Страница:
Жінки, скупчившись з вереском і плачем, ховалися за стійкою Нутації. Здійнялася метушня: люди комашилися, відкидали лави, били посуд, стояв гуркіт, крики, сипалися прокльони і лайки. З іншої кімнати долинали голоси Требонія, Спартака й інших гладіаторів, що просили Катиліну відійти від дверей, аби дати їм можливість втрутитися в бійку і покласти їй край.
Тим часом Катиліна потужним стусаном у живіт звалив жебрака Велленія, що кинувся на нього з кинджалом.
Побачивши як впав Велленій, вороги Катиліни, що скупчилися біля дверей задньої кімнати, відступили, а Луцій Сергій, оголивши короткий меч, кинувся у велику кімнату й, наносячи удари по спинах п'яниць, уривчасто гарчав, наче дикий звір:
– Підла чернь, зухвалі нахаби! Завжди готові лизати ноги тому, хто вас топче, і ображати того, хто простягає вам руку!..
Слідом за Катиліною, тільки-но він звільнив вхід у велику кімнату, увірвалися один по одному Требоній, Спартак та їхні товариші.
Під натиском гладіаторів уся юрба, що відступала під градом ударів Катиліни, кинулася на вулицю. У таверні залишилися тільки Велленій і Лувеній, розпростерті на підлозі, і Гай Тауривіи, що не брав участі в бійці. Схрестивши на грудях руки, він стояв у кутку біля вогнища як байдужий глядач.
– Мерзенне поріддя! – кричав, важко дихаючи, Катиліна. Він до самого виходу переслідував утікачів. Повернувшись до жінок, що не припиняли стогнати й плакати, він крикнув: – Та замовкніть вже! На тобі, – сказав він, кидаючи п'ять золотих на стіл, за яким сиділа Лутація, що оплакувала свої збитки: розбитий посуд і лави, страви й вина, не оплачені бешкетниками, що втекли. – На тобі, нестерпна балакухо! Катиліна платить за всіх цих шахраїв!
У цю хвилину Родопея, що дивилася на Катиліну і його друзів широкими від страху очима, раптом сполотніла і з зойком кинулася до Спартака.
– Я не помилилася! Ні, ні, не помилилася! Спартак!.. Адже це ти, мій Спартаку?
– Як!.. – закричав не своїм голосом гладіатор, з невимовним хвилюванням дивлячись на дівчину. – Ти? Чи можливо це? Ти? Мірцо!.. Мірцо!.. Сестро моя!..
Брат і сестра кинулися одне одному в обійми серед мертвої тиші. Але після першого пориву ніжності, поцілунків і сліз Спартак раптом вирвався з обіймів сестри, схопив її за руки, відсунув від себе й оглянув від голови до ніг:
– Адже ти…Ти… – шепотів він з гіркотою, відразливо відіпхнувши від себе дівчину. – Ти стала…
– Рабиня я!.. – розпачливо вигукнула вона. – Я рабиня… А мій пан – негідник!.. Він мучив мене, катував розпеченим залізом… Зрозумій же, Спартаку, зрозумій!..
– Бідна! Нещасна! – тремтячи від хвилювання мовив гладіатор. – Іди до мене, ходи сюди, сюди! – Він пригорнув до себе сестру і, цілуючи, міцно притискав до своїх грудей.
За мить, піднявши вгору очі, повні сліз і гніву, він підняв свої могутні кулаки і зі страшним обуренням вигукнув:
– То де ж Юпітерові блискавки?… Хіба Юпітер – бог? Ні, ні, Юпітер – просто блазень! Юпітер – жалюгідний нікчема!
А Мірца, пригорнувшись до широких грудей брата, плакала гіркими слізьми.
По хвилі важкого мовчання Спартак раптом крикнув нелюдським голосом:
– Я проклинаю ганебну пам'ять про першу людину на землі, із сімені якої утворились два різних покоління: вільних і рабів!
Розділ 4
Від подій, описаних у попередніх розділах, минуло два місяці. Напередодні січневих ід (12 січня) наступного 676 року на вулицях Рима вранці здійнявся сильний північний вітер, наганяючи сірі хмари. На мокру й брудну бруківку повільно падали дрібні пластівці снігу.
Громадяни, що прийшли на Форум у справах, збиралися там купками. Та лише деякі юрбилися на відкритому просторі – тисячі римлян тіснилися під портиками. Тут упереміж товпилися патриції й плебеї, оратори й діловий люд, городяни й торговці, які обговорювали свої справи. Юрба безупинно вешталася туди-сюди, було гамірно. У глибині головного портика, напроти вхідних дверей, але вдалині від них, висока довга балюстрада відокремлювала частину портика від базиліки й утворювала ніби окреме приміщення, де розглядалися судові позови. Сюди не долинав шум, і оратори могли виголошувати тут свої промови перед суддями. Над колонадою навколо всієї базиліки проходила галерея, звідки зручно було спостерігати за усім, що відбувалося внизу.
Серед люду, що розглядав з верхньої галереї юрбу внизу стояв Спартак, обпершись на мармурові поруччя й підпираючи голову руками, він байдуже споглядав усю цю метушню. На ньому була блакитна туніка й короткий паллій вишневого кольору, прихоплений на правому плечі срібною тонкої роботи застібкою у вигляді щитка.
Неподалік вели жваву бесіду троє громадян. Двоє з них вже відомі нашим читачам: атлет Гай Тауривій і нахабний Емілій Варин. Третій був одним із численних ледарів, що жили за рахунок щоденних подачок якогось патриція. Зазвичай вони називали себе «клієнтами» цього аристократа й супроводжували його на Форумі, у коміції, подавали голос за його бажанням і наказом, возвеличували його, лестили й набридали постійним жебрацтвом.
Тож чоловік, що теревенив у галереї базиліки Емілія з Гаєм Тауривієм і Емілієм Варином, саме й був одним з таких вироджених римлян. Його звали Апулієм Тудертином, бо пращури його прийшли у Рим з Тудера. Він був клієнтом Марка Красса. Усі троє стояли неподалік Спартака й теревенили про громадські справи. Спартак, заглибившись у серйозні й сумні міркування, не слухав їхніх балачок.
Відтоді як фракієць знайшов свою сестру в такому ганебному становищі, першою думкою, першою його турботою було вирвати Мірцу з рук людини, що образила й принизила її. Катиліна із властивою йому щедрістю (цього разу не зовсім безкорисливою) віддав рудиарію решту вісім тисяч сестерціїв, які він виграв того дня у Долабелли. Він хотів допомогти Спартаку викупити Мірцу.
Спартак із вдячністю взяв гроші з обіцянкою повернути їх, хоча Катиліна й відмовлявся від цього. Тож фракієць негайно вирушив до господаря сестри, аби викупити її.
Зрозуміло, господар Мірци непомірно підняв ціну. Він говорив, що Мірца обійшлася йому у двадцять п'ять тисяч сестерціїв (звісно, половину прибрехав), вказував на те, що вона молода, гарна, скромна, і, підсумувавши свої розрахунки, оголосив, що дівчина коштує щонайменше п'ятдесят тисяч сестерціїв. Він заприсягнуся Меркурієм і Венерою Муромською, що не поступиться ні в якому разі.
Годі й уявити розпач гладіатора. Він просив, він благав огидного торговця жіночим тілом, але негідник знав, що закон на його боці, тож був непохитний.
Тоді Спартак оскаженів і ледь не задушив мерзотника. Тільки думки про Мірцу, про батьківщину, про таємний план, про справу, яка без нього буде приречена на загибель, стримали його. Спартак спокійно звернувся до звідника, хоча усе ще був блідий і весь тремтів од гніву й пережитого хвилювання:
– То скільки ти хочеш?… П'ятдесят тисяч?
– Я… більше не хо… чу… ні… чого… заби… райся!.. Заби… райся… до чорта… або я по…кличу… всіх сво… їх… ра… бів!.. – кричав хазяїн заїкаючись.
– Пробач мені, пробач!.. Я розлютився. Бідність усьому виною… любов до сестри… Вислухай мене… Ми домовимось…
– Домовимось з таким, як ти? Ти ж одразу кидаєшся душити людину! – заперечив звідник, ледь заспокоївшись і обмацуючи шию. – Геть! Геть звідси!
Спартаку вдалося трохи заспокоїти негідника, і вони прийшли до такої угоди: Спартак вручить йому відразу дві тисячі сестерціїв, за умови, що Мірцу відведуть в особливе приміщення в будинку й Спартаку буде дозволено жити разом з нею. Якщо через місяць Спартак не викупить сестру, вона знову стане рабинею.
Золоті монети виблискували дуже звабливо, умова була вельми вигідною: хазяїн одержував чистий прибуток, нічим не ризикуючи. І він погодився.
Переконавшись у тому, що Мірцу розмістили у зручній маленькій кімнатці, розташованій за перистилем будинку Спартак попрощався з нею й попрямував у Субуру, де жив Требоній.
Він розповів йому про все, що трапилося, і просив у нього поради й допомоги.
Требоній спробував заспокоїти Спартака. Він пообіцяв йому своє сприяння й допомогу, сказавши, що потурбується й знайде спосіб вирішити цю проблему, дасть йому можливість як не звільнити сестру, то принаймні влаштувати так, щоб надалі ніхто не міг скривдити й образити її.
Більш-менш заспокоєний, Спартак пішов у дім Катиліни й із вдячністю повернув йому свій борг – вісім тисяч сестерціїв: зараз він їх не потребував. Патрицій довго розмовляв зі Спартаком у своїй бібліотеці; говорили вони, ймовірно, про справи таємні й досить важливі, судячи з обережності, яку виявляв Катиліна, аби сторонні не завадили їхній бесіді… Ніхто не знає, про що вони говорили, але відтоді Спартак часто бував у патриція, тепер їх поєднували дружба і взаємоповага.
Відтоді як Спартак отримав волю, його колишній ланіста Акціан всюди ходив за ним і набридав нескінченними розмовами про хиткість його становища, про необхідність улаштуватися й забезпечити себе. Скінчив він тим, що просто запропонував Спартаку завідувати його школою або ж знову продати себе йому у гладіатори, причому пообіцяв таку суму, яку він ніколи не заплатив би навіть вільно народженому.
Такими називали людей, що народилися від вільних громадян або ж вільновідпущених, – від вільного й служниці або від слуги й вільної громадянки. Не слід забувати, що крім людей, що потрапляли у рабство під час воєн і проданих потім як гладіаторів, іноді в покарання за які-небудь провини, були ще й гладіатори-добровольці. Зазвичай це були ледарі й гульвіси, бешкетники, що не цінували власне життя. Продаючись у гладіатори, вони давали клятву, формула якої дійшла до наших днів, – закінчити своє життя на арені амфітеатру або цирку.
Спартак, ясна річ, рішуче відкинув усі пропозиції свого колишнього хазяїна й попросив ланісту не турбувати його, проте Акціан не вгавав.
Тим часом Требоній, що полюбив Спартака, а може, мав і деякі плани щодо нього у майбутньому, сумлінно узявся за долю Мірци. Будучи другом Квінта Гортензія й палким шанувальником його ораторського таланту, він мав можливість порекомендувати Валерії, сестрі Гортензія, купити Мірцу, що була вихованою й освіченою дівчиною, розмовляла грецькою, вміла змащувати тіло оліями й пахощами, зналася на натираннях, які так полюбляли знатні патриціанки, і могла бути їй корисною.
Валерія не заперечувала проти покупки нової рабині, якщо та підійде їй. Вона побажала її побачити, поговорила з нею й одразу купила за сорок п'ять тисяч сестерціїв. Разом з іншими своїми рабинями вона відвезла її в дім Сулли, дружиною якого вона стала п'ятнадцятого грудня минулого року.
Хоча це й не збігалося із планами Спартака, який мріяв про те, щоб сестра його стала вільною, усе ж у її становищі це виявилося кращим виходом: принаймні, вона була врятована (можливо, назавжди) від ганьби й безчестя.
Тепер Спартак переймався іншими серйозними справами. Про що ж він мріяв, за яку справу взявся, що він замислив?
Про це читач незабаром дізнається.
Отже, стоячи на верхній галереї базиліки Емілія, Спартак був занурений у глибокі роздуми. Він нічого не чув довкола себе, і жодного разу не повернув голови у той бік, де голосно розмовляли між собою Гай Тауривій, Емілій Варин і Апулей Тудертин, не чув їхніх крикливих голосів і грубих дотепів.
– Дуже добре, чудово, – говорив Гай Тауривій, продовжуючи розмову з товаришами. – Ох, цей наймиліший Сулла!.. Він вирішив, що можна зруйнувати пам'ятники слави Марія? Ох! Ох! Щасливий диктатор думав, що досить звалити статую, споруджену на честь Марія на Пінційському пагорбі, і арку в Капітолії, споруджену на честь перемоги над тевтонами й кимврами, – і пам'ять про Марія зникне! Так, так, він уважав, що цього досить, аби стерти усі сліди й спогади про безсмертні подвиги уродженця Арпіна, нещасний безумець!.. Хай там як, а Югурту переміг не він, а Марій! Лише Марій здобув перемогу у битві під Акве Секстієм і Верцеллами!
– Бідолашний дурень! – репетував Емілій Варин.
У цю хвилину до Спартака підійшов чоловік середнього зросту, але широкоплечий, з могутніми грудьми, сильними руками й ногами, з обличчям, що дихає енергією, мужністю й рішучістю, чорнобородий, чорноокий і чорноволосий. Він легенько вдарив фракійця по плечу й цим вивів його із задуми.
– Ти так замислився, що нікого й нічого не бачиш.
– Кріксе! – вигукнув Спартак і провів рукою по чолу, ніби бажав відігнати набридливі думки. – Я тебе й не помітив!
– Але ж ти на мене дивився, коли я прогулювався внизу із нашим ланістою Акціаном.
– Проклятущий! Ну як там, розповідай хутчіш! – перегодя запитав Спартак.
– Я зустрівся з Арторіксом, коли він повернувся з поїздки.
– Він був у Капуї?
– Так.
– Бачився він з кимсь?
– З одним германцем, якимсь Еномаєм. Його вважають найдужчим з-поміж усіх його товаришів, як духом, так і тілом.
– Добре, добре! – вигукнув Спартак, і очі його заблищали від хвилювання. – Продовжуй…
– Еномай сповнений надій і мріє про те саме, що й ми з тобою. Тому він підтримав наш план, присягнув Арторіксу й обіцяв поширювати нашу святу й справедливу ідею (пробач, що я сказав «нашу», я повинен був сказати «твою») серед найсміливіших гладіаторів школи Лентула Батіата.
– Ох, якщо боги, що живуть на Олімпі, захищатимуть нещасних і пригноблених, я вірю, незабаром настане той день, коли рабство зникне на землі! – стиха мовив схвильований Спартак.
– Але Арторікс повідомив мені, – додав Крікс, – що Еномай хоча й смілива людина, та занадто легковірний і необережний.
– Це погано, дуже погано, присягаюсь Геркулесом!
– Я такої ж думки.
Гладіатори якийсь час мовчали. Першим заговорив Крікс, він запитав Спартака:
– А Катиліна?
– Я дедалі більше переконуюся, – відповів фракієць, – що він ніколи не приєднається до нас.
– То про нього йде оманлива слава? І славнозвісна велич душі його – порожні вигадки?
– Ні, душа в нього велика й розум надзвичайний, але з вихованням і латинською освітою він усотав чимало забобон. Я думаю, що йому хотілося б скористатися нашими мріями, щоб змінити існуючий устрій, а не варварські закони, спираючись на які Рим став тираном усього світу.
Після хвилини мовчання Спартак додав:
– Я буду в нього сьогодні ввечері, зустрінуся там із його друзями й постараюся домовитися щодо загального виступу. Однак побоююся, що марно.
– Катиліні і його друзям відома наша таємниця?
– Якщо вони і знають про неї, нам однаково не загрожує небезпека: вони нас не зрадять, навіть якщо ми не дійдемо з ними згоди. Римляни не дуже бояться рабів. Нас, гладіаторів, вони не вважають серйозною загрозою їхній владі.
– Так, так, для них ми не люди. Навіть повсталих вісімнадцять років тому рабів Сицилії під керівництвом сирійця Евноя вони поважають більше ніж нас.
– Так, ті для них були майже людьми.
– А ми якась нижча раса.
– О Спартаку, Спартаку! – прошепотів Крікс, і очі його заблищали гнівом. – Більше, ніж за життя, що ти мені тоді врятував у цирку, я буду вдячний тобі за те, що ти непохитно боротимешся з перешкодами й довершиш важку справу, якій себе присвятив. Об'єднай нас, щоб ми могли оголити мечі й помірятися силою на полі бою з цими розбійниками і довести їм, що гладіатори такі ж люди, як і вони!
– О, я непохитно боротимуся за нашу справу! Я неухильно вестиму боротьбу за волю до перемоги – або загину за неї смертю хоробрих!
У словах Спартака відчувалася глибока переконаність і віра. Він потис руку Крікса.
Той підніс її до серця й вимовив схвильовано:
– Спартаку, рятівнику мій, на тебе чекають великі справи! Такі люди, як ти, народжуються для подвигів. З таких людей виходять герої…
– Або мученики… – тихо мовив Спартак. Його обличчя спохмурніло, голова схилилася.
У цю хвилину пролунав пронизливий голос Емілія Варина:
– Ходімо, Гаю і Апулею, до храму Розбрату, дізнаємося рішення сенату!
– А хіба сенат збирається сьогодні не в храмі Згоди? – запитав Тудертин.
– Ну так, – відповів Варин.
– У старому чи в новому?
– Ох ти й телепень! Якби він зібрався у храмі Фурія Камілла, присвяченому щирій згоді, я сказав би тобі: підемо до храму Згоди. Але ж я кликав тебе до храму Розбрату. Невже невтямки, що я кажу про храм, споруджений нечестивим Луцієм Опімієм на кістках пригнобленого народу після ганебного й підлого вбивства Гракхів?
– Варин має рацію, – сказав Гай Тауривій, – храм Згоди справді варто було б назвати храмом Розбрату.
І троє базік попрямували до сходів, що ведуть до портика базиліки Емілія, за ними пішли й обидва гладіатори.
Щойно Спартак і Крікс наблизилися до портика, якийсь чоловік підійшов до фракійця і мовив:
– Ну, що ж, Спартаку, коли ти вирішиш повернутися у мою школу?
Це був ланіста Акціан.
– Нехай тебе живцем поглинуть води Стікса! – гнівно закричав гладіатор. – Чи довго ще набридатимеш своїми мерзенними надокучаннями? Чи скоро даси мені спокій?
– Але ж я піклуюся про тебе, – солодкаво мовив Акціан, – для твого ж власного блага, я піклуюся про твоє майбутнє, я…
– Послухай, Акціане, і добряче затям мої слова. Я не хлопчик і не маю потреби в опікуні, а якби він мені й знадобився, я ніколи не обрав би тебе. Запам'ятай це, старий, і більше не потрапляй мені на очі, бо, присягаюсь Юпітером Родопським, богом батьків моїх, я відправлю тебе прямісінько у пекло!
За мить він додав:
– Ти знаєш силу мого кулака. Пам'ятаєш, як я обробив десятьох твоїх рабів-корсиканців, яких навчав ремеслу гладіаторів, а вони одного чудового дня накинулися на мене, озброєні дерев'яними мечами?
Ланіста розсипався у вибаченнях і запевняв у дружбі. Спартак у відповідь додав:
– Іди, і щоб я тебе більше не бачив. Не чіпляйся до мене! Залишивши збентеженого Акціана, обидва гладіатори попрямували через Форум до повороту на Палатин, – там, біля портика Катулла, Катиліна призначив зустріч Спартаку. Будинок Катулла, що був консулом із Марієм у 652 році римської ери, тобто за двадцять чотири роки до описаних подій, вважався одним з найкрасивіших і найрозкішніших у Римі. Перед будинком здіймався чудовий портик, прикрашений військовими трофеями, і бронзовим биком, перед яким кимври, вороги Риму, приносили присягу. Портик слугував місцем зустрічей молодих римлянок, вони тут прогулювалися і займалися гімнастичними вправами. Ясна річ, сюди зазирали й молоді чепуруни – патриції та вершники – помилуватися прекрасними доньками Квирина.
Коли обидва гладіатори дійшли до портика Катулла, вони побачили юрбу патриціїв, що милувалися жінками, яких зібралося більше ніж зазвичай, саме зіпсувалась погода – падав мокрий сніг.
Сліпуча білизна рук, ледь прикриті чарівні перса, плечі, як в олімпійських богинь, пишність убрань і блиск золота, перлів, рубінів, строкатість відтінків ошатного вбрання – це було приголомшливе видовище. Тут можна було побачити витончені пеплуми, паллії, столи, туніки з найтоншої шерсті й інших чудових тканин.
Серед жінок, що зібралися біля портика, були Аврелія Орестілла, кохана Катиліни, молода, прекрасна й велична Семпронія, яку за її чесноти й розум згодом нарекли Великою: вона загинула в бою, борючись, як хоробрий воїн, пліч-о-пліч із Катиліною, у битві під Пістрією. Також там була Аврелія, матір Цезаря, Валерія, дружина Сулли, весталка Ліцинія, Целія, колишня дружина Сулли, Лівія, матір юного Катона, Постумія Регілія, предок якої здобув перемогу над латинянами на Регильському озері та інші чудові представниці жіноцтва.
Усередині великого портика молоді патриціанки вправлялися у гімнастиці або ж грали у м'яч – це була улюблена забава римлян обох статей будь-якого віку.
Цього холодного зимового дня більшість жінок, що зібралися тут, прогулювалися, аби зігрітися.
Катулла, Спартак і Крікс зупинилися віддалік юрби патриціїв і вершників, як і належало людям нижчого звання. Вони шукали очима Луція Сергія. Той стояв біля колони із Квінтом Куріоном, патрицієм, що віддавався оргіям і розпусті (завдяки йому згодом була розкрита змова Катиліни). З ними стояв і молодий Луцій Кальпурніи Бестіа, трибун плебеїв у рік змови Катиліни.
Намагаючись не привертати уваги знаті, гладіатори наблизилися до Катиліни. А Луцій Сергій у цю хвилину із саркастичним сміхом говорив своїм друзям:
– Хочу днями познайомитися з весталкою Ліцинією, до якої залицяється гладун Марк Красс, і розповісти їй про його пригоди з Евтибідою.
– Так, так, – вигукнув Луцій Бестіа, – скажи їй, що Красс підніс Евтибіді двісті тисяч сестерціїв.
– Марк Красс дарує жінці двісті тисяч сестерціїв?… – зачудувався Катиліна. – Ну, це диво куди цікавіше за аримінське диво. Там нібито півень заговорив людською мовою.
– Годі вам, це дивно лише тому, що Марк Красс скнара, – зазначив Квінт Куріон. – Зрештою, для нього двісті тисяч сестерціїв – як для пса піщина порівняно з усім піском на берегах світлого Тибру.
– Ти правий, – сказав із жадібним блиском в очах Луцій Бестіа. – Справді, для Марка Красса це дріб'язок. Адже він має більше семи тисяч талантів!..
– Виходить більше півтора більйонів[23] сестерціїв!
– Небачене багатство! Сума видалася б неймовірною, якби достеменно не було відомо, що це саме так!
– От як добре живеться в нашій благословенній республіці тупим недоумкам. їм широко відкритий шлях до почестей і слави. Я відчуваю у собі сили й здатність довести до перемоги будь-яку війну, але й досі не зміг домогтися призначення командуючим, бо бідний і маю борги. Якщо завтра Красс із марнославства надумає одержати призначення в яку-небудь провінцію, він досягне цього, бо він багатий і може купити не лише нещасних голодних плебеїв, а й весь заможний, жадібний сенат.
– А джерело його збагачення, – додав Квінт Куріон, – не таке вже й бездоганне.
– Ще б пак! – підтвердив Луцій. – Звідки в нього усі ці скарби? Він скуповував за мізер майно, конфісковане Суллою у жертв проскрипцій. Позичав гроші під величезні відсотки. Купив близько п'ятисот рабів, – серед них архітектори й муляри, – і збудував величезну кількість будинків на пустищах, землю придбав майже задарма. Там колись стояли хати плебеїв, знищені частими пожежами.
– Тепер, – перервав його Катиліна, – половина будинків у Римі належить йому.
– Хіба це справедливо? – з запалом вигукнув Бестіа. – Чи чесно це?
– Зате зручно, – з гіркою посмішкою відгукнувся Катиліна.
– Чи може це тривати й надалі? – запитав Квінт Куріон.
– Ні, не може, – пробубнів Катиліна. – І хтозна, що написано у непорушних книгах долі?
– Бажати – значить могти, – відповів Бестіа. – Чотириста тридцять три тисячі громадян із чотирьохсот шістдесяти трьох тисяч людей, відповідно до останнього перепису населення Риму, животіють, у них немає землі навіть на те, щоб закопати у ній свої кістки. Та зрештою, знайдеться сміливець, котрий пояснить їм, що скарби, накопичені іншими тридцятьма тисячами громадян, придбані усіма неправдами, що багатії володіють цими скарбами не по праву! І тоді ти побачиш, Катиліно, знедолені знайдуть сили й засоби примусити мерзенних п'явок, що висмоктують кров голодного й нещасного народу, поважати їх.
– Юначе, не скаргами й безглуздими вигуками слід боротися зі злом, – серйозним тоном сказав Катиліна. – Нам треба в тиші наших будинків обміркувати широкий план і у свій час привести його у виконання. Душі наші повинні бути сильними, а діяння великими. Мовчи й чекай, Бестіа! Може, незабаром прийде день, коли ми зі страшною силою рушимо на цей прогнилий суспільний лад, у темницях якого ми стогнемо. Незважаючи на свій зовнішній блиск, він весь у тріщинах і ось-ось звалиться.
– Дивися, дивися, який веселий оратор Квінт Гортензій, – сказав Куріон, бажаючи звернути розмову в інше русло. – Мабуть, він радіє від'їзду Ціцерона: тепер у нього немає суперників на зборах Форуму.
Раптом юрба, що оточувала портик, трохи розступилася, і з'явилася Валерія, дружина Сулли, у супроводі декількох патриціїв, серед яких виділялися гладкий, низькорослий Децій Цедицій, худорлявий Ельвій Медулій, Квінт Гортензій і деякі інші. Валерія попрямувала до своєї лектики, задрапірованої пурпуровим шовком із золотою вишивкою. Лектику тримали поблизу входу в портик Катулла чотири могутніх раби-каппадокійці. Вийшовши з портика, Валерія загорнулася в широкий паллій з важкої східної тканини темно-блакитного кольору. Він сховав од жадібних поглядів палких шанувальників принади, якими так щедро наділила її природа і які, наскільки це було дозволено, Валерія виставляла напоказ усередині портика.
Вона була дуже бліда, погляд її великих широко розплющених чорних очей залишався нерухомим. ЇЇ знудьгований вигляд був дивним для жінки, що вийшла заміж місяць тому.
Легкими кивками голови й кокетливою усмішкою відповідала вона на поклони люду поблизу портика і, приховуючи під милою усмішкою позіхання, потисла руки двом чепурунам – Ельвію Медулію й Децію Цидицію. Це були дві тіні Валерії, що невідступно слідували за нею. Звичайно, вони нікому не побажали поступитися честю допомогти їй увійти в лектику Сівши в неї, Валерія засмикнула фіранки й знаком наказала рабам рушати.
Тим часом Катиліна потужним стусаном у живіт звалив жебрака Велленія, що кинувся на нього з кинджалом.
Побачивши як впав Велленій, вороги Катиліни, що скупчилися біля дверей задньої кімнати, відступили, а Луцій Сергій, оголивши короткий меч, кинувся у велику кімнату й, наносячи удари по спинах п'яниць, уривчасто гарчав, наче дикий звір:
– Підла чернь, зухвалі нахаби! Завжди готові лизати ноги тому, хто вас топче, і ображати того, хто простягає вам руку!..
Слідом за Катиліною, тільки-но він звільнив вхід у велику кімнату, увірвалися один по одному Требоній, Спартак та їхні товариші.
Під натиском гладіаторів уся юрба, що відступала під градом ударів Катиліни, кинулася на вулицю. У таверні залишилися тільки Велленій і Лувеній, розпростерті на підлозі, і Гай Тауривіи, що не брав участі в бійці. Схрестивши на грудях руки, він стояв у кутку біля вогнища як байдужий глядач.
– Мерзенне поріддя! – кричав, важко дихаючи, Катиліна. Він до самого виходу переслідував утікачів. Повернувшись до жінок, що не припиняли стогнати й плакати, він крикнув: – Та замовкніть вже! На тобі, – сказав він, кидаючи п'ять золотих на стіл, за яким сиділа Лутація, що оплакувала свої збитки: розбитий посуд і лави, страви й вина, не оплачені бешкетниками, що втекли. – На тобі, нестерпна балакухо! Катиліна платить за всіх цих шахраїв!
У цю хвилину Родопея, що дивилася на Катиліну і його друзів широкими від страху очима, раптом сполотніла і з зойком кинулася до Спартака.
– Я не помилилася! Ні, ні, не помилилася! Спартак!.. Адже це ти, мій Спартаку?
– Як!.. – закричав не своїм голосом гладіатор, з невимовним хвилюванням дивлячись на дівчину. – Ти? Чи можливо це? Ти? Мірцо!.. Мірцо!.. Сестро моя!..
Брат і сестра кинулися одне одному в обійми серед мертвої тиші. Але після першого пориву ніжності, поцілунків і сліз Спартак раптом вирвався з обіймів сестри, схопив її за руки, відсунув від себе й оглянув від голови до ніг:
– Адже ти…Ти… – шепотів він з гіркотою, відразливо відіпхнувши від себе дівчину. – Ти стала…
– Рабиня я!.. – розпачливо вигукнула вона. – Я рабиня… А мій пан – негідник!.. Він мучив мене, катував розпеченим залізом… Зрозумій же, Спартаку, зрозумій!..
– Бідна! Нещасна! – тремтячи від хвилювання мовив гладіатор. – Іди до мене, ходи сюди, сюди! – Він пригорнув до себе сестру і, цілуючи, міцно притискав до своїх грудей.
За мить, піднявши вгору очі, повні сліз і гніву, він підняв свої могутні кулаки і зі страшним обуренням вигукнув:
– То де ж Юпітерові блискавки?… Хіба Юпітер – бог? Ні, ні, Юпітер – просто блазень! Юпітер – жалюгідний нікчема!
А Мірца, пригорнувшись до широких грудей брата, плакала гіркими слізьми.
По хвилі важкого мовчання Спартак раптом крикнув нелюдським голосом:
– Я проклинаю ганебну пам'ять про першу людину на землі, із сімені якої утворились два різних покоління: вільних і рабів!
Розділ 4
Що робив Спартак, отримавши волю
Від подій, описаних у попередніх розділах, минуло два місяці. Напередодні січневих ід (12 січня) наступного 676 року на вулицях Рима вранці здійнявся сильний північний вітер, наганяючи сірі хмари. На мокру й брудну бруківку повільно падали дрібні пластівці снігу.
Громадяни, що прийшли на Форум у справах, збиралися там купками. Та лише деякі юрбилися на відкритому просторі – тисячі римлян тіснилися під портиками. Тут упереміж товпилися патриції й плебеї, оратори й діловий люд, городяни й торговці, які обговорювали свої справи. Юрба безупинно вешталася туди-сюди, було гамірно. У глибині головного портика, напроти вхідних дверей, але вдалині від них, висока довга балюстрада відокремлювала частину портика від базиліки й утворювала ніби окреме приміщення, де розглядалися судові позови. Сюди не долинав шум, і оратори могли виголошувати тут свої промови перед суддями. Над колонадою навколо всієї базиліки проходила галерея, звідки зручно було спостерігати за усім, що відбувалося внизу.
Серед люду, що розглядав з верхньої галереї юрбу внизу стояв Спартак, обпершись на мармурові поруччя й підпираючи голову руками, він байдуже споглядав усю цю метушню. На ньому була блакитна туніка й короткий паллій вишневого кольору, прихоплений на правому плечі срібною тонкої роботи застібкою у вигляді щитка.
Неподалік вели жваву бесіду троє громадян. Двоє з них вже відомі нашим читачам: атлет Гай Тауривій і нахабний Емілій Варин. Третій був одним із численних ледарів, що жили за рахунок щоденних подачок якогось патриція. Зазвичай вони називали себе «клієнтами» цього аристократа й супроводжували його на Форумі, у коміції, подавали голос за його бажанням і наказом, возвеличували його, лестили й набридали постійним жебрацтвом.
Тож чоловік, що теревенив у галереї базиліки Емілія з Гаєм Тауривієм і Емілієм Варином, саме й був одним з таких вироджених римлян. Його звали Апулієм Тудертином, бо пращури його прийшли у Рим з Тудера. Він був клієнтом Марка Красса. Усі троє стояли неподалік Спартака й теревенили про громадські справи. Спартак, заглибившись у серйозні й сумні міркування, не слухав їхніх балачок.
Відтоді як фракієць знайшов свою сестру в такому ганебному становищі, першою думкою, першою його турботою було вирвати Мірцу з рук людини, що образила й принизила її. Катиліна із властивою йому щедрістю (цього разу не зовсім безкорисливою) віддав рудиарію решту вісім тисяч сестерціїв, які він виграв того дня у Долабелли. Він хотів допомогти Спартаку викупити Мірцу.
Спартак із вдячністю взяв гроші з обіцянкою повернути їх, хоча Катиліна й відмовлявся від цього. Тож фракієць негайно вирушив до господаря сестри, аби викупити її.
Зрозуміло, господар Мірци непомірно підняв ціну. Він говорив, що Мірца обійшлася йому у двадцять п'ять тисяч сестерціїв (звісно, половину прибрехав), вказував на те, що вона молода, гарна, скромна, і, підсумувавши свої розрахунки, оголосив, що дівчина коштує щонайменше п'ятдесят тисяч сестерціїв. Він заприсягнуся Меркурієм і Венерою Муромською, що не поступиться ні в якому разі.
Годі й уявити розпач гладіатора. Він просив, він благав огидного торговця жіночим тілом, але негідник знав, що закон на його боці, тож був непохитний.
Тоді Спартак оскаженів і ледь не задушив мерзотника. Тільки думки про Мірцу, про батьківщину, про таємний план, про справу, яка без нього буде приречена на загибель, стримали його. Спартак спокійно звернувся до звідника, хоча усе ще був блідий і весь тремтів од гніву й пережитого хвилювання:
– То скільки ти хочеш?… П'ятдесят тисяч?
– Я… більше не хо… чу… ні… чого… заби… райся!.. Заби… райся… до чорта… або я по…кличу… всіх сво… їх… ра… бів!.. – кричав хазяїн заїкаючись.
– Пробач мені, пробач!.. Я розлютився. Бідність усьому виною… любов до сестри… Вислухай мене… Ми домовимось…
– Домовимось з таким, як ти? Ти ж одразу кидаєшся душити людину! – заперечив звідник, ледь заспокоївшись і обмацуючи шию. – Геть! Геть звідси!
Спартаку вдалося трохи заспокоїти негідника, і вони прийшли до такої угоди: Спартак вручить йому відразу дві тисячі сестерціїв, за умови, що Мірцу відведуть в особливе приміщення в будинку й Спартаку буде дозволено жити разом з нею. Якщо через місяць Спартак не викупить сестру, вона знову стане рабинею.
Золоті монети виблискували дуже звабливо, умова була вельми вигідною: хазяїн одержував чистий прибуток, нічим не ризикуючи. І він погодився.
Переконавшись у тому, що Мірцу розмістили у зручній маленькій кімнатці, розташованій за перистилем будинку Спартак попрощався з нею й попрямував у Субуру, де жив Требоній.
Він розповів йому про все, що трапилося, і просив у нього поради й допомоги.
Требоній спробував заспокоїти Спартака. Він пообіцяв йому своє сприяння й допомогу, сказавши, що потурбується й знайде спосіб вирішити цю проблему, дасть йому можливість як не звільнити сестру, то принаймні влаштувати так, щоб надалі ніхто не міг скривдити й образити її.
Більш-менш заспокоєний, Спартак пішов у дім Катиліни й із вдячністю повернув йому свій борг – вісім тисяч сестерціїв: зараз він їх не потребував. Патрицій довго розмовляв зі Спартаком у своїй бібліотеці; говорили вони, ймовірно, про справи таємні й досить важливі, судячи з обережності, яку виявляв Катиліна, аби сторонні не завадили їхній бесіді… Ніхто не знає, про що вони говорили, але відтоді Спартак часто бував у патриція, тепер їх поєднували дружба і взаємоповага.
Відтоді як Спартак отримав волю, його колишній ланіста Акціан всюди ходив за ним і набридав нескінченними розмовами про хиткість його становища, про необхідність улаштуватися й забезпечити себе. Скінчив він тим, що просто запропонував Спартаку завідувати його школою або ж знову продати себе йому у гладіатори, причому пообіцяв таку суму, яку він ніколи не заплатив би навіть вільно народженому.
Такими називали людей, що народилися від вільних громадян або ж вільновідпущених, – від вільного й служниці або від слуги й вільної громадянки. Не слід забувати, що крім людей, що потрапляли у рабство під час воєн і проданих потім як гладіаторів, іноді в покарання за які-небудь провини, були ще й гладіатори-добровольці. Зазвичай це були ледарі й гульвіси, бешкетники, що не цінували власне життя. Продаючись у гладіатори, вони давали клятву, формула якої дійшла до наших днів, – закінчити своє життя на арені амфітеатру або цирку.
Спартак, ясна річ, рішуче відкинув усі пропозиції свого колишнього хазяїна й попросив ланісту не турбувати його, проте Акціан не вгавав.
Тим часом Требоній, що полюбив Спартака, а може, мав і деякі плани щодо нього у майбутньому, сумлінно узявся за долю Мірци. Будучи другом Квінта Гортензія й палким шанувальником його ораторського таланту, він мав можливість порекомендувати Валерії, сестрі Гортензія, купити Мірцу, що була вихованою й освіченою дівчиною, розмовляла грецькою, вміла змащувати тіло оліями й пахощами, зналася на натираннях, які так полюбляли знатні патриціанки, і могла бути їй корисною.
Валерія не заперечувала проти покупки нової рабині, якщо та підійде їй. Вона побажала її побачити, поговорила з нею й одразу купила за сорок п'ять тисяч сестерціїв. Разом з іншими своїми рабинями вона відвезла її в дім Сулли, дружиною якого вона стала п'ятнадцятого грудня минулого року.
Хоча це й не збігалося із планами Спартака, який мріяв про те, щоб сестра його стала вільною, усе ж у її становищі це виявилося кращим виходом: принаймні, вона була врятована (можливо, назавжди) від ганьби й безчестя.
Тепер Спартак переймався іншими серйозними справами. Про що ж він мріяв, за яку справу взявся, що він замислив?
Про це читач незабаром дізнається.
Отже, стоячи на верхній галереї базиліки Емілія, Спартак був занурений у глибокі роздуми. Він нічого не чув довкола себе, і жодного разу не повернув голови у той бік, де голосно розмовляли між собою Гай Тауривій, Емілій Варин і Апулей Тудертин, не чув їхніх крикливих голосів і грубих дотепів.
– Дуже добре, чудово, – говорив Гай Тауривій, продовжуючи розмову з товаришами. – Ох, цей наймиліший Сулла!.. Він вирішив, що можна зруйнувати пам'ятники слави Марія? Ох! Ох! Щасливий диктатор думав, що досить звалити статую, споруджену на честь Марія на Пінційському пагорбі, і арку в Капітолії, споруджену на честь перемоги над тевтонами й кимврами, – і пам'ять про Марія зникне! Так, так, він уважав, що цього досить, аби стерти усі сліди й спогади про безсмертні подвиги уродженця Арпіна, нещасний безумець!.. Хай там як, а Югурту переміг не він, а Марій! Лише Марій здобув перемогу у битві під Акве Секстієм і Верцеллами!
– Бідолашний дурень! – репетував Емілій Варин.
У цю хвилину до Спартака підійшов чоловік середнього зросту, але широкоплечий, з могутніми грудьми, сильними руками й ногами, з обличчям, що дихає енергією, мужністю й рішучістю, чорнобородий, чорноокий і чорноволосий. Він легенько вдарив фракійця по плечу й цим вивів його із задуми.
– Ти так замислився, що нікого й нічого не бачиш.
– Кріксе! – вигукнув Спартак і провів рукою по чолу, ніби бажав відігнати набридливі думки. – Я тебе й не помітив!
– Але ж ти на мене дивився, коли я прогулювався внизу із нашим ланістою Акціаном.
– Проклятущий! Ну як там, розповідай хутчіш! – перегодя запитав Спартак.
– Я зустрівся з Арторіксом, коли він повернувся з поїздки.
– Він був у Капуї?
– Так.
– Бачився він з кимсь?
– З одним германцем, якимсь Еномаєм. Його вважають найдужчим з-поміж усіх його товаришів, як духом, так і тілом.
– Добре, добре! – вигукнув Спартак, і очі його заблищали від хвилювання. – Продовжуй…
– Еномай сповнений надій і мріє про те саме, що й ми з тобою. Тому він підтримав наш план, присягнув Арторіксу й обіцяв поширювати нашу святу й справедливу ідею (пробач, що я сказав «нашу», я повинен був сказати «твою») серед найсміливіших гладіаторів школи Лентула Батіата.
– Ох, якщо боги, що живуть на Олімпі, захищатимуть нещасних і пригноблених, я вірю, незабаром настане той день, коли рабство зникне на землі! – стиха мовив схвильований Спартак.
– Але Арторікс повідомив мені, – додав Крікс, – що Еномай хоча й смілива людина, та занадто легковірний і необережний.
– Це погано, дуже погано, присягаюсь Геркулесом!
– Я такої ж думки.
Гладіатори якийсь час мовчали. Першим заговорив Крікс, він запитав Спартака:
– А Катиліна?
– Я дедалі більше переконуюся, – відповів фракієць, – що він ніколи не приєднається до нас.
– То про нього йде оманлива слава? І славнозвісна велич душі його – порожні вигадки?
– Ні, душа в нього велика й розум надзвичайний, але з вихованням і латинською освітою він усотав чимало забобон. Я думаю, що йому хотілося б скористатися нашими мріями, щоб змінити існуючий устрій, а не варварські закони, спираючись на які Рим став тираном усього світу.
Після хвилини мовчання Спартак додав:
– Я буду в нього сьогодні ввечері, зустрінуся там із його друзями й постараюся домовитися щодо загального виступу. Однак побоююся, що марно.
– Катиліні і його друзям відома наша таємниця?
– Якщо вони і знають про неї, нам однаково не загрожує небезпека: вони нас не зрадять, навіть якщо ми не дійдемо з ними згоди. Римляни не дуже бояться рабів. Нас, гладіаторів, вони не вважають серйозною загрозою їхній владі.
– Так, так, для них ми не люди. Навіть повсталих вісімнадцять років тому рабів Сицилії під керівництвом сирійця Евноя вони поважають більше ніж нас.
– Так, ті для них були майже людьми.
– А ми якась нижча раса.
– О Спартаку, Спартаку! – прошепотів Крікс, і очі його заблищали гнівом. – Більше, ніж за життя, що ти мені тоді врятував у цирку, я буду вдячний тобі за те, що ти непохитно боротимешся з перешкодами й довершиш важку справу, якій себе присвятив. Об'єднай нас, щоб ми могли оголити мечі й помірятися силою на полі бою з цими розбійниками і довести їм, що гладіатори такі ж люди, як і вони!
– О, я непохитно боротимуся за нашу справу! Я неухильно вестиму боротьбу за волю до перемоги – або загину за неї смертю хоробрих!
У словах Спартака відчувалася глибока переконаність і віра. Він потис руку Крікса.
Той підніс її до серця й вимовив схвильовано:
– Спартаку, рятівнику мій, на тебе чекають великі справи! Такі люди, як ти, народжуються для подвигів. З таких людей виходять герої…
– Або мученики… – тихо мовив Спартак. Його обличчя спохмурніло, голова схилилася.
У цю хвилину пролунав пронизливий голос Емілія Варина:
– Ходімо, Гаю і Апулею, до храму Розбрату, дізнаємося рішення сенату!
– А хіба сенат збирається сьогодні не в храмі Згоди? – запитав Тудертин.
– Ну так, – відповів Варин.
– У старому чи в новому?
– Ох ти й телепень! Якби він зібрався у храмі Фурія Камілла, присвяченому щирій згоді, я сказав би тобі: підемо до храму Згоди. Але ж я кликав тебе до храму Розбрату. Невже невтямки, що я кажу про храм, споруджений нечестивим Луцієм Опімієм на кістках пригнобленого народу після ганебного й підлого вбивства Гракхів?
– Варин має рацію, – сказав Гай Тауривій, – храм Згоди справді варто було б назвати храмом Розбрату.
І троє базік попрямували до сходів, що ведуть до портика базиліки Емілія, за ними пішли й обидва гладіатори.
Щойно Спартак і Крікс наблизилися до портика, якийсь чоловік підійшов до фракійця і мовив:
– Ну, що ж, Спартаку, коли ти вирішиш повернутися у мою школу?
Це був ланіста Акціан.
– Нехай тебе живцем поглинуть води Стікса! – гнівно закричав гладіатор. – Чи довго ще набридатимеш своїми мерзенними надокучаннями? Чи скоро даси мені спокій?
– Але ж я піклуюся про тебе, – солодкаво мовив Акціан, – для твого ж власного блага, я піклуюся про твоє майбутнє, я…
– Послухай, Акціане, і добряче затям мої слова. Я не хлопчик і не маю потреби в опікуні, а якби він мені й знадобився, я ніколи не обрав би тебе. Запам'ятай це, старий, і більше не потрапляй мені на очі, бо, присягаюсь Юпітером Родопським, богом батьків моїх, я відправлю тебе прямісінько у пекло!
За мить він додав:
– Ти знаєш силу мого кулака. Пам'ятаєш, як я обробив десятьох твоїх рабів-корсиканців, яких навчав ремеслу гладіаторів, а вони одного чудового дня накинулися на мене, озброєні дерев'яними мечами?
Ланіста розсипався у вибаченнях і запевняв у дружбі. Спартак у відповідь додав:
– Іди, і щоб я тебе більше не бачив. Не чіпляйся до мене! Залишивши збентеженого Акціана, обидва гладіатори попрямували через Форум до повороту на Палатин, – там, біля портика Катулла, Катиліна призначив зустріч Спартаку. Будинок Катулла, що був консулом із Марієм у 652 році римської ери, тобто за двадцять чотири роки до описаних подій, вважався одним з найкрасивіших і найрозкішніших у Римі. Перед будинком здіймався чудовий портик, прикрашений військовими трофеями, і бронзовим биком, перед яким кимври, вороги Риму, приносили присягу. Портик слугував місцем зустрічей молодих римлянок, вони тут прогулювалися і займалися гімнастичними вправами. Ясна річ, сюди зазирали й молоді чепуруни – патриції та вершники – помилуватися прекрасними доньками Квирина.
Коли обидва гладіатори дійшли до портика Катулла, вони побачили юрбу патриціїв, що милувалися жінками, яких зібралося більше ніж зазвичай, саме зіпсувалась погода – падав мокрий сніг.
Сліпуча білизна рук, ледь прикриті чарівні перса, плечі, як в олімпійських богинь, пишність убрань і блиск золота, перлів, рубінів, строкатість відтінків ошатного вбрання – це було приголомшливе видовище. Тут можна було побачити витончені пеплуми, паллії, столи, туніки з найтоншої шерсті й інших чудових тканин.
Серед жінок, що зібралися біля портика, були Аврелія Орестілла, кохана Катиліни, молода, прекрасна й велична Семпронія, яку за її чесноти й розум згодом нарекли Великою: вона загинула в бою, борючись, як хоробрий воїн, пліч-о-пліч із Катиліною, у битві під Пістрією. Також там була Аврелія, матір Цезаря, Валерія, дружина Сулли, весталка Ліцинія, Целія, колишня дружина Сулли, Лівія, матір юного Катона, Постумія Регілія, предок якої здобув перемогу над латинянами на Регильському озері та інші чудові представниці жіноцтва.
Усередині великого портика молоді патриціанки вправлялися у гімнастиці або ж грали у м'яч – це була улюблена забава римлян обох статей будь-якого віку.
Цього холодного зимового дня більшість жінок, що зібралися тут, прогулювалися, аби зігрітися.
Катулла, Спартак і Крікс зупинилися віддалік юрби патриціїв і вершників, як і належало людям нижчого звання. Вони шукали очима Луція Сергія. Той стояв біля колони із Квінтом Куріоном, патрицієм, що віддавався оргіям і розпусті (завдяки йому згодом була розкрита змова Катиліни). З ними стояв і молодий Луцій Кальпурніи Бестіа, трибун плебеїв у рік змови Катиліни.
Намагаючись не привертати уваги знаті, гладіатори наблизилися до Катиліни. А Луцій Сергій у цю хвилину із саркастичним сміхом говорив своїм друзям:
– Хочу днями познайомитися з весталкою Ліцинією, до якої залицяється гладун Марк Красс, і розповісти їй про його пригоди з Евтибідою.
– Так, так, – вигукнув Луцій Бестіа, – скажи їй, що Красс підніс Евтибіді двісті тисяч сестерціїв.
– Марк Красс дарує жінці двісті тисяч сестерціїв?… – зачудувався Катиліна. – Ну, це диво куди цікавіше за аримінське диво. Там нібито півень заговорив людською мовою.
– Годі вам, це дивно лише тому, що Марк Красс скнара, – зазначив Квінт Куріон. – Зрештою, для нього двісті тисяч сестерціїв – як для пса піщина порівняно з усім піском на берегах світлого Тибру.
– Ти правий, – сказав із жадібним блиском в очах Луцій Бестіа. – Справді, для Марка Красса це дріб'язок. Адже він має більше семи тисяч талантів!..
– Виходить більше півтора більйонів[23] сестерціїв!
– Небачене багатство! Сума видалася б неймовірною, якби достеменно не було відомо, що це саме так!
– От як добре живеться в нашій благословенній республіці тупим недоумкам. їм широко відкритий шлях до почестей і слави. Я відчуваю у собі сили й здатність довести до перемоги будь-яку війну, але й досі не зміг домогтися призначення командуючим, бо бідний і маю борги. Якщо завтра Красс із марнославства надумає одержати призначення в яку-небудь провінцію, він досягне цього, бо він багатий і може купити не лише нещасних голодних плебеїв, а й весь заможний, жадібний сенат.
– А джерело його збагачення, – додав Квінт Куріон, – не таке вже й бездоганне.
– Ще б пак! – підтвердив Луцій. – Звідки в нього усі ці скарби? Він скуповував за мізер майно, конфісковане Суллою у жертв проскрипцій. Позичав гроші під величезні відсотки. Купив близько п'ятисот рабів, – серед них архітектори й муляри, – і збудував величезну кількість будинків на пустищах, землю придбав майже задарма. Там колись стояли хати плебеїв, знищені частими пожежами.
– Тепер, – перервав його Катиліна, – половина будинків у Римі належить йому.
– Хіба це справедливо? – з запалом вигукнув Бестіа. – Чи чесно це?
– Зате зручно, – з гіркою посмішкою відгукнувся Катиліна.
– Чи може це тривати й надалі? – запитав Квінт Куріон.
– Ні, не може, – пробубнів Катиліна. – І хтозна, що написано у непорушних книгах долі?
– Бажати – значить могти, – відповів Бестіа. – Чотириста тридцять три тисячі громадян із чотирьохсот шістдесяти трьох тисяч людей, відповідно до останнього перепису населення Риму, животіють, у них немає землі навіть на те, щоб закопати у ній свої кістки. Та зрештою, знайдеться сміливець, котрий пояснить їм, що скарби, накопичені іншими тридцятьма тисячами громадян, придбані усіма неправдами, що багатії володіють цими скарбами не по праву! І тоді ти побачиш, Катиліно, знедолені знайдуть сили й засоби примусити мерзенних п'явок, що висмоктують кров голодного й нещасного народу, поважати їх.
– Юначе, не скаргами й безглуздими вигуками слід боротися зі злом, – серйозним тоном сказав Катиліна. – Нам треба в тиші наших будинків обміркувати широкий план і у свій час привести його у виконання. Душі наші повинні бути сильними, а діяння великими. Мовчи й чекай, Бестіа! Може, незабаром прийде день, коли ми зі страшною силою рушимо на цей прогнилий суспільний лад, у темницях якого ми стогнемо. Незважаючи на свій зовнішній блиск, він весь у тріщинах і ось-ось звалиться.
– Дивися, дивися, який веселий оратор Квінт Гортензій, – сказав Куріон, бажаючи звернути розмову в інше русло. – Мабуть, він радіє від'їзду Ціцерона: тепер у нього немає суперників на зборах Форуму.
Раптом юрба, що оточувала портик, трохи розступилася, і з'явилася Валерія, дружина Сулли, у супроводі декількох патриціїв, серед яких виділялися гладкий, низькорослий Децій Цедицій, худорлявий Ельвій Медулій, Квінт Гортензій і деякі інші. Валерія попрямувала до своєї лектики, задрапірованої пурпуровим шовком із золотою вишивкою. Лектику тримали поблизу входу в портик Катулла чотири могутніх раби-каппадокійці. Вийшовши з портика, Валерія загорнулася в широкий паллій з важкої східної тканини темно-блакитного кольору. Він сховав од жадібних поглядів палких шанувальників принади, якими так щедро наділила її природа і які, наскільки це було дозволено, Валерія виставляла напоказ усередині портика.
Вона була дуже бліда, погляд її великих широко розплющених чорних очей залишався нерухомим. ЇЇ знудьгований вигляд був дивним для жінки, що вийшла заміж місяць тому.
Легкими кивками голови й кокетливою усмішкою відповідала вона на поклони люду поблизу портика і, приховуючи під милою усмішкою позіхання, потисла руки двом чепурунам – Ельвію Медулію й Децію Цидицію. Це були дві тіні Валерії, що невідступно слідували за нею. Звичайно, вони нікому не побажали поступитися честю допомогти їй увійти в лектику Сівши в неї, Валерія засмикнула фіранки й знаком наказала рабам рушати.