Ролінґ Джоан К.. Гаррі Поттер і келих вогню

   Гаррі глянув на слово "Левом", а тоді подивився на малесеньку сову, що виконувала фігури вищого пілотажу навколо абажура на стелі. Кого-кого, а лева вона нагадувала якнайменше. Може, він не розібрав Ронів почерк. Почав читати далі:

   Ми приїдемо по тебе, подобається це маґлам чи ні, бо не можна, щоб ти пропустив Кубок світу. Але мама й тато вважають, що краще буде хоч для вигляду попросити в них дозволу. Якщо вони погодяться, негайно пришли нам відповідь Левом, і ми заберемо тебе в неділю о п'ятій дня. Якщо ж ні, негайно висилай нам Лева, і ми все одно заберемо тебе в неділю о п'ятій.
   Сьогодні приїде Герміона. Персі вже працює у Відділі міжнародної магічної співпраці. Як будеш у нас, не згадуй про інші країни, бо він тебе замучить нудними балачками.

До скорої зустрічі — Рон.

   — Та заспокойся! — вигукнув Гаррі, коли сова-крихітка з шаленим криком пролетіла над самісінькою його головою. Вона, мабуть, пишалася, що спромоглася доставити листа потрібній особі.
   — Лети сюди, треба буде віднести мою відповідь!
   Сова перепурхнула на Гедвіжину клітку. Гедвіґа холодно зиркнула на неї, мовби хотіла сказати: "Ану спробуй, підлети ближче".
   Гаррі схопив своє орлине перо, витяг чистий аркуш пергаменту і написав:

   Роне, все гаразд, маґли кажуть, що я можу їхати. До зустрічі завтра о п'ятій. Не можу вже дочекатися.

Гаррі.

   Він склав цю записку в кілька разів, а тоді з превеликими труднощами спромігся прив'язати її до манюсінької ніжки сови, що аж підстрибувала від збудження. Ледве встиг прив'язати, як сова зірвалася в повітря, стрілою шугнула у вікно і зникла з очей.
   Гаррі обернувся до Гедвіґи:
   — Готова до довгого перельоту?
   Гедвіґа з гідністю ухнула.
   — Віднесеш оце Сіріусові? — поцікавився він, беручи в руки листа. — Тільки зачекай... зараз допишу.
   Він знову розгорнув пергамент і поспіхом додав постскриптум.

   P.S. Якщо захочеш зі мною зв'язатися, я до кінця літа буду в мого друга Рона Візлі. Його тато дістав нам квитки на Кубок світу з квідичу!

   Згорнув листа і прив'язав його Гедвізі до ноги. Вона при цьому була незвично спокійна, ніби вирішила продемонструвати, як має поводитися справжня поштова сова.
   — Коли повернешся, я вже буду в Рона, — сказав їй Гаррі.
   Сова доброзичливо вщипнула його за пальця, розгорнула з м'яким шелестінням свої величезні крила й вилетіла з відчиненого вікна.
   Гаррі дивився, доки вона не зникла з очей, а тоді заповз під ліжко, підняв паркетину й витяг великий шматок торта, що залишився з дня народження. Сів на підлозі й почав його їсти, насолоджуючись щастям, що його переповнювало.
   Він наминав торт, тоді як Дадлі не їв нічого, крім грейпфрута. Був погожий літній день, завтра він залишить Прівіт-драйв, його шрам більше не болів, а незабаром він побачить Кубок світу з квідичу. Тієї миті він забув про всі свої тривоги — навіть про Лорда Волдеморта.

— РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ —
Знову в "Барлозі"

   О дванадцятій годині наступного дня Гарріна валіза була вже заповнена необхідними шкільними речами і найдорожчими його скарбами — плащем-невидимкою, успадкованим від батька, мітлою, подарованою Сіріусом, та зачарованою картою Гоґвортсу, що її торік передали йому Фред і Джордж Візлі. Він забрав усі харчі зі схованки під паркетиною, зазирнув у кожний закуток своєї кімнати, щоб не забути якоїсь книги заклинань або пера, і зняв зі стіни таблицю, з якої щовечора викреслював дні, що залишалися до першого вересня, до повернення у Гоґвортс.
   Атмосфера в будинку номер чотири на Прівіт-драйв була вкрай напружена. Знаючи, що до їхнього будинку має прибути ціла зграя чаклунів, Дурслі стали нервові й дратівливі. Дядько Вернон відверто занепокоївся, коли Гаррі повідомив йому, що завтра о п'ятій годині прибудуть Візлі.
   — Сподіваюся, вони вберуться по-людському, — відразу гаркнув дядько. — Я вже бачив, які ви натягаєте на себе лахи. Нехай одягнуться нормально і пристойно, отак-от.
   У Гаррі з'явилося лихе передчуття. Він дуже зрідка бачив, щоб містер і місіс Візлі вдягалися хоч у щось, на думку Дурслів, "нормальне". Їхні діти на канікулах часом ще носили якісь маґлівські речі, а от містер і місіс Візлі зазвичай одягалися в довгі поношені мантії. Гаррі не турбувало, що про них подумають сусіди, але він боявся, що Дурслі зустрінуть Візлів украй нечемно, якщо їхній вигляд співпаде з найгіршими дурслівськими уявленнями про чаклунів.
   Дядько Вернон одягнув свій найкращий костюм. Це можна було б розцінити як свідчення гостинності, але Гаррі знав, що дядько Вернон хоче своїм виглядом справити на гостей грізне враження. Дадлі, натомість, здавався якимось дрібнішим, ніж завжди. Причиною цього була аж ніяк не дієта, а страх. Остання зустріч Дадлі з дорослим чарівником закінчилася тим, що в нього нижче спини з'явився закручений свинячий хвостик, і тітці Петунії з дядьком Верноном довелося звертатися в одну платну лондонську лікарню, де хвостика видалили. Тож не дивно, що Дадлі час від часу нервово мацав себе ззаду за штани, а з кімнати до кімнати ходив боком, щоб знову не підставити ворогові ту саму мішень.
   Обід минав майже в цілковитому мовчанні. Дадлі навіть не скаржився на меню (сир з тертою селерою). Тітка Петунія взагалі не торкалася їжі. Вона склала на грудях руки, стулила вуста і ніби проковтнула язика, ледве стримуючись, щоб не вибухнути лютою тирадою на адресу Гаррі.
   — Вони, звісно ж, приїдуть на машині? — гарикнув через увесь стіл дядько Вернон.
   — Е-е, — завагався Гаррі.
   Він про це й не подумав. Яким чином заберуть його звідси Візлі? Вони вже не мають машини. Старий "Форд-Англія", яким вони колись володіли, здичавів і блукає тепер десь у нетрях Забороненого лісу в Гоґвортсі. Але торік містер Візлі замовляв машину з Міністерства магії. Може, він так само вчинить і сьогодні?
   — Думаю, що так, — сказав нарешті Гаррі.
   Дядько Вернон пирхнув у свої вуса. Зазвичай він мав би запитати, на якій машині їздить містер Візлі. Дядько Вернон завжди оцінював людей за розміром і вартістю їхніх машин. Але Гаррі сумнівався, що дядько Вернон заповажав би містера Візлі, навіть, якби той приїхав на "Феррарі".
   По обіді Гаррі сидів у своїй кімнаті. Він не міг дивитися, як тітка Петунія щокілька секунд визирає з-за тюлевих фіранок, ніби по радіо оголосили про втечу з зоопарку носорога. За чверть п'ята Гаррі нарешті зійшов сходами у вітальню.
   Тітка Петунія машинально поправляла подушки на дивані. Дядько Вернон вдавав, що читає газету, але його очі навіть не рухалися. Гаррі не сумнівався, що насправді дядько чимдуж прислухається, чи не під'їжджає до них якась машина. Дадлі зіщулився в кріслі, міцно обхопивши поросячими руками задок. Не в змозі витримати цю напругу, Гаррі вийшов з вітальні, сів на сходах у коридорі і втупився в годинник. Серце в нього калатало від хвилювання.
   І ось настала, а тоді й минула п'ята година. Обливаючись потом у своєму костюмі, дядько Вернон відчинив вхідні двері, визирнув на вулицю, а тоді глянув на Гаррі.
   — Вони запізнюються! — гаркнув він йому.
   — Знаю, — буркнув Гаррі. — Може... е-е... дороги забиті абощо.
   Десять по п'ятій... чверть по п'ятій... Гаррі уже й сам почав непокоїтися. О пів на шосту він почув, як дядько Вернон і тітка Петунія приглушено перемовляються у вітальні.
   — Яка неповага.
   — Ми ж могли мати якісь справи.
   — Може, вони гадають, що як запізняться, то їх запросять на вечерю?
   — Не дочекаються, — гримнув дядько Вернон, а тоді встав і почав крокувати по вітальні туди-сюди. — Нехай забирають хлопця і їдуть, нам нема про що говорити. Якщо вони взагалі приїдуть. Може, переплутали день. Мушу сказати, що такі, як вони, ніколи не вирізнялися пунктуальністю. Хіба що вони їдуть якоюсь тарадайкою, яка ламаєть... А-А-А-А-А-А-А-А-А-Й-Й-Й!
   Гаррі аж підскочив. Було чути, як перелякані Дурслі кинулися до дверей вітальні. Наступної миті в коридорі з'явився нажаханий Дадлі.
   — Що сталося? — запитав Гаррі. — Що таке?
   Але Дадлі, здавалося, втратив дар мови. І далі тримаючись за м'яке місце, він щодуху подріботів до кухні. Гаррі заскочив у вітальню.
   Голосні удари і шкряботіння долинали з забитого дошками дурслівського каміна, перед яким стояв увімкнений електрокамін.
   — Що це таке? — видушила з себе тітка Петунія. Позадкувавши, вона вперлася в стіну й перелякано дивилася на камін. — Верноне, що це?
   Та вже за мить усе з'ясувалося. Із закупореного каміна долинули голоси.
   — Ой! Фреде, не треба... вертайся, вертайся, це якась помилка... скажи Джорджеві, щоб не... Ой! Джордж, не треба, тут немає місця, мерщій повертайся й скажи Ронові...
   — Тату, може, нас почує Гаррі... може, він зуміє нас випустити...
   Було чути, як по дошках за електрокаміном щосили загупали кулаки.
   — Гаррі? Гаррі, ти нас чуєш?
   Дурслі підступили до Гаррі, мов двійко розлючених росомах.
   — Що це таке? — загарчав дядько Вернон. — Що діється?
   — Вони,.. вони спробували дістатися сюди з допомогою порошку флу — пояснив Гаррі, ледве стримуючись, щоб не зареготати. — Вони вміють подорожувати камінами... але ви забили камін дошками... стривайте...
   Він підійшов до каміна й крикнув крізь дошки.
   — Містере Візлі? Ви мене чуєте?
   Гупання стихло. Хтось зашипів у димоході: "Цсс!"
   — Містере Візлі, це Гаррі... камін забитий дошками. Ви не зможете сюди зайти.
   — А хай йому цей та той!.. — пролунав голос містера Візлі. — Якого біса вони забили камін?
   — Вони мають електричний камін, — пояснив Гаррі.
   — Справді? — схвильовано вигукнув містер Візлі. — Як ти сказав, еклектичний? Зі штепселем? Я мушу його побачити... дайте-но подумати... ой, Роне!
   Пролунав Ронів голос:
   — Чого це ви тут? Щось не те?..
   — Та ні, Роне, — саркастично озвався Фредів голос. — Ми просто вирішили тут посидіти.
   — Тут розкішне місце для відпочинку, — додав Джордж напруженим голосом — так, ніби його притисли до стіни.
   — Хлопці, хлопці... — завагався містер Візлі. — Я думаю, що нам робити... так... єдиний вихід... Гаррі, відійди.
   Гаррі позадкував до дивана.
   А от дядько Вернон рушив уперед.
   — Зачекайте! — заревів він у камін. — Що ви збираєтесь...
   БАБАХ!
   Електрокамін полетів через усю кімнату, бо вибухнув той камін, що був забитий дошками. У хмарі падаючих трісок та щебеню з'явилися містер Візлі, Фред, Джордж і Рон. Тітка Петунія верескнула й повалилася спиною на столик для кави. Дядько Вернон підхопив її при самій підлозі й безмовно втупився у Візлів, що всі були яскраво-руді, а Фред і Джордж ще й схожі між собою до найдрібнішого ластовиння.
   — Оце вже краще, — задихано проказав містер Візлі, обтрушуючи свою довгу зелену мантію і поправляючи окуляри. — А ви, мабуть, Гарріні тітка й дядько!
   Високий, худий і лисуватий містер Візлі рушив до дядька Вернона, простягаючи руку, але той позадкував на кілька кроків і поволік за собою тітку Петунію. Дядько Вернон цілковито втратив дар мови. Його новий костюм був присипаний білим порохом, що вкривав також його волосся й вуса, від чого здавалося, що він постарів років на тридцять.
   — Е-е... так... вибачте за це все, — промовив містер Візлі, опускаючи руку і зиркаючи через плече на знищений камін. — Це моя вина, я просто не подумав, що ми не зможемо сюди вийти. Я під'єднав ваш камін до мережі порошку флу, розумієте... тільки на один день, щоб забрати Гаррі. Маґлівські каміни, взагалі-то, не можна під'єднувати до мережі... але я маю доброго знайомого в комісії з питань застосування порошку флу, тож він мені все влаштував... Я все зроблю, як було, не журіться. Запалю вогонь, щоб відіслати хлопців, а тоді відремонтую камін і роз'явлюся...
   Гаррі не сумнівався, що Дурслі не зрозуміли жодного слова. Вони й далі очманіло дивилися на містера Візлі. Тітка Петунія, похитуючись, звелася на ноги й сховалася за дядьковою спиною.
   — Вітаю, Гаррі! — радісно вигукнув містер Візлі. — Зібрав уже валізу?
   — Вона нагорі, — усміхнувся у відповідь Гаррі.
   — Ми її візьмемо, — миттю озвався Фред. Він підморгнув Гаррі і вийшов з вітальні разом з Джорджем. Вони знали, де Гарріна кімната, бо колись серед ночі вже його звідти визволяли. Гаррі мав підозру, що Фред і Джордж сподівалися бодай на секунду побачити Дадлі. Вони багато про нього чули від Гаррі.
   — Ну, — змахнув руками містер Візлі, шукаючи слів, щоб порушити напружену тишу. — Дуже... дуже гарну маєте хату.
   Оскільки завжди бездоганно чиста вітальня була тепер засипана пилом і уламками цегли, то ці слова не надто улестили Дурслів. Обличчя в дядька Вернона знову побагряніло, а тітка Петунія стисла губи. Однак Дурслі були такі перелякані, що й досі не могли вимовити ні слова.
   Містер Візлі роззирнувся довкола. Він любив усе, пов'язане з маґлами. Гаррі бачив, що йому аж свербіло підійти й оглянути телевізор та відеомагнітофон.
   — Вони працюють на еклектиці? — зі знанням справи поцікавився він. — А, так, я ж бачу штепселі. Я збираю штепселі, — додав він, звертаючись до дядька Вернона. — А ще батарейки. Маю величезну колекцію батарейок. Моя дружина думає, що я божевільний, але то нічого.
   Дядько Вернон теж явно вважав містера Візлі божевільним. Він ступив крок праворуч, затуляючи тітку Петунію, ніби боявся, що містер Візлі раптом на них нападе.
   Зненацька в кімнаті знову з'явився Дадлі. Гаррі почув на сходах гупання своєї валізи і зрозумів, що Дадлі втік з кухні, злякавшись цього шуму. Дадлі прокрався попід стіною, перелякано зиркаючи на містера Візлі, а тоді спробував заховатися за спинами матері й батька. Проте широкої спини дядька Вернона вистачало тільки на те, щоб затулити кістляву тітку Петунію, а от Дадлі зі своїми габаритами аж ніяк не міг там поміститися.
   — Гаррі, то це твій двоюрідний брат? — запитав містер Візлі, знову намагаючись зав'язати розмову.
   — Так, — підтвердив Гаррі, — це Дадлі.
   Вони з Роном обмінялися поглядами, а тоді хутко відвернулися один від одного. Їм нестерпно кортіло розреготатися на повний голос. Дадлі усе ще тримався за заднє місце, ніби боявся, що воно відпаде. А от містера Візлі дуже стурбувала чудернацька поведінка Дадлі. З тону його голосу Гаррі зрозумів, що містер Візлі вважає Дадлі не менш божевільним, ніж Дурслі вважали самого містера Візлі. От тільки він товстунчика не боявся, а радше йому співчував.
   — Гарно проводиш канікули, Дадлі? — спитав він лагідно.
   Дадлі заскімлив. Гаррі бачив, як він ще міцніше стис руками свою масивну сідницю.
   Фред і Джордж повернулись у вітальню з Гарріною валізою і враз... помітили Дадлі. На їхніх обличчях розпливлися однакові капосні посмішки.
   — Ну що ж, — мовив містер Візлі. — Час рушати.
   Він підтягнув рукави мантії і витяг чарівну паличку. Гаррі побачив, як Дурслі притислися до стіни.
   — Інсендіо! — вигукнув містер Візлі, скерувавши чарівну паличку на пролом у стіні за собою.
   В каміні відразу спалахнув вогонь. Він весело потріскував, ніби горів там не одну годину. Містер Візлі витяг з кишені невеличку торбинку, розв'язав, узяв з неї жменьку порошку і жбурнув його в полум'я. Від цього воно стало смарагдово-зеленим і розгорілося з новою силою.
   — Давай, Фреде, — звелів містер Візлі.
   — Іду, — сказав Фред. — Ой, ні... хвилиночку..
   З Фредової кишені випала торбинка з цукерками. Великі, товсті іриски в барвистих обгортках розлетілися по всій кімнаті.
   Фред почав поспіхом їх збирати, запихаючи в кишеню, а тоді бадьоро помахав рукою Дурслям і ступив прямо в полум'я, вигукнувши "Барліг!" Тітка Петунія здригнулася й зойкнула. Щось свиснуло, і Фред зник.
   — Зараз ти, Джордже, — розпорядився містер Візлі, — разом з валізою.
   Гаррі допоміг Джорджеві затягти валізу в полум'я й перевернути її на бік, щоб легше було втримати. Джордж вигукнув "Барліг!" і теж зі свистом щез.
   — Роне, ти наступний, — сказав містер Візлі.
   — Бувайте, — весело попрощався Рон з Дурслями. Він широко всміхнувся Гаррі, ступив у полум'я, крикнув "Барліг!" і зник.
   Тепер залишилися тільки Гаррі та містер Візлі.
   — Ну... то прощавайте, — сказав Дурслям Гаррі.
   Вони нічого не відповіли. Гаррі рушив до вогню і вже переступав через край каміна, коли містер Візлі схопив його за плече.
   — Гаррі з вами попрощався, — мовив він. — Чи ви не чули?
   — Нічого страшного, — сказав Гаррі до містера Візлі. — Якщо чесно, то мені все одно...
   Але містер Візлі не забирав руки з Гарріного плеча.
   — Ви ж не побачите свого племінника аж до наступного літа, — обурено звернувся він до дядька Вернона. — Невже ви не хочете попрощатися?
   Обличчя дядька Вернона люто скривилося. Думка, що його повчає чоловік, який щойно розвалив півстіни його вітальні, завдавала йому невимовних мук.
   Проте містер Візлі тримав у руці чарівну паличку, і крихітні очиці дядька Вернона зиркнули на неї, перш ніж він силувано видушив: "До побачення".
   — Бувайте, — відповів Гаррі, стаючи однією ногою в зелене полум'я, яке приємно дихало теплом.
   Та тієї миті за його спиною пролунав жахливий здушений стогін, а потім заверещала тітка Петунія.
   Гаррі озирнувся. Дадлі вже не ховався за спинами батьків. Він стояв рачки біля столика для кави, душився й випльовував з себе якусь довгу фіолетову слизьку штуку, що стирчала йому з рота. Ще за секунду ошелешений Гаррі зрозумів, що довга штука — то Дадлів язик, а на підлозі біля нього лежала барвиста обгортка з іриски.
   Тітка Петунія кинулася до Дадлі, схопилася за кінець розпухлого язика і спробувала видерти його з рота. Не дивно, що Дадлі заверещав і заплювався ще більше, намагаючись її відштовхнути. Дядько Вернон ревів і розмахував руками, а містер Візлі теж мусив закричати — щоб його почули.
   — Не бійтеся, я йому допоможу! — заволав він і кинувся до Дадлі, націливши на нього чарівну паличку. Однак тітка Петунія заверещала ще несамовитіше і впала на Дадлі, затуляючи його від містера Візлі.
   — Ні, справді! — вигукнув у відчаї містер Візлі. — Це проста процедура... то була іриска... мій син Фред... він такий жартівник... це просте заклинаннярозбухання... принаймні я так гадаю... прошу вас, я все виправлю...
   Та Дурслі не лише не заспокоїлися, а ще дужче запанікували. Тітка Петунія істерично ридала, смикаючи Дадлі за язика, ніби вирішила його вирвати. Дадлі задихався, не витримуючи подвійного тиску матері та власного язика. А дядько Вернон, цілком утративши глузд, ухопив порцелянову фігурку, що стояла на серванті, і щосили жбурнув її в містера Візлі. Той пригнувся, і фігурка розлетілася на друзки у знищеному каміні.
   — Та ну що ви! — сердито вигукнув містер Візлі, змахнувши чарівною паличкою. — Я ж хочу допомогти!
   Ревучи, мов поранений гіпопотам, дядько Вернон схопив іще якусь фігурку.
   — Гаррі, тікай! Тікай! — закричав містер Візлі, цілячись чарівною паличкою в дядька Вернона. — Я тут усе владнаю!
   Гаррі не хотів пропускати такого кумедного видовища, але кинута дядьком Верноном фігурка просвистіла поруч з його лівим вухом, тож він вирішив, що краще не заважати містерові Візлі.
   Він ступив у вогонь, роззирнувся й вигукнув "Барліг!". Гаррі ще встиг помітити, як містер Візлі своєю чарівною паличкою вирвав у дядька Вернона з рук третю фігурку, як тітка Петунія верещала, лежачи зверху на Дадлі, язик якого звивався великим слизьким пітоном. Наступної миті Гаррі дуже швидко закрутило, й вітальня Дурслів зникла з очей у вирі смарагдового полум'я.

— РОЗДІЛ П'ЯТИЙ —
"Відьмацькі витівки Візлів"

   Гаррі кружляв дедалі швидше, притискаючи лікті до боків. Навколо миготіли розмиті обриси камінів, а тоді його почало нудити й він заплющив очі. Коли ж відчув, що рух сповільнюється, вчасно виставив уперед руки, щоб не гепнутись обличчям на підлогу, вилітаючи з каміна на кухню Візлів.
   — То він її зжер? — нетерпляче спитав Фред, допомагаючи Гаррі звестися на ноги.
   — Так, — відповів Гаррі. — А що то було?
   — Іриска-язикодризка, — весело пояснив Фред. — Це ми з Джорджем винайшли й ціле літо шукали, на кому б її випробувати...
   Невеличка кухня вибухла реготом. Гаррі озирнувся й побачив, що Рон і Джордж сиділи за чистим дерев'яним столом разом з двома рудими юнаками, котрих Гаррі ніколи раніше не бачив, хоч одразу здогадався, хто це мав бути: Білл і Чарлі, двоє найстарших Ронових братів.
   — Здоров був, Гаррі, — сказав один з них, усміхаючись і подаючи велику руку. Гаррі її потис, відчуваючи під пальцями мозолі й пухирі. Схоже, це був Чарлі, що працював у Румунії з драконами. Чарлі був схожий на своїх братів-близнюків, але нижчий і кремезніший за Персі й Рона, що були довготелесі й худі. Чарлі мав широке доброзичливе обличчя, обвітрене й так рясно вкрите ластовинням, що здавалося засмаглим. Руки мав м'язисті, а на одній красувався великий лискучий опік.
   Усміхнений Білл звівся на ноги й теж потис Гаррі руку. Білл його дуже здивував. Гаррі знав, що той працює в чаклунському банку "Ґрінґотс", а в Гоґвортсі був старостою школи, тож завжди уявляв Білла схожим на його молодшого брата Персі — шанувальником усіляких правил та любителем усіх повчати. А виявилось, що Білл — як би це краще сказати — класний. Він був високий на зріст і мав довге волосся, зв'язане на потилиці у хвостик. У вусі мав сережку, з якої звисало щось схоже на ікло. Його одяг не здався б недоречним на будь-якому рок-концерті, хоч Гаррі помітив, що черевики в нього були виготовлені не зі звичайної, а з драконячої шкіри.
   Не встиг ніхто промовити й слова, як щось легенько ляснуло, і біля Джорджа прямо з повітря виник містер Візлі. Гаррі ще не бачив його таким сердитим.
   — Фреде, це було не смішно! — закричав він. — Що ти дав тому хлопцеві-маґлу?
   — Нічого я йому не давав, — відповів Фред, капосно вишкірившись. — Само з рук випало... він сам винен, що зжер, я ж йому нічого не пропонував.
   — Не випало! Ти впустив навмисне! — заревів містер Візлі. — Ти знав, що він з'їсть, знав, що він на дієті...
   — Дуже виріс у нього язик? — нетерпляче спитав Джордж.
   — На півтора метра, поки батьки дозволили мені його зменшити!
   Гаррі й брати Візлі знову зареготали.
   — Це не смішно! — закричав містер Візлі. — Така поведінка завдає серйозної шкоди взаєминам між чарівниками й маґлами! Я все життя боровся з поганим ставленням до маґлів, а мої власні сини...
   — Ми це йому дали не тому, що він маґл! — обурився Фред.
   — А тому, що він велика паскудна свиня, — додав Джордж. — Правда, Гаррі?
   — Так, містере Візлі, — чесно зізнався Гаррі.
   — Не в цьому суть! — лютував містер Візлі. — Ось я ще матері розповім...
   — Що саме? — пролунав раптом голос.
   До кухні увійшла місіс Візлі. То була низенька й пухкенька жіночка з дуже добрим обличчям, хоч у ту мить її очі підозріло звузилися.
   — О, любий Гаррі, здоров був! — помітила вона його і всміхнулася. Тоді знову зиркнула на чоловіка. — То що ти маєш розповісти, Артуре?
   Містер Візлі завагався. Гаррі бачив, що, хоч він і сердився на Фреда й Джорджа, однак розповідати місіс Візлі про те, що сталося, не збирався. Запанувала тиша, й містер Візлі розгублено глянув на дружину. І тут у дверях за спиною місіс Візлі з'явилися дві дівчини. Одна, з густим капітановим волоссям і величенькими передніми зубами, була приятелька Гаррі й Рона — Герміона Ґрейнджер. Друга, низенька й руда — молодша Ронова сестра Джіні. Вони обидві всміхнулися Гаррі, який також відповів їм усмішкою. Джіні відразу зашарілася. Гаррі був їй небайдужий ще відтоді, як уперше завітав до них у "Барліг".
   — Що ти маєш розповісти, Артуре? — грізним тоном перепитала місіс Візлі.
   — Нічого особливого, Молі, — промимрив містер Візлі, — просто Фред і Джордж... але я вже з ними поговорив...
   — Що вони вичворили тепер? — занепокоїлася місіс Візлі. — Якщо це якось пов'язане з "Відьмацькими витівками Візлів"...
   — Рон, може, покажеш Гаррі, де він буде спати? — спитала від дверей Герміона.
   — Та він уже знає, — відповів Рон. — У моїй кімнаті, там, де й торік...
   — Ми всі можемо вже йти, — багатозначно додала Герміона.
   — Ага, — дійшло, нарешті, до Рона. — Звичайно.
   — То ми теж підемо, — зрадів було Джордж...
   — Нікуди ви не підете! — гарикнула місіс Візлі.
   Гаррі з Роном вислизнули з кухні і разом з дівчатами майнули вузеньким коридорчиком до хитких сходів, що зиґзаґом здіймалися на верхні поверхи.
   — Що то за "Відьмацькі витівки Візлів"? — поцікавився дорогою Гаррі.
   Засміялися всі, крім Герміони.
   — Коли мама прибирала в кімнаті Фреда й Джорджа, то знайшла там цілий стос бланків замовлень, — спокійно пояснив Рон. — Довжелезні списки цін на винайдені ними речі. Різні жарти, знаєш. Фальшиві чарівні палички й цукерки з усілякими фокусами. Багато всього різного. Класно, я навіть не знав, що вони стільки понавигадували...
   — Ми чули, як у їхній кімнаті весь час щось вибухає, але не думали, що вони там щось виготовляють, — додала Джіні, — ми вважали, що вони просто мліють від бабахкання.
   — Щоправда, більшість... та всі ті штуки, якщо чесно... були трохи небезпечні, — вів далі Рон, — а вони, знаєш, збиралися продавати їх у Гоґвортсі, щоб заробити трохи грошенят. І мама почала біситися. Заборонила їм те все виготовляти і попалила всі бланки замовлень... вона й так уже була на них зла. Вони отримали менше СОВ, ніж вона сподівалася.