Ролінґ Джоан К.. Гаррі Поттер і орден Фенікса

   Джіні захихотіла.
   — Данґ, збори вже закінчилися, — сказав Сіріус, а всі тим часом розмістилися за столом. — Приїхав Гаррі.
   — Га? — Манданґус сумно поглянув на Гаррі крізь свої розкуйовджені руді патли. — Шоб я луснув, це ж він. Так... Ну, шо там, Гаррі, все нормально?
   — Так, — відповів Гаррі.
   Манданґус нервово понишпорив у кишенях, не відводячи погляду від Гаррі, і витяг брудну чорну люльку. Запхав у рот, запалив чарівною паличкою і глибоко затягся. За мить його огорнула хмара зеленкуватого диму. — То я вибачаюся, — прохрипів голос з тієї смердючої хмари.
   — Востаннє попереджаю, Манданґусе, — крикнула місіс Візлі, — може, ти перестанеш нарешті смалити в кухні, а надто, коли ми сідаємо їсти!
   — Шо? — перепитав Манданґус. — Ага. Вибачаюся, Молі. Манданґус запхав люльку в кишеню, і димова хмара розвіялась, але їдкий запах горілих шкарпеток залишився.
   — Якщо хочете повечеряти ще до півночі, то прошу мені допомогти, — звернулася до присутніх місіс Візлі. — Ні, любий Гаррі, не вставай, ти мав довгеньку подорож.
   — Що робити, Молі? — з готовністю поцікавилася Тонкс. Місіс Візлі завагалася, з недовірою поглядаючи на неї. — Е-е... ні... Тонкс, ти теж відпочинь, ти й так натомилася.
   — Ні-ні, я хочу допомогти! — радісно вигукнула Тонкс, кинувшись до буфета, з якого Джіні витягала начиння, і тут-таки перевернула стільця.
   Невдовзі кілька важких ножів самі різали м'ясо й овочі під наглядом містера Візлі. Місіс Візлі щось помішувала в казані, що висів над вогнем, а інші чарівники виймали з буфета тарілки, келихи й харчі. Гаррі сидів за столом разом з Сіріусом і Манданґусом, що й далі скорботно поглипував на нього.
   — Бачив після того стару Фіґі? — поцікавився він.
   — Ні, — відповів Гаррі, — нікого не бачив.
   — Я, знаєш, нікуди не пішов би, — запобігливо почав Манданґус, нахиляючись до Гаррі, — але така комерційна нагода...
   Гаррі здригнувся, відчувши, як щось треться біля його колін, але то був Криволапик, рудий Герміонин кіт. Він, муркочучи, обійшов Гаррі, а тоді стрибнув Сіріусові на коліна й скрутився там клубочком. Сіріус неуважно почухав його за вухами і перевів на Гаррі важкий погляд.
   — Гарно провів літо?
   — Та ні, жахливо, — заперечив Гаррі.
   Чи не вперше на Сіріусовім обличчі промайнула тінь усмішки.
   — Не розумію, на що тобі жалітися.
   — Що? — Гаррі не повірив власним вухам.
   — Я особисто лише радів би нападові дементорів. Смертельна боротьба за власну душу — непогана розвага після монотонного скніння. Ти нарікаєш, але, принаймні, хоч міг гуляти, розминати ноги, битися... А я вже цілий місяць звідси ні на крок.
   — Чому це? — спохмурнів Гаррі.
   — Бо Міністерство магії досі на мене полює, а Червохвіст уже, мабуть, розповів Волдемортові, що я анімаг, тому я більше не можу маскуватися. Та й для Ордену Фенікса користі з мене небагато... принаймні так вважає Дамблдор.
   Сіріус так сухо вимовив Дамблдорове прізвище, що Гаррі зрозумів — не він один має певні претензії до директора. Гаррі відчув приплив ніжності до хрещеного батька.
   — Ти хоч знав, що діється, — сказав він підбадьорливо.
   — Знав, — озвався Сіріус саркастично. — Вислуховував Снейпові звіти і терпів його дошкульні натяки на те, що він ризикує життям, а я сиджу собі тут і б'ю байдики... та ще ці розпитування про чистку...
   — Про яку чистку? — не зрозумів Гаррі.
   — Намагання зробити цей будинок придатним для людського перебування, — Сіріус показав рукою на похмуру кухню. — Десять років тут ніхто не мешкав, — маю на увазі, після смерті моєї любої матінки, — якщо не брати до уваги її старого ельфа-домовика, але він давно вже розгубив останні клепки... він тут жодного разу не прибирав, не вдарив пальцем об палець.
   — Сіріусе, — озвався Манданґус. Він спокійно пропускав повз вуха розмову, проте з цікавістю розглядав порожній келих. — Щире срібло, друже?
   — Так, — підтвердив Сіріус, з відразою роздивляючись келиха. — Чистісіньке срібло, п'ятнадцяте століття, ручна ґоблінська робота, там викарбуваний герб родини Блеків.
   — Ну й шо, його можна вишкрябати, — пробурмотів собі під ніс Манданґус, поліруючи келих вилогою рукава.
   — Фред... Джордж... ТА НІ, ПРОСТО ЗАНЕСІТЬ! — закричала місіс Візлі.,
   Гаррі, Сіріус і Манданґус озирнулися й пірнули під стіл, фред і Джордж зачаклували величезний казан з тушкованим м'ясом, залізну баклагу з маслопивом і важку дерев'яну дошку для нарізання хліба разом з ножем, — і все це полетіло в напрямку столу. Казан проїхався по столі й зупинився на самому його краєчку, залишивши на дерев'яній поверхні довгий чорний обпалений слід. Баклага з розгону гепнулася на стіл, заляпавши все маслопивом, а ніж зірвався з дошки й застряг, зловісно вібруючи, точнісінько там, де щойно була права рука Сіріуса.
   — ЗАРАДИ ВСЬОГО СВЯТОГО! — заверещала місіс Візлі. — НУ НАВІЩО... З МЕНЕ ВЖЕ ГОДІ... ТЕ, ЩО ВАМ ЗАРАЗ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ ВДАВАТИСЯ ДО ЧАРІВ, НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВИ МАЄТЕ РОЗМАХУВАТИ ЧАРІВНИМИ ПАЛИЧКАМИ ЧЕРЕЗ КОЖНУ ДРІБНИЧКУ!
   — Ми просто хотіли, щоб швидше! — пояснив Фред, витягуючи зі стола ніж. — Сіріусе, вибач... ми не зумисне...
   Гаррі й Сіріус розреготалися. Манданґус, що беркицьнувся зі стільця на спину, тепер з прокльонами зводився на ноги. Криволапик люто засичав і сховався під буфетом, блискаючи звідти великими жовтими очима.
   — Хлопці, — почав містер Візлі, переставляючи казан з м'ясом на середину стола, — мама слушно каже: у вашому віці ви маєте бути відповідальнішими...
   — Жоден з ваших братів не завдавав стільки клопоту! — лютувала на близнюків місіс Візлі, швиргонувши на стіл нову баклагу з маслопивом, від чого її вміст знову майже весь вихлюпнувся. — Білл ніколи не являвся через кожні два метри! Чарлі не зачаровував усе, що бачив! Персі...
   Вона замовкла на півслові, затамувавши подих, і зі страхом поглянула на враз скам'яніле обличчя свого чоловіка.
   — Будемо їсти, — швиденько запропонував Білл.
   — Усе таке апетитне, Молі, — похвалив Люпин, наклав їй на тарілку тушкованого м'яса й подав через стіл.
   Кілька хвилин панувала тиша, якщо не брати до уваги побрязкування столових приборів та рипіння стільців. Потім місіс Візлі звернулася до Сіріуса.
   — Хотіла тобі сказати, Сіріусе, що в письмовому столі у вітальні щось постійно тарахкотить і здригається. Може, то звичайний ховчик, але хай би Аластор глянув на нього, перш ніж його випустити.
   — Як хочеш, — байдуже відповів Сіріус.
   — А в портьєрах повно доксь, — вела далі місіс Візлі. — Думаю, треба завтра за них узятися.
   — З великим задоволенням, — погодився Сіріус. Гаррі відчув у його голосі сарказм, але не був певен, чи помітив це іще хтось.
   Навпроти Гаррі Тонкс розважала Герміону й Джіні, міняючи собі носа. Щоразу вона мружила очі з тим самим страдницьким виразом, як тоді у Гарріній кімнаті, і ніс у неї ставав то довгий і гачкуватий, як у Снейпа, то робився завбільшки з грибочок, то з ніздрів раптом вилазило волосся. Очевидно, це була їхня традиційна розвага, бо невдовзі дівчата попросили Тонкс зробити їхній улюблений ніс.
   — Тонкс, ану покажи свиняче рильце.
   Тонкс підкорилася. Гаррі глянув на неї і йому раптом здалося, що до нього вишкірився Дадлі у жіночому тілі. Містер Візлі, Білл і Люпин гаряче дискутували про ґоблінів.
   — Поки що по них нічого не видно, — сказав Білл. — Досі не збагну, повірили вони в те, що він повернувся, чи ні. І Хоч, може, ґобліни вирішили не підтримувати жодну зі сторін. Триматися збоку.
   — Я певний, що вони не перейдуть до Відомо-Кого, — похитав головою містер Візлі. — Вони також постраждали; пам'ятаєте родину ґоблінів, замордовану ним біля Нотінґема?
   — Це залежатиме від того, що їм запропонують, — засумнівався Люпин. — І я кажу не про золото. Якщо їм пообіцяють привілеї, яких не давали сотні років, вони можуть спокуситися. Біллі, а що там з Раґноком, є якісь успіхи?
   — Він зараз дуже сердитий на чаклунів, — відповів Білл, — досі злиться через ту Беґменову махінацію, вважає, що в міністерстві справу просто зам'яли, бо ж ґобліни так і не отримали від нього золота...
   Решту Біллових слів заглушив вибух реготу. Рон, Фред, Джордж і Манданґус мало не падали зі стільців.
   — ...а тоді, — аж захлинався сміхом Манданґус, по обличчю якого стікали сльози, — а тоді, ви не повірите, він мені каже, каже мені: "Данґ, а шо то за жаби, де ти їх узяв? Бо якийсь сничів син поцупив моїх!" А я кажу: "Поцупив твоїх жаб, Віллі, і шо? Ти хочеш нових?" І ви не повірите, хлопці, але те тупе ґарґуйлисько купило в мене за три ціни своїх власних жаб...
   — Нам уже набридло слухати байки про твої оборудки, Манданґусе, красненько тобі дякуємо, — урвала його місіс Візлі, а Рон повалився на стіл, аж кувікаючи від реготу.
   — Вибачаюся, Молі, — озвався Манданґус, витираючи очі й підморгуючи Гаррі. — Але ж той Вілл і сам їх поцупив у Ворті Гарріса, тож я нічого поганого не зробив.
   — Не знаю, Манданґусе, хто тебе навчав відрізняти добро від зла, але ти, мабуть, усі ті уроки прогуляв, — холодно відповіла місіс Візлі.
   Фред із Джорджем сховали обличчя за келихами з масло-пивом. На Джорджа напала гикавка. Місіс Візлі чомусь обурено зиркнула на Сіріуса, вискочила з-за столу й пішла по великий ревеневий пиріг. Гаррі озирнувся на хрещеного батька.
   — Молі не любить Манданґуса, — упівголоса пояснив Сіріус. — А як він став членом Ордену? — тихенько спитав Гаррі.
   — Він корисний, — пробурмотів Сіріус. — Знає всіх пройдисвітів... та це й не дивно, він сам такий. А ще він вірно служить Дамблдорові, бо той колись витяг його з халепи. Іноді вигідно мати у своїх лавах такого, як Данґ, бо він може довідатися таке, про що ми б і не знали. Але Молі вважає, що запрошувати його на вечерю — це вже занадто. Вона не може вибачити йому, що він покинув тоді свій пост.
   Три порції ревеневого пирога, а тоді ще заварний крем, і джинси на Гаррі почали тріщати в поясі (а це вже було не абищо, бо ці джинси колись належали Дадлі). Коли він відклав ложку, ніхто вже не мав сили розмовляти: містер Візлі ліниво й пересичено розвалився на стільці; Тонкс позіхала від вуха до вуха, ніс у неї знову став нормальний; а Джіні, виманивши Криволапика з-під буфета, сиділа по-турецьки на підлозі й гралася, кидаючи йому корки з-під маслопива.
   — Пора й спати, — позіхнула місіс Візлі.
   — Ще ні, Молі, — заперечив Сіріус, відсовуючи порожню тарілку й повертаючись до Гаррі. — Ти мене, до речі, дуже здивував. Я думав, опинившись тут, ти зразу почнеш розпитувати про Волдеморта.
   Атмосфера в кімнаті змінилася так блискавично, як бувало при появі дементорів. Ще секунду тому сонна й лінива, тепер вона стала незатишна й напружена. При згадці про Волдеморта майже всі за столом боязко зіщулились. Люпин, який збирався було ковтнути вина, зі стурбованим виглядом поволі відставив келих.
   — Я й питав! — обурився Гаррі. — І в Рона, і в Герміони, але вони сказали, що нас не беруть до Ордена, бо...
   — І правду казали, — втрутилася місіс Візлі. — Ви ще малі. Вона випросталася у кріслі, вчепившись у поруччя, а на обличчі вже не було й сліду сонливості.
   — Відколи це треба належати до Ордену Фенікса, щоб мати право задавати питання? — здивувався Сіріус. — Гаррі цілий місяць пронидів у маґлів. Він має право знати, що відбува...
   — Чекайте! — втрутився Джордж.
   — Чому це тільки Гаррі має право на запитання? — сердито додав Фред.
   — Ми вже місяць намагаємося щось вивідати, але маємо пшик! — вів далі Джордж.
   — "Ви ще малі, ви не належите до Ордену", — Фред відверто перекривив материн пронизливий голос. — А Гаррі ж досі неповнолітній!
   — Я не винен, що вам не розповідають про діяльність Ордену, — незворушно відповів Сіріус, — це рішення ваших батьків. Гаррі, якщо вже на те пішло...
   — Не тобі вирішувати, що добре для Гаррі! — урвала його місіс Візлі. Її зазвичай лагідне лице набрало загрозливого вигляду. — Сподіваюся, ти не забув Дамблдорові слова?
   — Які саме? — ввічливо уточнив Сіріус, проте відчувалося, що терпець йому уривається.
   — Що Гаррі не можна говорити більше, ніж йому потрібно, — місіс Візлі виразно наголосила на останніх словах.
   Рон, Герміона, Фред і Джордж одночасно повертали голови то до Сіріуса, то до місіс Візлі, мовби спостерігали за тенісним м'ячиком. Джіні так і завмерла навколішки серед розкиданих корків від маслопива. Люпин не зводив погляду з Сіріуса.
   — Молі, я й не збираюся говорити більше, ніж йому потрібно, — відповів Сіріус. — Але ж він — єдиний свідок повернення Волдеморта... — (і знову за столом усі здригнулися) — тож він має повне право...
   — Він не належить до Ордену Фенікса! — вигукнула місіс Візлі. — Йому лише п'ятнадцять років і...
   — І йому довелося мати справу з тим, що й решті членів Ордену, — заперечив Сіріус, — якщо не більше.
   — Ніхто й не заперечує! — майже кричала місіс Візлі, а її стиснуті в кулаки руки тремтіли. — Але він іще...
   — Він — не дитина! — сердився Сіріус.
   — Але й не дорослий! — аж розпашілася місіс Візлі. — Він — не Джеймс, Сіріусе!
   — Дякую, Молі, але я прекрасно усвідомлюю, хто він, — холодно відрізав Сіріус.
   — Сумніваюся! — відрізала вона. — Іноді ти говориш про нього так, ніби це повернувся твій найкращий давній друг!
   — А що в цьому поганого? — здивувався Гаррі.
   — А те, Гаррі, що ти — не твій батько, хоч і дуже на нього схожий! — відповіла місіс Візлі, свердлячи поглядом Сіріуса. — Ти ще учень, і дорослі, які несуть за тебе відповідальність, не повинні про це забувати!
   — Ти хочеш сказати, що я безвідповідальний хрещений батько? — Сіріус ледь не кричав.
   — Я хочу сказати, що інколи ти чиниш нерозсудливо, Сіріусе, і саме тому Дамблдор постійно нагадує, щоб ти сидів удома...
   — Ми тут не будемо обговорювати Дамблдорові вказівки, якщо твоя ласка! — вигукнув Сіріус.
   — Артуре! — обернулася до чоловіка місіс Візлі. — Артуре, ну, допоможи мені!
   Містер Візлі озвався не відразу. Він зняв окуляри і поволі протер їх мантією, не дивлячись на дружину. Тоді ретельно припасував їх на носі й нарешті заговорив.
   — Молі, Дамблдор усвідомлює, що ситуація змінилася. Він розуміє, що Гаррі повинен знати принаймні дещо, якщо він уже опинився в штаб-квартирі.
   — Але це не означає, що треба спонукати його, щоб він запитував про все, що заманеться!
   — Як на мене, — неголосно втрутився Люпин, відводячи нарешті погляд від Сіріуса, і місіс Візлі одразу повернулася до нього, сподіваючись знайти спільника, — то буде краще, якщо Гаррі довідається про ці факти — не всі. Молі, але хоч би про основні — від нас, а не почує якусь викривлену версію від... від когось іншого.
   І незважаючи на Люпинів незворушний вираз обличчя, Гаррі зрозумів: він підозрює, що під час зачисток місіс Візлі знайшла не всі видовжені вуха.
   — Що ж, — важко дихаючи, місіс Візлі оглянула присутніх, але сподіваної підтримки так і не отримала, — бачу, що до моїх слів ніхто не дослухається. Але я скажу так: Дамблдор недарма не хотів, щоб Гаррі забагато знав, і я, як особа, що бере близько до серця все, пов'язане з Гаррі...
   — Це ж не твій син, — стиха мовив Сіріус.
   — Він мені як рідний, — випалила місіс Візлі. — Кого ще він має?
   — Мене!
   — Ну так, — процідила місіс Візлі, — проте, погодься, тобі нелегко було пильнувати за ним, коли ти сидів у Азкабані?
   Сіріус почав підніматися з крісла.
   — Молі, ти тут не єдина дбаєш про Гаррі, — втрутився Люпин. — Сіріусе, сядь.
   Нижня губа місіс Візлі затремтіла. Зблідлий Сіріус поволі опустився в крісло.
   — Думаю, Гаррі теж повинен висловитися, — вів далі Люпин, — він достатньо дорослий, щоб приймати рішення.
   — Я хочу знати, що відбувається, — миттєво сказав Гаррі. Він не дивився на місіс Візлі. Його зворушили її слова про те, що він для неї майже як син, але надмірна опіка його втомила. Сіріус має рацію: він уже не дитина.
   — Чудово, — надтріснутим голосом сказала місіс Візлі. — Джіні... Рон... Герміоно... Фред... Джордж... прошу вас негайно вийти з кухні, негайно.
   Здійнялася буча.
   — Ми — повнолітні! — заволали Фред із Джорджем.
   — Чому Гаррі можна, а мені — ні? — обурювався Рон.
   — Мамо, я теж хочу чути! — залементувала Джіні.
   — НІ! — місіс Візлі підвелася, метаючи очима блискавки. — Категорично забороняю...
   — Молі, Фредові з Джорджем ти не можеш заборонити, — втомлено втрутився містер Візлі. — Вони вже повнолітні.
   — Вони ще школярі.
   — Але за законом вважаються дорослими, — так само втомлено пояснив містер Візлі.
   Обличчя місіс Візлі спалахнуло:
   — Я... що ж, Фред і Джордж можуть залишитися, але Рон...
   — Гаррі все одно розповість нам з Герміоною! — заперечив Рон. — Правда?.. Ти ж розкажеш? — додав він невпевнено, перехопивши погляд Гаррі.
   Якусь мить Гаррі хотілося сказати Ронові, що він не розкаже йому ані слова, щоб Рон відчув, як то приємно — коли ти ні сном ні духом не знаєш про те, що відбувається. Та це гидке бажання щезло, коли він поглянув Ронові у вічі.
   — Звичайно, розкажу, — підтвердив Гаррі. Рон і Герміона засяяли.
   — Чудово! — крикнула місіс Візлі. — Чудово! Джіні... СПАТИ!
   Джіні нелегко було впокорити. Вона обурено кричала й сперечалася з матір'ю, піднімаючись по сходах, а коли вони опинилися в коридорі, до їхнього галасу додався ще й пронизливий вереск місіс Блек. Люпин побіг утихомирювати портрет. Лише коли він повернувся і, зачинивши за собою двері, вмостився за столом, Сіріус заговорив знову.
   — Ну, Гаррі... то що ти хочеш знати?
   Гаррі набрав повні легені повітря й задав питання, що мучило його цілий місяць.
   — Де Волдеморт? — спитав він, незважаючи на те, що всі знову здригалися або зіщулювалися, почувши це ім'я. — Що він робить? Я намагався стежити за маґлівськими новинами, але там не було жодного натяку, жодних химерних убивств, нічого.
   — Бо досі й не було жодних химерних убивств, — відповів Сіріус, — принаймні ми ні про що таке не чули, а нам відомо дуже багато.
   — Принаймні більше, ніж він припускає, — додав Люпин.
   — А чому він більше нікого не вбиває? — спитав Гаррі. Він знав, що лише за минулий рік на совісті Волдеморта було чимало смертей.
   — Щоб не привертати до себе уваги, — пояснив Сіріус. — Це для нього небезпечно. Його повернення відбулося не зовсім так, як він хотів, розумієш? Він усе собі зіпсував.
   — Точніше, ти йому зіпсував, — задоволено всміхнувся Люпин.
   — Як? — здивувався Гаррі.
   — Ти не повинен був вижити! — відповів Сіріус. — Ніхто, крім смертежерів, не мав знати про його повернення. Але ти вижив і став свідком.
   — Для нього було найважливіше, щоб про його повернення не довідався Дамблдор, — сказав Люпин. — А ти його відразу попередив.
   — І що це дало? — поцікавився Гаррі.
   — Жартуєш? — недовірливо перепитав Білл. — Якщо Відомо-Хто когось і боїться, то лише Дамблдора!
   — Завдяки тобі Дамблдор відновив Орден Фенікса вже через годину після Волдемортового повернення, — пояснив Сіріус.
   — А що робить цей Орден? — спитав Гаррі, дивлячись на них.
   — Наполегливо працює над тим, щоб Волдемортові не вдалося здійснити його плани, — відповів Сіріус.
   — А звідки ви знаєте про його плани? — випалив Гаррі. — Дамблдорові сяйнула одна прониклива думка, — сказав Люпин, — а його проникливі думки зазвичай попадають у десятку.
   — І що ж, на Дамблдорову думку, він замислив?
   — Перш за все він хоче знову зібрати своє військо, — пояснив Сіріус. — Колись він командував цілими полчищами: відьмами й чаклунами, яких страхом або чарами примушував коритися, вірними своїми смертежерами, всілякими темними створіннями. Ти чув, що він має намір завербувати велетнів, але не тільки їх. Звісно, він не збирається воювати з Міністерством магії, маючи на своєму боці всього з десяток смертежерів.
   — То ви намагаєтеся завадити йому залучати нових прихильників?
   — Робимо, що можемо, — підтвердив Люпин.
   — Але як?
   — Найголовніше — переконати якомога більше людей, що Відомо-Хто справді повернувся, щоб це не заскочило їх зненацька, — пояснив Білл. — А це нелегко.
   — Чому?
   — Через позицію міністерства, — сказала Тонкс. — Ти ж бачив, як Корнеліус Фадж поставився до звістки про повернення Відомо-Кого. Він уперся на своєму. Категорично відмовляється вірити, що це справді сталося.
   — Чому? — розпачливо спитав Гаррі. — Чому він такий дурний? Якби Дамблдор...
   — Ага, отут якраз і заковика, — криво усміхнувся містер Візлі. — Дамблдор.
   — Розумієш, Фадж його боїться, — сумно сказала Тонкс.
   — Боїться Дамблдора? — недовірливо перепитав Гаррі.
   — Боїться його планів, — пояснив містер Візлі. — Фадж вважає, що Дамблдор задумав його скинути. Він гадає, що Дамблдор хоче стати міністром магії.
   — Але ж Дамблдор не хоче...
   — Авжеж, ні, — погодився містер Візлі. — Він ніколи не прагнув міністерської посади, хоч багато хто волів би, щоб Дамблдор став міністром ще після відставки Мілісент Беґнольд. Але до влади прийшов Фадж, і він не забув, яку велику підтримку мав Дамблдор, хоч той цієї посади ніколи й не домагався.
   — Глибоко в душі Фадж усвідомлює, що Дамблдор значно розумніший і могутніший за нього, і, починаючи працювати на цій посаді, він постійно звертався до Дамблдора за допомогою й порадами, — сказав Люпин. — Але, видно, Фадж надто полюбив владу і тепер почувається набагато впевненіше. Йому подобається бути міністром магії, і він переконав сам себе, що він найрозумніший, а Дамблдор просто вигадує собі проблеми заради проблем.
   — Як він може так думати? — розгнівався Гаррі. — Як він може думати, що Дамблдор усе просто вигадує... і що я все вигадав?
   — Визнати, що Волдеморт повернувся, для міністерства означає втримати таку велику проблему, з якою воно не стикалося уже майже чотирнадцять років, — гірко пояснив Сіріус. — Фадж просто боїться. Йому вигідніше переконувати себе, що Дамблдор бреше, щоб підірвати його авторитет.
   — Бачиш, у чому біда, — додав Люпин. — Доки міністерство наполягає, що немає підстав остерігатися Волдеморта, важко переконати людей, що він повернувся, тим паче, що люди й самі воліють у це не вірити. Ба навіть більше — міністерство постійно тисне на "Щоденний віщун", забороняючи публікувати те, що там називають "поширенням Дамблдорових чуток", тому більшість чаклунської громади й гадки не має, що відбувається, і стає легкою мішенню для смертежерів, коли ті накладають закляття "Імперіус".
   — Але ж ви їм розповідаєте? — Гаррі по черзі поглянув на містера Візлі, Сіріуса, Білла, Манданґуса, Тонкс і Люпина. — Ви даєте людям знати, що він повернувся?
   Усі вони невесело всміхнулися.
   — Ну, беручи до уваги, що мене вважають божевільним серійним убивцею, а міністерство оцінило мою голову в десять тисяч галеонів, навряд чи я міг би ходити вулицями і роздавати листівки, — похмуро зіронізував Сіріус.
   — Мене теж ніхто не запрошує на обіди, — додав Люпин. — Вовкулаки — не надто популярні.
   — Тонкс і Артур втратять роботу в міністерстві, якщо почнуть забагато плескати язиками, — підхопив Сіріус, — а нам дуже важливо мати своїх людей у міністерстві, бо Волдемортові шпигуни там є напевно.
   — Але декого нам вдалося переконати, — мовив містер Візлі. — Наприклад, Тонкс... раніше вона була замолода, щоб належати до Ордену Фенікса, а мати у своїх лавах аврорів — то величезна перевага... Кінґслі Шеклболт — теж справжня знахідка; він керує пошуками Сіріуса, тож зараз годує міністерство вигадками про те, що Сіріус у Тибеті.
   — Але якщо ви не повідомляєте про повернення Волдеморта... — почав Гаррі.
   — Хто тобі таке сказав? — урвав його Сіріус. — А чому ж тоді у Дамблдора стільки неприємностей?
   — Що ти маєш на увазі? — здивувався Гаррі.
   — Його намагаються дискредитувати, — пояснив Люпин. — Ти що, не читав "Щоденного віщуна" за минулий тиждень? Там повідомили, що його зняли з посади голови Міжнародної конфедерації чаклунів, бо він уже старий і втратив хватку. Але це неправда; міністерські чаклуни проголосували проти нього після промови, в якій він оголосив про повернення Волдеморта. Його зняли з посади головного мага "Чарверсуду" — тобто Чарівницького Верховного суду, а ще подейкують, що в нього збираються відібрати орден Мерліна першого ступеня.
   — Хоч Дамблдор каже, що йому це байдуже, головне, щоб його ім'я залишалося на картках у шоколадних жабках, — посміхнувся Білл.
   — Нам не до жартів, — різко обірвав його містер Візлі. — Якщо він і надалі так відверто кидатиме виклик міністерству, то може опинитися в Азкабані, а нам іще бракувало, щоб Дамблдора ув'язнили. Доки Відомо-Хто знатиме, що Дамблдор на своєму місці і пильно стежить за його діями, він буде максимально обережний. Якщо ж Дамблдора усунуть з дороги... тоді вже Відомо-Кому всі карти в руки.
   — Але якщо Волдеморт намагається вербувати нових смертежерів, то рано чи пізно всі однаково довідаються, що він повернувся, — розпачливо сказав Гаррі.
   — Волдеморт не ходить вулицями й не гупає в двері, щоб йому відчинили, — пояснив Сіріус. — Він діє хитрощами, чарами, шантажем. У нього величезний досвід таємних операцій. Та й вербування прихильників — не єдина його мета. Він має й інші плани, які може здійснювати без зайвого галасу, і саме це він поки що й робить.
   — А що йому потрібно, крім прихильників? — поквапливо спитав Гаррі. Йому здалося, що Сіріус і Люпин блискавично обмінялися поглядами, перш ніж Сіріус йому відповів.