Рафаелло Джованьйолі. Спартак

Рафаелло Джованьйолі
Спартак

   Капрера, 26 червня 1870 р.
   Любий мій Джованьйолі!
   Я прочитав цей твір на одному диханні, попри те, що в мене часу на читання майже немає. Я у захваті від твору і від Вас! Сподіваюся, що наші співвітчизники високо оцінять цей твір і, читаючи його, переконаються у необхідності зберігати непохитну стійкість, коли мова йде про боротьбу за святу справу – за честь і за волю.
   Ви, римлянин, описали не найкращий, проте найяскравіший період історії найбільшої республіки – період, коли гордовиті володарі світу погрузли в розпусті та у власних гріхах. І все ж геть зіпсуте покоління породило велетів, гідних подиву і захоплення, – жодному з попередніх поколінь годі до них рівнятися.
   «Серед усіх видатних людей найвизначнішим був Цезар», – сказав відомий філософ. Дійсно, справи Цезаря возвеличили описану вами епоху.
   Ви виліпили Спартака, цей неперевершений зразок стійкості, різцем Мікеланджело. Я, мов раб, що отримав волю, дякую Вам за це, а також за глибоке хвилювання, котре я відчував, читаючи Ваш твір.
   Не раз сльози котилися з очей моїх, не раз хвилювали подвиги поборника волі, і я був дуже засмучений тим, що Ваша повість виявилася закороткою.
   Тож нехай відродиться дух наших співгромадян, коли згадуватимуть великих героїв, що спочили у нашій рідній землі. Землі, де більше не буде ані гладіаторів, ані царів.
   Ваш Джузеппе Гарібальді

Розділ 1
Щедроти Сулли

   За чотири дні до листопадових ід (10 листопада) 675 року римської ери, у часи консульства Публія Сервілія Ватія Ісавріиського і Апія Клавдія Пульхра, щойно зайнялось на світ, на вулицях Рима почав збиратися люд, що прибував з усіх куточків міста. Народ прямував до Великого цирку.
   З вузьких густонаселених провулків Есквіліна й Субури, де мешкав переважно простий люд, хлинула строката юрба. Люди різного віку й статків заполонили головні вулиці міста: Табернолу, Іончарну, Нову й інші.
   Ремісники, злидарі, відпущеники^[1], пошрамовані старі гладіатори, каліки – ветерани легіонів, які підкорювали Азію, Африку і кимврів^[2], жінки-простолюдинки, блазні, комедіанти, танцівниці, ватаги невгамовних дітлахів рухалися нескінченною вервечкою. Жваві веселі обличчя, безтурботна балаканина, дотепи й жарти свідчили про те, що люди поспішають на улюблене видовище.
   Уся ця строката й гучна юрба наповнювала велике місто незрозумілим, проте веселим гулом, який можна порівняти хіба з дзижчанням тисяч вуликів, розставлених на вулицях. Римляни сяяли від задоволення; їх анітрішки не бентежило небо, вкрите сірими, похмурими хмарами – провісниками дощу.
   З пагорбів Латія й Тускула дув холодний ранковий вітер, який пощипував обличчя. Багато громадян натягнули на голови каптури, решта одягли крислаті капелюхи або повстяні шапки. Чоловіки намагалися щільніше загорнутися в зимові плащі й тоги, а жінки – у довгі просторі столи й палії.
   Цирк, збудований у 138 році від заснування Рима першим із царів, Тарквінієм Древнім, після захоплення Апіол був розширений і оздоблений останнім із царів, Тарквінієм Іордим. Із 533 року римської ери його назвали Великим, коли цензор Квінт Фламіній збудував ще один цирк, названий на його честь.
   Великий цирк, споруджений в Мурсійській долині між Палатинським і Авентинським пагорбами, до початку описуваних подій ще не досяг тих пишнот і великих розмірів, яких надали йому Юлій Цезар, а потім Октавіан Август. Та все ж це була грандіозна і визначна споруда – завдовжки дві тисячі сто вісімдесят римських футів і завширшки дев'ятсот дев'яносто вісім. Тут могло розміститися понад сто двадцять тисяч глядачів!
   Цирк був майже овальної форми. Західна частина будівлі зрізана по прямій лінії, а східна сходилась півколом. У західній частині розташовувався оппідум – споруда з тринадцяти арок; під середньою розташувався головний вхід – Парадні ворота. Через них перед початком змагань на арену виходила процесія, яка несла попереду зображення богів. Під іншими дванадцятьма арками розміщувалися стайні, або «камери», в яких стояли колісниці й коні, коли в цирку відбувалися перегони. А в дні кровопролитних поєдинків, улюбленого видовища римлян, там перебували гладіатори й дикі звірі. Від оппідуму амфітеатром простягалися численні ряди сходів, що слугували сидіннями для глядачів. їх перетинали сходи, якими глядачі спускалися, аби зайняти свої місця. До цих сходів прилягали інші – ними народ діставався до численних виходів із цирку.
   Ряди сидінь довершувалися в портику, під арками, де були місця, призначені для вельможних жінок.
   Навпроти Парадних воріт возвеличувалися Тріумфальні ворота, через які входили переможці, а праворуч від оппідуму розташовувалися Ворота смерті – через цю похмуру браму службовці цирку на довгих баграх виносили з арени понівечені й закривавлені тіла вбитих чи скалічених гладіаторів.
   На майданчику оппідуму розташовувалися лавки для консулів, вищих посадових осіб, для весталок^[3] і сенаторів^[4]. Інші ж місця ні для кого особливо не призначалися й не розподілялися.
   Між оппідумом і Тріумфальними ворітьми простягався ареною так званий хребет – низька стіна завдовжки п'ятсот футів. Хребет слугував для визначення дистанції під час перегонів. На обох його кінцях було кілька стовпчиків – позначок. Посередині здіймався обеліск сонця, обабіч якого були колони, жертовники і статуї.
   Усередині цирку колом звивався парапет заввишки вісімнадцять футів. Уздовж нього пролягав рів, наповнений водою й огороджений залізними ґратами. Все це призначалося для охорони глядачів від можливого нападу диких звірів.
   Такою була у 675 році ця грандіозна римська споруда, призначена для видовищ. У величезну будівлю цирку, цілком гідну народу, чиї переможні орли облетіли всенький світ, ринула нескінченна юрба римлян.
   Що ж відбувалося цього дня? Що святкували? Яке видовище змусило прийти у цирк таку кількість люду?
   Луцій Корнелій Сулла Щасливий, володар Італії, людина, що його боявся увесь Рим, – аби відволіктись од невиліковної хвороби шкіри, що мордувала його протягом двох років, – кілька тижнів тому звелів оголосити, що упродовж трьох днів римський народ бенкетуватиме за його кошт і насолоджуватиметься видовищами.
   А вже за день до дійства на Марсовому полі й на березі Тибру сиділи римські плебеї за столами, накритими за наказом лютого диктатора. Вони галасливо частувалися аж до смерку, опісля бенкет перетворився на розпусну оргію. Заклятий ворог Гая Марія влаштував цей бенкет з нечуваною, царською пишнотою. У триклінії^[5], нашвидкуруч збудованому просто неба, римлян поштували вишуканими стравами й напоями.
   Сулла Щасливий виявив нечувану щедрість: на ці свята й ігри, улаштовані на честь Геркулеса, він пожертвував десяту частину своїх скарбів. Зготували страв надміру, тож щодня величезну кількість наїдків просто скидали в річку.
   У такий спосіб лівою рукою Сулла дарував римлянам частину тих багатств, які награбувала його права рука. Квірити^[6] тримали камінь за пазухою, а втім з незворушним виглядом приймали частування й розваги, які влаштовувала для них людина, котра палала такою ж ненавистю до всього римського народу.
   Займався день. Життєдайні промені сонця проривалися крізь хмари й золотили вершини десяти пагорбів, храми й біломармурові стіни патриціанських палаців. Сонце зігріло благословенним теплом плебеїв, що розмістилися на сходах Великого цирку.
   У цирку вже сиділо понад сто тисяч громадян в очікуванні найулюбленішого видовища: кровопролитного бою гладіаторів і бою з дикими звірами.
   Серед цих ста тисяч глядачів сиділи на кращих місцях матрони, патриції, вершники, відкупники, міняйли, заможні іноземці, які приїздили з усіх кінців Італії й стікалися з усього світу у Вічне місто.
   Годі навіть уявити, яке враження справляв цирк, заповнений більш ніж стотисячною юрбою глядачів обох статей, різного віку і статків. Уявіть собі все розмаїття одягу, шум голосів, подібний до підземного гулу вулкану, миготіння голів і рук, наче бурхливе хвилювання моря! І це лише поверхове змалювання…
   Люд, що сидів на лавах, витягав запаси харчів. їли з великим апетитом – хто шинку, хто холодне варене м'ясо або кров'янку, а хто пироги із сиром і медом або сухарі. Процес поглинання їжі часом переривався жартами й примовками (інколи не вельми пристойними), безтурботною балаканиною, голосним реготом. Продавці смажених бобів, коржів і пиріжків жваво збували свій товар плебеям, що розкуповували ці дешеві ласощі на догоду своїм дружинам і дітям. Згодом, аби утамувати спрагу, викликану смаженими бобами, покупцям доводилося нагукувати і продавців вина. Вони миттю осушували склянки кисляку, який крамарчуки без жодних докорів сумління збували як тускульське вино.
   Родини багатіїв, вершників і патриціїв, тримаючись осторонь плебеїв, провадили веселу жваву бесіду, виявляючи підкреслено гордовиті манери. Із лоском вбрані чепуруни розстеляли килими на твердих кам'яних сидіннях, тримали розкриті парасолі над головами прекрасних матрон і чарівних дівчат, оберігаючи їх від палючих променів сонця. У третьому ряду, майже біля самісіньких Тріумфальних воріт, поміж двома патриціями сиділа неймовірно вродлива жінка. Гнучкий стан, струнка фігура, прекрасні плечі свідчили про те, що це була щира донька Рима.
   Правильні риси обличчя, високе чоло, тонкий гарний ніс, маленький рот, губи, на яких, здавалося, палала жага до цілунків, і великі чорні жваві очі – усе в цій жінці вабило, зачаровувало. Чорні, як воронове крило, густі й м'які кучері падали їй на плечі й були скріплені над чолом діадемою, усипаною коштовним камінням. Туніка з білої найтоншої вовни, обшита внизу золотою смугою, спокусливо підкреслювала її чарівну фігуру. Поверх туніки, що спадала гарними складками, був накинутий білий плащ з пурпуровою облямівкою.
   Розкішно вбраній красуні не було, ймовірно, ще й тридцяти років. Це була Валерія – донька Луція Валерія Мессали, єдиноутробна сестра Квінта Гортензія, відомого оратора, суперника Ціцерона, котрий 685 року став консулом. За кілька місяців до початку нашої оповіді Валерію залишив чоловік під пристойним приводом її безплідності. Насправді, за плітками, що точилися Римом, причиною розлучення була її скандальна вдача. Пліткарі вважали Валерію розпусною жінкою, їй приписували не надто цнотливі стосунки з багатьма шанувальниками. Хай там як, а під час розлучення репутація Валерії не постраждала.
   Праворуч вродливиці сидів Ельвій Медуллій – довгобразе, бліде, худе, випещене створіння; волосся прилизане, напарфумлене, напомаджене й оздоблене. Всі його пальці прикрашали золоті каблучки з самоцвітами, на шиї красувався витончений золотий ланцюг. Елегантне вбрання доповнювала палиця зі слонової кістки. Нерухоме безбарвне обличчя аристократа виказувало нудьгу й апатію. Йому було лише тридцять п'ять років, а вже геть усе йому встигло набриднути. Ельвій Медуллій належав до вищої римської розманіженої знаті, що проводила усе життя у гульбищах і святах, віддавши право боротися й помирати за батьківщину і його славу плебеям. Високошляхетні олігархи перекладали на простолюдинів клопіт скоряти царства й народи, а на себе брали тільки працю жити в розкоші й лінощах, розтринькувати родові багатства або ж грабувати провінції, якими вони керували.
   Ліворуч від Валерії Мессали сидів Марк Децій Цедицій, патрицій років п'ятдесяти, з відкритим веселим, рум'яним обличчям, кремезний гладун із черевцем. Понад усе він полюбляв попоїсти і більшу частину часу проводив за столом у триклінії. Півдня в нього йшло на смакування вишуканих страв і соусів – витворів кулінарного мистецтва його власного кухаря, знаного на весь Рим. Решту дня цей патрицій був зайнятий думками про вечірню трапезу й передчуття радості, яку він знову відчує в триклінії. Словом, Марк Децій Цедицій, перетравлюючи обід, мріяв про вечерю.
   Згодом сюди прийшов і Квінт Гортензій, якому красномовство принесло світову славу.
   Квінту Гортензію не було тридцяти шести років. Він присвятив багато часу й праці вивченню пластики, різних засобів висловлення думок і досяг такої досконалості у мистецтві поєднувати жести з мовою, що, де б він не з'являвся – чи у сенаті, чи у триклінії, чи у будь-якому іншому місці, – кожен його рух був сповнений гідності й шляхетності, що вражали всіх. Одяг його незмінно був темного кольору, проте складки латиклава^[7] спадали так гармонійно й були викладені так обдумано, що вигідно відтіняли його красу й величавість постави. До цього часу він вже встиг відзначитися у боях проти італійських союзників у Марсійській, або ж громадянській, війні й за два роки отримав спочатку чин центуріона^[8], а потім і трибуна^[9].
   Варто додати, що Гортензій вирізнявся не лише вченістю й вмінням говорити, – він був ще й талановитим актором. Половиною свого успіху Гортензій був зобов'язаний прекрасному голосу і тонким декламаторським прийомам, якими він досконало володів і користувався так уміло, що найвідоміший трагік Езоп і відомий Росцій поспішили на Форум, коли він виголошував промову. Обидва намагалися осягнути таємниці декламаторського мистецтва, якими Гортензій користувався так блискуче. Поки Гортензій, Валерія, Ельвій і Цедицій провадили бесіду, Валерія звеліла рабу принести таблички, на яких значилися імена гладіаторів, що боролися цього дня. Процесія жерців із зображеннями богів уже обійшла «хребет», і на його майданчику були встановлені ці зображення.
   Неподалік місця, де сиділа Валерія зі співрозмовниками, стояли два підлітки, вбрані у претексти – білі тоги з пурпуровою облямівкою. Хлопчаків супроводжував вихователь. Одному з його підопічних було чотирнадцять років, другому дванадцять. Обидва мали виразні римські риси обличчя – різкі й загострені, широкочолі. Це були Цепіон і Катон із роду Порціїв.
   Молодший із братів, Цепіон, був балакучішим, привітнішим, часто звертався до свого вихователя Сарпедона, тоді як юний Марк Порцій Катон стояв мовчазний і набурмосений, з невдоволеним, сердитим виглядом, що зовсім не відповідав його віку. Вже з дитинства він виявляв непохитну волю і стійкість переконань. Подейкують, що, коли йому було вісім років, Марк Помпедій Силон (один з воєначальників підчас війни італійських міст проти Рима за права громадянства) з'явився у домі дядька хлопчика, Друза, схопив Катона й підніс до вікна, погрожуючи викинути його на бруківку якщо він відмовиться просити дядька за італійців. Помпедій тряс його й погрожував, але нічого не домігся: Марк Порцій Катон не зронив ані слова, не зробив жодного руху, нічим не висловив ані згоди, ані страху. Вроджена твердість духу, вивчення грецької філософії, особливо філософії стоїків, і наслідування суворому дідові виробили в цього чотирнадцятилітнього юнака характер хороброго громадянина. Згодом він позбавив себе життя після бою в Утіке, забравши у могилу повалений прапор латинської волі, у який він загорнувся, як у саван.
   Над Тріумфальними ворітьми, неподалік одного з виходів сидів зі своїм наставником хлопчик з іншої патриціанської родини. Хоча юнак і був одягнений у тогу, яку належало носити по досягненні повноліття, над губою в нього ледь пробивався пушок. Він був невеличкий на зріст, хворобливий і слабенький, але на блідому обличчі, обрамленому густим чорним волоссям, сяяли великі блискучі очі, що світилися неабияким розумом. Цей сімнадцятирічний юнак був Тит Лукрецій Кар. Родом він був із заможного римського роду й згодом увічнив своє ім'я поемою «Про природу речей». Його співрозмовнику сильному й сміливому дванадцятирічному хлопцю Гаю Касію Лонгіну, синові колишнього консула Касія, було призначено зіграти одну з найпомітніших ролей у подіях, що передували падінню республіки.
   Лукрецій і Касій провадили жваву бесіду. Майбутній великий поет останні два-три роки часто бував у домі Касія, навчився цінувати в юному Лонгіні його гострий розум і шляхетну душу й усім серцем прихилився до нього. Касій також любив Лукреція, їх споріднювали однакові почуття й прагнення, обидва вони мало цінували життя, однаково ставилися до людей і богів.
   Поруч із Лукрецієм і Касієм сидів Фавст, син Сулли, кволий, худорлявий рудий підліток. З його блідого обличчя ще не зійшли синці й садна – сліди недавньої бійки. Блакитні очі хлопчика дивилися злобливо й пихато – йому лестило, що на нього вказують пальцем як на щасливого сина щасливого диктатора.
   На арені точилася запальна боротьба молодих гладіаторів, озброєних навчальними палицями й дерев'яними мечами. Цим видовищем розважали глядачів до прибуття консулів і Сулли, – організатора улюбленої розваги римлян.
   Втім, безкровний бій нікого не цікавив, окрім хіба ветеранів-легіонерів і рудиаріїв^[10], які залишилися живими після сотні змагань. Раптом по всьому величезному амфітеатру гомінко прокотилися гучні й досить дружні оплески.
   – Хай живе Помпей!.. Хай живе Гней Помпей!.. Хай живе Помпей Великий! – викрикували тисячі глядачів.
   Помпей, що увійшов у цирк, зайняв місце на майданчику оппідуму, поруч із весталками, які нетерпляче очікували на криваве видовище, таке улюблене серед цих незайманок. Помпей привітав народ витонченим уклоном і, підносячи руки до губів, на подяку посилав поцілунки.
   Гнею Помпею було близько двадцяти восьми років; він був високий на зріст, міцної, геркулесівської статури; густе волосся, що вкривало його велику голову, росло на чолі дуже низько, ледь не зростаючись із бровами, які нависли над великими чорними очима. Втім, очі його були невиразні, а суворі й різкі риси обличчя та м'язисті форми тіла створювали враження мужньої краси. Звичайно, якщо уважно придивитись до його обличчя, то можна помітити, що на ньому не відбилися великі думки й діяння людини, яка протягом двадцяти років посідала перше місце в Римській імперії. Хай там як, а у віці двадцяти п'яти років він повернувся переможцем із походу в Африку, заслужив тріумф і навіть самим Суллою – ймовірно, у хвилину якогось особливого благовоління – був названий Великим.
   Можливо, підкреслена пристрасть до Помпея почасти пояснювалася таємною ненавистю плебеїв до Сулли: не маючи можливості виявити цю ненависть іншим шляхом, вони виливали її у бурхливі оплески молодому другові диктатора – єдиній людині, що здатна на ратні подвиги, рівні подвигам Сулли.
   Слідом за Помпеєм прибули консули Пухлій Сервілій Ватій Ісаврійський і Аппій Клавдій Пульхр, які повинні були залишити свої пости першого січня наступного року. Попереду Сервілія, виконувача обов'язків консула у поточному місяці, йшли ліктори^[11], а попереду Клавдія, що виконував обов'язки консула минулого місяця, йшли ліктори з фасціями^[12]. Коли консули з'явилися на майданчику оппідуму, в цирку всі встали, аби вшанувати вищу владу в республіці.
   Сервілій і Клавдій опустилися на свої місця, слідом за ними сіли всі глядачі. Сіли й два майбутніх консули – Марк Емілій Лепід і Квінт Лутацій Катулл, які були обрані на наступний рік у вересневі коміції^[13].
   Усі спрямували погляди на оппідум, усі чекали, коли консули подадуть знак до початку бою. Але консули, окинувши поглядом ряди амфітеатру, начебто шукали когось, бажаючи випросити дозволу. Дійсно, вони чекали на Луція Корнелія Суллу, людину, що склала із себе повноваження диктатора та все ж лишилася володарем Рима.
   Нарешті пролунали оплески – спочатку слабкі й ріденькі, потім дедалі гучніші, відлунюючи ареною. Погляди присутніх прикипіли до Тріумфальних воріт, через які у супроводі сенаторів, друзів і прихильників входив Луцій Корнелій Сулла.
   Цій дивній людині було тоді п'ятдесят дев'ять років. Він був досить високий на зріст, міцної статури. Ішов повільно й мляво, виглядав виснаженим, що було наслідком непристойних оргій, яким він віддавався усе життя, а нині більше ніж будь-коли. Та головною причиною його розслабленої ходи була виснажлива й невиліковна хвороба.
   Вигляд Сулла мав воістину жахливий. Правда, його обличчя й досі мало правильні гармонійні риси: високе чоло, масивний ніс із ніздрями, що роздуваються, немов у лева, рот трохи завеликий, повні владні губи. Його навіть можна було назвати гарним, якщо уявити ці риси в обрамленні густого білявого волосся з рудуватим відтінком. Обличчя прикрашали сіро-блакитні очі, живі, глибокі й проникливі. Це були світлі орлині зіниці, схожі почасти на очі гієни. В їхньому жорстокому погляді читалося бажання владарювати й спрага крові.
   Варто пояснити, чому ж ми назвали обличчя Сулли жахливим. Воно й справді було таким: вкрите якимось брудним висипом та білими плямами. Воно було подібне до лиця мавра, обсипаного борошном. Якщо обличчя Сулли було таким ще за молодості, то легко збагнути, яким потворним воно зробилося з роками. У жилах диктатора текла погана золотушна кров, а оргії, які він влаштовував мало не щодня, загострили хворобу. Білі плями і струп з роками лише збільшувались і тепер його тіло було всіяне гнійниками і виразками.
   Повільною виваженою ходою Сулла увійшов у цирк. Замість традиційної тоги на ньому поверх туніки з білосніжної шерсті, затканої золотими арабесками й візерунками, була накинута ошатна хламида вогненно-червоного кольору, облямована золотом. На правому плечі вона скріплювалася золотою застібкою, в яку були вправлені коштовні камені, що аж сяяли на сонці. Сулла нехтував усім родом людським, особливо своїми співгромадянами, а тому був першим з-поміж тих, хто став носити грецьку хламиду. В нього був ціпок із золотим набалдашником, на якому красувалось філігранне гравіювання епізоду з битви під Орхоменом у Беотії, де Сулла розгромив Архелая, намісника Мітрідата. Різьбяр зобразив, як Архелай здається Суллі. На підмізинному пальці правої руки диктатора була каблучка з великою камеєю з криваво-червоної яшми, обрамленої золотом. На камені був зображений акт видачі Бокхом царя Югурти. Сулла носив цей перстень від дня тріумфу Гая Марія і постійно вихвалявся ним, що цілком відповідало його характеру. Ця каблучка стала першою іскрою, що розпалила полум'я розбрату між Суллою і Марієм.
   Під грім оплесків сардонічна усмішка скривила губи Сулли, і він напівголосно мовив:
   – Плескайте, плескайте, туполобі барани!
   У цей час консули подали сигнал розпочинати видовище. Сто гладіаторів вийшли з камер і колоною рушили по арені.
   У першому ряді виступали ретіарій^[14] і мирмилон^[15], які повинні були боротися першими. Вони йшли і спокійно розмовляли, попри те що незабаром одному з них було призначено вбити іншого. За ними йшло дев'ять лаквеаторів. У руках вони тримали тризубці й сітки, які повинні були накидати на дев'ятьох секуторів, озброєних щитами й мечами. Якщо секутори не потрапляли у сітки, вони переслідували нападників.
   Слідом ішли тридцять пар гладіаторів. Вони мали боротися по тридцять бійців із кожного боку, ніби відтворюючи справжній бій.
   Тридцять із них були фракійцями, решта тридцять – самнітами^[16]. Усі гарні й молоді, рослі, сильні й мужні люди.
   Ось горді фракійці, озброєні короткими кривими мечами, у руках – невеличкі квадратні щити з опуклою поверхнею, на головах – шоломи без забрала. Це їхнє національне озброєння. Всі вони були у коротких яскраво-червоних туніках, на їхніх шоломах розвівалися по два чорних пера. Тридцять самнітів мали озброєння воїнів народу Самнія: короткий прямий меч, невеличкий закритий шолом із крильми, маленький квадратний щит і залізні наручники, що закривали праву руку, не захищену щитом, і, нарешті, наколінник, що захищав ліву ногу. Самніти були у блакитних туніках, на шоломах у них розвівалося біле пір'я.
   Ходу завершувало десять пар андабатів у білих туніках. Вони були озброєні лише короткими клинками, більше подібними до ножів, аніж до мечів. На головах мали шоломи з опущеними забралами, у яких були прорізані неправильно розташовані й надзвичайно маленькі отвори для очей. Ці нещасливці, борючись один з одним, немов грали у піжмурки. Вони довго розважали публіку, викликаючи вибухи реготу аж поки лорарії^[17], підганяючи суперників розпеченими залізними прутами, не зіштовхували їх упритул, аби вони вбивали один одного.