Ба глузду в цьому розділі прехитрім
Десь стільки, скільки у теляти ріг.
«Я чую, – гість промовив, – як у митрі
Від холоду мій мозок геть застиг».
Та при вогні, від токів запашних
Розвареної брукви вгрівся скоро,
Радіючи, що дурнів, знову їх,
Вбирає, як голоблеників, в шори.
Про Патрика святого йшлося щілку,
Про Ґібралтар і сотні інших дір.
Коли б вони загоїлись настільки,
Що перестали ображати зір
І вже б не дихали на нас з тих пір
Страшним сопухом земляного газу,
От ми тоді закрили б їх, повір,
І здать в оренду вирішили б зразу.
Відтак прийшов обскубувати крука
Геракл з лівійських негостинних піль.
«Ти бач! – гукнув Мінос сердитим гуком, —
Крім мене, в вас тут гості звідусіль!
По-їхньому, у мене тільки й діл,
Що жаб і устриць їм на стіл носити!
Якщо я дам їм продавать кужіль,
Хай сатана мене візьме неситий!»
Прибув уговкать їх К Б. кульгавий,
І перепустку від шпаків приніс.
Свояк Циклопа, цей чухрай на славу,
Убив їх. Кожен висякай свій ніс!
І всякого з содому цих гульвіс
Обсміяно було на винотоці.
Біжіть туди і роздзвоніте скрізь:
Їх буде більше, ніж у тому році.
Тоді Юпітера рішила птиця
Побитись у заклад, але – гай-гай!
Побачивши, як звикли вони злиться,
Злякалась, що упасти може рай.
Зате вогонь небесний – наших знай! —
Украла з гаю, у рибалок десь там,
І ввесь взяла в обладу небокрай,
Як в давнину учили масорети.
Всі згодились, начхати їм на теє,
Що Ата там була, її охлялий зад,
І видалася їм Пентесілея
Бабусею, що продає салат.
Гукав їй кожен: «Забирайсь назад,
Потворо! Більше не підходь до мене!
Це ж треба було підступом узять
У римлян їхній стяг з веленя!»
Юнона з пугачем-вабцем окатим
З-за хмар на птахів зирила униз.
Таку зуміли з нею штуку вдрати,
Що позбулась вона усяких риз.
Вона устигла – шпичку їй у ніс —
Лиш два яйця забрати в Прозерпіни,
А то за неї дружно б узялись
І на горі припнули б до ґлодини.
Через сім місяців (а, може, й більше)
Солдат, що Картаген підбив до ніг,
Спокійно в їхній круг ступивши,
Свої маєтки повернути міг,
Чи поділить належним чином їх
Рівненько, як стібки завжди однакі,
Як суп, розлитий під веселий сміх
Вантажникам у їх порожні баки.
Та самострілом, дном порожнім гарнця
І прядками відзначиться цей рік,
Коли згризуть під горностаєм пранці
Цареві тіло все його і лик.
Невже через святенницю повік
Арпанів стільки має тут пропасти?
Облиште! Ваша маска для калік,
Тікайте! Згубить вас цей брат зміястий.
А добіжить цей рік до краю скоро,
На землю зійдуть мир і тишина.
Минуться ґвалт, образи і роздори,
А честь – у шані буде вже вона.
І радість, що у заповідь дана
Насельникам небес, зійде на вежу.
І з волі царственого скакуна
Стражденник запанує як належить.
Часи ці протривають, аж допоки
Прикутий Марс на ланцюгу сидить.
А потім прийде муж веселоокий,
Над усіма найкращий миловид.
Радій же і лови, друзяко, мить,
Бо тим, що душу віддали вже Богу,
Даремно за минулим їм жаліть,
Назад не відшукати їм дороги.
І зрештою того, хто був із воску,
Повісити взялись на жакемар.
А звати паном навіть підголоски
Тебе не стануть, якщо ти дзвонар.
Ех, коли б шаблею відбить його удар,
То зайві стали б хитрі визворотки,
Тоді зав'язуй без усяких свар
Всі прикрощі одним кінцем коротким.
Розділ III
Як мати Ґарґантюа виношувала його аж одинадцять місяців
Колись-то з Ґранґузьє був добрий паливода, тоді звичаєм його краю він добре пінної лигав і заїдав смачненько соленим. Для цього він припасав чимало майнцької і бойонської шинки, здобіль вуджених язиків бичачих, а про зиму силу-силенну ковбас, багацько солонини з муштардою, а ще в нього водився провансальський кав'яр і сосиски, але не болонські (він боявся ломбардської отрути), а бігоррські, лонгенайські, бренські і руарзькі.
Уже в літах одружився він з Ґарґамеллою, мотилькоцького царя донькою, дівчиною показною і гожою, і часто вони творили разом звіра з двома спинами, веселенько човгаючись одне на одному своїм салом, від чого жінка зайшла на доброго сина і носила його аж одинадцять місяців.
Бачте, носити аж стільки, ба навіть іще більше, жінки цілком здатні, надто як ношено когось небувалого, незвичайного, на кого великі справи чекають. Так, Гомер свідок: дитина, якою зачереватіла від Нептуна німфа, народилася через рік, тобто через дванадцять місяців. Бо (як мовить Авл Ґеллій, lib. III[5]) тривалий цей реченець достоту відповідав Нептуновій величі: Нептунове дитятко лише за такий період і могло остаточно сформуватися. З цього ж таки приводу Юпітер подовжив ніч, проведену з Алкменою, до сорока восьми годин, бо за коротший час він навряд щоби склепав Геркулеса, який очистив світ від страховищ і тиранів.
Панове давні пантагрюелісти потверджують сказане мною і заявляють, що дитина, сплоджена жінкою через одинадцять місяців по мужевій смерті, не тільки можлива, а й цілком законна:
Гіппократ, lib. Be alimente,[6]
Плінній, li. VII, cap. V,[7]
Плавт, in Cistellaria,[8]
Марк Веррон у сатирі Духівниця з відповідними посиланнями на Арістотеля,
Цензорин li. Be die natali,[9]
Арістотель libr. VII, сарі. III і IV, Be nat. animalium,[10]
Ґеллій, li. III cap. XVI.[11]
Сервій у Коментарях до Еклоґ, тлумачачи Верґіліїв вірш:
Уже в літах одружився він з Ґарґамеллою, мотилькоцького царя донькою, дівчиною показною і гожою, і часто вони творили разом звіра з двома спинами, веселенько човгаючись одне на одному своїм салом, від чого жінка зайшла на доброго сина і носила його аж одинадцять місяців.
Бачте, носити аж стільки, ба навіть іще більше, жінки цілком здатні, надто як ношено когось небувалого, незвичайного, на кого великі справи чекають. Так, Гомер свідок: дитина, якою зачереватіла від Нептуна німфа, народилася через рік, тобто через дванадцять місяців. Бо (як мовить Авл Ґеллій, lib. III[5]) тривалий цей реченець достоту відповідав Нептуновій величі: Нептунове дитятко лише за такий період і могло остаточно сформуватися. З цього ж таки приводу Юпітер подовжив ніч, проведену з Алкменою, до сорока восьми годин, бо за коротший час він навряд щоби склепав Геркулеса, який очистив світ від страховищ і тиранів.
Панове давні пантагрюелісти потверджують сказане мною і заявляють, що дитина, сплоджена жінкою через одинадцять місяців по мужевій смерті, не тільки можлива, а й цілком законна:
Гіппократ, lib. Be alimente,[6]
Плінній, li. VII, cap. V,[7]
Плавт, in Cistellaria,[8]
Марк Веррон у сатирі Духівниця з відповідними посиланнями на Арістотеля,
Цензорин li. Be die natali,[9]
Арістотель libr. VII, сарі. III і IV, Be nat. animalium,[10]
Ґеллій, li. III cap. XVI.[11]
Сервій у Коментарях до Еклоґ, тлумачачи Верґіліїв вірш:
та безліч інших божевільників, чия кількість зросте, як до них прилучити ще й законників: ff. De suis et legit., a також: l. Intestate § 13, і іт in Autent. De restitut. і ea que parit in XI Mense[12]. Нарешті було спроворено з цього приводу посіпацький закон: Gallusff. De lib. et posthu. et l. septimo ff. De stat. homi.[13], і ще я міг би навести інші закони, якби стало мені на це духу. За підмогою таких законів удовички можуть вільно пускатися берега цілі два місяці по тому, як їхній муж сконає.
Matri longa decern тощо
Матері довгії десять
Розділ IV
Як уже черевата Ґарґантюа об'їлася Ґарґамелла утрібкою
Ось за яких обставин і як саме розродилася Ґарґамелла, – а не вірите, хай випаде вам кишка!
А в Ґарґамелли кишка випала по обіді, третього лютого, бо вона переїлася ґодбійо. Ґодбійо – це хляки тлустих ґімо. Ґімо – це лужки, де за літо бувають дві косовиці. Отож, забито триста шістдесят сім тисяч чотирнадцять таких тлустих воликів і задумано на Масницю їх засолити: тоді м'яса стане ще й на весну і можна буде перед трапезою посолонцювати, а посолонцюєш, то й на вино потягне.
Скинбеями, як бачите, зафундувалися, та такими смаковитими, що кожен їдець ще й пальці собі облизував. Та от, трясця твоїй матері, утрібки довго не пролежать, вони починають духу набиратися. А це вже казна-що! Тим-то й тужилися ум'яти геть усе, щоб таке добро не пропадало. З цією метою поскликали сеннейців, сюєїв, рошклермонців, вогодрейців, не забувши і про кудремонпансьєнців, ведебродців та інших сусідів, і всі вони голова в голову були чаркодуї, гольтіпаки і бабодури.
От добряга Ґранґузьє і закликав кожного пригощатися від пуза. Тільки дружині, тій він сказав, щоб не напихалася, бо вона вже на останніх днях, а утрібка – скоромина. «У кишках чимало гівна і без клишок», – вирік він. Але попри всі застороги, Ґарґамелла уперла цих клишок шістнадцять бочок, два барильця і шість кухв. Та й обдуло ж її потім від цієї щедрої фекальної маси!
По обіді всі вальнули гуртом у Сольсе і там, на густій траві, під музику веселих жоломійок та ніжних козиць погналися у танець, і загуляли так, що любота було глянути.
А в Ґарґамелли кишка випала по обіді, третього лютого, бо вона переїлася ґодбійо. Ґодбійо – це хляки тлустих ґімо. Ґімо – це лужки, де за літо бувають дві косовиці. Отож, забито триста шістдесят сім тисяч чотирнадцять таких тлустих воликів і задумано на Масницю їх засолити: тоді м'яса стане ще й на весну і можна буде перед трапезою посолонцювати, а посолонцюєш, то й на вино потягне.
Скинбеями, як бачите, зафундувалися, та такими смаковитими, що кожен їдець ще й пальці собі облизував. Та от, трясця твоїй матері, утрібки довго не пролежать, вони починають духу набиратися. А це вже казна-що! Тим-то й тужилися ум'яти геть усе, щоб таке добро не пропадало. З цією метою поскликали сеннейців, сюєїв, рошклермонців, вогодрейців, не забувши і про кудремонпансьєнців, ведебродців та інших сусідів, і всі вони голова в голову були чаркодуї, гольтіпаки і бабодури.
От добряга Ґранґузьє і закликав кожного пригощатися від пуза. Тільки дружині, тій він сказав, щоб не напихалася, бо вона вже на останніх днях, а утрібка – скоромина. «У кишках чимало гівна і без клишок», – вирік він. Але попри всі застороги, Ґарґамелла уперла цих клишок шістнадцять бочок, два барильця і шість кухв. Та й обдуло ж її потім від цієї щедрої фекальної маси!
По обіді всі вальнули гуртом у Сольсе і там, на густій траві, під музику веселих жоломійок та ніжних козиць погналися у танець, і загуляли так, що любота було глянути.
Розділ V
Рацеї під мухою
Потім надумалися підобідати на лоні природи. Де й узялися сулії, окости гуляли, пугари літали, жбани торохкали.
– Сип!
– Передай!
– Не минай!
– Розбавляй!
– Е ні, мені без води! Оце воно, друже!
– Нумо, одним хилом!
– А мені кларету! І щоб стопочка з наспою!
– Заллємо смагу!
– Тепер ти від мене не відчепишся, триклята гарячко!
– Вірите, кумонько, щось не годящий я нині до пиття!
– Вам що, нездужається, серденько?
– А я, щось мені зле.
– Трам-тарарам, побрешімо про вино!
– Я, мов папський мул, п'ю о певній порі.
– Я чисто тобі пріор, у руках ніби Требник, а це плескач із вином.
– Що з'явилося раніше: спрага чи трунки?
– Спрага, бо з якої нетечі невинятка почали кружати?
– Трунки, бо privatio presupponit habitant[14]. Я – клірик.
– Азм, грішний, без спраги лише починаю, а потім вона приходить сама. Для мене пити – це грати зі спрагою у довгої лози. Я вічний пияк. Для мене вічне життя у вині, а вино – це моє вічне життя.
– Співаймо! Пиймо! Псалмопивці!
– А де ж запропастилася моя посудинка?
– А чого мені жодна душа не підсипає?
– Ви полощете горло, бо дере, чи дерете горло, щоб полоскати?
– Теоретизуй, не теоретизуй, а напрактикуватися можна.
– Не лови ґав!
– Жлукчу, дудлю, ґольґаю, щоб очі не западали.
– Пияк – він невмирака!
– Без узливання я – сухогриб, пиши тоді пропало. Переселиться моя душа, де мокріше. Там, де суш, вона не житець.
– Нумо, підчаші, нових форм творці, з непитущого питущого зліпіть!
– Треба гарненько скропити сі цупкі, сухі хляки!
– Кому вже не п'ється, так не п'ється.
– Вино в жилах грає, у вигрібну яму воно не потрапляє.
– Я ці клишки сьогодні вранці шлямував, залишається тепер їх сприснути.
– Я все в голодний куток пхав!
– Аби мій вексельний папір пив так само, як я, чи вчитали б його кредитори з настанням терміну оплати?
– Рука така невтомна, що й носа хазяїну натовкла.
– Скільки ще влізе, перш ніж назад верне?
– Як отак весь час питати броду, кінська упряж прорветься!
– Це називається пити з джерельця.
– А яка різниця між шийкою і джерельцем?
– Велика, шийка затикається корком, а джерельце чопом.
– Оце сказано!
– Кружали бочку хвацько наші предки.
– Співуни невсип-пущі! Пиймо!
– Оце кишкове промивання. Не треба й на річку ходити!
– Я п'ю, не кажи ти губка.
– А я, не кажи ти храмовник.
– А я, не кажи ти tanquam sponsus.[16]
– А я, не кажи ти sicut terra sine aqua.[17]
– Що таке шинка?
– Це вимога на дудліж, трап. Звичайним трапом спускають винні барила у льох, а цим трапом у кендюх.
– А раз так, то пиймо! Я ще не набрався. Respice persona; pone pro duos; bus поп est in usu.[18]
– Аби я вмів так ціпом махати, як смалити чарку, з мене вийшов би знаменитий ціпов'яз.
– Жак Кер, багатій, не раз забивав палю.
– Отак напували б і нас.
– Бахус, той під охотою звоював Інд.
– Мелінду, так ту взяли з п'яних очей.
– Дрібен дощик прибиває подорожню куряву. Довгі гульбощі гасять грім.
– Як із мого чопа такі струмені вириваються, то чом би вам не припасти до цього чопа?
– Я це врахую.
– Гей, пахолку, сип мені ще. Тепера моя черга тебе запізвати!
– Ґїйо, ти там недалеко, – подай мені глека!
– Я позиваюся зі своєю спрагою. Пахолку, оформлюй мій позов як належить!
– Мені б оте шумовиння і оті вишкварки!
– Колись я пив до дна, а нині п'ю все до ріски.
– Підгрібаймо все: часу в нас доста!
– Та й клишки у цього волика, полового з чорними латками, – смакота! То ми їх дочиста!
– Пийте, а то я…
– Ні, ні!
– Пийте, пийте – який ви проханий!
– Щоб горобці клювали, їх треба плеснути по хвосту, а щоб я пив, мене треба добре припрохувати.
– Lagona edatera![19] Нема в моєму тілові такої нірки, куди б могла сховатися від вина спрага.
– А в мене це винце тільки спрагу розпалює.
– А в мене спрагу прожене це винце.
– Хай знають під дзенькіт боклаг і пляшок: утратили спрагу, нема її чого в собі шукати, – її вигнали часті винні клістири.
– Всевишній створив планети, а ми по них плентаємося і припланечуємося.
– У мене Господеве слово на устах: Sitio![20]
– Азбест, тобто камінь, і той не такий нескрушний, як непогасима спрага, яку оце чує моє високопреподобіє.
– Апетит, як сказав Ангест Манський, ся рождає під час їди, а спрага ся рождає під час пиття.
– Чи є помічне від спраги?
– Є, але не те, що рятує від собачого укусу: як бігтимеш позад собаки, він зроду тебе не вкусить, як бігтимеш із питвом назустріч спразі, вона тебе завжди обминатиме.
– Ловлю тебе, виночерпію, на слові! Будь невичерпний! Ще черепушку! Арґус, щоб бачити, був стоокий, а корецький має, як той Бріарей, бути сторуким, аби черпати й черпати.
– Спершу мочеморди, а потім сушеморди!
– Білого! Сип, сип, хай йому біс! Добру повну: язик у мене наче терпуг.
– Смикнімо, службо!
– П'ю до тебе, друзяко! Вперед!
– Пішло, як брехня по селу!
– О lachryma Christi![21]
– Це девіньєрське – піно!
– Біле винце – розкіш!
– Оксамитове, їй-бо!
– Оце воно: карноухе, деруче, вовнясте!
– Друже, по новій!
– Скільки не подаватимуть, ми не скажемо: «Пристав!»
– Ex hoc in hoc[22]. І ніякісінького мошенства! Беру всіх у свідки. Я оце перепив усіх. Я – панотець Перепивайло.
– О п'яндиголови! О жадаки! Посмагли як жаби у болоті!
– Пахолку, друже, повну, та пильнуй, аби з коронкою!
– Просто шапка кардинальська!
– Natura abhorret vacuum.[23]
– Хоть би рісочку – мусі напитися.
– Давай по-бретонській!!
– До дна!! До дна!
– Дерболизнемо цього зілля!
– Сип!
– Передай!
– Не минай!
– Розбавляй!
– Е ні, мені без води! Оце воно, друже!
– Нумо, одним хилом!
– А мені кларету! І щоб стопочка з наспою!
– Заллємо смагу!
– Тепер ти від мене не відчепишся, триклята гарячко!
– Вірите, кумонько, щось не годящий я нині до пиття!
– Вам що, нездужається, серденько?
– А я, щось мені зле.
– Трам-тарарам, побрешімо про вино!
– Я, мов папський мул, п'ю о певній порі.
– Я чисто тобі пріор, у руках ніби Требник, а це плескач із вином.
– Що з'явилося раніше: спрага чи трунки?
– Спрага, бо з якої нетечі невинятка почали кружати?
– Трунки, бо privatio presupponit habitant[14]. Я – клірик.
– Ми – невинятка і тнемо коряками без спраги.
Foecundi calices quem поп facere disertum?
Хто красномовний не став, піднімаючи спінений келих?[15]
– Азм, грішний, без спраги лише починаю, а потім вона приходить сама. Для мене пити – це грати зі спрагою у довгої лози. Я вічний пияк. Для мене вічне життя у вині, а вино – це моє вічне життя.
– Співаймо! Пиймо! Псалмопивці!
– А де ж запропастилася моя посудинка?
– А чого мені жодна душа не підсипає?
– Ви полощете горло, бо дере, чи дерете горло, щоб полоскати?
– Теоретизуй, не теоретизуй, а напрактикуватися можна.
– Не лови ґав!
– Жлукчу, дудлю, ґольґаю, щоб очі не западали.
– Пияк – він невмирака!
– Без узливання я – сухогриб, пиши тоді пропало. Переселиться моя душа, де мокріше. Там, де суш, вона не житець.
– Нумо, підчаші, нових форм творці, з непитущого питущого зліпіть!
– Треба гарненько скропити сі цупкі, сухі хляки!
– Кому вже не п'ється, так не п'ється.
– Вино в жилах грає, у вигрібну яму воно не потрапляє.
– Я ці клишки сьогодні вранці шлямував, залишається тепер їх сприснути.
– Я все в голодний куток пхав!
– Аби мій вексельний папір пив так само, як я, чи вчитали б його кредитори з настанням терміну оплати?
– Рука така невтомна, що й носа хазяїну натовкла.
– Скільки ще влізе, перш ніж назад верне?
– Як отак весь час питати броду, кінська упряж прорветься!
– Це називається пити з джерельця.
– А яка різниця між шийкою і джерельцем?
– Велика, шийка затикається корком, а джерельце чопом.
– Оце сказано!
– Кружали бочку хвацько наші предки.
– Співуни невсип-пущі! Пиймо!
– Оце кишкове промивання. Не треба й на річку ходити!
– Я п'ю, не кажи ти губка.
– А я, не кажи ти храмовник.
– А я, не кажи ти tanquam sponsus.[16]
– А я, не кажи ти sicut terra sine aqua.[17]
– Що таке шинка?
– Це вимога на дудліж, трап. Звичайним трапом спускають винні барила у льох, а цим трапом у кендюх.
– А раз так, то пиймо! Я ще не набрався. Respice persona; pone pro duos; bus поп est in usu.[18]
– Аби я вмів так ціпом махати, як смалити чарку, з мене вийшов би знаменитий ціпов'яз.
– Жак Кер, багатій, не раз забивав палю.
– Отак напували б і нас.
– Бахус, той під охотою звоював Інд.
– Мелінду, так ту взяли з п'яних очей.
– Дрібен дощик прибиває подорожню куряву. Довгі гульбощі гасять грім.
– Як із мого чопа такі струмені вириваються, то чом би вам не припасти до цього чопа?
– Я це врахую.
– Гей, пахолку, сип мені ще. Тепера моя черга тебе запізвати!
– Ґїйо, ти там недалеко, – подай мені глека!
– Я позиваюся зі своєю спрагою. Пахолку, оформлюй мій позов як належить!
– Мені б оте шумовиння і оті вишкварки!
– Колись я пив до дна, а нині п'ю все до ріски.
– Підгрібаймо все: часу в нас доста!
– Та й клишки у цього волика, полового з чорними латками, – смакота! То ми їх дочиста!
– Пийте, а то я…
– Ні, ні!
– Пийте, пийте – який ви проханий!
– Щоб горобці клювали, їх треба плеснути по хвосту, а щоб я пив, мене треба добре припрохувати.
– Lagona edatera![19] Нема в моєму тілові такої нірки, куди б могла сховатися від вина спрага.
– А в мене це винце тільки спрагу розпалює.
– А в мене спрагу прожене це винце.
– Хай знають під дзенькіт боклаг і пляшок: утратили спрагу, нема її чого в собі шукати, – її вигнали часті винні клістири.
– Всевишній створив планети, а ми по них плентаємося і припланечуємося.
– У мене Господеве слово на устах: Sitio![20]
– Азбест, тобто камінь, і той не такий нескрушний, як непогасима спрага, яку оце чує моє високопреподобіє.
– Апетит, як сказав Ангест Манський, ся рождає під час їди, а спрага ся рождає під час пиття.
– Чи є помічне від спраги?
– Є, але не те, що рятує від собачого укусу: як бігтимеш позад собаки, він зроду тебе не вкусить, як бігтимеш із питвом назустріч спразі, вона тебе завжди обминатиме.
– Ловлю тебе, виночерпію, на слові! Будь невичерпний! Ще черепушку! Арґус, щоб бачити, був стоокий, а корецький має, як той Бріарей, бути сторуким, аби черпати й черпати.
– Спершу мочеморди, а потім сушеморди!
– Білого! Сип, сип, хай йому біс! Добру повну: язик у мене наче терпуг.
– Смикнімо, службо!
– П'ю до тебе, друзяко! Вперед!
– Пішло, як брехня по селу!
– О lachryma Christi![21]
– Це девіньєрське – піно!
– Біле винце – розкіш!
– Оксамитове, їй-бо!
– Оце воно: карноухе, деруче, вовнясте!
– Друже, по новій!
– Скільки не подаватимуть, ми не скажемо: «Пристав!»
– Ex hoc in hoc[22]. І ніякісінького мошенства! Беру всіх у свідки. Я оце перепив усіх. Я – панотець Перепивайло.
– О п'яндиголови! О жадаки! Посмагли як жаби у болоті!
– Пахолку, друже, повну, та пильнуй, аби з коронкою!
– Просто шапка кардинальська!
– Natura abhorret vacuum.[23]
– Хоть би рісочку – мусі напитися.
– Давай по-бретонській!!
– До дна!! До дна!
– Дерболизнемо цього зілля!
Розділ VI
Яким химерним робом Ґарґантюа на світ народився
Ще не вщухла ця п'яненька перебендя, як Ґарґамелла відчула у животі завійницю. Ґранґузьє підхопився і, гадаючи, ніби то перелоги, почав її найлагіднішими словами заспокоювати; він попросив її лягти на траву під вербичками, мовляв, у неї, як у кобилки, скоро повідростають нові ніженьки, треба тільки перед народженням лялі запастися снагою, болітиме їй, правда, аж-аж, але біль минеться, і за всю муку Бог віддячить радістю, про все лихеє й згадка розвіється.
– Я доведу це тобі (сказав він). Господь (наш Спаситель) рече у Євангелії від святого Івана, голова 16: «Журба жінці, коли вона народжує, а вродить дитятко, вже й пам'яти про болі нема».
– Чи ба! (відповіла вона). Золотії в тебе уста! Я більше люблю слухати Святе Письмо, аніж житіє святої Маргарита і ще якісь там баляси.
– Ти у мене хоробра, як овечка (мовив він). Розроджуйся боржій, а там ми вже з тобою сплодимо другого.
– Ха! (сказала вона). Вам, чоловікам, легко говорити! Ну, та з Божої помоги я для тебе якось постараюся. А все ж лучче, щоб тобі його чикнули.
– Що – чикнули? – спитав Ґранґузьє.
– Га! (відповіла вона). Теє, з чим ти ходиш у мужчинах.
– А, мого припутня? (Він на те)… а кат із ним! Як він так уже тобі упікся, давай сюди ножаку!
– Е, ні, ні! (Це вона). Хай Господь Бог милує! Прости, Боже, мене грішницю. Я й не хотіла – саме вихопилося, не вважай на мене. Я ось проти чого кажу: як Бог не поможе, мені доведеться попомучитися, а все через твій припутень, надто вже ти його пелінтуєш.
– Дарма! Дарма! (заспокоїв він). Бадьорися, хай воли самі йдуть! А я ще смикну чопка. Як тобі стане зле, я буду поряд. Крикни в кулак, і я прибіжу.
Невзабарі почала вона зітхати, зойкати і волати. Умент звідусіль позбігалися пупорізки і при мацанні та лапанні внизу наткнулися на якісь шкуратки та ще й з поганим таким духом, і подумали, що це і є дитятко, а то була кутниця або заднянка – сфінктер (або по-вашому втори) ослаб через те, що породілля об'їлася, тут уже, мабуть, згадувалось, клишками.
Отоді одна мерзосвітниця бабця, пересельниця сюди з-перед шістдесят літ із Брізпайля, що під Сен-Жну, і відома знахарка, й дала Ґарґамеллі якоїсь в'язкої гидоти, від якої у неї так стислися і збіглися втори, що, лелечки, ви б їх не розтягли й зубами. Словом, вийшло як у того біса, який на обідні на честь святого Мартина записував на пергамені, про що теревенили дві модниці, а потім так і не здолав розтягти пергамен зубами.
Через цей трапунок жили устя дитинника понабрякали, і дитятко проскочило просто в порожнисту вену, а далі, видершися діяфрагмою упорівень пліч, де згадана синьо-жила роздвоюється, узяло ліворуч і вилізло у ліве вухо.
З'явившись на світ, дитятко не закричало, як інші немовлята: І-і-і! І-і-і!», ні, воно зарепетувало як на пуп: «Лизькать! Лизькать! Лизькать!» – наче припрохувало усіх лизькати, і його репет було чути від Бюсси до Бібаруа.
Я не певен, що ви повірите у такі химеруваті пологи. Ваша підозра на мене хай і залишається підозрою, але знайте: хто путній, хто здорової думки, той вірить усьому, що почує чи прочитає. Чи ж не казав Соломон у своїх Приповістках, голова 14: «Простодушний іме віри кожному слову» тощо? І чи не сказав святий апостол Павло у Першому Посланні до Коринтян, голова XIII: «Любов у все вірить»? Чому б не повірити і вам? Тому (скажете ви), що тут немає і знаку правди? А я вам скажу, що саме тому вам і треба мені вірити, вірити сліпо, бо сорбонники запевняють, ніби, власне, віра і є знак речей незримих. Хіба щось тут суперечить нашому законові, нашій вірі, здоровому глуздові, Святому Письму? Принаймні сам я так гадаю, що зі святою Біблією це все аж ніяк не розбігається. Бо коли на те була воля Божа, ви ж не станете доводити, ніби Господь не міг так учинити? Ні, ради Бога, не дуріть самих себе химерами. Адже немає такого, чого Богові несила була б і якби він лишень захотів, то все жіноцтво приводило б на світ дитяток через вуха.
Хіба Бахус не вийшов із ребра Юпітерового?
Рокталяд – із п'яти своєї матері?
Крокмуш – із пантофлі мачушиної?
Хіба Мінерва не народилася в мозкові у Юпітера і не вийшла крізь його вухо?
Хіба Адоніс не вийшов із-під кори миррового дерева?
А Кастор і Поллукс – із яйця, висидженого і знесеного Ледою?
А як би ви дивувалися і чудувалися, якби я навів оце цілий розділ із Плінія з розповіддю про дивовижні і протиприродні пологи! Адже із мене не такий завзятий скоробреха, як із нього. Прочитайте III розділ сьомої книги його Природних історій і дайте мені спокій.
– Я доведу це тобі (сказав він). Господь (наш Спаситель) рече у Євангелії від святого Івана, голова 16: «Журба жінці, коли вона народжує, а вродить дитятко, вже й пам'яти про болі нема».
– Чи ба! (відповіла вона). Золотії в тебе уста! Я більше люблю слухати Святе Письмо, аніж житіє святої Маргарита і ще якісь там баляси.
– Ти у мене хоробра, як овечка (мовив він). Розроджуйся боржій, а там ми вже з тобою сплодимо другого.
– Ха! (сказала вона). Вам, чоловікам, легко говорити! Ну, та з Божої помоги я для тебе якось постараюся. А все ж лучче, щоб тобі його чикнули.
– Що – чикнули? – спитав Ґранґузьє.
– Га! (відповіла вона). Теє, з чим ти ходиш у мужчинах.
– А, мого припутня? (Він на те)… а кат із ним! Як він так уже тобі упікся, давай сюди ножаку!
– Е, ні, ні! (Це вона). Хай Господь Бог милує! Прости, Боже, мене грішницю. Я й не хотіла – саме вихопилося, не вважай на мене. Я ось проти чого кажу: як Бог не поможе, мені доведеться попомучитися, а все через твій припутень, надто вже ти його пелінтуєш.
– Дарма! Дарма! (заспокоїв він). Бадьорися, хай воли самі йдуть! А я ще смикну чопка. Як тобі стане зле, я буду поряд. Крикни в кулак, і я прибіжу.
Невзабарі почала вона зітхати, зойкати і волати. Умент звідусіль позбігалися пупорізки і при мацанні та лапанні внизу наткнулися на якісь шкуратки та ще й з поганим таким духом, і подумали, що це і є дитятко, а то була кутниця або заднянка – сфінктер (або по-вашому втори) ослаб через те, що породілля об'їлася, тут уже, мабуть, згадувалось, клишками.
Отоді одна мерзосвітниця бабця, пересельниця сюди з-перед шістдесят літ із Брізпайля, що під Сен-Жну, і відома знахарка, й дала Ґарґамеллі якоїсь в'язкої гидоти, від якої у неї так стислися і збіглися втори, що, лелечки, ви б їх не розтягли й зубами. Словом, вийшло як у того біса, який на обідні на честь святого Мартина записував на пергамені, про що теревенили дві модниці, а потім так і не здолав розтягти пергамен зубами.
Через цей трапунок жили устя дитинника понабрякали, і дитятко проскочило просто в порожнисту вену, а далі, видершися діяфрагмою упорівень пліч, де згадана синьо-жила роздвоюється, узяло ліворуч і вилізло у ліве вухо.
З'явившись на світ, дитятко не закричало, як інші немовлята: І-і-і! І-і-і!», ні, воно зарепетувало як на пуп: «Лизькать! Лизькать! Лизькать!» – наче припрохувало усіх лизькати, і його репет було чути від Бюсси до Бібаруа.
Я не певен, що ви повірите у такі химеруваті пологи. Ваша підозра на мене хай і залишається підозрою, але знайте: хто путній, хто здорової думки, той вірить усьому, що почує чи прочитає. Чи ж не казав Соломон у своїх Приповістках, голова 14: «Простодушний іме віри кожному слову» тощо? І чи не сказав святий апостол Павло у Першому Посланні до Коринтян, голова XIII: «Любов у все вірить»? Чому б не повірити і вам? Тому (скажете ви), що тут немає і знаку правди? А я вам скажу, що саме тому вам і треба мені вірити, вірити сліпо, бо сорбонники запевняють, ніби, власне, віра і є знак речей незримих. Хіба щось тут суперечить нашому законові, нашій вірі, здоровому глуздові, Святому Письму? Принаймні сам я так гадаю, що зі святою Біблією це все аж ніяк не розбігається. Бо коли на те була воля Божа, ви ж не станете доводити, ніби Господь не міг так учинити? Ні, ради Бога, не дуріть самих себе химерами. Адже немає такого, чого Богові несила була б і якби він лишень захотів, то все жіноцтво приводило б на світ дитяток через вуха.
Хіба Бахус не вийшов із ребра Юпітерового?
Рокталяд – із п'яти своєї матері?
Крокмуш – із пантофлі мачушиної?
Хіба Мінерва не народилася в мозкові у Юпітера і не вийшла крізь його вухо?
Хіба Адоніс не вийшов із-під кори миррового дерева?
А Кастор і Поллукс – із яйця, висидженого і знесеного Ледою?
А як би ви дивувалися і чудувалися, якби я навів оце цілий розділ із Плінія з розповіддю про дивовижні і протиприродні пологи! Адже із мене не такий завзятий скоробреха, як із нього. Прочитайте III розділ сьомої книги його Природних історій і дайте мені спокій.
Розділ VII
Як нарекли ҐАрґантюа і як прилюбився він вино цмулити
Добряга Ґранґузьє пив і розважався з гістьми, коли зачув страшенний лемент: то його син, заледвепоявившися на світ, репетував, вимагаючи: «Лизькать! Лизькать! Лизькать!» От батько і гукнув: «Оце ґарґало, ти ба!» Почувши теє, гості нараяли так дитятко й назвати – Ґарґантюа, – бо це перше слово, яке батько вимовив при родинах, – за взірцем і прикладом давніх гебреїв. Батько не заперечував, матері це наймення теж вельми сподобалося. А щоб уговкати дитятко, його почастували вином, потім занурили в купелю та й охрестили, як це заведено у щирих християн.
Тим часом, аби поїти його молоком, пригнано сімнадцять тисяч дев'ятсот тринадцять корів понтільської і бреемонської порід, бо в усій околиці не знайшлося жодної підхожої мамки, здатної нагодувати його груддю. До слова, деякі великовчені скотисти запевняли, що його вигодувала мати, що вона, мовляв, могла зі своїх цицьок націдити тисячу чотириста дві бочки і дев'ять гладишок молока за одним разом, проте це навряд. Що б там не було, усякі міркування про таке цицькоцидіння лунали злецько для благочестивих ушей, відгонячи схизмою.
А як уже збігло рік і дев'ять місяців, дитятко за порадою лікарів почали вивозити. Для нього Жеан Деньйо змайстрував гарний возик, до якого впрягали воликів. То ото в тому возику дитятко всюди й каталося, і кожен зустрічний милувався на нього: пицюрку воно мало гарненьку, і було страх воласте – з вісімнадцятьма волами, до того ж і ревло лише зрідка, хоча калялося щогодини, бо гузно мало ятристе: як-не-як така статура, а тут ще й охота (породжена особливостями організму) до пиття. До речі, безпричинно воно й краплі в рота не брало. Коли ж було сердите, роздратоване, набурмосене або зажурене, дитятко тупотіло ніжками, плакало і верещало, а як даси йому випити, зараз же втишувалося і ставало знову лагідним та веселим.
Одна його бонна божилася мені, що дитятко смоктати так прилюбилося, що на сам брязкіт пугарів і келихів уже умлівало, ніби раюючи наперед. Ось чому з огляду на цю його божисту рису гувернантки забавляли його тим, що брязкали ножем по склянках, скляними затичками по пляшках і навіть накривками по кухлях; у відповідь на цей дзенькіт починалися радісні скоки дитяти, аж колиска гойдалася, і ця мимовільна гойданка супроводжувалася кивами голови, бренькотом пальцями і переливчастими пуками.
Тим часом, аби поїти його молоком, пригнано сімнадцять тисяч дев'ятсот тринадцять корів понтільської і бреемонської порід, бо в усій околиці не знайшлося жодної підхожої мамки, здатної нагодувати його груддю. До слова, деякі великовчені скотисти запевняли, що його вигодувала мати, що вона, мовляв, могла зі своїх цицьок націдити тисячу чотириста дві бочки і дев'ять гладишок молока за одним разом, проте це навряд. Що б там не було, усякі міркування про таке цицькоцидіння лунали злецько для благочестивих ушей, відгонячи схизмою.
А як уже збігло рік і дев'ять місяців, дитятко за порадою лікарів почали вивозити. Для нього Жеан Деньйо змайстрував гарний возик, до якого впрягали воликів. То ото в тому возику дитятко всюди й каталося, і кожен зустрічний милувався на нього: пицюрку воно мало гарненьку, і було страх воласте – з вісімнадцятьма волами, до того ж і ревло лише зрідка, хоча калялося щогодини, бо гузно мало ятристе: як-не-як така статура, а тут ще й охота (породжена особливостями організму) до пиття. До речі, безпричинно воно й краплі в рота не брало. Коли ж було сердите, роздратоване, набурмосене або зажурене, дитятко тупотіло ніжками, плакало і верещало, а як даси йому випити, зараз же втишувалося і ставало знову лагідним та веселим.
Одна його бонна божилася мені, що дитятко смоктати так прилюбилося, що на сам брязкіт пугарів і келихів уже умлівало, ніби раюючи наперед. Ось чому з огляду на цю його божисту рису гувернантки забавляли його тим, що брязкали ножем по склянках, скляними затичками по пляшках і навіть накривками по кухлях; у відповідь на цей дзенькіт починалися радісні скоки дитяти, аж колиска гойдалася, і ця мимовільна гойданка супроводжувалася кивами голови, бренькотом пальцями і переливчастими пуками.
Розділ VIII
Як Ґарґантюа одягався
Іще змальства батько подбав, щоб син ходив у родинних барвах: більом більований і синьом синьований. Одежина забрала чимало праці, і її змайстровано, скроєно й пошито за тодішньою модою. Розкопавши архіви лічильної палати городка Монсоро, я з'ясував, як було убрано хлопчину.
На його сорочку поклали дев'ятсот ліктів шательродського полотна та ще двісті на квадратові ласки під пахвами. Сорочку він мав необорчасту, бо сорочки оборчасті – пізніший винахід тієї вже доби, коли швачки, обламавши на голках кінчики, навчилися орудувати гузицею.
На його купину пішло вісімсот тринадцять ліктів білої саєти, а на шнурівку – тисяча п'ятсот дев'ять з половиною собачих шкурок. Саме тоді почали пристьобувати до камзола плюндри, а не камзол до плюндрів, що протиприродно, як переконливо довів Оккам у коментарях до Exponibilia[24] магістра Плюндри.
На плюндри пішло сто п'ять із третиною ліктів білого вовняного краму. А скроєно їх на взір колон з уторами і вильотами ззаду: хай дихають нирки. І над кожним вильотом угорі були пишні бганки із блакитного дамасту. Слід сказати, що хлопцеві стегна були дуже гарні й вельми личили під його статуру.
На гульфик пішло шістнадцять з чвертю ліктя того ж таки вовняного краму, і зшито його на штиб дуги, а стягувався він двома чудовими золотими клямрами з емалевими гачечками, і в кожну клямру повставлювано по смарагду завбільшки з помаранчу. Смарагд-бо (як запевняє Орфей у своїй книзі De lapidibus[25] та Пліній, libro ultimo[26]) підтримує грішне тіло дрочливим і замашним.
Гульфиковий випуст витикався на одну канну і мав, як і плюндри, вильоти і теж із пишними бганками угорі того ж таки блакитного дамасту. Дивлячись на канетільовий гафт, на вигадливе ювелірне плетиво, щирими діямантами, рубінами, туркусом, смарагдами і перським жемчугом обсаджене, ви, мабуть, порівняли б його з гарним рогом достатку, як його ото вдають на антиках, – десь такі подарувала двом німфам, Адрестеї та їді, Юпітеровим годувальницям, Рея. Завжди пановитий і смаковитий, завжди розкішний і гордопишний, завжди сочистий і рожаїстий, повний броду, повний плоду, справжній міх, повний всіх утіх, Богом святим свідчуся, гульфик просто очі на себе брав. Одначе дрібніше я вам розповім про це у своїй книзі Про переваги гульфиків. Наразі ж лише скажу, що гульфик був із розмахом і завдовжки і завширшки, а всередині туго натоптаний здобіль, куди там до нього таким нібито гульливим гульфикам цілої тічки жевжиків, на ділі підбитим, на превелике розчарування білої челяді, вітром.
На черевики пішло чотириста ліктів сіро-буро-малинового оксамиту. Оксамит спершу розкраяно на рівненькі смужки, а смужки ті вшито однаковими вальцями.
На підошви зужитковано тисячу сто коров'ячих шкур білого кольору, а носаки у черевиків змайстровано кінчасті.
На камзол пішло тисячу вісімсот ліктів лазурового оксамиту, розшитого кругом винограддям, а посередині – кухлями зі срібної нитки, обплетеними золотими кільчиками з силою-силенною перлинок: чим вам не знак, що господар вискочить колись у доброго чаркодуя.
Пас йому зшито із трьохсот п'ятдесяти ліктів шовкової саржі, переполаса біло-блакитної (як пам'ять мене не зраджує).
Шпада була у нього не валенсійська, а запоясник – не сарагонський, бо батько зневажав отих усіх налиганих гідальго, отих усіх клятих вихрестів; ні, Ґарґантюа мав гарну дерев'яну шпажку і мазаної шкіри кинджальчик, і те і те розцяцьковане й визолочене, очей не відведеш.
На його сорочку поклали дев'ятсот ліктів шательродського полотна та ще двісті на квадратові ласки під пахвами. Сорочку він мав необорчасту, бо сорочки оборчасті – пізніший винахід тієї вже доби, коли швачки, обламавши на голках кінчики, навчилися орудувати гузицею.
На його купину пішло вісімсот тринадцять ліктів білої саєти, а на шнурівку – тисяча п'ятсот дев'ять з половиною собачих шкурок. Саме тоді почали пристьобувати до камзола плюндри, а не камзол до плюндрів, що протиприродно, як переконливо довів Оккам у коментарях до Exponibilia[24] магістра Плюндри.
На плюндри пішло сто п'ять із третиною ліктів білого вовняного краму. А скроєно їх на взір колон з уторами і вильотами ззаду: хай дихають нирки. І над кожним вильотом угорі були пишні бганки із блакитного дамасту. Слід сказати, що хлопцеві стегна були дуже гарні й вельми личили під його статуру.
На гульфик пішло шістнадцять з чвертю ліктя того ж таки вовняного краму, і зшито його на штиб дуги, а стягувався він двома чудовими золотими клямрами з емалевими гачечками, і в кожну клямру повставлювано по смарагду завбільшки з помаранчу. Смарагд-бо (як запевняє Орфей у своїй книзі De lapidibus[25] та Пліній, libro ultimo[26]) підтримує грішне тіло дрочливим і замашним.
Гульфиковий випуст витикався на одну канну і мав, як і плюндри, вильоти і теж із пишними бганками угорі того ж таки блакитного дамасту. Дивлячись на канетільовий гафт, на вигадливе ювелірне плетиво, щирими діямантами, рубінами, туркусом, смарагдами і перським жемчугом обсаджене, ви, мабуть, порівняли б його з гарним рогом достатку, як його ото вдають на антиках, – десь такі подарувала двом німфам, Адрестеї та їді, Юпітеровим годувальницям, Рея. Завжди пановитий і смаковитий, завжди розкішний і гордопишний, завжди сочистий і рожаїстий, повний броду, повний плоду, справжній міх, повний всіх утіх, Богом святим свідчуся, гульфик просто очі на себе брав. Одначе дрібніше я вам розповім про це у своїй книзі Про переваги гульфиків. Наразі ж лише скажу, що гульфик був із розмахом і завдовжки і завширшки, а всередині туго натоптаний здобіль, куди там до нього таким нібито гульливим гульфикам цілої тічки жевжиків, на ділі підбитим, на превелике розчарування білої челяді, вітром.
На черевики пішло чотириста ліктів сіро-буро-малинового оксамиту. Оксамит спершу розкраяно на рівненькі смужки, а смужки ті вшито однаковими вальцями.
На підошви зужитковано тисячу сто коров'ячих шкур білого кольору, а носаки у черевиків змайстровано кінчасті.
На камзол пішло тисячу вісімсот ліктів лазурового оксамиту, розшитого кругом винограддям, а посередині – кухлями зі срібної нитки, обплетеними золотими кільчиками з силою-силенною перлинок: чим вам не знак, що господар вискочить колись у доброго чаркодуя.
Пас йому зшито із трьохсот п'ятдесяти ліктів шовкової саржі, переполаса біло-блакитної (як пам'ять мене не зраджує).
Шпада була у нього не валенсійська, а запоясник – не сарагонський, бо батько зневажав отих усіх налиганих гідальго, отих усіх клятих вихрестів; ні, Ґарґантюа мав гарну дерев'яну шпажку і мазаної шкіри кинджальчик, і те і те розцяцьковане й визолочене, очей не відведеш.