Страница:
Коли нарешті пролунав дзвінок, вони побігли до класу захисту від темних мистецтв. Там у дверях вони наштовхнулися на професора Муді. Він також мав стомлений вигляд. Повіка нормального ока опустилася, від чого обличчя здавалося ще перекошенішим.
— Професоре Муді! — закричав Гаррі, проштовхуючись до нього крізь юрбу.
— Здоров, Поттере, — прогарчав професор. Його магічне око стежило за зграйкою першокласників, які заклопотано кудись бігли. Око повернулося зіницею всередину голови й спостерігало за учнями, аж доки ті звернули за ріг. Тоді Муді заговорив знову:
— Заходьте.
Він відступив убік, щоб пропустити їх у порожній клас, а тоді, зачинивши двері, пошкутильгав за ними.
— Ви його знайшли? — спитав Гаррі без жодних передмов. — Знайшли містера Кравча?
— Ні, — відказав Муді. Він сів за стіл, зі стогоном випростав дерев'яну ногу й витяг свою баклагу.
— Ви користувалися картою? — поцікавився Гаррі.
— Аякже, — сказав Муді, роблячи ковток. — Узяв приклад із вас, Поттере. Замовлянням-викликанням переніс її зі свого кабінету до лісу. Кравча ніде не було.
— То він що, роз'явився? — запитав Рон.
— Роне, на території школи не можна роз'являтися! — сказала Герміона. — Є й інші способи зникнути. Правда, пане професоре?
Магічне око Муді злегка тремтіло, втупившись у Герміону.
— Ви теж могли б подумати про кар'єру аврора, — сказав він їй. — Правильно міркуєте, Ґрейнджер.
Герміона аж почервоніла від задоволення.
— Він не став невидимим, — міркував уголос Гаррі, — бо карта показує невидимих людей. Тому він мусив покинути територію.
— Але чи за власним бажанням? — нетерпляче промовила Герміона. — Чи, може, його хтось змусив?
— Ага, хтось міг затягти його на мітлу і чухнути звідси, — швидко сказав Рон, з надією дивлячись на Муді, наче теж хотів почути, що має хист аврора.
— Не можна відкидати й викрадення, — прогарчав Муді.
— А як ви вважаєте, — спитав Рон, — чи не може він бути у Гоґсміді?
— Може бути де завгодно, — знизав плечима Муді. — Безсумнівно лише те, що його немає тут.
Він позіхнув так широко, що аж порозтягувалися шрами. Виявилося, що в його скривленому роті бракує багатьох зубів. Тоді сказав:
— Дамблдор мені розповів, що ви себе уявили слідчими. Та ви нічим Кравчеві не поможете. Його тепер шукатиме міністерство, Дамблдор уже доповів. А ви, Поттере, зосередьтеся на третьому завданні.
— Що? — не зрозумів Гаррі. — А, так...
Відучора Гаррі жодного разу не згадав про лабіринт.
— Це завдання якраз для вас, — сказав Муді, дивлячись на Гаррі й чухаючи своє неголене підборіддя. — Дамблдор каже, що ви вже багато разів давали собі раду з такими речами. Ви ще в першому класі, якщо не помиляюся, подолали безліч перешкод на шляху до філософського каменя.
— Йому допомагали, — не втерпів Рон. — Ми з Герміоною.
Муді засміявся.
— Ну, то поможіть йому підготуватися і до цього завдання. Якщо Гаррі не виграє, я страшенно здивуюся, — сказав він. — А тим часом... постійна пильність, Поттере. Постійна пильність. — Він ще раз ковтнув зі своєї баклаги, а його магічне око крутнулося до вікна, в якому виднілося верхнє вітрило дурмстрензького корабля.
— А ви, — звичайне око Муді дивилося на Рона й Герміону, — весь час тримайтеся біля Поттера. Гаразд? Я пильно за всім стежу, та все ж... очей ніколи не буває забагато...
— Ха! Вона не винюхала про Кравча! — а тоді приєдналася до Гаррі й Рона, що читали Сіріусового листа з його міркуванням про позавчорашні події.
— Він за тебе переживає! — відказала Герміона. — Так само, як Муді і Геґрід! Тому слухайся їх!
— Цілий рік ніхто й не пробував на мене напасти, — сказав Гаррі. — Ніхто нічого мені не зробив.
— А підкинуте в Келих Вогню твоє прізвище? — не погодилася Герміона. — Хтось, напевне, мав причини його вкинути. Гаррі, Сопун правильно пише. Може, хтось просто чекає слушної нагоди. Можливо, саме на цьому завданні він і нападе.
— Послухай, — не погоджувався Гаррі, — припустімо, що Сопун має рацію і що хтось оглушив Крума і викрав Кравча. Тоді той "хтось" мусив би ховатися десь за деревами біля нас, правда? Та він дочекався, коли я піду, і вже тоді почав діяти. Тому не схоже, що його ціль — я. Чи як ти вважаєш?
— Якби він убив тебе в лісі, йому б не вдалося зробити так, щоб це було схоже на нещасний випадок! — сказала Герміона. — А якщо ти загинеш, виконуючи завдання...
— Але ж той "хтось" не роздумував, нападати на Крума чи ні, — знову заперечив Гаррі. — То чому ж він заодно не прибив і мене? Він міг би підлаштувати так, щоб виглядало, ніби ми з Крумом билися на дуелі.
— Гаррі, я теж цього не розумію, — з відчаєм сказала Герміона. — Я знаю одне — відбувається чимало дивного. І мені це не до вподоби... Муді має рацію, і Сопун має рацію — негайно починай готуватися до третього завдання. І обов'язково напиши Сопунові, що обіцяєш більше не блукати сам-один.
— А ми не могли б викрасти Місіс Норіс? — спитав Рон в обідню перерву в понеділок, лежачи горілиць у класі замовлянь. Гаррі щойно п'ять разів поспіль його приголомшив і привів до тями. — Давай приголомшимо її. Або Добі — він же тобі з радістю допоможе. Я не скаржуся, — Рон обережно підвівся, потираючи спину, — але у мене все болить...
— Бо ти весь час падаєш мимо подушки! — розсердилася Герміона, поправляючи купу подушок, принесених професором Флитвіком на урок замовлянь-відганянь. — Просто падай назад — і все!
— Герміоно, це не так просто, коли тебе приголомшили! — огризнувся Рон. — Спробуй сама!
— Думаю, Гаррі вже навчився, — поспіхом сказала Герміона. — А за роззброювальне закляття можна не хвилюватися — він давно вже ним володіє... А ввечері візьмемося за оці закляття.
Вона заглянула в перелік, складений у бібліотеці.
— Мені подобається оце, — показала Герміона. — Стримувальні чари. Зупиняють усе, що намагається на тебе, Гаррі, напасти. З них і почнемо.
Пролунав дзвінок. Друзі поспіхом позапихали подушки у Флитвікову шафу й вислизнули з класу.
— Зустрінемось на вечері! — вигукнула Герміона і побігла на числомагію. Гаррі та Рон почимчикували до Північної вежі на віщування. З високих вікон на підлогу коридору падали широкі смути золотого сонячного світла. Яскраво-голубе небо було мовби вкрите емаллю.
— У Трелоні, мабуть, спекотно. Вона ж ніколи не гасить вогню, — зітхнув Рон, перед тим, як підніматися по драбині до люка.
Він угадав. У тьмяно освітленій кімнаті стояла задушлива спека. Пахучий дим здавався важчим, ніж завжди. У Гаррі аж у голові запаморочилося, доки він дійшов до заштореного вікна. І поки професорка Трелоні розплутувала шаль, що зачепилася за лампу, він трішечки прочинив вікно й відкинувся на обтягнуте ситцем м'яке крісло. Легкий вітерець приємно дмухнув йому в обличчя.
— Мої дорогенькі, — почала професорка Трелоні, сідаючи у крилате крісло і блукаючи своїми завеликими очима по класу, — ми майже завершили роботу над планетарними передбаченнями. Та сьогодні ідеальна нагода перевірити вплив Марса, бо на цей час він дуже цікаво розміщений. Якщо ви подивитеся сюди, я погашу світло...
Вона змахнула чарівною паличкою, і лампи погасли. Тепер єдиним джерелом світла в кімнаті був камін. Професорка Трелоні нагнулася й витягла з-під свого крісла мініатюрну модель сонячної системи, сховану в скляному куполі. Навколо дев'яти планет оберталися їхні супутники, посередині сяяло вогняне сонце — уся ця дивовижа висіла за склом просто в повітрі. Гаррі напівсонно дивився, як професорка Трелоні вказувала на "пречудовий кут між Марсом та Нептуном". Пахучий дим огортав його, а легкий вітерець з вікна пестив обличчя. Він чув, як десь за шторою тихо дзижчать комахи. Повіки почали опускатися...
Гаррі сидів на спині в пугача, що летів по яскравосиньому небі до старого, обплетеного плющем будинку високо на схилі пагорба. Вони летіли все нижче й нижче, вітер приємно дмухав Гаррі в обличчя — аж доки влетіли в темне розбите вікно на найвищому поверсі. Тепер вони летіли похмурим коридором до дверей у самому кінці... крізь них потрапили до темної кімнати, вікна якої були забиті дошками...
Гаррі зліз із пугачевої спини... Пугач перепурхнув через усю кімнату на крісло, повернуте до Гаррі спинкою... на підлозі біля крісла ворушилися дві темні тіні...
Одна була велетенською змією... а друга — невисоким лисим чоловічком з водянистими очима та гострим носом... він сопів і схлипував, лежачи на килимку біля каміна...
— Тобі щастить, Червохвосте, — озвався холодний високий голос із глибини крісла, на яке сів пугач. — Тобі дуже щастить. Твоя груба помилка нічого не зіпсувала. Він мертвий.
— Мій пане! — чоловік на підлозі хапав ротом повітря. — Мій пане, мені... так приємно... і так прикро...
— Наджіні, — промовив холодний голос, — тобі не пощастило. Я все ж не згодую тобі Червохвоста... та нічого, нічого... ще залишається Гаррі Поттер...
Змія зашипіла. Гаррі бачив, як дрижить її язик.
— Червохвосте, — сказав холодний голос, — я, можливо, ще раз нагадаю, чому не терпітиму наступної твоєї похибки...
— Мій пане... не треба... благаю вас...
З глибини крісла виринув кінчик чарівної палички. Він цілився в Червохвоста.
— Круціо, — проказав холодний голос.
Червохвіст закричав так, наче кожен нерв у його тілі охопило вогнем. Цей крик занурився в Гарріні вуха, а шрам на чолі запалав від болю. Він теж закричав... Волдеморт міг його почути, дізнатися, що він тут...
— Гаррі! Гаррі!
Гаррі розплющив очі. Він лежав на підлозі в кімнаті професорки Трелоні з притиснутими до обличчя руками. Шрам так пік, що на очі аж навернулися сльози. Біль виявився справжнім. Однокласники обступили Гаррі, а переляканий Рон присів біля нього навпочіпки.
— Що з тобою? — спитав він.
— Щось погане! — схвильовано вигукнула професорка Трелоні. Її великі очі прикипіли до Гаррі. — Що це було, Поттере? Передчуття? Видіння? Що ти бачив?
— Нічого, — збрехав Гаррі. Він сів. Відчував, що весь тремтить, і безперервно озирався, вдивляючись у тіні позаду. Голос Волдеморта звучав так близько...
— Ти схопився за шрам! — сказала професорка Трелоні. — Ти качався по підлозі й тримався за шрам! Поттере, я в таких справах трохи тямлю!
Гаррі глянув на неї.
— Думаю, мені треба сходити до лікарні, — сказав він. — Голова розколюється.
— Дорогенький, поза сумнівом, тебе підхльоснули надзвичайно провидницькі вібрації моєї кімнати! — сказала професорка Трелоні. — Якщо ти зараз підеш, то втратиш нагоду зазирнути ще далі...
— Не хочу бачити нічого, крім ліків від голови, — сказав Гаррі.
Він устав. Усі перелякано розступилися.
— Побачимося пізніше, — пробурмотів він до Рона, взяв портфель і поліз у люк, хоч обличчя професорки Трелоні й промовляло про величезне розчарування — ніби її позбавили справжньої насолоди.
Проте, спустившись по драбині, Гаррі не пішов до лікарні. Він і не мав наміру туди йти. Сіріус порадив, Що робити, коли заболить шрам, і Гаррі збирався скористатися цією порадою, тому рушив прямо до Дамблдорового кабінету. Він проминав коридор за коридором, думаючи про сон — не менш яскравий, ніж той, що наснився на Прівіт-драйв... Гаррі перебрав у голові найдрібніші деталі, щоб пересвідчитися, чи все пам'ятає... Він чув, як Волдеморт звинувачував Червохвоста в якійсь грубій помилці... Та пугач приніс хорошу для них новину: помилку виправлено, хтось помер... Тому Червохвоста не згодують змії... Натомість змія зжере його, Гаррі...
Гаррі навіть не помітив, як проминув кам'яного гаргуйля, що охороняв вхід до кабінету Дамблдора. Тоді закліпав, озирнувся, зрозумів, що сталося, й повернувшись назад, зупинився перед гаргуйлем. І раптом згадав: він не знає пароля.
— Лимонний шербет? — спробував навмання.
Гаргуйль не ворухнувся.
— Гаразд, — сказав Гаррі, дивлячись на нього. — Грушеве драже. Е-е-е... Льодяник. Свистобджілка. Жуйка "Друбл". "Берті Бот"... та ні, він його не любить... чи любить?.. Та відчини ж, невже так важко? — сердито вигукнув він. — Мені конче треба його побачити, це терміново!
Гаргуйль не ворушився. Гаррі його копнув — та це нічого не дало, лише заболів великий палець на нозі.
— Шоколадна жабка! — злісно закричав він, стоячи на одній нозі. — Цукрове перо! Тарганятина!
Гаргуйль ожив і відскочив набік. Гаррі закліпав.
— Тарганятина? — вражено повторив він. — Я ж пожартував...
Він кинувся в отвір у стіні й ступив на першу кам'яну сходинку. Двері позаду зачинилися, а гвинтові сходи почали повільно рухатися догори, наближаючи його до лискучих дубових дверей з мідною клямкою.
З кабінету долинали голоси. Гаррі зійшов зі сходів і зупинився, прислухаючись.
— Дамблдоре, на жаль, я не бачу зв'язку! Жодного! — то був голос Корнеліуса Фаджа, міністра магії. — Лудо каже, що Берта могла просто заблукати. Згоден, ми вже мали б її знайти, але все одно, доказів нечистої гри немає. Ніщо не свідчить, що зникнення Берти Джоркінз пов'язане зі зникненням Барті Кравча!
— Пане міністре, як ви гадаєте, що сталося з Барті Кравчем? — прогарчав Муді.
— Існує дві можливості, Аласторе, — відповів Фадж. — Або Кравч нарешті зсунувся з глузду — що дуже ймовірно, і ви, мабуть, зі мною погодитеся, зважаючи на його біографію... Збожеволів і десь блукає...
— Корнеліусе, якщо сталося саме так, то він блукає на диво швидко, — спокійно мовив Дамблдор.
— Або ще... гм... — знітився Фадж. — Прибережу висновки до того часу, коли побачу місце, де його знайшли. Кажете, це було десь неподалік бобатонської карети? Дамблдоре, ти знаєш, що то за жінка?
— На мій погляд, здібна директорка... і чудова танцюристка, — тихо сказав Дамблдор.
— Дамблдоре, перестань! — роздратувався Фадж. — Тобі не здається, що ти захищаєш її через Геґріда? Не такі вже вони обоє й безпечні... Чи ти вважаєш, що Геґрід безпечний зі своєю пристрастю до монстрів?
— Я підозрюю мадам Максім не більше, ніж Геґріда, — так само спокійно промовив Дамблдор. — Думаю, Корнеліусе, що упереджений саме ти.
— Чи не могли б ми припинити цю дискусію? — гаркнув Муді.
— Так-так, ходімо на територію, — нетерпляче закивав Фадж.
— Я не про це, — загримів Муді. — Річ у тому, що з тобою, Дамблдоре, хоче поговорити Поттер. Він чекає за дверима.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ —
— Професоре Муді! — закричав Гаррі, проштовхуючись до нього крізь юрбу.
— Здоров, Поттере, — прогарчав професор. Його магічне око стежило за зграйкою першокласників, які заклопотано кудись бігли. Око повернулося зіницею всередину голови й спостерігало за учнями, аж доки ті звернули за ріг. Тоді Муді заговорив знову:
— Заходьте.
Він відступив убік, щоб пропустити їх у порожній клас, а тоді, зачинивши двері, пошкутильгав за ними.
— Ви його знайшли? — спитав Гаррі без жодних передмов. — Знайшли містера Кравча?
— Ні, — відказав Муді. Він сів за стіл, зі стогоном випростав дерев'яну ногу й витяг свою баклагу.
— Ви користувалися картою? — поцікавився Гаррі.
— Аякже, — сказав Муді, роблячи ковток. — Узяв приклад із вас, Поттере. Замовлянням-викликанням переніс її зі свого кабінету до лісу. Кравча ніде не було.
— То він що, роз'явився? — запитав Рон.
— Роне, на території школи не можна роз'являтися! — сказала Герміона. — Є й інші способи зникнути. Правда, пане професоре?
Магічне око Муді злегка тремтіло, втупившись у Герміону.
— Ви теж могли б подумати про кар'єру аврора, — сказав він їй. — Правильно міркуєте, Ґрейнджер.
Герміона аж почервоніла від задоволення.
— Він не став невидимим, — міркував уголос Гаррі, — бо карта показує невидимих людей. Тому він мусив покинути територію.
— Але чи за власним бажанням? — нетерпляче промовила Герміона. — Чи, може, його хтось змусив?
— Ага, хтось міг затягти його на мітлу і чухнути звідси, — швидко сказав Рон, з надією дивлячись на Муді, наче теж хотів почути, що має хист аврора.
— Не можна відкидати й викрадення, — прогарчав Муді.
— А як ви вважаєте, — спитав Рон, — чи не може він бути у Гоґсміді?
— Може бути де завгодно, — знизав плечима Муді. — Безсумнівно лише те, що його немає тут.
Він позіхнув так широко, що аж порозтягувалися шрами. Виявилося, що в його скривленому роті бракує багатьох зубів. Тоді сказав:
— Дамблдор мені розповів, що ви себе уявили слідчими. Та ви нічим Кравчеві не поможете. Його тепер шукатиме міністерство, Дамблдор уже доповів. А ви, Поттере, зосередьтеся на третьому завданні.
— Що? — не зрозумів Гаррі. — А, так...
Відучора Гаррі жодного разу не згадав про лабіринт.
— Це завдання якраз для вас, — сказав Муді, дивлячись на Гаррі й чухаючи своє неголене підборіддя. — Дамблдор каже, що ви вже багато разів давали собі раду з такими речами. Ви ще в першому класі, якщо не помиляюся, подолали безліч перешкод на шляху до філософського каменя.
— Йому допомагали, — не втерпів Рон. — Ми з Герміоною.
Муді засміявся.
— Ну, то поможіть йому підготуватися і до цього завдання. Якщо Гаррі не виграє, я страшенно здивуюся, — сказав він. — А тим часом... постійна пильність, Поттере. Постійна пильність. — Він ще раз ковтнув зі своєї баклаги, а його магічне око крутнулося до вікна, в якому виднілося верхнє вітрило дурмстрензького корабля.
— А ви, — звичайне око Муді дивилося на Рона й Герміону, — весь час тримайтеся біля Поттера. Гаразд? Я пильно за всім стежу, та все ж... очей ніколи не буває забагато...
* * *
Сова від Сіріуса прилетіла наступного ранку. Вона спурхнула до Гаррі тієї ж миті, коли біля Герміони приземлилася руда сова зі свіжим номером "Щоденного віщуна" в дзьобі. Герміона схопила газету, переглянула кілька перших сторінок і вигукнула:— Ха! Вона не винюхала про Кравча! — а тоді приєдналася до Гаррі й Рона, що читали Сіріусового листа з його міркуванням про позавчорашні події.
Гаррі, що це ти собі думаєш, ходячи в ліс з Віктором Крумом? Поклянися, з наступною совою, що ні з ким більше ночами не гулятимеш. У Гоґвортсі з'явився хтось страшенно небезпечний. Мені цілком зрозуміло, що цей "хтось" намагався перешкодити Кравчеві зустрітися з Дамблдором. Цілком можливо, що ти був у темряві за якихось кілька кроків од нього. Тебе могли вбити.— Та хто він такий, щоб дорікати мені за порушення меж? — обурився Гаррі, складаючи листа й ховаючи його в мантію. — Сам у шкільні роки й не таке витворяв!..
Твоє прізвище потрапило в Келих Вогню не випадково. Якщо хтось намагається на тебе напасти, то це його останній шанс. Тримайся біля Рона та Герміони, не виходь з ґрифіндорської вежі у вечірній час і готуйся до третього завдання. Вивчи приголомшливі й роззброювальні чари. Кілька додаткових заклять не завадять. Кравчеві ти нічим не допоможеш. Не висовуйся й бережи себе. Чекаю на твого листа з обіцянкою не виходити за межі.
Сіріус
— Він за тебе переживає! — відказала Герміона. — Так само, як Муді і Геґрід! Тому слухайся їх!
— Цілий рік ніхто й не пробував на мене напасти, — сказав Гаррі. — Ніхто нічого мені не зробив.
— А підкинуте в Келих Вогню твоє прізвище? — не погодилася Герміона. — Хтось, напевне, мав причини його вкинути. Гаррі, Сопун правильно пише. Може, хтось просто чекає слушної нагоди. Можливо, саме на цьому завданні він і нападе.
— Послухай, — не погоджувався Гаррі, — припустімо, що Сопун має рацію і що хтось оглушив Крума і викрав Кравча. Тоді той "хтось" мусив би ховатися десь за деревами біля нас, правда? Та він дочекався, коли я піду, і вже тоді почав діяти. Тому не схоже, що його ціль — я. Чи як ти вважаєш?
— Якби він убив тебе в лісі, йому б не вдалося зробити так, щоб це було схоже на нещасний випадок! — сказала Герміона. — А якщо ти загинеш, виконуючи завдання...
— Але ж той "хтось" не роздумував, нападати на Крума чи ні, — знову заперечив Гаррі. — То чому ж він заодно не прибив і мене? Він міг би підлаштувати так, щоб виглядало, ніби ми з Крумом билися на дуелі.
— Гаррі, я теж цього не розумію, — з відчаєм сказала Герміона. — Я знаю одне — відбувається чимало дивного. І мені це не до вподоби... Муді має рацію, і Сопун має рацію — негайно починай готуватися до третього завдання. І обов'язково напиши Сопунові, що обіцяєш більше не блукати сам-один.
* * *
Околиці Гоґвортсу ще ніколи так не заманювали, як тепер, коли Гаррі мусив стирчати в замку. Наступні кілька днів увесь свій вільний час він проводив або в бібліотеці з Роном та Герміоною, шукаючи заклять, або в порожніх класах, куди вони прокрадалися, щоб потренуватися. Гаррі зосередився на приголомшливих закляттях, яких досі не виконував. Труднощі полягали в тому, що тренування вимагало певних жертв від Рона й Герміони.— А ми не могли б викрасти Місіс Норіс? — спитав Рон в обідню перерву в понеділок, лежачи горілиць у класі замовлянь. Гаррі щойно п'ять разів поспіль його приголомшив і привів до тями. — Давай приголомшимо її. Або Добі — він же тобі з радістю допоможе. Я не скаржуся, — Рон обережно підвівся, потираючи спину, — але у мене все болить...
— Бо ти весь час падаєш мимо подушки! — розсердилася Герміона, поправляючи купу подушок, принесених професором Флитвіком на урок замовлянь-відганянь. — Просто падай назад — і все!
— Герміоно, це не так просто, коли тебе приголомшили! — огризнувся Рон. — Спробуй сама!
— Думаю, Гаррі вже навчився, — поспіхом сказала Герміона. — А за роззброювальне закляття можна не хвилюватися — він давно вже ним володіє... А ввечері візьмемося за оці закляття.
Вона заглянула в перелік, складений у бібліотеці.
— Мені подобається оце, — показала Герміона. — Стримувальні чари. Зупиняють усе, що намагається на тебе, Гаррі, напасти. З них і почнемо.
Пролунав дзвінок. Друзі поспіхом позапихали подушки у Флитвікову шафу й вислизнули з класу.
— Зустрінемось на вечері! — вигукнула Герміона і побігла на числомагію. Гаррі та Рон почимчикували до Північної вежі на віщування. З високих вікон на підлогу коридору падали широкі смути золотого сонячного світла. Яскраво-голубе небо було мовби вкрите емаллю.
— У Трелоні, мабуть, спекотно. Вона ж ніколи не гасить вогню, — зітхнув Рон, перед тим, як підніматися по драбині до люка.
Він угадав. У тьмяно освітленій кімнаті стояла задушлива спека. Пахучий дим здавався важчим, ніж завжди. У Гаррі аж у голові запаморочилося, доки він дійшов до заштореного вікна. І поки професорка Трелоні розплутувала шаль, що зачепилася за лампу, він трішечки прочинив вікно й відкинувся на обтягнуте ситцем м'яке крісло. Легкий вітерець приємно дмухнув йому в обличчя.
— Мої дорогенькі, — почала професорка Трелоні, сідаючи у крилате крісло і блукаючи своїми завеликими очима по класу, — ми майже завершили роботу над планетарними передбаченнями. Та сьогодні ідеальна нагода перевірити вплив Марса, бо на цей час він дуже цікаво розміщений. Якщо ви подивитеся сюди, я погашу світло...
Вона змахнула чарівною паличкою, і лампи погасли. Тепер єдиним джерелом світла в кімнаті був камін. Професорка Трелоні нагнулася й витягла з-під свого крісла мініатюрну модель сонячної системи, сховану в скляному куполі. Навколо дев'яти планет оберталися їхні супутники, посередині сяяло вогняне сонце — уся ця дивовижа висіла за склом просто в повітрі. Гаррі напівсонно дивився, як професорка Трелоні вказувала на "пречудовий кут між Марсом та Нептуном". Пахучий дим огортав його, а легкий вітерець з вікна пестив обличчя. Він чув, як десь за шторою тихо дзижчать комахи. Повіки почали опускатися...
Гаррі сидів на спині в пугача, що летів по яскравосиньому небі до старого, обплетеного плющем будинку високо на схилі пагорба. Вони летіли все нижче й нижче, вітер приємно дмухав Гаррі в обличчя — аж доки влетіли в темне розбите вікно на найвищому поверсі. Тепер вони летіли похмурим коридором до дверей у самому кінці... крізь них потрапили до темної кімнати, вікна якої були забиті дошками...
Гаррі зліз із пугачевої спини... Пугач перепурхнув через усю кімнату на крісло, повернуте до Гаррі спинкою... на підлозі біля крісла ворушилися дві темні тіні...
Одна була велетенською змією... а друга — невисоким лисим чоловічком з водянистими очима та гострим носом... він сопів і схлипував, лежачи на килимку біля каміна...
— Тобі щастить, Червохвосте, — озвався холодний високий голос із глибини крісла, на яке сів пугач. — Тобі дуже щастить. Твоя груба помилка нічого не зіпсувала. Він мертвий.
— Мій пане! — чоловік на підлозі хапав ротом повітря. — Мій пане, мені... так приємно... і так прикро...
— Наджіні, — промовив холодний голос, — тобі не пощастило. Я все ж не згодую тобі Червохвоста... та нічого, нічого... ще залишається Гаррі Поттер...
Змія зашипіла. Гаррі бачив, як дрижить її язик.
— Червохвосте, — сказав холодний голос, — я, можливо, ще раз нагадаю, чому не терпітиму наступної твоєї похибки...
— Мій пане... не треба... благаю вас...
З глибини крісла виринув кінчик чарівної палички. Він цілився в Червохвоста.
— Круціо, — проказав холодний голос.
Червохвіст закричав так, наче кожен нерв у його тілі охопило вогнем. Цей крик занурився в Гарріні вуха, а шрам на чолі запалав від болю. Він теж закричав... Волдеморт міг його почути, дізнатися, що він тут...
— Гаррі! Гаррі!
Гаррі розплющив очі. Він лежав на підлозі в кімнаті професорки Трелоні з притиснутими до обличчя руками. Шрам так пік, що на очі аж навернулися сльози. Біль виявився справжнім. Однокласники обступили Гаррі, а переляканий Рон присів біля нього навпочіпки.
— Що з тобою? — спитав він.
— Щось погане! — схвильовано вигукнула професорка Трелоні. Її великі очі прикипіли до Гаррі. — Що це було, Поттере? Передчуття? Видіння? Що ти бачив?
— Нічого, — збрехав Гаррі. Він сів. Відчував, що весь тремтить, і безперервно озирався, вдивляючись у тіні позаду. Голос Волдеморта звучав так близько...
— Ти схопився за шрам! — сказала професорка Трелоні. — Ти качався по підлозі й тримався за шрам! Поттере, я в таких справах трохи тямлю!
Гаррі глянув на неї.
— Думаю, мені треба сходити до лікарні, — сказав він. — Голова розколюється.
— Дорогенький, поза сумнівом, тебе підхльоснули надзвичайно провидницькі вібрації моєї кімнати! — сказала професорка Трелоні. — Якщо ти зараз підеш, то втратиш нагоду зазирнути ще далі...
— Не хочу бачити нічого, крім ліків від голови, — сказав Гаррі.
Він устав. Усі перелякано розступилися.
— Побачимося пізніше, — пробурмотів він до Рона, взяв портфель і поліз у люк, хоч обличчя професорки Трелоні й промовляло про величезне розчарування — ніби її позбавили справжньої насолоди.
Проте, спустившись по драбині, Гаррі не пішов до лікарні. Він і не мав наміру туди йти. Сіріус порадив, Що робити, коли заболить шрам, і Гаррі збирався скористатися цією порадою, тому рушив прямо до Дамблдорового кабінету. Він проминав коридор за коридором, думаючи про сон — не менш яскравий, ніж той, що наснився на Прівіт-драйв... Гаррі перебрав у голові найдрібніші деталі, щоб пересвідчитися, чи все пам'ятає... Він чув, як Волдеморт звинувачував Червохвоста в якійсь грубій помилці... Та пугач приніс хорошу для них новину: помилку виправлено, хтось помер... Тому Червохвоста не згодують змії... Натомість змія зжере його, Гаррі...
Гаррі навіть не помітив, як проминув кам'яного гаргуйля, що охороняв вхід до кабінету Дамблдора. Тоді закліпав, озирнувся, зрозумів, що сталося, й повернувшись назад, зупинився перед гаргуйлем. І раптом згадав: він не знає пароля.
— Лимонний шербет? — спробував навмання.
Гаргуйль не ворухнувся.
— Гаразд, — сказав Гаррі, дивлячись на нього. — Грушеве драже. Е-е-е... Льодяник. Свистобджілка. Жуйка "Друбл". "Берті Бот"... та ні, він його не любить... чи любить?.. Та відчини ж, невже так важко? — сердито вигукнув він. — Мені конче треба його побачити, це терміново!
Гаргуйль не ворушився. Гаррі його копнув — та це нічого не дало, лише заболів великий палець на нозі.
— Шоколадна жабка! — злісно закричав він, стоячи на одній нозі. — Цукрове перо! Тарганятина!
Гаргуйль ожив і відскочив набік. Гаррі закліпав.
— Тарганятина? — вражено повторив він. — Я ж пожартував...
Він кинувся в отвір у стіні й ступив на першу кам'яну сходинку. Двері позаду зачинилися, а гвинтові сходи почали повільно рухатися догори, наближаючи його до лискучих дубових дверей з мідною клямкою.
З кабінету долинали голоси. Гаррі зійшов зі сходів і зупинився, прислухаючись.
— Дамблдоре, на жаль, я не бачу зв'язку! Жодного! — то був голос Корнеліуса Фаджа, міністра магії. — Лудо каже, що Берта могла просто заблукати. Згоден, ми вже мали б її знайти, але все одно, доказів нечистої гри немає. Ніщо не свідчить, що зникнення Берти Джоркінз пов'язане зі зникненням Барті Кравча!
— Пане міністре, як ви гадаєте, що сталося з Барті Кравчем? — прогарчав Муді.
— Існує дві можливості, Аласторе, — відповів Фадж. — Або Кравч нарешті зсунувся з глузду — що дуже ймовірно, і ви, мабуть, зі мною погодитеся, зважаючи на його біографію... Збожеволів і десь блукає...
— Корнеліусе, якщо сталося саме так, то він блукає на диво швидко, — спокійно мовив Дамблдор.
— Або ще... гм... — знітився Фадж. — Прибережу висновки до того часу, коли побачу місце, де його знайшли. Кажете, це було десь неподалік бобатонської карети? Дамблдоре, ти знаєш, що то за жінка?
— На мій погляд, здібна директорка... і чудова танцюристка, — тихо сказав Дамблдор.
— Дамблдоре, перестань! — роздратувався Фадж. — Тобі не здається, що ти захищаєш її через Геґріда? Не такі вже вони обоє й безпечні... Чи ти вважаєш, що Геґрід безпечний зі своєю пристрастю до монстрів?
— Я підозрюю мадам Максім не більше, ніж Геґріда, — так само спокійно промовив Дамблдор. — Думаю, Корнеліусе, що упереджений саме ти.
— Чи не могли б ми припинити цю дискусію? — гаркнув Муді.
— Так-так, ходімо на територію, — нетерпляче закивав Фадж.
— Я не про це, — загримів Муді. — Річ у тому, що з тобою, Дамблдоре, хоче поговорити Поттер. Він чекає за дверима.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ —
Сито спогадів
Двері кабінету відчинилися.
— Здоров, Поттере, — сказав Муді. — Заходь.
Гаррі зайшов. Йому вже доводилося бувати в кабінеті Дамблдора. На стінах цієї гарної округлої кімнати висіли портрети попередніх директорів та директорок Гоґвортсу. Усі вони мирно спали, посопуючи уві сні.
Корнеліус Фадж, у своїй звичній смугастій мантії та з ясно-зеленим капелюхом-котелком у руці, стояв біля Дамблдорового столу.
— Гаррі! — весело вигукнув Фадж, ступаючи назустріч. — Як ся маєш?
— Чудово, — збрехав Гаррі.
— А ми щойно балакали про той вечір, коли на території школи з'явився містер Кравч, — повідомив Фадж. — Здається, саме ти його знайшов?
— Так, — підтвердив Гаррі. Знаючи, що безглуздо прикидатися, ніби він не підслухав їхньої розмови, додав:
— Однак мадам Максім я там не бачив. А їй заховатися нелегко...
Дамблдор, що стояв позад Фаджа, усміхнувся до Гаррі. Його очі заблищали.
— Ну що ж... — знічено сказав Фадж, — ми саме збиралися пройтися по території, тому вибач... а тобі, либонь, треба повертатися на урок...
— Пане професоре, я хотів би з вами поговорити, — Гаррі глянув на Дамблдора. Той відповів гострим допитливим поглядом.
— Гаррі, зачекай мене тут, — сказав Дамблдор. — Ми ненадовго.
Уся трійця мовчки вийшла з кабінету. Двері зачинилися. Десь за хвилину Гаррі почув, що поцокування дерев'яної ноги Муді долинає з коридору дедалі слабше й невиразніше. Він оглянув кабінет.
— Привіт, Фоуксе, — сказав Гаррі.
Фенікс професора Дамблдора, Фоукс, сидів на позолоченому сідалі біля дверей. Завбільшки як лебідь, у розкішному яскраво-червоному та золотому оперенні, він шелестів довгим хвостом і лагідно поглядав на Гаррі.
Гаррі сів на стілець перед Дамблдоровим столом. Декілька хвилин він просто оглядав старих директорів та директорок, що хропли у своїх рамах, думав про щойно почуте та обмацував пальцями шрам. Біль минув.
Тепер, коли він опинився в кабінеті Дамблдора і от-от мав розповісти йому про сон, на душі стало набагато спокійніше. Він поглянув на стіну за професоровим столом. Там, на полиці, лежав латаний і обшарпаний Сортувальний Капелюх. Поряд, у скляному футлярі, виблискував прекрасний срібний меч з великими рубінами на руків'ї. Гаррі відразу його впізнав — колись меч належав засновникові гуртожитку, в якому мешкав Гаррі, — Ґодрикові Ґрифіндору. А два роки тому цей меч, видобутий з Сортувального Капелюха, врятував його, коли надії на порятунок майже не було. Раптом Гаррі помітив пляму сріблястого світла, що мерехтіла на скляному футлярі. Він озирнувся і простежив поглядом за сяйливою смужкою, що пробивалася з нещільно прикритих дверцят чорної шафи. Якусь мить Гаррі вагався. Та потім, кинувши погляд на Фоукса, встав, підійшов до шафи й відчинив дверцята.
Там стояла неглибока кам'яна чаша з дивними вирізьбленими на вінцях рунами та символами, яких Гаррі не знав. Сяйво випромінювала речовина в чаші. Нічого схожого Гаррі ще не бачив. Він не міг сказати, що то — рідина чи газ. Поверхня цієї яскравої сріблястої речовини безперервно брижилася, наче вода під вітром, а тоді від неї відокремлювалися хмарки, які легенько крутилися. То було мовби світло, що стало рідиною, або вітер, що став твердим, — Гаррі ніяк не міг визначити.
Він хотів доторкнутися, відчути, яке воно, однак майже чотирирічний досвід життя в магічному світі переконував, що встромляти руку в чашу, наповнену невідомою речовиною — велика дурість. Тому він витяг з мантії чарівну паличку, хвилюючись, ще раз роззирнувся по кабінеті, а тоді тицьнув нею в речовину. Її срібна поверхня завирувала.
Гаррі зігнувся до чаші, засунувши голову в шафу. Речовина стала прозора мов скло. Він зазирнув у неї, сподіваючись побачити кам'яне дно. Натомість крізь дивовижну речовину проступило зображення величезної зали. Здавалося, що Гаррі зазирає в неї крізь кругле вікно у стелі.
Через тьмяне освітлення Гаррі подумав, що зала міститься під землею. У ній не було вікон. На стінах палали смолоскипи — такі самі, як і в Гоґвортсі. Гаррі наблизив обличчя до прозорої речовини так близько, що ледь не торкався її носом. Біля кожної стіни тієї зали він побачив незліченні ряди лав, на яких сиділи чарівники й чарівниці. Лави сходинками піднімалися догори. У самому центрі зали стояло крісло. Воно мало якийсь зловісний, моторошний вигляд — його бильця обвивали ланцюги. Вочевидь, того, хто сидів у ньому, зазвичай приковували.
Де могла бути ця зала? Авжеж, не в Гоґвортсі. Гаррі жодного разу не натрапляв у замку на щось подібне. Ба більше, чарівники й чарівниці, що перебували в дивній залі на дні чаші, були дорослі, а Гаррі знав, що в Гоґвортсі й близько немає стількох учителів. Здавалося, всі вони чогось чекали. Хоч Гаррі бачив лише гострі верхи їхніх капелюхів, проте помітив, що всі дивляться в один бік і ніхто ні з ким не розмовляє.
Через те, що чаша була кругла, а кімната мала квадратну форму, Гаррі не міг зрозуміти, що діялося по кутках. Він зігнувся ще нижче, нахиляючи голову, щоб побачити...
Кінчиком носа Гаррі торкнувся дивної речовини, в яку заглядав.
Дамблдорів кабінет потужно хитнувся — Гаррі кинуло вперед і він полетів сторч головою в чашу...
Але голова його не вдарилася об кам'яне дно. Він провалився в крижану темряву. Здавалося, що його засмоктує темний вир.
І раптом виявилося, що він сидить у залі, на лаві, високо піднятій над іншими. Він глянув угору, на високу кам'яну стелю, сподіваючись побачити кругле вікно, крізь яке щойно дивився, — але вгорі не було нічого, крім суцільного темного каменю.
Важко й швидко дихаючи, Гаррі озирнувся навколо. Ніхто з чарівників і чарівниць — а їх у залі було щонайменше двісті — не звертав на нього уваги. Жоден не помітив, як щойно крізь стелю до них звалився чотирнадцятирічний хлопець. Гаррі обернувся до чарівника, що сидів поруч, і не стримав голосного вигуку здивування, що луною прокотився по залі.
Поруч сидів Албус Дамблдор.
— Пане професоре! — здушено прошепотів Гаррі. — Даруйте... Я не хотів... Я просто зазирнув у чашу у вашій шафі... Я... Де ми?
Та Дамблдор не ворухнувся й нічого не сказав. Він не звертав на Гаррі уваги. Як і всі в цій залі, він зосереджено вдивлявся у найдальший її кут — у двері.
Збентежений, Гаррі витріщився на Дамблдора, окинув поглядом зосереджену мовчазну юрбу, а тоді знову глянув на професора. І раптом зрозумів...
Колись Гаррі вже опинявся в місці, де ніхто його не бачив і не чув. Того разу він потрапив крізь сторінку зачарованого щоденника прямісінько в чужі спогади... І, якщо він не дуже помилявся, тепер сталося щось схоже...
Гаррі підняв праву руку, завмер у нерішучості, а тоді щосили замахав нею просто перед Дамблдоровим обличчям. Дамблдор не кліпнув і не глянув на Гаррі — він узагалі не поворухнувся. І це лише підтверджувало здогад. Дамблдор його не ігнорував би. Гаррі опинився у спогадах і біля нього сидів не теперішній Дамблдор. Але навряд чи це було давно: Дамблдор був сивий і нічим не відрізнявся від теперішнього. Однак де ж це вони? І чого чекають усі ці чарівники?
Гаррі уважніше роззирнувся довкола. Зала, як він і думав, розглядаючи її згори, вочевидь, таки містилася під землею. Це був радше підвал. У ньому панувала гнітюча атмосфера. На стінах не висіло жодної картини чи прикраси. Не було нічого, крім лав, на яких пліч-о-пліч сиділи чарівники. Усі дивилися на крісло з ланцюгами.
Гаррі ще не встиг зробити про цю залу якихось висновків, коли почулися кроки. Двері в кутку підвалу відчинилися й увійшло троє чоловіків — чи принаймні один, у супроводі двох дементорів.
У Гаррі похололо в грудях. Високі, загорнуті в плащі з каптурами, в яких ховали свої обличчя, дементори повільно йшли до крісла в центрі зали, міцно тримаючи чоловіка за зап'ястя своїми мертвотними, мовби гнилими, руками. Чоловік, здавалося, от-от знепритомніє — і Гаррі не зміг би йому за це дорікнути... Він знав, що тут, у спогадах, дементори йогоне зачеплять, проте дуже добре пам'ятав їхню могутність, щоб почуватися спокійно. Глядачі аж сахнулися, коли дементори посадили чоловіка в крісло і вийшли з зали. Двері за ними з грюкотом зачинилися.
Гаррі глянув на чоловіка в кріслі. То був Каркароф.
На відміну від Дамблдора, Каркароф здавався набагато молодшим; він мав чорне волосся й бороду. Плечі вкривала не срібляста хутряна пелерина, а тонка й пошарпана мантія. Він тремтів. Ланцюги на бильцях раптом блиснули золотом і обвили його руки, приковуючи до крісла.
— Ігор Каркароф, — пролунав зліва від Гаррі різкий голос. Гаррі озирнувся й побачив містера Кравча, що звівся на ноги. Волосся в Кравча було темне, обличчя — ще не густо вкрите зморшками. Він мав сильний і здоровий вигляд.
— Вас доставили з Азкабану, щоб ви дали свідчення Міністерству магії. Ви сповістили нам, нібито маєте важливу інформацію.
Міцно прикутий до крісла, Каркароф, наскільки міг, випростався.
— Маю, пане, — підтвердив він. Гаррі впізнав у його переляканому голосі знайому улесливу нотку. — Я прагну бути корисним для міністерства. Хочу допомогти. Я... Я знаю, що міністерство намагається виловити останніх прибічників Темного Лорда. Я з усієї сили бажаю посприяти, чим тільки зможу..
Лавками прокотився гул. Деякі чарівники й чарівниці оглядали Каркарофа з зацікавленням, інші — з відвертою недовірою. І тоді з другого боку від Дамблдора долинуло знайоме гарчання:
— Здоров, Поттере, — сказав Муді. — Заходь.
Гаррі зайшов. Йому вже доводилося бувати в кабінеті Дамблдора. На стінах цієї гарної округлої кімнати висіли портрети попередніх директорів та директорок Гоґвортсу. Усі вони мирно спали, посопуючи уві сні.
Корнеліус Фадж, у своїй звичній смугастій мантії та з ясно-зеленим капелюхом-котелком у руці, стояв біля Дамблдорового столу.
— Гаррі! — весело вигукнув Фадж, ступаючи назустріч. — Як ся маєш?
— Чудово, — збрехав Гаррі.
— А ми щойно балакали про той вечір, коли на території школи з'явився містер Кравч, — повідомив Фадж. — Здається, саме ти його знайшов?
— Так, — підтвердив Гаррі. Знаючи, що безглуздо прикидатися, ніби він не підслухав їхньої розмови, додав:
— Однак мадам Максім я там не бачив. А їй заховатися нелегко...
Дамблдор, що стояв позад Фаджа, усміхнувся до Гаррі. Його очі заблищали.
— Ну що ж... — знічено сказав Фадж, — ми саме збиралися пройтися по території, тому вибач... а тобі, либонь, треба повертатися на урок...
— Пане професоре, я хотів би з вами поговорити, — Гаррі глянув на Дамблдора. Той відповів гострим допитливим поглядом.
— Гаррі, зачекай мене тут, — сказав Дамблдор. — Ми ненадовго.
Уся трійця мовчки вийшла з кабінету. Двері зачинилися. Десь за хвилину Гаррі почув, що поцокування дерев'яної ноги Муді долинає з коридору дедалі слабше й невиразніше. Він оглянув кабінет.
— Привіт, Фоуксе, — сказав Гаррі.
Фенікс професора Дамблдора, Фоукс, сидів на позолоченому сідалі біля дверей. Завбільшки як лебідь, у розкішному яскраво-червоному та золотому оперенні, він шелестів довгим хвостом і лагідно поглядав на Гаррі.
Гаррі сів на стілець перед Дамблдоровим столом. Декілька хвилин він просто оглядав старих директорів та директорок, що хропли у своїх рамах, думав про щойно почуте та обмацував пальцями шрам. Біль минув.
Тепер, коли він опинився в кабінеті Дамблдора і от-от мав розповісти йому про сон, на душі стало набагато спокійніше. Він поглянув на стіну за професоровим столом. Там, на полиці, лежав латаний і обшарпаний Сортувальний Капелюх. Поряд, у скляному футлярі, виблискував прекрасний срібний меч з великими рубінами на руків'ї. Гаррі відразу його впізнав — колись меч належав засновникові гуртожитку, в якому мешкав Гаррі, — Ґодрикові Ґрифіндору. А два роки тому цей меч, видобутий з Сортувального Капелюха, врятував його, коли надії на порятунок майже не було. Раптом Гаррі помітив пляму сріблястого світла, що мерехтіла на скляному футлярі. Він озирнувся і простежив поглядом за сяйливою смужкою, що пробивалася з нещільно прикритих дверцят чорної шафи. Якусь мить Гаррі вагався. Та потім, кинувши погляд на Фоукса, встав, підійшов до шафи й відчинив дверцята.
Там стояла неглибока кам'яна чаша з дивними вирізьбленими на вінцях рунами та символами, яких Гаррі не знав. Сяйво випромінювала речовина в чаші. Нічого схожого Гаррі ще не бачив. Він не міг сказати, що то — рідина чи газ. Поверхня цієї яскравої сріблястої речовини безперервно брижилася, наче вода під вітром, а тоді від неї відокремлювалися хмарки, які легенько крутилися. То було мовби світло, що стало рідиною, або вітер, що став твердим, — Гаррі ніяк не міг визначити.
Він хотів доторкнутися, відчути, яке воно, однак майже чотирирічний досвід життя в магічному світі переконував, що встромляти руку в чашу, наповнену невідомою речовиною — велика дурість. Тому він витяг з мантії чарівну паличку, хвилюючись, ще раз роззирнувся по кабінеті, а тоді тицьнув нею в речовину. Її срібна поверхня завирувала.
Гаррі зігнувся до чаші, засунувши голову в шафу. Речовина стала прозора мов скло. Він зазирнув у неї, сподіваючись побачити кам'яне дно. Натомість крізь дивовижну речовину проступило зображення величезної зали. Здавалося, що Гаррі зазирає в неї крізь кругле вікно у стелі.
Через тьмяне освітлення Гаррі подумав, що зала міститься під землею. У ній не було вікон. На стінах палали смолоскипи — такі самі, як і в Гоґвортсі. Гаррі наблизив обличчя до прозорої речовини так близько, що ледь не торкався її носом. Біля кожної стіни тієї зали він побачив незліченні ряди лав, на яких сиділи чарівники й чарівниці. Лави сходинками піднімалися догори. У самому центрі зали стояло крісло. Воно мало якийсь зловісний, моторошний вигляд — його бильця обвивали ланцюги. Вочевидь, того, хто сидів у ньому, зазвичай приковували.
Де могла бути ця зала? Авжеж, не в Гоґвортсі. Гаррі жодного разу не натрапляв у замку на щось подібне. Ба більше, чарівники й чарівниці, що перебували в дивній залі на дні чаші, були дорослі, а Гаррі знав, що в Гоґвортсі й близько немає стількох учителів. Здавалося, всі вони чогось чекали. Хоч Гаррі бачив лише гострі верхи їхніх капелюхів, проте помітив, що всі дивляться в один бік і ніхто ні з ким не розмовляє.
Через те, що чаша була кругла, а кімната мала квадратну форму, Гаррі не міг зрозуміти, що діялося по кутках. Він зігнувся ще нижче, нахиляючи голову, щоб побачити...
Кінчиком носа Гаррі торкнувся дивної речовини, в яку заглядав.
Дамблдорів кабінет потужно хитнувся — Гаррі кинуло вперед і він полетів сторч головою в чашу...
Але голова його не вдарилася об кам'яне дно. Він провалився в крижану темряву. Здавалося, що його засмоктує темний вир.
І раптом виявилося, що він сидить у залі, на лаві, високо піднятій над іншими. Він глянув угору, на високу кам'яну стелю, сподіваючись побачити кругле вікно, крізь яке щойно дивився, — але вгорі не було нічого, крім суцільного темного каменю.
Важко й швидко дихаючи, Гаррі озирнувся навколо. Ніхто з чарівників і чарівниць — а їх у залі було щонайменше двісті — не звертав на нього уваги. Жоден не помітив, як щойно крізь стелю до них звалився чотирнадцятирічний хлопець. Гаррі обернувся до чарівника, що сидів поруч, і не стримав голосного вигуку здивування, що луною прокотився по залі.
Поруч сидів Албус Дамблдор.
— Пане професоре! — здушено прошепотів Гаррі. — Даруйте... Я не хотів... Я просто зазирнув у чашу у вашій шафі... Я... Де ми?
Та Дамблдор не ворухнувся й нічого не сказав. Він не звертав на Гаррі уваги. Як і всі в цій залі, він зосереджено вдивлявся у найдальший її кут — у двері.
Збентежений, Гаррі витріщився на Дамблдора, окинув поглядом зосереджену мовчазну юрбу, а тоді знову глянув на професора. І раптом зрозумів...
Колись Гаррі вже опинявся в місці, де ніхто його не бачив і не чув. Того разу він потрапив крізь сторінку зачарованого щоденника прямісінько в чужі спогади... І, якщо він не дуже помилявся, тепер сталося щось схоже...
Гаррі підняв праву руку, завмер у нерішучості, а тоді щосили замахав нею просто перед Дамблдоровим обличчям. Дамблдор не кліпнув і не глянув на Гаррі — він узагалі не поворухнувся. І це лише підтверджувало здогад. Дамблдор його не ігнорував би. Гаррі опинився у спогадах і біля нього сидів не теперішній Дамблдор. Але навряд чи це було давно: Дамблдор був сивий і нічим не відрізнявся від теперішнього. Однак де ж це вони? І чого чекають усі ці чарівники?
Гаррі уважніше роззирнувся довкола. Зала, як він і думав, розглядаючи її згори, вочевидь, таки містилася під землею. Це був радше підвал. У ньому панувала гнітюча атмосфера. На стінах не висіло жодної картини чи прикраси. Не було нічого, крім лав, на яких пліч-о-пліч сиділи чарівники. Усі дивилися на крісло з ланцюгами.
Гаррі ще не встиг зробити про цю залу якихось висновків, коли почулися кроки. Двері в кутку підвалу відчинилися й увійшло троє чоловіків — чи принаймні один, у супроводі двох дементорів.
У Гаррі похололо в грудях. Високі, загорнуті в плащі з каптурами, в яких ховали свої обличчя, дементори повільно йшли до крісла в центрі зали, міцно тримаючи чоловіка за зап'ястя своїми мертвотними, мовби гнилими, руками. Чоловік, здавалося, от-от знепритомніє — і Гаррі не зміг би йому за це дорікнути... Він знав, що тут, у спогадах, дементори йогоне зачеплять, проте дуже добре пам'ятав їхню могутність, щоб почуватися спокійно. Глядачі аж сахнулися, коли дементори посадили чоловіка в крісло і вийшли з зали. Двері за ними з грюкотом зачинилися.
Гаррі глянув на чоловіка в кріслі. То був Каркароф.
На відміну від Дамблдора, Каркароф здавався набагато молодшим; він мав чорне волосся й бороду. Плечі вкривала не срібляста хутряна пелерина, а тонка й пошарпана мантія. Він тремтів. Ланцюги на бильцях раптом блиснули золотом і обвили його руки, приковуючи до крісла.
— Ігор Каркароф, — пролунав зліва від Гаррі різкий голос. Гаррі озирнувся й побачив містера Кравча, що звівся на ноги. Волосся в Кравча було темне, обличчя — ще не густо вкрите зморшками. Він мав сильний і здоровий вигляд.
— Вас доставили з Азкабану, щоб ви дали свідчення Міністерству магії. Ви сповістили нам, нібито маєте важливу інформацію.
Міцно прикутий до крісла, Каркароф, наскільки міг, випростався.
— Маю, пане, — підтвердив він. Гаррі впізнав у його переляканому голосі знайому улесливу нотку. — Я прагну бути корисним для міністерства. Хочу допомогти. Я... Я знаю, що міністерство намагається виловити останніх прибічників Темного Лорда. Я з усієї сили бажаю посприяти, чим тільки зможу..
Лавками прокотився гул. Деякі чарівники й чарівниці оглядали Каркарофа з зацікавленням, інші — з відвертою недовірою. І тоді з другого боку від Дамблдора долинуло знайоме гарчання: