Страница:
Кривавий Барон — слизеринський привид, був кощавий, неговіркий і вкритий плямами сріблястої крові. У всьому Гоґвортсі Півз побоювався лише його.
— Півз і справді здавався чимось роздратованим, — похмуро буркнув Рон. — А що він накоїв на кухні?
— Та як завжди, — знизав плечима Майже-Безголовий Нік. — Зчинив гармидер і розгардіяш. Порозкидав баняки й горщики. Залив усе супом. До смерті налякав ельфів-домовиків...
Дзинь! — Герміона перекинула золотого келиха. Гарбузовий сік вилився на скатертину, та Герміона навіть не помітила.
— Ельфів-домовиків? — ошелешено втупилася вона в Майже-Безголового Ніка. — Вони є тут, у Гоґвортсі?
— Аякже, — здивовано глянув на неї Майже-Безголовий Нік. — Їх тут повно. Понад сто.
— Але я жодного не бачила! — вигукнула Герміона.
— Вони ж серед білого дня не виходять з кухні, — пояснив Майже-Безголовий Нік. — Тільки вночі, щоб поприбирати в замку... почистити каміни і все таке... тобто, ви й не повинні їх бачити. Ельф-домовик тоді гарний, коли його ніхто не помічає, правда?
Герміона не зводила з нього очей.
— Але ж їм за це платять? — спитала вона. — Вони ж не працюють у вихідні? Мають відпустки у зв'язку з хворобою, отримують пенсії і так далі?
Майже-Безголовий Нік так зареготав, що аж комір збився набік, голова впала донизу й повисла на клаптику шкіри та м'язів, що з'єднували її з шиєю.
— Пенсії й відпустки? — він поставив голову на місце і знову підпер її коміром. — Та ельфам-домовикам не потрібні пенсії й відпустки!
Герміона відштовхнула від себе тарілку з їжею, до якої майже не торкалася.
— Та 'осить тобі, 'ерміоно, — пирхнув Рон, обсипавши Гаррі крихтами пирога з м'ясом. — Ой, 'аррі, 'ибач... — Він проковтнув шматок. — Голодуванням ти їм пенсії не здобудеш!
— Рабська праця! — люто засопіла носом Герміона. — Ось звідки взялася ця вечеря. Завдяки рабській праці
І вона відмовилася з'їсти бодай шматочок.
Дощ і далі періщив у темні високі вікна. Шибки забряжчали від чергового розкоту грому, а на захмареній стелі спалахнула блискавка, освітивши золоті тарелі, на яких з'явилися нові страви.
— Герміоно, домашній торт з мелясою! — спокушав її Рон. — Смородиновий пиріг, дивись! Шоколадне печиво!
Але Герміона глянула на нього поглядом професорки Макґонеґел, і Рон замовк.
Коли з тарелів пощезали навіть крихти від тортів, Албус Дамблдор знову звівся на ноги. Усі розмови відразу стихли, було чути лише завивання вітру та барабанний дріб дощу.
— Отже, — всміхнувся до учнів Дамблдор, — ми вже наїлися й напилися (тут Герміона обурено пирхнула), тож прошу вашої уваги для деяких оголошень.
Наш сторож, містер Філч, попросив мене повідомити, що цього року до списку заборонених у замку предметів долучено верескливі йо-йо, пазуристі літальні тарілки та навіжені бумеранги. Повний список складається, якщо не помиляюся, з чотирьохсот тридцяти семи пунктів. Усі, кого це зацікавить, можуть прочитати його в кабінеті містера Філча.
Куточки Дамблдорових вуст смикнулися.
— Як завжди, — далі вів він, — хочу нагадати, що всім учням заборонено доступ до лісу на території школи, а село Гоґсмід можна відвідувати тільки старшокласникам, починаючи з третього класу. З превеликим жалем мушу також повідомити, що цього року не розігруватиметься кубок гуртожитків з квідичу.
— Що?! — вигукнув Гаррі. Він зиркнув на Фреда і Джорджа, своїх товаришів по квідичній команді. Вони приголомшено хапали ротом повітря.
Дамблдор провадив далі:
— Річ у тім, що в жовтні почнуться змагання, які триватимуть цілий навчальний рік, і вчителі будуть присвячувати їм майже весь свій час і майже всю енергію — я впевнений, що ви отримаєте від цього неабияке задоволення. З великою приємністю хочу оголосити, що цього року в Гоґвортсі...
Але тут оглушливо прогуркотів грім, а двері Великої зали раптом розчахнулися.
У них з'явився чоловік, закутаний у чорну дорожню мантію, який спирався на довгий ціпок. Усі присутні в залі повернулися до незнайомця, котрого раптом освітила блискавка, що яскраво спалахнула на стелі. Він відкинув з голови каптур, струснув довжелезною гривою сивого волосся й рушив до вчительського столу.
Кожен його крок глухо відлунював у Великій Залі. Він наблизився до вчительського столу, повернув праворуч і важко пошкутильгав до Дамблдора. На стелі знову спалахнула блискавка. Герміона зойкнула.
Блискавка осяяла гострі риси обличчя прибульця, схожого на яке Гаррі ще не бачив. Воно, здавалося, було вирізьблене зі старого дерева кимось таким, хто ледве уявляв, які на вигляд людські обличчя, та ще й не дуже вправно володів різцем. Шкіра була вкрита шрамами. Рот нагадував глибоку навскісну рану, а значної частини носа не було взагалі. Та найжахливіші в чоловіка були очі.
Одне — маленьке, чорне й блискуче, мов намистина. Друге — велике й кругле, мов монета, сірувато-голубе. Це голубе око безперестанку й не кліпаючи рухалося на всі боки, цілком незалежно від нормального ока. А тоді закотилося кудись углиб черепа, залишивши на виду лише більмо.
Незнайомець підійшов до Дамблдора. Він простяг руку, вкриту, як і обличчя, суцільними шрамами, і Дамблдор потис її, пробурмотівши ледь чутно якісь слова. Він ніби спитав про щось у чужинця, а той похмуро похитав головою і впівголоса щось відповів. Дамблдор запросив його жестом до вільного стільця праворуч від себе.
Чужинець сів, відкинув з обличчя гриву сивого волосся, підсунув до себе таріль із сосисками, підняв її до залишків носа й принюхався. Тоді витяг з кишені маленького ножика, проштрикнув ним сосиску й почав їсти. Його нормальне око втупилося в сосиску, а от голубе й далі безперервно крутилося на всі боки, озираючи залу й учнів у ній.
— Дозвольте відрекомендувати вам нового вчителя захисту від темних мистецтв, — весело пролунали в тиші Дамблдорові слова. — Це професор Муді.
Зазвичай нових учителів вітали оплесками, та цього разу не заплескав ніхто, крім Дамблдора та Геґріда. Проте й вони досить швидко зупинилися, бо їхні оплески серед гнітючої тиглі прозвучали неприродно. Усі інші були так приголомшені химерним виглядом Муді, що просто вп'ялися в нього очима.
— Муді? — пробурмотів Ронові Гаррі. — Дикозор Муді? Це той, кого твій тато з самого ранку помчав рятувати?
— Та ніби так, — очманіло пробелькотів Рон.
— А що з ним сталося? — прошепотіла Герміона. — Що з його обличчям?
— Не знаю, — відповів пошепки Рон, зацікавлено розглядаючи Муді.
Муді, здавалося, анітрохи не збентежив цей не дуже теплий прийом. Навіть не глянувши на глек з гарбузовим соком перед собою, він вийняв зі своєї дорожньої мантії невеличку баклажку й добряче до неї приклався. Коли він підносив руку, його мантія відхилилась, і Гаррі побачив під столом частину дерев'яної ноги, що завершувалася кігтистою стопою.
Дамблдор знову прокашлявся.
— Як я вже казав, — усміхнувся він учням, що й далі очманіло розглядали Дикозора Муці, — ми удостоєні честі в наступні місяці провести тут змагання, які не відбувалися вже понад сторіччя. З превеликим задоволенням доводжу до вашого відома, що цього року в Гоґвортсі проходитиме Тричаклунський турнір.
— ЖАРТУЄТЕ! — вигукнув уголос Фред Візлі.
Напруженість, що охопила було залу, коли тут з'явився Муді, зненацька розвіялася. Майже всі розреготались, а Дамблдор доброзичливо усміхнувся.
— Я не жартую, містере Візлі, — додав він, — але... до речі, цього літа я почув чудовий жарт про троля, відьму й гнома, що пішли разом до бару...
Професорка Макґонеґел голосно закашлялася.
— Е-е... але, мабуть, іншим разом... так... — затнувся Дамблдор. — То на чому я зупинився? Ага, Тричаклунський турнір... Не всі з вас знають, що на ньому діється, тож ті, хто знає, не будуть, сподіваюся, проти, якщо я коротенько все поясню.
Отож Тричаклунський турнір було започатковано років сімсот тому як товариське змагання між трьома найбільшими в Європі чаклунськими школами — Гоґвортсом, Бобатоном та Дурмстренґом. Кожна школа визначала свого чемпіона, і ці три чемпіони змагалися у виконанні трьох магічних завдань. Щоп'ять років кожна школа почергово приймала в себе учасників турніру, і це вважалося найкращим засобом налагодження контактів між юними чаклунами й чарівницями різних національностей... аж доки смертність не зросла аж так, що турнір було зупинено.
— Смертність? — стурбовано прошепотіла Герміона. Проте більшість учнів не поділяли її тривоги. Вони збуджено перешіптувалися, та й Гаррі самому було цікавіше більше довідатися про турнір, аніж перейматися смертями, що сталися сотні років тому.
— За минулі століття було кілька спроб відновити турнір, — вів далі Дамблдор, — та жодна з них не здобулася на успіх. Однак наші відділи міжнародної магічної співпраці, а також магічної фізкультури і спорту вирішили, що настав час для нової спроби. Цього літа ми ретельно попрацювали над тим, щоб жоден чемпіон або чемпіонка не зазнали смертельної небезпеки.
Директори Бобатону і Дурмстренґу прибудуть сюди в жовтні з остаточними переліками претендентів, а відбір трьох чемпіонів відбуватиметься під час Гелловіну. Непідкупний суддя вирішить, хто з учнів найдостойніший змагатися за Тричаклунський кубок, за честь своєї школи і за персональний приз — тисячу ґалеонів.
— Це мій шанс! — прошепотів Фред Візлі, і обличчя в нього аж засяяло від перспективи такої нечуваної слави й багатства. Та не він один уявив себе чемпіоном Гоґвортсу. Гаррі бачив, як за столами учні пожирали поглядами Дамблдора або гарячково перешіптувалися з сусідами. Та ось Дамблдор заговорив знову, і в залі відразу запанувала тиша.
— Я знаю, що кожен з вас прагнув би завоювати для Гоґвортсу Тричаклунський кубок, — сказав він, — але директори шкіл-учасниць та Міністерство магії узгодили певні вікові обмеження щодо цьогорічних претендентів. Отже, учасниками конкурсу зможуть стати лише повнолітні учні, яким виповнилися не менше сімнадцяти років. Ми, — Дамблдор заговорив трохи голосніше, бо дехто з учнів заобурювався, а близнюки Візлі взагалі оскаженіли, — вважаємо це необхідною умовою, адже турнірні завдання залишаються складними й небезпечними попри всі запобіжні заходи, тож малоймовірно, щоб з ними могли впоратися учні молодших класів. Я особисто подбаю, щоб жоден неповнолітній учень не зміг замилити очі нашому непідкупному судді й хитрощами стати чемпіоном Гоґвортсу. — Він зиркнув на протестуючі обличчя Фреда й Джорджа, а його ясно-сині очі зблиснули. — Тому я прошу: якщо вам не виповнилося сімнадцяти років, на конкурс не зголошуйтесь.
У жовтні сюди прибудуть делегації Бобатону і Дурмстренґу. Вони залишаться з нами на більшу частину року. Я знаю, що ви гостинно приймете наших закордонних гостей, а також щиро підтримаєте обраного чемпіона або чемпіонку Гоґвортсу. Однак уже пізня година, а завтра зранку вам треба прийти на уроки бадьорими й виспаними. Спати! Мерщій!
Дамблдор сів на місце й почав розмовляти з Дикозором Муді. Учні галасливо повставали з-за столів і попрямували до дверей у вестибюль.
— Так не можна! — обурився Джордж Візлі, що не приєднався до юрби, а скочив на ноги і гнівно вп'явся очима у Дамблдора. — Нам буде сімнадцять у квітні, невже нам не можна буде хоч спробувати?
— Мене вони не зупинять, — затявся Фред, люто зиркаючи на вчительський стіл. — Чемпіони зможуть робити те, чого нам ніколи тут не дозволяють. А ще ж і приз — тисяча ґалеонів!
— Ага, — повторив Рон з відсутнім виразом обличчя. — Тисяча ґалеонів...
— Ходімо вже, — гукнула Герміона, — ми тут залишимося самі, якщо ви не зрушите з місця.
Гаррі, Рон, Герміона, Фред і Джордж пішли до вестибюлю. Фред з Джорджем намагалися вгадати, як саме Дамблдор не допустить до участі в турнірі тих, кому не виповнилося сімнадцяти.
— А що то за непідкупний суддя, котрий вирішуватиме, хто стане чемпіоном? — поцікавився Гаррі.
— Не знаю, — відповів Фред, — але ми мусимо якось його обдурити. Думаю, Джорджику що нам вистачить кількох крапель старечого зілля...
— Але ж Дамблдор знає, що ви неповнолітні, — засумнівався Рон.
— Знає, але хто стане чемпіоном, вирішуватиме не він, — розсудливо мовив Фред. — Мені здається, що суддя просто обере найкращого з тих, хто записався на конкурс, і не зважатиме, скільки кому років. Просто Дамблдор не хоче, щоб ми подавали свої кандидатури.
—Але ж бували смертельні випадки! — стривожено нагадала Герміона, коли вони зайшли у двері, сховані за гобеленом, і вузенькими сходами рушили вгору.
— Так, — відмахнувся Фред, — але ж то було хтозна-коли! Та й узагалі — хто не ризикує, той не п'є шуму панського! Рон, а що, коли ми придумаємо, як обкрутити Дамблдора? Візьмеш участь у конкурсі?
— Як гадаєш? — спитав у Гаррі Рон. — Було б класно, ге? Хоч вони, мабуть, захочуть когось старшого... не знаю, чи ми готові...
— Я точно не готовий, — похмуро озвався за спинами у Фреда й Джорджа Невіл. — Але моя бабуся, мабуть, хотіла б, щоб я спробував. Вона завжди каже, що я повинен підтримувати родинну честь. Мені лише треба... ой!... — Невілова нога провалилася між сходинками. У Гоґвортсі було безліч таких сходів з пастками. Старші учні саме про цю підступну сходинку давно вже знали й перестрибували її автоматично, але Невіл, як завжди, знову про неї забув. Гаррі й Рон схопили його під пахви й витягли назад, а лицар в обладунках нагорі аж забрязкав і зарипів зі сміху.
— Замовкни, ти, — гаркнув йому Рон, грюкнувши по заборолу.
Вони підійшли до входу у ґрифіндорську вежу, що ховався за великим портретом Гладкої Пані в рожевій шовковій сукні.
— Пароль? — спитала вона.
— Бридня, — озвався Джордж.
Портрет відхилився, відкривши отвір у стіні, крізь який вони всі пролізли. У каміні потріскував вогонь, обігріваючи круглу вітальню, де було багато столів та м'яких крісел. Герміона похмуро зиркнула на мерехтливе полум'я, і Гаррі виразно почув, як вона пробурмотіла "рабська праця", перш ніж сказала їм "на добраніч" і попрямувала до дівчачої спальні.
Гаррі, Рон і Невіл піднялися гвинтовими сходами у свою спальню, що містилася на верхньому поверсі вежі. Під стінами височіло п'ять ліжок зі стовпчиками й темно-червоними запонами, а біля них стояли валізи їхніх власників. Дін і Шеймус уже готувалися до сну. Шеймус причепив до узголів'я ліжка ірландську стрічку, а Дін повісив над тумбочкою плакат Віктора Крума. Поряд висів його старий плакат Вестгемської футбольної команди.
— Маразм, — зітхнув Рон, киваючи на нерухомих футболістів.
Гаррі, Рон і Невіл перевдяглися в піжами й полягали. Хтось, очевидно, ельф-домовик, уже поклав під простирадла грілки. Було неймовірно затишно лежати в ліжку, прислухаючись до бурі, що лютувала надворі.
— Мабуть, я теж запишуся, — сонно пробурмотів у темряві Рон, — якщо Фред і Джордж придумають, як... Такий турнір... усе ж може бути, правда?
— Ага... — Гаррі перевернувся на другий бік, а в голові у нього промайнули яскраві картинки... він переконав непідкупного суддю, що йому сімнадцять років... він став чемпіоном Гоґвортсу... стояв на полі, тріумфально піднявши вгору руки, а всі учні плескали й кричали... він щойно переміг у Тричаклунському турнірі... серед натовпу вирізнялося обличчя Чо Чанґ, яке аж сяяло від захвату..
Гаррі розплився в усмішці, радий, що Рон не міг цього бачити.
— РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ —
— Півз і справді здавався чимось роздратованим, — похмуро буркнув Рон. — А що він накоїв на кухні?
— Та як завжди, — знизав плечима Майже-Безголовий Нік. — Зчинив гармидер і розгардіяш. Порозкидав баняки й горщики. Залив усе супом. До смерті налякав ельфів-домовиків...
Дзинь! — Герміона перекинула золотого келиха. Гарбузовий сік вилився на скатертину, та Герміона навіть не помітила.
— Ельфів-домовиків? — ошелешено втупилася вона в Майже-Безголового Ніка. — Вони є тут, у Гоґвортсі?
— Аякже, — здивовано глянув на неї Майже-Безголовий Нік. — Їх тут повно. Понад сто.
— Але я жодного не бачила! — вигукнула Герміона.
— Вони ж серед білого дня не виходять з кухні, — пояснив Майже-Безголовий Нік. — Тільки вночі, щоб поприбирати в замку... почистити каміни і все таке... тобто, ви й не повинні їх бачити. Ельф-домовик тоді гарний, коли його ніхто не помічає, правда?
Герміона не зводила з нього очей.
— Але ж їм за це платять? — спитала вона. — Вони ж не працюють у вихідні? Мають відпустки у зв'язку з хворобою, отримують пенсії і так далі?
Майже-Безголовий Нік так зареготав, що аж комір збився набік, голова впала донизу й повисла на клаптику шкіри та м'язів, що з'єднували її з шиєю.
— Пенсії й відпустки? — він поставив голову на місце і знову підпер її коміром. — Та ельфам-домовикам не потрібні пенсії й відпустки!
Герміона відштовхнула від себе тарілку з їжею, до якої майже не торкалася.
— Та 'осить тобі, 'ерміоно, — пирхнув Рон, обсипавши Гаррі крихтами пирога з м'ясом. — Ой, 'аррі, 'ибач... — Він проковтнув шматок. — Голодуванням ти їм пенсії не здобудеш!
— Рабська праця! — люто засопіла носом Герміона. — Ось звідки взялася ця вечеря. Завдяки рабській праці
І вона відмовилася з'їсти бодай шматочок.
Дощ і далі періщив у темні високі вікна. Шибки забряжчали від чергового розкоту грому, а на захмареній стелі спалахнула блискавка, освітивши золоті тарелі, на яких з'явилися нові страви.
— Герміоно, домашній торт з мелясою! — спокушав її Рон. — Смородиновий пиріг, дивись! Шоколадне печиво!
Але Герміона глянула на нього поглядом професорки Макґонеґел, і Рон замовк.
Коли з тарелів пощезали навіть крихти від тортів, Албус Дамблдор знову звівся на ноги. Усі розмови відразу стихли, було чути лише завивання вітру та барабанний дріб дощу.
— Отже, — всміхнувся до учнів Дамблдор, — ми вже наїлися й напилися (тут Герміона обурено пирхнула), тож прошу вашої уваги для деяких оголошень.
Наш сторож, містер Філч, попросив мене повідомити, що цього року до списку заборонених у замку предметів долучено верескливі йо-йо, пазуристі літальні тарілки та навіжені бумеранги. Повний список складається, якщо не помиляюся, з чотирьохсот тридцяти семи пунктів. Усі, кого це зацікавить, можуть прочитати його в кабінеті містера Філча.
Куточки Дамблдорових вуст смикнулися.
— Як завжди, — далі вів він, — хочу нагадати, що всім учням заборонено доступ до лісу на території школи, а село Гоґсмід можна відвідувати тільки старшокласникам, починаючи з третього класу. З превеликим жалем мушу також повідомити, що цього року не розігруватиметься кубок гуртожитків з квідичу.
— Що?! — вигукнув Гаррі. Він зиркнув на Фреда і Джорджа, своїх товаришів по квідичній команді. Вони приголомшено хапали ротом повітря.
Дамблдор провадив далі:
— Річ у тім, що в жовтні почнуться змагання, які триватимуть цілий навчальний рік, і вчителі будуть присвячувати їм майже весь свій час і майже всю енергію — я впевнений, що ви отримаєте від цього неабияке задоволення. З великою приємністю хочу оголосити, що цього року в Гоґвортсі...
Але тут оглушливо прогуркотів грім, а двері Великої зали раптом розчахнулися.
У них з'явився чоловік, закутаний у чорну дорожню мантію, який спирався на довгий ціпок. Усі присутні в залі повернулися до незнайомця, котрого раптом освітила блискавка, що яскраво спалахнула на стелі. Він відкинув з голови каптур, струснув довжелезною гривою сивого волосся й рушив до вчительського столу.
Кожен його крок глухо відлунював у Великій Залі. Він наблизився до вчительського столу, повернув праворуч і важко пошкутильгав до Дамблдора. На стелі знову спалахнула блискавка. Герміона зойкнула.
Блискавка осяяла гострі риси обличчя прибульця, схожого на яке Гаррі ще не бачив. Воно, здавалося, було вирізьблене зі старого дерева кимось таким, хто ледве уявляв, які на вигляд людські обличчя, та ще й не дуже вправно володів різцем. Шкіра була вкрита шрамами. Рот нагадував глибоку навскісну рану, а значної частини носа не було взагалі. Та найжахливіші в чоловіка були очі.
Одне — маленьке, чорне й блискуче, мов намистина. Друге — велике й кругле, мов монета, сірувато-голубе. Це голубе око безперестанку й не кліпаючи рухалося на всі боки, цілком незалежно від нормального ока. А тоді закотилося кудись углиб черепа, залишивши на виду лише більмо.
Незнайомець підійшов до Дамблдора. Він простяг руку, вкриту, як і обличчя, суцільними шрамами, і Дамблдор потис її, пробурмотівши ледь чутно якісь слова. Він ніби спитав про щось у чужинця, а той похмуро похитав головою і впівголоса щось відповів. Дамблдор запросив його жестом до вільного стільця праворуч від себе.
Чужинець сів, відкинув з обличчя гриву сивого волосся, підсунув до себе таріль із сосисками, підняв її до залишків носа й принюхався. Тоді витяг з кишені маленького ножика, проштрикнув ним сосиску й почав їсти. Його нормальне око втупилося в сосиску, а от голубе й далі безперервно крутилося на всі боки, озираючи залу й учнів у ній.
— Дозвольте відрекомендувати вам нового вчителя захисту від темних мистецтв, — весело пролунали в тиші Дамблдорові слова. — Це професор Муді.
Зазвичай нових учителів вітали оплесками, та цього разу не заплескав ніхто, крім Дамблдора та Геґріда. Проте й вони досить швидко зупинилися, бо їхні оплески серед гнітючої тиглі прозвучали неприродно. Усі інші були так приголомшені химерним виглядом Муді, що просто вп'ялися в нього очима.
— Муді? — пробурмотів Ронові Гаррі. — Дикозор Муді? Це той, кого твій тато з самого ранку помчав рятувати?
— Та ніби так, — очманіло пробелькотів Рон.
— А що з ним сталося? — прошепотіла Герміона. — Що з його обличчям?
— Не знаю, — відповів пошепки Рон, зацікавлено розглядаючи Муді.
Муді, здавалося, анітрохи не збентежив цей не дуже теплий прийом. Навіть не глянувши на глек з гарбузовим соком перед собою, він вийняв зі своєї дорожньої мантії невеличку баклажку й добряче до неї приклався. Коли він підносив руку, його мантія відхилилась, і Гаррі побачив під столом частину дерев'яної ноги, що завершувалася кігтистою стопою.
Дамблдор знову прокашлявся.
— Як я вже казав, — усміхнувся він учням, що й далі очманіло розглядали Дикозора Муці, — ми удостоєні честі в наступні місяці провести тут змагання, які не відбувалися вже понад сторіччя. З превеликим задоволенням доводжу до вашого відома, що цього року в Гоґвортсі проходитиме Тричаклунський турнір.
— ЖАРТУЄТЕ! — вигукнув уголос Фред Візлі.
Напруженість, що охопила було залу, коли тут з'явився Муді, зненацька розвіялася. Майже всі розреготались, а Дамблдор доброзичливо усміхнувся.
— Я не жартую, містере Візлі, — додав він, — але... до речі, цього літа я почув чудовий жарт про троля, відьму й гнома, що пішли разом до бару...
Професорка Макґонеґел голосно закашлялася.
— Е-е... але, мабуть, іншим разом... так... — затнувся Дамблдор. — То на чому я зупинився? Ага, Тричаклунський турнір... Не всі з вас знають, що на ньому діється, тож ті, хто знає, не будуть, сподіваюся, проти, якщо я коротенько все поясню.
Отож Тричаклунський турнір було започатковано років сімсот тому як товариське змагання між трьома найбільшими в Європі чаклунськими школами — Гоґвортсом, Бобатоном та Дурмстренґом. Кожна школа визначала свого чемпіона, і ці три чемпіони змагалися у виконанні трьох магічних завдань. Щоп'ять років кожна школа почергово приймала в себе учасників турніру, і це вважалося найкращим засобом налагодження контактів між юними чаклунами й чарівницями різних національностей... аж доки смертність не зросла аж так, що турнір було зупинено.
— Смертність? — стурбовано прошепотіла Герміона. Проте більшість учнів не поділяли її тривоги. Вони збуджено перешіптувалися, та й Гаррі самому було цікавіше більше довідатися про турнір, аніж перейматися смертями, що сталися сотні років тому.
— За минулі століття було кілька спроб відновити турнір, — вів далі Дамблдор, — та жодна з них не здобулася на успіх. Однак наші відділи міжнародної магічної співпраці, а також магічної фізкультури і спорту вирішили, що настав час для нової спроби. Цього літа ми ретельно попрацювали над тим, щоб жоден чемпіон або чемпіонка не зазнали смертельної небезпеки.
Директори Бобатону і Дурмстренґу прибудуть сюди в жовтні з остаточними переліками претендентів, а відбір трьох чемпіонів відбуватиметься під час Гелловіну. Непідкупний суддя вирішить, хто з учнів найдостойніший змагатися за Тричаклунський кубок, за честь своєї школи і за персональний приз — тисячу ґалеонів.
— Це мій шанс! — прошепотів Фред Візлі, і обличчя в нього аж засяяло від перспективи такої нечуваної слави й багатства. Та не він один уявив себе чемпіоном Гоґвортсу. Гаррі бачив, як за столами учні пожирали поглядами Дамблдора або гарячково перешіптувалися з сусідами. Та ось Дамблдор заговорив знову, і в залі відразу запанувала тиша.
— Я знаю, що кожен з вас прагнув би завоювати для Гоґвортсу Тричаклунський кубок, — сказав він, — але директори шкіл-учасниць та Міністерство магії узгодили певні вікові обмеження щодо цьогорічних претендентів. Отже, учасниками конкурсу зможуть стати лише повнолітні учні, яким виповнилися не менше сімнадцяти років. Ми, — Дамблдор заговорив трохи голосніше, бо дехто з учнів заобурювався, а близнюки Візлі взагалі оскаженіли, — вважаємо це необхідною умовою, адже турнірні завдання залишаються складними й небезпечними попри всі запобіжні заходи, тож малоймовірно, щоб з ними могли впоратися учні молодших класів. Я особисто подбаю, щоб жоден неповнолітній учень не зміг замилити очі нашому непідкупному судді й хитрощами стати чемпіоном Гоґвортсу. — Він зиркнув на протестуючі обличчя Фреда й Джорджа, а його ясно-сині очі зблиснули. — Тому я прошу: якщо вам не виповнилося сімнадцяти років, на конкурс не зголошуйтесь.
У жовтні сюди прибудуть делегації Бобатону і Дурмстренґу. Вони залишаться з нами на більшу частину року. Я знаю, що ви гостинно приймете наших закордонних гостей, а також щиро підтримаєте обраного чемпіона або чемпіонку Гоґвортсу. Однак уже пізня година, а завтра зранку вам треба прийти на уроки бадьорими й виспаними. Спати! Мерщій!
Дамблдор сів на місце й почав розмовляти з Дикозором Муді. Учні галасливо повставали з-за столів і попрямували до дверей у вестибюль.
— Так не можна! — обурився Джордж Візлі, що не приєднався до юрби, а скочив на ноги і гнівно вп'явся очима у Дамблдора. — Нам буде сімнадцять у квітні, невже нам не можна буде хоч спробувати?
— Мене вони не зупинять, — затявся Фред, люто зиркаючи на вчительський стіл. — Чемпіони зможуть робити те, чого нам ніколи тут не дозволяють. А ще ж і приз — тисяча ґалеонів!
— Ага, — повторив Рон з відсутнім виразом обличчя. — Тисяча ґалеонів...
— Ходімо вже, — гукнула Герміона, — ми тут залишимося самі, якщо ви не зрушите з місця.
Гаррі, Рон, Герміона, Фред і Джордж пішли до вестибюлю. Фред з Джорджем намагалися вгадати, як саме Дамблдор не допустить до участі в турнірі тих, кому не виповнилося сімнадцяти.
— А що то за непідкупний суддя, котрий вирішуватиме, хто стане чемпіоном? — поцікавився Гаррі.
— Не знаю, — відповів Фред, — але ми мусимо якось його обдурити. Думаю, Джорджику що нам вистачить кількох крапель старечого зілля...
— Але ж Дамблдор знає, що ви неповнолітні, — засумнівався Рон.
— Знає, але хто стане чемпіоном, вирішуватиме не він, — розсудливо мовив Фред. — Мені здається, що суддя просто обере найкращого з тих, хто записався на конкурс, і не зважатиме, скільки кому років. Просто Дамблдор не хоче, щоб ми подавали свої кандидатури.
—Але ж бували смертельні випадки! — стривожено нагадала Герміона, коли вони зайшли у двері, сховані за гобеленом, і вузенькими сходами рушили вгору.
— Так, — відмахнувся Фред, — але ж то було хтозна-коли! Та й узагалі — хто не ризикує, той не п'є шуму панського! Рон, а що, коли ми придумаємо, як обкрутити Дамблдора? Візьмеш участь у конкурсі?
— Як гадаєш? — спитав у Гаррі Рон. — Було б класно, ге? Хоч вони, мабуть, захочуть когось старшого... не знаю, чи ми готові...
— Я точно не готовий, — похмуро озвався за спинами у Фреда й Джорджа Невіл. — Але моя бабуся, мабуть, хотіла б, щоб я спробував. Вона завжди каже, що я повинен підтримувати родинну честь. Мені лише треба... ой!... — Невілова нога провалилася між сходинками. У Гоґвортсі було безліч таких сходів з пастками. Старші учні саме про цю підступну сходинку давно вже знали й перестрибували її автоматично, але Невіл, як завжди, знову про неї забув. Гаррі й Рон схопили його під пахви й витягли назад, а лицар в обладунках нагорі аж забрязкав і зарипів зі сміху.
— Замовкни, ти, — гаркнув йому Рон, грюкнувши по заборолу.
Вони підійшли до входу у ґрифіндорську вежу, що ховався за великим портретом Гладкої Пані в рожевій шовковій сукні.
— Пароль? — спитала вона.
— Бридня, — озвався Джордж.
Портрет відхилився, відкривши отвір у стіні, крізь який вони всі пролізли. У каміні потріскував вогонь, обігріваючи круглу вітальню, де було багато столів та м'яких крісел. Герміона похмуро зиркнула на мерехтливе полум'я, і Гаррі виразно почув, як вона пробурмотіла "рабська праця", перш ніж сказала їм "на добраніч" і попрямувала до дівчачої спальні.
Гаррі, Рон і Невіл піднялися гвинтовими сходами у свою спальню, що містилася на верхньому поверсі вежі. Під стінами височіло п'ять ліжок зі стовпчиками й темно-червоними запонами, а біля них стояли валізи їхніх власників. Дін і Шеймус уже готувалися до сну. Шеймус причепив до узголів'я ліжка ірландську стрічку, а Дін повісив над тумбочкою плакат Віктора Крума. Поряд висів його старий плакат Вестгемської футбольної команди.
— Маразм, — зітхнув Рон, киваючи на нерухомих футболістів.
Гаррі, Рон і Невіл перевдяглися в піжами й полягали. Хтось, очевидно, ельф-домовик, уже поклав під простирадла грілки. Було неймовірно затишно лежати в ліжку, прислухаючись до бурі, що лютувала надворі.
— Мабуть, я теж запишуся, — сонно пробурмотів у темряві Рон, — якщо Фред і Джордж придумають, як... Такий турнір... усе ж може бути, правда?
— Ага... — Гаррі перевернувся на другий бік, а в голові у нього промайнули яскраві картинки... він переконав непідкупного суддю, що йому сімнадцять років... він став чемпіоном Гоґвортсу... стояв на полі, тріумфально піднявши вгору руки, а всі учні плескали й кричали... він щойно переміг у Тричаклунському турнірі... серед натовпу вирізнялося обличчя Чо Чанґ, яке аж сяяло від захвату..
Гаррі розплився в усмішці, радий, що Рон не міг цього бачити.
— РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ —
Дикозор Муді
До ранку гроза вщухла, але стеля у Великій залі була й досі похмура. Важкі свинцево-сірі хмари вирували над головами Гаррі, Рона й Герміони, коли ті вивчали за сніданком розклад уроків. Неподалік від них Фред, Джордж і Лі Джордан обговорювали магічні засоби старіння — для того, щоб хитрощами проникнути на Тричаклунський турнір.
— Сьогодні непогано... цілий ранок будемо надворі, — зрадів Рон, проводячи пальцем по понеділковій колонці розкладу, — гербалогія з гафелпафцями і догляд за магічними істотами... от чорт, і знову зі слизеринцями...
— Після обіду — подвійне віщування, — простогнав Гаррі. Крім зілля й настійок, він найбільше не любив віщування. Професорка Трелоні постійно провіщала Гаррі смерть, а це його страшенно дратувало.
— А чого ж ти його не покинув, як я? — жваво озвалася Герміона, намащуючи грінку маслом. — Вивчав би тоді щось нормальне, скажімо, числомагію.
— Бачу, ти знов почала їсти, — зауважив Рон, дивлячись, як Герміона щедро намащує варенням грінку з маслом.
— Я вирішила, що є кращі методи боротьби за права ельфів, — набундючилася Герміона.
— Аякже. А ще ти голодна, — хихикнув Рон.
Зненацька щось зашелестіло над їхніми головами, й у відчинені вікна влетіло біля сотні сов з ранковою поштою. Гаррі машинально глянув угору, але серед безлічі сірих та рудих птахів не проглядалося білого кольору. Сови закружляли над столами, шукаючи своїх адресатів. Велика сіра сова підлетіла до Невіла Лонґботома й кинула йому на коліна пакунок — Невіл майже завжди забував щось удома. З другого боку зали пугач Драко Мелфоя сів йому на плече, доставивши звичний набір домашніх тістечок та цукерок. Намагаючись приховати розчарування, Гаррі знову взявся за кашу. Невже з Гедвіґою щось сталося, і Сіріус не отримав його листа?
Ці думки гризли Гаррі, доки він ішов стежкою між мокрої рослинності до третьої оранжереї. Там його увагу відволікла професорка Спраут, що продемонструвала класові небачено гидкі рослини. Вони були схожі на величезних чорних слимаків, що стирчали вгору з землі. Рослини легенько звивалися й мали на собі великі лискучі пухлини, заповнені якоюсь рідиною.
— Буботруби, — весело пояснила їм професорка Спраут. — Їх треба притиснути й вичавити гній...
— Що? — перепитав з огидою Шеймус Фініґан.
— Гній, Фініґане, гній, — повторила професорка Спраут. — Він дуже цінний, тож старайтеся його не розливати. Збирайте гній в оці пляшки. Надіньте рукавиці з драконячої шкури, бо нерозведений буботрубний гній може дуже кумедно подіяти на руки.
Вичавлювати гній з буботрубів було водночас і гидко й цікаво. З кожної луснутої пухлини бризкала густа жовто-зелена рідина, що мала різкий запах бензину. Учні наповнювали нею пляшки, і до кінця уроку назбирали кілька літрів гною.
— Ото вже зрадіє Мадам Помфрі, — мовила професорка Спраут, закорковуючи останню пляшку. — Буботрубний гній — чудові ліки від найстійкіших форм прищавості. Тепер учням не доведеться від розпачу робити різні дурниці, щоб позбутися юнацьких прищів.
— Бідна Луїза Міджен, — тихенько проказала гафелпафка Анна Ебот. — Вона наслала на свої прищі прокляття.
— Дурне дівчисько, — похитала головою професорка Спраут. — Але мадам Помфрі врешті-решт повернула їй носа на місце.
У замку глухо пробамкав дзвін, сигналізуючи про кінець уроку, і учні розділилися на дві групи. Гафелпафці кам'яними сходами подибали на урок трансфігурації, а ґрифіндорці попрямували в інший бік, до дерев'яної хатинки Геґріда, що стояла на узліссі Забороненого лісу.
Геґрід чекав біля хатинки, тримаючи за нашийник свого величезного чорного пса Ікланя. На землі коло його ніг стояло кілька відкритих дерев'яних ящиків, а Іклань скавучав і натягував нашийника, намагаючись дослідити вміст ящиків зблизька. Коли учні наблизилися, вони почули чудернацьке тарахкотіння, що періодично переривалося якимись мовби вибухами.
— Добрий ранок! — привітався Геґрід, усміхаючись Гаррі, Ронові й Герміоні. — Зачекаймо ще слизеринців, бо вони ж си не схочуть таке пропустити — це ж вибухозаді скрути.
— Що-що? — перепитав Рон.
Геґрід показав на ящики.
— Бе-е! — скривилася Лаванда Браун і відсахнулася від них.
Гаррі також вважав, що про вибухозадих скрутів тільки й можна було сказати, що "бе-е". Вони скидалися на безформних і безголових омарів без шкаралупи, були огидно бліді й слизькі, а лапи в них стирчали з найнесподіваніших місць. У кожному ящику їх було близько сотні, кожен завдовжки сантиметрів з п'ятнадцять, і всі вони повзали один по одному, сліпо наштовхуючись на стінки. Від них відгонив стійкий сморід гнилої риби. Раз у раз із скрутячих задів вилітали іскри, що вибухали й кидали істот на кілька сантиметрів уперед.
— Допіру си вилупили, — гордо повідомив Геґрід, — тож ви зможете самі їх виростити! Думаю, шо то буде файна робота!
— А чого це ми повинні їх, тіпа, вирощувати? — пролунав холодний голос.
То саме надійшли слизеринці. А говорив Драко Мелфой. Креб і Ґойл схвально загиготіли.
Геґрід не знав, що й відповісти.
— Карочє, що вони роблять? — допитувався Мелфой. — Яка з них користь?
Геґрід роззявив рота, і з усієї сили щось обмірковував. Запала тиша, а тоді він пробурмотів:
— Мелфой, то є тема наступного уроку. Нині ви їх просто погодуйте. Спробуєте давати різні харчі — я ще не мав з ними справи і точно не знаю, що їм си смакує — маю тут мурашині яйка і жаб'ячу печінку, а ще кавальчик вужика... просто давайте їм усього потрошку.
— Як не гній, то ще якась гидота, — пробурмотів Шеймус.
Якби не глибока симпатія до Геґріда, ніщо б не змусило Гаррі, Рона й Герміону набирати повні жмені слизької жаб'ячої печінки і класти її в ящики, спокушаючи вибухозадих скрутів. Гаррі не міг позбутися підозри, що все це безглуздо, бо скидалося на те, що скрути не мають ротів.
— Ой! — заверещав Дін Томас, коли минуло хвилин з десять. — Пече!
Геґрід стурбовано підбіг до нього.
— У нього ззаду вибухло! — сердито пояснив Дін, показуючи Геґрідові опік на руці.
— Авжеж, бува, шо вони си стрілєют, — погодився Геґрід.
— Бе-е! — знову скривилася Лаванда Браун. — Геґріде, а що то в нього стирчить?
— Деякі з них мают жала, — радісно відповів Геґрід, а Лаванда мерщій висмикнула з ящика руку. — Думаю, шо то самці... бо самиці мают на животах такі собі прицмоки... мабуть, аби кров смоктати.
— Карочє, мені тепер ясно, чого ми їх годуємо, — саркастично скривився Мелфой. — Тіпа, хто ж не захоче мати домашню худібку, що одночасно палить, жалить і кусає?
— Хоч вони й не дуже гарні, та це ще не означає, що від них немає користі, — не витримала Герміона. — Драконяча кров має дивовижні магічні властивості, але ж драконів дома не заводять!
Гаррі й Рон підсміхнулися до Геґріда, і він теж непомітно відповів їм усмішкою з-під густої бороди. Геґрід завжди мріяв завести вдома дракончика, і Гаррі, Рон та Герміона чудово про це знали. Коли вони ще навчалися в першому класі, він навіть якийсь час тримав у своїй хатинці лютого норвезького хребтоспина на ім'я Норберт. Геґрід дуже любив усіляких потвор — що небезпечніші вони були, то краще.
— Добре хоч, що ті скрути маленькі, — сказав Рон, коли вони через годину верталися в замок на обід.
— Це поки що, — роздратовано буркнула Герміона, — а от Геґрід з'ясує, чим їх годувати, і вони повиростають метрів по два.
— Але ж це не матиме значення, якщо, наприклад, виявиться, що вони лікують морську хворобу? — підступно усміхнувся до неї Рон.
— Ти ж прекрасно знаєш, що я про їхню користь сказала тільки, щоб заткнути рота Мелфоєві, — відповіла Герміона. — Хоч він, якщо чесно, мав рацію. Найкраще було б усіх їх почавити, поки вони не почали на нас нападати.
Друзі вмостилися за ґрифіндорським столом, де їх уже чекала картопля з баранячою відбивною. Герміона почала їсти так швидко, що Гаррі з Роном на неї аж витріщилися.
— Це що, новий метод боротьби за права ельфів? — поцікавився Рон. — Ти хочеш, щоб тебе знудило?
— Ні, — бундючно відповіла Герміона (це було нелегко зробити з повнісіньким ротом). — Просто мені треба в бібліотеку.
— Що? — здивувався Рон. — Герміоно, це ж лише перший день навчання! Нам ще нічого не завдавали!
Герміона знизала плечима й далі поглинала їжу, ніби кілька днів не їла. Тоді зіскочила на ноги і швидко вибігла зі словами: "Побачимося за вечерею!"
Коли дзвінок сповістив про початок післяобідніх уроків, Гаррі й Рон по гвинтових сходах піднялися у Північну вежу, звідки срібна драбина вела до круглого люка в стелі — входу в кабінет професорки Трелоні.
Вони вилізли по драбині і їхні ніздрі одразу вловили знайомий солодкий запах, що долинав з каміна. Як завжди, вікна були завішені шторами. Округла кімната була залита тьмяно-червоним світлом численних ламп, задрапірованих шарфами та шалями. Друзі проминули безліч уже зайнятих кріселець із ситцевою оббивкою та пуфиків, що тіснилися в кімнатці, і вмостилися за невеличким круглим столиком.
— Добрий день, — пролунав за спиною в Гаррі потойбічний голос професорки Трелоні. Гаррі аж підскочив.
Страшенно худа жінка у величезних окулярах, що робили її очі непропорційно великими, професорка Трелоні дивилася на Гаррі з трагічним виразом, що завжди з'являвся в неї на обличчі за його присутності. Численні разки намиста, ланцюжки та браслети виблискували на ній у відблисках вогню з каміна.
— Ти стурбований, хлопчику, — скорботно звернулася вона до Гаррі. — Моє внутрішнє око проникає крізь твоє вродливе обличчя аж до глибин стривоженої душі. З жалем мушу сказати, що твої тривоги небезпідставні. Бачу, що тебе чекають тяжкі часи... неймовірно тяжкі... прикро, але станеться те, чого ти так боїшся... причому раніше, ніж ти очікуєш...
Вона говорила мало не пошепки. Рон скосив очі на Гаррі. Той сидів з кам'яним лицем. Професорка Трелоні прошелестіла повз них і вмостилася у великому кріслі біля каміна, обличчям до класу. На пуфиках коло неї сиділи Лаванда Браун та Парваті Патіл, які просто обожнювали професорку Трелоні.
— Сьогодні непогано... цілий ранок будемо надворі, — зрадів Рон, проводячи пальцем по понеділковій колонці розкладу, — гербалогія з гафелпафцями і догляд за магічними істотами... от чорт, і знову зі слизеринцями...
— Після обіду — подвійне віщування, — простогнав Гаррі. Крім зілля й настійок, він найбільше не любив віщування. Професорка Трелоні постійно провіщала Гаррі смерть, а це його страшенно дратувало.
— А чого ж ти його не покинув, як я? — жваво озвалася Герміона, намащуючи грінку маслом. — Вивчав би тоді щось нормальне, скажімо, числомагію.
— Бачу, ти знов почала їсти, — зауважив Рон, дивлячись, як Герміона щедро намащує варенням грінку з маслом.
— Я вирішила, що є кращі методи боротьби за права ельфів, — набундючилася Герміона.
— Аякже. А ще ти голодна, — хихикнув Рон.
Зненацька щось зашелестіло над їхніми головами, й у відчинені вікна влетіло біля сотні сов з ранковою поштою. Гаррі машинально глянув угору, але серед безлічі сірих та рудих птахів не проглядалося білого кольору. Сови закружляли над столами, шукаючи своїх адресатів. Велика сіра сова підлетіла до Невіла Лонґботома й кинула йому на коліна пакунок — Невіл майже завжди забував щось удома. З другого боку зали пугач Драко Мелфоя сів йому на плече, доставивши звичний набір домашніх тістечок та цукерок. Намагаючись приховати розчарування, Гаррі знову взявся за кашу. Невже з Гедвіґою щось сталося, і Сіріус не отримав його листа?
Ці думки гризли Гаррі, доки він ішов стежкою між мокрої рослинності до третьої оранжереї. Там його увагу відволікла професорка Спраут, що продемонструвала класові небачено гидкі рослини. Вони були схожі на величезних чорних слимаків, що стирчали вгору з землі. Рослини легенько звивалися й мали на собі великі лискучі пухлини, заповнені якоюсь рідиною.
— Буботруби, — весело пояснила їм професорка Спраут. — Їх треба притиснути й вичавити гній...
— Що? — перепитав з огидою Шеймус Фініґан.
— Гній, Фініґане, гній, — повторила професорка Спраут. — Він дуже цінний, тож старайтеся його не розливати. Збирайте гній в оці пляшки. Надіньте рукавиці з драконячої шкури, бо нерозведений буботрубний гній може дуже кумедно подіяти на руки.
Вичавлювати гній з буботрубів було водночас і гидко й цікаво. З кожної луснутої пухлини бризкала густа жовто-зелена рідина, що мала різкий запах бензину. Учні наповнювали нею пляшки, і до кінця уроку назбирали кілька літрів гною.
— Ото вже зрадіє Мадам Помфрі, — мовила професорка Спраут, закорковуючи останню пляшку. — Буботрубний гній — чудові ліки від найстійкіших форм прищавості. Тепер учням не доведеться від розпачу робити різні дурниці, щоб позбутися юнацьких прищів.
— Бідна Луїза Міджен, — тихенько проказала гафелпафка Анна Ебот. — Вона наслала на свої прищі прокляття.
— Дурне дівчисько, — похитала головою професорка Спраут. — Але мадам Помфрі врешті-решт повернула їй носа на місце.
У замку глухо пробамкав дзвін, сигналізуючи про кінець уроку, і учні розділилися на дві групи. Гафелпафці кам'яними сходами подибали на урок трансфігурації, а ґрифіндорці попрямували в інший бік, до дерев'яної хатинки Геґріда, що стояла на узліссі Забороненого лісу.
Геґрід чекав біля хатинки, тримаючи за нашийник свого величезного чорного пса Ікланя. На землі коло його ніг стояло кілька відкритих дерев'яних ящиків, а Іклань скавучав і натягував нашийника, намагаючись дослідити вміст ящиків зблизька. Коли учні наблизилися, вони почули чудернацьке тарахкотіння, що періодично переривалося якимись мовби вибухами.
— Добрий ранок! — привітався Геґрід, усміхаючись Гаррі, Ронові й Герміоні. — Зачекаймо ще слизеринців, бо вони ж си не схочуть таке пропустити — це ж вибухозаді скрути.
— Що-що? — перепитав Рон.
Геґрід показав на ящики.
— Бе-е! — скривилася Лаванда Браун і відсахнулася від них.
Гаррі також вважав, що про вибухозадих скрутів тільки й можна було сказати, що "бе-е". Вони скидалися на безформних і безголових омарів без шкаралупи, були огидно бліді й слизькі, а лапи в них стирчали з найнесподіваніших місць. У кожному ящику їх було близько сотні, кожен завдовжки сантиметрів з п'ятнадцять, і всі вони повзали один по одному, сліпо наштовхуючись на стінки. Від них відгонив стійкий сморід гнилої риби. Раз у раз із скрутячих задів вилітали іскри, що вибухали й кидали істот на кілька сантиметрів уперед.
— Допіру си вилупили, — гордо повідомив Геґрід, — тож ви зможете самі їх виростити! Думаю, шо то буде файна робота!
— А чого це ми повинні їх, тіпа, вирощувати? — пролунав холодний голос.
То саме надійшли слизеринці. А говорив Драко Мелфой. Креб і Ґойл схвально загиготіли.
Геґрід не знав, що й відповісти.
— Карочє, що вони роблять? — допитувався Мелфой. — Яка з них користь?
Геґрід роззявив рота, і з усієї сили щось обмірковував. Запала тиша, а тоді він пробурмотів:
— Мелфой, то є тема наступного уроку. Нині ви їх просто погодуйте. Спробуєте давати різні харчі — я ще не мав з ними справи і точно не знаю, що їм си смакує — маю тут мурашині яйка і жаб'ячу печінку, а ще кавальчик вужика... просто давайте їм усього потрошку.
— Як не гній, то ще якась гидота, — пробурмотів Шеймус.
Якби не глибока симпатія до Геґріда, ніщо б не змусило Гаррі, Рона й Герміону набирати повні жмені слизької жаб'ячої печінки і класти її в ящики, спокушаючи вибухозадих скрутів. Гаррі не міг позбутися підозри, що все це безглуздо, бо скидалося на те, що скрути не мають ротів.
— Ой! — заверещав Дін Томас, коли минуло хвилин з десять. — Пече!
Геґрід стурбовано підбіг до нього.
— У нього ззаду вибухло! — сердито пояснив Дін, показуючи Геґрідові опік на руці.
— Авжеж, бува, шо вони си стрілєют, — погодився Геґрід.
— Бе-е! — знову скривилася Лаванда Браун. — Геґріде, а що то в нього стирчить?
— Деякі з них мают жала, — радісно відповів Геґрід, а Лаванда мерщій висмикнула з ящика руку. — Думаю, шо то самці... бо самиці мают на животах такі собі прицмоки... мабуть, аби кров смоктати.
— Карочє, мені тепер ясно, чого ми їх годуємо, — саркастично скривився Мелфой. — Тіпа, хто ж не захоче мати домашню худібку, що одночасно палить, жалить і кусає?
— Хоч вони й не дуже гарні, та це ще не означає, що від них немає користі, — не витримала Герміона. — Драконяча кров має дивовижні магічні властивості, але ж драконів дома не заводять!
Гаррі й Рон підсміхнулися до Геґріда, і він теж непомітно відповів їм усмішкою з-під густої бороди. Геґрід завжди мріяв завести вдома дракончика, і Гаррі, Рон та Герміона чудово про це знали. Коли вони ще навчалися в першому класі, він навіть якийсь час тримав у своїй хатинці лютого норвезького хребтоспина на ім'я Норберт. Геґрід дуже любив усіляких потвор — що небезпечніші вони були, то краще.
— Добре хоч, що ті скрути маленькі, — сказав Рон, коли вони через годину верталися в замок на обід.
— Це поки що, — роздратовано буркнула Герміона, — а от Геґрід з'ясує, чим їх годувати, і вони повиростають метрів по два.
— Але ж це не матиме значення, якщо, наприклад, виявиться, що вони лікують морську хворобу? — підступно усміхнувся до неї Рон.
— Ти ж прекрасно знаєш, що я про їхню користь сказала тільки, щоб заткнути рота Мелфоєві, — відповіла Герміона. — Хоч він, якщо чесно, мав рацію. Найкраще було б усіх їх почавити, поки вони не почали на нас нападати.
Друзі вмостилися за ґрифіндорським столом, де їх уже чекала картопля з баранячою відбивною. Герміона почала їсти так швидко, що Гаррі з Роном на неї аж витріщилися.
— Це що, новий метод боротьби за права ельфів? — поцікавився Рон. — Ти хочеш, щоб тебе знудило?
— Ні, — бундючно відповіла Герміона (це було нелегко зробити з повнісіньким ротом). — Просто мені треба в бібліотеку.
— Що? — здивувався Рон. — Герміоно, це ж лише перший день навчання! Нам ще нічого не завдавали!
Герміона знизала плечима й далі поглинала їжу, ніби кілька днів не їла. Тоді зіскочила на ноги і швидко вибігла зі словами: "Побачимося за вечерею!"
Коли дзвінок сповістив про початок післяобідніх уроків, Гаррі й Рон по гвинтових сходах піднялися у Північну вежу, звідки срібна драбина вела до круглого люка в стелі — входу в кабінет професорки Трелоні.
Вони вилізли по драбині і їхні ніздрі одразу вловили знайомий солодкий запах, що долинав з каміна. Як завжди, вікна були завішені шторами. Округла кімната була залита тьмяно-червоним світлом численних ламп, задрапірованих шарфами та шалями. Друзі проминули безліч уже зайнятих кріселець із ситцевою оббивкою та пуфиків, що тіснилися в кімнатці, і вмостилися за невеличким круглим столиком.
— Добрий день, — пролунав за спиною в Гаррі потойбічний голос професорки Трелоні. Гаррі аж підскочив.
Страшенно худа жінка у величезних окулярах, що робили її очі непропорційно великими, професорка Трелоні дивилася на Гаррі з трагічним виразом, що завжди з'являвся в неї на обличчі за його присутності. Численні разки намиста, ланцюжки та браслети виблискували на ній у відблисках вогню з каміна.
— Ти стурбований, хлопчику, — скорботно звернулася вона до Гаррі. — Моє внутрішнє око проникає крізь твоє вродливе обличчя аж до глибин стривоженої душі. З жалем мушу сказати, що твої тривоги небезпідставні. Бачу, що тебе чекають тяжкі часи... неймовірно тяжкі... прикро, але станеться те, чого ти так боїшся... причому раніше, ніж ти очікуєш...
Вона говорила мало не пошепки. Рон скосив очі на Гаррі. Той сидів з кам'яним лицем. Професорка Трелоні прошелестіла повз них і вмостилася у великому кріслі біля каміна, обличчям до класу. На пуфиках коло неї сиділи Лаванда Браун та Парваті Патіл, які просто обожнювали професорку Трелоні.