Рафаелло Джованьйолі. Спартак

   – Сміливіше, сміливіше, самніти! – кричали тисячі глядачів, котрі заклались на них.
   – Бийте їх! Рубайте цих трьох варварів!
   – Ушквар, Небуліане! Прикінчи їх, Кріксе! Підминай, підминай, Порфирію! – кричали глядачі, у руках яких були таблички з іменами гладіаторів.
   У відповідь на ці вигуки гримів не менш потужний хор прихильників фракійців. Щоправда, шансів було мало, але вони хоробро трималися за єдину соломинку – надію. Спартак, ще не поранений, з неушкодженим щитом і шоломом, саме у цей момент простромив мечем одного з самнітів. Після змаху меча пролунав грім оплесків і вигуки тисяч глядачів:
   – Сміливіше, Спартаку! Слава Спартаку! Хай живе Спартак!
   Двоє інших фракійців, які пліч-о-пліч боролися із колишнім римським солдатом, були важко поранені. Вони мляво билися, спроквола відбивали удари – щохвилини їхні сили згасали.
   – Захищайте мені спину! – крикнув Спартак. Розмахуючи зі швидкістю блискавки своїм коротким мечем, він змушений був одночасно відбивати удари мечів всіх самнітів, що дружно нападали на нього. – Захищайте мені спину!.. Ще трохи… і ми переможемо!
   Голос його уривався, груди рвучко здіймалися, блідим обличчям котилися великі краплі поту. Очі його виблискували: у них палала спрага перемоги, гнів, розпач…
   Незабаром неподалік Спартака, заливаючи арену кров'ю, упав самніт, поранений у живіт, він хрипів в агонії й, несамовито лаючись, слав прокльони. Слідом за ним упав з розбитим черепом один із фракійців, що стояли за спиною Спартака.
   Весь цирк гудів оплесками, вигуками і зойками. Погляди усіх глядачів були прикуті до борців, ловили найменший рух, найменший жест. Луцій Сергій Катиліна, підхопившись, стояв поруч із Суллою. Він ледь дихав, не бачив нічого, крім цієї кривавої бійні, і не відриваючись дивився на меч Спартака, бо тримав парі за фракійців. Здавалося, нитка його власного життя була пов'язана із цим мечем.
   Третій самніт, уражений Спартаком у сонну артерію, впав поруч зі своїми товаришами. Цієї ж миті і фракієць – остання і єдина підтримка Спартака, – простромлений трьома мечами, упав мертвий.
   Цирком пронісся стугін юрби, подібний до ревіння звіра. Потім запала така тиша, що можна було ясно розчути важке, уривчасте дихання гладіаторів. Нервова напруга глядачів зросла до краю і навряд чи могла б бути сильнішою, нехай навіть од результату цієї сутички залежала доля Риму.
   Боротьба тривала вже більше години. Спартак завдяки своїй незбагненній спритності й дивному мистецтву фехтування одержав тільки три легкі поранення, точніше – подряпини, але тепер він опинився один проти чотирьох сильних суперників. Хоча всі вони були поранені й стікали кров'ю, та все ж залишалися грізними ворогами, бо переважали кількістю.
   Хай яким сильним і хоробрим був Спартак, однак після загибелі свого останнього товариша він зрозумів, що настала смертна година.
   Раптом очі Спартака спалахнули – його осяяла рятівна думка: він вирішив скористатися стародавньою тактикою юраціїв проти Куріаціїв і кинувся бігти. Самніти – за ним.
   Юрба гула, немов бджолиний рій.
   Не пробігши й п'ятдесяти кроків, Спартак раптом розвернувся і кинувся на найближчого переслідувача. Устромив йому у груди кривий меч. Самніт похитнувся, махнув руками, ніби шукаючи підтримки, і впав, а у цей час Спартак, накинувся на другого ворога й відбиваючи щитом удари його меча, уклав його на місці під захоплені вигуки глядачів, бо тепер вже майже всі були на боці фракійця.
   Щойно упав самніт, приспів його товариш – третій, увесь зранений. Спартак ударив його щитом по голові, не вважаючи за потрібне пускати у хід меч, імовірно, аби не вбивати його. Приголомшений ударом, самніт перевернувся і впав на арену. У цей час на допомогу йому поспішив останній, геть знесилений товариш. Спартак напав на нього й, намагаючись не ранити, кількома ударами обеззброїв супротивника, вибивши з його рук меча. Потім охопив його своїми міцними руками, повалив на землю й прошепотів йому на вухо:
   – Не бійся, Кріксе, я сподіваюся врятувати тебе…
   Він став однією ногою на груди Крікса, а коліном іншої на груди самніта, якого оглушив ударом щита. У цій позі він чекав на рішення народу.
   Одностайні, довгі й громові оплески, немов гул від підземного поштовху, прокотилися по всьому цирку. Майже всі глядачі підняли вгору кулак, відігнувши великий палець – обом самнітам було дароване життя.
   – Яка хоробра людина! – сказав, звертаючись до Сулли, Катиліна, по чолу якого градом котився піт. – Такому силачеві слід було народитися римлянином!
   – Волю хороброму Спартаку! – лунало звідусіль.
   Очі гладіатора заблищали незвичайним блиском. Він сполотнів й приклав руку до серця, ніби бажаючи вгамувати його скажені удари, викликані цими словами, цією надією.
   – Волю, волю! – повторювали тисячі голосів.
   – Воля! – прошепотів ледь чутно гладіатор. – Воля!.. О боги Олімпу, не допустіть, щоб це виявилося сном! – І вії його зволожилися слізьми.
   – Ні, ні! Він утік з наших легіонів, – пролунав гучний голос. – Не можна давати волю дезертирові!
   І тоді багато хто із глядачів, що програли парі через відвагу Спартака, закричали з ненавистю:
   – Ні, ні! Він дезертир!
   Обличчям фракійця пробігла судома. Він різко повернув голову в той бік, звідки пролунав звинувачувальний вигук. Але тисячі й тисячі голосів кричали:
   – Волю, волю, волю Спартаку!..
   Неможливо описати почуття гладіатора в ті хвилини, коли вирішувалося питання всього його життя. Тривога, болісне очікування відбилися на його блідому втомленому обличчі, у грі м'язів і блиску очей, які красномовно виказували боротьбу розпачу й надії. Ця людина, що півтори години боролася зі смертю й на жодну секунду не втрачала цілковитого контролю над собою… Людина, що боролася проти чотирьох і не втрачала надії на порятунок… Гладіатор, котрий убив дванадцять чи й чотирнадцять своїх товаришів по нещастю, не виказуючи свого хвилювання, раптом відчув, що в нього підкосилися ноги, і, щоб не впасти на арені цирку, він сперся на плече одного з лораріїв, які з'явилися забирати трупи.
   – Волю, волю! – продовжувала шаленіти юрба.
   – Він її гідний! – сказав Катиліна на вухо Суллі.
   – І він її удостоїться! – вигукнула Валерія, якою у цю мить захоплено милувався Сулла.
   – Ви цього хочете? – вимовив Сулла, запитально дивлячись в очі Валерії, що світилися любов'ю, ніжністю, жалем: здавалося, вона благала про милість до гладіатора. – Добре. Хай буде так!
   Сулла схилив голову на знак згоди, і Спартак отримав волю під гучні оплески глядачів.
   – Ти вільний! – сказав лорарій Спартаку. – Сулла дарує тобі волю.
   Спартак не відповідав, не рухався й боявся розплющити очі, щоб не зникла мрія, боявся обману й не зважувався повірити своєму щастю.
   – Лиходію, ти розорив мене своєю хоробрістю! – прошепотів хтось над його вухом.
   Від цих слів Спартак отямився, розплющив очі й подивився на ланісту Акціана, – господар Спартака з'явився на арену разом із лораріями привітати гладіатора, сподіваючись, що той залишиться його власністю. Тепер же Акціан проклинав хоробрість фракійця – найдурніше милосердя народу й великодушність Сулли позбавили його дванадцяти тисяч сестерціїв.
   Слова ланісти переконали фракійця у тому, що це не сон. Він велично випростався на весь свій гігантський зріст, уклонився – спочатку Суллі, потім народу й через двері, що ведуть до камер, пішов з арени під новий вибух оплесків.
   – Ні, ні, не боги створили все навколишнє, – саме у цю мить сказав Тіт Лукреціи Кар, відновлюючи бесіду, що він вів із юним Кассієм і молодим Гаєм Меммієм Гемеллом. Гай Меммій Гемелл палко любив літературу, мистецтво й захоплювався філософією. Згодом Лукреціи присвятив йому свою поему «De rerum naturae» («Про природу речей»), над якою він міркував уже в цей час.
   – Але хто ж тоді створив світ? – запитав Кассій.
   – Вічний рух матерії й поєднання невидимих молекулярних тіл. Адже ти бачиш на землі й на небі масу тіл і, не розуміючи схованих начал, уважаєш, що всі вони створені богами. Ніколи ніщо не могло й не може виникнути з нічого.
   – Що ж таке тоді Юпітер, Юнона, Сатурн? – запитав вражений Кассій, якому дуже подобалося слухати міркування Лукреція.
   – Це усе породження людського неуцтва й страху. Я познайомлю тебе, мій любий хлопчику, з єдино правдивим вченням – з творами великого Епікура, котрий не боявся ані грому небесного, ані землетрусів, що наводять на людей жах, ні могутності богів, ні уявних блискавок. Борючись із закоренілими забобонами, він, сповнений нелюдської відваги, насмілився проникнути в найзагадковіші таїни природи й у ній відкрив походження і природу речей.
   У цю хвилину вихователь Кассія нагадав йому про наказ батька повернутися додому до смерку й поквапив хлопчика. Той слухняно підвівся. За ним піднялися Лукрецій і Меммій, і всі вони пішли вниз сходами до найближчого запасного виходу. Однак щоб потрапити туди, Кассій та його друзі мали пройти повз те місце, де сидів Фавст, син Сулли. Біля нього стояв Помпей Великий, котрий, залишивши оппідум, прийшов сюди привітати знайомих матрон і друзів. Кассій пробіг було повз нього, але, раптом зупинившись, звернувся до Фавста:
   – Ну ж бо, Фавсте, повтори при такому знаменитому громадянинові, як Помпей Великий, божевільні свої слова, які ти вимовив третього дня у школі. Адже ти говорив, що твій батько дуже добре вчинив, що позбавив римлян волі і став тираном нашої батьківщини. Мені б хотілося почути це від тебе ще раз. За ці слова я розбив тобі кулаком обличчя, і синці ще й досі на ньому. Тепер я вгачу тобі ще раз, та вже сильніше!
   Такі слова й дії дванадцятирічного хлопчика, його рішучість і залізна воля вразили всіх довкола. Кассій марно чекав від супротивника відповіді: Фавст схилив голову перед дивною мужністю хлопчика, котрий не побоявся зачепити і вилаяти сина володаря Риму. І Кассій, шанобливо вклонившись Помпею, а також Меммію й Лукрецію, вийшов із цирку зі своїм вихователем.
   Саме у цей час із рядів, розташованих над Ворітьми смерті, виходив юнак років двадцяти шести, одягнений у дуже довгу тогу, що закривала його худі ноги. Він був високий на зріст і мав величну, міцну статуру, хоча обличчя його було хворобливим і ніжним. Уставши з лави, він попрощався зі своєю сусідкою, молодою жінкою, оточеною шанувальниками – юними патриціями й вишукано одягненими чепурунами:
   – Прощавай, Галеріє, – сказав юнак, цілуючи руку красуні.
   – Прощавай, Марку Туллій, – відповіла вона. – Не забудь, післязавтра в театрі Аполлона дають «Електру» Софокла, і я там беру участь. Приходь.
   – Прийду обов'язково.
   – Будь здоровий! Прощавай, Туллію! – вигукнули одночасно кілька людей.
   – Прощавай, Ціцероне, – сказав, стискаючи йому руку, гарний і статний чоловік років п'ятдесятьох п'яти, нарум'янений і напахощений.
   – Нехай захищає тебе Талія, майстерний Езопе, – відповів юнак, стискаючи руку великому акторові.
   Підійшовши до дуже вродливого чоловіка років сорока, що сидів поруч із Іалерією, він також потис йому руку промовивши:
   – Хай розвіваються над тобою всі дев'ять муз, неперевершений Квінте Росцій, найулюбленіший із моїх друзів.
   Ціцерон відійшов повільно, з вишуканою ввічливістю пробираючись крізь юрбу, що заполонила всі проходи, й попрямував до того місця біля Тріумфальних воріт, де сиділи два племінники Марка Порція Катона Цензора.
   – Невже, о великі боги, те, що розповідають про тебе, правда? – запитав із подивом Ціцерон юного Катона.
   – Так, правда, – відповів, насупившись, хлопчик. – А хіба я не був правий?
   – Ти був правий, о найхоробріший із юнаків, – тихо відповів Ціцерон, цілуючи Катона в чоло, – але, на жаль, не завжди можна вголос говорити правду, нерідко право повинне поступатися перед силою.
   І обидва на секунду замовкли.
   – Але як так сталося, що?… – запитав Туллій Сарпедона, наставника обох юнаків.
   – Через щоденні вбивства, що відбувалися за наказом Сулли, – увірвав його Сарпедон, – я повинен був раз на місяць бувати в диктатора з двома своїми вихованцями, аби Сулла, з його божевільною пристрастю до винищування, ставився до них прихильно, вважав їх у числі своїх друзів і щоб йому на думку не спало занести їх до проскрипційних списків. Сулла справді завжди приймав їх прихильно й відпускав із привітними словами. Якось, вийшовши від нього й перетинаючи Форум, ми почули несамовиті стогони, що лунали з-під склепіння Мамертинської в'язниці…
   – І я запитав у Сарпедона, – перебив його Катон: – «Хто це кричить?» – «Це громадяни, яких убивають за наказом Сулли», – відповів він мені. «За що ж їх убивають?» – запитав я. «За те, що вони люблять волю й віддані їй».
   – Тоді цей безумець, – сказав Сарпедон, у свою чергу перебиваючи Катона, – сказав мені дуже голосно, так, що, на жаль, чули всі довкола: «Чому ти не дав мені меча, адже кілька хвилин тому я міг убити лютого тирана моєї батьківщини?»
   Перегодом Сарпедон додав:
   – Тому що чутки про це дійшли до тебе…
   – Багато хто чув про це, – відповів Ціцерон, – про мужність хлопчика розповідають із захопленням…
   – А якщо, йому на лихо, це дійде до Сулли? – вигукнув у розпачі Сарпедон.
   – Що мені до того? – презирливо вимовив, насупивши брови, Катон. – Усе, що я сказав, я можу повторити у присутності того, перед ким ви всі тріпочете. Хоча я ще дуже молодий, присягаюсь усіма богами Олімпу, мене він не змусить тремтіти!
   Ціцерон і Сарпедон, вражені, перезирнулися, а хлопчик з наснагою вигукнув:
   – Якби на мені була вже тога!
   – Що ж тоді зробив би ти, безумцю? – запитав Ціцерон, але миттю додав: – Чи замовкнеш ти вже нарешті?!
   – Я б викликав на суд Луція Корнелія Суллу й всенародно висунув йому обвинувачення…
   – Замовкни, замовкни ж! – вигукнув Ціцерон. – Ти всіх нас хочеш занапастити! Я нерозумно оспівував подвиги Марія, я захищав на двох процесах моїх клієнтів^[21], які не були прибічниками Сулли, і, ясна річ, не здобув цим прихильності колишнього диктатора. Невже ти хочеш, щоб через твої божевільні слова ми пішли за незліченними жертвами його люті? А якщо нас уб'ють, чи позбавимо ми Рим від похмурої могутності тирана? Адже страх кригою сковує у жилах римлян їхню древню кров, тим паче, Суллу справді супроводжують щастя й успіх – і він всесильний…
   – Замість називатися Щасливим, ліпше йому іменуватися Справедливим, – відповів Катон уже пошепки, корячись наполегливим умовлянням Ціцерона, і, бурмочучи щось, він помалу заспокоївся.
   У цей час андабати розважали народ фарсом – кривавим, похмурим фарсом, учасники якого, всі двадцять злощасних гладіаторів, повинні були розлучитися з життям.
   Сулла вже наситився видовищем, він був зайнятий однією-єдиною думкою, що заволоділа ним. Він устав і попрямував туди, де сиділа Валерія, люб'язно вклонився, пестячи її довгим поглядом, якому щосили намагався додати ніжності, покірності, привітності, і запитав:
   – Ти вільна, Валеріє?
   – Кілька місяців тому мене покинув чоловік, але не з якої-небудь ганебної причини, навпаки…
   – Я знаю, – відповів Сулла, на якого Валерія дивилася своїми чорними очима лагідно й закохано.
   – А мене, – запитав колишній диктатор після хвилинної паузи, – мене ти полюбила б?
   – Всією душею, – відповіла Валерія, опустивши долі очі, і чарівна усмішка відкрила її чуттєві уста.
   – Я теж люблю тебе, Валеріє. Мені здається, ніколи ще я так не любив, – вимовив Сулла, і голос його тремтів од хвилювання.
   Вони змовкли. Колишній диктатор Риму взяв руку красуні матрони й, палко поцілувавши її, додав:
   – За місяць ти будеш моєю дружиною.
   І у супроводі своїх друзів він залишив цирк.
 

Розділ З
Таверна Венери Лібітіни

 
   На одній із найвіддаленіших вузьких і брудних вулиць Есквіліна, поблизу стародавньої міської стіни часів Сервія Туллія, була таверна, названа ім'ям Венери Лібітіни, яку ототожнювали з Прозерпіною – богинею мертвих, смерті й поховання. Імовірно, таверна так називалася через близьке розташування невеличкого цвинтаря для плебеїв – тут ховали слуг, рабів і найбідніших людей; лише вовки та шуліки справляли по них тризну. Над входом до таверни виднілася вивіска із зображенням Венери, більше подібної до огидної мегери, аніж до богині краси, – очевидно, її малював художник-нездара. Ліхтар, що погойдувався на вітрі, освітлював жалюгідну Венеру, але вона нітрохи не вигравала від того. Все ж цього вбогого освітлення було достатньо, аби привернути увагу перехожих до висохлої букової гілки, прикріпленої над входом до таверни.
   Зайшовши крізь маленькі, низькі двері й спустившись по сяк-так покладених каменях, що правили за сходи, відвідувач потрапляв у закопчену вогку кімнату. Праворуч від входу, біля стіни, мерехтіло вогнище, де й готувалися в олов'яному посуді різні страви: традиційна кров'яна ковбаса й незмінні битки. Ніхто не побажав би дізнатися, з чого їх готували. А куховарила у таверні Лутація Одноока, господиня й розпорядниця цього закладу.
   Поруч із вогнищем, у невеличкій відкритій ніші, стояли чотири теракотові статуетки, що зображували ларів – заступників домівки. На їхню честь палахкотіла лампада й лежали букетики квітів і вінки.
   Біля вогнища стояв невеликий брудний столик і ослін, колись червоного кольору з позолотою. На ньому Лутація сиділа у вільні від обслуговування відвідувачів хвилини.
   Уздовж стін, праворуч і ліворуч, були розставлені старі обідні столи, а навколо них – довгі неоковирні лавки й клишоногі ослінчики.
   Зі стелі звисала бляшана лампада в чотири ґноти, що розсіювала пітьму у цьому підземеллі. Навпроти вхідних дверей були пробиті ще одні, що вели у другу кімнату, трохи затишнішу за першу. Якийсь не вельми сором'язливий художник задля забави розмалював у ній стіни сороміцькими малюнками. У кутку тьмянів світильник з одним ґнотом, що слабко освічував приміщення. В півмороці виднілися лише підлога і два ліжка.
   Десятого листопада 675 року, поблизу першого смолоскипа у таверні Венери Лібітіни було особливо людно. Шум і гамір наповнювали не тільки халупу, а й весь провулок. Лутація Одноока зі своєю рабинею-ефіопкою метушилися, намагаючись задовольнити вимоги, що одночасно лунали звідусіль од зголоднілих відвідувачів.
   Лутація Одноока, сорокап'ятилітня жінка, висока, кремезна й червонощока з сивиною у каштановому волоссі, колись була красунею. Та її обличчя понівечив шрам од скроні до носа, в якого був відрізаний край однієї ніздрі. Шрам проходив через витекле праве око, прикрите повікою. За це каліцтво Лутацію багато років називали «монокола», тобто одноока.
   Історія цієї рани досить давня. Лутація була дружиною легіонера Руфіно, який понад рік хоробро боровся в Африці проти Югурти. Коли Гай Марій переміг цього царя й Руфіно разом із Марієм повернувся до Риму, Лутація була у розквіті краси й не у всьому корилася шлюбним традиціям, викладеним у Законах дванадцяти таблиць. Одного чудового дня чоловік приревнував її до м'ясника, що білував по сусідству свиней, вихопив меч і прикінчив його, потім ударом меча вбив у голову дружині, що необхідно дотримуватися зазначених законів. Пам'ять про це залишилася в неї навіки. Руфіно гадав, що вбив її. Боячись, що доведеться відповідати перед квесторами – не стільки за смерть дружини, скільки за вбивство м'ясника, – він поспіхом накивав п'ятами. Руфіно загинув під час бою під Акве Секстієм, де доблесний уродженець Арпіна, розбивши тевтонські орди, урятував Рим од найбільшої небезпеки.
   Через багато місяців, отямившись від жахливої рани, Лутація зібрала всі свої заощадження, деякі подарунки – на ці кошти вона могла вмеблювати таверну. Скориставшись великодушністю Квінта Цецилія Метелла Нумідіиського, вона отримала в дарунок цю жалюгідну халупу.
   Попри своє спотворене обличчя, послужлива й весела Лутація ще цікавила деяких відвідувачів, які не раз через неї влаштовували бійки.
   Заходили в таверну Венери Лібітіни бідняки – теслі, гончарі, ковалі, а також п'янички, гробарі, атлети з цирку, комедіанти й блазні найнижчого штибу, гладіатори й злидарі, що прикидалися каліками, розпусні жінки.
   Лутація Одноока не вирізнялася педантичністю й не звертала уваги на всілякі тонкощі, – адже це було місце не для міняйл, вершників і патриціїв. Крім того, добродушна Лутація думала, що з волі Юпітера сонце сяє на небі однаково як для багатих, так і для бідних, і якщо для багатіїв відкриті винні й кондитерські крамниці, трактири й готелі, то й бідняки заслуговують на шинки. А крім того, Лутація встигла переконатися, що квадрант, асі й сестерцій із кишені бідняка чи шахрая нічим не відрізняються від монет заможного городянина або гордовитого патриція.
   – Лутаціє, чорт забирай, ти подаси нарешті ці кляті битки? – репетував старий гладіатор із пошрамованими обличчям і грудьми.
   – Ставлю сестерцій, що Лувеній доставляє їй з Есквілінського поля падло, не доїдене воронами. От з якого м'яса Лутація готує свої диявольські битки! – кричав жебрак, що сидів поруч зі старим гладіатором.
   Голосний регіт пролунав у відповідь на лиховісний жарт жебрака, що вдавав із себе каліку. Однак трунарю Лувенію, кремезному товстунові з буряковим вуграстим обличчям, на якому застигла тупа байдужість, жебраків жарт не припав до смаку. Трунар вирішив помститися, тож голосно заявив:
   – Лутаціє, послухай чесного трунаря: коли готуєш битки для цього зашмарованого Велленія (так звали жебрака), клади в них тухлу яловичину – ту саму, котру він прив'язує мотузкою до своїх грудей і видає за криваві рани. Жодних ран у нього нема, тільки обманює жалісливих людей, аби йому подавали більше.
   За цією реплікою пролунав новий оглушливий вибух реготу.
   – Якби Юпітер не був ледарем і не спав так міцно, то жбурнув би одну зі своїх блискавок і миттю спопелив би тебе! Прощавай тоді, трунар Лувеній, бездонний, смердючий бурдюк!
   – Присягаюсь чорним скіпетром Плутона, я так оброблю кулаками твою варварську пику, таких ґуль насаджу, що тобі не доведеться й людей обманювати, жебраче, щиро молитимеш про жалість.
   – А ну ж підійди, підійди, пустобреху! – підхопившись із місця, горлав жебрак. – Підійди, я тебе швидко відправлю до Харона й, присягаюсь крилами Меркурія, додам тобі зі своїх грошей ще одну мідну монетку: всаджу її тобі просто у вовчі зуби, тримай міцніше!
   – Ану припиніть, старі шкапи! – заревів Гай Таурівій, величезний атлет із цирку. – Припиніть, а то, клянуся усіма богами Риму, я так вас стукну одне об одного, що переб'ю всі ваші порохняві кістки й перетворю на потріпані коноплі!
   На щастя, у цю хвилину Лутація Одноока та її рабиня, ефіопка Азур, внесли й поставили на стіл два величезних тарелі битків. На них жадібно накинулися дві найбільші компанії з числа тих, що зібралися в таверні.
   Одразу запанувала тиша. Щасливчики, що першими отримали їжу, пожадливо наминали битки. А в цей час за іншими столами грали в кості, перемішуючи гру із грубим богохульством і розмовами на злободенну тему – про бій гладіаторів у цирку. Вільні громадяни розповідали про видовище тим, хто належав до стану рабів і не допускався у цирк. Усі звеличували до небес мужність і силу Спартака.
   Лутація снувала туди-сюди, подавала на столи ковбасу. Помалу в таверні Венери Лібітіни запанувала тиша. Першим порушив мовчання старий гладіатор.
   – Я двадцять два роки бився в амфітеатрах і цирках, – голосно сказав він. – Мене, щоправда, трішки продірявили, розпороли й знову зшили, а все ж я врятувався, виходить, хоробрістю й силою мене не обділили боги. Але, скажу вам, я ще не зустрічав і не бачив такого гладіатора, такого силача й такого фехтувальника, як Спартак Непереможний!
   – Якби він народися римлянином, – додав заступницьким тоном атлет Гай Тауривій (сам він народився в Римі), – його можна було б записати в герої.
   – Шкода, що він варвар! – вигукнув Емілій Варин, вродливий юнак років двадцяти, хоча його обличчя вже зборознили зморшки – сліди розпусного життя, що зістарили його раніше часу.
   – Ну й щасливець же цей Спартак! – додав старий легіонер, що боровся в Африці. Чоло його борознив широкий рубець, а через рану в нозі він скульгавів. – Хоч він і дезертир, а йому подарували волю! Чи чувана річ! Сулла, мабуть, був у доброму гуморі, от і розщедрився!
   – От, мабуть, злився ланіста Акціан! – сказав старий гладіатор.
   – Так, він усім плакався: пограбували, розорили, загубили!..
   – Нічого, за свій товар він отримав дзвінку монету!
   – Так, твоя правда, товар був гарний! Такі молодці – один кращий за іншого!
   – Що й казати, товар був гарний, але двісті двадцять тисяч сестерціїв теж чималі гроші.
   – Ще й які! Присягаюсь Юпітером Статором!
   – Геркулесом присягаюсь! – вигукнув атлет. – Мені б ці грошики! Як же мені хочеться пізнати владу золота!
   – Ти?… А ми що ж? Ти думаєш, Тауривію, ми не зуміли б насолодитися, роздобувши двісті двадцять тисяч сестерціїв?
   – Смітити грішми неважко, та не всяк уміє зібрати їх.
   – Тільки не переконуйте мене, що Суллі непосильною працею дісталися його багатства!
   – Він почав з того, що отримав спадщину від однієї жінки… з Нікополя…