Ролінґ Джоан К.. Гаррі Поттер і келих вогню

   — Вимітайся, — сказав Гаррі.
   Після того, як Мелфой шепотівся з Кребом та Ґойлом під час Дамблдорової промови, Гаррі ще з ним не стикався. Він відчув у вухах якесь подзвонювання. Намацав під мантією чарівну паличку.
   — Поттер, ти обрав слабшу сторону! Я тебе попереджав! Пам'ятаєш, я тобі казав, щоб ти уважніше вибирав собі компанію? У перший день, у поїзді, коли ми їхали до Гоґвортсу? Я тобі казав, щоб ти не водився з такими нікчемами! — Він кивнув головою на Рона та Герміону. — А тепер пізно, Поттер! Темний Лорд повернувся, і вони загримлять першими! Бруднокровці і любителі маґлів — перші! Хоча, ні — другі... Першим був Діґор...
   У купе наче вибухнув цілий ящик феєрверків. Засліплений миготінням заклять, що вистрілювали зусібіч, оглушений тріщанням і бахканням, Гаррі закліпав і глянув на підлогу.
   Там лежали непритомні Мелфой, Креб та Ґойл.
   Гаррі, Рон і Герміона застосували кілька різних заклять. До того ж, не лише вони.
   — Ми вирішили подивитися, що ця трійця задумала, — наче нічого й не сталося, сказав Фред, наступаючи на Ґойла, щоб зайти в купе. У руці він тримав чарівну паличку — так само, як і Джордж, який зайшов за ним, старанно наступивши на Мелфоя.
   — Цікавий ефект, — мовив Джордж, розглядаючи Креба. — Хто застосував закляття "фурункулус"?
   — Я, — відповів Гаррі.
   — Дивно, — весело сказав Джордж. — Я застосував "желейні ноги". Ці два закляття ніби й не поєднуються. А в нього на пиці повиростали маленькі щупальця. Але не залишаймо їх тут — вони не надто прикрашають купе.
   Рон, Гаррі і Джордж почали штурхати, котити й виштовхувати непритомних Мелфоя, Креба і Ґойла в коридор — через суміш заклять, якими їх ударили, вони мали жахливий вигляд. Залишивши трійцю в коридорі, усі повернулися в купе і зачинили за собою двері.
   — Хтось бажає зіграти партійку у вибухові карти? — спитав Фред, витягуючи колоду.
   Аж на середині п'ятої партії Гаррі наважився спитати:
   — То ви нам розкажете? — звернувся він до Джорджа. — Кого ви шантажували?
   — А-а-а, — похмуро протяг Джордж. — Ти про те.
   — Це не має значення, — захитав головою Фред. — Це зовсім неважливо. Принаймні зараз.
   — Ми передумали, — знизуючи плечима, сказав Джордж.
   Однак Гаррі, Рон і Герміона не переставали розпитувати, тож нарешті Фред не витримав:
   — Ну, добре, добре, якщо вам так цікаво... то був Лудо Беґмен.
   — Беґмен? — Гаррі аж підскочив. — Ви хочете сказати, що він був причетний до...
   — Та ні, — насуплено сказав Джордж. — Аж ніяк. Він Лудко-дурко. Йому не вистачило б кебети.
   — То що тоді? — запитав Рон.
   Фред якусь мить помовчав, і тоді промовив:
   — Пам'ятаєте, як ми побилися з ним об заклад на Кубку світу з квідичу? Про те, що виграє Ірландія, але Крум зловить снича?
   — Так, — підвердили Рон та Гаррі.
   — Той бовдур заплатив нам золотом леприконів, яке розкидали ірландські талісмани.
   — І що?
   — А те, — буркнув Фред, — що воно зникло! На ранок золота мов і не було!
   — Але... це, мабуть, випадково? — спитала Герміона.
   Джордж гірко засміявся.
   — Авжеж, спершу і ми так думали. Вирішили, що коли йому напишемо й повідомимо про помилку, то він її виправить. Але він нічого не робив. Не звертав уваги на наші листи. Ми намагалися поговорити з ним про це у Гоґвортсі, та він завжди вигадував якісь причини, щоб від нас відкараскатися.
   — Врешті-решт він розізлився, — докинув Фред. — Сказав, що ми ще замолоді, щоб грати в азартні ігри, і що він нічого нам не дасть.
   — І тоді ми попросили, щоб він хоч віддав наші гроші, — підхопив Джордж.
   — Він не міг відмовити! — вигукнула Герміона.
   — Ще й як зміг! — буркнув Фред.
   — Але ж то були всі ваші заначки! — не вірив Рон.
   — Не нагадуй мені про це, — сказав Джордж. — Врешті-решт ми з'ясували, що й до чого. Беґмен так само не повертав гроші батькові Лі Джордана. Виявилося, що він вляпався в халепу з ґоблінами. Він позичив у них купу грошви. Банда ґоблінів підстерегла його в лісі після матчу на Кубку світу і забрала все золото, яке було при ньому, — але цього не вистачило, щоб покрити всі борги. Ґобліни гналися за ним аж до Гоґвортсу. Він робив ставки в азартних іграх і процвиндрив геть усе. Не мав більше чим бряжчати в кишенях. І знаєте, як цей ідіот вирішив розплатитися з ґоблінами?
   — Як? — запитав Гаррі.
   — Він зробив ставку на тебе, — сказав Фред. — Поставив велику суму, що ти виграєш турнір. А грав він з ґоблінами.
   — То он чому він весь час намагався допомогти мені виграти! — зрозумів Гаррі. — Що ж, я виграв — тепер він поверне вам ваше золото!
   — Нє-а, — заперечно похитав головою Джордж. — Ґобліни грали так само підступно, як і він. Вони сказали, що ви з Діґорі розділили перемогу, а Беґмен ставив, що виграєш ти сам. Тому Беґменові довелося тікати. Він змився відразу після третього завдання. — Джордж глибоко зітхнув і знову почав роздавати карти.
   Решта подорожі минула доволі приємно. Гаррі волів би, щоб вона тривала ціле літо, щоб потяг ніколи не доїхав до Кінґс-Кросу... але ж він цього року відчув на власному досвіді, що час, на жаль, не сповільнюється, коли попереду чекає щось неприємне. Тож Гоґвортський експрес прибув на платформу дев'ять і три чверті надто швидко. Потяг наповнився галасом і метушнею, учні почали вивантажувати речі й виходити самі. Рон та Герміона, тягнучи свої валізи, перелізли через Мелфоя, Креба та Ґойла.
   Але Гаррі не поспішав.
   — Фред, Джордж! Почекайте!
   Близнюки озирнулися. Гаррі відчинив валізу і вийняв свій приз.
   — Беріть, — він тицьнув торбу Джорджеві в руки.
   — Що? — здивувався Фред.
   — Беріть, — твердо повторив Гаррі. — Мені не треба.
   — Ти здурів, — Джордж спробував віддати торбу назад.
   — Та ні, — заперечив Гаррі. — Забирайте і творіть свої винаходи. Це для крамниці жартів.
   — Він таки здурів, — майже з благоговінням вигукнув Фред.
   — Беріть, — твердо сказав Гаррі. — Якщо не візьмете, я його викину. Я не хочу й не потребую цього золота. А посміятися я не відмовлюся. Ми всі не проти посміятися. Мені здається, що сміх нам тепер потрібен як ніколи.
   — Гаррі, — слабким голосом промовив Джордж, зважуючи торбину в руках, — тут, напевно, з тисяча ґалеонів.
   — Так, — засміявся Гаррі. — Уявіть, скільки вийде канаркових заварних.
   Близнюки дивилися на нього широко розплющеними очима.
   — Тільки не кажіть мамі, де ви взяли... Хоч тепер вона може й перехотіти, щоб ви працювали в міністерстві...
   — Гаррі, — почав Фред, але той витяг чарівну паличку.
   — Слухайте, — рішуче сказав він, — або беріть, або я вас зачарую. Я вивчив багато нових заклять. Тільки зробіть мені одну послугу, добре? Купіть Ронові декілька різних мантій, і скажіть, що вони від вас.
   Перш ніж близнюки встигли щось сказати, Гаррі вийшов з купе, переступивши через Мелфоя, Креба та Ґойла, які й досі лежали на підлозі, вкриті не надто привабливими слідами заклять.
   Дядько Вернон чекав за бар'єром. Місіс Візлі стояла біля нього. Вона міцно обняла Гаррі й прошепотіла йому на вухо:
   — Думаю, Дамблдор дозволить тобі влітку приїхати до нас. Будь на зв'язку, Гаррі.
   — Бувай, Гаррі, — сказав Рон, плескаючи його по спині.
   — Па-па, Гаррі! — сказала Герміона і зробила те, чого не робила ще ні разу: поцілувала його в щоку.
   — Гаррі, дякуємо... — пробелькотів Джордж, поки Фред палко кивав, стоячи збоку.
   Гаррі підморгнув їм, повернувся до дядька Вернона й мовчки вийшов за ним з вокзалу. Поки що нема чого непокоїтися, сказав він сам собі, вмощуючись на задньому сидінні дурслівської машини.
   Як казав Геґрід: те, що має статися — станеться... І він з готовністю зустріне все, що на нього чекає попереду.