Очі її були ледь розплющені, обличчя нерухоме – здавалося, вона спала. Насправді ж вона так заглибилася у свої думки, що ніби перебувала у забутті й не помітила появи Спартака. Вона навіть не ворухнулася після легкого стуку в двері. Обличчя Спартака побіліло, як мармур, а палаючі очі були спрямовані на красуню. Він завмер, занурений у побожне споглядання, що викликало в його душі невимовне, донині ще не відоме йому сум'яття.
Минуло кілька митей. І якби Валерія не забула про все навколо, вона могла б чітко почути бурхливе, уривчасте дихання рудиарія. Раптом вона здригнулася, немов хтось покликав її й шепнув, що Спартак тут. Піднявшись, вона звернула до фракійця своє прекрасне обличчя, що відразу вкрилося рум'янцем, і, глибоко зітхнувши, сказала ніжним голосом:
– А… ти тут.
Вся кров ринула в обличчя Спартаку, коли він почув цей голос. Він ступив до Валерії, відкрив рота, немов збираючись щось сказати, але не міг вимовити жодного слова.
– Хай захищають тебе боги, доблесний Спартаку! – із привітною усмішкою вимовила Валерія, встигнувши опанувати себе. – І… і… сідай, – додала вона, вказуючи на лаву. Цього разу Спартак, вже отямившись, відповів їй, але ще слабким, тремтячим голосом:
– Боги захищають мене більше, ніж я на те заслужив, божественна Валеріє, адже вони посилають мені найбільшу милість, яка тільки може ощасливити смертного: вони дарують мені твоє заступництво.
– Ти не тільки хоробрий, – відповіла Валерія, і очі її засяяли від радості, – ти ще й добре вихований.
Вона раптом запитала його грецькою мовою:
– До того, як ти потрапив у полон, у себе на батьківщині ти був одним із вождів свого народу, чи не так?
– Так, – відповів Спартак тією ж мовою. Він говорив із нею, якщо не з аттичною, то у будь-якому разі з александрійською вишуканістю. – Я був вождем одного з найдужчих фракійських племен у Родопських горах. Був у мене й будинок, і численні череди овець і биків, і родючі пасовища. Я був заможний, могутній, щасливий, і повір мені, божественна Валеріє, я був сповнений любові до людей, справедливий, благочестивий, добрий… – Він на мить замовк, а потім, глибоко зітхнувши, мовив тремтливим од хвилювання голосом:
– І тоді я не був варваром, не був нещасним гладіатором! Валерії стало жаль його, в її душі нуртувало якесь гарне почуття, і, піднявши на рудиарія сяючі очі, вона сказала з неприхованою ніжністю:
– Мені багато й часто розповідала про тебе твоя мила сестра Мірца. Мені відома твоя надзвичайна відвага. І тепер, коли я розмовляю з тобою, мені зрозуміло, що за розумом, вихованістю й манерами ти більше подібний до грека, ніж до варвара.
Неможливо описати враження, що справили на Спартака ці ніжні слова. Очі його зволожилися, він відповів уривчасто:
– О, будь благословенна… за ці співчутливі слова, наймилосердніша з жінок… і нехай великі боги… оберігають тебе, як ти на це заслуговуєш, і зроблять тебе найщасливішою з усіх смертних!
Валерія не могла приховати свого хвилювання – його виказували її виразні очі, часте дихання. Спартак також був сам не свій. Йому здавалося, що він жертва якихось чарів, що він потрапив під владу якоїсь фантасмагорії, сновидіння.
По останніх словах Спартака запала тиша, чутно було лише дихання Валерії і фракійця. Вони були занурені у свої думки. Валерія перша вирішила порушити небезпечну мовчанку й мовила:
– Тепер ти вільний. Чи не хочеш керувати школою із шістдесяти рабів, з яких Сулла вирішив зробити гладіаторів? Він улаштував цю школу в себе на віллі у Кумах.
– Я готовий на все, що тільки ти побажаєш, – адже я раб твій і весь належу тобі, – тихо сказав Спартак, дивлячись на Валерію з виразом безмежної ніжності й відданості.
Валерія мовчки подивилася на нього довгим поглядом, потім встала й, ніби її щось мучило, пройшлася кілька разів кімнатою. Зупинившись перед рудиарієм, знову спрямувала на нього погляд, а потім стиха запитала:
– Спартаку, скажи мені відверто: що ти робив багато днів тому, сховавшись за колоною біля портика мого будинку?
Таємниця Спартака вже перестала бути лише його таємницею. Валерія, мабуть, у глибині душі насміхається над зухвалістю якогось гладіатора, що підняв свій погляд на одну із найвродливіших і найзаможніших римлянок.
Ніби полум'я спалахнуло на блідому обличчі гладіатора, він опустив голову й нічого не відповів. Марно намагався він звести очі на Валерію й заговорити – його стримував невимовний сором.
І раптом він відчув усю гіркоту свого незаслуженого ганебного становища. Він проклинав у душі війну й ненависну могутність Риму. Він стиснув зуби, тремтячи від зніяковіння, горя й гніву.
Валерія наблизилась до нього й ледь чутно, ще ніжніше запитала:
– Скажи мені… що ти там робив?
Рудиарій, не піднімаючи голови, упав перед Валерією на коліна й прошепотів:
– Пробач, пробач мені! Накажи своєму доглядачеві сікти мене різками… Хай розіпнуть мене на Сестерцевому полі, я заслужив на це!
– Що з тобою? Устань!.. – сказала Валерія, беручи Спартака за руку й змушуючи його піднятися.
– Я обожнював тебе, як обожнюють Венеру і Юнону! Клянуся тобі в цьому.
– Ох! – радісно вигукнула матрона. – Ти приходив, щоб побачити мене?
– Щоб вклонятися тобі. Пробач мені, пробач!..
– Устань, Спартаку, шляхетне серце! – сказала Валерія тремтячим од хвилювання голосом, із силою стискаючи його руку.
– Ні, ні, тут, біля твоїх ніг, тут моє місце, божественна Валеріє!
І, схопивши край її туніки, він палко цілував його.
– Устань, устань, твоє місце не тут, – прошепотіла Валерія.
Спартак вкривав палкими поцілунками руки Валерії, а потім підвівся і, дивлячись на неї закоханими очима, повторював, наче у маренні, глухим, ледь чутним голосом:
– О чудова… чудова… чудова Валеріє!..
Розділ 6
Прекрасна куртизанка, грекиня Евтибіда, лежала на пурпурових м'яких подушках у залі для співбесіди у себе вдома на Священній вулиці, біля храму Януса.
– Отже, – сказала вона, – ти що-небудь знаєш? Чи зрозумів, у чому тут справа?
Її співрозмовником була людина років п'ятдесяти, з безбородим обличчям, зораним зморшками, які погано приховував густий шар рум'ян і білил. За манерою одягатися в ньому одразу ж можна було впізнати актора. Евтибіда додала, не дочекавшись відповіді:
– Хочеш скажу, якої я думки про тебе, Метробію? Я ніколи високо тебе не цінувала, а зараз бачу, що ти й зовсім нічого не вартий.
– Клянуся маскою Мома, мого заступника! – відповів актор писклявим голосом. – Якби ти, Евтибідо, не була прекраснішою за Діану й чарівнішою за Венеру, даю тобі слово Метробія, близького друга Корнелія Сулли, що зберігає цю дружбу вже тридцять років, що я розсердився б на тебе! Якби хтось інший зі мною наважився так розмовляти, клянуся Геркулесом Переможцем, я повернувся б і пішов, побажавши зухвальцеві приємної подорожі до берегів Стікса!
– Але що ж ти робив увесь цей час? Чи дізнався про їхні плани?
– Так: і багато, й нічого…
– Як це зрозуміти?
– Будь терплячою, і я все тобі поясню. Сподіваюся, ти не сумніваєшся в тому, що я, Метробій, старий актор, тридцять років виконую жіночі ролі під час народних свят і володію мистецтвом зваблювати людей. До того ж мова йде про неосвічених рабів, про гладіаторів, варварів. Я, звичайно, зумію досягти своєї мети, тим паче, що маю усе необхідне для цього – золото.
– Тому я й дала тобі це доручення, я не сумнівалася у твоїй спритності, а ти…
– Але зрозумій, о чарівна Евтибідо, якщо моя спритність повинна була виявитися в розкритті змови гладіаторів, то тобі доведеться видобувати цю інформацію в інший спосіб, бо змову гладіаторів ніяк не можна розкрити – її, якщо говорити просто, немає.
– Ти у цьому впевнений?
– Упевнений, цілком упевнений, о найпрекрасніша з дівчат.
– Два місяці тому… так, не більше двох місяців, я мала відомості про змову гладіаторів, що вони об'єдналися в якесь таємне товариство, у них був свій пароль, свої умовні знаки, свої гімни, і що вони готували повстання, подібне до повстання рабів у Сицилії.
– І ти серйозно вірила у можливість повстання гладіаторів?
– Чом би й ні?… Хіба вони не вміють боротися, не вміють помирати?
– В амфітеатрах…
– Саме так. Якщо вони вміють боротися й помирати на потіху юрби, то чому б їм не піднятися й не повести боротьбу не на життя, а на смерть за свою волю?
– Що ж, мабуть, це правда… і справді була змова… але можу тебе запевнити, що тепер ніякої змови немає.
– Ох, – вимовила з полегкістю прекрасна грекиня, – я, здається, знаю, з яких причин.
– То на краще! А я їх не знаю й анітрішки не прагну дізнатися!
– Гладіатори змовилися між собою й підняли б повстання, якби римські патриції, незадоволені існуючими законами й сенатом, очолили їхню боротьбу та прийняли командування над ними!
– Але римські патриції, якими б підлими вони не були, ще не такі мерзенні негідники, аби очолити гладіаторів…
– Але ж був такий момент… Втім, годі про це. Скажи краще, Метробію…
– Спершу задовольни мою цікавість, – сказав актор, – від кого ти дізналася про змову гладіаторів?
– Від одного гладіатора… мого співвітчизника…
– Ти, Евтибідо, могутніша на землі за Юпітера на небі. Однією ногою ти зневажаєш Олімп олігархів, а другою – брудне болото злидарів…
– Я докладаю усіх зусиль, аби домогтися…
– Домогтися чого?
– Влади домогтися, влади! – вигукнула Евтибіда, тремтячи від хвилювання. Вона підхопилася, обличчя її спотворилося від гніву, очі лиховісно виблискували, вони були сповнені глибокої ненависті, відваги, рішучості. – Я прагну домогтися влади, стати заможною, могутньою, усім на заздрість… – І пошепки, з запалом, вона додала: – Щоб мати можливість помститися!
Раптом грекиня отямилася і голосно розреготалася:
– А непогано б я зіграла Медею? Можливо, не так гарно, як Галерія Емболарія, та все ж… Ти від здивування перетворився на стовп, бідолашний Метробію. Хоча ти старий і досвідчений актор, а назавжди залишишся на ролях жінок і хлопчиків!..
Евтибіда знову зареготала, від чого Метробій геть зніяковів.
– Щоб домогтися чого? – запитала за мить куртизанка. – Чого домогтися, старий, безмозкий опецьку?
Вона клацнула Метробія по носі й, не перестаючи сміятися, додала:
– Домогтися того, щоб стати заможною, як Нікопола, коханка Сулли, як Флора, стара куртизанка, котра по вуха закохалась у Гнея Помпея і навіть серйозно занедужала, коли він її покинув. Клянуся Венерою Пафоською, мене такі недуги ніколи не здолають! Стати заможною, дуже заможною, розумієш ти це, старий дурило, аби насолоджуватися усіма втіхами життя, бо коли життя скінчиться, – усьому кінець, небуття, як учить божественний Епікур. Ти зрозумів, заради чого я користуюся своєю майстерністю, усіма способами зваби, якими мене наділила природа? Заради чого намагаюся однією ногою стояти на Олімпі, а другою в багні, і…
– Але багном можна забруднитись!
– Його завжди можна відмити. Хіба у Римі мало лазень і душів? Хіба в моєму будинку немає ванни? О великі боги! Подумати тільки, хто насмілився мені читати трактат про мораль! Людина, котра все своє життя провела в багні, у ганебному мерзенстві, в найбридкішому бруді!
– Ну, годі! Навіщо такими фарбами змальовувати мій портрет? Ти ризикуєш зробити його настільки схожим, що люди тікатимуть, узрівши мою брудну особистість. Адже мої слова були скоріше жартівливими. Моя мораль у мене в п'ятах, на що мені вона?
Метробій наблизився до Евтибіди і, цілуючи її руку мовив:
– Божественна, коли ж я отримаю нагороду від тебе? Коли?
– Нагороду? За що тебе нагороджувати, старий сатире? – сказала Евтибіда, висмикуючи руку. – Хіба ти дізнався про замисел гладіаторів?
– Але, прекрасна Евтибідо, – жалісливо пхинькав старий, – чи міг я викрити те, чого не існує? Чи міг я, любове моя, чи міг?
– Ну гаразд, – мовила куртизанка й, повернувшись, кинула на нього лагідний погляд, – якщо ти хочеш заслужити мою подяку, хочеш, щоб я довела тобі мою вдячність…
– Наказуй, наказуй, божественна…
– Тоді продовжуй стежити за ними. Я не впевнена у тому що гладіатори остаточно відкинули думку про повстання.
– Стежитиму в Кумах, поїду в Капую…
– Якщо хочеш що-небудь довідатися, найбільше стеж за Спартаком!
– Може, Спартак зазіхає на життя Сулли?
– Та що ти!
– У чому тоді справа?
– Не можу тобі сказати… якось потім…
Евтибіда кокетувала й пестила старого, дарувала йому ніжні усмішки і нарешті домоглася свого.
– Від тебе не відкараскаєшся, поки ти не отримаєш своє, – сказав Метробій. – Але знай! Я підозрюю – і в мене на це є підстави, – що Спартак закоханий у Валерію, а вона в нього.
– О, чи це можливо! – вигукнула молода жінка, сполотнівши й люто стискаючи кулаки.
– Хоча я не маю доказів, але майже певен у цьому… Але нікому анічичирк!..
– Ох, – вигукнула Евтибіда, раптом замислившись. – Ох… от чому.
Так, інакше й бути не могло!.. Тільки інша жінка… Інша!.. Інша!.. – вигукнула вона з люттю. – Значить… вона перевершила мене красою… Ох, я нещасна, божевільна жінка!.. Виходить, є інша… вона мене перемогла!..
І, затуливши обличчя руками, куртизанка заридала.
Легко собі уявити, як був вражений Метробій цими слізьми й ненавмисним зізнанням Евтибіди. Старий актор од щирого серця пожалів бідолашну грекиню, він підійшов до неї і спробував утішити:
– Можливо, це неправда… Я міг помилитися… Може, це мені лише здалося…
– Ні, ні, ти не помилився! Тобі не здалося… Це правда, правда! Я знаю, я це відчуваю, – відповіла Евтибіда, втираючи гіркі сльози краєм свого пурпурового паллія.
Та за мить вона додала похмуро і твердо:
– Добре, що я про це знаю… Добре, що ти мені це відкрив.
– Так, але благаю… Не видай мене…
– Не бійся, Метробію, не бійся. Навпаки, я тобі віддячу. І якщо ти допоможеш мені довести до кінця замислене, то побачиш, якою вдячною може бути Евтибіда.
І додала:
– Слухай, поїдь у Куми… Тільки вирушай негайно, сьогодні ж… Стеж за кожним їхнім кроком, кожним словом, подихом… роздобудь докази, і ми помстимося і за честь Сулли, і за мою жіночу гордість!
Тремтячи від хвилювання, дівчина вийшла з кімнати, кинувши приголомшеному Метробію:
– Зачекай хвилинку, я зараз повернуся.
Вона справді одразу ж повернулася, принесла товсту шкіряну сумку й, простягнувши її Метробію, сказала:
– На, візьми. Тут тисяча аурів. Підкуповуй рабів, рабинь, але привези мені докази, чуєш? Якщо тобі знадобляться ще гроші…
– У мене є…
– Добре, витрачай їх як заманеться, я відшкодую… Але їдь… сьогодні ж… не затримуючись у дорозі… І повертайся… якомога швидше… з доказами!
Щоб зрозуміти цей божевільний гнів красуні Евтибіди, нам доведеться трохи повернутися назад у часі. Ми розповімо читачам, які події відбулися протягом двох місяців, відтоді як Валерія, переможена пристрастю до Спартака, віддалася йому.
У ті дні, коли Спартака цілком поглинула любов, коли він вважав себе коханим, Евтибіда неодноразово наполегливо запрошувала його до себе – нібито у важливій справі, пов'язаній зі змовою гладіаторів. Спартак нарешті відгукнувся на її заклики і прийшов у дім куртизанки.
У душі Евтибіди спалахнула пристрасть, і вона не сумнівалася, що гладіатор відгукнеться на її заклик. Коли їй вдалося заманити Спартака до себе, вона вжила усіх засобів зваби, які підказувала їй витончена розбещеність, але, на її превеликий подив, побачила, що рудиарій байдужий до її чарів. їй довелося переконатися, що існує людина, здатна відкинути її пестощі, тоді як решта пристрасно шукали й домагалися їх. Саме цей гладіатор, що знехтував її, був єдиною людиною, до якої вона щось відчувала.
Ставши ланістою у школі гладіаторів Сулли, Спартак незабаром виїхав у місто Куми, на околицях якого в диктатора був розкішний маєток. Там Сулла оселився з усім своїм двором і родиною.
Самолюбство Евтибіди було ображене, почуття її залишилося без відповіді, і вона здогадувалася про таємні причини такої зневаги: безсумнівно, у неї була суперниця, якась інша жінка заволоділа серцем Спартака. Грекиня інстинктивно відчувала, що тільки інша любов, образ іншої жінки могли зупинити Спартака, і лише тому він не кинувся в її обійми. Вона доклала усіх зусиль, аби забути рудиарія, вигнати з пам'яті спогади про нього, але все було марно. До цього дня Евтибіда була щаслива й безтурботна, а тепер стала найнещаднішим створінням. Читачі бачили, з якою радістю Евтибіда вхопилася за можливість помститися коханому і своїй щасливій суперниці.
Незабаром вершник почув кроки воротаря – він йшов, голосно окликаючи собаку, щоб той замовк.
– Хай благословлять тебе боги, добрий Гермогене!.. Я – Метробій, щойно прибув з Кум…
– Із приїздом!
– Я увесь мокрий, мов риба… Юпітер, володар дощів, бажаючи побавитися, показав мені, як багато в нього запасів води в коморах небесних… Поклич кого-небудь із рабів Евтибіди й накажи відвести мого бідолашного коня у стайню, нехай його поставлять у стійло й дадуть вівса.
Воротар, узявши коня за вуздечку, голосно клацнув пальцями, – так викликали рабів, – і сказав Метробію:
– Заходь, заходь. Біля галереї ти знайдеш Аспазію, рабиню пані. Вона доповість про тебе. Про коня я подбаю. Усе, що ти наказав, буде зроблено.
– Прибув Метробій з Кум… – доповіла Аспазія господині.
– Ох! – радісно вигукнула Евтибіда й підхопилася з дивана. – Приїхав?… Проведи його у кабінет… я зараз прийду.
Надворі вирувала буря. Часті блискавки одна по одній опромінювали конклав похмурими спалахами, а жахливий гуркіт грому пронизував будинок. Між гуркотінням чітко чувся стукіт граду й шерех дощу, а сильний північний вітер дув з пронизливим свистом у двері, у вікна й у всі щілини.
Грекиня увійшла в кабінет, де на неї чекав Метробій. Актор зняв плащ і Евтибіда помітила, що він змок до нитки. Евтибіда гукнула рабині:
– Розпали вогонь у каміні й принеси одяг, аби наш Метробій міг перевдягтися. І подай у трикліній вечерю.
Повернувшись до Метробія, вона схопила обидві його руки й, міцно потискуючи їх, запитала:
– Ну як? Хороші новини ти привіз мені, Метробію?
– З Кум гарні, а от з дороги погані.
– Бачу, бачу, бідолашний мій Метробію. Сідай ближче до вогню. – Евтибіда підсунула ослін до каміна. – Скажи мені швидше, чи маєш ти бажані докази?
– Прекрасна Евтибідо, як тобі відомо, золото відкрило Юпітерові бронзові ворота вежі Данаї…
– Ох, облиш балачки… Невже навіть ванна, яку ти щойно прийняв, не подіяла на тебе й ти не можеш говорити коротше?…
– Я підкупив одну рабиню й через маленький отвір у дверях бачив кілька разів, як між третьою й четвертою годинами ночі Спартак заходив до кімнати Валерії.
– О боги пекла, допоможіть мені! – зойкнула Евтибіда з дикою радістю. Звернувши до Метробія перекошене обличчя з розширеними зіницями палаючих очей, тремтячими устами, наче тигриця, що жадає крові, вона запитала: – Тож, виходить, щодня… ці негідники… безчестять славне ім'я Сулли?
– Думаю, що в запалі пристрасті вони не зважають навіть на заборонні дні.
– О, для них настане заборонний день, бо їхні кляті голови я присвячую богам пекла! – урочисто вимовила Евтибіда.
Вона зібралась було йти, але раптом зупинилася й, повернувшись до Метробія, мовила:
– Перевдягнися, підкріпися в триклінії й зачекай на мене там.
«Не хотів би я вплутуватися у шпетну справу, – подумав старий комедіант, йдучи в кімнату, призначену для гостей. – Аж надто вона гарячкова… Аби не накоїла чого!»
Незабаром актор у сухому одязі увійшов у трикліній, де на нього чекала розкішна вечеря. Смачна їжа й добре фалернське змусили відчайдуха забути нещасливу подорож і відігнати передчуття близького нещастя.
Не встиг він закінчити вечерю, як у трикліній увійшла Евтибіда, бліда, але спокійна. У руках вона тримала сувій папірусу в обкладинці з пергаменту, розфарбованого сурмою. Цей сувій був перев'язаний лляною тасьмою, скріпленою по краях печаткою з воску із зображенням Венери, що виходить із піни морської.
Метробій, трохи знітився, побачивши листа:
– Чудова Евтибідо… я волів би… я хотів би знати… кому адресований цей лист…
– І ти ще запитуєш?… Звичайно, Луцію Корнелію Суллі…
– О, клянуся маскою бога Мома, не слід квапитися, спершу обміркуймо наші рішення, дитя моє.
– Наші рішення?… А до чого тут ти?…
– О, хай допоможе мені великий всеблагий Юпітер!.. Якщо Суллі не сподобається, що хтось втручається в його справи!.. Що, як він, замість того, аби розгніватися на дружину, виллє свою лють на нас?… Або, що ще гірше, – а це найімовірніше, – він розгнівається на усіх?…
– А мені що до того?
– Так, але… тобто… Обережність не завадить, дитя моє. Тобі, може, й байдужний гнів Сулли, а для мене це дуже важливо…
– А кому ти потрібен?
– Мені, мені самому, прекрасна Евтибідо, улюбленице богів і людей! – гарячково мовив Метробій. – Мені! Я дуже себе люблю.
– Але я навіть імені твого не згадувала… До всього, що може статися, ти непричетний.
– Розумію… дуже добре розумію… Але, чи бачиш, дівчинко моя, я вже тридцять років близький із Суллою… Я добре знаю цього звіра… тобто… чоловіка… Попри дружбу що нас пов'язує стільки років, він цілком здатен скрутити мені в'язи, як курці, а потім накаже ушанувати мої останки пишними похоронами й битвою п'ятдесятьох гладіаторів біля мого багаття. Але, на жаль, мені самому вже не доведеться насолодитися всіма цими видовищами!
– Не бійся, не бійся, – спробувала заспокоїти Евтибіда, – нічого поганого з тобою не трапиться.
– Хай допоможуть мені боги, яких я завжди шанував!
– А поки віддай хвалу Бахусу і випий на його честь п'ятдесятилітнього фалернського. Я сама тобі наллю. – І вона ковшиком налила вина у чашу комедіанта.
За кілька хвилин почувся стрімкий тупіт коня. Він збудив синів Квіріна, вони насторожено прислухалися, а потім, солодко потягуючись під теплими ковдрами, раділи ще більше при думці, що багато нещасних зараз перебувають у полі, в дорозі, під відкритим небом і мерзнуть на холодному вітрі, що люто завиває надворі.
Розділ 7
Усякому, хто виїжджав з Рима Капенськими воротами, подолавши Аппієвий шлях через Ариції, Сутрій, Суесси-Пометії, Таррацини й Кайєти та діставався Капуї, де дорога розгалужується (праворуч вона йде на Беневент, а ліворуч – у Куми), і звертав убік Кум, відкривалася картина незрівнянної краси.
Оливкові й апельсинові гаї, виноградники, фруктові сади, родючі ниви, зелені луки – улюблені пасовища овець і корів, що сповнюють околиці беканням і муканням, мальовниче сонячне узбережжя, що простягається від Літерна до Помпеї.
Весь цей пейзаж був воістину казковий! Недарма про ці місця у ті часи склали легенду, що саме тут на померлих чекав зі своїм човном Харон, який перевозив їх із цього світу в потойбіччя.
Приїхавши до Кум, мандрівник бачив чудове густонаселене місто, розташоване частково на крутій, стрімчастій горі, частково – на її пологому схилі й на рівнині біля моря. У сезон купань сюди з'їжджалися римські патриції. Деякі з них, хто не мав на околицях Кум своєї вілли, проводили тут частину осені й весни.
У Кумах були всі зручності, розкіш і затишок, якими багатії й знать того часу могли оточити себе в самому Римі: портики, форуми, цирки, грандіозний чудовий амфітеатр (руїни його збереглися й донині), а на горі, в Акрополі, височів чудесний храм, присвячений богові Аполлону, один з найкрасивіших і найрозкішніших в Італії.
Неподалік Кум, на чудовому пагорбі, звідки відкривався неймовірно гарний краєвид узбережжя й на затоки, стояла розкішна вілла Луція Корнелія Сулли. Вона була втіленням усіх можливих зручностей і розкоші. Сади її простягалися до самого моря, і в них диктатор звелів облаштувати спеціальний басейн для приручених риб.
Своїм рабам він наказав прокласти дорогу, що відгалужувалася від Аппієвого шляху і вела прямісінько до вілли.
Тут Сулла проводив свої дні у роздумах і писав «Спогади», які збирався присвятити – і згодом таки присвятив – Луцію Ліцинію Лукуллу, відомому багатієві, що у цей час вів успішні війни, а трьома роками пізніше був обраний консулом і здобув перемогу над Мітрідатом у Вірменії й у Месопотамії. Згодом він прославився серед римлян, і пам'ять про нього дійшла до нащадків, хоча славою цією він завдячував не лише своїм перемогам, але й витонченою розкішшю, якою оточив себе, і незлічимими своїми скарбами.
На віллі Сулла проводив всі ночі в гучних і непристойних оргіях серед мімів, блазнів і комедіантів – завсідників його гулянок.
Минуло кілька митей. І якби Валерія не забула про все навколо, вона могла б чітко почути бурхливе, уривчасте дихання рудиарія. Раптом вона здригнулася, немов хтось покликав її й шепнув, що Спартак тут. Піднявшись, вона звернула до фракійця своє прекрасне обличчя, що відразу вкрилося рум'янцем, і, глибоко зітхнувши, сказала ніжним голосом:
– А… ти тут.
Вся кров ринула в обличчя Спартаку, коли він почув цей голос. Він ступив до Валерії, відкрив рота, немов збираючись щось сказати, але не міг вимовити жодного слова.
– Хай захищають тебе боги, доблесний Спартаку! – із привітною усмішкою вимовила Валерія, встигнувши опанувати себе. – І… і… сідай, – додала вона, вказуючи на лаву. Цього разу Спартак, вже отямившись, відповів їй, але ще слабким, тремтячим голосом:
– Боги захищають мене більше, ніж я на те заслужив, божественна Валеріє, адже вони посилають мені найбільшу милість, яка тільки може ощасливити смертного: вони дарують мені твоє заступництво.
– Ти не тільки хоробрий, – відповіла Валерія, і очі її засяяли від радості, – ти ще й добре вихований.
Вона раптом запитала його грецькою мовою:
– До того, як ти потрапив у полон, у себе на батьківщині ти був одним із вождів свого народу, чи не так?
– Так, – відповів Спартак тією ж мовою. Він говорив із нею, якщо не з аттичною, то у будь-якому разі з александрійською вишуканістю. – Я був вождем одного з найдужчих фракійських племен у Родопських горах. Був у мене й будинок, і численні череди овець і биків, і родючі пасовища. Я був заможний, могутній, щасливий, і повір мені, божественна Валеріє, я був сповнений любові до людей, справедливий, благочестивий, добрий… – Він на мить замовк, а потім, глибоко зітхнувши, мовив тремтливим од хвилювання голосом:
– І тоді я не був варваром, не був нещасним гладіатором! Валерії стало жаль його, в її душі нуртувало якесь гарне почуття, і, піднявши на рудиарія сяючі очі, вона сказала з неприхованою ніжністю:
– Мені багато й часто розповідала про тебе твоя мила сестра Мірца. Мені відома твоя надзвичайна відвага. І тепер, коли я розмовляю з тобою, мені зрозуміло, що за розумом, вихованістю й манерами ти більше подібний до грека, ніж до варвара.
Неможливо описати враження, що справили на Спартака ці ніжні слова. Очі його зволожилися, він відповів уривчасто:
– О, будь благословенна… за ці співчутливі слова, наймилосердніша з жінок… і нехай великі боги… оберігають тебе, як ти на це заслуговуєш, і зроблять тебе найщасливішою з усіх смертних!
Валерія не могла приховати свого хвилювання – його виказували її виразні очі, часте дихання. Спартак також був сам не свій. Йому здавалося, що він жертва якихось чарів, що він потрапив під владу якоїсь фантасмагорії, сновидіння.
По останніх словах Спартака запала тиша, чутно було лише дихання Валерії і фракійця. Вони були занурені у свої думки. Валерія перша вирішила порушити небезпечну мовчанку й мовила:
– Тепер ти вільний. Чи не хочеш керувати школою із шістдесяти рабів, з яких Сулла вирішив зробити гладіаторів? Він улаштував цю школу в себе на віллі у Кумах.
– Я готовий на все, що тільки ти побажаєш, – адже я раб твій і весь належу тобі, – тихо сказав Спартак, дивлячись на Валерію з виразом безмежної ніжності й відданості.
Валерія мовчки подивилася на нього довгим поглядом, потім встала й, ніби її щось мучило, пройшлася кілька разів кімнатою. Зупинившись перед рудиарієм, знову спрямувала на нього погляд, а потім стиха запитала:
– Спартаку, скажи мені відверто: що ти робив багато днів тому, сховавшись за колоною біля портика мого будинку?
Таємниця Спартака вже перестала бути лише його таємницею. Валерія, мабуть, у глибині душі насміхається над зухвалістю якогось гладіатора, що підняв свій погляд на одну із найвродливіших і найзаможніших римлянок.
Ніби полум'я спалахнуло на блідому обличчі гладіатора, він опустив голову й нічого не відповів. Марно намагався він звести очі на Валерію й заговорити – його стримував невимовний сором.
І раптом він відчув усю гіркоту свого незаслуженого ганебного становища. Він проклинав у душі війну й ненависну могутність Риму. Він стиснув зуби, тремтячи від зніяковіння, горя й гніву.
Валерія наблизилась до нього й ледь чутно, ще ніжніше запитала:
– Скажи мені… що ти там робив?
Рудиарій, не піднімаючи голови, упав перед Валерією на коліна й прошепотів:
– Пробач, пробач мені! Накажи своєму доглядачеві сікти мене різками… Хай розіпнуть мене на Сестерцевому полі, я заслужив на це!
– Що з тобою? Устань!.. – сказала Валерія, беручи Спартака за руку й змушуючи його піднятися.
– Я обожнював тебе, як обожнюють Венеру і Юнону! Клянуся тобі в цьому.
– Ох! – радісно вигукнула матрона. – Ти приходив, щоб побачити мене?
– Щоб вклонятися тобі. Пробач мені, пробач!..
– Устань, Спартаку, шляхетне серце! – сказала Валерія тремтячим од хвилювання голосом, із силою стискаючи його руку.
– Ні, ні, тут, біля твоїх ніг, тут моє місце, божественна Валеріє!
І, схопивши край її туніки, він палко цілував його.
– Устань, устань, твоє місце не тут, – прошепотіла Валерія.
Спартак вкривав палкими поцілунками руки Валерії, а потім підвівся і, дивлячись на неї закоханими очима, повторював, наче у маренні, глухим, ледь чутним голосом:
– О чудова… чудова… чудова Валеріє!..
Розділ 6
Погрози, змови й небезпека
Прекрасна куртизанка, грекиня Евтибіда, лежала на пурпурових м'яких подушках у залі для співбесіди у себе вдома на Священній вулиці, біля храму Януса.
– Отже, – сказала вона, – ти що-небудь знаєш? Чи зрозумів, у чому тут справа?
Її співрозмовником була людина років п'ятдесяти, з безбородим обличчям, зораним зморшками, які погано приховував густий шар рум'ян і білил. За манерою одягатися в ньому одразу ж можна було впізнати актора. Евтибіда додала, не дочекавшись відповіді:
– Хочеш скажу, якої я думки про тебе, Метробію? Я ніколи високо тебе не цінувала, а зараз бачу, що ти й зовсім нічого не вартий.
– Клянуся маскою Мома, мого заступника! – відповів актор писклявим голосом. – Якби ти, Евтибідо, не була прекраснішою за Діану й чарівнішою за Венеру, даю тобі слово Метробія, близького друга Корнелія Сулли, що зберігає цю дружбу вже тридцять років, що я розсердився б на тебе! Якби хтось інший зі мною наважився так розмовляти, клянуся Геркулесом Переможцем, я повернувся б і пішов, побажавши зухвальцеві приємної подорожі до берегів Стікса!
– Але що ж ти робив увесь цей час? Чи дізнався про їхні плани?
– Так: і багато, й нічого…
– Як це зрозуміти?
– Будь терплячою, і я все тобі поясню. Сподіваюся, ти не сумніваєшся в тому, що я, Метробій, старий актор, тридцять років виконую жіночі ролі під час народних свят і володію мистецтвом зваблювати людей. До того ж мова йде про неосвічених рабів, про гладіаторів, варварів. Я, звичайно, зумію досягти своєї мети, тим паче, що маю усе необхідне для цього – золото.
– Тому я й дала тобі це доручення, я не сумнівалася у твоїй спритності, а ти…
– Але зрозумій, о чарівна Евтибідо, якщо моя спритність повинна була виявитися в розкритті змови гладіаторів, то тобі доведеться видобувати цю інформацію в інший спосіб, бо змову гладіаторів ніяк не можна розкрити – її, якщо говорити просто, немає.
– Ти у цьому впевнений?
– Упевнений, цілком упевнений, о найпрекрасніша з дівчат.
– Два місяці тому… так, не більше двох місяців, я мала відомості про змову гладіаторів, що вони об'єдналися в якесь таємне товариство, у них був свій пароль, свої умовні знаки, свої гімни, і що вони готували повстання, подібне до повстання рабів у Сицилії.
– І ти серйозно вірила у можливість повстання гладіаторів?
– Чом би й ні?… Хіба вони не вміють боротися, не вміють помирати?
– В амфітеатрах…
– Саме так. Якщо вони вміють боротися й помирати на потіху юрби, то чому б їм не піднятися й не повести боротьбу не на життя, а на смерть за свою волю?
– Що ж, мабуть, це правда… і справді була змова… але можу тебе запевнити, що тепер ніякої змови немає.
– Ох, – вимовила з полегкістю прекрасна грекиня, – я, здається, знаю, з яких причин.
– То на краще! А я їх не знаю й анітрішки не прагну дізнатися!
– Гладіатори змовилися між собою й підняли б повстання, якби римські патриції, незадоволені існуючими законами й сенатом, очолили їхню боротьбу та прийняли командування над ними!
– Але римські патриції, якими б підлими вони не були, ще не такі мерзенні негідники, аби очолити гладіаторів…
– Але ж був такий момент… Втім, годі про це. Скажи краще, Метробію…
– Спершу задовольни мою цікавість, – сказав актор, – від кого ти дізналася про змову гладіаторів?
– Від одного гладіатора… мого співвітчизника…
– Ти, Евтибідо, могутніша на землі за Юпітера на небі. Однією ногою ти зневажаєш Олімп олігархів, а другою – брудне болото злидарів…
– Я докладаю усіх зусиль, аби домогтися…
– Домогтися чого?
– Влади домогтися, влади! – вигукнула Евтибіда, тремтячи від хвилювання. Вона підхопилася, обличчя її спотворилося від гніву, очі лиховісно виблискували, вони були сповнені глибокої ненависті, відваги, рішучості. – Я прагну домогтися влади, стати заможною, могутньою, усім на заздрість… – І пошепки, з запалом, вона додала: – Щоб мати можливість помститися!
Раптом грекиня отямилася і голосно розреготалася:
– А непогано б я зіграла Медею? Можливо, не так гарно, як Галерія Емболарія, та все ж… Ти від здивування перетворився на стовп, бідолашний Метробію. Хоча ти старий і досвідчений актор, а назавжди залишишся на ролях жінок і хлопчиків!..
Евтибіда знову зареготала, від чого Метробій геть зніяковів.
– Щоб домогтися чого? – запитала за мить куртизанка. – Чого домогтися, старий, безмозкий опецьку?
Вона клацнула Метробія по носі й, не перестаючи сміятися, додала:
– Домогтися того, щоб стати заможною, як Нікопола, коханка Сулли, як Флора, стара куртизанка, котра по вуха закохалась у Гнея Помпея і навіть серйозно занедужала, коли він її покинув. Клянуся Венерою Пафоською, мене такі недуги ніколи не здолають! Стати заможною, дуже заможною, розумієш ти це, старий дурило, аби насолоджуватися усіма втіхами життя, бо коли життя скінчиться, – усьому кінець, небуття, як учить божественний Епікур. Ти зрозумів, заради чого я користуюся своєю майстерністю, усіма способами зваби, якими мене наділила природа? Заради чого намагаюся однією ногою стояти на Олімпі, а другою в багні, і…
– Але багном можна забруднитись!
– Його завжди можна відмити. Хіба у Римі мало лазень і душів? Хіба в моєму будинку немає ванни? О великі боги! Подумати тільки, хто насмілився мені читати трактат про мораль! Людина, котра все своє життя провела в багні, у ганебному мерзенстві, в найбридкішому бруді!
– Ну, годі! Навіщо такими фарбами змальовувати мій портрет? Ти ризикуєш зробити його настільки схожим, що люди тікатимуть, узрівши мою брудну особистість. Адже мої слова були скоріше жартівливими. Моя мораль у мене в п'ятах, на що мені вона?
Метробій наблизився до Евтибіди і, цілуючи її руку мовив:
– Божественна, коли ж я отримаю нагороду від тебе? Коли?
– Нагороду? За що тебе нагороджувати, старий сатире? – сказала Евтибіда, висмикуючи руку. – Хіба ти дізнався про замисел гладіаторів?
– Але, прекрасна Евтибідо, – жалісливо пхинькав старий, – чи міг я викрити те, чого не існує? Чи міг я, любове моя, чи міг?
– Ну гаразд, – мовила куртизанка й, повернувшись, кинула на нього лагідний погляд, – якщо ти хочеш заслужити мою подяку, хочеш, щоб я довела тобі мою вдячність…
– Наказуй, наказуй, божественна…
– Тоді продовжуй стежити за ними. Я не впевнена у тому що гладіатори остаточно відкинули думку про повстання.
– Стежитиму в Кумах, поїду в Капую…
– Якщо хочеш що-небудь довідатися, найбільше стеж за Спартаком!
– Може, Спартак зазіхає на життя Сулли?
– Та що ти!
– У чому тоді справа?
– Не можу тобі сказати… якось потім…
Евтибіда кокетувала й пестила старого, дарувала йому ніжні усмішки і нарешті домоглася свого.
– Від тебе не відкараскаєшся, поки ти не отримаєш своє, – сказав Метробій. – Але знай! Я підозрюю – і в мене на це є підстави, – що Спартак закоханий у Валерію, а вона в нього.
– О, чи це можливо! – вигукнула молода жінка, сполотнівши й люто стискаючи кулаки.
– Хоча я не маю доказів, але майже певен у цьому… Але нікому анічичирк!..
– Ох, – вигукнула Евтибіда, раптом замислившись. – Ох… от чому.
Так, інакше й бути не могло!.. Тільки інша жінка… Інша!.. Інша!.. – вигукнула вона з люттю. – Значить… вона перевершила мене красою… Ох, я нещасна, божевільна жінка!.. Виходить, є інша… вона мене перемогла!..
І, затуливши обличчя руками, куртизанка заридала.
Легко собі уявити, як був вражений Метробій цими слізьми й ненавмисним зізнанням Евтибіди. Старий актор од щирого серця пожалів бідолашну грекиню, він підійшов до неї і спробував утішити:
– Можливо, це неправда… Я міг помилитися… Може, це мені лише здалося…
– Ні, ні, ти не помилився! Тобі не здалося… Це правда, правда! Я знаю, я це відчуваю, – відповіла Евтибіда, втираючи гіркі сльози краєм свого пурпурового паллія.
Та за мить вона додала похмуро і твердо:
– Добре, що я про це знаю… Добре, що ти мені це відкрив.
– Так, але благаю… Не видай мене…
– Не бійся, Метробію, не бійся. Навпаки, я тобі віддячу. І якщо ти допоможеш мені довести до кінця замислене, то побачиш, якою вдячною може бути Евтибіда.
І додала:
– Слухай, поїдь у Куми… Тільки вирушай негайно, сьогодні ж… Стеж за кожним їхнім кроком, кожним словом, подихом… роздобудь докази, і ми помстимося і за честь Сулли, і за мою жіночу гордість!
Тремтячи від хвилювання, дівчина вийшла з кімнати, кинувши приголомшеному Метробію:
– Зачекай хвилинку, я зараз повернуся.
Вона справді одразу ж повернулася, принесла товсту шкіряну сумку й, простягнувши її Метробію, сказала:
– На, візьми. Тут тисяча аурів. Підкуповуй рабів, рабинь, але привези мені докази, чуєш? Якщо тобі знадобляться ще гроші…
– У мене є…
– Добре, витрачай їх як заманеться, я відшкодую… Але їдь… сьогодні ж… не затримуючись у дорозі… І повертайся… якомога швидше… з доказами!
Щоб зрозуміти цей божевільний гнів красуні Евтибіди, нам доведеться трохи повернутися назад у часі. Ми розповімо читачам, які події відбулися протягом двох місяців, відтоді як Валерія, переможена пристрастю до Спартака, віддалася йому.
У ті дні, коли Спартака цілком поглинула любов, коли він вважав себе коханим, Евтибіда неодноразово наполегливо запрошувала його до себе – нібито у важливій справі, пов'язаній зі змовою гладіаторів. Спартак нарешті відгукнувся на її заклики і прийшов у дім куртизанки.
У душі Евтибіди спалахнула пристрасть, і вона не сумнівалася, що гладіатор відгукнеться на її заклик. Коли їй вдалося заманити Спартака до себе, вона вжила усіх засобів зваби, які підказувала їй витончена розбещеність, але, на її превеликий подив, побачила, що рудиарій байдужий до її чарів. їй довелося переконатися, що існує людина, здатна відкинути її пестощі, тоді як решта пристрасно шукали й домагалися їх. Саме цей гладіатор, що знехтував її, був єдиною людиною, до якої вона щось відчувала.
Ставши ланістою у школі гладіаторів Сулли, Спартак незабаром виїхав у місто Куми, на околицях якого в диктатора був розкішний маєток. Там Сулла оселився з усім своїм двором і родиною.
Самолюбство Евтибіди було ображене, почуття її залишилося без відповіді, і вона здогадувалася про таємні причини такої зневаги: безсумнівно, у неї була суперниця, якась інша жінка заволоділа серцем Спартака. Грекиня інстинктивно відчувала, що тільки інша любов, образ іншої жінки могли зупинити Спартака, і лише тому він не кинувся в її обійми. Вона доклала усіх зусиль, аби забути рудиарія, вигнати з пам'яті спогади про нього, але все було марно. До цього дня Евтибіда була щаслива й безтурботна, а тепер стала найнещаднішим створінням. Читачі бачили, з якою радістю Евтибіда вхопилася за можливість помститися коханому і своїй щасливій суперниці.
* * *
Обминувши ворота, кінь, пришпорений вершником, помчав щодуху, і варта чула, як віддалялося й нарешті загубилося вдалині відлуння дзвінкого тупоту копит. Незабаром кінь проскакав Священною вулицею і зупинився біля будинку Евтибіди. Вершник зіскочив з коня й, схопивши бронзовий молоток, що висів біля дверей, кілька разів вдарив ним. У відповідь пролунав гавкіт собаки – сторожовий пес був у кожному римському дворі.Незабаром вершник почув кроки воротаря – він йшов, голосно окликаючи собаку, щоб той замовк.
– Хай благословлять тебе боги, добрий Гермогене!.. Я – Метробій, щойно прибув з Кум…
– Із приїздом!
– Я увесь мокрий, мов риба… Юпітер, володар дощів, бажаючи побавитися, показав мені, як багато в нього запасів води в коморах небесних… Поклич кого-небудь із рабів Евтибіди й накажи відвести мого бідолашного коня у стайню, нехай його поставлять у стійло й дадуть вівса.
Воротар, узявши коня за вуздечку, голосно клацнув пальцями, – так викликали рабів, – і сказав Метробію:
– Заходь, заходь. Біля галереї ти знайдеш Аспазію, рабиню пані. Вона доповість про тебе. Про коня я подбаю. Усе, що ти наказав, буде зроблено.
– Прибув Метробій з Кум… – доповіла Аспазія господині.
– Ох! – радісно вигукнула Евтибіда й підхопилася з дивана. – Приїхав?… Проведи його у кабінет… я зараз прийду.
Надворі вирувала буря. Часті блискавки одна по одній опромінювали конклав похмурими спалахами, а жахливий гуркіт грому пронизував будинок. Між гуркотінням чітко чувся стукіт граду й шерех дощу, а сильний північний вітер дув з пронизливим свистом у двері, у вікна й у всі щілини.
Грекиня увійшла в кабінет, де на неї чекав Метробій. Актор зняв плащ і Евтибіда помітила, що він змок до нитки. Евтибіда гукнула рабині:
– Розпали вогонь у каміні й принеси одяг, аби наш Метробій міг перевдягтися. І подай у трикліній вечерю.
Повернувшись до Метробія, вона схопила обидві його руки й, міцно потискуючи їх, запитала:
– Ну як? Хороші новини ти привіз мені, Метробію?
– З Кум гарні, а от з дороги погані.
– Бачу, бачу, бідолашний мій Метробію. Сідай ближче до вогню. – Евтибіда підсунула ослін до каміна. – Скажи мені швидше, чи маєш ти бажані докази?
– Прекрасна Евтибідо, як тобі відомо, золото відкрило Юпітерові бронзові ворота вежі Данаї…
– Ох, облиш балачки… Невже навіть ванна, яку ти щойно прийняв, не подіяла на тебе й ти не можеш говорити коротше?…
– Я підкупив одну рабиню й через маленький отвір у дверях бачив кілька разів, як між третьою й четвертою годинами ночі Спартак заходив до кімнати Валерії.
– О боги пекла, допоможіть мені! – зойкнула Евтибіда з дикою радістю. Звернувши до Метробія перекошене обличчя з розширеними зіницями палаючих очей, тремтячими устами, наче тигриця, що жадає крові, вона запитала: – Тож, виходить, щодня… ці негідники… безчестять славне ім'я Сулли?
– Думаю, що в запалі пристрасті вони не зважають навіть на заборонні дні.
– О, для них настане заборонний день, бо їхні кляті голови я присвячую богам пекла! – урочисто вимовила Евтибіда.
Вона зібралась було йти, але раптом зупинилася й, повернувшись до Метробія, мовила:
– Перевдягнися, підкріпися в триклінії й зачекай на мене там.
«Не хотів би я вплутуватися у шпетну справу, – подумав старий комедіант, йдучи в кімнату, призначену для гостей. – Аж надто вона гарячкова… Аби не накоїла чого!»
Незабаром актор у сухому одязі увійшов у трикліній, де на нього чекала розкішна вечеря. Смачна їжа й добре фалернське змусили відчайдуха забути нещасливу подорож і відігнати передчуття близького нещастя.
Не встиг він закінчити вечерю, як у трикліній увійшла Евтибіда, бліда, але спокійна. У руках вона тримала сувій папірусу в обкладинці з пергаменту, розфарбованого сурмою. Цей сувій був перев'язаний лляною тасьмою, скріпленою по краях печаткою з воску із зображенням Венери, що виходить із піни морської.
Метробій, трохи знітився, побачивши листа:
– Чудова Евтибідо… я волів би… я хотів би знати… кому адресований цей лист…
– І ти ще запитуєш?… Звичайно, Луцію Корнелію Суллі…
– О, клянуся маскою бога Мома, не слід квапитися, спершу обміркуймо наші рішення, дитя моє.
– Наші рішення?… А до чого тут ти?…
– О, хай допоможе мені великий всеблагий Юпітер!.. Якщо Суллі не сподобається, що хтось втручається в його справи!.. Що, як він, замість того, аби розгніватися на дружину, виллє свою лють на нас?… Або, що ще гірше, – а це найімовірніше, – він розгнівається на усіх?…
– А мені що до того?
– Так, але… тобто… Обережність не завадить, дитя моє. Тобі, може, й байдужний гнів Сулли, а для мене це дуже важливо…
– А кому ти потрібен?
– Мені, мені самому, прекрасна Евтибідо, улюбленице богів і людей! – гарячково мовив Метробій. – Мені! Я дуже себе люблю.
– Але я навіть імені твого не згадувала… До всього, що може статися, ти непричетний.
– Розумію… дуже добре розумію… Але, чи бачиш, дівчинко моя, я вже тридцять років близький із Суллою… Я добре знаю цього звіра… тобто… чоловіка… Попри дружбу що нас пов'язує стільки років, він цілком здатен скрутити мені в'язи, як курці, а потім накаже ушанувати мої останки пишними похоронами й битвою п'ятдесятьох гладіаторів біля мого багаття. Але, на жаль, мені самому вже не доведеться насолодитися всіма цими видовищами!
– Не бійся, не бійся, – спробувала заспокоїти Евтибіда, – нічого поганого з тобою не трапиться.
– Хай допоможуть мені боги, яких я завжди шанував!
– А поки віддай хвалу Бахусу і випий на його честь п'ятдесятилітнього фалернського. Я сама тобі наллю. – І вона ковшиком налила вина у чашу комедіанта.
За кілька хвилин почувся стрімкий тупіт коня. Він збудив синів Квіріна, вони насторожено прислухалися, а потім, солодко потягуючись під теплими ковдрами, раділи ще більше при думці, що багато нещасних зараз перебувають у полі, в дорозі, під відкритим небом і мерзнуть на холодному вітрі, що люто завиває надворі.
Розділ 7
Як смерть випередила Демофіла й Метробія
Оливкові й апельсинові гаї, виноградники, фруктові сади, родючі ниви, зелені луки – улюблені пасовища овець і корів, що сповнюють околиці беканням і муканням, мальовниче сонячне узбережжя, що простягається від Літерна до Помпеї.
Весь цей пейзаж був воістину казковий! Недарма про ці місця у ті часи склали легенду, що саме тут на померлих чекав зі своїм човном Харон, який перевозив їх із цього світу в потойбіччя.
Приїхавши до Кум, мандрівник бачив чудове густонаселене місто, розташоване частково на крутій, стрімчастій горі, частково – на її пологому схилі й на рівнині біля моря. У сезон купань сюди з'їжджалися римські патриції. Деякі з них, хто не мав на околицях Кум своєї вілли, проводили тут частину осені й весни.
У Кумах були всі зручності, розкіш і затишок, якими багатії й знать того часу могли оточити себе в самому Римі: портики, форуми, цирки, грандіозний чудовий амфітеатр (руїни його збереглися й донині), а на горі, в Акрополі, височів чудесний храм, присвячений богові Аполлону, один з найкрасивіших і найрозкішніших в Італії.
Неподалік Кум, на чудовому пагорбі, звідки відкривався неймовірно гарний краєвид узбережжя й на затоки, стояла розкішна вілла Луція Корнелія Сулли. Вона була втіленням усіх можливих зручностей і розкоші. Сади її простягалися до самого моря, і в них диктатор звелів облаштувати спеціальний басейн для приручених риб.
Своїм рабам він наказав прокласти дорогу, що відгалужувалася від Аппієвого шляху і вела прямісінько до вілли.
Тут Сулла проводив свої дні у роздумах і писав «Спогади», які збирався присвятити – і згодом таки присвятив – Луцію Ліцинію Лукуллу, відомому багатієві, що у цей час вів успішні війни, а трьома роками пізніше був обраний консулом і здобув перемогу над Мітрідатом у Вірменії й у Месопотамії. Згодом він прославився серед римлян, і пам'ять про нього дійшла до нащадків, хоча славою цією він завдячував не лише своїм перемогам, але й витонченою розкішшю, якою оточив себе, і незлічимими своїми скарбами.
На віллі Сулла проводив всі ночі в гучних і непристойних оргіях серед мімів, блазнів і комедіантів – завсідників його гулянок.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента