Страница:
Сто гладіаторів обходили арену під оплески й окрики глядачів. Підійшовши до того місця, де сидів Сулла, вони підняли голови й, відповідно до напучувань, вигукнули в один голос:
– Привіт тобі, диктаторе!
– Ну що ж, гарно! – кинув Сулла, звертаючись до оточуючих. Він оглядав гладіаторів, що дефілювали повз нього, досвідченим оком переможця. – Хоробрі й сильні юнаки! Має бути гарне видовище. Горе Акціану, якщо буде інакше! За ці п'ятдесят пар гладіаторів він узяв з мене двісті двадцять тисяч сестерціїв[18], шахрай!
Тим часом процесія гладіаторів обійшла арену цирку й, привітавши консулів, повернулася у камери. На арені, що виблискувала, мов срібло, залишилися віч-на-віч лише два чоловіки: мирмилон і ретіарій.
Усі стихли. Глядачі поглинали поглядами двох гладіаторів, готових до сутички. Мирмилон, галл за походженням, високий блондин, спритний і сильний красень, в одній руці тримав невеличкий щит, а в іншій широкий короткий меч, на голові в нього був шолом, увінчаний срібною рибою. Ретіарій, озброєний лише тризубом і сіткою, вбраний у просту блакитну туніку, стояв за двадцять кроків од мирмилона й, здавалося, обмірковував, як краще упіймати його у сіті. Мирмилон, подавшись корпусом уперед і опираючись на витягнуту ліву ногу, тримав меч майже притиснутим до правого стегна, в очікуванні нападу.
Раптом, зробивши величезний стрибок, ретіарій опинився за кілька кроків од мирмилона й блискавично кинув на супротивника сітку. Але той відскочив і, пригнувшись до землі, ухилився від сітки. Потім кинувся на ретіарія.
Той утямив, що схибив і кинувся навтьоки. Мирмилон рухався швидко, але ретіарій був спритніший і, описавши повне коло, встиг добігти до того місця, де лежала сітка, та підібрати її. Ледь він випростався, як мирмилон наздогнав його, і в ту мить, коли він готовий був завдати ретіарієві страшного удару, той повернувся й накинув на супротивника сітку. Мирмилон на-вкарачки відповз убік, швидким стрибком схопився на ноги, і ретіарій, що вже спрямував на нього тризуба, тільки дряпнув галла вістрями по щиту. Тоді ретіарій знову кинувся бігти.
Юрба невдоволено загула: її образило, що гладіатор насмілився виступати в цирку, не вміючи досконало володіти сіткою.
Цього разу мирмилон, замість того, аби бігти за ретіарієм, повернув у той бік, звідки міг очікувати наближення супротивника, і зупинився за кілька кроків од сітки. Ретіарій, розгадавши його маневр, помчав назад, тримаючись «хребта» арени. Добігши до Тріумфальних воріт, він перескочив хребет і опинився в іншій частині цирку, біля своєї сітки. Мирмилон же чекав на нього тут – він накинувся на супротивника, а тисячі голосів люто кричали:
– Бий його, бий! Убий ретіарія! Убий роззяву! Убий боягуза! Убий, убий! Відправ його ловити жаб на берегах Ахеронта!
Підбадьорений вигуками юрби, мирмилон продовжував наступати на ретіарія, а той, не на жарт переляканий, намагався тримати супротивника на відстані, розмахував тризубцем, кружляв навколо мирмилона, напружуючи всі сили й намагаючись схопити свою сітку.
Зненацька мирмилон, здійнявши ліву руку, відбив щитом тризубець і прослизнув під ним. Його меч готовий був уразити груди ретіарія, як раптом останній ударив тризубцем по щиту супротивника й кинувся до сітки, проте недостатньо спритно й швидко: меч мирмилона вдарив його у ліве плече, сильним струменем бризнула кров. Але ретіарій все ж утік зі своєю сіткою. Ступивши кроків зо тридцять, він повернувся до супротивника й голосно закричав:
– Рана легка! Дрібниці!..
За хвилину він почав наспівувати:
Розлючений глузуваннями супротивника, сповнений заздрістю, бо юрба тепер виявляла симпатію до ретіарія, мирмилон з люттю накинувся на нього. Але ретіарій, відступаючи стрибками й спритно уникаючи ударів, гукав:
– Прийди, галле! Сьогодні ввечері я почастую доброго Харона смаженою рибою!
Новий жарт ще більше потішив юрбу й спричинив новий напад люті у мирмилона. Цього разу ретіарій дуже вдало накинув свою сітку – його ворог заплутався в ній. Юрба несамовито плескала.
Мирмилон, намагаючись звільнитися, дедалі більше заплутувався в сітці. Глядачі голосно реготали. Ретіарій помчав до того місця, де лежав тризубець, підняв його й, на бігу гукнув:
– Харон отримає рибу! Харон отримає рибу!
Проте коли він наблизився до свого суперника, той розпачливим зусиллям могутніх рук розірвав сітку, і вона впала, звільнивши йому руки. Тепер він міг зустріти напад ворога, але у нього не було змоги рухатися.
Юрба знову вибухнула оплесками. Вона напружено стежила за кожним рухом, за кожним прийомом супротивників. Результат двобою залежав од випадковості. Тільки-но мирмилон розірвав сітку, ретіарій підбіг до нього й завдав сильного удару тризубцем. Мирмилон відбив удар з такою силою, що щит розлетівся на друзки. Тризубець все ж поранив гладіатора, бризнула кров – на його оголеній руці були тепер три рани. Але мирмилон схопив лівою рукою тризубця і, кинувшись на супротивника, до половини устромив йому лезо меча у праве стегно. Поранений ретіарій, залишивши тризубець у руках нападника, побіг, забарвлюючи кров'ю арену. Ступивши кроків сорок, він упав на коліно, потім звалився долілиць. Мирмилон під силою удару й вагою свого тіла теж упав, потім звівся, вивільнив ноги з сітей і кинувся на суперника.
Юрба скажено плескала у ці останні хвилини боротьби, плескала й тоді, коли ретіарій, спираючись на лікоть лівої руки, піднявся й повернув до глядачів своє бліде обличчя. Він приготувався безстрашно й гідно зустріти смерть і звернувся до глядачів з проханням подарувати йому життя не тому, що сподівався на порятунок, а тільки дотримуючись звичаю.
Мирмилон поставив ногу на тіло супротивника й приклав меч до його грудей; піднявши голову, він обводив очима амфітеатр, щоб дізнатися волю глядачів.
Понад дев'яносто тисяч чоловіків, жінок і дітей опустили великий палець правої руки донизу: це був знак смерті. І менше п'ятнадцяти тисяч добросердих людей підняли догори великий палець, – на знак того, що переможеному гладіаторові дарується життя.
Серед дев'яноста тисяч, що прирекли ретіарія на смерть, були й непорочні, милосердні весталки, що бажали зробити собі безневинну приємність: видовище смерті нещасного гладіатора.
Мирмилон уже приготувався прикінчити ретіарія, як раптом той, схопивши меч супротивника, із силою встромив його собі у серце по самісіньке руків'я. Мирмилон швидко витяг меча, вкритого паруючою кров'ю. Тіло ретіарія вигнулося в передсмертній агонії, він крикнув страшним голосом, у якому вже не було нічого людського:
– Прокляті! – і випустив дух.
Розділ 2
Глядачі несамовито аплодували. Усі заходилися обговорювати бій. Цирк гудів сотнею тисяч голосів.
Мирмилон повернувся до камери, звідки вийшли Плутон, Меркурій і служителі цирку. Вони гаками витягли з арени труп ретіарія через Ворота смерті, попередньо доторкнувшись розпеченим залізом до тіла померлого, щоб переконатися у його смерті. З невеличких мішків, наповнених блискучим порошком із товченого мармуру, доставленого із сусідніх Тиволійських кар'єрів, засипали те місце, де залишалася велика калюжа крові, і арена знову заблищала, мов срібло, під променями сонця.
Юрба плескала й вигукувала:
– Хай живе Сулла!
Сулла повернувся до свого сусіда, Гнея Корнелія Долабелле, котрий два роки тому був консулом, і сказав:
– От підла чернь – присягаюсь Аполлоном Дельфійським, моїм заступником! Ти думаєш, вона мені плеще?… Ні, моїм кухарям, які вчора приготували для них смачне й щедре частування.
– Чому ти не зайняв місце на оппідумі? – запитав Гней Долабелла.
– Чи не думаєш ти, що від цього зросте моя слава? – відповів Сулла й одразу додав: – Але ж товар, проданий мені ланістою[19] Акціаном, непоганий, га?
– О, який ти щедрий, який ти великий! – вигукнув сенатор Тит Аквіцій, що сидів поруч із Суллою.
– Хай уразить Юпітер-Громовержець всіх підлих підлесників! – загорлав колишній диктатор і, з люттю схопившись рукою за плече, заходився затято чесати його, аби заглушити болісну сверблячку, подібну до укусів огидних паразитів.
За хвилину він додав:
– Я відмовився від влади, відійшов від справ, а ви усе ще вбачаєте в мені свого пана! Мерзенні, ви можете жити тільки рабами!
– Не всі, о Сулло, народжені для рабства, – сміливо заперечив патрицій з почту Сулли, що сидів неподалік.
Хоробрим чоловіком був цей Луцій Сергій Катиліна. На той час йому йшов двадцять сьомий рік. Природа наділила його високим зростом, широкими плечима, міцними м'язами рук і ніг. У нього була велика голова із копицею чорного кучерявого волосся, широке в скронях, смагляве й мужнє обличчя з енергійними рисами. Від чола до перенісся спускалася товста набрякла вена, темно-сірі очі випромінювали жорстокість, а нервове посмикування, що пробігало цим владним, рішучим обличчям, розкривало уважному спостерігачеві найменші рухи душі Катиліни.
На той час, про який йдеться у книзі, Луцій Сергій Катиліна зажив слави страшної людини, усі боялися його запальної, неприборканої вдачі. Він убив патриція Гратидіана, коли той спокійно гуляв берегом Тибру, – убив тільки тому що той відмовився дати Катиліні під заставу майна велику суму грошей, потрібну для сплати величезних боргів: через ці борги Катиліна не міг одержати жодної з державних посад, на які претендував. Це був час проскрипціи[20], коли ненаситна жорстокість Сулли втопила Рим у крові. Ім'я Гратидіана не значилося в проскрипційних списках, – ба навіть він був прихильником Сулли, але він був дуже заможним, а майно людей, занесених до проскрипційних списків, підлягало конфіскації. І коли Катиліна притяг на засідання сенату труп Гратидіана й, кинувши його до ніг диктатора, заявив, що він убив ворога Сулли й ворога батьківщини, диктатор проігнорував злочин, пам'ятаючи про незліченні скарби вбитого.
Незабаром після цієї події Катиліна посварився зі своїм братом, обидва оголили мечі, але фізично більш розвинений Сергій Катиліна був ще й першим фехтувальником у Римі. Він убив брата, успадковував його майно, а відтак урятувався від боргів – наслідку його марнотратства й розпусти. Сулла й цього разу удав, що нічого не сталося, квестори також не зачіпали братовбивцю.
У відповідь на сміливі слова Катиліни Луцій Корнелій Сулла спокійно повернув голову в його бік і мовив:
– А ти як гадаєш, Катиліно? Скільки у Римі таких сміливців, як ти?
– Не можу я, о славетний Сулло, – відповів Катиліна, – дивитися на людей і зважувати події з висоти твоєї величі. Знаю тільки, що я від народження люблю волю й не терплю жодних уз. І скажу просто – ненавиджу тиранію, хай би вона ховалася під маскою великодушності, хай би нею лицемірно користувалися нібито для блага батьківщини. Але ж батьківщина наша, навіть розтерзана заколотами й міжусобицями, жила б краще під владою багатьох, аніж під деспотичною владою одного! І, не вдаючись до розбору твоїх дій, скажу відверто, що я, як і колись, засуджую твою диктатуру. Я вірю, я хочу вірити, що в Римі є чимало громадян, готових на все, аби лишень знову не підпасти під тиранію однієї людини, якщо вона не буде називатися Луцієм Корнелієм Суллою і чоло його не буде увінчане, як твоє, лаврами перемоги у сотнях боїв і якщо його диктатура хоча б почасти не буде виправдана, як була виправдана твоя злочинними діяннями Марія, Карбона й Цінни.
– То чому ж, – спокійно запитав Сулла з ледь помітною глузливою посмішкою, – чому ж ви не закликаєте мене на суд перед вільним народом? Я відмовився від диктатури. Чому ж мені не закинули жодних звинувачень? Чому ж ви не зажадали звіту в моїх діях?
– Щоб не бачити знову вбивств і жадоби, які протягом десяти років затьмарювали Рим… Але облишмо цю тему я не маю наміру обвинувачувати тебе: ти, можливо, припустився багатьох помилок, проте й здійснив багато славетних подвигів. Спогади про них не перестають хвилювати мою душу, бо, як і ти, Сулло, я прагну слави й могутності. І все ж скажи, чи не здається тобі, що у жилах римського народу і досі тече кров наших великих і вільних предків? Згадай, як кілька місяців тому, в курії, перед усім сенатом, ти добровільно склав із себе владу й, відпустивши лікторів і воїнів, попрямував з друзями додому. І як раптом якийсь невідомий юнак зачав безчестити й паплюжити тебе за те, що ти відняв у Рима волю, винищив і пограбував його громадян і став їхнім тираном! О Сулло, погодься, що потрібно мати непохитну мужність, аби вимовити все те, що сказав він, адже тобі достатньо було лише подати знак, і сміливець негайно заплатив би за свою необережність життям! Ти вчинив великодушно – я кажу це без лестощів. Катиліна не вміє й не бажає лестити нікому, навіть всемогутньому Юпітерові! Ти вчинив великодушно, не покаравши його. Але ти згоден зі мною: якщо в нас існують юнаки, здатні на такий вчинок, – я так шкодую, що не дізнався, хто він, – є надія, що батьківщина й республіка ще можуть бути врятовані!
– Так, це був хоробрий учинок, а я завжди захоплювався мужністю й любив хоробрих. Я не захотів мститися сміливцеві за образу й стерпів усі його кпини. Чи знаєш ти, Катиліно, які наслідки матимуть вчинок і слова цього юнака?
– Які? – запитав Сергій Катиліна, спрямувавши допитливий погляд в затуманені очі диктатора.
– Відтепер, – відповів Сулла, – ніхто з тих, кому вдасться захопити владу у республіці, не побажає від неї відмовитися.
Катиліна задумливо опустив голову, потім, опанувавши себе, підняв її і мовив:
– Чи знайдеться ще хто-небудь, хто зуміє й захоче захопити вищу владу?
– Ну… – вимовив, іронічно посміхаючись, Сулла. – Бачиш юрби рабів? – І він вказав на ряди амфітеатру, переповнені людом. – Рабів нам не бракує… Знайдуться й добродії.
Уся ця розмова відбувалася під акомпанемент бурхливих оплесків юрби, захопленої кровопролитним боєм між лаквеаторами й секуторами. Незабаром поєдинок завершився смертю семи лаквеаторів і п'яти секуторів. Гладіатори, що вижили, повернулись до камер, а глядачі скажено аплодували, сміялися й весело жартували.
У той час, коли лорарії витягали із цирку дванадцять трупів і знищували сліди крові на арені, Валерія, що уважно спостерігала за Суллою, раптом піднялася й, підійшовши до диктатора, висмикнула вовняну нитку з його хламиди. Здивований, він обернувся й, блиснувши своїми звіриними очима, взявся розглядати ту, котра доторкнулася до нього.
– Не гнівайся, диктаторе! Я висмикнула цю нитку, щоб мати частку твого щастя, – вимовила Валерія із чарівною усмішкою.
Шанобливо вітаючи його, вона піднесла руку до губ і повернулася на своє місце. Сулла, улещений її люб'язними словами, поштиво вклонився й, повернувши голову, провів красуню довгим поглядом, якому намагався додати лагідності.
– Хто це? – запитав Сулла, знову повернувшись убік арени.
– Це Валерія, – відповів Гней Корнелій Долабелла, – донька Мессали.
– А-а!.. – згадав Сулла. – Сестра Квінта Гортензія?
– Саме так.
І Сулла знову повернувся до Валерії, що дивилася на нього закоханими очима. Гортензій устав зі свого місця й пересів ближче до Марка Красса, дуже заможного патриція, відомого своєю скнарістю й честолюбством – двома суперечливими пристрастями, що прекрасно поєднувалися у цій самобутній натурі.
Марк Красс сидів неподалік грекині незвичайної краси. Затримаємось на мить, адже згодом вона відіграє велику роль у нашому оповіданні, тож подивімося на неї.
Звали цю дівчину Евтибідою. За кроєм одягу в ній можна було вгадати грекиню. Одразу впадала в очі краса її високої, стрункої фігури. Талія була такою тонкою, що, здавалося, її можна було охопити двома долонями. Чарівне обличчя вражало алебастровою білизною, відтіненою ніжним рум'янцем. Витончене чоло обрамляли руді пишні кучері.
Великі мигдалеподібні очі кольору морської хвилі горіли хтивим вогнем і непоборно вабили до себе. Ледь задертий, гарно окреслений носик ніби додавав зухвалої сміливості рисам її обличчя. Поміж трохи відкритих, чуттєвих і зволожених червоних губ виблискували білосніжні зуби – справжні перлини, що змагалися у принадності з чарівною ямочкою на маленькому округлому підборідді. Біла шия, здавалося, була виліплена з мармуру, плечі були гідні Юнони, груди пружні й високі, і їхня пишність контрастувала з тонкою талією, що надавало грекині ще більшої привабливості. Кисті оголених витончених рук і ступні ніг були малесенькі, як у дитини.
Під короткою тунікою з найтоншої білої тканини, густо затканої срібними зірочками й викладеної витонченими складками, вгадувалися, а іноді просвічувалися скульптурні форми дівчини. Зверху на туніку був накинутий палій з блакитної вовни, теж весь у зірочках. Над чолом волосся скріплювала невеличка діадема. У маленькі вуха були просунуті дві великі перлини з блискучими підвісками із сапфірів у формі зірочок. Шию обвивало намисто з перлин, з якого на напівголі груди спускалася велика сапфірова зірка. Руки прикрашали чотири срібних браслети з вигравіруваними на них квітами й листям. Талію охоплював обруч теж із коштовного металу. На маленьких рожевих ніжках були короткі котурни, що складалися з підошви й двох смужок блакитної шкіри, перехрещені на кісточках. Вище кісточок ноги були схоплені двома срібними браслетами майстерного карбування.
Дівчині цій було не більше двадцяти чотирьох років. Вона була гарна й вишукано вбрана. Усе в ній приваблювало й вабило. Здавалося, Венера Пафоська зійшла з Олімпу. Такою була юна Евтибіда, неподалік якої сів Марк Красс і захоплено милувався нею.
Коли до нього підійшов Гортензій, Красс не міг відірвати погляду від чарівної дівчини.
Крассу виповнилося тридцять два роки. Він був вище середнього зросту й міцної статури, але схильний до повноти. На могутній шиї сиділа досить велика голова, що гармоніювала з велетенським тілом, але обличчя, бронзово-золотавого відтінку, було худорлявим. Риси обличчя мужні, римські: орлиний ніс, різко окреслене підборіддя, очі сірі з жовтизною. Родовитістю, надзвичайним красномовством, величезним багатством, привітністю і чемністю він зажив не тільки популярності, а й слави та впливовості. На той час, з якого починається наша оповідь, він неодноразово боровся у громадянській війні на боці Сулли й обіймав різні адміністративні посади.
– Здрастуй, Марку Крассе, – привітався Гортензій, виводячи його зі стану заціпеніння. – Ти, певно, занурений у споглядання зірок?
– Ти вгадав, присягаюсь Геркулесом! – відповів Красс. – Ця…
– Ця? Котра?
– Он та красуня грекиня, що сидить за два ряди вище від нас…
– А! Я теж помітив її… Це Евтибіда.
– Евтибіда? Що ти хочеш цим сказати?
– Нічого. Я назвав тобі її ім'я… Вона справді грекиня… куртизанка… – сказав Гортензій, вмощуючись поруч із Крассом.
– Куртизанка? А на вигляд справжня богиня. Венера!.. Присягаюсь Геркулесом, годі уявити ліпшого втілення краси славетної доньки Юпітера.
– Ти правий, – усміхаючись, мовив Гортензій. – Але хіба дружина Вулкана така вже й недоступна? Хіба не дарує вона щедро свої милості й скарби своєї краси богам, напівбогам, а часом навіть і простим смертним, якщо комусь випало щастя сподобатися їй?
– А де вона живе?
– На Священній вулиці… біля храму Верхнього Януса. Побачивши, що Красс не слухає його й, поринувши у свої думки, все дивиться, мов зачарований, на прекрасну Евтибіду, він додав:
– Чи варто тобі божеволіти від цієї жінки, коли ти можеш витратити лише тисячну частинку своїх багатств, аби подарувати їй у власність будинок, в якому вона мешкає!
Очі Красса спалахнули вогнем, але вогонь одразу згас, і, обернувшись до Гортензія, Красс запитав:
– Маєш до мене розмову?
– Так, про позов з банкіром Трабулоном.
– Я слухаю тебе.
Поки вони розмовляли про згаданий Гортензієм позов і поки Сулла на п'ятдесят дев'ятому році життя загравав із прекрасною Валерією, почувся звук труби. Це був сигнал до початку бою між тридцятьма фракійцями й тридцятьма самнітами, які вже вишикувалися в ряди один навпроти одного.
Розмови, шум, сміх урвалися; всі погляди були спрямовані на борців. Перше зіткнення було жахливим: серед глибокої тиші, що панувала у цирку, різко пролунали удари мечів по щитах, ареною полетіло пір'я, уламки шоломів, шматки розбитих щитів, а збуджені гладіатори наносили один одному удар за ударом. Не минуло й п'яти хвилин після початку бою, а на арені вже лилася кров: троє гладіаторів корчилися на землі в агонії, а переможці топтали їх ногами.
Годі навіть уявити собі напругу, з якою глядачі стежили за кривавими перипетіями цього бою. Вісімдесят тисяч глядачів у цирку заставлялися на суму від десяти до двадцяти сестерціїв і навіть до п'ятдесяти талантів – одні закладалися за пурпурово-червоних фракійців, інші – за блакитних самнітів.
Ряди гладіаторів дедалі рідшали, а заохочувальні вигуки й оплески глядачів лунали чимраз частіше.
По закінченні однієї години бій добігав кінця. По всій арені то тут, то там лежали п'ятдесят гладіаторів, убиті або смертельно поранені. Глядачі, що закладались за самнітів, здавалося, могли бути цілком упевнені у їхній перемозі. Семеро самнітів оточили трьох фракійців, останні ж, щільно ставши спиною один до одного, утворили трикутник і чинили лютий опір самнітам.
Серед трьох ще живих фракійців був Спартак. Його атлетична фігура, вражаюча сила міцних м'язів, гармонія всіх ліній тіла, незламна, непереборна хоробрість, безсумнівно, вирізняли його серед інших, особливо у ту епоху, коли фізична сила й твердість характеру були головною умовою успіху в житті.
Спартаку виповнилося тридцять років, і всі ті видатні якості, про які ми говорили, поєднувалися в ньому з освіченістю, рідкісною для його суспільного стану, з піднесеними думками, шляхетністю й величчю душі.
Довге біляве волосся й густа борода обрамляли його гарне мужнє обличчя з правильними рисами, осяяне світлом блакитних очей, сповнених життя, почуття, вогню. В бою Спартак був геть іншим: на арені цирку боровся гладіатор з перекошеним од гніву обличчям, очі його вергали блискавки, вигляд його був жахливий.
Спартак народився у Фракії, в Родопських горах. Він боровся проти римлян, які зазіхали на його країну, потрапив у полон і за свою силу й хоробрість був зарахований до легіону, де виявив надзвичайну звитягу. Потім він так відзначився у війні проти Мітрідата і його союзників, що був призначений деканом – начальником загону з десяти солдат, і заслужив почесну нагороду – цивільний вінок. Але коли римляни знову розпочали війну проти фракійців, Спартак утік, аби боротися в лавах співвітчизників проти римлян. Поранений, він знову потрапив у полон до своїх ворогів. Страту йому замінили службою гладіатором. Його продали одному ланісті, що згодом перепродав його Акціану.
Минуло не більше двох років відтоді, як Спартак потрапив до гладіаторів. Зі своїм першим ланістою він об'їздив майже всі міста Італії, брав участь у понад ста боях і жодного разу не був серйозно поранений. Інші гладіатори теж були мужні й сильні, але Спартак настільки перевершував їх, що постійно виходив переможцем і зажив великої слави у всіх амфітеатрах і цирках Італії.
Акціан купив його за дуже великі гроші – дванадцять тисяч сестерціїв. Спартак належав йому вже шість місяців, але Акціан жодного разу не випускав його у римських амфітеатрах – можливо, тому, що високо цінував як викладача фехтування, боротьби й гімнастики у своїй школі гладіаторів, а, можливо, тому, що гладіатор занадто дорого йому обійшовся, аби ризикувати його життям. Адже у випадку смерті Спартака плата за нього не відшкодувала би збитків.
Тепер Акціан уперше випустив Спартака на арену цирку бо Сулла заплатив за сто гладіаторів, відібраних для бою у цей день, суму аж двісті двадцять тисяч сестерціїв, і така щедра платня перекривала збиток ланісти у випадку смерті Спартака. І все ж, незважаючи на те, що гладіатори, які залишилися живими після змагань, ставали власністю ланісти (окрім тих, кому народ дарував волю) Акціан, схвильований і блідий, спершись на двері однієї з камер, стежив за останніми моментами боротьби. Той, хто спостерігав би за ним, звичайно, не міг би не помітити його занепокоєння за Спартака. Він напружено стежив за кожним рухом, за кожним ударом, нанесеним або відбитим фракійцем.
– Привіт тобі, диктаторе!
– Ну що ж, гарно! – кинув Сулла, звертаючись до оточуючих. Він оглядав гладіаторів, що дефілювали повз нього, досвідченим оком переможця. – Хоробрі й сильні юнаки! Має бути гарне видовище. Горе Акціану, якщо буде інакше! За ці п'ятдесят пар гладіаторів він узяв з мене двісті двадцять тисяч сестерціїв[18], шахрай!
Тим часом процесія гладіаторів обійшла арену цирку й, привітавши консулів, повернулася у камери. На арені, що виблискувала, мов срібло, залишилися віч-на-віч лише два чоловіки: мирмилон і ретіарій.
Усі стихли. Глядачі поглинали поглядами двох гладіаторів, готових до сутички. Мирмилон, галл за походженням, високий блондин, спритний і сильний красень, в одній руці тримав невеличкий щит, а в іншій широкий короткий меч, на голові в нього був шолом, увінчаний срібною рибою. Ретіарій, озброєний лише тризубом і сіткою, вбраний у просту блакитну туніку, стояв за двадцять кроків од мирмилона й, здавалося, обмірковував, як краще упіймати його у сіті. Мирмилон, подавшись корпусом уперед і опираючись на витягнуту ліву ногу, тримав меч майже притиснутим до правого стегна, в очікуванні нападу.
Раптом, зробивши величезний стрибок, ретіарій опинився за кілька кроків од мирмилона й блискавично кинув на супротивника сітку. Але той відскочив і, пригнувшись до землі, ухилився від сітки. Потім кинувся на ретіарія.
Той утямив, що схибив і кинувся навтьоки. Мирмилон рухався швидко, але ретіарій був спритніший і, описавши повне коло, встиг добігти до того місця, де лежала сітка, та підібрати її. Ледь він випростався, як мирмилон наздогнав його, і в ту мить, коли він готовий був завдати ретіарієві страшного удару, той повернувся й накинув на супротивника сітку. Мирмилон на-вкарачки відповз убік, швидким стрибком схопився на ноги, і ретіарій, що вже спрямував на нього тризуба, тільки дряпнув галла вістрями по щиту. Тоді ретіарій знову кинувся бігти.
Юрба невдоволено загула: її образило, що гладіатор насмілився виступати в цирку, не вміючи досконало володіти сіткою.
Цього разу мирмилон, замість того, аби бігти за ретіарієм, повернув у той бік, звідки міг очікувати наближення супротивника, і зупинився за кілька кроків од сітки. Ретіарій, розгадавши його маневр, помчав назад, тримаючись «хребта» арени. Добігши до Тріумфальних воріт, він перескочив хребет і опинився в іншій частині цирку, біля своєї сітки. Мирмилон же чекав на нього тут – він накинувся на супротивника, а тисячі голосів люто кричали:
– Бий його, бий! Убий ретіарія! Убий роззяву! Убий боягуза! Убий, убий! Відправ його ловити жаб на берегах Ахеронта!
Підбадьорений вигуками юрби, мирмилон продовжував наступати на ретіарія, а той, не на жарт переляканий, намагався тримати супротивника на відстані, розмахував тризубцем, кружляв навколо мирмилона, напружуючи всі сили й намагаючись схопити свою сітку.
Зненацька мирмилон, здійнявши ліву руку, відбив щитом тризубець і прослизнув під ним. Його меч готовий був уразити груди ретіарія, як раптом останній ударив тризубцем по щиту супротивника й кинувся до сітки, проте недостатньо спритно й швидко: меч мирмилона вдарив його у ліве плече, сильним струменем бризнула кров. Але ретіарій все ж утік зі своєю сіткою. Ступивши кроків зо тридцять, він повернувся до супротивника й голосно закричав:
– Рана легка! Дрібниці!..
За хвилину він почав наспівувати:
Натовп вибухнув сміхом. Хитра вигадка ретіарія вдалася: він завоював симпатії публіки. Пролунали оплески на честь обеззброєного, пораненого чоловіка, що стікав кров'ю, і якому життєвий інстинкт підказав, що треба знайти в собі мужність жартувати й сміятися.
Прийди, прийди, красеню галле.
Я не тебе, а рибу шукаю…
Прийди, прийди, красеню галле!
Розлючений глузуваннями супротивника, сповнений заздрістю, бо юрба тепер виявляла симпатію до ретіарія, мирмилон з люттю накинувся на нього. Але ретіарій, відступаючи стрибками й спритно уникаючи ударів, гукав:
– Прийди, галле! Сьогодні ввечері я почастую доброго Харона смаженою рибою!
Новий жарт ще більше потішив юрбу й спричинив новий напад люті у мирмилона. Цього разу ретіарій дуже вдало накинув свою сітку – його ворог заплутався в ній. Юрба несамовито плескала.
Мирмилон, намагаючись звільнитися, дедалі більше заплутувався в сітці. Глядачі голосно реготали. Ретіарій помчав до того місця, де лежав тризубець, підняв його й, на бігу гукнув:
– Харон отримає рибу! Харон отримає рибу!
Проте коли він наблизився до свого суперника, той розпачливим зусиллям могутніх рук розірвав сітку, і вона впала, звільнивши йому руки. Тепер він міг зустріти напад ворога, але у нього не було змоги рухатися.
Юрба знову вибухнула оплесками. Вона напружено стежила за кожним рухом, за кожним прийомом супротивників. Результат двобою залежав од випадковості. Тільки-но мирмилон розірвав сітку, ретіарій підбіг до нього й завдав сильного удару тризубцем. Мирмилон відбив удар з такою силою, що щит розлетівся на друзки. Тризубець все ж поранив гладіатора, бризнула кров – на його оголеній руці були тепер три рани. Але мирмилон схопив лівою рукою тризубця і, кинувшись на супротивника, до половини устромив йому лезо меча у праве стегно. Поранений ретіарій, залишивши тризубець у руках нападника, побіг, забарвлюючи кров'ю арену. Ступивши кроків сорок, він упав на коліно, потім звалився долілиць. Мирмилон під силою удару й вагою свого тіла теж упав, потім звівся, вивільнив ноги з сітей і кинувся на суперника.
Юрба скажено плескала у ці останні хвилини боротьби, плескала й тоді, коли ретіарій, спираючись на лікоть лівої руки, піднявся й повернув до глядачів своє бліде обличчя. Він приготувався безстрашно й гідно зустріти смерть і звернувся до глядачів з проханням подарувати йому життя не тому, що сподівався на порятунок, а тільки дотримуючись звичаю.
Мирмилон поставив ногу на тіло супротивника й приклав меч до його грудей; піднявши голову, він обводив очима амфітеатр, щоб дізнатися волю глядачів.
Понад дев'яносто тисяч чоловіків, жінок і дітей опустили великий палець правої руки донизу: це був знак смерті. І менше п'ятнадцяти тисяч добросердих людей підняли догори великий палець, – на знак того, що переможеному гладіаторові дарується життя.
Серед дев'яноста тисяч, що прирекли ретіарія на смерть, були й непорочні, милосердні весталки, що бажали зробити собі безневинну приємність: видовище смерті нещасного гладіатора.
Мирмилон уже приготувався прикінчити ретіарія, як раптом той, схопивши меч супротивника, із силою встромив його собі у серце по самісіньке руків'я. Мирмилон швидко витяг меча, вкритого паруючою кров'ю. Тіло ретіарія вигнулося в передсмертній агонії, він крикнув страшним голосом, у якому вже не було нічого людського:
– Прокляті! – і випустив дух.
Розділ 2
Спартак на арені
Мирмилон повернувся до камери, звідки вийшли Плутон, Меркурій і служителі цирку. Вони гаками витягли з арени труп ретіарія через Ворота смерті, попередньо доторкнувшись розпеченим залізом до тіла померлого, щоб переконатися у його смерті. З невеличких мішків, наповнених блискучим порошком із товченого мармуру, доставленого із сусідніх Тиволійських кар'єрів, засипали те місце, де залишалася велика калюжа крові, і арена знову заблищала, мов срібло, під променями сонця.
Юрба плескала й вигукувала:
– Хай живе Сулла!
Сулла повернувся до свого сусіда, Гнея Корнелія Долабелле, котрий два роки тому був консулом, і сказав:
– От підла чернь – присягаюсь Аполлоном Дельфійським, моїм заступником! Ти думаєш, вона мені плеще?… Ні, моїм кухарям, які вчора приготували для них смачне й щедре частування.
– Чому ти не зайняв місце на оппідумі? – запитав Гней Долабелла.
– Чи не думаєш ти, що від цього зросте моя слава? – відповів Сулла й одразу додав: – Але ж товар, проданий мені ланістою[19] Акціаном, непоганий, га?
– О, який ти щедрий, який ти великий! – вигукнув сенатор Тит Аквіцій, що сидів поруч із Суллою.
– Хай уразить Юпітер-Громовержець всіх підлих підлесників! – загорлав колишній диктатор і, з люттю схопившись рукою за плече, заходився затято чесати його, аби заглушити болісну сверблячку, подібну до укусів огидних паразитів.
За хвилину він додав:
– Я відмовився від влади, відійшов від справ, а ви усе ще вбачаєте в мені свого пана! Мерзенні, ви можете жити тільки рабами!
– Не всі, о Сулло, народжені для рабства, – сміливо заперечив патрицій з почту Сулли, що сидів неподалік.
Хоробрим чоловіком був цей Луцій Сергій Катиліна. На той час йому йшов двадцять сьомий рік. Природа наділила його високим зростом, широкими плечима, міцними м'язами рук і ніг. У нього була велика голова із копицею чорного кучерявого волосся, широке в скронях, смагляве й мужнє обличчя з енергійними рисами. Від чола до перенісся спускалася товста набрякла вена, темно-сірі очі випромінювали жорстокість, а нервове посмикування, що пробігало цим владним, рішучим обличчям, розкривало уважному спостерігачеві найменші рухи душі Катиліни.
На той час, про який йдеться у книзі, Луцій Сергій Катиліна зажив слави страшної людини, усі боялися його запальної, неприборканої вдачі. Він убив патриція Гратидіана, коли той спокійно гуляв берегом Тибру, – убив тільки тому що той відмовився дати Катиліні під заставу майна велику суму грошей, потрібну для сплати величезних боргів: через ці борги Катиліна не міг одержати жодної з державних посад, на які претендував. Це був час проскрипціи[20], коли ненаситна жорстокість Сулли втопила Рим у крові. Ім'я Гратидіана не значилося в проскрипційних списках, – ба навіть він був прихильником Сулли, але він був дуже заможним, а майно людей, занесених до проскрипційних списків, підлягало конфіскації. І коли Катиліна притяг на засідання сенату труп Гратидіана й, кинувши його до ніг диктатора, заявив, що він убив ворога Сулли й ворога батьківщини, диктатор проігнорував злочин, пам'ятаючи про незліченні скарби вбитого.
Незабаром після цієї події Катиліна посварився зі своїм братом, обидва оголили мечі, але фізично більш розвинений Сергій Катиліна був ще й першим фехтувальником у Римі. Він убив брата, успадковував його майно, а відтак урятувався від боргів – наслідку його марнотратства й розпусти. Сулла й цього разу удав, що нічого не сталося, квестори також не зачіпали братовбивцю.
У відповідь на сміливі слова Катиліни Луцій Корнелій Сулла спокійно повернув голову в його бік і мовив:
– А ти як гадаєш, Катиліно? Скільки у Римі таких сміливців, як ти?
– Не можу я, о славетний Сулло, – відповів Катиліна, – дивитися на людей і зважувати події з висоти твоєї величі. Знаю тільки, що я від народження люблю волю й не терплю жодних уз. І скажу просто – ненавиджу тиранію, хай би вона ховалася під маскою великодушності, хай би нею лицемірно користувалися нібито для блага батьківщини. Але ж батьківщина наша, навіть розтерзана заколотами й міжусобицями, жила б краще під владою багатьох, аніж під деспотичною владою одного! І, не вдаючись до розбору твоїх дій, скажу відверто, що я, як і колись, засуджую твою диктатуру. Я вірю, я хочу вірити, що в Римі є чимало громадян, готових на все, аби лишень знову не підпасти під тиранію однієї людини, якщо вона не буде називатися Луцієм Корнелієм Суллою і чоло його не буде увінчане, як твоє, лаврами перемоги у сотнях боїв і якщо його диктатура хоча б почасти не буде виправдана, як була виправдана твоя злочинними діяннями Марія, Карбона й Цінни.
– То чому ж, – спокійно запитав Сулла з ледь помітною глузливою посмішкою, – чому ж ви не закликаєте мене на суд перед вільним народом? Я відмовився від диктатури. Чому ж мені не закинули жодних звинувачень? Чому ж ви не зажадали звіту в моїх діях?
– Щоб не бачити знову вбивств і жадоби, які протягом десяти років затьмарювали Рим… Але облишмо цю тему я не маю наміру обвинувачувати тебе: ти, можливо, припустився багатьох помилок, проте й здійснив багато славетних подвигів. Спогади про них не перестають хвилювати мою душу, бо, як і ти, Сулло, я прагну слави й могутності. І все ж скажи, чи не здається тобі, що у жилах римського народу і досі тече кров наших великих і вільних предків? Згадай, як кілька місяців тому, в курії, перед усім сенатом, ти добровільно склав із себе владу й, відпустивши лікторів і воїнів, попрямував з друзями додому. І як раптом якийсь невідомий юнак зачав безчестити й паплюжити тебе за те, що ти відняв у Рима волю, винищив і пограбував його громадян і став їхнім тираном! О Сулло, погодься, що потрібно мати непохитну мужність, аби вимовити все те, що сказав він, адже тобі достатньо було лише подати знак, і сміливець негайно заплатив би за свою необережність життям! Ти вчинив великодушно – я кажу це без лестощів. Катиліна не вміє й не бажає лестити нікому, навіть всемогутньому Юпітерові! Ти вчинив великодушно, не покаравши його. Але ти згоден зі мною: якщо в нас існують юнаки, здатні на такий вчинок, – я так шкодую, що не дізнався, хто він, – є надія, що батьківщина й республіка ще можуть бути врятовані!
– Так, це був хоробрий учинок, а я завжди захоплювався мужністю й любив хоробрих. Я не захотів мститися сміливцеві за образу й стерпів усі його кпини. Чи знаєш ти, Катиліно, які наслідки матимуть вчинок і слова цього юнака?
– Які? – запитав Сергій Катиліна, спрямувавши допитливий погляд в затуманені очі диктатора.
– Відтепер, – відповів Сулла, – ніхто з тих, кому вдасться захопити владу у республіці, не побажає від неї відмовитися.
Катиліна задумливо опустив голову, потім, опанувавши себе, підняв її і мовив:
– Чи знайдеться ще хто-небудь, хто зуміє й захоче захопити вищу владу?
– Ну… – вимовив, іронічно посміхаючись, Сулла. – Бачиш юрби рабів? – І він вказав на ряди амфітеатру, переповнені людом. – Рабів нам не бракує… Знайдуться й добродії.
Уся ця розмова відбувалася під акомпанемент бурхливих оплесків юрби, захопленої кровопролитним боєм між лаквеаторами й секуторами. Незабаром поєдинок завершився смертю семи лаквеаторів і п'яти секуторів. Гладіатори, що вижили, повернулись до камер, а глядачі скажено аплодували, сміялися й весело жартували.
У той час, коли лорарії витягали із цирку дванадцять трупів і знищували сліди крові на арені, Валерія, що уважно спостерігала за Суллою, раптом піднялася й, підійшовши до диктатора, висмикнула вовняну нитку з його хламиди. Здивований, він обернувся й, блиснувши своїми звіриними очима, взявся розглядати ту, котра доторкнулася до нього.
– Не гнівайся, диктаторе! Я висмикнула цю нитку, щоб мати частку твого щастя, – вимовила Валерія із чарівною усмішкою.
Шанобливо вітаючи його, вона піднесла руку до губ і повернулася на своє місце. Сулла, улещений її люб'язними словами, поштиво вклонився й, повернувши голову, провів красуню довгим поглядом, якому намагався додати лагідності.
– Хто це? – запитав Сулла, знову повернувшись убік арени.
– Це Валерія, – відповів Гней Корнелій Долабелла, – донька Мессали.
– А-а!.. – згадав Сулла. – Сестра Квінта Гортензія?
– Саме так.
І Сулла знову повернувся до Валерії, що дивилася на нього закоханими очима. Гортензій устав зі свого місця й пересів ближче до Марка Красса, дуже заможного патриція, відомого своєю скнарістю й честолюбством – двома суперечливими пристрастями, що прекрасно поєднувалися у цій самобутній натурі.
Марк Красс сидів неподалік грекині незвичайної краси. Затримаємось на мить, адже згодом вона відіграє велику роль у нашому оповіданні, тож подивімося на неї.
Звали цю дівчину Евтибідою. За кроєм одягу в ній можна було вгадати грекиню. Одразу впадала в очі краса її високої, стрункої фігури. Талія була такою тонкою, що, здавалося, її можна було охопити двома долонями. Чарівне обличчя вражало алебастровою білизною, відтіненою ніжним рум'янцем. Витончене чоло обрамляли руді пишні кучері.
Великі мигдалеподібні очі кольору морської хвилі горіли хтивим вогнем і непоборно вабили до себе. Ледь задертий, гарно окреслений носик ніби додавав зухвалої сміливості рисам її обличчя. Поміж трохи відкритих, чуттєвих і зволожених червоних губ виблискували білосніжні зуби – справжні перлини, що змагалися у принадності з чарівною ямочкою на маленькому округлому підборідді. Біла шия, здавалося, була виліплена з мармуру, плечі були гідні Юнони, груди пружні й високі, і їхня пишність контрастувала з тонкою талією, що надавало грекині ще більшої привабливості. Кисті оголених витончених рук і ступні ніг були малесенькі, як у дитини.
Під короткою тунікою з найтоншої білої тканини, густо затканої срібними зірочками й викладеної витонченими складками, вгадувалися, а іноді просвічувалися скульптурні форми дівчини. Зверху на туніку був накинутий палій з блакитної вовни, теж весь у зірочках. Над чолом волосся скріплювала невеличка діадема. У маленькі вуха були просунуті дві великі перлини з блискучими підвісками із сапфірів у формі зірочок. Шию обвивало намисто з перлин, з якого на напівголі груди спускалася велика сапфірова зірка. Руки прикрашали чотири срібних браслети з вигравіруваними на них квітами й листям. Талію охоплював обруч теж із коштовного металу. На маленьких рожевих ніжках були короткі котурни, що складалися з підошви й двох смужок блакитної шкіри, перехрещені на кісточках. Вище кісточок ноги були схоплені двома срібними браслетами майстерного карбування.
Дівчині цій було не більше двадцяти чотирьох років. Вона була гарна й вишукано вбрана. Усе в ній приваблювало й вабило. Здавалося, Венера Пафоська зійшла з Олімпу. Такою була юна Евтибіда, неподалік якої сів Марк Красс і захоплено милувався нею.
Коли до нього підійшов Гортензій, Красс не міг відірвати погляду від чарівної дівчини.
Крассу виповнилося тридцять два роки. Він був вище середнього зросту й міцної статури, але схильний до повноти. На могутній шиї сиділа досить велика голова, що гармоніювала з велетенським тілом, але обличчя, бронзово-золотавого відтінку, було худорлявим. Риси обличчя мужні, римські: орлиний ніс, різко окреслене підборіддя, очі сірі з жовтизною. Родовитістю, надзвичайним красномовством, величезним багатством, привітністю і чемністю він зажив не тільки популярності, а й слави та впливовості. На той час, з якого починається наша оповідь, він неодноразово боровся у громадянській війні на боці Сулли й обіймав різні адміністративні посади.
– Здрастуй, Марку Крассе, – привітався Гортензій, виводячи його зі стану заціпеніння. – Ти, певно, занурений у споглядання зірок?
– Ти вгадав, присягаюсь Геркулесом! – відповів Красс. – Ця…
– Ця? Котра?
– Он та красуня грекиня, що сидить за два ряди вище від нас…
– А! Я теж помітив її… Це Евтибіда.
– Евтибіда? Що ти хочеш цим сказати?
– Нічого. Я назвав тобі її ім'я… Вона справді грекиня… куртизанка… – сказав Гортензій, вмощуючись поруч із Крассом.
– Куртизанка? А на вигляд справжня богиня. Венера!.. Присягаюсь Геркулесом, годі уявити ліпшого втілення краси славетної доньки Юпітера.
– Ти правий, – усміхаючись, мовив Гортензій. – Але хіба дружина Вулкана така вже й недоступна? Хіба не дарує вона щедро свої милості й скарби своєї краси богам, напівбогам, а часом навіть і простим смертним, якщо комусь випало щастя сподобатися їй?
– А де вона живе?
– На Священній вулиці… біля храму Верхнього Януса. Побачивши, що Красс не слухає його й, поринувши у свої думки, все дивиться, мов зачарований, на прекрасну Евтибіду, він додав:
– Чи варто тобі божеволіти від цієї жінки, коли ти можеш витратити лише тисячну частинку своїх багатств, аби подарувати їй у власність будинок, в якому вона мешкає!
Очі Красса спалахнули вогнем, але вогонь одразу згас, і, обернувшись до Гортензія, Красс запитав:
– Маєш до мене розмову?
– Так, про позов з банкіром Трабулоном.
– Я слухаю тебе.
Поки вони розмовляли про згаданий Гортензієм позов і поки Сулла на п'ятдесят дев'ятому році життя загравав із прекрасною Валерією, почувся звук труби. Це був сигнал до початку бою між тридцятьма фракійцями й тридцятьма самнітами, які вже вишикувалися в ряди один навпроти одного.
Розмови, шум, сміх урвалися; всі погляди були спрямовані на борців. Перше зіткнення було жахливим: серед глибокої тиші, що панувала у цирку, різко пролунали удари мечів по щитах, ареною полетіло пір'я, уламки шоломів, шматки розбитих щитів, а збуджені гладіатори наносили один одному удар за ударом. Не минуло й п'яти хвилин після початку бою, а на арені вже лилася кров: троє гладіаторів корчилися на землі в агонії, а переможці топтали їх ногами.
Годі навіть уявити собі напругу, з якою глядачі стежили за кривавими перипетіями цього бою. Вісімдесят тисяч глядачів у цирку заставлялися на суму від десяти до двадцяти сестерціїв і навіть до п'ятдесяти талантів – одні закладалися за пурпурово-червоних фракійців, інші – за блакитних самнітів.
Ряди гладіаторів дедалі рідшали, а заохочувальні вигуки й оплески глядачів лунали чимраз частіше.
По закінченні однієї години бій добігав кінця. По всій арені то тут, то там лежали п'ятдесят гладіаторів, убиті або смертельно поранені. Глядачі, що закладались за самнітів, здавалося, могли бути цілком упевнені у їхній перемозі. Семеро самнітів оточили трьох фракійців, останні ж, щільно ставши спиною один до одного, утворили трикутник і чинили лютий опір самнітам.
Серед трьох ще живих фракійців був Спартак. Його атлетична фігура, вражаюча сила міцних м'язів, гармонія всіх ліній тіла, незламна, непереборна хоробрість, безсумнівно, вирізняли його серед інших, особливо у ту епоху, коли фізична сила й твердість характеру були головною умовою успіху в житті.
Спартаку виповнилося тридцять років, і всі ті видатні якості, про які ми говорили, поєднувалися в ньому з освіченістю, рідкісною для його суспільного стану, з піднесеними думками, шляхетністю й величчю душі.
Довге біляве волосся й густа борода обрамляли його гарне мужнє обличчя з правильними рисами, осяяне світлом блакитних очей, сповнених життя, почуття, вогню. В бою Спартак був геть іншим: на арені цирку боровся гладіатор з перекошеним од гніву обличчям, очі його вергали блискавки, вигляд його був жахливий.
Спартак народився у Фракії, в Родопських горах. Він боровся проти римлян, які зазіхали на його країну, потрапив у полон і за свою силу й хоробрість був зарахований до легіону, де виявив надзвичайну звитягу. Потім він так відзначився у війні проти Мітрідата і його союзників, що був призначений деканом – начальником загону з десяти солдат, і заслужив почесну нагороду – цивільний вінок. Але коли римляни знову розпочали війну проти фракійців, Спартак утік, аби боротися в лавах співвітчизників проти римлян. Поранений, він знову потрапив у полон до своїх ворогів. Страту йому замінили службою гладіатором. Його продали одному ланісті, що згодом перепродав його Акціану.
Минуло не більше двох років відтоді, як Спартак потрапив до гладіаторів. Зі своїм першим ланістою він об'їздив майже всі міста Італії, брав участь у понад ста боях і жодного разу не був серйозно поранений. Інші гладіатори теж були мужні й сильні, але Спартак настільки перевершував їх, що постійно виходив переможцем і зажив великої слави у всіх амфітеатрах і цирках Італії.
Акціан купив його за дуже великі гроші – дванадцять тисяч сестерціїв. Спартак належав йому вже шість місяців, але Акціан жодного разу не випускав його у римських амфітеатрах – можливо, тому, що високо цінував як викладача фехтування, боротьби й гімнастики у своїй школі гладіаторів, а, можливо, тому, що гладіатор занадто дорого йому обійшовся, аби ризикувати його життям. Адже у випадку смерті Спартака плата за нього не відшкодувала би збитків.
Тепер Акціан уперше випустив Спартака на арену цирку бо Сулла заплатив за сто гладіаторів, відібраних для бою у цей день, суму аж двісті двадцять тисяч сестерціїв, і така щедра платня перекривала збиток ланісти у випадку смерті Спартака. І все ж, незважаючи на те, що гладіатори, які залишилися живими після змагань, ставали власністю ланісти (окрім тих, кому народ дарував волю) Акціан, схвильований і блідий, спершись на двері однієї з камер, стежив за останніми моментами боротьби. Той, хто спостерігав би за ним, звичайно, не міг би не помітити його занепокоєння за Спартака. Він напружено стежив за кожним рухом, за кожним ударом, нанесеним або відбитим фракійцем.