише на основі якихось гадок люди почнуть створювати собі девізи?
І справді (за відомою пословкою: «Була б срака, а гівно знайдеться»), він відкопав якихось пришелепкуватих дурил, і, власне, ці дурила і пойняли віри його писанині; насмикавши з неї апофтеґм і сентенцій, вони розцяцькували ними збрую своїх мулів та лівреї челядників, порозмальовували ними плюндри, вигаптували їх на рукавичках, виткали на заслонах, удали на гербах, повпирали у пісні і (що найгірше) сплямували і збезчестили деяких непорочних матрон, та ще й без їхнього відома.
Ось до чого двораки-чепуруни та пустодзвони докотилися! Якщо вони беруть собі за девіз звагу, то велять зобразити ваги; як кротість, то крота; як жаль, то – жало, як фатум, то – фату, як користь, то – корито; як веселощі, то – весло; як банк, то – банку; як лагоду, то – ягоду.
Та все це такі нікудишні, за вуха притягнуті, дикі омоніми, що кожному, хто нині, по тому як французьке красне письменство відродилося, та став би їх уживати, довелося б присобачити до коміра лисячого хвоста, або геть-то вишмаруватися кізяком.
З тих самих домислів (домислів радше бездумних) виходячи, я міг би звеліти намалювати гірчичницю через те, що я когось там загірчив, розмарин через те, що мене розморило, а також міг би думати, що нічний фіал – це все одно що офіціал, що мої плюндри – це плюнь і втри, що моя ширінька – це сама шерстинка, що мій кіготь – це добрий віхоть, за яким моя любуся помирає.
Не так робили во время оно єгипетські жерці, вживаючи для письма так звані ієрогліфи. У цій грамоті ніхто нічого не тямив, тямили лише ті, хто розумів властивості, особливості та природу речей, уживаних як символічні знаки. Горус Аполлон написав про них дві книги грекою, а ще докладніше їх розтлумачив Поліфіл у своїх Любовних замороках. У Франції щось таке можна знайти в девізі пана Адмірала, який і собі запозичив знаки у Октавіяна Августа.
Одначе плавба серед таких хланей та одмілин украй небезпечна: спішу повернутися до того порту, звідки вийшов. Колись я спинюся на цьому всьому докладніше і покажу, на філософські аргументи і на освячені старожитнім світом авторитети посилаючись, скільки є у природі всіляких барв і який зміст укладений у кожну з них. Храни тільки Боже, як любила казати моя бабуся, цю колодку для ковпака і цей глек для вина.
Знаю: на ці рядки натрапивши, візьмете ви на глузи старого опиуса і визнаєте таке тлумачення кольористичне геть простацьким і недоречним: скажете, що біле означає віру, а синє – гарт. Що ж, сперечайтеся проти мене, прошу, але тільки лагодом, не лютуючи, не киплячи, без пасії, без образ (знаєте, як воно, у наше лихоліття!). Урезонювати, укоськувати ні вас, ні будь-кого я тут не збираюся, лишень зауважу: що без півлітри тут і справді не розібратися.
Чого ви так рветеся? Чого костричитесь? Хто вам сказав, що біле означає віру, а синє – гарт? Одна (скажете ви) нікчемна книжка, у маркетана куплена чи там у щетинника виміняна, під титулом Кольорова Геральдика. А хто її написав? Автор не наводить свого імени і правильно робить. Важко-бо сказати, що в ньому дивує більше: самовпевненість чи глупота: бо хіба ж це не самовпевненість, коли автор безпідставно, бездоказово, безпричинно, тільки власними домислами підпираючись, сміє диктувати, як сприймати барви, уподібнюючись до тиранів, які прагнуть, щоб у всьому була їхня воля, а не здоровий глузд, на противагу мудрецям і вченим, завжди схильним людей переконувати?
І хіба це не глупота, коли автор гадає, ніби отак бездовідно і необґрунтовано, лише на основі якихось гадок люди почнуть створювати собі девізи?
І справді (за відомою пословкою: «Була б срака, а гівно знайдеться»), він відкопав якихось пришелепкуватих дурил, і, власне, ці дурила і пойняли віри його писанині; насмикавши з неї апофтеґм і сентенцій, вони розцяцькували ними збрую своїх мулів та лівреї челядників, порозмальовували ними плюндри, вигаптували їх на рукавичках, виткали на заслонах, удали на гербах, повпирали у пісні і (що найгірше) сплямували і збезчестили деяких непорочних матрон, та ще й без їхнього відома.
Ось до чого двораки-чепуруни та пустодзвони докотилися! Якщо вони беруть собі за девіз звагу, то велять зобразити ваги; як кротість, то крота; як жаль, то – жало, як фатум, то – фату, як користь, то – корито; як веселощі, то – весло; як банк, то – банку; як лагоду, то – ягоду.
Та все це такі нікудишні, за вуха притягнуті, дикі омоніми, що кожному, хто нині, по тому як французьке красне письменство відродилося, та став би їх уживати, довелося б присобачити до коміра лисячого хвоста, або геть-то вишмаруватися кізяком.
З тих самих домислів (домислів радше бездумних) виходячи, я міг би звеліти намалювати гірчичницю через те, що я когось там загірчив, розмарин через те, що мене розморило, а також міг би думати, що нічний фіал – це все одно що офіціал, що мої плюндри – це плюнь і втри, що моя ширінька – це сама шерстинка, що мій кіготь – це добрий віхоть, за яким моя любуся помирає.
Не так робили во время оно єгипетські жерці, вживаючи для письма так звані ієрогліфи. У цій грамоті ніхто нічого не тямив, тямили лише ті, хто розумів властивості, особливості та природу речей, уживаних як символічні знаки. Горус Аполлон написав про них дві книги грекою, а ще докладніше їх розтлумачив Поліфіл у своїх Любовних замороках. У Франції щось таке можна знайти в девізі пана Адмірала, який і собі запозичив знаки у Октавіяна Августа.
Одначе плавба серед таких хланей та одмілин украй небезпечна: спішу повернутися до того порту, звідки вийшов. Колись я спинюся на цьому всьому докладніше і покажу, на філософські аргументи і на освячені старожитнім світом авторитети посилаючись, скільки є у природі всіляких барв і який зміст укладений у кожну з них. Храни тільки Боже, як любила казати моя бабуся, цю колодку для ковпака і цей глек для вина.
Розділ X
Що означають білий і синій кольори
Отож, біле означає радість, утіху та веселощі, і це ніяка не вигадка, а щирісінька правда, в чому ви зараз самі переконаєтесь, якщо згодитеся без упереджень вислухати мене.
Коли взяти, за твердженням Арістотеля, поняття протилежні, як-от, добро і зло, чеснота і порок, холодне і гаряче, біле і чорне, раювання і мука, радість і горе тощо і попарувати їх так, щоб одне з протилежних понять однієї пари відповідало змістом одному з протилежних понять другої пари, то ми побачимо, що друге протилежне поняття першої пари узгоджується з другим поняттям сусідньої пари; ось такі є добро і зло; якщо ж перше поняття верхньої пари відповідає першому поняттю сусідньої пари, як-от, доброчесність і добро, бо ж саме собою зрозуміло, що доброчесність хороша; так само співвідносяться між собою і двоє інших понять, себто зло і порок, бо порок лихий.
З'ясувавши це логічне правило, візьміть двоє протилежних понять: радість і сум, потім ще двоє: біле і чорне, бо вони з фізичного погляду протилежні; отож-бо, як чорне означає горе, то біле на тій самій підставі означає радість.
Ці значення утверджуються аж ніяк не довільним тлумаченням окремих осіб, а загальною думкою, у філософів званою jus gentium[30], універсальним законом, чинним скрізь.
Як ви самі здорові знаєте, всі племена, всі нації (опріч стародавніх сиракузців і деяких схибнутих аргів'ян) і всі язики, прагнучи якось скорботу свою передати, носять чорний одяг, бо чорне – жалоби образ. Цей звичай поширився всюди, бо сама природа дає нам очевидні, без усякого розжовування зрозумілі підставу і резон, і ми це називаємо природним правом.
Біле, за тією ж таки підказкою природи, усі сприймають як веселощі, радість, утіху, насолоду і раювання.
У давнину фракійці та критяни відзначали радісні й щасливі дні білим каменем, а сумні й нещасливі – чорним.
Хіба ніч не зловорожа, не смутна і не тоскна? Але ж вона темна і похмура. Хіба вся природа не радіє світлу? А світло ж над усе біліше. На доказ я міг би навести книгу Лоренцо Валли, написану проти Бертоли, але цілком досить і свідчення Євангеліста: в благовіщенні від Маттея, у голові 17, де мовиться про Переображення Господнє, Vestimenta ejus facta sunt alba sicut lux, одежа його побіліла, наче світло, і з цієї осяйної білоти троє апостолів могли уявити собі, що таке вічне блаженство. Бо світлу радіє всяка жива істота, ота, пам'ятаєте, зовсім беззуба баба, все примовляла: «Любе світло!» А Товит (голова V), уже отемнілий, відповідаючи на вітання Рафаїлове, гукнув: «Як я можу радіти, якщо не бачу світла небесного?» Цим самим кольором засвідчили цілому світові свою радість янголи на Воскресіння Спасителя (від Івана, голова XX) і на його Вшестя (Діяння, голова І). У таких самих строях побачив святий Іван Богослов (Апокаліпсис, голова IV і VII) вірних у небесному і райському граді Єрусалимі.
Прочитайте давні літописи, як грецькі, так і римські. Ви дізнаєтеся, що город Альба (прапращур Рима) завдячує своїм закладенням, спорудженням і найменуванням білій свиноматці.
Ви довідаєтеся про існування у римлян такого звичаю: після здобуття перемоги тріумфатор у'їжджав до Рима на колісниці, білими кіньми запряженій; те саме приписувалося, коли переможця вшановувано скромніше, оскільки жодний інший знак чи колір не міг передати радість від появи звитяжців краще, ніж білота.
Ви дізнаєтеся, що Перикл, дук Атенський, розпорядився, щоб вояки, кому за жеребом випали білі боби, цілий день розважалися, веселилися і відпочивали, а інші билися. Я міг би навести ще чимало прикладів і доказів, але тут їм не місце.
Такі знання допоможуть нам розв'язати проблему, що її Олександер Афродисійський вважав за нерозв'язну: «Чому лев, чиє рикання жахає всіх тварин, боїться і шанує тільки білого півня?» Тому (так мовить Прокл у книзі De Sacrificio et Magia[31]), що властивості сонця, джерела і вмістища всього земного і небесного світла, пасують і подобають білому півню з огляду на його колір, особливості і навички більше, ніж левові. А ще він мовить, що дияволи часто прибирають лев'ячої подоби, натомість, побачивши білого півня, одразу ж зникають.
Ось чому Galli (себто ґалли, названі так тому, що вони з народження білі, як молоко, а грекою молоко gala) залюбки носять на капелюхах білі пера: на вдачу вони життєрадісні, простодушні, лагідні й симпатичні, а за герб та емблему їм править найбіліша з усіх квітів лілея.
Якщо ж ви поцікавитеся, як саме природа натякає нам, що біле означає радість і веселощі, скажу, які тут є аналогії та відповіді. Подібно до того, як від білої білі у людей аж метелики з'являються в очах і все пливе, через розклад зорових токів, про що мовить у своїх Проблемах Арістотель, а також через видивляння очей (як ви ходили по снігових горах, то вам це знайоме, бо ви починали недобачати; Ксенофонт пише, що так бувало з його вояками, про те саме докладно розповідає Ґален у кн. X, De usu partium[32]) – так само достоту серце на радощах як не вискакує з грудей і перевитрачає той житець, що наснажує його; через цю перевитрату воно може залишитися без підтримки; отож-бо, всерадіння здатне урвати навіть життя, на що вказує Ґален у Metho, книга XII, у De locis affectis та в De symptomaton causis[33]; а що таке в давнину траплялося, про це свідчать Марк Туллій (див. Questio Tuscul.[34], кн. I), Веррій, Арістотель, Тит Лівій (після битви під Каннами), Пліній (кн. VII, розд. XXXII і III) і Ґеллій (кн. III, XV та ін.), а також Діагор Родоський, Хілон, Софокл, Діонисій, тиран Сиракузький, Філіппид, Філемон, Полікрат, Філістион, М. Ювеницій та багато інших – усі ті, хто помер на радощах, або ж, як доводить Авіценна у II трактаті Канона та у книзі De viribus cordis[35], від шафрану, сильна доза якого так збуджує людину, що вона гине від розширення і розриву серця. Про це дивіться у Олександра Афродисійського і його Problematum[36] (кн. І, розд. XIX). Що й треба було довести.
Та ба, я занісся і набалакав на цю тему більше, ніж збирався на початку. Отож, я згортаю вітрила, а виведу кінці в окремій книжчині, де й доведу небагатьма словами, що синє означає небо та все небесне і що тут такі самі символи, як між білим, з одного боку, і радістю та насолодою – з другого.
Коли взяти, за твердженням Арістотеля, поняття протилежні, як-от, добро і зло, чеснота і порок, холодне і гаряче, біле і чорне, раювання і мука, радість і горе тощо і попарувати їх так, щоб одне з протилежних понять однієї пари відповідало змістом одному з протилежних понять другої пари, то ми побачимо, що друге протилежне поняття першої пари узгоджується з другим поняттям сусідньої пари; ось такі є добро і зло; якщо ж перше поняття верхньої пари відповідає першому поняттю сусідньої пари, як-от, доброчесність і добро, бо ж саме собою зрозуміло, що доброчесність хороша; так само співвідносяться між собою і двоє інших понять, себто зло і порок, бо порок лихий.
З'ясувавши це логічне правило, візьміть двоє протилежних понять: радість і сум, потім ще двоє: біле і чорне, бо вони з фізичного погляду протилежні; отож-бо, як чорне означає горе, то біле на тій самій підставі означає радість.
Ці значення утверджуються аж ніяк не довільним тлумаченням окремих осіб, а загальною думкою, у філософів званою jus gentium[30], універсальним законом, чинним скрізь.
Як ви самі здорові знаєте, всі племена, всі нації (опріч стародавніх сиракузців і деяких схибнутих аргів'ян) і всі язики, прагнучи якось скорботу свою передати, носять чорний одяг, бо чорне – жалоби образ. Цей звичай поширився всюди, бо сама природа дає нам очевидні, без усякого розжовування зрозумілі підставу і резон, і ми це називаємо природним правом.
Біле, за тією ж таки підказкою природи, усі сприймають як веселощі, радість, утіху, насолоду і раювання.
У давнину фракійці та критяни відзначали радісні й щасливі дні білим каменем, а сумні й нещасливі – чорним.
Хіба ніч не зловорожа, не смутна і не тоскна? Але ж вона темна і похмура. Хіба вся природа не радіє світлу? А світло ж над усе біліше. На доказ я міг би навести книгу Лоренцо Валли, написану проти Бертоли, але цілком досить і свідчення Євангеліста: в благовіщенні від Маттея, у голові 17, де мовиться про Переображення Господнє, Vestimenta ejus facta sunt alba sicut lux, одежа його побіліла, наче світло, і з цієї осяйної білоти троє апостолів могли уявити собі, що таке вічне блаженство. Бо світлу радіє всяка жива істота, ота, пам'ятаєте, зовсім беззуба баба, все примовляла: «Любе світло!» А Товит (голова V), уже отемнілий, відповідаючи на вітання Рафаїлове, гукнув: «Як я можу радіти, якщо не бачу світла небесного?» Цим самим кольором засвідчили цілому світові свою радість янголи на Воскресіння Спасителя (від Івана, голова XX) і на його Вшестя (Діяння, голова І). У таких самих строях побачив святий Іван Богослов (Апокаліпсис, голова IV і VII) вірних у небесному і райському граді Єрусалимі.
Прочитайте давні літописи, як грецькі, так і римські. Ви дізнаєтеся, що город Альба (прапращур Рима) завдячує своїм закладенням, спорудженням і найменуванням білій свиноматці.
Ви довідаєтеся про існування у римлян такого звичаю: після здобуття перемоги тріумфатор у'їжджав до Рима на колісниці, білими кіньми запряженій; те саме приписувалося, коли переможця вшановувано скромніше, оскільки жодний інший знак чи колір не міг передати радість від появи звитяжців краще, ніж білота.
Ви дізнаєтеся, що Перикл, дук Атенський, розпорядився, щоб вояки, кому за жеребом випали білі боби, цілий день розважалися, веселилися і відпочивали, а інші билися. Я міг би навести ще чимало прикладів і доказів, але тут їм не місце.
Такі знання допоможуть нам розв'язати проблему, що її Олександер Афродисійський вважав за нерозв'язну: «Чому лев, чиє рикання жахає всіх тварин, боїться і шанує тільки білого півня?» Тому (так мовить Прокл у книзі De Sacrificio et Magia[31]), що властивості сонця, джерела і вмістища всього земного і небесного світла, пасують і подобають білому півню з огляду на його колір, особливості і навички більше, ніж левові. А ще він мовить, що дияволи часто прибирають лев'ячої подоби, натомість, побачивши білого півня, одразу ж зникають.
Ось чому Galli (себто ґалли, названі так тому, що вони з народження білі, як молоко, а грекою молоко gala) залюбки носять на капелюхах білі пера: на вдачу вони життєрадісні, простодушні, лагідні й симпатичні, а за герб та емблему їм править найбіліша з усіх квітів лілея.
Якщо ж ви поцікавитеся, як саме природа натякає нам, що біле означає радість і веселощі, скажу, які тут є аналогії та відповіді. Подібно до того, як від білої білі у людей аж метелики з'являються в очах і все пливе, через розклад зорових токів, про що мовить у своїх Проблемах Арістотель, а також через видивляння очей (як ви ходили по снігових горах, то вам це знайоме, бо ви починали недобачати; Ксенофонт пише, що так бувало з його вояками, про те саме докладно розповідає Ґален у кн. X, De usu partium[32]) – так само достоту серце на радощах як не вискакує з грудей і перевитрачає той житець, що наснажує його; через цю перевитрату воно може залишитися без підтримки; отож-бо, всерадіння здатне урвати навіть життя, на що вказує Ґален у Metho, книга XII, у De locis affectis та в De symptomaton causis[33]; а що таке в давнину траплялося, про це свідчать Марк Туллій (див. Questio Tuscul.[34], кн. I), Веррій, Арістотель, Тит Лівій (після битви під Каннами), Пліній (кн. VII, розд. XXXII і III) і Ґеллій (кн. III, XV та ін.), а також Діагор Родоський, Хілон, Софокл, Діонисій, тиран Сиракузький, Філіппид, Філемон, Полікрат, Філістион, М. Ювеницій та багато інших – усі ті, хто помер на радощах, або ж, як доводить Авіценна у II трактаті Канона та у книзі De viribus cordis[35], від шафрану, сильна доза якого так збуджує людину, що вона гине від розширення і розриву серця. Про це дивіться у Олександра Афродисійського і його Problematum[36] (кн. І, розд. XIX). Що й треба було довести.
Та ба, я занісся і набалакав на цю тему більше, ніж збирався на початку. Отож, я згортаю вітрила, а виведу кінці в окремій книжчині, де й доведу небагатьма словами, що синє означає небо та все небесне і що тут такі самі символи, як між білим, з одного боку, і радістю та насолодою – з другого.
Розділ XI
Про вік хлоп'ячий Ґарґантюа
Від трьох до п'яти років Ґарґантюа ріс і виховувався під суворою ферулою, як цього вимагав батько, і часоточення його нічим не різнилося від дитячого, як у всіх малюків, тобто він пив, їв і спав; спав, пив і їв.
Хлопчик знай бабрався в болоті, каляв носа, мурзав лице, стоптував черевики, без кінця ловив мухи і залюбки ганявся за метеликами, цими батьковими підданцями. Пудив собі на черевики, дристав у сорочку, втирався рукавом, шмаркався в суп, чалапав по всеньких калюжах, пив із капця і все чухався животом об кошик. Гострив зуби об копил, мив руки юшкою, розчісувався келішком, сідав між двох стільців просто гузном на землю, вкривався мокрим рядном, пив заїдаючи юшкою і їв тетерю без хліба, кусався, як сміявся, сміявся, як кусався, все плював у колодязь, лопав від жиру, сцяв проти сонця, від дощу ховався у воді, кував, як вичахало, ганяв химери, вдавав святого та божого, козлякував, скреготів зубами, повертався до своїх баранів, вискакував із конопель, чухрав пса, щоб леву не кортіло, ставив воза перед волами, обпікався на окропі, то й на воду студив, бігав із ковшем, коли його не мололося, видлубував кози з носа, горнув усе під себе, та мало що з того мав, спочатку наминав білий хліб, пер проти рожна, смішив себе лоскотом, трощив усе, аж за вухами лящало, жертвував: на тобі Боже, що мені негоже, дзвонив раз у раз у скликанчик, цілився в собаку, а попадав ув осла, мішав капусту з горохом, топив мух у молоці, відривав мухам ноги, дряпав папір, мережив пергамен, давав чосу, куликав, не питаючи броду, ліз у воду, дулю з'їдав, вірив, що хмари з киселю, а місяць із сиру, з одного вола лупив дві шкури, строїв із себе дурня, а в дурні пошивав інших, махав рукою як ціпом, підскакував вище носа, носив воду решетом, клював по зернині, дарованому коневі в зуби заглядав, починав «со живими», а кінчав «со святими», у бочку дьогтю підливав ложку меду, хвіст витягав, а ніс йому тонув у багні, стеріг місяць від вовків, гадав, що бувши соцьким, багато б дечого зробив, на вербі у нього росли б груші, по достатках ноги простягав, завжди платив тією самою монетою, на все чхав, щоранку пускав цапа. Батькові щенята лизькали з його миски, а він їв із ними. Він кусав їх за вуха, а вони дряпали йому носа, він дмухав їм під хвіст, а вони лизали йому в губи.
А потім, знаєте що, хлопці? Бодай вас свої не впізнали, бодай вам баньки повилазили! Цей малий паплюжник не втрачав нагоди лапати своїх гувернанток, і зверху, і зісподу, – бий тебе лиха година! – і вже не обминав увагою свого соромка. А його бонни кожен божий день прикрашали соромок ошатними китичками, гарними стьожками, гожими квітами, іншими гірляндами і все місили його руками, наче тісто в діжі. А коли в нього насторчувалися вушка, вони заливалися сміхом, очевидно врадувані непомалу такою грою. Та взивала його моєю цюркою, та – моєю пулькою, та – моєю кораловою гілкою, а та – моєю булавою, моєю бобуркою, моїм тюхтюльчиком, моїм штирхайлом, моїм дармовисиком, моїм пуцвірком, який я цупко цуплю, моєю табакою, моєю рожевою ковбаскою, моєю цюциркою і моїм цурупалком.
– Він – мій, – казала одна.
– Ні, мій, – казала інша.
– Цур, мій (казала ще одна). Я що – немаєтна? От візьму, присяй богу, відріжу його собі.
– Ха, відріжете (казала ще якась). То ви будете калічницею, пані? Холощійкою дітей? Пустити пана безхвостим?
І щоб Ґарґантюа міг бавитися, як усі місцеві дітки, в якісь забавки, йому теж змайстрували ловкеньку вертульку із крил мірбалейського вітряка.
Хлопчик знай бабрався в болоті, каляв носа, мурзав лице, стоптував черевики, без кінця ловив мухи і залюбки ганявся за метеликами, цими батьковими підданцями. Пудив собі на черевики, дристав у сорочку, втирався рукавом, шмаркався в суп, чалапав по всеньких калюжах, пив із капця і все чухався животом об кошик. Гострив зуби об копил, мив руки юшкою, розчісувався келішком, сідав між двох стільців просто гузном на землю, вкривався мокрим рядном, пив заїдаючи юшкою і їв тетерю без хліба, кусався, як сміявся, сміявся, як кусався, все плював у колодязь, лопав від жиру, сцяв проти сонця, від дощу ховався у воді, кував, як вичахало, ганяв химери, вдавав святого та божого, козлякував, скреготів зубами, повертався до своїх баранів, вискакував із конопель, чухрав пса, щоб леву не кортіло, ставив воза перед волами, обпікався на окропі, то й на воду студив, бігав із ковшем, коли його не мололося, видлубував кози з носа, горнув усе під себе, та мало що з того мав, спочатку наминав білий хліб, пер проти рожна, смішив себе лоскотом, трощив усе, аж за вухами лящало, жертвував: на тобі Боже, що мені негоже, дзвонив раз у раз у скликанчик, цілився в собаку, а попадав ув осла, мішав капусту з горохом, топив мух у молоці, відривав мухам ноги, дряпав папір, мережив пергамен, давав чосу, куликав, не питаючи броду, ліз у воду, дулю з'їдав, вірив, що хмари з киселю, а місяць із сиру, з одного вола лупив дві шкури, строїв із себе дурня, а в дурні пошивав інших, махав рукою як ціпом, підскакував вище носа, носив воду решетом, клював по зернині, дарованому коневі в зуби заглядав, починав «со живими», а кінчав «со святими», у бочку дьогтю підливав ложку меду, хвіст витягав, а ніс йому тонув у багні, стеріг місяць від вовків, гадав, що бувши соцьким, багато б дечого зробив, на вербі у нього росли б груші, по достатках ноги простягав, завжди платив тією самою монетою, на все чхав, щоранку пускав цапа. Батькові щенята лизькали з його миски, а він їв із ними. Він кусав їх за вуха, а вони дряпали йому носа, він дмухав їм під хвіст, а вони лизали йому в губи.
А потім, знаєте що, хлопці? Бодай вас свої не впізнали, бодай вам баньки повилазили! Цей малий паплюжник не втрачав нагоди лапати своїх гувернанток, і зверху, і зісподу, – бий тебе лиха година! – і вже не обминав увагою свого соромка. А його бонни кожен божий день прикрашали соромок ошатними китичками, гарними стьожками, гожими квітами, іншими гірляндами і все місили його руками, наче тісто в діжі. А коли в нього насторчувалися вушка, вони заливалися сміхом, очевидно врадувані непомалу такою грою. Та взивала його моєю цюркою, та – моєю пулькою, та – моєю кораловою гілкою, а та – моєю булавою, моєю бобуркою, моїм тюхтюльчиком, моїм штирхайлом, моїм дармовисиком, моїм пуцвірком, який я цупко цуплю, моєю табакою, моєю рожевою ковбаскою, моєю цюциркою і моїм цурупалком.
– Він – мій, – казала одна.
– Ні, мій, – казала інша.
– Цур, мій (казала ще одна). Я що – немаєтна? От візьму, присяй богу, відріжу його собі.
– Ха, відріжете (казала ще якась). То ви будете калічницею, пані? Холощійкою дітей? Пустити пана безхвостим?
І щоб Ґарґантюа міг бавитися, як усі місцеві дітки, в якісь забавки, йому теж змайстрували ловкеньку вертульку із крил мірбалейського вітряка.
Розділ XII
Про цяцькові коники Ґарґантюа
Потім, щоб із нього на весь вік вийшов добрий їздець, йому змайстрували великого гарного іграшкового коня, і він пускав його басувати, грати, гарцювати, скакати, хвицяти і танцювати, і все це воднораз, ходити ступою, бігати бігою, клуса, навтрюхи, дриндом, учвал, однохідь, скочки, по-верблюжому і по-ослячому. Він змушував його міняти масть (як міняють попи на свята стихарі), отож він робився то гнідаш, то таркач, то воронько, то буланко, то сиваш, то зозулястий, то мишак, то чалий, то соловий, то ігреневий, то строкатий, то білий.
Із замашної колоди на коліщатках самотужки хлопець витесав собі мисливського коня, із бруса від винотоки – коня на щодень, а з масивного береста – мула з попоною – незамінні цяцьки для кімнатних ігор. А ще він завів із десяток коней підставних і семеро – поштових. І всіх коней він укладав спати біля себе.
Якось його батька з великою помпою і пишним почтом навідав сеньйор де Торбофат, а опріч нього, того ж таки дня до замку приїхали ще й дук де Блюдолиз і граф де Дармоїд. Сказати по щирості, для такої сили гостей палати були затісні, а стайні й поготів. Тим-то ключник і стаєнний згаданого сеньйора де Торбофата, вільного стійла шукаючи, удалися до Ґарґантюа і спитали його нишком, куди б їм поставити вівсяників, певні, що дитятко викладе їм геть усе.
Ось той і повів їх великими замковими сходами, через другу залу, просто на безкраїй кружґанок, звідки був доступ до великої вежі; коли ж вони побралися вище, стаєнний сказав ключникові так:
– Піддурило нас дитятко: хто ж влаштовує стайні на горищі?
– Дарма (на те ключник), я добре знаю, що в Ліоні, Баметі, Шеноні та по інших містах у деяких оселях стайні саме на верхотурі. М'ать, для посадки тут зроблено окремий вихід. Але для певности я ще раз його запитаю.
І він звернувся до Ґарґантюа:
– Хлопче, ти ведеш нас куди?
– До стайні (сказав він), де мої бахмати. Це як рукою кинути, всього-но кілька приступок.
І, поминувши ще одну велику арку, підвів їх до покою і, двері відкидаючи:
– Оце вона (сказав), стайня. Ось мій алезанець, ось гільден, ось лаведен, ось шлапак.
І, подаючи їм масивного бурса:
– Дарую вам фризця. Його з Франкфурта пригнали, і тепер він ваш. Огир цей добренний, дуже везючий. Заведіть собі ще кречета, спаньєлів півтузіня та пару хортів і тоді горе куріпкам і зайцям.
– Боже свідче! (гукнули ті). Отакої! Підвіз ти нам воза!
– Та хіба (він на те) я когось із вас возив?
Міркуйте самі, що було робити клюшникові і стайничому: з сорому хоч крізь землю піти чи посміятися самим зі своєї недолі. Коли ж вони спускалися сходами, як непишні, хлопець сказав:
– Знаєте, що таке хаміль?
– Ні, а що? – спитали вони.
– Це коли (відповів той) хтось дасть хука, а потім живісінько так хаміль-хаміль з хати.
– Як хтось нас хоче ошукати, то не туди стежка в гори, – промовив клюшник, – ми й так ошукалися. Далебі, хлопче, ти пошив нас у дурні. Не інакше як бути тобі папою!
– Атож (відповів хлопець). А ви будете папильйотками, або навіть папужками, як, звичайно, не зостанетеся такими папушами.
– Твоя правда, – згодився стайничий.
– А можете ви вгадати (спитав Ґарґантюа), скільки дірочок від голки в сорочці моєї матері?
– Шістнадцять, – відповів стайничий.
– Погано ж (сказав Ґарґантюа) ви вмієте голки загинати!
– А то чому? – спитав стайничий.
– А тому (відповів Ґарґантюа), що скільки не роби з вашого носюри коряка, щоб зачерпувати більше лайна, а з вашого рота лійки, – з їжака не буде бика: видихалося бочкове дно.
– Хай йому морока! (гукнув клюшник). Оце балакайло нам попався! Ах, пане, базіко язикатий, подовж Боже вам віку, золотії уста маєте!
Спустившись мерщій сходами, клюшник зі стайничим упустили масивний брус, якого їм утелющив Ґарґантюа.
Ґарґантюа ще гукнув їм навздогін:
– Які ж ви в ката їздці! Сідлайте невірних шкап! Якби вам пахла мандрівка в Каюзак, на чому б ви зупинилися: їхати верхи на гусеняті чи вести свиню на орчику?
– Краще вже випити, – промовив стайничий.
З цим словом вони ввійшли до нижньої зали, де зібралася вся ватага, і засмішили всіх, про свою пригоду розповідаючи.
Із замашної колоди на коліщатках самотужки хлопець витесав собі мисливського коня, із бруса від винотоки – коня на щодень, а з масивного береста – мула з попоною – незамінні цяцьки для кімнатних ігор. А ще він завів із десяток коней підставних і семеро – поштових. І всіх коней він укладав спати біля себе.
Якось його батька з великою помпою і пишним почтом навідав сеньйор де Торбофат, а опріч нього, того ж таки дня до замку приїхали ще й дук де Блюдолиз і граф де Дармоїд. Сказати по щирості, для такої сили гостей палати були затісні, а стайні й поготів. Тим-то ключник і стаєнний згаданого сеньйора де Торбофата, вільного стійла шукаючи, удалися до Ґарґантюа і спитали його нишком, куди б їм поставити вівсяників, певні, що дитятко викладе їм геть усе.
Ось той і повів їх великими замковими сходами, через другу залу, просто на безкраїй кружґанок, звідки був доступ до великої вежі; коли ж вони побралися вище, стаєнний сказав ключникові так:
– Піддурило нас дитятко: хто ж влаштовує стайні на горищі?
– Дарма (на те ключник), я добре знаю, що в Ліоні, Баметі, Шеноні та по інших містах у деяких оселях стайні саме на верхотурі. М'ать, для посадки тут зроблено окремий вихід. Але для певности я ще раз його запитаю.
І він звернувся до Ґарґантюа:
– Хлопче, ти ведеш нас куди?
– До стайні (сказав він), де мої бахмати. Це як рукою кинути, всього-но кілька приступок.
І, поминувши ще одну велику арку, підвів їх до покою і, двері відкидаючи:
– Оце вона (сказав), стайня. Ось мій алезанець, ось гільден, ось лаведен, ось шлапак.
І, подаючи їм масивного бурса:
– Дарую вам фризця. Його з Франкфурта пригнали, і тепер він ваш. Огир цей добренний, дуже везючий. Заведіть собі ще кречета, спаньєлів півтузіня та пару хортів і тоді горе куріпкам і зайцям.
– Боже свідче! (гукнули ті). Отакої! Підвіз ти нам воза!
– Та хіба (він на те) я когось із вас возив?
Міркуйте самі, що було робити клюшникові і стайничому: з сорому хоч крізь землю піти чи посміятися самим зі своєї недолі. Коли ж вони спускалися сходами, як непишні, хлопець сказав:
– Знаєте, що таке хаміль?
– Ні, а що? – спитали вони.
– Це коли (відповів той) хтось дасть хука, а потім живісінько так хаміль-хаміль з хати.
– Як хтось нас хоче ошукати, то не туди стежка в гори, – промовив клюшник, – ми й так ошукалися. Далебі, хлопче, ти пошив нас у дурні. Не інакше як бути тобі папою!
– Атож (відповів хлопець). А ви будете папильйотками, або навіть папужками, як, звичайно, не зостанетеся такими папушами.
– Твоя правда, – згодився стайничий.
– А можете ви вгадати (спитав Ґарґантюа), скільки дірочок від голки в сорочці моєї матері?
– Шістнадцять, – відповів стайничий.
– Погано ж (сказав Ґарґантюа) ви вмієте голки загинати!
– А то чому? – спитав стайничий.
– А тому (відповів Ґарґантюа), що скільки не роби з вашого носюри коряка, щоб зачерпувати більше лайна, а з вашого рота лійки, – з їжака не буде бика: видихалося бочкове дно.
– Хай йому морока! (гукнув клюшник). Оце балакайло нам попався! Ах, пане, базіко язикатий, подовж Боже вам віку, золотії уста маєте!
Спустившись мерщій сходами, клюшник зі стайничим упустили масивний брус, якого їм утелющив Ґарґантюа.
Ґарґантюа ще гукнув їм навздогін:
– Які ж ви в ката їздці! Сідлайте невірних шкап! Якби вам пахла мандрівка в Каюзак, на чому б ви зупинилися: їхати верхи на гусеняті чи вести свиню на орчику?
– Краще вже випити, – промовив стайничий.
З цим словом вони ввійшли до нижньої зали, де зібралася вся ватага, і засмішили всіх, про свою пригоду розповідаючи.
Розділ XIII
Як Ґранґузьє завдяки нововинайденій підтирці визнав неабиякий розум у Ґарґантюа
Наприкінці п'ятого року Ґранґузьє, повернувшись після канарійського розгрому, одвідав сина свого Ґарґантюа. Зрадів він йому так, як радіє такий батько, побачивши такого сина, і, цілуючи його й обіймаючи, розпитував про всілякі дитинячі його справунки. Зараз же він не змарнував нагоди клюкнути з ним і з його няньками, та й давай гомоніти з ними про всяку всячину і між іншим поцікавився, чи держать вони в чепурності та охайності дитину. На це відповів йому Ґарґантюа, що тепер у всім краю, завдяки ладу, що завів батько, нема над нього охайнішого хлопця.
– У чім же тут штука? – спитав Ґранґузьє.
– Я (відповів Ґарґантюа) чого тільки не перебрав, чого не перепробував, а винайшов-таки спосіб підтиратися, спосіб чи не найцарственіший, найвельможніший, найчудовіший і найзручніший з усіх, які я тільки знаю.
– І що ж воно за спосіб? – поцікавився Ґранґузьє.
– Зараз я оповім (сказав Ґарґантюа). Одного разу я підтерся оксамитовою півличиною якоїсь фрейліни і ахнув, бо шовковиста шматка викликала у моїй каглі божественний лоскіт;
іншого разу – шапчиною тієї ж таки фрейліни, і знову той самий лоскіт;
ще раз – фуляром;
а то ще – навушниками з малинової саєти, але оте золоття, присобачене до них, своїми клятими кульками обдерло мені всю пані-стару: антонів вогонь та в кутничку цьому золотареві, що їх виготовляв, а заодно і фрейліні, яка їх носила!
Біль мені втишився, як я підтерся пажевим капелюхом, обсадженим трепітками по-швейцарському.
Відтак, засівши за кущем, підтерся я котом-марчуком, той саме туди навинувся, проте він спазурив мені всю промежину.
Оговтався я лише назавтра, підтершись рукавичками моєї матері, пропахченими її малахвією.
Підтирався я ще шавлією, кропом, ганусом, майораном, трояндами, гарбузовою гудиною, капустинням, винограддям, бурячинням, калачиками, червецем (от лише дула опісля червоніє), латуком, листям шпинату, – мало малий спасибіг з того всього, – потім проліском, бур'яном, кропивою, сокирками, але від цього пішла у мене кровотеча, тоді я підтерся гульфиком і уздоровився.
Потім я підтирався простирадлами, ковдрами, фіранками, подушками, обрусами, хідниками, ганчірками, серветками, носовичками, пеньюарами. При цьому я зазнавав утіхи ще більшої, ніж коростявий, коли його чухмарять.
– Отакої (сказав Ґранґузьє), але яка підтирка, по-твоєму, найкраща?
– Отож-бо й воно (відповів Ґарґантюа), і зараз вам стане ясно, що й до чого. Підтирався я сіном, соломою, клоччям, волосом, вовною, папером, але
– Авжеж (сказав Ґарґантюа), ваша величносте, у піїти так: де Рим, а де Крим, зате пара вже рим. Ось послухайте, як звертається наша заглибина до задрип:
– Катай, – підохотив Ґранґузьє.
– Гаразд, – мовив Ґарґантюа:
– Вернімося (сказав Ґранґузьє) до матерії нашої розмови.
– До якої? (спитав Ґарґантюа). До ковтеликів?
– Ні (заперечив Ґранґузьє). До підтирок.
– Бачте (сказав Ґарґантюа), а ви готові виставити барильце бретонського, як я вас покладу на горб?
– Я готовий, – мовив Ґранґузьє.
– Так ось (сказав Ґарґантюа), нема чого підтиратися, як не нагівняв. А не нагівняєш, як не висерешся. Отож, попереду треба висратися, а тоді вже підтиратися.
– У чім же тут штука? – спитав Ґранґузьє.
– Я (відповів Ґарґантюа) чого тільки не перебрав, чого не перепробував, а винайшов-таки спосіб підтиратися, спосіб чи не найцарственіший, найвельможніший, найчудовіший і найзручніший з усіх, які я тільки знаю.
– І що ж воно за спосіб? – поцікавився Ґранґузьє.
– Зараз я оповім (сказав Ґарґантюа). Одного разу я підтерся оксамитовою півличиною якоїсь фрейліни і ахнув, бо шовковиста шматка викликала у моїй каглі божественний лоскіт;
іншого разу – шапчиною тієї ж таки фрейліни, і знову той самий лоскіт;
ще раз – фуляром;
а то ще – навушниками з малинової саєти, але оте золоття, присобачене до них, своїми клятими кульками обдерло мені всю пані-стару: антонів вогонь та в кутничку цьому золотареві, що їх виготовляв, а заодно і фрейліні, яка їх носила!
Біль мені втишився, як я підтерся пажевим капелюхом, обсадженим трепітками по-швейцарському.
Відтак, засівши за кущем, підтерся я котом-марчуком, той саме туди навинувся, проте він спазурив мені всю промежину.
Оговтався я лише назавтра, підтершись рукавичками моєї матері, пропахченими її малахвією.
Підтирався я ще шавлією, кропом, ганусом, майораном, трояндами, гарбузовою гудиною, капустинням, винограддям, бурячинням, калачиками, червецем (от лише дула опісля червоніє), латуком, листям шпинату, – мало малий спасибіг з того всього, – потім проліском, бур'яном, кропивою, сокирками, але від цього пішла у мене кровотеча, тоді я підтерся гульфиком і уздоровився.
Потім я підтирався простирадлами, ковдрами, фіранками, подушками, обрусами, хідниками, ганчірками, серветками, носовичками, пеньюарами. При цьому я зазнавав утіхи ще більшої, ніж коростявий, коли його чухмарять.
– Отакої (сказав Ґранґузьє), але яка підтирка, по-твоєму, найкраща?
– Отож-бо й воно (відповів Ґарґантюа), і зараз вам стане ясно, що й до чого. Підтирався я сіном, соломою, клоччям, волосом, вовною, папером, але
– Ого! (гукнув Ґранґузьє). Дурний та хитрий! Диви, незгірш вийде в тебе і вірш!
Папером як не підітрись,
А з тебе знову – дрись та дрись.
– Авжеж (сказав Ґарґантюа), ваша величносте, у піїти так: де Рим, а де Крим, зате пара вже рим. Ось послухайте, як звертається наша заглибина до задрип:
Як вам, може, – ще?
Хлопак,
Дрисляк,
Бздуняк,
Та не сери так близько.
Ти так
В кругляк
Витрушуєш усмак
З твого м'ясиська
Лайно,
Гайно,
Багно,
Пече тебе гангрена.
Все'дно
Своє ти дно,
Як мокре вже воно,
Ти підтирай учено.
– Катай, – підохотив Ґранґузьє.
– Гаразд, – мовив Ґарґантюа:
Хай тепер хтось скаже, що я тут не дока! Клянуся Вседівкою, сам я не робив так на практиці; але звертаючи ці слова до такої, як ви бачите, великої пані, я вбиваю їх собі у помку, як у торбу.
Рондо
Як я каляюсь, на досаду й стид,
Мені ніяк не попускають втори.
Стоїть тоді такий ядучий сморід,
Немов мене завзявся отруїть.
О! Хоч би хтось погодився в ту мить
На поміч дівку привести котору,
Як я каляюсь!
Я постарався б зараз уробить
Їй дучку мочову й не знав би горя,
Зате б вона пальчаток перебором
Мені відкласти помогла й одлить,
Як я каляюсь!
– Вернімося (сказав Ґранґузьє) до матерії нашої розмови.
– До якої? (спитав Ґарґантюа). До ковтеликів?
– Ні (заперечив Ґранґузьє). До підтирок.
– Бачте (сказав Ґарґантюа), а ви готові виставити барильце бретонського, як я вас покладу на горб?
– Я готовий, – мовив Ґранґузьє.
– Так ось (сказав Ґарґантюа), нема чого підтиратися, як не нагівняв. А не нагівняєш, як не висерешся. Отож, попереду треба висратися, а тоді вже підтиратися.