Ролінґ Джоан К.. Гаррі Поттер і орден Фенікса

   — Це Едґар Боунз... брат Амелії Боунз, його також знищили разом з родиною, видатний був чаклун... Стержис Подмор, дивись, який він тут молодий... Кередок Дірборн, зник через півроку, ми так і не знайшли його тіла... Геґрід, звісно, не змінився... Елфаєс Додж, його ти теж зустрічав; я й забув, що він носив того ідіотського капелюха... Ґідеон Превет... Щоб убити його та його брата Фабіана — геройські були хлопці — смертежерам довелося напасти вп'ятьох... розходьтеся, розходьтеся...
   Маленькі постаті на фотографії почали штовхатися, і на перший план вийшли ті, що ховалися далеко позаду.
   — Це Дамблдорів брат Еберфорс, я його тоді бачив уперше й востаннє, химерний чолов'яга... це Дорка Медоуз, Волдеморт убив її власноручно... Сіріус, тоді він іще мав коротку стрижку... і... ось, думаю, тобі це буде цікаво!
   Серце в Гаррі закалатало. Йому всміхалися мама й тато, що сиділи коло низенького чоловіка з водянистими очима, в якому Гаррі відразу впізнав Червохвоста, того, що зрадив його батьків, коли виказав Волдемортові місце їхнього перебування і цим прискорив їхню смерть.
   — Ну, як? — спитав Муді.
   Гаррі подивився на вкрите глибокими шрамами рябе обличчя Муді. Той був переконаний, що приніс Гаррі невимовну насолоду.
   — Цікаво, — через силу всміхнувся Гаррі. — Е-е... слухайте, я згадав, я ж іще не запакував...
   На щастя, йому не довелося вигадувати, що саме він не встиг запакувати, бо Сіріус якраз поцікавився: "Що там У тебе, Дикозоре?" — і Муді повернувся до нього. Гаррі перейшов через кухню, прослизнув у двері і кинувся нагору, не чекаючи, доки його покличуть назад.
   Він не розумів, чому це так його приголомшило, адже він уже бачив фотографії батьків, знав Червохвоста... може, тому, що це виринуло так несподівано, коли він був зовсім не готовий... "Кому б таке сподобалося?" — сердито подумав він.
   Та ще усі ці щасливі обличчя довкола них... Бенджі Фенвик, від якого знайшли тільки шматочки, і Ґідеон Превет, що помер як герой, і Лонґботоми, котрих тортурами довели до божевілля... Всі радісно махають руками на знімку, що зафіксував їх навіки-віків, не знаючи, що вони вже приречені... ну, може, Дикозорові все це й цікаво... але Гаррі ця фотографія вивела з рівноваги...
   Він навшпиньки проминув залу з ельфівськими головами, втішений, що знов опинився на самоті, та коли вже наближався до сходового майданчика, почув якісь звуки. У вітальні хтось плакав.
   — Агов? — покликав Гаррі.
   Ніхто не озвався, але й ридати не перестали. Він побіг, перестрибуючи по дві сходинки, перетнув сходовий майданчик і відчинив двері до вітальні.
   Жінка, стискаючи в руці чарівну паличку, притулилася до стіни і здригалася від ридань. На старому килимі у місячному сяйві лежав розпростертий і, судячи з усього, мертвий Рон.
   Гаррі раптом забракло повітря, кров у жилах застигла, він відчув, що провалюється кудись крізь підлогу — Рон мертвий, ні, не може бути...
   Але стривай... цього таки неможебути... Рон унизу...
   — Місіс Візлі? — погукав Гаррі.
   — Р—р—рідікулюс! — місіс Візлі, ридаючи, тремтячою рукою скерувала чарівну паличку на Ронове тіло.
   Лясь.
   Ронове тіло перетворилося на Біллове, що нерухомо лежало навзнак з широко розплющеними очима. Місіс Візлі заридала ще гіркіше.
   — Р—рідікулюс! — вигукнула вона крізь сльози.
   Лясь.
   Білла змінило тіло містера Візлі, чиї окуляри з'їхали набік, а обличчям, струменіла цівочка крові.
   — Ні! — застогнала місіс Візлі. — Ні... рідікулюс! Рідікулюс! РІДІКУЛЮС!
   Лясь. Мертві близнюки. Лясь. Мертвий Персі. Лясь. Мертвий Гаррі...
   — Місіс Візлі, вийдіть звідси! — крикнув Гаррі, вдивляючись у власне мертве тіло на підлозі. — Нехай хтось інший...
   — Що відбувається?
   До кімнати забіг Люпин, і зразу за ним Сіріус, трохи пізніше пришкутильгав Муді. Люпин перевів погляд з місіс Візлі на мертвого Гаррі на підлозі й одразу все збагнув. Він витяг чарівну паличку й вимовив твердо й чітко:
   — Рідікулюс!
   Гарріне тіло зникло, і над тим місцем, де воно щойно лежало, зависла в повітрі срібляста куля. Люпин іще раз змахнув чарівною паличкою, і куля розвіялась, мов дим.
   — Ох... ох... ох! — стогнала місіс Візлі, а тоді, затуливши лице руками, вибухла цілим морем сліз.
   — Молі, — рівним голосом звернувся Люпин, підходячи до неї, — Молі, не треба...
   За мить вона вже ридма ридала на Люпиновім плечі.
   — Молі, це ж тільки ховчик, — заспокійливо погладив він її по голові. — Просто дурний ховчик...
   — Я їх постійно бачу м-м-мертвими! — простогнала місіс Візлі у нього на плечі. — П-п-постійно! Н-н-навіть у снах...
   Сіріус дивився на килим, де щойно лежав ховчик, прикидаючись Гарріним тілом. Муді глянув на Гаррі, але той уникав його погляду. Мав химерне відчуття, що Дикозорове магічне око стежило за ним, відколи він вийшов з кухні.
   — Н-н-не кажіть Артурові, — схлипувала місіс Візлі, шалено тручи очі вилогами мантії. — Я н-н-не хочу, щоб він довідався... я така дурна...
   Люпин подав їй хустинку, й вона висякалася.
   — Гаррі, вибач. Що ти тепер про мене подумаєш? — простогнала вона тремтячим голосом. — Не змогла навіть ховчика вигнати...
   — Не кажіть дурниць, — зобразив усмішку Гаррі.
   — Мені просто т-т-так страшно, — зізналася вона, а з її очей знову бризнули сльози. — Половина р-р-родини в Ордені, це б-б-буде диво, якщо ми всі вціліємо... а П-п-персі з нами не розмовляє... а якщо станеться щ-щ-щось жахливе, а м-м-ми так і не помиримось? А якщо вб'ють нас з Артуром, хто б-б-буде опікуватися Роном і Дясіні?
   — Молі, та годі вже, — рішуче спинив її Люпин. — Це не те, що тоді. Орден краще підготовлений, у нас значна перевага, ми знаємо, що задумав Волдеморт...
   Місіс Візлі злякано зойкнула, почувши це ім'я.
   — Молі, та перестань, давно вже пора звикнути до його імені... послухай, я не можу обіцяти, що ніхто не постраждає, цього не пообіцяє ніхто, але ми зараз у набагато кращій ситуації. Ти тоді не була в Ордені, тобі важко зрозуміти. Тоді на кожного з наших припадало не менше двадцяти смертежерів, і вони виловлювали нас по одному...
   Гаррі знову згадав фотографію й сяючі обличчя батьків. Він знав, що Муді й далі за ним стежить.
   — Не переживай за Персі, — зненацька втрутився Сіріус. — Він іще змінить свою думку. Це лише питання часу, коли Волдеморт почне діяти відкрито. Тоді все міністерство благатиме, щоб ми їм пробачили. Хоч я не впевнений, що зможу пробачити, — гірко додав він.
   — А щодо того, хто опікуватиметься Роном і Джіні у разі вашої з Артуром смерті, — ледь-ледь усміхнувся Люпин, — невже ти гадаєш, що ми дамо їм померти з голоду?
   На обличчі місіс Візлі з'явилася непевна усмішка.
   — Я така дурна, — пробубоніла вона знову, витираючи очі.
   Але десять хвилин по тому, зачиняючи за собою двері до спальні, Гаррі не думав, що місіс Візлі дурна. Він і досі бачив своїх батьків, що всміхалися йому зі старої фотки, не здогадуючись, що їхнє життя, як і життя багатьох тих, що стояли поряд, наближалося до завершення. Картини, витворені ховчиком, що почергово зображав мертвим кожного члена родини місіс Візлі, блискавично миготіли перед його очима.
   Шрам на чолі несподівано запік, а в животі різко замлоїло.
   — Перестань, — рішуче сказав Гаррі, потираючи свій шрам, — і біль ущух.
   "Це перша ознака божевілля, коли починаєш розмовляти з власною головою", — пролунав підступний голос з порожньої картини на стіні.
   Гаррі не звернув на нього уваги. Він почувався дорослим, як ще ніколи досі, і йому здавалося неймовірним, що годину тому він іще переживав через якусь там крамничку жартів або через те, кому дістався значок старости.

— РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ —
Луна Лавґуд

   Уночі Гаррі спав неспокійно. У його снах то з'являлися, то зникали батьки, не кажучи при цьому ні слова. Місіс Візлі ридала над мертвим тілом Крічера під пильними поглядами Рона та Герміони, з коронами на головах, а потім Гаррі знову брів коридором, що закінчувався замкненими дверима. Коли він раптово прокинувся, йому поколювало в шрамі, а Рон уже був одягнений і намагався його розбудити.
   — Швидше вставай, бо мама вже заводиться, каже, що ми спізнимося на поїзд...
   В будинку панувала метушня. З того, що він почув, одягаючись з неймовірною швидкістю, Гаррі зрозумів, що Фред і Джордж зачаклували свої валізи, щоб ті самі полетіли донизу, і їх не треба було нести, але в результаті валізи збили з ніг Джіні, і та стрімголов прокотилася сходами два поверхи аж до коридору. Місіс Візлі і місіс Блек репетували як навіжені.
   — ...МОГЛИ її СЕРЙОЗНО ПОКАЛІЧИТИ, ВИ, ТЕЛЕПНІ!
   — ...БРУДНІ ПОКРУЧІ, ВИ ГАНЬБИТЕ МІЙ ОТЧИЙ ДІМ! До кімнати, саме тоді, як Гаррі взував кросівки, вбігла схвильована Герміона. На її плечі похитувалася Гедвіґа, а в руках звивався Криволапик.
   — Мама з татом щойно прислали назад Гедвіґу. — Сова послужливо злетіла вгору й усілася зверху на свою клітку. — Ти вже готовий?
   — Майже. З Джіні все гаразд? — поцікавився Гаррі, нап'ялюючи окуляри.
   — Місіс Візлі привела її до тями, — відповіла Герміона. — Але тепер Дикозор скаржиться, що нам не можна виходити, доки не з'явиться Стержис Подмор, бо інакше не вистачатиме одного охоронця.
   — Охоронця? — перепитав Гаррі. — Ми повинні їхати на Кінґс-Крос з охороною?
   — Типовинен їхати на Кінґс-Крос з охороною, — виправила його Герміона.
   — Навіщо? — роздратувався Гаррі. — Я думав, що Волдеморт зараз заліг на дно. Чи ти хочеш сказати, що він раптом нападе на мене з-за сміттєвого бачка?
   — Не знаю, просто так каже Дикозор, — неуважно відповіла Герміона, зиркаючи на годинник, — але якщо ми зараз не вирушимо, то вже напевно пропустимо поїзд...
   — МОЖЕ, ВИ ВСІ НАРЕШТІ-ТАКИ СПУСТИТЕСЯ ДОНИЗУ! — заволала місіс Візлі, і Герміона, підстрибнувши, мов ошпарена вибігла з кімнати. Гаррі схопив Гедвіґу, безцеремонно запхнув її у клітку й поспішив за Герміоною, волочачи валізу.
   Портрет місіс Блек з люті аж вив, але ніхто й не намагався затулити його портьєрами, бо галас у коридорі все одно не дав би їй заснути.
   — Гаррі, підеш зі мною й Тонкс, — гаркнула місіс Візлі, перекрикуючи безперервне верещання: "БРУДНОКРОВЦІ! ПОГАНЬ! ПОРОДЖЕННЯ НЕЧИСТІ!" — Валізу й сову залиш, про багаж подбає Аластор... О Господи, Сіріусе, Дамблдор же сказав тобі "ні"!
   Біля Гаррі, що перелазив через численні валізи, добираючись до місіс Візлі, з'явився схожий на ведмедя чорний пес.
   — Чесне слово... — У голосі місіс Візлі чувся розпач. — Що ж, роби як знаєш!
   Вона рвучко відчинила вхідні двері й вийшла під лагідне вересневе сонце. Гаррі й пес пішли за нею. Двері зачинилися за їхніми спинами, й верески місіс Блек одразу стихли.
   — А де Тонкс? — поцікавився Гаррі, коли вони зійшли кам'яними сходами будинку номер дванадцять, який зник, Щойно вони ступили за поріг.
   — Вона чекає нас трохи далі, — сухо відказала місіс Візлі, намагаючись не дивитися на чорного пса, що підстрибом біг коло Гаррі.
   На розі їх привітала якась старенька. Вона мала сиве волосся з дрібними кучериками та пурпурового капелюха у формі пиріжка.
   — Здоров був, Гаррі! — підморгнула вона йому. — Треба поспішити, Молі, — додала бабця, зиркаючи на годинник.
   — Та знаю, знаю,— простогнала місіс Візлі, прискорюючи кроки, — але Дикозор хотів чекати Стержиса... якби ж то Артур знову організував нам машини з міністерства... але Фадж тепер не позичить йому й порожньої чорнильниці... і як ті маґли витримують подорожі без чарів...
   А от великий чорний пес радісно гавкав і стрибав навколо них, ганяючись за голубами і за власним хвостом. Гаррі не міг стримати сміху. Сіріус дуже довго не виходив з будинку. Місіс Візлі стисла вуста майже так, як тітка Петунія.
   Пішки вони дійшли до вокзалу Кінґс-Крос за двадцять хвилин, і за цей час не сталося нічого вартого уваги, хіба що Сіріус на втіху Гаррі налякав одного-двох котів. На самому вокзалі вони затрималися, ніби випадково, біля перегородки між дев'ятою та десятою платформами, пересвідчилися, що все спокійно, а тоді по черзі сперлися на перегородку й легко пройшли крізь неї на платформу дев'ять і три чверті. Там уже стояв "Гоґвортський експрес", випльовуючи пару впереміш із сажею на платформу, заповнену учнями та їхніми родинами. Гаррі вдихнув знайомий запах і відчув, як поліпшується настрій... Нарешті він повертався...
   — Сподіваюся, ніхто не спізниться, — стривожено мовила місіс Візлі, озираючись на ковану залізну арку, що дугою нависала над платформою і крізь яку заходили новоприбулі.
   — Класний пес, Гаррі! — гукнув йому високий хлопець з копицею дрібних кісок.
   — Дякую, Лі, — усміхнувся Гаррі, а Сіріус несамовито замахав хвостом.
   — Ох, нарешті, — полегшено зітхнула місіс Візлі, — ось і Аластор з багажем, дивіться...
   Муді низько натяг на свої різнокаліберні очі кепку носильника і шкутильгав крізь арку, штовхаючи візок з валізами.
   — Усе гаразд, — пробурмотів він місіс Візлі і Тонкс, — Нам, начебто, ніхто не сів на хвіст...
   Ще за кілька секунд на платформі з'явився містер Візлі з Роном та Герміоною. Вони майже розвантажили Дикозорів візок з багажем, коли прибули Фред, Джордж та Джіні з Люпином.
   — Мали якісь проблеми? — прохрипів Муді.
   — Жодних, — відповів Люпин.
   — Я все ж повідомлю Дамблдорові про Стержиса, — пообіцяв Муді, — це вже вдруге на цьому тижні він не з'являється. Стає такий самий ненадійний, як і Манданґус.
   — Що ж, бережіть себе, — потис усім долоні Люпин. Останнім він попрощався з Гаррі й поплескав його по плечу. — Ти теж, Гаррі. Будь обережний.
   — Ніде не висовуйся і будь пильний, — потис Гарріну руку Муді. — І не забувайте всі — не пишіть нічого зайвого. Якщо в чомусь сумніваєтесь, то в листі краще про це взагалі не згадувати.
   — Я така рада, що з вами всіма познайомилася, — сказала Тонкс, пригортаючи до себе Герміону й Джіні. — Маю надію, що скоро побачимось.
   Пролунав останній свисток. Учні, що й досі були на платформі, поспішили у вагони.
   — Швидко, швидко, — розгублено бурмотіла місіс Візлі, обіймаючи всіх підряд. Гаррі попався їй двічі. — Пишіть... будьте чемні... якщо забули щось, то ми вам вишлемо... залазьте вже, залазьте, мерщій...
   Великий чорний пес раптом став на задні лапи, а передні поклав Гаррі на плечі, проте місіс Візлі підштовхнула Гаррі до дверей вагона й зашипіла: — Господи, Сіріусе, поводься як пес!
   — До зустрічі! — гукнув Гаррі у відчинене вікно, коли поїзд рушив з місця, а Рон, Герміона й Джіні махали руками з-за його спини. Постаті Тонкс, Люпина, Муді, містера й місіс Візлі швидко зменшилися, але чорний пес іще мчав наввипередки з поїздом, метляючи хвостом. Люди на платформі реготали, дивлячись, як він женеться за вагоном, але колія зробила вигин, і Сіріус зник з очей.
   — Йому не треба було приходити з нами, — стурбовано сказала Герміона.
   — Ой, не починай, — скривився Рон, — він, бідолаха, місяцями не бачив денного світла.
   — Годі базікати, — плеснув у долоні Фред. — Нам ще треба обговорити з Лі деякі справи. Бувайте, — і вони з Джорджем зникли в коридорі вагона.
   Поїзд набирав швидкості, за вікном пролітали будинки, і всі похитувалися разом з вагоном.
   — То що, пошукаємо собі купе? — запропонував Гаррі. Рон з Герміоною перезирнулися.
   — Е-е, — пробелькотів Рон.
   — Ми... ну... ми з Роном маємо їхати у вагоні для старост, — незграбно пояснила Герміона.
   Рон не дивився на Гаррі, його раптом страшенно зацікавили нігті власної лівої руки.
   — Он як, — буркнув Гаррі. — Ну що ж. Добре.
   — Не думаю, що ми повинні там сидіти всю поїздку, — почала виправдовуватися Герміона. — У наших листах було написано, що нам треба лише отримати інструкції від шкільних старост та ще трохи почергувати в коридорах.
   — Добре, — повторив Гаррі. — Ну, то... побачимось, мабуть, пізйіше.
   — Так, аякже, — погодився Рон, крадькома стурбовано зиркаючи на Гаррі. — Я не хочу туди йти, краще б я.., але ми повинні... тобто мені від цього ніякого кайфу, я ж не Персі, — зухвало додав він.
   — Знаю, що не Персі, — запевнив його Гаррі й усміхнувся. Та коли Герміона з Роном потягли свої валізи, Криволапика й клітку з Левконією в напрямку голови поїзда, Гаррі охопило дивне відчуття втрати. Він ще жодного разу не їздив на "Гоґвортському експресі" без Рона.
   — Ходімо, — підштовхнула його Джіні, — може, ще займемо для них місця.
   — Гаразд, — погодився Гаррі і вхопив однією рукою Гедвіжину клітку, а другою — ручку валізи. Вони попленталися коридором, зазираючи крізь скляні двері в переповнені купе. Гаррі не міг не помітити, що багато учнів зацікавлено зиркали на нього, а дехто штовхав сусідів і показував на Гаррі пальцем. Подібні ситуації повторилися і в наступних п'яти вагонах. Гаррі пригадав, як "Щоденний віщун" цілісіньке літо забивав баки своїм читачам історійками про його брехливість та намагання виділитися серед інших. Цікаво, мляво подумав він, чи всі ці учні, що перешіптуються й витріщаються на нього, повірили тим нісенітницям.
   В останньому вагоні вони зустріли Невіла Лонґботома — теж п'ятикласника з Ґрифіндору. Невілове кругле обличчя аж пашіло, так йому важко було тягти свою валізу і водночас утримувати однією рукою жабунчика Тревора, що відчайдушно пручався.
   — Здоров, Гаррі, — задихано привітався Невіл. — Привіт, Джіні... скрізь усе забито... не можу знайти собі місця...
   — Що ти таке кажеш? — здивувалася Джіні, протискаючись повз Невіла й зазираючи в купе за його спиною. — Тут є місця. Немає нікого, крім Лунатички Лавґуд...
   Невіл пробелькотів, що, мовляв, не хоче нікого турбувати.
   — Не будь дурний, — зареготала Джіні, — не бійся її. Вона відчинила двері й затягла в купе свою валізу. Гаррі з Невілом зайшли за нею.
   — Салют, Луна, — привіталася Джіні, — нічого, що ми займемо ці місця?
   Дівчина біля вікна підвела голову. Вона мала розпатлане й брудне біляве волосся до пояса, ледь помітні брови й вирячені очі, що надавали їй навіки здивованого вигляду. Гаррі одразу збагнув, чого Невіл не хотів заходити в це купе. Виразно відчувалося, що в цієї дівчини не всі вдома. Можливо, тому що вона заклала свою чарівну паличку за ліве вухо, чи тому що мала на собі намисто з корків від маслопива, чи тому Що читала журнал догори ногами. Вона зиркнула на Невіла, а тоді зупинила свій погляд на Гаррі й кивнула головою.
   — Дякую, — всміхнулася їй Джіні.
   Гаррі з Невілом запхнули всі три валізи та Гедвіжину клітку на багажну полицю й посідали. Луна розглядала їх поверх перевернутого догори дриґом журналу, що називався "Базікало". Дівчині, здається, не потрібно було кліпати очима, як усім нормальним людям. Погляд її прикипів до Гаррі, що сів навпроти неї, шкодуючи вже, що так учинив.
   — Луна, добре провела літо? — поцікавилася Джіні.
   — Так, — замріяно озвалася Луна, не відводячи очей від Гаррі. — Непогано. А ти— Гаррі Поттер, — додала раптом вона.
   — Я це вже знаю, — відповів Гаррі.
   Невіл захихотів. Луна глянула на нього своїми блідими очима.
   — А хто ти, я не знаю.
   — Ніхто, — миттю відказав Невіл.
   — Та не вигадуй, — втрутилася Джіні. — Невіл Лонґботом... Луна Лавґуд. Луна моя однокласниця, тільки з Рейвенклову.
   — Розумбезмежний— цескарбвеличезний, — майже проспівала Луна. А далі затулила лице своїм перевернутим журналом і замовкла.
   Гаррі з Невілом перезирнулися, здивовано піднявши брови. Джіні ледве стримувалася, щоб не захихотіти.
   Поїзд, туркочучи, набирав швидкість, і довкола вже не було жодних будівель. Погода того дня була дивно-мінлива. Однієї миті вагон заливало сонячне сяйво, а вже наступної — він проїжджав під грізними сірими хмарами.
   — Знаєш, що мені подарували на день народження? — запитав Невіл.
   — Ще одного Нагадайка? — пригадав Гаррі білу, мов мармур, кульку, що її Невілова бабуся прислала йому з надією поліпшити жахливу пам'ять онука.
   — Ні, — заперечив Невіл, — хоч він би мені й пригодився, бо старого Нагадайка я вже давно загубив... Ось подивися...
   Тією рукою, що не стискала Тревора, він понишпорив у своєму шкільному портфелі і витяг маленького кактусика в горщику. Кактус замість колючок був укритий якимись фурункулами.
   — Мімбулусмімблетонія, — гордо проголосив Невіл.
   Гаррі почав розглядати дивовижу. Вона легенько пульсувала і через те була зловісно схожа на якийсь хворий внутрішній орган.
   — Це дуже-дуже рідкісна штука, — аж сяяв Невіл. — Навіть не знаю, чи є щось таке у гоґвортській оранжереї. Не дочекаюся, щоб показати її професорці Спраут. Це мені дядько Елджі привіз з Ассирії. Цікаво, чи можна її розводити?
   Гаррі знав, що гербалогія — улюблений Невілів предмет, але не міг, хоч убий, зрозуміти, навіщо йому потрібна ця чахла рослинка.
   — А чи вона... е-е... щось робить? — поцікавився він.
   — Ще й як! — похвалився Невіл. — У неї дивовижний захисний механізм. На, потримай Тревора...
   Він поклав жабку Гаррі на коліна і вийняв з портфеля перо. Вирячені очі Луни Лавґуд знову визирнули з-за журналу, щоб бачити, що робить Невіл. Той підняв мімбулус мімблетоніюнарівень очей, знайшов, висолопивши язика, потрібне місце й різко штрикнув рослину гострячком пера.
   З кожнісінького її фурункула бризнула рідина — густими смердючими темно-зеленими цівками. Заляпало стелю, вікна й журнал Луни Лавґуд. Джіні ще якось устигла затулити обличчя долонями, проте, здавалося, мала на голові слизьку зелену шапочку, а ось Гаррі, що руками втримував Тревора, сидів тепер з обляпаним обличчям. Рідина смерділа гноєм.
   Невіл, забризканий з голови до пояса, потрусив головою, Щоб гидота трохи стекла з очей.
   — В-вибачте, — видихнув він, — я ще це не випробовував... не знав, що станеться аж таке... тільки не журіться, бо смердосік не отруйний, — додав він нервово, коли Гаррі виплюнув на підлогу ковток рідини.
   Саме тієї миті відчинилися двері купе.
   — Ой... здоров, Гаррі, — пролунав стурбований голос. — Е-е... Я, мабуть, невчасно?
   Гаррі протер окуляри вільною від Тревора рукою. З дверей до нього всміхалася дуже гарна дівчина з довгим і лискучим чорним волоссям. Чо Чанґ, ловець рейвенкловської квідичної команди.
   — Ой... привіт, — безпорадно буркнув Гаррі.
   — Е-е... — розгубилася Чо, — я просто хотіла привітатися... Бувайте.
   Почервонівши, вона зачинила двері й зникла. Гаррі відкинувся на спинку сидіння і застогнав. Він волів би, щоб Чо зустріла його в якійсь класній компанії, де всі до сліз реготали б з анекдоту, що він його розповів, а не тут, у товаристві Невіла та Лунатички Лавґуд, з жабою в руках і заляпаного смердосоком.
   — Не страшно, — підбадьорила їх Джіні. — Ми зараз легко почистимось. — Вона витягла чарівну паличку: — Брудозникс!
   Смердосік зник.
   — Вибачте, — ледь чутно повторив Невіл.
   Рон з Герміоною не приходили майже годину, вже навіть візок з їжею встигли провезти повз купе. Гаррі, Джіні і Невіл доїли гарбузові пиріжки і почали обмінюватися картками з шоколадних жабок, коли відчинилися двері купе і Рон з Герміоною, нарешті, з'явилися в супроводі Криволапика та Левконії, що пронизливо ухкала в клітці.
   — Я зголоднів як вовк, — сказав Рон, поставивши клітку з Левконією біля Гедвіґи, а тоді схопив шоколадну жабку й бухнувся на сидіння біля Гаррі. Розірвав обгортку, відгриз жабці голову і відкинувся назад, заплющивши очі, немовби мав страшенно виснажливий ранок.
   — Від кожного гуртожитку — по двоє старост-п'ятикласників, — роздратовано сіла на своє місце Герміона. — Дівчина й хлопець.
   — А вгадайте, хто староста Слизерину? — все ще не розплющував очей Рон.
   — Мелфой, — одразу здогадався Гаррі, певний, що підтвердяться його найгірші побоювання.
   — Звичайно, — з гіркотою підтвердив Рон, запхав у рот решту жабки і потягнувся по іншу.
   — І ще ця жирна короваПенсі Паркінсон, — обурилася Герміона. — Яка з неї старостиня? Вона ж тупіша за контуженого троля!
   — А в Гафелпафі хто? — поцікавився Гаррі.
   — Ерні Макмілан та Анна Ебот, — проплямкав Рон.
   — А з Рейвенклову Ентоні Ґольдштейн та Падма Патіл, — додала Герміона.
   — Ти приходив з Падмою Патіл на святковий бал, — пролунав невиразний голос.
   Усі озирнулися на Луну Лавґуд, що, не кліпаючи, дивилася на Рона поверх журналу "Базікало". Рон ледь не вдавився, ковтаючи жабку.
   — Знаю, що приходив, — здивовано погодився він.
   — Вона була не дуже задоволена, — повідомила Луна. — Думає, що ти погано поводився, бо не хотів потанцювати. А мені, мабуть, було б однаково, — замислено додала вона, — бо я не дуже люблю танці.
   Вона знову сховалася за "Базікалом".
   Рон якийсь час дивився, роззявивши рота, на обкладинку журналу, а тоді глянув на Джіні, чекаючи якихось пояснень. Та Джіні затуляла долонями рота, щоб не розреготатися. Рон очманіло похитав головою і зиркнув на годинника.
   — Нам же треба періодично перевіряти коридори, — сказав він Гаррі й Невілу, — ми можемо й покарання призначати, якщо хтось порушить правила поведінки; Хотів би я Упіймати на чомусь Креба з Ґойлом...
   — Роне, не можна зловживати посадою! — застерегла Герміона.
   — О, звичайно, бо ж Мелфой ніколи не зловживатиме, — відбрикнувся Рон.
   — То ти що, опустишся до його рівня?
   — Ні, я просто хочу його випередити, поки він ще не причепився до моїх друзів.
   — Заради Бога, Роне...
   — Я примушу Ґойла переписувати тексти! Це для нього смерть, бо він не любить писати, — радісно заявив Рон. Він зробив голос низьким, як у Ґойла, наморщив лоба, ніби з усієї сили намагався зосередитись, і вдавано почав виводити в повітрі: — "Я... не... повинен... мативигляд...як... бабуїнова... дупа".