Страница:
– Вона вже була в літах, коли закохалася в нього. А він був тоді ще молодий і якщо не гарний, то, принаймні, не такий потворний, як тепер.
– Помираючи, вона заповіла йому всі свої скарби.
– А в молодості він був бідний. Я знав одного громадянина, у якого Сулла довго жив у будинку на хлібі, – сказав атлет, – він отримував три тисячі сестерціїв на рік.
– У війні з Мітрідатом, при облозі й узятті Афін Сулла зумів захопити левову частку здобичі. От тоді він і примножив свої статки. А потім настали часи проскрипціи, і за наказом Сулли було вбито сімнадцять консулів, шість преторів, шістдесят едилів і квесторів, триста сенаторів, тисяча шістсот вершників і сімдесят тисяч громадян. І як ви думаєте, куди пішло все їхнє майно? У скарбницю? А Суллі так-таки нічого й не перепало?
– Хотілося б мені отримати хоча б найменшу дещицю того, що йому дісталося в часи проскрипції!
– І все ж, – задумливо сказав Емілій Варин, схильний у цей вечір пофілософствувати, – нехай Сулла з бідняка перетворився на багатія, нехай він піднявся з невідомості й став диктатором Риму, тріумфатором, нехай йому спорудили золоту статую перед рострами з надписом: «Корнелій Сулла Щасливий, імператор», а все ж ця всемогутня людина страждає на невиліковну хворобу, яку не в змозі перемогти ні золото, ні науки.
Слова ці справили глибоке враження на весь набрід, що зібрався тут; і всі одноголосно вигукнули:
– Так, точно, точно!..
– Так йому й треба! – злостиво крикнув кульгавий легіонер, що боровся у військах Гая Марія в Африці й благоговів перед його пам'яттю. – Заслужив! Хай страждає. Він – скажений звір, чудовисько в людській подобі! Це далася взнаки пролита ним кров шести тисяч самнітів. Вони здалися Суллі за умови збереження їм життя, і всіх цих шість тисяч людей було вбито у цирку. Коли в них метали стріли, сенатори, що зібралися в курії Гостилія, зачувши несамовиті лементи нещасних, од страху посхоплювалися з місць, а Сулла преспокійно продовжував промову й лише холодно зауважив сенаторам, щоб ті слухали його уважно й не переймалися тим, що відбувається назовні: там провчають купку негідників.
– А різанина в Пренесті, де він, за винятком людини, пов'язаної з ним узами гостинності, за ніч перебив усе злощасне населення міста – дванадцять тисяч людей?
– Чи не він зруйнував і зрівняв із землею Сульмон, Сполетій, Інтерамну, Флоренцію – ці квітучі міста Італії, за те, що вони були прихильниками Марія й порушили вірність Суллі?
– Агов, хлопці, стуліть пельки! – крикнула Лутація. Вона сиділа на ослоні й викладала на пательню заячину. – Ви, здається мені, ганите диктатора Суллу Щасливого? Попереджаю, тримайте язика за зубами! Я не хочу, аби у моїй таверні паплюжили найбільшого громадянина Риму!
– От воно що! Виявляється, одноока – прихильниця Сулли! Ах ти, проклята! – вигукнув старий легіонер.
– Агов ти, Меттію, – закричав трунар Лувеній, – шануй нашу люб'язну Лутацію!
– Клянуся щитом Беллони, скоро ти замовкнеш! От ще новина! Якийсь трунар сміє наказувати африканському ветеранові!
Невідомо, чим би закінчилася ця нова перепалка, якби раптом з вулиці не почувся нестрункий хор жіночих голосів, що гидко фальшивили, але явно претендували на гарний спів.
– Це Евенія, – впізнав один з гостей.
– Це Луцилія.
– Це Діана.
Всі метнули погляди на двері, через які входили, горлаючи й пританцьовуючи, п'ять дівиць у надто короткому вбранні. Обличчя їх були нарум'янені, плечі оголені. На гучні вітання вони відповідали непристойностями.
Не зупинятимемося на подальшій сцені, лише зауважимо, з якою ретельністю Лутація та її рабиня накривали на стіл. Судячи з приготувань, вечеря мала бути розкішною.
– Кого це ти чекаєш сьогодні ввечері у своєму шинку для кого смажиш кішок, видаючи їх за зайців? – запитав жебрак Велленій.
– Чи не чекаєш, часом, на вечерю Марка Красса?
– Ні, вона чекає самого Помпея Великого!
Сміх і жарти тривали, як раптом у дверях таверни з'явилася величезна на зріст людина могутньої статури. Хоча волосся в чоловіка вже було з сивиною, він все ще був гарний собою.
– А, Требоній!
– Здраствуй, Требонію!
– Ласкаво просимо, Требонію! – почулося одночасно з різних кутів таверни.
Требоній був ланістою. Кілька років тому він закрив свою школу і жив на заощадження, зібрані від цього прибуткового ремесла. Але Требоній звик перебувати серед гладіаторів, тож був завсідником усіх дешевих трактирів і шинків Есквіліна й Субури.
Подейкували, він продавав свої послуги й патриціям: під час цивільних смут йому доручали наймати велику кількість гладіаторів. А ще казали, Требоній збирав полчища гладіаторів і з'являвся то на Форумі, то в коміціях, коли обговорювалося яке-небудь важливе питання й декому вигідно було настрахати суддів, а часом і затіяти бійку під час виборів суддів чи посадових осіб. Стверджували, що Требоній мав вигоду зі своїх зустрічей із гладіаторами.
Хай там як, Требоній був їхнім другом і заступником, і по закінченню сьогоднішнього видовища у цирку, дочекався Спартака біля входу, обійняв його, розцілував і, привітавши, запросив на вечерю в таверну Венери Лібітіни.
Требоній прийшов у таверну Лутації у супроводі Спартака й десятка інших гладіаторів.
Спартак усе ще був у тій пурпуровій туніці, в якій боровся в цирку. На плечах мав короткий плащ, які зазвичай носять солдати поверх збруї. Спартак отримав його у тимчасове користування від одного центуріона, друга Требонія.
Завсідники таверни зустріли гостей гучними вітаннями. Ті, хто побував цього дня у цирку, з гордістю показували іншим героя дня – мужнього Спартака.
– Хоробрий Спартаку, хочу познайомити тебе з прекрасною Евенією, найкрасивішою з усіх красунь, що відвідують цю таверну, – мовив старий гладіатор.
– Щаслива, що можу обійняти тебе, – додала Евенія, висока, струнка й приваблива брюнетка, і, не чекаючи відповіді, вона оповила обома руками шию Спартака й поцілувала його.
Фракієць постарався за усмішкою сховати неприємне відчуття від поведінки дівчини. Відвівши її руки і м'яко відстороняючи від себе Евенію, він сказав:
– Дякую тобі, дівчино… Зараз я волію підкріпити свої сили… мені цього дуже бракує…
– Сюди, сюди, хоробрий гладіаторе, – сказала Лутація, випереджаючи Спартака й Требонія і запрошуючи їх в іншу кімнату, – тут для вас приготовлена вечеря. Ідіть, ідіть, – додала вона, – твоя Лутація, Требонію, подбала про тебе. Почастую тебе чудовою печенею: такого зайця не подадуть до столу навіть у Марка Красса!
– Що ж, скуштуємо, оцінимо твої страви, крутійко! – відповідав Требоній, легенько поплескуючи Лутацію по плечу. – А поки що подай нам амфору старого велітернського. Тільки гляди, старого!
– Всемилостиві боги! – вигукнула Лутація. – Подумати лишень!.. П'ятнадцятирічної витримки! Це вино зберігається від часів консульства Гая Целія Кальда й Луція Доміція Агенобарба!
Поки Лутація розважала гостей, її рабиня, ефіопка Азур, принесла амфору. Вона зняла печатку, яку гості заходилися розглядати, передаючи її один одному, і налила частину вина у високу посудину з товстого скла, до половини наповнену водою, а залишок вина перелила з амфори в меншу посудину, призначену для нерозведеного вина. Обидві посудини Азур поставила на стіл, а Лутація перед кожним із гостей поставила чаші. Між посудинами вона помістила ківш, яким наливали в чаші чисте або розведене вино.
Незабаром гладіатори змогли оцінити мистецтво Лутації, її печеню із зайця, а також вирішити, скільки років вину. Якщо велітернське й не цілком відповідало даті, зазначеній на амфорі, коли її запечатували, все ж його визнали досить непоганим.
Вечеря вдалася на славу, вина було вдосталь, гладіатори веселилися від душі. Усе сприяло дружній бесіді й незабаром справді стало дуже галасливо.
Один тільки Спартак, якого обсипали захопленими похвалами, не розділяв загальних веселощів, не жартував, їв ніби знехотя, – може, він усе ще був під владою пережитого за цей день і не встиг отямитися від приголомшливого усвідомлення несподівано отриманої волі. Здавалося, над його головою нависли хмари суму й туги, – й ані гострим жартом, ані лагідним словом співтрапезники не могли розігнати його смуток.
– Присягаюсь Геркулесом… милий Спартаку, я не розумію тебе!.. – звернувся до нього Требоній і хотів було налити велітернського у чашу Спартака, але помітив, на превеликий подив, що вона повна. – Що з тобою? Чому ти не п'єш?
– Чому ти такий смутний? – запитав один із гостей.
– Клянуся Юноною, матір'ю богів! – вигукнув інший гладіатор, судячи з вимови – самніт. – Можна подумати, що ми зібралися не на товариську гулянку, а на поминальну тризну. І ти, Спартаку, начебто святкуєш не свою волю, а оплакуєш смерть своєї матері!
– Матері! – голосно повторив Спартак, немов вражений цими словами.
А через те, що він засмутився ще більше, ланіста Требоній встав і, піднявши свою чашу, вигукнув:
– Пропоную випити за волю!
– За волю! – дружно підтримали гладіатори. І в них заблищали очі після слова «воля». Усі встали й високо підняли свої чаші.
– Ти щасливий, Спартаку, що домігся волі за життя, – з гіркотою сказав білявий молодий гладіатор, – а до нас вона прийде тільки разом зі смертю!
Від вигуку «воля» обличчя Спартака засяяло. Він високо підняв свою чашу й звучно вигукнув:
– Хай живе воля!
Але сумні слова молодого гладіатора так схвилювали його, що він не міг допити чашу – вино не йшло йому в горло, і Спартак скорботно опустив голову. Він поставив чашу й сів, поринувши у глибокі роздуми. Запала тиша, очі десяти гладіаторів були спрямовані на щасливця, що отримав волю, в них світилася заздрість і радість, веселощі й сум.
Раптом Спартак перервав мовчанку. Задумливо спрямувавши нерухомий погляд на стіл, повільно карбуючи слова, він вимовив уголос рядки знайомої усім пісні. ЇЇ зазвичай співали гладіатори в години фехтування у школі Акціана:
Очі Спартака засяяли від щастя, але миттю, ніби бажаючи сховати свою радість, причину якої не міг усвідомити собі Требоній, Спартак знову спохмурнів. Він запитав своїх співтрапезників:
– З якої ви школи гладіаторів?
– Ланісти Юлія Рабеція.
Спартак узяв свою чашу і мовив, повернувшись до виходу:
– Світла!
Гладіатори перезирнулися, а молодий білявий самніт промовив, ніби подумки продовжуючи перервану розмову:
– І волі!..Ти на неї заслужив, хоробрий Спартаку!
І тут Спартак обмінявся з ним швидким промовистим поглядом – вони зрозуміли один одного.
Саме у ту мить, коли юний гладіатор вимовляв ці слова, пролунав гучний голос людини, що з'явилася у дверях:
– Ти заслужив на волю, непереможний Спартаку!
Усі повернули голови й побачили на порозі могутню фігуру. Це був Луцій Сергій Катиліна. Після слова «воля» Спартак і всі гладіатори, за винятком Требонія, зупинили на Катиліні запитальний погляд.
– Катиліна! – вигукнув Требоній. Він сидів спиною до дверей і не відразу помітив, хто увійшов.
Він поспішив назустріч Катиліні, шанобливо вклонився йому й, за звичаєм, підніс на знак вітання руку до губ і сказав:
– Привіт тобі, славний Катиліно!.. Якій добрій богині, нашій покровительці, зобов'язані ми честю бачити тебе серед нас у цей час і у такому місці?
– Я шукав тебе, Требонію, – відповів Катиліна, – а також і тебе, – додав він, повернувшись до Спартака.
Зачувши ім'я Катиліни, відомого на весь Рим своєю жорстокістю, убивствами, силою й відвагою, гладіатори перезирнулися. Деякі, слід зауважити, злякалися й сполотніли. Навіть сам Спартак, у грудях якого билося безстрашне серце, мимоволі здригнувся, почувши голос грізного патриція. Насупивши чоло, він пильно дивився на Катиліну.
– Мене? – запитав здивований Спартак.
– Так, саме тебе, – спокійно відповів Катиліна, сівши на лаву, що йому підсунули, і зробив знак, запрошуючи всіх сідати. – Я не думав зустріти тебе тут, навіть і не сподівався на це, але я був майже певен, що застану тут Требонія і він скаже мені, де знайти хороброго Спартака.
Спартак зі ще більшим здивуванням дивився на Катиліну.
– Тобі дали волю, і ти гідний її. Але в тебе немає грошей. Завдяки твоїй хоробрості я виграв більше десяти тисяч сестерціїв, тримаючи парі із Гнеєм Корнелієм Долабеллою. Я шукав тебе, аби вручити тобі частину виграшу. Вона твоя: якщо я ризикував грішми, то ти упродовж двох годин ризикував своїм життям.
Серед присутніх пробіг шепіт схвалення й симпатії до цього аристократа, що виказав честь зустрітися з гладіаторами, яких усі зневажали, а він захоплюється їхніми подвигами й допомагає їм у їхніх бідах.
Спартак не відчував довіри до Катиліни, проте був зворушений участю, виявленою до нього настільки поважною особою. Він не звик до такого ставлення до себе.
– Дякую тобі, о шляхетний Катиліно, за твій намір! – відповів він. – Однак я не можу, не маю права прийняти твій дарунок. Я викладатиму прийоми боротьби, гімнастику й фехтування у школі мого колишнього хазяїна й, сподіваюся, проживу своєю працею.
Катиліна спробував відвернути увагу Требонія, який сидів поруч із ним. і, простягнувши йому свою чашу, наказав розвести велітернське водою, а сам тим часом нахилився до Спартака й ледь чутно квапливо прошепотів:
– Я також терплю утиск олігархів, адже я теж раб цього мерзенного, розбещеного римського суспільства, я теж гладіатор серед цих патриціїв, я теж мрію про волю… і знаю все…
Спартак, здригнувшись, відкинув голову й подивився на нього зі здивуванням, а Катиліна провадив далі:
– Так, я знаю все… і я з вами… буду з вами… – А потім, піднявшись зі свого місця, він вимовив гучно, щоб всі його почули: – Тож заради цього не відмовляйся прийняти гаманець із двома тисячами сестерціїв у гарних новеньких ауреях. – і, простягнувши Спартаку вишуканий маленький гаманець, Катиліна додав: – Повторюю, це зовсім не подарунок, ти заробив ці гроші, вони твої. Це твоя частка в нашому сьогоднішньому виграші.
Всі присутні обсипали Катиліну шанобливими похвалами, захоплюючись його щедрістю, а він узяв у свою руку праву руку Спартака. Під час рукостискання гладіатор стрепенувся.
– Тепер ти віриш, що я знаю все? – запитав його ледь чутно Катиліна.
Спартак був приголомшений, він ніяк не міг зрозуміти, звідки патрицієві відомі деякі таємні знаки й слова, – але було зрозуміло, що Катиліна справді їх знає.
Тому він відповів Луцію Сергію рукостисканням і, сховавши гаманець на грудях під тунікою, сказав:
– Зараз я занадто схвильований і здивований твоїм учинком, шляхетний Катиліно, і не можу як слід виказати своєї вдячності. Завтра вранці, якщо дозволиш, я з'явлюся до тебе.
Вимовляючи кожне слово повільно й чітко, він гостро глянув на патриція. У відповідь Катиліна схилив голову на знак розуміння й сказав:
– У моєму домі, Спартаку, ти завжди бажаний гість. А тепер, – додав він, швидко повернувшись до Требонія й інших гладіаторів, – вип'ємо чашу фалернського, якщо воно водиться в такій дірі.
– Якщо вже моя таверна, – люб'язно сказала Лутація Одноока, що стояла за Катиліною, – удостоїлася честі прийняти у своїх убогих стінах такого поважного гостя, такого прославленого патриція, як ти, Катиліно, то, певно, самі боги-провидці допомогли мені: у льосі бідної Лутації Одноокої зберігається маленька амфора фалернського, гідна трапези самого Юпітера.
І, вклонившись Луцію Сергію, вона пішла по вино.
– А тепер вислухай мене, Требонію, – звернувся Катиліна до колишнього ланісти.
– Слухаю тебе уважно.
Гладіатори дивилися на Катиліну й зрідка пошепки обмінювалися схвальними зауваженнями з приводу його фізичної сили, могутніх рук з набряклими вузлуватими м'язами, а він тим часом тихо вів бесіду із Требонієм.
– Я чув, – мовив Требоній. – Це міняйло Езефор, у якого крамниця на розі Священної й Нової вулиці…
– Саме так. Ти сходи туди й, ніби через бажання зробити Езефору послугу, натякни, що йому загрожує небезпека, якщо він не відмовиться від свого наміру викликати мене до претора для негайної сплати п'ятисот тисяч сестерціїв, які я йому винен.
– Зрозумів, зрозумів.
– Скажи йому, що, зустрічаючись із гладіаторами, ти чув, як вони перешіптувалися між собою про те, що багато кого з молодих патриціїв, пов'язаних зі мною дружбою і вдячних мені за щедрі дарунки й за пільги, завербували, – зрозуміло, таємно від мене, – цілий маніпул гладіаторів. І збираються зіграти з ним поганий жарт…
– Я все зрозумів, Катиліно, не сумнівайся. Виконаю твоє доручення якнайкраще.
Тим часом Лутація поставила на стіл фалернське вино. Його розлили по чашах і зауважили, що воно таки непогане, та все ж недостатньо витримане.
– Як тобі смакує вино, о славетний Катиліно? – запитала Лутація.
– Гарне вино.
– Воно зберігається із часів консульства Луція Марція Філіпа й Секста Юлія Цезаря.
– Усього лише дванадцять років! – вигукнув Катиліна. Зачувши імена цих консулів, він поринув у глибоку задуму. Пильно дивлячись широко відкритими очима на стіл, він машинально крутив у руці олов'яну виделку. На якийсь час довкола запанувала тиша, Катиліна також мовчав.
Судячи з того, як раптово спалахнули вогнем його очі, затремтіли руки, судома пробігала по обличчю й здулася жила на чолі, в душі Катиліни, очевидно, відбувалася боротьба почуттів, і якісь похмурі думки роїлися в його мозку. Чоловік прямий і відкритий, він залишався таким і в хвилини прояву своєї жорстокості. Він не хотів, та й не міг сховати бурю, що розходилася у його грудях, і вона, як у дзеркалі, відбивалася на його виразному обличчі.
– Про що ти думаєш, Катиліно?
– Ти чимось засмучений? – запитав йогоТребоній.
– Старе згадав, – відповів Катиліна, не відводячи погляду від столу й нервово покручуючи у руках виделку. – Я пригадав, що того ж року, коли була запечатана амфора цього фалернського, у портику свого будинку було підло вбито Лівія Друза та Луція Апулея Сатурніна, а за кілька років до того жорстоко вбиті Тиберій і Гай Гракхи – чоловіки найчистішої душі, гордість нашої батьківщини! І всі вони загинули за ту саму справу – за справу незаможних і пригноблених, і всіх їх погубили ті самі тиранічні руки – руки підлих оптиматів[22].
І, хвильку подумавши, він вигукнув:
– Чи можливо, щоб у заповітах великих богів було написано, що пригноблені ніколи не знатимуть спокою, що незаможні завжди будуть позбавлені хліба, що земля має бути розділена на два табори – вовків і ягнят?
– Ні! Клянуся всіма богами Олімпу! – закричав Спартак громоподібним голосом і гупнув великим своїм кулаком по столу. Обличчя його у цю мить висловлювало усю глибоку ненависть і гнів, які він відчував.
Катиліна здригнувся й подивився на Спартака. Той заговорив вже спокійніше, могутнім зусиллям волі придушивши своє хвилювання.
– Ні, великі боги не могли допустити у своїх заповітах таку несправедливість!
Знову запала тиша, яку увірвав Катиліна. В його голосі лунали сум і жаль:
– Бідолашний Друз… Я знав його… Він був дуже молодий… шляхетний і сильний духом чоловік. Природа щедро наділила його здібностями, а він став жертвою зради й насильства.
– І я його пам'ятаю, – сказав Требоній. – Пам'ятаю, як він виголошував промову в коміції, коли знову пропонував затвердити аграрні закони. Виступаючи проти патриціїв, він сказав: «При вашій жадібності незабаром ви залишите народу тільки бруд і повітря».
– Найлютішим його ворогом був консул Луцій Марцій Філіп, – додав Катиліна, – одного разу народ повстав проти нього, і Філіпа убили б, якби Друз не врятував його, повівши у в'язницю.
– Він трошки запізнився: у Філіпа все обличчя було в синцях, а з носа текла кров.
– Розповідали, – продовжував Катиліна, – що Друз, побачивши закривавленого Філіпа, вигукнув: «Це зовсім не кров, а підлива до дроздів», натякаючи цим на огидні оргії, яким щоночі віддавався Філіп.
Поки відбувалася ця бесіда, у передній кімнаті було неймовірно гамірно і дедалі голосніше лунали непристойні вигуки. Раптом Катиліна з його співтрапезниками почули, як усі хором закричали:
– Родопея, Родопея!
Зачувши це ім'я, Спартак здригнувся. Воно нагадало йому рідну Фракію, гори, рідну домівку, родину! Солодкі й водночас гіркі спогади.
– Ласкаво просимо! Ласкаво просимо, прекрасна Родопеє, – загукало двадцять гульвіс одразу.
– Почастуймо красуню вином за те, що вона завітала до нас, – сказав трунар, і всі присутні оточили дівчину.
Родопея була молода, приблизно двадцяти двох років, і справді гарна собою: висока, струнка, біленька, риси обличчя правильні, довге біляве волосся, блакитні живі й виразні очі. Яскраво-блакитна туніка зі срібною облямівкою, срібні браслети, блакитна шерстяна пов'язка свідчили про те, що вона не римлянка, а рабиня й веде життя блудниці, можливо проти своєї волі.
Судячи із сердечного й досить шанобливого ставлення до неї зухвалих і безсоромних відвідувачів таверни Венери Лібітіни, можна було зрозуміти, що дівчина вона добра. Ніжне личко, доброта й чемність Родопеї скорили всіх. Якось вона потрапила в таверну Нутації вся закривавлена від побоїв господаря, звідника за професією. ЇЇ мучила спрага, їй дали ковток вина. Це сталося за два місяці до початку подій, про які ми оповідаємо. Відтоді через два-три дні, коли дозволяв час, Родопея забігала на чверть годинки в таверну. Тут вона почувалася вільною й відчувала блаженство, вирвавшись хоча б на кілька хвилин із того пекла, в якому їй доводилося жити.
Родопея зупинилася поблизу столика Нутації, їй піднесли чашу албанського вина, і вона трохи відпила. Раптом із кута кімнати знову донісся гул голосів.
Трунар Лувеній, його товариш на ймення Арезій і жебрак Велленій, розпалені вином, зачали голосно теревенити про Катиліну, хоча всі знали, що він сидить у сусідній кімнаті. П'яниці всіляко паплюжили Катиліну й усіх патриціїв.
– Ні, нехай! – кричав трунар Арезій, такий широкоплечий і високий хлопчина, що міг би посперечатися з атлетом Гаєм Таурівієм. – Ні, ні, клянуся Геркулесом! Ці прокляті п'явки живуть нашою кров'ю й слізьми. Не можна пускати їх сюди. Нехай вони не паплюжать місця наших зборів своєю мерзенною присутністю!
– Такий вже гарний цей багатій Катиліна, що зав'яз у гульбах, цей лютий кат, поплічник Сулли! З'явився сюди у своєму розкішному латиклаві, аби покепкувати над нашою вбогістю. А хто винен у нашій убогості? Він сам і його друзі патриції.
Так злобливо кричав Лувеній, намагаючись вирватися з рук атлета, що втримував його від поривання кинутися у сусідню кімнату й затіяти там бійку.
– Та замовкни ти, нарешті, клятий ярижко! Навіщо його ображати? Адже він тебе не зачіпає! Не бачиш хіба – з ним десяток гладіаторів, вони роздеруть тебе на шмаття!
– Начхати мені на гладіаторів! Начхати на гладіаторів! – репетував, як біснуватий, зухвалий Емілій Варин. – Ви вільні громадяни, а проте, клянуся всемогутніми блискавками Юпітера, боїтеся цих знехтуваних рабів, народжених лише для того, щоб убивати один одного заради нашого задоволення!.. Клянуся божественною красою Венери, ми повинні дати урок цьому негідникові в розкішній тозі, в якому з'єдналися всі вади патриціїв і найпідлішої черні, треба назавжди відбити в нього бажання тішитися горем нещасних плебеїв!
– Забирайся на Палатин! – кричав Велленій.
– Геть звідси! – додав Арезій.
– Нехай ці кляті оптимати залишать нас, жебраків, у спокої й не лізуть до нас – ні в Целій, ні в Есквілін, ні в Субуру, нехай забираються звідси на Форум, у Капітолій, на Палатин і загрузнуть у своїх безсоромних бенкетах і оргіях.
– Геть патриціїв! Геть оптиматів! Геть Катиліну! – кричали одночасно вісім-десять голосів.
Почувши цей шум, Катиліна грізно насупив брови й підхопився з місця. Очі його спалахнули хижою злістю. Відіпхнувши Требонія й гладіатора, які намагалися втримати його, запевняючи, що вони самі розберуться з підлим набродом, він кинувся вперед і став у дверях, могутній, лютий, схрестивши на грудях руки й високо піднявши голову. Гнівно оглянувши присутніх, він крикнув гучно:
– Про що ви тут розквакались, безмозкі жаби? Навіщо брудните своїм рабським язиком гідне поваги ім'я Катиліни? Що вам потрібно від мене, знехтувані хробаки?
Його грізний голос на мить начебто злякав дебоширів, але незабаром знову пролунав вигук:
– Хочемо, щоб ти забрався звідси!
– На Палатин! На Палатин! – почулися інші голоси.
– На Гемонські сходи, там твоє місце! – волав пронизливим голосом Емілій Варин.
– Ідіть сюди всі! Ну ж бо, хутчіш! Агов, ви, мерзенний набрід! – вигукнув Катиліна й розправив руки, немов приготувався до бійки.
Плебеї спершу сполошились.
– Клянуся богами Аверна! – крикнув трунар Арезій. – Мене ти не схопиш, як бідолашного Гратидіана! Геркулес ти, чи що?
І він ринув на Катиліну, але отримав такий потужний удар у груди, що захитався й впав на руки тих, що стояли за ним. Трунар Лувеній, що також кинувся на Катиліну, упав долілиць біля найближчої стіни, збитий ударами потужних кулаків, якими Катиліна зі швидкістю блискавки, то правою, то лівою рукою, гупав по його голомозому черепі.
– Помираючи, вона заповіла йому всі свої скарби.
– А в молодості він був бідний. Я знав одного громадянина, у якого Сулла довго жив у будинку на хлібі, – сказав атлет, – він отримував три тисячі сестерціїв на рік.
– У війні з Мітрідатом, при облозі й узятті Афін Сулла зумів захопити левову частку здобичі. От тоді він і примножив свої статки. А потім настали часи проскрипціи, і за наказом Сулли було вбито сімнадцять консулів, шість преторів, шістдесят едилів і квесторів, триста сенаторів, тисяча шістсот вершників і сімдесят тисяч громадян. І як ви думаєте, куди пішло все їхнє майно? У скарбницю? А Суллі так-таки нічого й не перепало?
– Хотілося б мені отримати хоча б найменшу дещицю того, що йому дісталося в часи проскрипції!
– І все ж, – задумливо сказав Емілій Варин, схильний у цей вечір пофілософствувати, – нехай Сулла з бідняка перетворився на багатія, нехай він піднявся з невідомості й став диктатором Риму, тріумфатором, нехай йому спорудили золоту статую перед рострами з надписом: «Корнелій Сулла Щасливий, імператор», а все ж ця всемогутня людина страждає на невиліковну хворобу, яку не в змозі перемогти ні золото, ні науки.
Слова ці справили глибоке враження на весь набрід, що зібрався тут; і всі одноголосно вигукнули:
– Так, точно, точно!..
– Так йому й треба! – злостиво крикнув кульгавий легіонер, що боровся у військах Гая Марія в Африці й благоговів перед його пам'яттю. – Заслужив! Хай страждає. Він – скажений звір, чудовисько в людській подобі! Це далася взнаки пролита ним кров шести тисяч самнітів. Вони здалися Суллі за умови збереження їм життя, і всіх цих шість тисяч людей було вбито у цирку. Коли в них метали стріли, сенатори, що зібралися в курії Гостилія, зачувши несамовиті лементи нещасних, од страху посхоплювалися з місць, а Сулла преспокійно продовжував промову й лише холодно зауважив сенаторам, щоб ті слухали його уважно й не переймалися тим, що відбувається назовні: там провчають купку негідників.
– А різанина в Пренесті, де він, за винятком людини, пов'язаної з ним узами гостинності, за ніч перебив усе злощасне населення міста – дванадцять тисяч людей?
– Чи не він зруйнував і зрівняв із землею Сульмон, Сполетій, Інтерамну, Флоренцію – ці квітучі міста Італії, за те, що вони були прихильниками Марія й порушили вірність Суллі?
– Агов, хлопці, стуліть пельки! – крикнула Лутація. Вона сиділа на ослоні й викладала на пательню заячину. – Ви, здається мені, ганите диктатора Суллу Щасливого? Попереджаю, тримайте язика за зубами! Я не хочу, аби у моїй таверні паплюжили найбільшого громадянина Риму!
– От воно що! Виявляється, одноока – прихильниця Сулли! Ах ти, проклята! – вигукнув старий легіонер.
– Агов ти, Меттію, – закричав трунар Лувеній, – шануй нашу люб'язну Лутацію!
– Клянуся щитом Беллони, скоро ти замовкнеш! От ще новина! Якийсь трунар сміє наказувати африканському ветеранові!
Невідомо, чим би закінчилася ця нова перепалка, якби раптом з вулиці не почувся нестрункий хор жіночих голосів, що гидко фальшивили, але явно претендували на гарний спів.
– Це Евенія, – впізнав один з гостей.
– Це Луцилія.
– Це Діана.
Всі метнули погляди на двері, через які входили, горлаючи й пританцьовуючи, п'ять дівиць у надто короткому вбранні. Обличчя їх були нарум'янені, плечі оголені. На гучні вітання вони відповідали непристойностями.
Не зупинятимемося на подальшій сцені, лише зауважимо, з якою ретельністю Лутація та її рабиня накривали на стіл. Судячи з приготувань, вечеря мала бути розкішною.
– Кого це ти чекаєш сьогодні ввечері у своєму шинку для кого смажиш кішок, видаючи їх за зайців? – запитав жебрак Велленій.
– Чи не чекаєш, часом, на вечерю Марка Красса?
– Ні, вона чекає самого Помпея Великого!
Сміх і жарти тривали, як раптом у дверях таверни з'явилася величезна на зріст людина могутньої статури. Хоча волосся в чоловіка вже було з сивиною, він все ще був гарний собою.
– А, Требоній!
– Здраствуй, Требонію!
– Ласкаво просимо, Требонію! – почулося одночасно з різних кутів таверни.
Требоній був ланістою. Кілька років тому він закрив свою школу і жив на заощадження, зібрані від цього прибуткового ремесла. Але Требоній звик перебувати серед гладіаторів, тож був завсідником усіх дешевих трактирів і шинків Есквіліна й Субури.
Подейкували, він продавав свої послуги й патриціям: під час цивільних смут йому доручали наймати велику кількість гладіаторів. А ще казали, Требоній збирав полчища гладіаторів і з'являвся то на Форумі, то в коміціях, коли обговорювалося яке-небудь важливе питання й декому вигідно було настрахати суддів, а часом і затіяти бійку під час виборів суддів чи посадових осіб. Стверджували, що Требоній мав вигоду зі своїх зустрічей із гладіаторами.
Хай там як, Требоній був їхнім другом і заступником, і по закінченню сьогоднішнього видовища у цирку, дочекався Спартака біля входу, обійняв його, розцілував і, привітавши, запросив на вечерю в таверну Венери Лібітіни.
Требоній прийшов у таверну Лутації у супроводі Спартака й десятка інших гладіаторів.
Спартак усе ще був у тій пурпуровій туніці, в якій боровся в цирку. На плечах мав короткий плащ, які зазвичай носять солдати поверх збруї. Спартак отримав його у тимчасове користування від одного центуріона, друга Требонія.
Завсідники таверни зустріли гостей гучними вітаннями. Ті, хто побував цього дня у цирку, з гордістю показували іншим героя дня – мужнього Спартака.
– Хоробрий Спартаку, хочу познайомити тебе з прекрасною Евенією, найкрасивішою з усіх красунь, що відвідують цю таверну, – мовив старий гладіатор.
– Щаслива, що можу обійняти тебе, – додала Евенія, висока, струнка й приваблива брюнетка, і, не чекаючи відповіді, вона оповила обома руками шию Спартака й поцілувала його.
Фракієць постарався за усмішкою сховати неприємне відчуття від поведінки дівчини. Відвівши її руки і м'яко відстороняючи від себе Евенію, він сказав:
– Дякую тобі, дівчино… Зараз я волію підкріпити свої сили… мені цього дуже бракує…
– Сюди, сюди, хоробрий гладіаторе, – сказала Лутація, випереджаючи Спартака й Требонія і запрошуючи їх в іншу кімнату, – тут для вас приготовлена вечеря. Ідіть, ідіть, – додала вона, – твоя Лутація, Требонію, подбала про тебе. Почастую тебе чудовою печенею: такого зайця не подадуть до столу навіть у Марка Красса!
– Що ж, скуштуємо, оцінимо твої страви, крутійко! – відповідав Требоній, легенько поплескуючи Лутацію по плечу. – А поки що подай нам амфору старого велітернського. Тільки гляди, старого!
– Всемилостиві боги! – вигукнула Лутація. – Подумати лишень!.. П'ятнадцятирічної витримки! Це вино зберігається від часів консульства Гая Целія Кальда й Луція Доміція Агенобарба!
Поки Лутація розважала гостей, її рабиня, ефіопка Азур, принесла амфору. Вона зняла печатку, яку гості заходилися розглядати, передаючи її один одному, і налила частину вина у високу посудину з товстого скла, до половини наповнену водою, а залишок вина перелила з амфори в меншу посудину, призначену для нерозведеного вина. Обидві посудини Азур поставила на стіл, а Лутація перед кожним із гостей поставила чаші. Між посудинами вона помістила ківш, яким наливали в чаші чисте або розведене вино.
Незабаром гладіатори змогли оцінити мистецтво Лутації, її печеню із зайця, а також вирішити, скільки років вину. Якщо велітернське й не цілком відповідало даті, зазначеній на амфорі, коли її запечатували, все ж його визнали досить непоганим.
Вечеря вдалася на славу, вина було вдосталь, гладіатори веселилися від душі. Усе сприяло дружній бесіді й незабаром справді стало дуже галасливо.
Один тільки Спартак, якого обсипали захопленими похвалами, не розділяв загальних веселощів, не жартував, їв ніби знехотя, – може, він усе ще був під владою пережитого за цей день і не встиг отямитися від приголомшливого усвідомлення несподівано отриманої волі. Здавалося, над його головою нависли хмари суму й туги, – й ані гострим жартом, ані лагідним словом співтрапезники не могли розігнати його смуток.
– Присягаюсь Геркулесом… милий Спартаку, я не розумію тебе!.. – звернувся до нього Требоній і хотів було налити велітернського у чашу Спартака, але помітив, на превеликий подив, що вона повна. – Що з тобою? Чому ти не п'єш?
– Чому ти такий смутний? – запитав один із гостей.
– Клянуся Юноною, матір'ю богів! – вигукнув інший гладіатор, судячи з вимови – самніт. – Можна подумати, що ми зібралися не на товариську гулянку, а на поминальну тризну. І ти, Спартаку, начебто святкуєш не свою волю, а оплакуєш смерть своєї матері!
– Матері! – голосно повторив Спартак, немов вражений цими словами.
А через те, що він засмутився ще більше, ланіста Требоній встав і, піднявши свою чашу, вигукнув:
– Пропоную випити за волю!
– За волю! – дружно підтримали гладіатори. І в них заблищали очі після слова «воля». Усі встали й високо підняли свої чаші.
– Ти щасливий, Спартаку, що домігся волі за життя, – з гіркотою сказав білявий молодий гладіатор, – а до нас вона прийде тільки разом зі смертю!
Від вигуку «воля» обличчя Спартака засяяло. Він високо підняв свою чашу й звучно вигукнув:
– Хай живе воля!
Але сумні слова молодого гладіатора так схвилювали його, що він не міг допити чашу – вино не йшло йому в горло, і Спартак скорботно опустив голову. Він поставив чашу й сів, поринувши у глибокі роздуми. Запала тиша, очі десяти гладіаторів були спрямовані на щасливця, що отримав волю, в них світилася заздрість і радість, веселощі й сум.
Раптом Спартак перервав мовчанку. Задумливо спрямувавши нерухомий погляд на стіл, повільно карбуючи слова, він вимовив уголос рядки знайомої усім пісні. ЇЇ зазвичай співали гладіатори в години фехтування у школі Акціана:
– Наша пісня! – шепотіли здивовано й радісно деякі з гладіаторів.
Він народився вільним
Під отчим дахом,
Але в залізні ланцюги
Був ворогом закутий.
Не за батьківщину нині
Б 'ється він на чужині,
Не за милий, далекий,
За батьківський дах
Ллється в битві жорстокій
Гладіатора кров.
Очі Спартака засяяли від щастя, але миттю, ніби бажаючи сховати свою радість, причину якої не міг усвідомити собі Требоній, Спартак знову спохмурнів. Він запитав своїх співтрапезників:
– З якої ви школи гладіаторів?
– Ланісти Юлія Рабеція.
Спартак узяв свою чашу і мовив, повернувшись до виходу:
– Світла!
Гладіатори перезирнулися, а молодий білявий самніт промовив, ніби подумки продовжуючи перервану розмову:
– І волі!..Ти на неї заслужив, хоробрий Спартаку!
І тут Спартак обмінявся з ним швидким промовистим поглядом – вони зрозуміли один одного.
Саме у ту мить, коли юний гладіатор вимовляв ці слова, пролунав гучний голос людини, що з'явилася у дверях:
– Ти заслужив на волю, непереможний Спартаку!
Усі повернули голови й побачили на порозі могутню фігуру. Це був Луцій Сергій Катиліна. Після слова «воля» Спартак і всі гладіатори, за винятком Требонія, зупинили на Катиліні запитальний погляд.
– Катиліна! – вигукнув Требоній. Він сидів спиною до дверей і не відразу помітив, хто увійшов.
Він поспішив назустріч Катиліні, шанобливо вклонився йому й, за звичаєм, підніс на знак вітання руку до губ і сказав:
– Привіт тобі, славний Катиліно!.. Якій добрій богині, нашій покровительці, зобов'язані ми честю бачити тебе серед нас у цей час і у такому місці?
– Я шукав тебе, Требонію, – відповів Катиліна, – а також і тебе, – додав він, повернувшись до Спартака.
Зачувши ім'я Катиліни, відомого на весь Рим своєю жорстокістю, убивствами, силою й відвагою, гладіатори перезирнулися. Деякі, слід зауважити, злякалися й сполотніли. Навіть сам Спартак, у грудях якого билося безстрашне серце, мимоволі здригнувся, почувши голос грізного патриція. Насупивши чоло, він пильно дивився на Катиліну.
– Мене? – запитав здивований Спартак.
– Так, саме тебе, – спокійно відповів Катиліна, сівши на лаву, що йому підсунули, і зробив знак, запрошуючи всіх сідати. – Я не думав зустріти тебе тут, навіть і не сподівався на це, але я був майже певен, що застану тут Требонія і він скаже мені, де знайти хороброго Спартака.
Спартак зі ще більшим здивуванням дивився на Катиліну.
– Тобі дали волю, і ти гідний її. Але в тебе немає грошей. Завдяки твоїй хоробрості я виграв більше десяти тисяч сестерціїв, тримаючи парі із Гнеєм Корнелієм Долабеллою. Я шукав тебе, аби вручити тобі частину виграшу. Вона твоя: якщо я ризикував грішми, то ти упродовж двох годин ризикував своїм життям.
Серед присутніх пробіг шепіт схвалення й симпатії до цього аристократа, що виказав честь зустрітися з гладіаторами, яких усі зневажали, а він захоплюється їхніми подвигами й допомагає їм у їхніх бідах.
Спартак не відчував довіри до Катиліни, проте був зворушений участю, виявленою до нього настільки поважною особою. Він не звик до такого ставлення до себе.
– Дякую тобі, о шляхетний Катиліно, за твій намір! – відповів він. – Однак я не можу, не маю права прийняти твій дарунок. Я викладатиму прийоми боротьби, гімнастику й фехтування у школі мого колишнього хазяїна й, сподіваюся, проживу своєю працею.
Катиліна спробував відвернути увагу Требонія, який сидів поруч із ним. і, простягнувши йому свою чашу, наказав розвести велітернське водою, а сам тим часом нахилився до Спартака й ледь чутно квапливо прошепотів:
– Я також терплю утиск олігархів, адже я теж раб цього мерзенного, розбещеного римського суспільства, я теж гладіатор серед цих патриціїв, я теж мрію про волю… і знаю все…
Спартак, здригнувшись, відкинув голову й подивився на нього зі здивуванням, а Катиліна провадив далі:
– Так, я знаю все… і я з вами… буду з вами… – А потім, піднявшись зі свого місця, він вимовив гучно, щоб всі його почули: – Тож заради цього не відмовляйся прийняти гаманець із двома тисячами сестерціїв у гарних новеньких ауреях. – і, простягнувши Спартаку вишуканий маленький гаманець, Катиліна додав: – Повторюю, це зовсім не подарунок, ти заробив ці гроші, вони твої. Це твоя частка в нашому сьогоднішньому виграші.
Всі присутні обсипали Катиліну шанобливими похвалами, захоплюючись його щедрістю, а він узяв у свою руку праву руку Спартака. Під час рукостискання гладіатор стрепенувся.
– Тепер ти віриш, що я знаю все? – запитав його ледь чутно Катиліна.
Спартак був приголомшений, він ніяк не міг зрозуміти, звідки патрицієві відомі деякі таємні знаки й слова, – але було зрозуміло, що Катиліна справді їх знає.
Тому він відповів Луцію Сергію рукостисканням і, сховавши гаманець на грудях під тунікою, сказав:
– Зараз я занадто схвильований і здивований твоїм учинком, шляхетний Катиліно, і не можу як слід виказати своєї вдячності. Завтра вранці, якщо дозволиш, я з'явлюся до тебе.
Вимовляючи кожне слово повільно й чітко, він гостро глянув на патриція. У відповідь Катиліна схилив голову на знак розуміння й сказав:
– У моєму домі, Спартаку, ти завжди бажаний гість. А тепер, – додав він, швидко повернувшись до Требонія й інших гладіаторів, – вип'ємо чашу фалернського, якщо воно водиться в такій дірі.
– Якщо вже моя таверна, – люб'язно сказала Лутація Одноока, що стояла за Катиліною, – удостоїлася честі прийняти у своїх убогих стінах такого поважного гостя, такого прославленого патриція, як ти, Катиліно, то, певно, самі боги-провидці допомогли мені: у льосі бідної Лутації Одноокої зберігається маленька амфора фалернського, гідна трапези самого Юпітера.
І, вклонившись Луцію Сергію, вона пішла по вино.
– А тепер вислухай мене, Требонію, – звернувся Катиліна до колишнього ланісти.
– Слухаю тебе уважно.
Гладіатори дивилися на Катиліну й зрідка пошепки обмінювалися схвальними зауваженнями з приводу його фізичної сили, могутніх рук з набряклими вузлуватими м'язами, а він тим часом тихо вів бесіду із Требонієм.
– Я чув, – мовив Требоній. – Це міняйло Езефор, у якого крамниця на розі Священної й Нової вулиці…
– Саме так. Ти сходи туди й, ніби через бажання зробити Езефору послугу, натякни, що йому загрожує небезпека, якщо він не відмовиться від свого наміру викликати мене до претора для негайної сплати п'ятисот тисяч сестерціїв, які я йому винен.
– Зрозумів, зрозумів.
– Скажи йому, що, зустрічаючись із гладіаторами, ти чув, як вони перешіптувалися між собою про те, що багато кого з молодих патриціїв, пов'язаних зі мною дружбою і вдячних мені за щедрі дарунки й за пільги, завербували, – зрозуміло, таємно від мене, – цілий маніпул гладіаторів. І збираються зіграти з ним поганий жарт…
– Я все зрозумів, Катиліно, не сумнівайся. Виконаю твоє доручення якнайкраще.
Тим часом Лутація поставила на стіл фалернське вино. Його розлили по чашах і зауважили, що воно таки непогане, та все ж недостатньо витримане.
– Як тобі смакує вино, о славетний Катиліно? – запитала Лутація.
– Гарне вино.
– Воно зберігається із часів консульства Луція Марція Філіпа й Секста Юлія Цезаря.
– Усього лише дванадцять років! – вигукнув Катиліна. Зачувши імена цих консулів, він поринув у глибоку задуму. Пильно дивлячись широко відкритими очима на стіл, він машинально крутив у руці олов'яну виделку. На якийсь час довкола запанувала тиша, Катиліна також мовчав.
Судячи з того, як раптово спалахнули вогнем його очі, затремтіли руки, судома пробігала по обличчю й здулася жила на чолі, в душі Катиліни, очевидно, відбувалася боротьба почуттів, і якісь похмурі думки роїлися в його мозку. Чоловік прямий і відкритий, він залишався таким і в хвилини прояву своєї жорстокості. Він не хотів, та й не міг сховати бурю, що розходилася у його грудях, і вона, як у дзеркалі, відбивалася на його виразному обличчі.
– Про що ти думаєш, Катиліно?
– Ти чимось засмучений? – запитав йогоТребоній.
– Старе згадав, – відповів Катиліна, не відводячи погляду від столу й нервово покручуючи у руках виделку. – Я пригадав, що того ж року, коли була запечатана амфора цього фалернського, у портику свого будинку було підло вбито Лівія Друза та Луція Апулея Сатурніна, а за кілька років до того жорстоко вбиті Тиберій і Гай Гракхи – чоловіки найчистішої душі, гордість нашої батьківщини! І всі вони загинули за ту саму справу – за справу незаможних і пригноблених, і всіх їх погубили ті самі тиранічні руки – руки підлих оптиматів[22].
І, хвильку подумавши, він вигукнув:
– Чи можливо, щоб у заповітах великих богів було написано, що пригноблені ніколи не знатимуть спокою, що незаможні завжди будуть позбавлені хліба, що земля має бути розділена на два табори – вовків і ягнят?
– Ні! Клянуся всіма богами Олімпу! – закричав Спартак громоподібним голосом і гупнув великим своїм кулаком по столу. Обличчя його у цю мить висловлювало усю глибоку ненависть і гнів, які він відчував.
Катиліна здригнувся й подивився на Спартака. Той заговорив вже спокійніше, могутнім зусиллям волі придушивши своє хвилювання.
– Ні, великі боги не могли допустити у своїх заповітах таку несправедливість!
Знову запала тиша, яку увірвав Катиліна. В його голосі лунали сум і жаль:
– Бідолашний Друз… Я знав його… Він був дуже молодий… шляхетний і сильний духом чоловік. Природа щедро наділила його здібностями, а він став жертвою зради й насильства.
– І я його пам'ятаю, – сказав Требоній. – Пам'ятаю, як він виголошував промову в коміції, коли знову пропонував затвердити аграрні закони. Виступаючи проти патриціїв, він сказав: «При вашій жадібності незабаром ви залишите народу тільки бруд і повітря».
– Найлютішим його ворогом був консул Луцій Марцій Філіп, – додав Катиліна, – одного разу народ повстав проти нього, і Філіпа убили б, якби Друз не врятував його, повівши у в'язницю.
– Він трошки запізнився: у Філіпа все обличчя було в синцях, а з носа текла кров.
– Розповідали, – продовжував Катиліна, – що Друз, побачивши закривавленого Філіпа, вигукнув: «Це зовсім не кров, а підлива до дроздів», натякаючи цим на огидні оргії, яким щоночі віддавався Філіп.
Поки відбувалася ця бесіда, у передній кімнаті було неймовірно гамірно і дедалі голосніше лунали непристойні вигуки. Раптом Катиліна з його співтрапезниками почули, як усі хором закричали:
– Родопея, Родопея!
Зачувши це ім'я, Спартак здригнувся. Воно нагадало йому рідну Фракію, гори, рідну домівку, родину! Солодкі й водночас гіркі спогади.
– Ласкаво просимо! Ласкаво просимо, прекрасна Родопеє, – загукало двадцять гульвіс одразу.
– Почастуймо красуню вином за те, що вона завітала до нас, – сказав трунар, і всі присутні оточили дівчину.
Родопея була молода, приблизно двадцяти двох років, і справді гарна собою: висока, струнка, біленька, риси обличчя правильні, довге біляве волосся, блакитні живі й виразні очі. Яскраво-блакитна туніка зі срібною облямівкою, срібні браслети, блакитна шерстяна пов'язка свідчили про те, що вона не римлянка, а рабиня й веде життя блудниці, можливо проти своєї волі.
Судячи із сердечного й досить шанобливого ставлення до неї зухвалих і безсоромних відвідувачів таверни Венери Лібітіни, можна було зрозуміти, що дівчина вона добра. Ніжне личко, доброта й чемність Родопеї скорили всіх. Якось вона потрапила в таверну Нутації вся закривавлена від побоїв господаря, звідника за професією. ЇЇ мучила спрага, їй дали ковток вина. Це сталося за два місяці до початку подій, про які ми оповідаємо. Відтоді через два-три дні, коли дозволяв час, Родопея забігала на чверть годинки в таверну. Тут вона почувалася вільною й відчувала блаженство, вирвавшись хоча б на кілька хвилин із того пекла, в якому їй доводилося жити.
Родопея зупинилася поблизу столика Нутації, їй піднесли чашу албанського вина, і вона трохи відпила. Раптом із кута кімнати знову донісся гул голосів.
Трунар Лувеній, його товариш на ймення Арезій і жебрак Велленій, розпалені вином, зачали голосно теревенити про Катиліну, хоча всі знали, що він сидить у сусідній кімнаті. П'яниці всіляко паплюжили Катиліну й усіх патриціїв.
– Ні, нехай! – кричав трунар Арезій, такий широкоплечий і високий хлопчина, що міг би посперечатися з атлетом Гаєм Таурівієм. – Ні, ні, клянуся Геркулесом! Ці прокляті п'явки живуть нашою кров'ю й слізьми. Не можна пускати їх сюди. Нехай вони не паплюжать місця наших зборів своєю мерзенною присутністю!
– Такий вже гарний цей багатій Катиліна, що зав'яз у гульбах, цей лютий кат, поплічник Сулли! З'явився сюди у своєму розкішному латиклаві, аби покепкувати над нашою вбогістю. А хто винен у нашій убогості? Він сам і його друзі патриції.
Так злобливо кричав Лувеній, намагаючись вирватися з рук атлета, що втримував його від поривання кинутися у сусідню кімнату й затіяти там бійку.
– Та замовкни ти, нарешті, клятий ярижко! Навіщо його ображати? Адже він тебе не зачіпає! Не бачиш хіба – з ним десяток гладіаторів, вони роздеруть тебе на шмаття!
– Начхати мені на гладіаторів! Начхати на гладіаторів! – репетував, як біснуватий, зухвалий Емілій Варин. – Ви вільні громадяни, а проте, клянуся всемогутніми блискавками Юпітера, боїтеся цих знехтуваних рабів, народжених лише для того, щоб убивати один одного заради нашого задоволення!.. Клянуся божественною красою Венери, ми повинні дати урок цьому негідникові в розкішній тозі, в якому з'єдналися всі вади патриціїв і найпідлішої черні, треба назавжди відбити в нього бажання тішитися горем нещасних плебеїв!
– Забирайся на Палатин! – кричав Велленій.
– Геть звідси! – додав Арезій.
– Нехай ці кляті оптимати залишать нас, жебраків, у спокої й не лізуть до нас – ні в Целій, ні в Есквілін, ні в Субуру, нехай забираються звідси на Форум, у Капітолій, на Палатин і загрузнуть у своїх безсоромних бенкетах і оргіях.
– Геть патриціїв! Геть оптиматів! Геть Катиліну! – кричали одночасно вісім-десять голосів.
Почувши цей шум, Катиліна грізно насупив брови й підхопився з місця. Очі його спалахнули хижою злістю. Відіпхнувши Требонія й гладіатора, які намагалися втримати його, запевняючи, що вони самі розберуться з підлим набродом, він кинувся вперед і став у дверях, могутній, лютий, схрестивши на грудях руки й високо піднявши голову. Гнівно оглянувши присутніх, він крикнув гучно:
– Про що ви тут розквакались, безмозкі жаби? Навіщо брудните своїм рабським язиком гідне поваги ім'я Катиліни? Що вам потрібно від мене, знехтувані хробаки?
Його грізний голос на мить начебто злякав дебоширів, але незабаром знову пролунав вигук:
– Хочемо, щоб ти забрався звідси!
– На Палатин! На Палатин! – почулися інші голоси.
– На Гемонські сходи, там твоє місце! – волав пронизливим голосом Емілій Варин.
– Ідіть сюди всі! Ну ж бо, хутчіш! Агов, ви, мерзенний набрід! – вигукнув Катиліна й розправив руки, немов приготувався до бійки.
Плебеї спершу сполошились.
– Клянуся богами Аверна! – крикнув трунар Арезій. – Мене ти не схопиш, як бідолашного Гратидіана! Геркулес ти, чи що?
І він ринув на Катиліну, але отримав такий потужний удар у груди, що захитався й впав на руки тих, що стояли за ним. Трунар Лувеній, що також кинувся на Катиліну, упав долілиць біля найближчої стіни, збитий ударами потужних кулаків, якими Катиліна зі швидкістю блискавки, то правою, то лівою рукою, гупав по його голомозому черепі.