Страница:
Гаррі й Герміона перезирнулися, а тоді знову глянули на нього.
— Ти ж так довго протримався... — невпевнено почала Герміона. — Чому ти думаєш...
— Амбридж гадає, шо то я підкинув їй до кабінету того ніфлера.
— А то не ти? — вирвалося в Гаррі, перш ніж він подумав, що каже.
— Нє, холєра ясна, не я! — обурився Геґрід. — Тілько шось трапиться з магічними істотами, як вона гадає, шо то я.
Вона тілько й шукала нагоди спекатися мене, відколи я вернувся сюди. Звісно, я би не хтів нікуди йти, та якби не... ну... певні обставини, шо я вам зараз їх поясню, то я ліпше пішов би й не чекав, поки вона вижене мене на очах у всьої школи, як ту Трелоні.
Гаррі й Герміона почали було протестувати, але Геґрід зупинив їх помахом велетенської руки.
— То ше не кінец світу. Коли я звідси піду, буду допомагати Дамблдорови, зможу принести користь для Ордену. А у вас буде Граблі-Планка... ви файно здасте екзамени...
Його голос затремтів і обірвався.
— Не журіться за мене, — квапливо озвався він знову, коли Герміона спробувала погладити його по долоні. Витяг з кишені камізельки величезну брудну хустинку й витер нею очі. — Слухайте, я взагалі вам того не казав би, але мушу. Видите, якщо я піду... я не можу се зробити так, аби... аби не сказати комусь... бо я... я буду потребував помочі від вас двох. І від Рона, якщо він захоче.
— Так-так, ми тобі допоможемо, — відразу озвався Гаррі. — Що нам треба зробити?
Геґрід могутньо шморгнув носом і мовчки поплескав Гаррі по плечі з такою силою, що той аж бухнувся об дерево.
— Я знав, шо ви си погодите, — сказав Геґрід, затуливши лице хустинкою, — але я... ніколи... не забуду... ну... файно... ходім ше троха... вважєйте, бо там кропива...
Вони мовчки йшли ще з п'ятнадцять хвилин. Гаррі вже розкрив було рота, щоб запитати, скільки їм ще йти, коли Геґрід раптом простяг убік праву руку, сигналізуючи про зупинку.
— Вважєйте, — ледь чутно мовив він. — Тепер тихесенько...
Вони, скрадаючись, рушили далі, і Гаррі побачив попереду великий і гладенький земляний пагорб заввишки з Геґріда. То могло бути, злякано подумав Гаррі, лігво якоїсь велетенської тварини. Навколишні дерева були видерті з корінням, отож пагорб здіймався посеред порожньої ділянки землі, оточений наваленими стовбурами й гіллячками, що утворювали своєрідну загорожу або барикаду. За нею, власне, й стояли тепер Гаррі, Герміона та Геґрід.
— Заснув, — прошепотів Геґрід.
І справді, Гаррі почув далеке ритмічне хропіння, мовби хтось дихав велетенськими легенями. Скоса зиркнув на Герміону, що дивилася на пагорб, роззявивши рота. Була вона страшенно перелякана.
— Геґріде, — шепіт її ледве чувся, так голосно дихала спляча істота, — хто це такий?
Гаррі це питання видалося дивним, бо він саме хотів спитати: "Що це таке?"
— Геґріде, ти ж нам казав... — почала Герміона, і чарівна паличка затремтіла в її руках, — ти казав, що ніхто з них не хотів сюди приходити!
Гаррі перевів погляд з неї на Геґріда і тут, коли нарешті все збагнув, злякано зойкнув і знову глянув на пагорб.
Велика купа землі, на якій легко могли вміститися він, Герміона і Геґрід, поволі рухалася то вгору, то вниз, відповідно до глибокого хрипкого дихання. То був ніякий не пагорб. То була вигнута спина...
— Він не хтів іти, — розпачливо сказав Геґрід. — Але ж я мусив його привести, Герміоно, мусив!
— Але чому? — ледь не плакала Герміона. — Чому... що... ой, Геґріде!
— Я знав, шо треба його сюди привести, — пояснив Геґрід, теж готовий заплакати, — і... і навчити його файних манер... і тоді я міг би вивести його в люди й показати, шо він цілком безпечний!
— Безпечний! — пронизливо вигукнула Герміона, а Геґрід несамовито замахав на неї руками, бо велетенська істота голосно загарчала й поворухнулася уві сні. — Це ж від нього в тебе всі ці рани, правда? Ось чому ти постійно побитий!
— Він просто не розраховує своєї сили! — почав переконувати Геґрід. — Він уже си виправляє і менше махає кулаками.
— То он чому ти добирався додому аж два місяці! — стривожено мовила Герміона. — Ой, Геґріде, навіщо ти його сюди привів, якщо він не хотів іти? Невже йому не краще було б зі своїми?
— Вони його мучили, Герміоно. бо він такий манюній! — пояснив Геґрід.
— Манюній? — перепитала Герміона. — Манюній?
— Герміоно, я не міг його покинути, — з бороди і з побитого Геґрідового лиця цебеніли сльози. — Бо він... мій братик!
Герміона втупилася в нього, роззявивши рота.
— Геґріде, коли ти кажеш "братик", — поволі вимовив Гаррі, — то маєш на увазі...
— Ну.. братик по мамі, — уточнив Геґрід. — Виявляється, шо мама си зійшла з іншим велетнем, коли кинула мого татка, і так з'явився Ґроп...
— Ґроп? — перепитав Гаррі.
— Еге ж... так звучит, коли він вимовляє своє ім'я, — стурбовано пояснив Геґрід. — Він ще погано говорит по-нашому.. я пробував його навчити... виглядає, шо вона не любила його — так само, як і мене. Видите, для велеток найголовніше — народжувати файних великих діточок, а він був замалий як на велетня... тілько п'єть метрів...
— О так, зовсім манюній! — саркастично вигукнула близька до істерики Герміона. — Справжня крихітка!
— З нього там усі знущалися... я просто не міг його там залишити...
— А мадам Максім не була проти?
— Вона... вона виділа, як то для мене важливо, — відповів Геґрід, заламуючи свої велетенські руки. — Але... за якийсь час вона си від нього втомила, то правда... тому ми пішли додому різними шляхами... але вона си обіцяла нікому ніц не казати...
— А як тобі вдалося його сюди довести, щоб ніхто не помітив? — здивувався Гаррі.
— Тому ж то це так довго й тривало, — пояснив Геґрід. Ми йшли тілько вночі і найдикішими місцями. Звісно, він може рухатися дуже швидко, але ж постійно хтів вертатися назад.
— Ой, Геґріде, чому ж ти його не відпустив! — Герміона сіла на зламане дерево й затулила обличчя руками. — Що ти збираєшся робити з буйним велетнем, який навіть не хоче тут залишатися!
— Ну... "буйним"... се троха зарізко, — і далі схвильовано заламував руки Геґрід. — Мушу визнати, шо він кілька разів кидався на мене, коли мав поганий настрій, але він стає кращий, набагато кращий, він си заспокоює.
— А навіщо тоді ці канати? — поцікавився Гаррі.
Він щойно помітив товстенні канати, що тяглися від стовбурів найбільших дерев до Ґропа, який згорнувся клубочком на землі спиною до них.
— Ти його прив'язав? — ледь чутно запитала Герміона.
— Ну... так... — винувато підтвердив Геґрід. — Видите... я ж вам казав... він ще не може розрахувати своєї сили.
Гаррі тепер зрозумів, чому в лісі не було жодної живої істоти.
— То що ти хочеш від мене, Гаррі й Рона? — запитала Герміона, передчуваючи щось недобре.
— Припильнуйте за ним, — хрипко відповів Геґрід. — Коли мене тут не буде.
Гаррі й Герміона обмінялися приреченими поглядами, а Гаррі з острахом пригадав, що пообіцяв Геґрідові виконати будь-яке його прохання.
— А що... що саме треба робити? — допитувалася Герміона.
— Його не треба годувати, нє! — гаряче пояснив Геґрід. — Він і сам собі здобуде харчі. Пташки, олені й усьо таке... нє, йому лиш потрібне товариство. Якби я тілько знав, шо хтось йому хоч троха допоможе... ну... наприклад, навчит його нашої мови.
Гаррі нічого не відповів, лише глянув на велетенську постать, що лежала на землі перед ними. На відміну від Геґріда, що здавався просто завеликою людиною, Ґроп був якийсь деформований. Те, що Гаррі спочатку здалося зарослою мохом брилою, виявилося Ґроповою головою. Вона була завелика щодо тіла і, на відміну від людських пропорцій, дуже кругла і вкрита цупким кучерявим волоссям кольору папороті. Зверху на голові виднівся краєчок великого м'ясистого вуха, а сама голова відразу переходила в плечі, як у дядька Вернона, майже без шиї. Спина, вкрита якоюсь бруднючою бурою накидкою з грубо зшитих докупи звірячих шкур, була дуже широка; а коли Ґроп уві сні дихав, нерівні шви між цими шкурами розходилися. Ноги велет підібгав до тіла. Гаррі бачив тільки величезні брудні, завбільшки як санчата, босі ступні, що лежали одна на одній.
— Ти хочеш, щоб ми його навчали? — глухим голосом запитав Гаррі. Тепер він збагнув суть Фіренцевого попередження: "Його намагання марні. Краще йому від них відмовитися". Лісові мешканці вже, мабуть, чули, як Геґрід безуспішно намагався вчити Ґропа людської мови.
— Еге ж... чи хоч просто з ним балакали, — з надією уточнив Геґрід. — Бо, якщо він буде говорити з людьми, то, гадаю, скорше си зрозуміє, шо ми до нього файно ставимося й хочемо, аби він тут лишився.
Герміона не забирала з обличчя рук і дивилася на Гаррі з-поміж пальців.
— Я вже починаю сумувати за Норбертом, — пробурмотів Гаррі, а вона істерично реготнула.
— То ви то зробите, чи як? — запитав Геґрід, здається, не почувши слів Гаррі.
— Ми... — видушив Гаррі, згадуючи, що пов'язаний обіцянкою. — Ми спробуємо, Геґріде.
— Я знав, Гаррі, шо на тебе можна покластися, — засяяв крізь сльози Геґрід, витираючи обличчя своєю хустинкою-як-скатертинкою. — Але я не хтів би, шоб ви занадто цим переймалися... бо ви ж маєте на носі екзамени... може, разочок на тиждень заскакували б сюди в плащі-невидимці, аби си троха з ним побалакати, та й усьо. То я його розбуджу... познайомлю з вами...
— Що?! Ні! — зірвалася на ноги Герміона. — Геґріде, не треба, не варто його будити... ні-ні... нам не горить...
Але Геґрід уже переступив через величезний стовбур, що лежав перед ними, і наближався до Ґропа. Коли підійшов метрів на три, взяв із землі довгу гілляку, заспокійливо всміхнувся через плече Гаррі й Герміоні, а тоді сильно штурхонув Ґропа у спину.
Велетень заревів, і це ревіння луною розійшлося в тихому лісі. Птахи гучно шугонули з верхівок дерев. Тим часом Ґроп на очах у Гаррі й Герміони підводився з землі, і земля аж задрижала, коли Геґрідів братик відштовхнувся від неї своєю велетенською рукою, щоб стати навколішки. Він озирнувся, щоб глянути, хто і що його потурбувало.
— Всьо файно, Ґропику? — якомога бадьоріше запитав Геґрід, задкуючи з піднятою вгору гіллякою, якою хотів було ще раз штурхнути Ґропа. — Файно виспався, га?
Гаррі й Герміона відійшли якомога далі, не випускаючи велетня з поля зору. Ґроп стояв навколішки поміж двох дерев, яких ще не встиг вирвати з корінням. Його величезне обличчя нагадувало сірий повний місяць, що висів над ними в сутінках. Мовби хтось витесав грубі людські риси на величезній кам'яній кулі — куций безформний ніс і перекошений рот, напханий кривими жовтими зубами завбільшки з півцеглини кожен. Маленькі, за велетневими мірками, каламутні буро-зелені очі були ще заспані й напівзаплющені. Ґроп щосили потер їх брудними суглобами пальців, а тоді несподівано спритно звівся на повен зріст.
— О Боже! — пискнула від жаху Герміона поруч з Гаррі. Дерева, до яких були прив'язані канати, що обмотували
Ґропові руки й ноги, загрозливо зарипіли. Заввишки він був, як і казав Геґрід, метрів п'ять. Роззирнувшись затьмареним поглядом, Ґроп простяг величезну, як пляжна парасоля, долоню до верхніх гілок розлогої сосни, схопив пташине гніздо і, побачивши, що пташки там немає, незадоволено заревів і перевернув гніздо догори дном. Яйця полетіли, мов гранати, до землі, і Геґрід мусив затуляти голову руками.
— До речі, Ґропику, — крикнув Геґрід, боязко позираючи вгору, чи знову не падають на нього яйця, — я хтів би познайомити тебе з моїми друзями. Пам'ятаєш, я казав тобі про них? Пам'ятаєш, коли я згадував, шо маю десь ненадовго піти, а вони припильнуют тебе якийсь час? Пам'єтаєш, Ґропику?
Але Ґроп тільки заревів. Важко було зрозуміти, чи чув він Геґріда і чи взагалі сприймав Геґрідові слова як певну мову. Схопив верхівку сосни й потяг її до себе — мабуть, лише для того щоб подивитися, чи далеко вона відлетить, коли її відпустити.
— Го-гой, Ґропику, не роби так! — крикнув йому Геґрід. — Бо вирвеш її, як і ті другі...
І справді, Гаррі побачив, як почала тріскатися земля навколо сосни.
— Маю для тебе товариство! — знову крикнув Геґрід. — Товариство, видиш! Дивися сюди, дурнику, я привів тобі друзів!
— Ой, Геґріде, не треба, — застогнала Герміона, але Геґрід уже знову підняв гілляку і різко штурхнув Ґропа в коліно.
Велетень пустив дерево, яке від цього шалено захиталося й обсипало Гаррі дощем соснових колючок, і глянув собі під ноги.
— Осьо, — пошкандибав Геґрід до Гаррі й Герміони, — це Гаррі, Ґропику! Гаррі Поттер! Він тебе буде навідував, як мене тут не буде, зрозумів?
Велетень аж тепер побачив Гаррі й Герміону. Вони злякано дивилися, як він опустив нижче величезну брилу голови, приглядаючись до них.
— А це осьо Герміона, видиш? Гер... — Геґрід завагався, а тоді спитав у Герміони: — Ти не будеш проти, Герміонцю, коли він буде тебе називати Гермі? Бо йому тєжко запам'ятати таке довге ім'я.
— О, певно що ні, — пискнула Герміона.
— Це Гермі, Ґропику! Вона теж буде приходити! Правда, файно? Будеш мати двох друзів... ҐРОПИКУ, НІ!
Ґропова рука раптом потяглася до Герміони. Гаррі встиг відтягти її за дерево, тож велетові пальці лише чиркнули по стовбуру й схопили в жменю порожнє повітря.
— ТИ НЕЧЕМНИЙ, ҐРОПИКУ! — закричав Геґрід, а тремтяча Герміона притислася за деревом до Гаррі й заскімлила. — ДУЖЕ НЕЧЕМНИЙ! НЕ МОЖНА ТАК ХАПАТИ... ОЙ!
Гаррі визирнув з-за стовбура й побачив, що Геґрід лежить на землі, тримаючись за носа. А Ґроп, очевидно, вже втратив до них інтерес, бо знову випростався й потяг до себе сосну.
— Файно, — ледве ворушив язиком Геґрід. Він звівся на
ноги, однією рукою затискаючи закривавленого носа, а другою намацуючи арбалет. — Ну... ви з ним запізналися і... і тепер він буде вас знати, як ви сюди прийдете...
Він глянув на Ґропа, що з задоволеним виразом брилоподібного обличчя смикав сосну. Коріння затріщало й видерлося з землі.
— Гадаю, шо на нині досить, — зітхнув Геґрід. — То шо... вертаємося?
Гаррі й Герміона закивали головами. Геґрід знову поклав арбалет на плече і рушив повз дерева, тримаючись за носа.
Якийсь час ніхто не озивався, навіть тоді, як почувся страшенний тріск — Ґроп нарешті вирвав сосну з землі. Герміонине обличчя було бліде й напружене. Гаррі не знав, що й казати. Що буде, коли хтось довідається про Ґропа, якого Геґрід переховує в Забороненому лісі? А він ще й пообіцяв продовжити разом з Роном і Герміоною абсолютно марні Геґрідові намагання цивілізувати велетня. Як міг Геґрід при всій його неймовірній здатності вірити в те, що ікласті почвари можуть ставати милими й безпечними, дурити самого себе ілюзіями, ніби Ґроп колись навчиться спілкуватися з людьми?
— Заждіть, — раптом зупинив Геґрід Гаррі й Герміону, що якраз вийшли на латку густого споришу. Він витяг із сагайдака стрілу і вставив її в арбалет. Гаррі й Герміона підняли чарівні палички. Тепер, зупинившись, вони теж почули поблизу якесь шарудіння.
— Овва-а, — тихо сказав Геґрід.
— Геґріде, ми тобі вже казали, — пролунав глибокий чоловічий голос, — щоб ти тут більше не з'являвся.
Якусь мить здавалося, що в мерехтливих зелених сутінках до них пливе оголений чоловічий торс. Потім вони побачили, що в талії торс плавно переходить у гнідий кінський круп. Цей кентавр мав горде вилицювате обличчя і довге чорняве волосся. Був, як і Геґрід, озброєний. Сагайдак зі стрілами й лук висіли через плече.
— Як ся маєш, Маґор'яне? — обережно привітався Геґрід.
Дерева за кентавровою спиною зашурхотіли і з'явилося ще четверо-п'ятеро кентаврів. Гаррі упізнав вороного й бородатого Бейна, з яким познайомився майже чотири роки тому, тієї самої ночі, що й з Фіренце. Бейн не подав і знаку, що колись бачив Гаррі.
— То що, — лиховісно сказав він і негайно обернувся до Маґор'яна, — ми, нібито, погодилися, що зробимо, якщо оця людина ще хоч раз поткне носа до лісу?
— То я тепер "оця людина"? — спалахнув Геґрід. — Тілько за те, шо не дозволив вам скоїти вбивство?
— Не треба було втручатися, Геґріде, — пояснив Маґор'ян. — Наші звичаї й наші закони інакші, ніж у вас. Фіренце нас зрадив і зганьбив.
— Не знаю, з чого ви то взяли, — нетерпляче заперечив Геґрід. — Він ніц такого не зробив, лиш допоміг Албусові Дамблдору...
— Фіренце пішов у рабство до людей, — сказав сивий кентавр з поораним зморшками лицем.
— Рабство! — нищівно глянув на нього Геґрід. — Він тілько зробив Дамблдорові послугу і всьо...
— Він продає людям наші знання й таємниці, — спокійно заперечив Маґор'ян. — Такій ганьбі нема виправдання.
— Це ваша справа, — знизав плечима Геґрід, — але я си вважаю, що ви робите велику помилку...
— Як і ти, людино, — обізвався Бейн, — коли повертаєшся до нашого лісу, хоч ми тебе й попередили...
— Слухайте мене, — розсердився Геґрід. — З мене доста того "вашого" лісу, якщо вже за те мова. Не вам, холера ясна, вирішувати, хто тут може ходити...
— І не тобі, Геґріде, — незворушно озвався Магор'ян. — Нині я тебе відпущу лише тому, що ти зі своїми малими...
— Це не його малі! — презирливо гаркнув Бейн. — Це учні, Маґор'яне, зі школи! Мабуть, уже скористалися наукою зрадника Фіренце.
— Хоч би там як, — спокійно вів далі Магор'ян, — але вбивство лошат — жахливий злочин... ми не чіпаємо невинних. Сьогодні, Геґріде, можеш іти. Але віднині щоб і ноги твоєї тут не було. Ти втратив право на дружбу з кентаврами, бо допоміг утекти від нас зрадникові Фіренце.
— Мене не вижене з лісу зграя старих шкап! — вигукнув Геґрід.
— Геґріде, — з жахом пискнула Герміона, а Бейн і сивий кентавр вдарили копитами в землю, — ходімо звідси, прошу!
Геґрід зрушив з місця, але й далі не опускав арбалета й не відводив погрозливого погляду від Маґор'яна.
— Ми знаємо, кого ти ховаєш у лісі, Геґріде! — гукнув їм услід Маґор'ян, а інші кентаври тим часом зникли в лісі. — І терпець нам уже вривається!
Геґрід розвернувся. Було видно, що він готовий кинутися на Маґор'яна.
— Скілько треба, стілько й будете терпіти, бо ліс так само його, як і ваш! — закричав він, а Гаррі з Герміоною, впираючись руками в кротячу камізельку, щосили підштовхували Геґріда вперед. Він насуплено глянув униз і здивувався, коли побачив, як вони його штовхають. Мабуть, він цього навіть не відчув.
— Чого се ви? — буркнув він і пішов далі, а вони, важко дихаючи, задріботіли поруч. — От клєті старі шкапи!
— Геґріде, — засапалася Герміона, обминаючи зарості кропиви, на які вони натикалися по дорозі туди, — якщо кентаври не хочуть, щоб у лісі були люди, то як ми з Гаррі зможемо...
— Але ж ви чули, шо вони казали, — відмахнувся Геґрід, — вони си не чіпают лошат... тобто діточок. Та й чого б то вони мали нами командувати?
— Дарма стараєшся, — пробурмотів Гаррі пригніченій Герміоні.
Нарешті вони знову вийшли на стежку, і за якихось десять хвилин ліс почав рідшати. Знову можна було бачити латки чистого синього неба, а з далини долинали радісні крики та оплески.
— Ще один гол? — запитав Геґрід, спиняючись у затінку дерев, коли попереду вже з'явився квідичний стадіон. — Матч уже си скінчив, як гадаєте?
— Не знаю, — промимрила бідолашна Герміона. Вигляд у неї був жалюгідний — у волоссі повно гілочок та листя, мантія в кількох місцях роздерлася, а на обличчі й руках виднілося безліч подряпин. Гаррі знав, що й сам він ненабагато кращий.
— Певно, всьо скінчилося! — примружено глянув Геґрід на стадіон. — Видите... всі вже виходят... якщо поквапитеся, то зможете змішатися з юрбою, й ніхто не буде знати, що ви були тутка!
— Добра думка, — погодився Гаррі. — Бувай, Геґріде.
— Просто не вірю, — тремтячим голосом сказала Герміона, коли вони далеченько відійшли від Геґріда. — Не вірю. Справді не можу повірити.
— Та перестань, — буркнув Гаррі.
— Перестати?! — гарячково вигукнула вона. — Велетень! Велетень у лісі! А ми повинні давати йому уроки рідної мови! Зрозуміло, за тієї умови, що нас пропускатиме туди й назад табун розлючених кентаврів! Я... просто... не... вірю!
— Поки що нам нічого робити не треба! — намагався впівголоса заспокоїти її Гаррі, коли вони злилися з юрбою гафелпафців, що поверталися в замок, розмовляючи між собою. — Він не просив щось робити, доки його не вигнали з роботи — а його можуть і не вигнати.
— Гаррі, та ну тебе! — сердито зупинилася Герміона, і всі тепер змушені були її обходити. — Його обов'язково виженуть, і якщо чесно — після того, що ми побачили, хіба можна винуватити в цьому Амбридж?
Гаррі мовчки пронизав її лютим поглядом, і на віях у неї забриніли сльози. — Ти не хотіла цього казати, так? — ледь чутно мовив Гаррі.
— Ні... ну... гаразд... я не хотіла, — сердито витерла вона сльози. — Але навіщо він так ускладнює життя собі... і нам?
— Не знаю...
Велика хвиля учнів зі стадіону залила галявину. — Ходімо швидше, поки нас не наздогнали слизеринці, — зітхнула Герміона.
Пісня голоснішала, але її виспівував не натовп срібно-зелених слизеринців, а золотисто-червона лава, що поволі рухалася до замку, тримаючи на плечах чиюсь фігурку.
— Так! — вигукнув Гаррі.
— ГАРРІ! ГЕРМІОНО! — зарепетував сам не свій Рон, розмахуючи в повітрі срібним квідичним кубком. — МИ ПЕРЕМОГЛИ!
Їхні обличчя засяяли щасливими усмішками.
Біля входу в замок зчинилася тиснява, і Рон боляче гахнувся головою об одвірок, але ніхто не хотів опускати його додолу. Не перестаючи співати, юрба протислася у вестибюль. Гаррі й Герміона усміхнено дивилися вслід, аж поки стихли останні рядки пісеньки "Візлі — наш король". Тоді глянули одне на одного, й усмішки їхні зів'яли.
— Нічого не кажемо йому аж до завтра, добре? — сказав Гаррі.
— Добре, — втомлено погодилася Герміона. — Мені поспішати нікуди.
Разом піднялися по сходах. Біля вхідних дверей мимоволі озирнулися на Заборонений ліс. Може, то уявилося, але Гаррі здалося, що вдалині зірвалася в повітря зграйка птахів, немовби дерево, на якому вони влаштували свої гнізда, щойно хтось видер з корінням.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —
— Ти ж так довго протримався... — невпевнено почала Герміона. — Чому ти думаєш...
— Амбридж гадає, шо то я підкинув їй до кабінету того ніфлера.
— А то не ти? — вирвалося в Гаррі, перш ніж він подумав, що каже.
— Нє, холєра ясна, не я! — обурився Геґрід. — Тілько шось трапиться з магічними істотами, як вона гадає, шо то я.
Вона тілько й шукала нагоди спекатися мене, відколи я вернувся сюди. Звісно, я би не хтів нікуди йти, та якби не... ну... певні обставини, шо я вам зараз їх поясню, то я ліпше пішов би й не чекав, поки вона вижене мене на очах у всьої школи, як ту Трелоні.
Гаррі й Герміона почали було протестувати, але Геґрід зупинив їх помахом велетенської руки.
— То ше не кінец світу. Коли я звідси піду, буду допомагати Дамблдорови, зможу принести користь для Ордену. А у вас буде Граблі-Планка... ви файно здасте екзамени...
Його голос затремтів і обірвався.
— Не журіться за мене, — квапливо озвався він знову, коли Герміона спробувала погладити його по долоні. Витяг з кишені камізельки величезну брудну хустинку й витер нею очі. — Слухайте, я взагалі вам того не казав би, але мушу. Видите, якщо я піду... я не можу се зробити так, аби... аби не сказати комусь... бо я... я буду потребував помочі від вас двох. І від Рона, якщо він захоче.
— Так-так, ми тобі допоможемо, — відразу озвався Гаррі. — Що нам треба зробити?
Геґрід могутньо шморгнув носом і мовчки поплескав Гаррі по плечі з такою силою, що той аж бухнувся об дерево.
— Я знав, шо ви си погодите, — сказав Геґрід, затуливши лице хустинкою, — але я... ніколи... не забуду... ну... файно... ходім ше троха... вважєйте, бо там кропива...
Вони мовчки йшли ще з п'ятнадцять хвилин. Гаррі вже розкрив було рота, щоб запитати, скільки їм ще йти, коли Геґрід раптом простяг убік праву руку, сигналізуючи про зупинку.
— Вважєйте, — ледь чутно мовив він. — Тепер тихесенько...
Вони, скрадаючись, рушили далі, і Гаррі побачив попереду великий і гладенький земляний пагорб заввишки з Геґріда. То могло бути, злякано подумав Гаррі, лігво якоїсь велетенської тварини. Навколишні дерева були видерті з корінням, отож пагорб здіймався посеред порожньої ділянки землі, оточений наваленими стовбурами й гіллячками, що утворювали своєрідну загорожу або барикаду. За нею, власне, й стояли тепер Гаррі, Герміона та Геґрід.
— Заснув, — прошепотів Геґрід.
І справді, Гаррі почув далеке ритмічне хропіння, мовби хтось дихав велетенськими легенями. Скоса зиркнув на Герміону, що дивилася на пагорб, роззявивши рота. Була вона страшенно перелякана.
— Геґріде, — шепіт її ледве чувся, так голосно дихала спляча істота, — хто це такий?
Гаррі це питання видалося дивним, бо він саме хотів спитати: "Що це таке?"
— Геґріде, ти ж нам казав... — почала Герміона, і чарівна паличка затремтіла в її руках, — ти казав, що ніхто з них не хотів сюди приходити!
Гаррі перевів погляд з неї на Геґріда і тут, коли нарешті все збагнув, злякано зойкнув і знову глянув на пагорб.
Велика купа землі, на якій легко могли вміститися він, Герміона і Геґрід, поволі рухалася то вгору, то вниз, відповідно до глибокого хрипкого дихання. То був ніякий не пагорб. То була вигнута спина...
— Він не хтів іти, — розпачливо сказав Геґрід. — Але ж я мусив його привести, Герміоно, мусив!
— Але чому? — ледь не плакала Герміона. — Чому... що... ой, Геґріде!
— Я знав, шо треба його сюди привести, — пояснив Геґрід, теж готовий заплакати, — і... і навчити його файних манер... і тоді я міг би вивести його в люди й показати, шо він цілком безпечний!
— Безпечний! — пронизливо вигукнула Герміона, а Геґрід несамовито замахав на неї руками, бо велетенська істота голосно загарчала й поворухнулася уві сні. — Це ж від нього в тебе всі ці рани, правда? Ось чому ти постійно побитий!
— Він просто не розраховує своєї сили! — почав переконувати Геґрід. — Він уже си виправляє і менше махає кулаками.
— То он чому ти добирався додому аж два місяці! — стривожено мовила Герміона. — Ой, Геґріде, навіщо ти його сюди привів, якщо він не хотів іти? Невже йому не краще було б зі своїми?
— Вони його мучили, Герміоно. бо він такий манюній! — пояснив Геґрід.
— Манюній? — перепитала Герміона. — Манюній?
— Герміоно, я не міг його покинути, — з бороди і з побитого Геґрідового лиця цебеніли сльози. — Бо він... мій братик!
Герміона втупилася в нього, роззявивши рота.
— Геґріде, коли ти кажеш "братик", — поволі вимовив Гаррі, — то маєш на увазі...
— Ну.. братик по мамі, — уточнив Геґрід. — Виявляється, шо мама си зійшла з іншим велетнем, коли кинула мого татка, і так з'явився Ґроп...
— Ґроп? — перепитав Гаррі.
— Еге ж... так звучит, коли він вимовляє своє ім'я, — стурбовано пояснив Геґрід. — Він ще погано говорит по-нашому.. я пробував його навчити... виглядає, шо вона не любила його — так само, як і мене. Видите, для велеток найголовніше — народжувати файних великих діточок, а він був замалий як на велетня... тілько п'єть метрів...
— О так, зовсім манюній! — саркастично вигукнула близька до істерики Герміона. — Справжня крихітка!
— З нього там усі знущалися... я просто не міг його там залишити...
— А мадам Максім не була проти?
— Вона... вона виділа, як то для мене важливо, — відповів Геґрід, заламуючи свої велетенські руки. — Але... за якийсь час вона си від нього втомила, то правда... тому ми пішли додому різними шляхами... але вона си обіцяла нікому ніц не казати...
— А як тобі вдалося його сюди довести, щоб ніхто не помітив? — здивувався Гаррі.
— Тому ж то це так довго й тривало, — пояснив Геґрід. Ми йшли тілько вночі і найдикішими місцями. Звісно, він може рухатися дуже швидко, але ж постійно хтів вертатися назад.
— Ой, Геґріде, чому ж ти його не відпустив! — Герміона сіла на зламане дерево й затулила обличчя руками. — Що ти збираєшся робити з буйним велетнем, який навіть не хоче тут залишатися!
— Ну... "буйним"... се троха зарізко, — і далі схвильовано заламував руки Геґрід. — Мушу визнати, шо він кілька разів кидався на мене, коли мав поганий настрій, але він стає кращий, набагато кращий, він си заспокоює.
— А навіщо тоді ці канати? — поцікавився Гаррі.
Він щойно помітив товстенні канати, що тяглися від стовбурів найбільших дерев до Ґропа, який згорнувся клубочком на землі спиною до них.
— Ти його прив'язав? — ледь чутно запитала Герміона.
— Ну... так... — винувато підтвердив Геґрід. — Видите... я ж вам казав... він ще не може розрахувати своєї сили.
Гаррі тепер зрозумів, чому в лісі не було жодної живої істоти.
— То що ти хочеш від мене, Гаррі й Рона? — запитала Герміона, передчуваючи щось недобре.
— Припильнуйте за ним, — хрипко відповів Геґрід. — Коли мене тут не буде.
Гаррі й Герміона обмінялися приреченими поглядами, а Гаррі з острахом пригадав, що пообіцяв Геґрідові виконати будь-яке його прохання.
— А що... що саме треба робити? — допитувалася Герміона.
— Його не треба годувати, нє! — гаряче пояснив Геґрід. — Він і сам собі здобуде харчі. Пташки, олені й усьо таке... нє, йому лиш потрібне товариство. Якби я тілько знав, шо хтось йому хоч троха допоможе... ну... наприклад, навчит його нашої мови.
Гаррі нічого не відповів, лише глянув на велетенську постать, що лежала на землі перед ними. На відміну від Геґріда, що здавався просто завеликою людиною, Ґроп був якийсь деформований. Те, що Гаррі спочатку здалося зарослою мохом брилою, виявилося Ґроповою головою. Вона була завелика щодо тіла і, на відміну від людських пропорцій, дуже кругла і вкрита цупким кучерявим волоссям кольору папороті. Зверху на голові виднівся краєчок великого м'ясистого вуха, а сама голова відразу переходила в плечі, як у дядька Вернона, майже без шиї. Спина, вкрита якоюсь бруднючою бурою накидкою з грубо зшитих докупи звірячих шкур, була дуже широка; а коли Ґроп уві сні дихав, нерівні шви між цими шкурами розходилися. Ноги велет підібгав до тіла. Гаррі бачив тільки величезні брудні, завбільшки як санчата, босі ступні, що лежали одна на одній.
— Ти хочеш, щоб ми його навчали? — глухим голосом запитав Гаррі. Тепер він збагнув суть Фіренцевого попередження: "Його намагання марні. Краще йому від них відмовитися". Лісові мешканці вже, мабуть, чули, як Геґрід безуспішно намагався вчити Ґропа людської мови.
— Еге ж... чи хоч просто з ним балакали, — з надією уточнив Геґрід. — Бо, якщо він буде говорити з людьми, то, гадаю, скорше си зрозуміє, шо ми до нього файно ставимося й хочемо, аби він тут лишився.
Герміона не забирала з обличчя рук і дивилася на Гаррі з-поміж пальців.
— Я вже починаю сумувати за Норбертом, — пробурмотів Гаррі, а вона істерично реготнула.
— То ви то зробите, чи як? — запитав Геґрід, здається, не почувши слів Гаррі.
— Ми... — видушив Гаррі, згадуючи, що пов'язаний обіцянкою. — Ми спробуємо, Геґріде.
— Я знав, Гаррі, шо на тебе можна покластися, — засяяв крізь сльози Геґрід, витираючи обличчя своєю хустинкою-як-скатертинкою. — Але я не хтів би, шоб ви занадто цим переймалися... бо ви ж маєте на носі екзамени... може, разочок на тиждень заскакували б сюди в плащі-невидимці, аби си троха з ним побалакати, та й усьо. То я його розбуджу... познайомлю з вами...
— Що?! Ні! — зірвалася на ноги Герміона. — Геґріде, не треба, не варто його будити... ні-ні... нам не горить...
Але Геґрід уже переступив через величезний стовбур, що лежав перед ними, і наближався до Ґропа. Коли підійшов метрів на три, взяв із землі довгу гілляку, заспокійливо всміхнувся через плече Гаррі й Герміоні, а тоді сильно штурхонув Ґропа у спину.
Велетень заревів, і це ревіння луною розійшлося в тихому лісі. Птахи гучно шугонули з верхівок дерев. Тим часом Ґроп на очах у Гаррі й Герміони підводився з землі, і земля аж задрижала, коли Геґрідів братик відштовхнувся від неї своєю велетенською рукою, щоб стати навколішки. Він озирнувся, щоб глянути, хто і що його потурбувало.
— Всьо файно, Ґропику? — якомога бадьоріше запитав Геґрід, задкуючи з піднятою вгору гіллякою, якою хотів було ще раз штурхнути Ґропа. — Файно виспався, га?
Гаррі й Герміона відійшли якомога далі, не випускаючи велетня з поля зору. Ґроп стояв навколішки поміж двох дерев, яких ще не встиг вирвати з корінням. Його величезне обличчя нагадувало сірий повний місяць, що висів над ними в сутінках. Мовби хтось витесав грубі людські риси на величезній кам'яній кулі — куций безформний ніс і перекошений рот, напханий кривими жовтими зубами завбільшки з півцеглини кожен. Маленькі, за велетневими мірками, каламутні буро-зелені очі були ще заспані й напівзаплющені. Ґроп щосили потер їх брудними суглобами пальців, а тоді несподівано спритно звівся на повен зріст.
— О Боже! — пискнула від жаху Герміона поруч з Гаррі. Дерева, до яких були прив'язані канати, що обмотували
Ґропові руки й ноги, загрозливо зарипіли. Заввишки він був, як і казав Геґрід, метрів п'ять. Роззирнувшись затьмареним поглядом, Ґроп простяг величезну, як пляжна парасоля, долоню до верхніх гілок розлогої сосни, схопив пташине гніздо і, побачивши, що пташки там немає, незадоволено заревів і перевернув гніздо догори дном. Яйця полетіли, мов гранати, до землі, і Геґрід мусив затуляти голову руками.
— До речі, Ґропику, — крикнув Геґрід, боязко позираючи вгору, чи знову не падають на нього яйця, — я хтів би познайомити тебе з моїми друзями. Пам'ятаєш, я казав тобі про них? Пам'ятаєш, коли я згадував, шо маю десь ненадовго піти, а вони припильнуют тебе якийсь час? Пам'єтаєш, Ґропику?
Але Ґроп тільки заревів. Важко було зрозуміти, чи чув він Геґріда і чи взагалі сприймав Геґрідові слова як певну мову. Схопив верхівку сосни й потяг її до себе — мабуть, лише для того щоб подивитися, чи далеко вона відлетить, коли її відпустити.
— Го-гой, Ґропику, не роби так! — крикнув йому Геґрід. — Бо вирвеш її, як і ті другі...
І справді, Гаррі побачив, як почала тріскатися земля навколо сосни.
— Маю для тебе товариство! — знову крикнув Геґрід. — Товариство, видиш! Дивися сюди, дурнику, я привів тобі друзів!
— Ой, Геґріде, не треба, — застогнала Герміона, але Геґрід уже знову підняв гілляку і різко штурхнув Ґропа в коліно.
Велетень пустив дерево, яке від цього шалено захиталося й обсипало Гаррі дощем соснових колючок, і глянув собі під ноги.
— Осьо, — пошкандибав Геґрід до Гаррі й Герміони, — це Гаррі, Ґропику! Гаррі Поттер! Він тебе буде навідував, як мене тут не буде, зрозумів?
Велетень аж тепер побачив Гаррі й Герміону. Вони злякано дивилися, як він опустив нижче величезну брилу голови, приглядаючись до них.
— А це осьо Герміона, видиш? Гер... — Геґрід завагався, а тоді спитав у Герміони: — Ти не будеш проти, Герміонцю, коли він буде тебе називати Гермі? Бо йому тєжко запам'ятати таке довге ім'я.
— О, певно що ні, — пискнула Герміона.
— Це Гермі, Ґропику! Вона теж буде приходити! Правда, файно? Будеш мати двох друзів... ҐРОПИКУ, НІ!
Ґропова рука раптом потяглася до Герміони. Гаррі встиг відтягти її за дерево, тож велетові пальці лише чиркнули по стовбуру й схопили в жменю порожнє повітря.
— ТИ НЕЧЕМНИЙ, ҐРОПИКУ! — закричав Геґрід, а тремтяча Герміона притислася за деревом до Гаррі й заскімлила. — ДУЖЕ НЕЧЕМНИЙ! НЕ МОЖНА ТАК ХАПАТИ... ОЙ!
Гаррі визирнув з-за стовбура й побачив, що Геґрід лежить на землі, тримаючись за носа. А Ґроп, очевидно, вже втратив до них інтерес, бо знову випростався й потяг до себе сосну.
— Файно, — ледве ворушив язиком Геґрід. Він звівся на
ноги, однією рукою затискаючи закривавленого носа, а другою намацуючи арбалет. — Ну... ви з ним запізналися і... і тепер він буде вас знати, як ви сюди прийдете...
Він глянув на Ґропа, що з задоволеним виразом брилоподібного обличчя смикав сосну. Коріння затріщало й видерлося з землі.
— Гадаю, шо на нині досить, — зітхнув Геґрід. — То шо... вертаємося?
Гаррі й Герміона закивали головами. Геґрід знову поклав арбалет на плече і рушив повз дерева, тримаючись за носа.
Якийсь час ніхто не озивався, навіть тоді, як почувся страшенний тріск — Ґроп нарешті вирвав сосну з землі. Герміонине обличчя було бліде й напружене. Гаррі не знав, що й казати. Що буде, коли хтось довідається про Ґропа, якого Геґрід переховує в Забороненому лісі? А він ще й пообіцяв продовжити разом з Роном і Герміоною абсолютно марні Геґрідові намагання цивілізувати велетня. Як міг Геґрід при всій його неймовірній здатності вірити в те, що ікласті почвари можуть ставати милими й безпечними, дурити самого себе ілюзіями, ніби Ґроп колись навчиться спілкуватися з людьми?
— Заждіть, — раптом зупинив Геґрід Гаррі й Герміону, що якраз вийшли на латку густого споришу. Він витяг із сагайдака стрілу і вставив її в арбалет. Гаррі й Герміона підняли чарівні палички. Тепер, зупинившись, вони теж почули поблизу якесь шарудіння.
— Овва-а, — тихо сказав Геґрід.
— Геґріде, ми тобі вже казали, — пролунав глибокий чоловічий голос, — щоб ти тут більше не з'являвся.
Якусь мить здавалося, що в мерехтливих зелених сутінках до них пливе оголений чоловічий торс. Потім вони побачили, що в талії торс плавно переходить у гнідий кінський круп. Цей кентавр мав горде вилицювате обличчя і довге чорняве волосся. Був, як і Геґрід, озброєний. Сагайдак зі стрілами й лук висіли через плече.
— Як ся маєш, Маґор'яне? — обережно привітався Геґрід.
Дерева за кентавровою спиною зашурхотіли і з'явилося ще четверо-п'ятеро кентаврів. Гаррі упізнав вороного й бородатого Бейна, з яким познайомився майже чотири роки тому, тієї самої ночі, що й з Фіренце. Бейн не подав і знаку, що колись бачив Гаррі.
— То що, — лиховісно сказав він і негайно обернувся до Маґор'яна, — ми, нібито, погодилися, що зробимо, якщо оця людина ще хоч раз поткне носа до лісу?
— То я тепер "оця людина"? — спалахнув Геґрід. — Тілько за те, шо не дозволив вам скоїти вбивство?
— Не треба було втручатися, Геґріде, — пояснив Маґор'ян. — Наші звичаї й наші закони інакші, ніж у вас. Фіренце нас зрадив і зганьбив.
— Не знаю, з чого ви то взяли, — нетерпляче заперечив Геґрід. — Він ніц такого не зробив, лиш допоміг Албусові Дамблдору...
— Фіренце пішов у рабство до людей, — сказав сивий кентавр з поораним зморшками лицем.
— Рабство! — нищівно глянув на нього Геґрід. — Він тілько зробив Дамблдорові послугу і всьо...
— Він продає людям наші знання й таємниці, — спокійно заперечив Маґор'ян. — Такій ганьбі нема виправдання.
— Це ваша справа, — знизав плечима Геґрід, — але я си вважаю, що ви робите велику помилку...
— Як і ти, людино, — обізвався Бейн, — коли повертаєшся до нашого лісу, хоч ми тебе й попередили...
— Слухайте мене, — розсердився Геґрід. — З мене доста того "вашого" лісу, якщо вже за те мова. Не вам, холера ясна, вирішувати, хто тут може ходити...
— І не тобі, Геґріде, — незворушно озвався Магор'ян. — Нині я тебе відпущу лише тому, що ти зі своїми малими...
— Це не його малі! — презирливо гаркнув Бейн. — Це учні, Маґор'яне, зі школи! Мабуть, уже скористалися наукою зрадника Фіренце.
— Хоч би там як, — спокійно вів далі Магор'ян, — але вбивство лошат — жахливий злочин... ми не чіпаємо невинних. Сьогодні, Геґріде, можеш іти. Але віднині щоб і ноги твоєї тут не було. Ти втратив право на дружбу з кентаврами, бо допоміг утекти від нас зрадникові Фіренце.
— Мене не вижене з лісу зграя старих шкап! — вигукнув Геґрід.
— Геґріде, — з жахом пискнула Герміона, а Бейн і сивий кентавр вдарили копитами в землю, — ходімо звідси, прошу!
Геґрід зрушив з місця, але й далі не опускав арбалета й не відводив погрозливого погляду від Маґор'яна.
— Ми знаємо, кого ти ховаєш у лісі, Геґріде! — гукнув їм услід Маґор'ян, а інші кентаври тим часом зникли в лісі. — І терпець нам уже вривається!
Геґрід розвернувся. Було видно, що він готовий кинутися на Маґор'яна.
— Скілько треба, стілько й будете терпіти, бо ліс так само його, як і ваш! — закричав він, а Гаррі з Герміоною, впираючись руками в кротячу камізельку, щосили підштовхували Геґріда вперед. Він насуплено глянув униз і здивувався, коли побачив, як вони його штовхають. Мабуть, він цього навіть не відчув.
— Чого се ви? — буркнув він і пішов далі, а вони, важко дихаючи, задріботіли поруч. — От клєті старі шкапи!
— Геґріде, — засапалася Герміона, обминаючи зарості кропиви, на які вони натикалися по дорозі туди, — якщо кентаври не хочуть, щоб у лісі були люди, то як ми з Гаррі зможемо...
— Але ж ви чули, шо вони казали, — відмахнувся Геґрід, — вони си не чіпают лошат... тобто діточок. Та й чого б то вони мали нами командувати?
— Дарма стараєшся, — пробурмотів Гаррі пригніченій Герміоні.
Нарешті вони знову вийшли на стежку, і за якихось десять хвилин ліс почав рідшати. Знову можна було бачити латки чистого синього неба, а з далини долинали радісні крики та оплески.
— Ще один гол? — запитав Геґрід, спиняючись у затінку дерев, коли попереду вже з'явився квідичний стадіон. — Матч уже си скінчив, як гадаєте?
— Не знаю, — промимрила бідолашна Герміона. Вигляд у неї був жалюгідний — у волоссі повно гілочок та листя, мантія в кількох місцях роздерлася, а на обличчі й руках виднілося безліч подряпин. Гаррі знав, що й сам він ненабагато кращий.
— Певно, всьо скінчилося! — примружено глянув Геґрід на стадіон. — Видите... всі вже виходят... якщо поквапитеся, то зможете змішатися з юрбою, й ніхто не буде знати, що ви були тутка!
— Добра думка, — погодився Гаррі. — Бувай, Геґріде.
— Просто не вірю, — тремтячим голосом сказала Герміона, коли вони далеченько відійшли від Геґріда. — Не вірю. Справді не можу повірити.
— Та перестань, — буркнув Гаррі.
— Перестати?! — гарячково вигукнула вона. — Велетень! Велетень у лісі! А ми повинні давати йому уроки рідної мови! Зрозуміло, за тієї умови, що нас пропускатиме туди й назад табун розлючених кентаврів! Я... просто... не... вірю!
— Поки що нам нічого робити не треба! — намагався впівголоса заспокоїти її Гаррі, коли вони злилися з юрбою гафелпафців, що поверталися в замок, розмовляючи між собою. — Він не просив щось робити, доки його не вигнали з роботи — а його можуть і не вигнати.
— Гаррі, та ну тебе! — сердито зупинилася Герміона, і всі тепер змушені були її обходити. — Його обов'язково виженуть, і якщо чесно — після того, що ми побачили, хіба можна винуватити в цьому Амбридж?
Гаррі мовчки пронизав її лютим поглядом, і на віях у неї забриніли сльози. — Ти не хотіла цього казати, так? — ледь чутно мовив Гаррі.
— Ні... ну... гаразд... я не хотіла, — сердито витерла вона сльози. — Але навіщо він так ускладнює життя собі... і нам?
— Не знаю...
— Скільки ж можна співати ту ідіотську пісеньку, — благально проказала Герміона, — невже вони ще не натішилися?
Візлі — наш король,
Візлі — наш король,
Ось чому співаєм так:
Візлі — наш король...
Велика хвиля учнів зі стадіону залила галявину. — Ходімо швидше, поки нас не наздогнали слизеринці, — зітхнула Герміона.
— Герміоно... — невпевнено промовив Гаррі.
Візлі — суперворотар,
Це найкраща роль!
Ґрифіндор отримав дар,
Візлі — наш король.
Пісня голоснішала, але її виспівував не натовп срібно-зелених слизеринців, а золотисто-червона лава, що поволі рухалася до замку, тримаючи на плечах чиюсь фігурку.
— Ні... — ледь чутно прошепотіла Герміона.
Візлі — наш король,
Візлі — наш король,
Ґрифіндор співає так:
Візлі — наш король...
— Так! — вигукнув Гаррі.
— ГАРРІ! ГЕРМІОНО! — зарепетував сам не свій Рон, розмахуючи в повітрі срібним квідичним кубком. — МИ ПЕРЕМОГЛИ!
Їхні обличчя засяяли щасливими усмішками.
Біля входу в замок зчинилася тиснява, і Рон боляче гахнувся головою об одвірок, але ніхто не хотів опускати його додолу. Не перестаючи співати, юрба протислася у вестибюль. Гаррі й Герміона усміхнено дивилися вслід, аж поки стихли останні рядки пісеньки "Візлі — наш король". Тоді глянули одне на одного, й усмішки їхні зів'яли.
— Нічого не кажемо йому аж до завтра, добре? — сказав Гаррі.
— Добре, — втомлено погодилася Герміона. — Мені поспішати нікуди.
Разом піднялися по сходах. Біля вхідних дверей мимоволі озирнулися на Заборонений ліс. Може, то уявилося, але Гаррі здалося, що вдалині зірвалася в повітря зграйка птахів, немовби дерево, на якому вони влаштували свої гнізда, щойно хтось видер з корінням.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —
СОВи
Рон, завдяки якому Ґрифіндору пощастило завоювати квідичний кубок, був у такій ейфорії, що на другий день у нього ні до чого не лежали руки. Він безперестанку говорив про матч, тому Гаррі з Герміоною було нелегко знайти момент для згадки про Ґропа. Щоправда, вони не особливо цього й прагнули. Не хотілося так різко повертати Рона до реальності. Знову був гарний теплий день, тож вони переконали його піти з ними повторювати матеріал до бука на березі озера. Там було менше шансів, ніж у вітальні, що їх підслухають. Рона спочатку не надто захопила ця ідея, адже у вітальні кожен ґрифіндорець, минаючи Ронове крісло, обов'язково поплескував його по плечі і час від часу хтось затягував пісеньку "Візлі — наш король". Однак згодом він таки погодився, що подихати свіжим повітрям йому не завадить. Вони посідали в затінку під буком, порозкладали підручники, а Рон, мабуть, уже вдвадцяте розповідав, як уперше врятував ворота від гола.
— Тобто я вже пропустив один гол від Девіса і не був дуже впевнений, але чомусь, коли на мене невідомо звідки вилетів Бредлі, я подумав: "Я відіб'ю!" Мав якусь секунду, щоб вирішити, куди кидатися. Він, здавалося, цілився в праве кільце... праве для мене, а для нього, зрозуміло, ліве... але я чомусь відчув, що він хоче мене обдурити, тож ризикнув і кинувся ліворуч... тобто праворуч для нього... і... та ви ж бачили, що сталося, — скромно додав він, невідомо навіщо провівши рукою по волоссю, після чого здалося, ніби його щойно розкуйовдив вітер, а тоді ще й озирнувся, чи чує його неподалік зграйка балакучих гафелпафських третьокласниць. — А потім, через п'ять хвилин, коли на мене помчав Чеймберз... Що таке? — зупинився на півслові Рон, побачивши вираз Гарріного обличчя. — Чого ти шкіришся?
— Нічого, — і Гаррі швиденько нахилився над конспектом з трансфігурації, намагаючись приховати посмішку. Рон щойно був дуже схожий на іншого ґрифіндорського квідичиста, що розкуйовджував собі волосся, сидячи під цим самим деревом. — Просто я радий, що ми виграли, ось і все.
— Так, — з насолодою промовив Рон, — ми виграли. Ви бачили вираз обличчя в Чанґ, коли Джіні вихопила в неї снича з-під самісінького носа?
— Мабуть, вона заплакала? — скрушно буркнув Гаррі.
— Так... не стрималася... — трохи насупився Рон. — А бачили, як вона кинула мітлу, коли приземлилася?
— Е-е... — завагався Гаррі.
— Якщо чесно, Роне... то не бачили, — важко зітхнула Герміона, відклала підручник і глянула на нього, ніби просила вибачення. — Ми з Гаррі, власне, тільки й бачили, що перший гол Девіса.
Ретельно розкуйовджене Ронове волосся аж розгладилося від розчарування. — Ви що, не дивилися? — ледь чутно спитав він, округлюючи очі. — Не бачили, як я відбивав м'ячі?
— Не бачили, — розвела руками Герміона. — Роне, ми не хотіли йти зі стадіону... Та довелося!
— Так, — розчервонівся Рон. — Чому?
— Через Геґріда, — пояснив Гаррі. — Він вирішив нам розповісти, чому після повернення від велетнів весь час ходить побитий. Благав, щоб ми пішли з ним до лісу. Ми не змогли відкараскатись. Ти ж знаєш, який він буває. Так от...
— Тобто я вже пропустив один гол від Девіса і не був дуже впевнений, але чомусь, коли на мене невідомо звідки вилетів Бредлі, я подумав: "Я відіб'ю!" Мав якусь секунду, щоб вирішити, куди кидатися. Він, здавалося, цілився в праве кільце... праве для мене, а для нього, зрозуміло, ліве... але я чомусь відчув, що він хоче мене обдурити, тож ризикнув і кинувся ліворуч... тобто праворуч для нього... і... та ви ж бачили, що сталося, — скромно додав він, невідомо навіщо провівши рукою по волоссю, після чого здалося, ніби його щойно розкуйовдив вітер, а тоді ще й озирнувся, чи чує його неподалік зграйка балакучих гафелпафських третьокласниць. — А потім, через п'ять хвилин, коли на мене помчав Чеймберз... Що таке? — зупинився на півслові Рон, побачивши вираз Гарріного обличчя. — Чого ти шкіришся?
— Нічого, — і Гаррі швиденько нахилився над конспектом з трансфігурації, намагаючись приховати посмішку. Рон щойно був дуже схожий на іншого ґрифіндорського квідичиста, що розкуйовджував собі волосся, сидячи під цим самим деревом. — Просто я радий, що ми виграли, ось і все.
— Так, — з насолодою промовив Рон, — ми виграли. Ви бачили вираз обличчя в Чанґ, коли Джіні вихопила в неї снича з-під самісінького носа?
— Мабуть, вона заплакала? — скрушно буркнув Гаррі.
— Так... не стрималася... — трохи насупився Рон. — А бачили, як вона кинула мітлу, коли приземлилася?
— Е-е... — завагався Гаррі.
— Якщо чесно, Роне... то не бачили, — важко зітхнула Герміона, відклала підручник і глянула на нього, ніби просила вибачення. — Ми з Гаррі, власне, тільки й бачили, що перший гол Девіса.
Ретельно розкуйовджене Ронове волосся аж розгладилося від розчарування. — Ви що, не дивилися? — ледь чутно спитав він, округлюючи очі. — Не бачили, як я відбивав м'ячі?
— Не бачили, — розвела руками Герміона. — Роне, ми не хотіли йти зі стадіону... Та довелося!
— Так, — розчервонівся Рон. — Чому?
— Через Геґріда, — пояснив Гаррі. — Він вирішив нам розповісти, чому після повернення від велетнів весь час ходить побитий. Благав, щоб ми пішли з ним до лісу. Ми не змогли відкараскатись. Ти ж знаєш, який він буває. Так от...