Страница:
— А Герміона, — прошепотів Гаррі, стискаючи холодні руки в кулаки. — ще нам казала добре до нього ставитися...
— Цілком правильно казала, Гаррі, — мовив Дамблдор. — Коли ми зробили в будинку номер дванадцять на площі Ґримо нашу штаб-квартиру, я попереджав Сіріуса, що до Крічера треба ставитися з чемністю й повагою. Казав йому також, що Крічер може бути небезпечний. Не думаю, що Сіріус серйозно поставився до моїх слів і що він узагалі сприймав Крічера як істоту з розвиненими, як у людини, почуттями...
— Не смійте звинувачувати... не смійте... говорити... про Сіріуса як... — Гаррі не вистачало повітря, він не міг нормально говорити, але лють, що ненадовго була вщухла, вибухла з новою силою. Він не дозволить Дамблдорові критикувати Сіріуса. — Крічер брехун... брудний... він заслужив...
— Крічера таким зробили чаклуни, Гаррі, — заперечив Дамблдор. — Повір, йому варто поспівчувати. Його існування не менш жалюгідне, ніж у твого приятеля Добі. Він був змушений коритися наказам Сіріуса, бо Сіріус залишився останнім представником роду, що колись його поневолив. Але Крічер не відчував справжньої відданості. І хоч би які були в Крічера вади, треба визнати, що Сіріус пальцем об палець не вдарив, щоб хоч якось полегшити його долю...
— НЕ КАЖІТЬ ТАКОГО ПРО СІРІУСА! — закричав Гаррі. Він знову зірвався на ноги, був злий і готовий кинутися
на Дамблдора. який зовсім не розумів Сіріуса. не розумів, який той був відважний, скільки вистраждав у житті...
— А що тоді Снейп? — крикнув Гаррі. — Про нього ви мовчите? Коли я йому сказав, що Волдеморт напав на Сіріуса, він тільки вишкірився на мене, як завжди...
— Гаррі, ти ж розумієш, що професор Снейп мусив прикидатися перед Долорес Амбридж, ніби він до твоїх слів серйозно не поставився, — незворушно пояснив Дамблдор, — але, як я тобі вже казав, він негайно повідомив Орден про те. що ти йому сказав. Саме він вирахував, куди ти подався, коли не повернувся з лісу. І саме він дав професорці Амбридж фальшиву сироватку правди, коли вона хотіла тебе допитати, де перебуває Сіріус.
Гаррі пропустив ці слова повз вуха. Відчував дике задоволення, звинувачуючи Снейпа, бо це ніби послаблювало відчуття його власної жахливої вини, і він хотів почути, що Дамблдор з ним погоджується.
— Снейп... Снейп глузував з Сіріуса, що той залишається вдома... робив з Сіріуса боягуза...
— Сіріус був досить зрілий і розумний, щоб не зважати на такі дрібні образи, — відповів на це Дамблдор.
— Снейп перестав давати мені уроки блокології! — зарепетував Гаррі. — Викинув мене зі свого кабінету!
— Мені це відомо, — важко зітхнув Дамблдор. — Я вже казав, що помилився, не навчаючи тебе самостійно, хоч тоді я був переконаний, що не існувало більшої небезпеки, ніж відкрити твій мозок Волдемортові в моїй присутності...
— Зі Снейпом було ще гірше! Після його уроків мій шрам завжди страшенно болів... — Гаррі пригадав Ронові міркування на цю тему, — звідки ви знаєте, що він не намагався послабити мене перед Волдемортом, полегшити йому завдання проникнути в мій...
— Я довіряю Северусу Снейпу, — просто сказав Дамблдор. — Проте я забув... це ще одна помилка старого чоловіка... що деякі рани дуже глибокі й не гояться. Я думав, що професор Снейп приборкав свою ненависть до твого батька... та я помилився.
— І це нормально? — закричав Гаррі, не зважаючи на обурені обличчя й несхвальне бурмотіння портретів на стінах. Снейпові можна ненавидіти мого тата, а от Сіріусові Крічера ненавидіти не можна?
— А я й не казав, що Сіріус ненавидів Крічера, — заперечив Дамблдор. — Він ставився до нього як до слуги, якого можна навіть не помічати. Байдужість і зневага часто завдають більшої шкоди, ніж відверта неприязнь... Фонтан, який ми сьогодні розгромили, зображав неправдиві сцени. Ми, чаклуни, надто довго кривдили наших побратимів, а тепер ось пожинаємо плоди.
— ТО ЩО. ПО-ВАШОМУ, СІРІУС ЗАСЛУЖИВ СВОЄЇ ДОЛІ? — крикнув Гаррі.
— Я такого не казав і ніколи не скажу, — тихо відповів Дамблдор. — Сіріус не був жорстокий і загалом добре ставився до ельфів-домовиків. Він не любив Крічера, бо Крічер йому постійно нагадував про ненависний Сіріусові дім.
— Так, ненависний! — надтріснутим голосом вигукнув Гаррі, а тоді відвернувся від Дамблдора й відійшов. Сонце вже яскраво освітлювало кімнату, а очі портретів спостерігали, як він іде, сам не розуміючи, що робить, навіть не бачачи нічого в кабінеті. — Ви змусили його стирчати в тому будинку під замком, а він його ненавидів, ось чому вчора й вирішив з нього вирватися...
— Я намагався зберегти Сіріусові життя. — ледь чутно проказав Дамблдор.
— Ніхто не любить сидіти під замком! — розлючено обернувся до нього Гаррі. — Ви торік ціле літо змусили мене так пронидіти...
Дамблдор заплющив очі й затулив обличчя руками. Та цей незвичний вияв Дамблдорової втоми чи смутку Гаррі не вгамував. Навпаки, він ще більше розізлився, що Дамблдор виявляє ознаки слабкості. Чого це він має бути слабким, коли Гаррі хоче лютувати й зганяти на ньому злість?
Дамблдор опустив руки і глянув на Гаррі поверх окулярів-півмісяців.
— Уже пора, — почав він, — розповісти тобі, Гаррі, те, що я мав би розповісти ще п'ять років тому. Сядь, будь ласкавий. Я розповім тобі все. Прошу тільки мати терпіння. Злитимешся на мене, лютуватимеш... ти вільний робити, що схочеш... коли я закінчу. Тоді я тебе не зупинятиму.
Якусь мить Гаррі сердито дивився на нього, а тоді бухнувся на стілець навпроти Дамблдора і став чекати.
Дамблдор якийсь час дивився у вікно на залите сонцем подвір'я, а тоді глянув на Гаррі й заговорив:
— Гаррі, п'ять років тому ти прибув до Гоґвортсу цілий і неушкоджений, як я й планував і задумував. Ну... не зовсім неушкоджений. Ти вже зазнав страждань. Я знав, що так буде, коли залишав тебе на порозі будинку твоїх тітки й дядька. Знав, що прирікаю тебе на десять гірких і нелегких років. Він зробив паузу. Гаррі мовчав.
— Ти можеш запитати... з повним на те правом... чому так мало бути. Чому тебе не могла взяти до себе якась чаклунська родина? Багато хто всиновив би тебе з великою радістю, мав би за щастя й за честь виховувати тебе як рідного. У відповідь можу сказати, що найголовніше для мене було зберегти тобі життя. Ніхто, крім мене, не усвідомлював, яка страшна небезпека тобі загрожувала. Волдеморт зазнав поразки всього кілька годин тому. Але його посіпаки... деякі з них не менш жахливі за нього самого... були й далі на волі — злі, люті й жорстокі. А я мав прийняти рішення, думаючи ще й про майбутнє. Чи вірив я, що Волдеморт зник назавжди? Ні. Я не знав, десять, двадцять чи п'ятдесят років мине, поки він повернеться, але був переконаний, що так воно й буде. І ще я, добре його знаючи, не сумнівався, що він не заспокоїться, доки тебе не вб'є.
Я знав, що до Волдеморта, з його знанням чарів, не зможе дорівнятися, мабуть, ніхто з сучасних чаклунів. Знав, що навіть мої найскладніші і наймогутніші захисні закляття й замовляння навряд чи встоять, якщо він відновить усю свою могутність.
Але я знав також і Волдемортові слабини. Тому я й прийняв таке рішення. Тебе мали оберігати стародавні чари, про які він знає, але які зневажає і, відповідно, завжди недооцінює — а це йому вилазить боком. Я маю на увазі те, що твоя мати померла, рятуючи тебе. Вона забезпечила тебе тривалим захистом, чого він аж ніяк не очікував, захистом, що й досі тече у твоїх жилах. Отож я довірився роду твоєї матері. Віддав тебе її єдиній живій родичці — сестрі.
— Вона мене не любить, — нарешті озвався Гаррі. — Їй наплювати...
— Але вона тебе прийняла. — урвав його Дамблдор. — Можливо, неохоче, без бажання, з обуренням, сердито, але прийняла і цим запечатала чари, які я на тебе наклав. Жертва твоєї матері перетворила кровний зв'язок на найпотужніший щит, яким я міг тебе захистити.
— Я все одно не...
— Доки ти мешкаєш під одним дахом з ріднею твоєї матері, Волдеморт не може завдати тобі ніякої шкоди. Мати пролила свою кров, але ця кров і далі тече в твоїх жилах і в жилах її сестри. Її кров стала твоїм захистом. Тобі потрібно повертатися туди всього раз на рік, та доки то буде твій дім, Волдеморт нічим тобі не зашкодить. Твоя тітка про це знає. Я пояснив усе в листі, залишеному на порозі разом з тобою. Вона знає, що минулі п'ятнадцять років її житло вберігало тебе від смерті.
— Стривайте, — втрутився Гаррі. — Хвилиночку. Він випростався на стільці і глянув на Дамблдора.
— Ви прислали їй ревуна. Казали, щоб вона пам'ятала... це ж був ваш голос...
— Я думав, — трохи нахилив голову Дамблдор, — що їй треба нагадати про угоду, яку вона уклала, прийнявши тебе. Я підозрював, що напад дементорів її налякає, покаже, як небезпечно мати такого названого сина, як ти.
— Він і налякав, — тихо підтвердив Гаррі. — Та не так її, як дядька. Він хотів мене вигнати, але тоді прийшов ревун, і вона... сказала, що я повинен залишитися.
Якийсь час він дивився в підлогу, а тоді сказав:
— Але який стосунок це має до... Не міг вимовити Сіріусове ім'я.
— І ось п'ять років тому, — вів далі Дамблдор, наче й не переривав своєї розповіді, — ти прибув у Гоґвортс, не такий щасливий і не такий доглянутий, як би мені хотілося, напівголодний, але живий і здоровий. Ти був не розманіженим принцом, а цілком нормальним, як для твоєї ситуації, хлопцем. Мій задум вдавався.
А потім... та ти й сам прекрасно пам'ятаєш усі події твого першого року в Гоґвортсі. Ти подолав усі труднощі й набагато раніше, ніж я собі думав, віч-на-віч зіткнувся з Волдемортом. Ти знову вижив. Ба більше. Ти загальмував його повернення до влади й могутності. Ти бився, як зрілий муж. Моя гордість за тебе не мала меж.
Але мій чудовий задум мав одну ваду, — провадив далі Дамблдор. — Очевидну ваду, яка могла все занапастити. Я це розумів ще тоді. Та успіх мого задуму мав величезне значення, тож я вирішив не допустити, щоб через цю ваду все пропало. Тільки я міг це зробити, тож мусив бути сильним. І ось настало перше моє випробування, коли ти лежав у шкільній лікарні, одужуючи після битви з Волдемортом.
— Не розумію, про що ви говорите, — здивувався Гаррі.
— Пригадуєш, ти запитав мене в шкільній лікарю, чому Волдеморт намагався вбити тебе ще немовлям?
Гаррі ствердно кивнув головою.
— Може, я ще тоді мав тобі все сказати?
Гаррі мовчки дивився в блакитні Дамблдорові очі, а серце його знову несамовито закалатало.
— Ти ще не помітив вади мого задуму? Мабуть, ні. Як ти пам'ятаєш, я вирішив тобі не відповідати. В одинадцять років, подумав я, ще рано все знати. Я не мав наміру розповідати тобі правду в одинадцять років. Занадто серйозні знання для такого юного віку.
Але я ще тоді мав би розпізнати небезпечні ознаки. Мав би спитати себе, чому я не відчув тривоги, що ти так рано поставив запитання, на яке мені колись доведеться давати жахливу відповідь. Мав би усвідомити, що я в той день надто охоче вхопився за можливість нічого тобі не відповідати... ти був ще такий малий... занадто малий.
І ось почався другий рік твого навчання в Гоґвортсі. І знову ти постав перед випробуваннями, які не випадають на долю навіть дорослих чаклунів. Знову ти перевершив мої найсміливіші сподівання. Але ти більше не питав, чому Волдеморт залишив на тобі цю мітку. Так, ми говорили про твій шрам... майже впритул наблизилися до цієї теми. Чому я тобі нічого не розповів?
Бо мені здавалося, що в дванадцять років одержати таку інформацію не набагато краще, ніж в одинадцять. Я дозволив тобі піти від мене, закривавленому, виснаженому, але радісному. Якщо й відчував певну незручність, що не розповів тобі абсолютно все, то швидко про неї забув. Ти все ще залишався великою дитиною, і я не наважився зіпсувати тобі той переможний вечір...
Помітив, Гаррі? Ти вже бачиш, у чому полягала вада мого чудового задуму? Я потрапив у пастку, яку сам і передбачав, якої хотів уникнути і мусив уникнути.
— Я не...
— Я занадто тебе оберігав, — відверто зізнався Дамблдор. — Мені більше хотілося, щоб ти був щасливий, аніж щоб знав правду, я більше дбав про твій спокій, ніж про мій задум, про твоє життя, а не про життя інших, що могли б його втратити, якби мій задум зазнав невдачі. Іншими словами, я діяв саме так безглуздо, як і розраховував Волдеморт.
Що можна сказати на моє виправдання? Нехай би хтось спробував стежити за тобою так, як я... Я пильнував тебе набагато ретельніше, ніж ти собі можеш уявити... Нехай хтось скаже, що я не хотів тебе вберегти від зайвого болю після стількох страждань. Мене не обходило, скільки безіменних і безликих людей чи істот загине в туманному майбутньому, якщо зараз ти був живий, здоровий і щасливий. Я ж ніколи й не мріяв відповідати за такого, як ти.
Почався третій рік твого навчання. Я здалеку спостерігав, як ти боровся з дементорами, як знайшов Сіріуса, дізнався, хто він такий і врятував його...
Чи мав я сказати все тоді, коли ти тріумфально вирвав свого хрещеного батька з міністерських лабетів? Коли тобі вже було тринадцять, мої виправдання звучали надто надумано. Ти був ще юний, але вже довів свою винятковість. Гаррі, мене гризли докори сумління. Я знав, що скоро настане час...
А торік ти вибрався з лабіринту, побачивши, як загинув Седрик Діґорі, і сам ледве уникнув смерті... і я знову не сказав тобі, хоч знав, що мушу зробити це якнайшвидше, бо Волдеморт повернувся. І ось сьогодні я розумію, що ти давно вже був готовий отримати знання, які я так довго від тебе приховував. Ти давно довів, що можеш нести цей тягар. Мене виправдовує тільки те, що ти й так мав на собі більше тягарів, ніж будь-який учень у цій школі. Тож я не наважувався додати ще один... найважчий.
Гаррі чекав, але Дамблдор мовчав.
— Я все одно нічого не розумію.
— Волдеморт намагався тебе вбити ще немовлям через пророцтво, зроблене незадовго до твого народження. Він знав про це пророцтво, хоч і не знав його повного змісту. Вирішив убити тебе немовлям, бо вважав, що таким чином звершить саме пророцтво. Виявив, що помилився, і це дорого йому коштувало, бо смертоносне закляття вразило рикошетом його самого. Отож, повернувши собі тіло, а особливо після того як ти неймовірним чином урятувався від нього торік, він забажав почути це пророцтво повністю. Це й була та зброя, що він її так невтомно шукав, відколи повернувся: знання про те, як тебе знищити.
Сонце вже піднялося досить високо, і Дамблдорів кабінет був залитий ним ущерть. Скляна шафка, у якій лежав меч Ґодрика Ґрифіндора, відсвічувала біло і тьмяно, уламки приладів, розкидані Гаррі по підлозі, іскрилися, наче дощові краплини, а за спиною в нього ледь чутно цвірінькало в гніздечку з попелу пташеня Фоукс.
— Пророцтво розбилося, — безпорадно проказав Гаррі. — Я тяг Невіла догори по тих лавах... у залі з аркою, а мантія в нього роздерлася й воно випало...
— Розбився тільки запис пророцтва, що зберігався у відділі таємниць. Але пророцтво було зроблено для певної особи, і та особа має змогу досконало його відтворити.
— А хто його чув? — запитав Гаррі, хоч і здогадувався, яка буде відповідь.
— Я, — зізнався Дамблдор. — Холодної вогкої ночі шістнадцять років тому в кімнаті готельчика над шинком "Кабаняча голова" я мав зустрітися з кандидаткою на посаду вчителя віщування, хоч узагалі не збирався залишати в школі цей предмет. Кандидатка, одначе, була пра-пра-правнучкою дуже відомої й обдарованої провидиці, тож я з люб'язності вирішив з нею побачитися. Був розчарований. Мені здалося, що вона сама не мала й крихти того дару. Якомога чемніше я їй відповів, що вона, на жаль, не відповідає вимогам посади, і вже розвернувся, щоб вийти.
Дамблдор підвівся і пішов повз Гаррі до чорної шафки біля Фоуксового сідала. Нахилився, відсунув засув і витяг звідти неглибоку кам'яну чашу з вирізьбленими на ній рунами, ту, в якій Гаррі побачив, як його батько знущався зі Снейпа. Дамблдор знову підійшов до свого стола, поставив на нього сито спогадів і приклав чарівну паличку собі до скроні. Видобув з неї сріблясті, тонкі, мов павутиння, ниточки думок і чарівною паличкою переніс їх у чашу. Знову сів за стіл і якийсь час дивився, як кружляють у ситі спогадів його думки. Тоді зітхнув і торкнувся сріблястої речовини кінчиком чарівної палички.
Звідти виросла загорнута в шалі постать з неймовірно побільшеними за скельцями окулярів очима. Постать повільно оберталася, не відриваючи ніг від чаші. І раптом Сивіла Трелоні заговорила не звичним своїм ефемерним, потойбічним голосом, а хрипким і різким тоном, який Гаррі вже доводилося колись чути:
"Наближається той, хто зможе перемогти Темного Лорда. .. народжений наприкінці сьомого місяця тими, хто тричі кидав йому виклик... і Темний Лорд позначить його як рівного собі, але він володітиме силою, недоступною Темному Лордові... і хтось один загине від руки іншого, бо разом їм жити не судилося... той, хто зможе перемогти Темного Лорда, народиться наприкінці сьомого місяця..."
Повільно обертаючись, професорка Трелоні занурилася в срібну масу і зникла.
Тиша в кабінеті аж бриніла. Ні Дамблдор, ні Гаррі, ні жоден портрет не промовили й словечка. Принишк навіть Фоукс.
— Професоре Дамблдоре? — ледь чутно озвався Гаррі, бо Дамблдор, що й далі дивився на сито спогадів, був занурений у власні думки. — Це... це означало... що це означало?
— Це означало, — пояснив Дамблдор, — що особа, котра єдина має змогу остаточно подолати Лорда Волдеморта, народилася в кінці липня майже шістнадцять років тому. Цей хлопець мав народитися в батьків, котрі вже тричі кидали виклик Волдемортові.
Гаррі відчув, ніби щось на нього насувається. Йому знову стало важко дихати.
— Тобто... я?
Дамблдор якусь мить дивився на нього крізь окуляри.
— Найдивніше, Гаррі, — спокійно мовив він, — що це міг би бути й не ти. Сивілине пророцтво могло стосуватися двох хлопців, народжених того року наприкінці липня, чиї батьки були в Ордені Фенікса і тричі ледве рятувалися від Волдеморта. Один з них — ти. А другий — Невіл Лонґботом.
— Але ж... чому тоді на кулі з пророцтвом було моє, а не Невілове ім'я?
— На офіційному записі пророцтва поміняли наліпку після того, як Волдеморт напав на тебе, коли ти ще був немовлям, — пояснив Дамблдор. — Доглядач зали Пророцтв вирішив, що Волдеморт намагався тебе вбити тому, що знав Сивілине пророцтво стосується саме тебе. — То... це можу бути й не я? — запитав Гаррі.
— Боюся, — сказав Дамблдор так повільно, ніби кожнісіньке слово коштувало йому страшенних зусиль, — що це, поза сумнівом, саме ти.
— Але ж ви казали... Невіл теж народився наприкінці липня... а його мама й тато...
— Ти забуваєш наступну частину пророцтва про визначальну рису хлопця, котрий здатен перемогти Волдеморта... Волдеморт сам "позначить його як рівного собі". Що він і зробив, Гаррі. Вибрав тебе, а не Невіла. Залишив тобі шрам, що став благословенням і прокляттям водночас.
— Але ж він міг і помилитися! — заперечив Гаррі. — Міг позначити не того!
— Він обрав хлопця, в якому бачив найбільшу для себе загрозу, — сказав Дамблдор. — І зверни увагу, Гаррі, що обрав не чистокровного чаклуна (а тільки такі, на його переконання, варті життя й поваги), а напівкровного, покруча, яким був і сам. Побачив у тобі самого себе, а позначивши тебе шрамом, не вбив тебе, як намірявся, а дав силу і майбуття, завдяки чому ти врятувався від нього вже не раз, а чотири рази... а цього не змогли досягти ні твої, ні Невілові батьки.
— Чому ж він тоді це зробив? — запитав Гаррі, який від почутого заціпенів і похолов. — Чому він намагався вбити мене ще немовлям? Міг би зачекати й побачити, хто з нас буде небезпечніший, коли виросте — я чи Невіл, і вже тоді вбивати...
— Можливо, це був би практичніший варіант, — погодився Дамблдор, — але ж Волдеморт не мав повної інформації про пророцтво. Готельчик "Кабаняча голова", вибраний Сивілою через дешевизну, здавна приваблював, скажімо так, своєріднішу публіку, ніж "Три мітли". Як і ти зі своїми друзями, так і я тієї ночі усвідомив на свою голову, що в цьому місці ніколи не можна бути впевненим, що тебе не підслухають. Зрозуміло, йдучи на зустріч з Сивілою Трелоні, я й не припускав, що почую щось гідне підслуховування. На моє... на наше... щастя, того, хто підслуховував, досить скоро викрили й витурили з будинку, тож він встиг почути лише частину пророцтва.
— То він почув?..
— Почув тільки початок, частину про народження в липні хлопця, батьки якого тричі кидали виклик Волдемортові. Через це підслуховувач не зміг попередити свого хазяїна, що, нападаючи на тебе, він ризикує передати тобі свою силу і позначить тебе як рівного собі. Тому Волдеморт не знав, що нападати на тебе небезпечно, і що мудріше буде зачекати й дізнатися більше. Він не знав, що ти володітимеш "силою, недоступною Темному Лордові..."
— Але ж це не так! — вигукнув здушеним голосом Гаррі. — Я не володію недоступною йому силою, я не міг би навіть битися з ним на рівних, я не можу заволодівати людьми чи... чи їх убивати...
— У відділі таємниць є зала, — урвав його Дамблдор, — яка весь час замкнена. Там міститься сила, водночас прекрасніша і жахливіша за смерть, за людський розум, за природну стихію. Це ще, мабуть, і найзагадковіша з усіх таємниць, що там зберігаються. Ти добре володієш силою, що схована в тій залі, а ось Волдеморт — анітрохи. Ця сила спонукала тебе кинутися на порятунок Сіріуса. Ця сила врятувала й тебе самого, не дала Волдемортові тобою заволодіти, бо він не зміг би перебувати в тілі, сповненому тієї сили, яку він зневажає. Врешті-решт, не мало великого значення, що ти не зміг перекрити доступ до свого мозку. Тебе врятувало серце.
Гаррі заплющив очі. Якби він не кинувся рятувати Сіріуса, Сіріус би не помер... Більше для того, щоб хоч ненадовго відігнати неминучі думки про Сіріуса, аніж сподіваючись відповіді, Гаррі запитав: — Кінець пророцтва... там щось було про те, що... "разом їм..."
— "... жити не судилося", — завершив фразу Дамблдор.
— Отож, — мовив Гаррі, черпаючи слова немовби з глибоченної криниці розпачу, — це означає, що... що один з нас повинен убити другого... врешті-решт?
— Так, — підтвердив Дамблдор.
Досить довго вони мовчали. Десь за стінами кабінету Гаррі чув голоси — мабуть, то учні вже йшли на сніданок. Не вірилося, що є на світі люди, які їдять, сміються й нічого не знають та й не хочуть знати, що Сіріус покинув їх назавжди. Сіріус уже був ніби за мільйони кілометрів, але частинка Гаррі ще й далі вірила — якби він відхилив ту завісу, то знайшов би Сіріуса, і Сіріус поглянув би на нього, привітав би своїм уривчастим сміхом...
— Мабуть, я повинен тобі пояснити ще одне, — вагаючись, мовив Дамблдор. — Ти, може, дивувався, чому я не обрав тебе старостою? Мушу визнати... я подумав... що ти маєш на своїх плечах і так завеликий тягар.
Гаррі подивився на Дамблдора й побачив, як по його обличчі у довжелезну срібну бороду скотилася сльоза.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ —
Вони були в шкільній лікарні. Гаррі сидів на краєчку Ронового ліжка і слухав Герміону, що читала їм першу шпальту "Недільного віщуна". Джіні, якій мадам Помфрі миттєво зцілила перелом, згорнулася клубочком у ногах Герміониного ліжка. Ніс у Невіла теж загоївся, і він сидів на стільці між двома ліжками, а Луна, що забігла їх провідати, читала догори дриґом останнє число "Базікала" і Герміони навіть не слухала.
— То він тепер знову "хлопець, що вижив"? — похмуро буркнув Рон. — Уже не "фантазер, що хизується собою"?
— Цілком правильно казала, Гаррі, — мовив Дамблдор. — Коли ми зробили в будинку номер дванадцять на площі Ґримо нашу штаб-квартиру, я попереджав Сіріуса, що до Крічера треба ставитися з чемністю й повагою. Казав йому також, що Крічер може бути небезпечний. Не думаю, що Сіріус серйозно поставився до моїх слів і що він узагалі сприймав Крічера як істоту з розвиненими, як у людини, почуттями...
— Не смійте звинувачувати... не смійте... говорити... про Сіріуса як... — Гаррі не вистачало повітря, він не міг нормально говорити, але лють, що ненадовго була вщухла, вибухла з новою силою. Він не дозволить Дамблдорові критикувати Сіріуса. — Крічер брехун... брудний... він заслужив...
— Крічера таким зробили чаклуни, Гаррі, — заперечив Дамблдор. — Повір, йому варто поспівчувати. Його існування не менш жалюгідне, ніж у твого приятеля Добі. Він був змушений коритися наказам Сіріуса, бо Сіріус залишився останнім представником роду, що колись його поневолив. Але Крічер не відчував справжньої відданості. І хоч би які були в Крічера вади, треба визнати, що Сіріус пальцем об палець не вдарив, щоб хоч якось полегшити його долю...
— НЕ КАЖІТЬ ТАКОГО ПРО СІРІУСА! — закричав Гаррі. Він знову зірвався на ноги, був злий і готовий кинутися
на Дамблдора. який зовсім не розумів Сіріуса. не розумів, який той був відважний, скільки вистраждав у житті...
— А що тоді Снейп? — крикнув Гаррі. — Про нього ви мовчите? Коли я йому сказав, що Волдеморт напав на Сіріуса, він тільки вишкірився на мене, як завжди...
— Гаррі, ти ж розумієш, що професор Снейп мусив прикидатися перед Долорес Амбридж, ніби він до твоїх слів серйозно не поставився, — незворушно пояснив Дамблдор, — але, як я тобі вже казав, він негайно повідомив Орден про те. що ти йому сказав. Саме він вирахував, куди ти подався, коли не повернувся з лісу. І саме він дав професорці Амбридж фальшиву сироватку правди, коли вона хотіла тебе допитати, де перебуває Сіріус.
Гаррі пропустив ці слова повз вуха. Відчував дике задоволення, звинувачуючи Снейпа, бо це ніби послаблювало відчуття його власної жахливої вини, і він хотів почути, що Дамблдор з ним погоджується.
— Снейп... Снейп глузував з Сіріуса, що той залишається вдома... робив з Сіріуса боягуза...
— Сіріус був досить зрілий і розумний, щоб не зважати на такі дрібні образи, — відповів на це Дамблдор.
— Снейп перестав давати мені уроки блокології! — зарепетував Гаррі. — Викинув мене зі свого кабінету!
— Мені це відомо, — важко зітхнув Дамблдор. — Я вже казав, що помилився, не навчаючи тебе самостійно, хоч тоді я був переконаний, що не існувало більшої небезпеки, ніж відкрити твій мозок Волдемортові в моїй присутності...
— Зі Снейпом було ще гірше! Після його уроків мій шрам завжди страшенно болів... — Гаррі пригадав Ронові міркування на цю тему, — звідки ви знаєте, що він не намагався послабити мене перед Волдемортом, полегшити йому завдання проникнути в мій...
— Я довіряю Северусу Снейпу, — просто сказав Дамблдор. — Проте я забув... це ще одна помилка старого чоловіка... що деякі рани дуже глибокі й не гояться. Я думав, що професор Снейп приборкав свою ненависть до твого батька... та я помилився.
— І це нормально? — закричав Гаррі, не зважаючи на обурені обличчя й несхвальне бурмотіння портретів на стінах. Снейпові можна ненавидіти мого тата, а от Сіріусові Крічера ненавидіти не можна?
— А я й не казав, що Сіріус ненавидів Крічера, — заперечив Дамблдор. — Він ставився до нього як до слуги, якого можна навіть не помічати. Байдужість і зневага часто завдають більшої шкоди, ніж відверта неприязнь... Фонтан, який ми сьогодні розгромили, зображав неправдиві сцени. Ми, чаклуни, надто довго кривдили наших побратимів, а тепер ось пожинаємо плоди.
— ТО ЩО. ПО-ВАШОМУ, СІРІУС ЗАСЛУЖИВ СВОЄЇ ДОЛІ? — крикнув Гаррі.
— Я такого не казав і ніколи не скажу, — тихо відповів Дамблдор. — Сіріус не був жорстокий і загалом добре ставився до ельфів-домовиків. Він не любив Крічера, бо Крічер йому постійно нагадував про ненависний Сіріусові дім.
— Так, ненависний! — надтріснутим голосом вигукнув Гаррі, а тоді відвернувся від Дамблдора й відійшов. Сонце вже яскраво освітлювало кімнату, а очі портретів спостерігали, як він іде, сам не розуміючи, що робить, навіть не бачачи нічого в кабінеті. — Ви змусили його стирчати в тому будинку під замком, а він його ненавидів, ось чому вчора й вирішив з нього вирватися...
— Я намагався зберегти Сіріусові життя. — ледь чутно проказав Дамблдор.
— Ніхто не любить сидіти під замком! — розлючено обернувся до нього Гаррі. — Ви торік ціле літо змусили мене так пронидіти...
Дамблдор заплющив очі й затулив обличчя руками. Та цей незвичний вияв Дамблдорової втоми чи смутку Гаррі не вгамував. Навпаки, він ще більше розізлився, що Дамблдор виявляє ознаки слабкості. Чого це він має бути слабким, коли Гаррі хоче лютувати й зганяти на ньому злість?
Дамблдор опустив руки і глянув на Гаррі поверх окулярів-півмісяців.
— Уже пора, — почав він, — розповісти тобі, Гаррі, те, що я мав би розповісти ще п'ять років тому. Сядь, будь ласкавий. Я розповім тобі все. Прошу тільки мати терпіння. Злитимешся на мене, лютуватимеш... ти вільний робити, що схочеш... коли я закінчу. Тоді я тебе не зупинятиму.
Якусь мить Гаррі сердито дивився на нього, а тоді бухнувся на стілець навпроти Дамблдора і став чекати.
Дамблдор якийсь час дивився у вікно на залите сонцем подвір'я, а тоді глянув на Гаррі й заговорив:
— Гаррі, п'ять років тому ти прибув до Гоґвортсу цілий і неушкоджений, як я й планував і задумував. Ну... не зовсім неушкоджений. Ти вже зазнав страждань. Я знав, що так буде, коли залишав тебе на порозі будинку твоїх тітки й дядька. Знав, що прирікаю тебе на десять гірких і нелегких років. Він зробив паузу. Гаррі мовчав.
— Ти можеш запитати... з повним на те правом... чому так мало бути. Чому тебе не могла взяти до себе якась чаклунська родина? Багато хто всиновив би тебе з великою радістю, мав би за щастя й за честь виховувати тебе як рідного. У відповідь можу сказати, що найголовніше для мене було зберегти тобі життя. Ніхто, крім мене, не усвідомлював, яка страшна небезпека тобі загрожувала. Волдеморт зазнав поразки всього кілька годин тому. Але його посіпаки... деякі з них не менш жахливі за нього самого... були й далі на волі — злі, люті й жорстокі. А я мав прийняти рішення, думаючи ще й про майбутнє. Чи вірив я, що Волдеморт зник назавжди? Ні. Я не знав, десять, двадцять чи п'ятдесят років мине, поки він повернеться, але був переконаний, що так воно й буде. І ще я, добре його знаючи, не сумнівався, що він не заспокоїться, доки тебе не вб'є.
Я знав, що до Волдеморта, з його знанням чарів, не зможе дорівнятися, мабуть, ніхто з сучасних чаклунів. Знав, що навіть мої найскладніші і наймогутніші захисні закляття й замовляння навряд чи встоять, якщо він відновить усю свою могутність.
Але я знав також і Волдемортові слабини. Тому я й прийняв таке рішення. Тебе мали оберігати стародавні чари, про які він знає, але які зневажає і, відповідно, завжди недооцінює — а це йому вилазить боком. Я маю на увазі те, що твоя мати померла, рятуючи тебе. Вона забезпечила тебе тривалим захистом, чого він аж ніяк не очікував, захистом, що й досі тече у твоїх жилах. Отож я довірився роду твоєї матері. Віддав тебе її єдиній живій родичці — сестрі.
— Вона мене не любить, — нарешті озвався Гаррі. — Їй наплювати...
— Але вона тебе прийняла. — урвав його Дамблдор. — Можливо, неохоче, без бажання, з обуренням, сердито, але прийняла і цим запечатала чари, які я на тебе наклав. Жертва твоєї матері перетворила кровний зв'язок на найпотужніший щит, яким я міг тебе захистити.
— Я все одно не...
— Доки ти мешкаєш під одним дахом з ріднею твоєї матері, Волдеморт не може завдати тобі ніякої шкоди. Мати пролила свою кров, але ця кров і далі тече в твоїх жилах і в жилах її сестри. Її кров стала твоїм захистом. Тобі потрібно повертатися туди всього раз на рік, та доки то буде твій дім, Волдеморт нічим тобі не зашкодить. Твоя тітка про це знає. Я пояснив усе в листі, залишеному на порозі разом з тобою. Вона знає, що минулі п'ятнадцять років її житло вберігало тебе від смерті.
— Стривайте, — втрутився Гаррі. — Хвилиночку. Він випростався на стільці і глянув на Дамблдора.
— Ви прислали їй ревуна. Казали, щоб вона пам'ятала... це ж був ваш голос...
— Я думав, — трохи нахилив голову Дамблдор, — що їй треба нагадати про угоду, яку вона уклала, прийнявши тебе. Я підозрював, що напад дементорів її налякає, покаже, як небезпечно мати такого названого сина, як ти.
— Він і налякав, — тихо підтвердив Гаррі. — Та не так її, як дядька. Він хотів мене вигнати, але тоді прийшов ревун, і вона... сказала, що я повинен залишитися.
Якийсь час він дивився в підлогу, а тоді сказав:
— Але який стосунок це має до... Не міг вимовити Сіріусове ім'я.
— І ось п'ять років тому, — вів далі Дамблдор, наче й не переривав своєї розповіді, — ти прибув у Гоґвортс, не такий щасливий і не такий доглянутий, як би мені хотілося, напівголодний, але живий і здоровий. Ти був не розманіженим принцом, а цілком нормальним, як для твоєї ситуації, хлопцем. Мій задум вдавався.
А потім... та ти й сам прекрасно пам'ятаєш усі події твого першого року в Гоґвортсі. Ти подолав усі труднощі й набагато раніше, ніж я собі думав, віч-на-віч зіткнувся з Волдемортом. Ти знову вижив. Ба більше. Ти загальмував його повернення до влади й могутності. Ти бився, як зрілий муж. Моя гордість за тебе не мала меж.
Але мій чудовий задум мав одну ваду, — провадив далі Дамблдор. — Очевидну ваду, яка могла все занапастити. Я це розумів ще тоді. Та успіх мого задуму мав величезне значення, тож я вирішив не допустити, щоб через цю ваду все пропало. Тільки я міг це зробити, тож мусив бути сильним. І ось настало перше моє випробування, коли ти лежав у шкільній лікарні, одужуючи після битви з Волдемортом.
— Не розумію, про що ви говорите, — здивувався Гаррі.
— Пригадуєш, ти запитав мене в шкільній лікарю, чому Волдеморт намагався вбити тебе ще немовлям?
Гаррі ствердно кивнув головою.
— Може, я ще тоді мав тобі все сказати?
Гаррі мовчки дивився в блакитні Дамблдорові очі, а серце його знову несамовито закалатало.
— Ти ще не помітив вади мого задуму? Мабуть, ні. Як ти пам'ятаєш, я вирішив тобі не відповідати. В одинадцять років, подумав я, ще рано все знати. Я не мав наміру розповідати тобі правду в одинадцять років. Занадто серйозні знання для такого юного віку.
Але я ще тоді мав би розпізнати небезпечні ознаки. Мав би спитати себе, чому я не відчув тривоги, що ти так рано поставив запитання, на яке мені колись доведеться давати жахливу відповідь. Мав би усвідомити, що я в той день надто охоче вхопився за можливість нічого тобі не відповідати... ти був ще такий малий... занадто малий.
І ось почався другий рік твого навчання в Гоґвортсі. І знову ти постав перед випробуваннями, які не випадають на долю навіть дорослих чаклунів. Знову ти перевершив мої найсміливіші сподівання. Але ти більше не питав, чому Волдеморт залишив на тобі цю мітку. Так, ми говорили про твій шрам... майже впритул наблизилися до цієї теми. Чому я тобі нічого не розповів?
Бо мені здавалося, що в дванадцять років одержати таку інформацію не набагато краще, ніж в одинадцять. Я дозволив тобі піти від мене, закривавленому, виснаженому, але радісному. Якщо й відчував певну незручність, що не розповів тобі абсолютно все, то швидко про неї забув. Ти все ще залишався великою дитиною, і я не наважився зіпсувати тобі той переможний вечір...
Помітив, Гаррі? Ти вже бачиш, у чому полягала вада мого чудового задуму? Я потрапив у пастку, яку сам і передбачав, якої хотів уникнути і мусив уникнути.
— Я не...
— Я занадто тебе оберігав, — відверто зізнався Дамблдор. — Мені більше хотілося, щоб ти був щасливий, аніж щоб знав правду, я більше дбав про твій спокій, ніж про мій задум, про твоє життя, а не про життя інших, що могли б його втратити, якби мій задум зазнав невдачі. Іншими словами, я діяв саме так безглуздо, як і розраховував Волдеморт.
Що можна сказати на моє виправдання? Нехай би хтось спробував стежити за тобою так, як я... Я пильнував тебе набагато ретельніше, ніж ти собі можеш уявити... Нехай хтось скаже, що я не хотів тебе вберегти від зайвого болю після стількох страждань. Мене не обходило, скільки безіменних і безликих людей чи істот загине в туманному майбутньому, якщо зараз ти був живий, здоровий і щасливий. Я ж ніколи й не мріяв відповідати за такого, як ти.
Почався третій рік твого навчання. Я здалеку спостерігав, як ти боровся з дементорами, як знайшов Сіріуса, дізнався, хто він такий і врятував його...
Чи мав я сказати все тоді, коли ти тріумфально вирвав свого хрещеного батька з міністерських лабетів? Коли тобі вже було тринадцять, мої виправдання звучали надто надумано. Ти був ще юний, але вже довів свою винятковість. Гаррі, мене гризли докори сумління. Я знав, що скоро настане час...
А торік ти вибрався з лабіринту, побачивши, як загинув Седрик Діґорі, і сам ледве уникнув смерті... і я знову не сказав тобі, хоч знав, що мушу зробити це якнайшвидше, бо Волдеморт повернувся. І ось сьогодні я розумію, що ти давно вже був готовий отримати знання, які я так довго від тебе приховував. Ти давно довів, що можеш нести цей тягар. Мене виправдовує тільки те, що ти й так мав на собі більше тягарів, ніж будь-який учень у цій школі. Тож я не наважувався додати ще один... найважчий.
Гаррі чекав, але Дамблдор мовчав.
— Я все одно нічого не розумію.
— Волдеморт намагався тебе вбити ще немовлям через пророцтво, зроблене незадовго до твого народження. Він знав про це пророцтво, хоч і не знав його повного змісту. Вирішив убити тебе немовлям, бо вважав, що таким чином звершить саме пророцтво. Виявив, що помилився, і це дорого йому коштувало, бо смертоносне закляття вразило рикошетом його самого. Отож, повернувши собі тіло, а особливо після того як ти неймовірним чином урятувався від нього торік, він забажав почути це пророцтво повністю. Це й була та зброя, що він її так невтомно шукав, відколи повернувся: знання про те, як тебе знищити.
Сонце вже піднялося досить високо, і Дамблдорів кабінет був залитий ним ущерть. Скляна шафка, у якій лежав меч Ґодрика Ґрифіндора, відсвічувала біло і тьмяно, уламки приладів, розкидані Гаррі по підлозі, іскрилися, наче дощові краплини, а за спиною в нього ледь чутно цвірінькало в гніздечку з попелу пташеня Фоукс.
— Пророцтво розбилося, — безпорадно проказав Гаррі. — Я тяг Невіла догори по тих лавах... у залі з аркою, а мантія в нього роздерлася й воно випало...
— Розбився тільки запис пророцтва, що зберігався у відділі таємниць. Але пророцтво було зроблено для певної особи, і та особа має змогу досконало його відтворити.
— А хто його чув? — запитав Гаррі, хоч і здогадувався, яка буде відповідь.
— Я, — зізнався Дамблдор. — Холодної вогкої ночі шістнадцять років тому в кімнаті готельчика над шинком "Кабаняча голова" я мав зустрітися з кандидаткою на посаду вчителя віщування, хоч узагалі не збирався залишати в школі цей предмет. Кандидатка, одначе, була пра-пра-правнучкою дуже відомої й обдарованої провидиці, тож я з люб'язності вирішив з нею побачитися. Був розчарований. Мені здалося, що вона сама не мала й крихти того дару. Якомога чемніше я їй відповів, що вона, на жаль, не відповідає вимогам посади, і вже розвернувся, щоб вийти.
Дамблдор підвівся і пішов повз Гаррі до чорної шафки біля Фоуксового сідала. Нахилився, відсунув засув і витяг звідти неглибоку кам'яну чашу з вирізьбленими на ній рунами, ту, в якій Гаррі побачив, як його батько знущався зі Снейпа. Дамблдор знову підійшов до свого стола, поставив на нього сито спогадів і приклав чарівну паличку собі до скроні. Видобув з неї сріблясті, тонкі, мов павутиння, ниточки думок і чарівною паличкою переніс їх у чашу. Знову сів за стіл і якийсь час дивився, як кружляють у ситі спогадів його думки. Тоді зітхнув і торкнувся сріблястої речовини кінчиком чарівної палички.
Звідти виросла загорнута в шалі постать з неймовірно побільшеними за скельцями окулярів очима. Постать повільно оберталася, не відриваючи ніг від чаші. І раптом Сивіла Трелоні заговорила не звичним своїм ефемерним, потойбічним голосом, а хрипким і різким тоном, який Гаррі вже доводилося колись чути:
"Наближається той, хто зможе перемогти Темного Лорда. .. народжений наприкінці сьомого місяця тими, хто тричі кидав йому виклик... і Темний Лорд позначить його як рівного собі, але він володітиме силою, недоступною Темному Лордові... і хтось один загине від руки іншого, бо разом їм жити не судилося... той, хто зможе перемогти Темного Лорда, народиться наприкінці сьомого місяця..."
Повільно обертаючись, професорка Трелоні занурилася в срібну масу і зникла.
Тиша в кабінеті аж бриніла. Ні Дамблдор, ні Гаррі, ні жоден портрет не промовили й словечка. Принишк навіть Фоукс.
— Професоре Дамблдоре? — ледь чутно озвався Гаррі, бо Дамблдор, що й далі дивився на сито спогадів, був занурений у власні думки. — Це... це означало... що це означало?
— Це означало, — пояснив Дамблдор, — що особа, котра єдина має змогу остаточно подолати Лорда Волдеморта, народилася в кінці липня майже шістнадцять років тому. Цей хлопець мав народитися в батьків, котрі вже тричі кидали виклик Волдемортові.
Гаррі відчув, ніби щось на нього насувається. Йому знову стало важко дихати.
— Тобто... я?
Дамблдор якусь мить дивився на нього крізь окуляри.
— Найдивніше, Гаррі, — спокійно мовив він, — що це міг би бути й не ти. Сивілине пророцтво могло стосуватися двох хлопців, народжених того року наприкінці липня, чиї батьки були в Ордені Фенікса і тричі ледве рятувалися від Волдеморта. Один з них — ти. А другий — Невіл Лонґботом.
— Але ж... чому тоді на кулі з пророцтвом було моє, а не Невілове ім'я?
— На офіційному записі пророцтва поміняли наліпку після того, як Волдеморт напав на тебе, коли ти ще був немовлям, — пояснив Дамблдор. — Доглядач зали Пророцтв вирішив, що Волдеморт намагався тебе вбити тому, що знав Сивілине пророцтво стосується саме тебе. — То... це можу бути й не я? — запитав Гаррі.
— Боюся, — сказав Дамблдор так повільно, ніби кожнісіньке слово коштувало йому страшенних зусиль, — що це, поза сумнівом, саме ти.
— Але ж ви казали... Невіл теж народився наприкінці липня... а його мама й тато...
— Ти забуваєш наступну частину пророцтва про визначальну рису хлопця, котрий здатен перемогти Волдеморта... Волдеморт сам "позначить його як рівного собі". Що він і зробив, Гаррі. Вибрав тебе, а не Невіла. Залишив тобі шрам, що став благословенням і прокляттям водночас.
— Але ж він міг і помилитися! — заперечив Гаррі. — Міг позначити не того!
— Він обрав хлопця, в якому бачив найбільшу для себе загрозу, — сказав Дамблдор. — І зверни увагу, Гаррі, що обрав не чистокровного чаклуна (а тільки такі, на його переконання, варті життя й поваги), а напівкровного, покруча, яким був і сам. Побачив у тобі самого себе, а позначивши тебе шрамом, не вбив тебе, як намірявся, а дав силу і майбуття, завдяки чому ти врятувався від нього вже не раз, а чотири рази... а цього не змогли досягти ні твої, ні Невілові батьки.
— Чому ж він тоді це зробив? — запитав Гаррі, який від почутого заціпенів і похолов. — Чому він намагався вбити мене ще немовлям? Міг би зачекати й побачити, хто з нас буде небезпечніший, коли виросте — я чи Невіл, і вже тоді вбивати...
— Можливо, це був би практичніший варіант, — погодився Дамблдор, — але ж Волдеморт не мав повної інформації про пророцтво. Готельчик "Кабаняча голова", вибраний Сивілою через дешевизну, здавна приваблював, скажімо так, своєріднішу публіку, ніж "Три мітли". Як і ти зі своїми друзями, так і я тієї ночі усвідомив на свою голову, що в цьому місці ніколи не можна бути впевненим, що тебе не підслухають. Зрозуміло, йдучи на зустріч з Сивілою Трелоні, я й не припускав, що почую щось гідне підслуховування. На моє... на наше... щастя, того, хто підслуховував, досить скоро викрили й витурили з будинку, тож він встиг почути лише частину пророцтва.
— То він почув?..
— Почув тільки початок, частину про народження в липні хлопця, батьки якого тричі кидали виклик Волдемортові. Через це підслуховувач не зміг попередити свого хазяїна, що, нападаючи на тебе, він ризикує передати тобі свою силу і позначить тебе як рівного собі. Тому Волдеморт не знав, що нападати на тебе небезпечно, і що мудріше буде зачекати й дізнатися більше. Він не знав, що ти володітимеш "силою, недоступною Темному Лордові..."
— Але ж це не так! — вигукнув здушеним голосом Гаррі. — Я не володію недоступною йому силою, я не міг би навіть битися з ним на рівних, я не можу заволодівати людьми чи... чи їх убивати...
— У відділі таємниць є зала, — урвав його Дамблдор, — яка весь час замкнена. Там міститься сила, водночас прекрасніша і жахливіша за смерть, за людський розум, за природну стихію. Це ще, мабуть, і найзагадковіша з усіх таємниць, що там зберігаються. Ти добре володієш силою, що схована в тій залі, а ось Волдеморт — анітрохи. Ця сила спонукала тебе кинутися на порятунок Сіріуса. Ця сила врятувала й тебе самого, не дала Волдемортові тобою заволодіти, бо він не зміг би перебувати в тілі, сповненому тієї сили, яку він зневажає. Врешті-решт, не мало великого значення, що ти не зміг перекрити доступ до свого мозку. Тебе врятувало серце.
Гаррі заплющив очі. Якби він не кинувся рятувати Сіріуса, Сіріус би не помер... Більше для того, щоб хоч ненадовго відігнати неминучі думки про Сіріуса, аніж сподіваючись відповіді, Гаррі запитав: — Кінець пророцтва... там щось було про те, що... "разом їм..."
— "... жити не судилося", — завершив фразу Дамблдор.
— Отож, — мовив Гаррі, черпаючи слова немовби з глибоченної криниці розпачу, — це означає, що... що один з нас повинен убити другого... врешті-решт?
— Так, — підтвердив Дамблдор.
Досить довго вони мовчали. Десь за стінами кабінету Гаррі чув голоси — мабуть, то учні вже йшли на сніданок. Не вірилося, що є на світі люди, які їдять, сміються й нічого не знають та й не хочуть знати, що Сіріус покинув їх назавжди. Сіріус уже був ніби за мільйони кілометрів, але частинка Гаррі ще й далі вірила — якби він відхилив ту завісу, то знайшов би Сіріуса, і Сіріус поглянув би на нього, привітав би своїм уривчастим сміхом...
— Мабуть, я повинен тобі пояснити ще одне, — вагаючись, мовив Дамблдор. — Ти, може, дивувався, чому я не обрав тебе старостою? Мушу визнати... я подумав... що ти маєш на своїх плечах і так завеликий тягар.
Гаррі подивився на Дамблдора й побачив, як по його обличчі у довжелезну срібну бороду скотилася сльоза.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ —
Початок другої війни
ТОЙ-КОГО-НЕ-МОЖНА-НАЗИВАТИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ— А ось і про тебе, Гаррі. Я так і знала, що вони й тебе сюди приплутають, — повідомила Герміона, зиркаючи на нього поверх газети.
"У короткій заяві, виголошеній у п'ятницю ввечері, міністр магії Корнеліус Фадж підтвердив, що Той-Кого-Не-Можна-Називати повернувся в країну і знову почав активну діяльність.
— З величезною прикрістю мушу підтвердити, що чаклун, який називає себе "Лорд"... ви знаєте, кого я маю на увазі... живий і знову перебуває поміж нас, — сказав стомлений і збентежений Фадж, звертаючись до журналістів. — 3 не меншою прикрістю маємо повідомити про масовий бунт дементорів Азкабану, що відмовилися служити міністерству. На нашу думку, дементори зараз підкоряються Лордові... чи як там його називають.
— Закликаємо чаклунську громаду виявляти пильність. Міністерство зараз друкує довідники з елементарної родинної та особистої безпеки, і наступного місяця вони безкоштовно надійдуть у всі чаклунські будинки.
Чаклунська спільнота зустріла міністерську заяву з хвилюванням і тривогою, бо ще минулої середи міністерство запевняло, що "настирливі чутки про перебування серед нас Відомо-Кого не мають під собою жодних підстав".
Подробиці подій, що привели до рішучої зміни міністерських позицій, невідомі, хоч є підстави вважати, що Той-Кого-Не-Можна-Називати зі зграєю його добірних поплічників, відомих як смертежери, у четвер увечері прорвався в саме Міністерство магії.
Албус Дамблдор, поновлений на посадах директора Гоґвортської школи чарів і чаклунства, члена Міжнародної конфедерації чаклунів і головного мага Чарверсуду, поки що недоступний для коментарів. Увесь минулий рік він наполягав, що Відомо-Хто не помер, як усі сподівалися й вірили, а набирає поплічників для нової спроби захоплення влади.
Тим часом "Хлопець, що вижив"...
Вони були в шкільній лікарні. Гаррі сидів на краєчку Ронового ліжка і слухав Герміону, що читала їм першу шпальту "Недільного віщуна". Джіні, якій мадам Помфрі миттєво зцілила перелом, згорнулася клубочком у ногах Герміониного ліжка. Ніс у Невіла теж загоївся, і він сидів на стільці між двома ліжками, а Луна, що забігла їх провідати, читала догори дриґом останнє число "Базікала" і Герміони навіть не слухала.
— То він тепер знову "хлопець, що вижив"? — похмуро буркнув Рон. — Уже не "фантазер, що хизується собою"?