Франсуа Рабле
Гаргантюа та Пантагрюель
Корок геть!
Від перекладача
«Твір Рабле у французькому письменстві, мабуть, найскладніший. Малларме проти нього легкий», – писав Мішель Бютор, фундатор нового роману. Культурний радник французького посольства Олів'є Ґійом, підтримуючи мене, застеріг: «Але яких там слів тільки нема!» Академік Дмитро Затонський стверджує, що в Рабле мова не засіб, а самоціль, і витикає авторові «абсурдну множинність синонімічних перерахувань».
Отож, цю житійну історію про двох велетів, двох великолюдів, двох височенців (синоніми, так синоніми!), Ґарґангюа та його сина Пантаґрюеля, на мій суд, годі було доносити до нашого українського читача інакше, як з допомогою мовної гіперболізації.
Ідеального перекладача Франсуа Рабле я бачу в особі Миколи Лукаша і за камертон мені правило перекладене ним віршоване звертання письменника до читальника з рядком «я так собі веселий балабон» і утворений від Ґарґантюа прикметник «ґарґантюйський».
Франсуа Рабле – поліглот, знавець мертвих і всіх сусідніх і майже сусідніх із Францією мов, там, де йому бракує французького, він ліпить ґасконське чи бретонське слівце, – до того ж, згадаймо, як його герой Панурґ, блиснувши знанням європейських язиків, серед них і баскійського, озивається на домір злого до нешугованих співрозмовників трьома вигаданими ним самим волапюками. А згодом, подорожуючи, тлумачить товаришам, що означає сказане по-ліхтарному.
Сторінки цієї великої книги рясніють дивацькими, загадковими, за Бахтіним, амбівалентними за сенсом і звучанням словами. Ось маленький приклад: «(Діоген) варив мулярам, а потім у свою дмухавку дмухав на дмухання дмухарів».
За свідченням історика Мішле, Рабле збирав мудрість у народній стихії старовинних провінційних говірок, прислів Чв, приказок, бурсацьких фарсів, з уст дурників і блазнів.
Ваш слуга покірний чи покірник теж, починаючи з 17 років, заповнював чудними вокабулами записники. Розгортаю перший, ще студентських часів. Тушанина, зілина, молявка, завішуватися.
«Нелітературність» Рабле підкріплюється передовсім його позалітературною мовою, протипоставленою офіційній і нормативній мові. Цілком можна говорити і про «нелітературність» його перекладача і про перекладацьку позалітературну мову. Перекладач рано відчув потребу повернення до живої людової мови і мови класиків, де існує стільки питомих слів, даремно списаних недалекоглядними мовознавцями як застарілі, архаїчні, діалектні, дореволюційні, західні, обмежені, церковнослов'янські.
А потім треба врахувати свавільне раблезіанське змішання стилів, макаронічність, гротеск, зниження, а передусім історичну позачасовість, коли невідомо не те що коли живуть його персонажі, за панування Риму, за Людовіка чи за царя Гороха, а навіть коли сам твір був написаний, як це видно на титулі книжки, там красується – во время оно, отож і перекладач може сміливо заявити, що його переклад зроблений у дні оні – за гетьманщини чи за київських королів, і цілком закономірно скористатися якимсь висловом із мазепинської грамоти чи з Нестора літописця.
Між іншим, капітально готуючись до цієї роботи, тлумач заздалегідь запасся собі на підмогу двома перекладами Рабле, зробленими з давньофранцузької на сучасну французьку. Але тут його чекало цілковите розчарування. Земляки-перекладачі, а це сорбонники й університетчики, виступили цензорами і нормалізаторами «дикої» раблезіанської францужчини, видираючи з м'ясом загонисті слова і виготовляючи бліді копії, які можна дозволити і для дітей.
Почуту в народі лексику підкидав мені і мій постійний редактор Валентин Корнієнко. Наприклад, не тільки у Франції шінонці називають ширіньку по-своєму, а і в Україні мостовищани, як засвідчив Валентинів батько Олекса Зосимович, цю нашивку на штанях охрестили дуже дотепно: крісло!
Природно, що вибуялий на такому грунті український текст вимагав і повернення до давнього правопису харківських професорів, як цього колись добивався, щоправда безуспішно, Микола Лукаш при підготовці першого видання свого перекладу Боккаччієвого Декамерона.
А тепер, як ви дочитаєтеся до згадки про добре біле дівоньєрське вино з виноградника, що під високою горобиною, трохи вище Гайворонячої ліщини, то знайте, що автор цього роману в Дівоньєрі (по-нашому Ворожба) народився. А як дійдете до моління Панурґа під час морської хвищі до Господа перенести його з корабля на твердь до шіненського пиріжечника Інокентія, ближче до розмальованої винарні, то затямте, що в Шіноні автор жив і вчився. І взагалі, ви відчуєте, наскільки ця книга ряснопантаґрюелецвітна, як почнете пантаґрюельствувати з книгою в одній руці і келишком червоного у другій.
У Дівоньєрі, а це під Шіноном, де навіть по мурах музейного комплексу в'ється лоза, двоє відомих перекладачів за розгляданням, як це роблять усі відвідувачі, ліжка з балдахіном, у якому письменник народився, винотоки, друкарського верстата і книжок XVI віку, а також усюдисущих пляшок, за купівлею листівок із портретами Рабле, зокрема пензля Делакруа і Матіса, про згадане в романі біле дівоньєрське якось забули. Зате шінонське вино, куплене у місцевих монахів, рецепт якого зберігається в монастирі ще з раблезіанських часів, не лише боговито скрашувало автомобільну мандрівку з Пуатьє до Будапешта, а, позбувшись уже на київській Русанівці останнього з припасів корка, ще й запалило на це переднє слово перекладача.
Отож, цю житійну історію про двох велетів, двох великолюдів, двох височенців (синоніми, так синоніми!), Ґарґангюа та його сина Пантаґрюеля, на мій суд, годі було доносити до нашого українського читача інакше, як з допомогою мовної гіперболізації.
Ідеального перекладача Франсуа Рабле я бачу в особі Миколи Лукаша і за камертон мені правило перекладене ним віршоване звертання письменника до читальника з рядком «я так собі веселий балабон» і утворений від Ґарґантюа прикметник «ґарґантюйський».
Франсуа Рабле – поліглот, знавець мертвих і всіх сусідніх і майже сусідніх із Францією мов, там, де йому бракує французького, він ліпить ґасконське чи бретонське слівце, – до того ж, згадаймо, як його герой Панурґ, блиснувши знанням європейських язиків, серед них і баскійського, озивається на домір злого до нешугованих співрозмовників трьома вигаданими ним самим волапюками. А згодом, подорожуючи, тлумачить товаришам, що означає сказане по-ліхтарному.
Сторінки цієї великої книги рясніють дивацькими, загадковими, за Бахтіним, амбівалентними за сенсом і звучанням словами. Ось маленький приклад: «(Діоген) варив мулярам, а потім у свою дмухавку дмухав на дмухання дмухарів».
За свідченням історика Мішле, Рабле збирав мудрість у народній стихії старовинних провінційних говірок, прислів Чв, приказок, бурсацьких фарсів, з уст дурників і блазнів.
Ваш слуга покірний чи покірник теж, починаючи з 17 років, заповнював чудними вокабулами записники. Розгортаю перший, ще студентських часів. Тушанина, зілина, молявка, завішуватися.
«Нелітературність» Рабле підкріплюється передовсім його позалітературною мовою, протипоставленою офіційній і нормативній мові. Цілком можна говорити і про «нелітературність» його перекладача і про перекладацьку позалітературну мову. Перекладач рано відчув потребу повернення до живої людової мови і мови класиків, де існує стільки питомих слів, даремно списаних недалекоглядними мовознавцями як застарілі, архаїчні, діалектні, дореволюційні, західні, обмежені, церковнослов'янські.
А потім треба врахувати свавільне раблезіанське змішання стилів, макаронічність, гротеск, зниження, а передусім історичну позачасовість, коли невідомо не те що коли живуть його персонажі, за панування Риму, за Людовіка чи за царя Гороха, а навіть коли сам твір був написаний, як це видно на титулі книжки, там красується – во время оно, отож і перекладач може сміливо заявити, що його переклад зроблений у дні оні – за гетьманщини чи за київських королів, і цілком закономірно скористатися якимсь висловом із мазепинської грамоти чи з Нестора літописця.
Між іншим, капітально готуючись до цієї роботи, тлумач заздалегідь запасся собі на підмогу двома перекладами Рабле, зробленими з давньофранцузької на сучасну французьку. Але тут його чекало цілковите розчарування. Земляки-перекладачі, а це сорбонники й університетчики, виступили цензорами і нормалізаторами «дикої» раблезіанської францужчини, видираючи з м'ясом загонисті слова і виготовляючи бліді копії, які можна дозволити і для дітей.
Почуту в народі лексику підкидав мені і мій постійний редактор Валентин Корнієнко. Наприклад, не тільки у Франції шінонці називають ширіньку по-своєму, а і в Україні мостовищани, як засвідчив Валентинів батько Олекса Зосимович, цю нашивку на штанях охрестили дуже дотепно: крісло!
Природно, що вибуялий на такому грунті український текст вимагав і повернення до давнього правопису харківських професорів, як цього колись добивався, щоправда безуспішно, Микола Лукаш при підготовці першого видання свого перекладу Боккаччієвого Декамерона.
А тепер, як ви дочитаєтеся до згадки про добре біле дівоньєрське вино з виноградника, що під високою горобиною, трохи вище Гайворонячої ліщини, то знайте, що автор цього роману в Дівоньєрі (по-нашому Ворожба) народився. А як дійдете до моління Панурґа під час морської хвищі до Господа перенести його з корабля на твердь до шіненського пиріжечника Інокентія, ближче до розмальованої винарні, то затямте, що в Шіноні автор жив і вчився. І взагалі, ви відчуєте, наскільки ця книга ряснопантаґрюелецвітна, як почнете пантаґрюельствувати з книгою в одній руці і келишком червоного у другій.
Такий Шінон і нині, з каменем мостів, набережних, опасань, фортечних мурів і веж, серед зелені крислатих лип і платанів. Повновода В'єнна обмиває його, поспішаючи за кілька десятків кілометрів улитися в Луару. У Велику французьку революцію місто навіть носило подвійну назву Шінон-Рабле. Звичайно, перекладач, завітавши сюди з другом Володимиром Боичуком, теж тлумачем, тільки що з української на французьку, не міг не сфотографуватися під пам'ятником Франсуа Рабле. У перекладача на голові було бейсбольне кепі, а на голові його автора учена рогачка. Бронзовий метр Франсуа спирався ліктем на пюпітр із розгорнутим своїм безсмертним манускриптом, і гостеві з України було приємно усвідомлювати, що він не тільки зумів прочитати ці нетлінні сторінки з-старофранцузьки, а й достеменно переказати їх краянам, не минаючи ані титли, ніже тої коми.
Шінон, малесенький Шінон,
А в світі славиться як он!
Лежить на камені, зелений,
І дивиться згори на В'єнну.
У Дівоньєрі, а це під Шіноном, де навіть по мурах музейного комплексу в'ється лоза, двоє відомих перекладачів за розгляданням, як це роблять усі відвідувачі, ліжка з балдахіном, у якому письменник народився, винотоки, друкарського верстата і книжок XVI віку, а також усюдисущих пляшок, за купівлею листівок із портретами Рабле, зокрема пензля Делакруа і Матіса, про згадане в романі біле дівоньєрське якось забули. Зате шінонське вино, куплене у місцевих монахів, рецепт якого зберігається в монастирі ще з раблезіанських часів, не лише боговито скрашувало автомобільну мандрівку з Пуатьє до Будапешта, а, позбувшись уже на київській Русанівці останнього з припасів корка, ще й запалило на це переднє слово перекладача.
А ось i словарик, за взірцем раблезіанського глосарія, укладений для тих читачів, які утримаються сміятися до другої книги:
авряк – баран-сім'яник
альгвазил – судовий виконавець
амантка – коханка, полюбовниця
амбараш – халепа, труднощі
анація – халепа
апретура – обробка тканини, розчин для обробки шкіри
атрамент – чорнило
афронт – кривда, образа
базгранина – мазня, тарабарщина
баніта – вигнанець
банітований – вигнаний
баніція – вигнання
басамани – смуги на шкірі, сліди від побиття
батура – батіг
бахмат – румак (ратний кінь)
белебень – горб, відкрите високе місце
бескеття – скелі
боржій – мерщій
бришкати – високо носитися
бурчимуха – ґедзь
вакувати – байдикувати
варґи – губи
варунок – умова, обставина
ведлуґ – згідно з
виґрамулятися – видертися
визворотки – виверти, викрутаси
вильоти – відкидні рукави
витребаси – витребеньки
вконтентовувати – вдовольняти
гаджга – крики для цькування собаки
герць – поєдинок
гладишка – глечик
гойний – щедрий
гойність – щедрість
голосівка – голосна літера
горливий – запопадливий
гризький – ущипливий, ядучий
гузиця – тупий кінець голки
гуторити – балакати
ґантований – у рукавичках
ґриська, варениця, шмондя, мушля – розкішниця, вагіна
дамаст – одамашок (тканина)
дерій – грабіжник, хапуга, здирця
дешпетувати – злодіячити
до гаріля – до останку
досугий – ветхий, старий
дроґист, биляр – знахар-травник
дроковиця – пора у травні і червні, коли скот зазнає нападу ґедзів і дрочиться
жакемар – чоловічок, фігурка у старовинних дзиґарях, дзиґарі з фігурками
желіпати – кричати непутнім голосом
жоломійка – сопілка
закарваші – відвороти на холошах, на рукавах
закатрупити – убити когось
заклечати – прикрасити (гіллям, зіллям)
замчанин – хазяїн чи мешканець замку
зарізяка – розбишака
застянок – хутір
здобіль – удосталь, уповні, удозвіль
здрайця – зрадник
змирщина – мирова (оборудка), полюбовна домовленість
ігреневий – каштановий, буланий
іжатець – дикобраз
імпет – натиск, порив
іскаляти – забруднити
кабза – калитка, гаманець
кагла – задній прохід
какавельки, оковелки, жовтляки – людське лайно
калавурити – вартувати
калантарити – голосно базікати
калугер – чернець
каплун – вихолощений півень
каптій – скупердя
карахонька – різновид маленького гарбузика (у Грінченка)
карнавка – кухоль для збору грошей
каутелі – лестощі
квисля – рева
ке, кете – дай, давай
кентен – метання списів (гра)
кеп – дурень
кертиця – кротиця
кларет – біле вино
клишки – кишки
клуса, навтрюхи, дриндом – рись у коня
клямри – гачки, застібки на книзі
консистувати – стояти постоєм (у Куліша)
контрескарп – передня пологість зовнішнього рову укріплення
кородитися – скаржитися на біль
корх – міра довжини в ширину долоні або в чотири пальці
коряк – ковшик
котвиця – якір
кумельга – перевертом
кунштик – малюнок (у Шевченка)
купражити – пиячити
кутернога – кульгавий, кульга
кухва – бочка
куць – чорт, біс
лагоминки – солодощі
ланець – негідник
лахва – вигода
лембик – алембик, перепускний, переганяльний куб
лемеха, лемішка – флегматик, незграба
лотр – злодій, нероба, негідник
луп – здобич, награбоване
лупій – гицель, живолуп, деришкура
малахвія – сім'я, рідина
мантула, цюрка, холодило, бобурка, штирхайло – прутень, славень
мартопляс – фігляр, шалапут
микуляти – кліпати (очима)
мляскати – чавкати
модло – модель, взірець, шаблон
момсатися – баритися, возитися
мочеморда – п'яничка
мугиряччя – мужва
надіб – зілля
надіб'я – речовина, знадіб'я, матеріял
надха – відриг, відгик
нанашко – хрещений батько
наопач – навпроти, у протилежний бік
наскараблятися – наживатися, багатіти
невинятко – невинне дитятко
ненатлий – невситимий
нетеча – болото
ногавиці – штани
обляги – пора, коли люди лягають спати
одукований – освічений
окаряч – розставляючи ноги
окульбачити – осідлати
орація, рація – промова
отуха – підбадьорювання, втіха
оханути – привести до тями
очкур, чубрій – селюк
пелінтувати – викохувати щось, панькатися з чимось
пеня – напасть, причепа, штраф
перебаранчати – перешкоджати, заважати
перебендя – балаклій
переднити – поставити нове дно в бочці
переполаса – упереміж, почережно
півтузіня – півдюжини
підшкильнути – пожартувати
плюндри – штани до колін з пишними бганками угорі
помоцюватися – поморочитися, докласти зусиль
попас – корм на пасовищі, випас
порскливий – ковзький, невловний
посельство – посольство
пранці – сифіліс
предковіцький – давній, старосвітський
прибаги – схотінки, капризи
припутень – дикий голуб
присок – зола
пруеси – подвиги (у Достоєвського)
пугар – кубок, келих
пужити – дзюрити, мочитися
пуздро – сечовий міхур, калитка у тварин
путря – юшка з ячменю і солодкого квасу
пушило – підмагач, попихач
рахавка – зелена жабка
реверенда – сутана
регула – правило
риж – рис
риштунок – обладунок
румак – бойовий кінь
саєта – тонке сукно
сбір – агент, сищик
секимбашка – кат, різун, обезглавлювання
сивак – сивий, темно-сірий віл, порода голубів
скозуватися – сваритися, сперечатися
скраклі – городки (гра)
скримцювати – зв'язати
сницар – скульптор
спинковий – добірний
справилля – знаряддя, інструменти
старунок – доглядання, старання
стрижій – перукар
сустенція – споживок, харч
суціга – причепа, крючок
тандитник – лахмітник
танший – дешевший
тарапати – клопоти, труднощі
таркач – масть коня, білий з чорними або рудими плямами тарча – щит
трамонтана – вітер з моря
трепітка – перо, пір'їна (на капелюсі)
трусь – кролик
тузінь – дюжина
туркус – бірюза (в оповіданні Сон Коцюбинського)
увихайло – зітхальник, поклонник
угрущання – умовляння з погрозою
узанція – практика, ужиток
уринал – нічний горщик
угори, втори – сфінктер, круговий м'яз, що стискає або замикає при скороченні зовнішній отвір
утрібка – потрух, тельбухи (у Гоголя)
ферула – лінійка; бути під ферулою – під наглядом у когось, проходити вишкіл
хаптом – спохвату, похапцем, прихапцем
хіпесник – спритник, грабіжник
хіснуватися – користуватися
хлань – безодня, пучина
хляки – кендюх, рубець, фляки
хоха – дивовижа, чудовисько
пахнути – стрибнути
цвенькати – говорити не по-нашому
цизорик – складаний ножик
чави – давильня, винотока
чардак – палуба
чингал – кинджал
шанька – торбина з вівсом
шарлат – багрянець, пурпур
шахварь – ключник
шваба – образа, кривда
шелестівка – приголосна літера
шермицерія – фехтування
плямувати – перемивати кишки на ковбаси
шпакляр – той, хто шпаклює, замазує
штудерно – вигадливо
шурабурити – хапати, грабувати
щирувати – говорити по щирості, сповідуватися
югнути – шаснути, побігти
ядлоспис – меню
яломок – шапочка
ярміс – спосіб, манера діяти
P. S. До того ж багато слів, не лише рідних, а й чужих Рабле скував задля словесної гри, отож подекуди вони так і зостаються загадковими.
альгвазил – судовий виконавець
амантка – коханка, полюбовниця
амбараш – халепа, труднощі
анація – халепа
апретура – обробка тканини, розчин для обробки шкіри
атрамент – чорнило
афронт – кривда, образа
базгранина – мазня, тарабарщина
баніта – вигнанець
банітований – вигнаний
баніція – вигнання
басамани – смуги на шкірі, сліди від побиття
батура – батіг
бахмат – румак (ратний кінь)
белебень – горб, відкрите високе місце
бескеття – скелі
боржій – мерщій
бришкати – високо носитися
бурчимуха – ґедзь
вакувати – байдикувати
варґи – губи
варунок – умова, обставина
ведлуґ – згідно з
виґрамулятися – видертися
визворотки – виверти, викрутаси
вильоти – відкидні рукави
витребаси – витребеньки
вконтентовувати – вдовольняти
гаджга – крики для цькування собаки
герць – поєдинок
гладишка – глечик
гойний – щедрий
гойність – щедрість
голосівка – голосна літера
горливий – запопадливий
гризький – ущипливий, ядучий
гузиця – тупий кінець голки
гуторити – балакати
ґантований – у рукавичках
ґриська, варениця, шмондя, мушля – розкішниця, вагіна
дамаст – одамашок (тканина)
дерій – грабіжник, хапуга, здирця
дешпетувати – злодіячити
до гаріля – до останку
досугий – ветхий, старий
дроґист, биляр – знахар-травник
дроковиця – пора у травні і червні, коли скот зазнає нападу ґедзів і дрочиться
жакемар – чоловічок, фігурка у старовинних дзиґарях, дзиґарі з фігурками
желіпати – кричати непутнім голосом
жоломійка – сопілка
закарваші – відвороти на холошах, на рукавах
закатрупити – убити когось
заклечати – прикрасити (гіллям, зіллям)
замчанин – хазяїн чи мешканець замку
зарізяка – розбишака
застянок – хутір
здобіль – удосталь, уповні, удозвіль
здрайця – зрадник
змирщина – мирова (оборудка), полюбовна домовленість
ігреневий – каштановий, буланий
іжатець – дикобраз
імпет – натиск, порив
іскаляти – забруднити
кабза – калитка, гаманець
кагла – задній прохід
какавельки, оковелки, жовтляки – людське лайно
калавурити – вартувати
калантарити – голосно базікати
калугер – чернець
каплун – вихолощений півень
каптій – скупердя
карахонька – різновид маленького гарбузика (у Грінченка)
карнавка – кухоль для збору грошей
каутелі – лестощі
квисля – рева
ке, кете – дай, давай
кентен – метання списів (гра)
кеп – дурень
кертиця – кротиця
кларет – біле вино
клишки – кишки
клуса, навтрюхи, дриндом – рись у коня
клямри – гачки, застібки на книзі
консистувати – стояти постоєм (у Куліша)
контрескарп – передня пологість зовнішнього рову укріплення
кородитися – скаржитися на біль
корх – міра довжини в ширину долоні або в чотири пальці
коряк – ковшик
котвиця – якір
кумельга – перевертом
кунштик – малюнок (у Шевченка)
купражити – пиячити
кутернога – кульгавий, кульга
кухва – бочка
куць – чорт, біс
лагоминки – солодощі
ланець – негідник
лахва – вигода
лембик – алембик, перепускний, переганяльний куб
лемеха, лемішка – флегматик, незграба
лотр – злодій, нероба, негідник
луп – здобич, награбоване
лупій – гицель, живолуп, деришкура
малахвія – сім'я, рідина
мантула, цюрка, холодило, бобурка, штирхайло – прутень, славень
мартопляс – фігляр, шалапут
микуляти – кліпати (очима)
мляскати – чавкати
модло – модель, взірець, шаблон
момсатися – баритися, возитися
мочеморда – п'яничка
мугиряччя – мужва
надіб – зілля
надіб'я – речовина, знадіб'я, матеріял
надха – відриг, відгик
нанашко – хрещений батько
наопач – навпроти, у протилежний бік
наскараблятися – наживатися, багатіти
невинятко – невинне дитятко
ненатлий – невситимий
нетеча – болото
ногавиці – штани
обляги – пора, коли люди лягають спати
одукований – освічений
окаряч – розставляючи ноги
окульбачити – осідлати
орація, рація – промова
отуха – підбадьорювання, втіха
оханути – привести до тями
очкур, чубрій – селюк
пелінтувати – викохувати щось, панькатися з чимось
пеня – напасть, причепа, штраф
перебаранчати – перешкоджати, заважати
перебендя – балаклій
переднити – поставити нове дно в бочці
переполаса – упереміж, почережно
півтузіня – півдюжини
підшкильнути – пожартувати
плюндри – штани до колін з пишними бганками угорі
помоцюватися – поморочитися, докласти зусиль
попас – корм на пасовищі, випас
порскливий – ковзький, невловний
посельство – посольство
пранці – сифіліс
предковіцький – давній, старосвітський
прибаги – схотінки, капризи
припутень – дикий голуб
присок – зола
пруеси – подвиги (у Достоєвського)
пугар – кубок, келих
пужити – дзюрити, мочитися
пуздро – сечовий міхур, калитка у тварин
путря – юшка з ячменю і солодкого квасу
пушило – підмагач, попихач
рахавка – зелена жабка
реверенда – сутана
регула – правило
риж – рис
риштунок – обладунок
румак – бойовий кінь
саєта – тонке сукно
сбір – агент, сищик
секимбашка – кат, різун, обезглавлювання
сивак – сивий, темно-сірий віл, порода голубів
скозуватися – сваритися, сперечатися
скраклі – городки (гра)
скримцювати – зв'язати
сницар – скульптор
спинковий – добірний
справилля – знаряддя, інструменти
старунок – доглядання, старання
стрижій – перукар
сустенція – споживок, харч
суціга – причепа, крючок
тандитник – лахмітник
танший – дешевший
тарапати – клопоти, труднощі
таркач – масть коня, білий з чорними або рудими плямами тарча – щит
трамонтана – вітер з моря
трепітка – перо, пір'їна (на капелюсі)
трусь – кролик
тузінь – дюжина
туркус – бірюза (в оповіданні Сон Коцюбинського)
увихайло – зітхальник, поклонник
угрущання – умовляння з погрозою
узанція – практика, ужиток
уринал – нічний горщик
угори, втори – сфінктер, круговий м'яз, що стискає або замикає при скороченні зовнішній отвір
утрібка – потрух, тельбухи (у Гоголя)
ферула – лінійка; бути під ферулою – під наглядом у когось, проходити вишкіл
хаптом – спохвату, похапцем, прихапцем
хіпесник – спритник, грабіжник
хіснуватися – користуватися
хлань – безодня, пучина
хляки – кендюх, рубець, фляки
хоха – дивовижа, чудовисько
пахнути – стрибнути
цвенькати – говорити не по-нашому
цизорик – складаний ножик
чави – давильня, винотока
чардак – палуба
чингал – кинджал
шанька – торбина з вівсом
шарлат – багрянець, пурпур
шахварь – ключник
шваба – образа, кривда
шелестівка – приголосна літера
шермицерія – фехтування
плямувати – перемивати кишки на ковбаси
шпакляр – той, хто шпаклює, замазує
штудерно – вигадливо
шурабурити – хапати, грабувати
щирувати – говорити по щирості, сповідуватися
югнути – шаснути, побігти
ядлоспис – меню
яломок – шапочка
ярміс – спосіб, манера діяти
P. S. До того ж багато слів, не лише рідних, а й чужих Рабле скував задля словесної гри, отож подекуди вони так і зостаються загадковими.
Престрахолюдне житіє великого Ґарґантюа, батька Пантаґрюеля,
написана во время оно магістром Алькофрібасом, збирачем квінтесенції, книга ряснопантагрюелецвітна
До читальника
Читальнику, що сів за книгу ти!
Тримай у жмені враження химерне
І, вчитуючись, носом не крути:
У ній нема ні злоби, ані скверни.
Нехай не все у книзі повнозерне,
Та знаєте – сказать сміховину
Такої я нагоди не мину,
А ще як бачу пику похоронну.
Хай сміх – не плач – панує на кону.
Сміятися ж судилось нам до скону.
Одавторове слово
Мочеморди преславнії і ви, шовкошитні ходячі пранці (вам-бо, а не кому іншому, присвячені мої писання). У Платоновому діалогові Бенкет Алківіяд, зохвалюючи свого учителя Сократа, от уже хто філософ над філософами, прирівнював його, між іншим, до силенів. Силенами звалися колись шкатулки, їх ще й досі продають по аптеках, зверху на них понамальовувано кумедні й утішні фігурки, всяких там гарпій, сатирів, гусаків на загнузді, рогатих зайців, качок-в'ючаків, крилатих цапів, оленів у запрягу та інші прецікаві кунштики, понавигадувані, аби людей веселити (чим і займався Силен, доброго Бахуса напутник), а всередині зберігалося дороге надіб'я, як-от бальзам, сіра амбра, амом, мускус, цибет, потовчені в порошок самоцвіти та інші коштовності. Такий, як запевняв Алківіяд, був і Сократ: на вулиці оцінюючи його зовнішність, ви не дали б за нього щербатого мідяка, такий він був із себе препоганий і манерами неоковирний: ніс кирпою, погляд сторч, вираз на обличчі якийсь пришелепкуватий, поведенція простацька, убрання убоге, жив він біду прикупивши, з жінками сварився, служити ніде не міг, охочий був жартувати, не проливав, любив підшкильнути, а все, щоб приховати божисту свою мудрість. Але як ви шкатулу цю відкриєте, то всередині знайдете небесний, многоцінний надіб: дотепність просто-таки надлюдську, чесноту дивовижну, звагу нездоланну, тверезість неподобну, життєлюбство незнищенне, гарт непохитний, а крім того, цілковиту зневагу до всього, ради чого рід людський стільки дбає, бігає, гарує, мандрує і воює.
На що, по-вашому, б'є оце переднє слово і моя засторога? А ось на що, учнівство моє дороге та інше гультяйство! Читаючи цікаві назви деяких книжок мого компонування, скажімо, Ґарґантюа, Пантаґрюель, Феспент, Про вигоду гульфиків, Горох у салі cum commento[1] тощо, ви поспішаєте вивести, що в цих творах ідеться лише про курзу-верзу, гиль-гуси та всякі інші веселі побрехеньки, тим-то заледве побачивши щось на сорочці (себто на титулі), але ще не втямивши що й до чого, ви вже ладні реготати і потішатися. Одначе людські витвори не заслуговують, щоб їх так легковажили. Ви ж бо самі кажете, що не всяк чернець, на кому клобук, що в декого на нозі сап'ян рипить, а в борщі трясця кипить, і що на тому хоть і плащ гишпанський, але гишпанської доблести в ньому нема і в заводі. Отож розгорніть сюю книжчину і гарненько зважте, про що в ній мова мовиться. Тоді ви зрозумієте, що надіб'я, яке вона містить, зовсім не те, яке прирікала шкатулка, іншими словами, речі, що тут викладаються, не такі вже й безрозумні, як можна подумати, читаючи заголовок.
І хай навіть достеменно ви знайдете тут речі кумедні й цілком відповідні заголовку, а все ж вух не розвішуйте, слухаючи співу сирен, а ставте куди вище все те, що я, як може вам здатися, ляпнув з дурного розуму.
Чи ви пляшку коли відкубрювали? Хай ти сказишся! Згадайте, яка це втіха. А чи бачили ви собацюру, який знайшов шпикову кістку? За Платоновим твердженням (lib. II de Rep.[2]), собака серед тварин найбільший філософ. Якщо ви бачили, то, мабуть, помітили, як святобливо оберігає він цю кістку, як ревно її ховає, як міцно тримає, як обережно бере зубами, як смачно трощить, як щиро висмоктує. З якої речі він так робить? Чого він сподівається? Чого домагається? А нічого, крім дещиці шпику. Щоправда, ця дещиця над усе смачніша, бо шпик, мозочок – найкраща, яка тільки є на світі, пожива (за свідченням Галена III Facu. natural, і XI De usu parti[3]).
Взором того собацюри ви мусите бути мудрі, аби винюшити, зачути й поцінувати ці прегарні й смаковиті книги, бути навальні у гонах і сміливі у хватці. Відтак по горливому читанню і зрілій розвазі треба розгризти кістку і висисати шпик, себто те, що я називаю пітагорійськими символами, і тоді знайте: читання вас покріпить і напоумить, бо тут вам відкриється геть-то інший дух і зовсім нова наука, щоб утаємничити вас у великі секрети і моторошні тайнощі, пов'язані з нашою вірою, політикою і побутом.
Невже ви справді гадаєте, ніби Гомер, Іліаду та Одисею пишучи, думав про ті алегорії, які йому приписали Плутарх, Гераклід Понтійський, Евстатій, Корнут і які потім у них перекрав Поліціано? Якщо вам саме так здається, тоді нам не по руці; як на мене, про ті алегорії Гомер дбав не більше, ніж Овідій у своїх Метаморфозах про євангельські дари, і хоч би скільки один братчик, дурноверхий чорноризець, усесвітній підніжок доводив, що це не так, усе ж, як каже приказка, нема дурних.
А як ви міркуєте інакше, то з якої речі ви це робите і чом би вам тоді не зробити того самого з приводу моїх веселих і небуденних хронік, я ж бо, мережачи їх, був думкою за тридев'ять земель, як і ви, а вашим, як і нашим, гадаю, чарчина ворочається. Бо на компонування сієї царственої книги я приділив не більше часу, ніж на латання здоров'я, тобто питву і їдлу. Чи не пора писати про такі високі матерії і про такі глибокі питання, як у ній, так, це вже показав нам Гомер, цей філолог над філологами, а також Енній, цей, за свідченням того ж таки Горація, батько поетів-латинян, дарма що якийсь недоумок ляпнув був, що його вірші тхнуть вином, а не єлеєм.
Те саме заявив про мої книги один зоїл – хай йому грець! Йому й не втямки, що вино пахне куди смачніше, солодше, спокусливіше, бадьоріше і тонше, ніж якийсь там єлей! І як про мене піде слава, що на вино я трачу більше, ніж на оливу, я загордію, не кажи той Демостен, коли про нього подейкували, що він оливник, а не виник. Мені це честь і похвала, коли мене узивають почарківцем і скляного бога поклонником, з таким ім'ям мені залюбки наллють у будь-якому гурті пантаґрюелістів. Демостенові хтось закинув те, що від його Промов тхне, як від засмальцьованого і брудного хвартуха олійника. Ну, а ви тлумачте мої вчинки і мої речення в якнайкращий бік, шануйте сироподібний мій мозок, як хочете почути щось прецікаве, і підтримуйте по змозі мою веселість.
Отож веселіться, кохані мої, і втішайтеся, читаючи подальші сторінки, на здоров'я тілові, на пожиток ниркам! Але дивіться, сучі сини – ну сіло ік лихій годині! – випийте за мене, а я вас притьмом підтримаю!
На що, по-вашому, б'є оце переднє слово і моя засторога? А ось на що, учнівство моє дороге та інше гультяйство! Читаючи цікаві назви деяких книжок мого компонування, скажімо, Ґарґантюа, Пантаґрюель, Феспент, Про вигоду гульфиків, Горох у салі cum commento[1] тощо, ви поспішаєте вивести, що в цих творах ідеться лише про курзу-верзу, гиль-гуси та всякі інші веселі побрехеньки, тим-то заледве побачивши щось на сорочці (себто на титулі), але ще не втямивши що й до чого, ви вже ладні реготати і потішатися. Одначе людські витвори не заслуговують, щоб їх так легковажили. Ви ж бо самі кажете, що не всяк чернець, на кому клобук, що в декого на нозі сап'ян рипить, а в борщі трясця кипить, і що на тому хоть і плащ гишпанський, але гишпанської доблести в ньому нема і в заводі. Отож розгорніть сюю книжчину і гарненько зважте, про що в ній мова мовиться. Тоді ви зрозумієте, що надіб'я, яке вона містить, зовсім не те, яке прирікала шкатулка, іншими словами, речі, що тут викладаються, не такі вже й безрозумні, як можна подумати, читаючи заголовок.
І хай навіть достеменно ви знайдете тут речі кумедні й цілком відповідні заголовку, а все ж вух не розвішуйте, слухаючи співу сирен, а ставте куди вище все те, що я, як може вам здатися, ляпнув з дурного розуму.
Чи ви пляшку коли відкубрювали? Хай ти сказишся! Згадайте, яка це втіха. А чи бачили ви собацюру, який знайшов шпикову кістку? За Платоновим твердженням (lib. II de Rep.[2]), собака серед тварин найбільший філософ. Якщо ви бачили, то, мабуть, помітили, як святобливо оберігає він цю кістку, як ревно її ховає, як міцно тримає, як обережно бере зубами, як смачно трощить, як щиро висмоктує. З якої речі він так робить? Чого він сподівається? Чого домагається? А нічого, крім дещиці шпику. Щоправда, ця дещиця над усе смачніша, бо шпик, мозочок – найкраща, яка тільки є на світі, пожива (за свідченням Галена III Facu. natural, і XI De usu parti[3]).
Взором того собацюри ви мусите бути мудрі, аби винюшити, зачути й поцінувати ці прегарні й смаковиті книги, бути навальні у гонах і сміливі у хватці. Відтак по горливому читанню і зрілій розвазі треба розгризти кістку і висисати шпик, себто те, що я називаю пітагорійськими символами, і тоді знайте: читання вас покріпить і напоумить, бо тут вам відкриється геть-то інший дух і зовсім нова наука, щоб утаємничити вас у великі секрети і моторошні тайнощі, пов'язані з нашою вірою, політикою і побутом.
Невже ви справді гадаєте, ніби Гомер, Іліаду та Одисею пишучи, думав про ті алегорії, які йому приписали Плутарх, Гераклід Понтійський, Евстатій, Корнут і які потім у них перекрав Поліціано? Якщо вам саме так здається, тоді нам не по руці; як на мене, про ті алегорії Гомер дбав не більше, ніж Овідій у своїх Метаморфозах про євангельські дари, і хоч би скільки один братчик, дурноверхий чорноризець, усесвітній підніжок доводив, що це не так, усе ж, як каже приказка, нема дурних.
А як ви міркуєте інакше, то з якої речі ви це робите і чом би вам тоді не зробити того самого з приводу моїх веселих і небуденних хронік, я ж бо, мережачи їх, був думкою за тридев'ять земель, як і ви, а вашим, як і нашим, гадаю, чарчина ворочається. Бо на компонування сієї царственої книги я приділив не більше часу, ніж на латання здоров'я, тобто питву і їдлу. Чи не пора писати про такі високі матерії і про такі глибокі питання, як у ній, так, це вже показав нам Гомер, цей філолог над філологами, а також Енній, цей, за свідченням того ж таки Горація, батько поетів-латинян, дарма що якийсь недоумок ляпнув був, що його вірші тхнуть вином, а не єлеєм.
Те саме заявив про мої книги один зоїл – хай йому грець! Йому й не втямки, що вино пахне куди смачніше, солодше, спокусливіше, бадьоріше і тонше, ніж якийсь там єлей! І як про мене піде слава, що на вино я трачу більше, ніж на оливу, я загордію, не кажи той Демостен, коли про нього подейкували, що він оливник, а не виник. Мені це честь і похвала, коли мене узивають почарківцем і скляного бога поклонником, з таким ім'ям мені залюбки наллють у будь-якому гурті пантаґрюелістів. Демостенові хтось закинув те, що від його Промов тхне, як від засмальцьованого і брудного хвартуха олійника. Ну, а ви тлумачте мої вчинки і мої речення в якнайкращий бік, шануйте сироподібний мій мозок, як хочете почути щось прецікаве, і підтримуйте по змозі мою веселість.
Отож веселіться, кохані мої, і втішайтеся, читаючи подальші сторінки, на здоров'я тілові, на пожиток ниркам! Але дивіться, сучі сини – ну сіло ік лихій годині! – випийте за мене, а я вас притьмом підтримаю!
Розділ І
Про родовід і вікодавній корінь Ґарґантюйський
Тим, хто хоче походження і давній рід Ґарґантюйський знати, рекомендую великий Пантаґрюельський літопис. Він підкаже вам значно більше, звідки на цім світі взялися великолюди і як із їхнього безпосереднього коліна народився Ґарґантюа, батько Пантаґрюелів. А мені вже даруйте, що я утримаюсь про це розводитися, дарма що се предмет такий, що хоч скільки про нього товчи, він Вашому Добродійству не набридне: досить послатися на авторитет Платона з його Філебом і Ґорґієм та на Флакка, – той казав, що деякі вислови (як оце мої) стають од повтору для вуха любіші.
Дай Боже, щоб кожен отак добре знав свою генеалогію від Ноєвого ковчега до сьогодення! Як на мене, многі з теперішніх потужників, царів, дуків, принців і пап походять од якихось торгівців образками та кошельників і, навпаки, чимало хиренних і стражденних нищунів із приюту доводяться кревними і прямими нащадками великим королям та цезарям, якщо зважити, як швидко позаступали на престолах і царствах
ассирян мідяни,
мідян перси,
персів македоняни,
македонян римляни,
римлян греки,
греків французи.
Щодо мене самого, то я не інакше, як парость котрогось багатого царя чи вельможного принца, що жили во время оно, адже навряд щоб був на крузі земнім такий чоловік, який аж реґне, як оце я, пошитися в королі чи в багачі, а все на те, щоб гуляти, буяти, ні про що не дбати і взолочувати своїх приятелів та всіх людей достойних і одукованих. Але я веселю себе тим, що в позасвітті вискочу вже на царя, та ще такого царственого, що й думкою не здумати. Отак і ви, а, може, ще краще, думкою багатійте у своїй мізерії, і пийте здорові, як охота.
До наших баранів вертаючись, скажу вам, що з призводу високих небес походження і родовід Ґарґантюйський дійшли до нас повнішими, ніж будь-які інші, поминаючи родовідну книгу Месії, але про неї – мовчок, бо тут не моє мелеться, до того ж іще й враги роду людського, себто обмовники й Гіппократи, всі як один проти таких згадок. Книгу з родоводом Ґарґантюа знайшов Жан Одо на своєму лужку в закруті Ґюало, нижче Оливи, як повернути на Нарсе. Копачі на його загад чистили ями, і їхні лопати наткнулися на величезну бронзову усипальню, таку довженну, що до її краю так і не добралися, – склеп тягнувся кудись аж за в'єнські шлюзи. Склеп наважилися відкрити там, де красувалося зображення кубка з написом етруськими літерами довкола нього: Ніс bibitur[4], і знайшли дев'ятеро пляшок, поставлених так, як ґасконці ставлять скраклі, а під середньою плящиною – грубеньку, невкладисту, здоровецьку, ветху, гарненьку, маніпусіньку, цвілу книжчину, що пахла хоч і не пахкіше, але вочевидь міцніше від троянди.
Власне, то й була генеалогічна книга, написана від дошки до дошки курсивом, але не на папері, не на пергамені, не на повоскованих табличках, а на бересті, такому ветхому, що годі було щось розібрати.
Я (великогрішник) був туди закликаний і, озброївшися скельцями, пішов на ті хитрощі прочитання стертих літер, які підказав нам Арістотель, та й порозшифровував їх геть усі, що ви можете перевірити на собі, сівши пантагрюелювати, себто зазирати одним оком до чарки, а другим читати і перечитувати нотатки про страшелезні подвиги Пантагрюеля.
Наприкінці книжки містився невеличкий трактатик під титулом Фрашки-антидоти. Пацюки й таргани чи там (щоб не збрехати) які інші шкідники сгрубили її початок; решту я тут доточую, лише з пошани до антйків.
Дай Боже, щоб кожен отак добре знав свою генеалогію від Ноєвого ковчега до сьогодення! Як на мене, многі з теперішніх потужників, царів, дуків, принців і пап походять од якихось торгівців образками та кошельників і, навпаки, чимало хиренних і стражденних нищунів із приюту доводяться кревними і прямими нащадками великим королям та цезарям, якщо зважити, як швидко позаступали на престолах і царствах
ассирян мідяни,
мідян перси,
персів македоняни,
македонян римляни,
римлян греки,
греків французи.
Щодо мене самого, то я не інакше, як парость котрогось багатого царя чи вельможного принца, що жили во время оно, адже навряд щоб був на крузі земнім такий чоловік, який аж реґне, як оце я, пошитися в королі чи в багачі, а все на те, щоб гуляти, буяти, ні про що не дбати і взолочувати своїх приятелів та всіх людей достойних і одукованих. Але я веселю себе тим, що в позасвітті вискочу вже на царя, та ще такого царственого, що й думкою не здумати. Отак і ви, а, може, ще краще, думкою багатійте у своїй мізерії, і пийте здорові, як охота.
До наших баранів вертаючись, скажу вам, що з призводу високих небес походження і родовід Ґарґантюйський дійшли до нас повнішими, ніж будь-які інші, поминаючи родовідну книгу Месії, але про неї – мовчок, бо тут не моє мелеться, до того ж іще й враги роду людського, себто обмовники й Гіппократи, всі як один проти таких згадок. Книгу з родоводом Ґарґантюа знайшов Жан Одо на своєму лужку в закруті Ґюало, нижче Оливи, як повернути на Нарсе. Копачі на його загад чистили ями, і їхні лопати наткнулися на величезну бронзову усипальню, таку довженну, що до її краю так і не добралися, – склеп тягнувся кудись аж за в'єнські шлюзи. Склеп наважилися відкрити там, де красувалося зображення кубка з написом етруськими літерами довкола нього: Ніс bibitur[4], і знайшли дев'ятеро пляшок, поставлених так, як ґасконці ставлять скраклі, а під середньою плящиною – грубеньку, невкладисту, здоровецьку, ветху, гарненьку, маніпусіньку, цвілу книжчину, що пахла хоч і не пахкіше, але вочевидь міцніше від троянди.
Власне, то й була генеалогічна книга, написана від дошки до дошки курсивом, але не на папері, не на пергамені, не на повоскованих табличках, а на бересті, такому ветхому, що годі було щось розібрати.
Я (великогрішник) був туди закликаний і, озброївшися скельцями, пішов на ті хитрощі прочитання стертих літер, які підказав нам Арістотель, та й порозшифровував їх геть усі, що ви можете перевірити на собі, сівши пантагрюелювати, себто зазирати одним оком до чарки, а другим читати і перечитувати нотатки про страшелезні подвиги Пантагрюеля.
Наприкінці книжки містився невеличкий трактатик під титулом Фрашки-антидоти. Пацюки й таргани чи там (щоб не збрехати) які інші шкідники сгрубили її початок; решту я тут доточую, лише з пошани до антйків.
Розділ II
Фрашки-антидоти, на давніх руїнах знайдені
…Це він, хто подолав кімврійську силу,
Не зароситись щоб, летить, як змій.
Узрівши це, люд розлива в барила
Потоками духмянистий олій.
Одна лиш бабця, стало страшно їй,
Кричить вона: «О Боже милостивий!
Драбину! Чи ловіть його мерщій!
Адже зробився він такий дрисливий!»
Слід капець лиш йому поцілувати, —
Хтось міркував, – і тим перепросить.
Та ось явився тип шахраюватий
З країв, де ловлять краснопірку й пліть,
І проказав: «Господь вас хай хранить!
Нечисте щось таїться перед вами.
Отож остерігайтеся, щоб гидь
Не випливла раптово десь із ями».