Руставели Шота. Витязь у тигровій шкурі

   Автанділ сказав: «Як знаєш, так тобі чинити слід».
   Садівник побіг так швидко, аж ряснів на лобі піт.
   Він Фатьмі доклав: «Пишаюсь, бо кажу вам про прихід
   Дивовижного прибульця,- в нього сонцем сяє вид.
   Сам купець він і господар на весь пишний караван;
   Лик - мов місяць семиденний, кипарис - юнацький стан.
   Він кораловим завоєм вкрив чоло, вдягнув жупан.
   Про шовки, про ціни в місті запитав мене цей пан».
   Враз Фатьма-хатун назустріч десять слуг до них послала,
   В караван-сарай покласти їх товари наказала.
   Увійшов трояндолиций, блиск рубіна і кристала,-
   Кроком тигра, з міццю лева до її ступив він зала.
   Полетіла чутка містом, люд прибіг зі всіх сторін,
   Справа, зліва метушились: «Де проходитиме він?»
   Той захоплено вдивлявся, той був вражений на скін,-
   Всім жінкам потворним здався звичний вигляд їх дружин.

ПРИХІД АВТАНДІЛА ДО ФАТЬМИ, ПРИЙМАННЯ ЙОГО ТА її РАДІСТЬ

   Як Усенова дружина, витязя Фатьма зустріла,
   Гостю радісно вклонилась, гідну шану появила;
   Привітавши, сів прибулець, і вона край нього сіла.
   Видно, був їй до вподоби лик чудовий Автанділа.
   Ще була Фатьма вродлива, хоч і літнього вже віку,
   Повновида, смуглотіла, до вподоби чоловіку,-
   Полюбляла гулі й учти, звучні співи та музику,
   Мала строїв і завоїв, цінних одягів без ліку.
   Уночі Фатьма бенкета впорядила юнакові.
   Він приніс дари. Сказала, взявши їх: «Які чудові!»
   Учта весело минула в частуваннях та в розмові,-
   Час уже і спочивати, пишні ложа вже готові.
   Вранці виклав він товари, розв'язавши їх без спіху;
   Оцінив, одклав найкраще, що царю було б на втіху,
   І пустив купців, додавши їм таку пораду тиху:
   «Скрізь торгуйте, та не зрадьте ви мене, піддавшись лиху».
   За купця вдягався витязь, щоб сховать шляхетні риси.
   Часом йшла Фатьма до нього, часом він, вхідні завіси
   Відгорнувши, вів до неї річ статечну, не гульвіси;
   Він ішов - Фатьма тужила, мов Рамін ішов од Віси.

ФАТЬМА ЗАКОХУЄТЬСЯ В АВТАНДІЛА, ПИШЕ Й НАДСИЛАЄ ЙОМУ ЛИСТА

   Ліпше тим, хто тільки може, від жінок найдалі бути,
   Бо вона тебе привабить, щоб довіру їй здобути,-
   Потім зрадить і відкине, приведе лише до скрути.
   Таємниць ніколи жінка не повинна навіть чути.
   Автанділ Фатьмі у серце вкинув почуття гаряче,
   І зростала та й зростала в ній любов, огонь неначе.
   Не стаїти вже кохання! Слізним градом, бідна, плаче,
   В тузі каже: «Що робити? Вб'є мене лице юначе!
   Якщо я признаюсь - в гніві він покине цю країну;
   Не признаюсь, то сконаю, бо вогню не буде впину.
   Ні, скажу-таки, а потім житиму або загину!
   Як, не знаючи недуги, лікар вигоїть людину?»
   І вона до Автанділа склала лист, що повен суму,
   Написала про кохання, про свою любовну стуму.
   Лист такий потряс би кожне людське серце, людську думу!
   Лист такий ховати треба, а не дерти марно з глуму.

ЛЮБОВНИЙ ЛИСТ, ЩО ЙОГО ФАТЬМА НАПИСАЛА ДО АВТАНДІЛА

   «Сонце! З божого веління сонцем сяєш ти в просторі!
   Хто з тобою розлучився, той страждає тяжко в горі.
   Палиш ти близьких до себе, сиплеш промені прозорі;
   Зачаровані тобою, гімн тобі співають зорі.
   Всі закохуються в тебе, тільки раз на тебе глянуть.
   Ти - троянда, для якої солов'ї співати стануть,
   Цвіт ти в'ялиш красотою,- квіти і мої пов'януть,
   Тільки промінь твій врятує,- я згораю, сльози кануть.
   Свідком бог, що я боюся про вогонь писати свій,
   Та не маю сил, терплячість втративши в журбі тяжкій,-
   Сили в серця відбирає кожен постріл чорних вій.
   Я шалію,- якщо можеш, поможи ти, пожалій!
   Доки ждатиму одвіту, доки час оцей мине,
   Доки відповідь від тебе не зміцнить чи вб'є мене,-
   Доти житиму, хоч серце і пригнічене, й сумне.
   Чи життя, чи смерть? О доле, дай же рішення одне!»
   Витязю Фатьма послала лист з мольбою оцією.
   Він читав, мов лист писався чи сестрою, чи ріднею,
   Мовив: «Жінки не такої прагну серцем і душею,-
   Чи вона зрівнятись може із коханою моєю?
   Не принадити троянди ґаві отакій негідній,
   Хоч і соловейко досі не співав троянді бідній.
   Недостойні справи завше - справи марні та безплідні;
   Нащо здумала признатись в пристрасті, мені огидній?»
   Раптом він одчув у серці сумніви й пересторогу.
   Він гадав: «На кого спертись в справах цих я маю змогу?
   Сам на розшуки красуні рушив у тяжку дорогу,-
   Мушу брати все, що може появити допомогу.
   Жінка ця живе у місті, де в її гостиннім домі
   Мандрівці бувають всякі, подорожні незнайомі;
   Я, скорившись жінці, можу знать всі речі, їй відомі,-
   Може, стане на пригоді, дасть полегшення судомі.
   О прокляття! Навіть сором жінка губить од любови,
   Припадає до коханця, мов піткання до основи,
   Все розказує, що знає, відкриває тайні схови!
   їй піддавшись, щось прознати зможу я з її розмови.
   Робим те ми, що нам з неба в течії планет відкрите.
   Світ дає дарунки марні, бо навіщо все мені те?
   Сутінь землю сповиває. Ти - лиш присмерк тьмяний, світе!
   Тільки те із глека ллється, що було до глека влите».

ЛИСТ АВТАНДІЛА ДО ФАТЬМИ НА ВІДПОВІДЬ

   Пише він: «В листі твойому я читав хвалу безкраю,-
   Попередила мене ти, бо так само я палаю.
   Бути вкупі ти бажаєш - я також цього бажаю.
   Спільний в нас любовний потяг, тож ідім, зазнаймо раю».
   Не сказати, як втішалась звісткою Фатьма отою!
   Написала: «Ні, немарно сльози лляла за тобою.
   Я одна сьогодні буду, залишуся самотою,-
   Ти приходь цієї ж ночі до жіночого покою».
   Тої ж ночі рушив з дому витязь, раб свойого слова,
   Та зустрів слугу, що з вістю йшов до нього. Вість раптова:
   «Не приходь - тебе сьогодні я прийняти не готова».
   Він назад не повернувся, гнівно мовив: «Що це - змова?»
   Гість запрошення не кинув, нею зміненого знов.
   Ляк пройняв Фатьму, як вдерся Автанділ в її альков,-
   Він стурбованість помітив зразу, тільки увійшов,
   Хоч свій острах приховати жінку змусила любов.
   Сівши поруч, розважались з поцілунків і забав,
   Та якийся юний красень на порозі раптом став,
   Раб за ним ішов, принісши щит і меч, що в пітьмі сяв;
   Мов під ним розверзлась прірва - витязь так його злякав.
   Глянула Фатьма на гостя - вчула смертний переляк.
   Вдвох їх, сплетених в обіймах, гість побачив і закляк.
   «Не заважу вам я, жінко, завтра ж,- вимовив юнак,-
   Ти за це мені відплатиш. Я кажу, і буде так!
   Ти мені ганьби й образи, о розпутна, завдаєш,
   Ти за злочин свій ганебний взавтра відповідь
   складеш; Схочу - й власними зубами всіх дітей своїх зжереш.
   Плюнеш в бороду мені ти, як цього не вдію теж!»
   Це сказав він і, торкнувшись бороди, пішов з кімнати;
   Дряпає Фатьма обличчя, роздирає тіло й шати,-
   Чуть, як сльози в неї ринуть, мов потік, що рве загати;
   Стогне: «Йдіть, камінням бийте! Засудіть мене до страти!»
   Лементує: «Через мене гине муж, маленькі діти!
   Я добро своє згубила, незрівнянні самоцвіти!
   На спокуту за мій вчинок мусять рідні всиротіти!
   Я свій дім руйную! Доле, завдаєш ганьби мені ти!»
   Автанділа це дивує - плач її, одчай тяжкий,
   Каже він: «Та що з тобою? Таємниць своїх не крий!
   Чим загрожує той витязь, в люті мстивий і палкий?
   Розкажи ти, вгамувавшись, звідки він і хто такий?»
   Жінка мовить: «Я, о леве, з божевілля сльози ллю,
   Не скажу тобі нічого,- не питай мене, молю!
   Я дітей своїх, нещасна, власноручно погублю,
   Я себе вже тим забила, що тебе тепер люблю.
   Так і треба всім, що зблуді верховодити дають,
   Всім, що тайни не ховають, що безумними стають!
   Люди, глянувши на мене, хай невпинні сльози ллють!
   Лікарі тих не лікують, котрі кров із себе п'ють.
   Два є виходи для тебе, два рятунки, два ключі:
   Якщо можеш ти людину вбити - вбий його вночі,-
   Цим одвернеш ти від мене наглу смерть, страшні мечі.
   Оповім тоді по правді, чом я в горі та в плачі.
   А як ні - цієї ж ночі склич, не гаючись, людей,
   Всіх ослів понавантажуй, щоб лишити край оцей,-
   Від моїх нещасть великих засмутишся й ти ачей;
   Прийде він і скаже люто: «З'їж сама своїх дітей!»
   Автанділ, оце почувши, звівся, гордий і рішучий,
   Булаву схопив рукою - о, який він був сліпучий! -
   І сказав: «Цих справ уникнуть - був би злочин нестерпучий».
   Ще на світі не родився інший муж, такий могучий!
   Він Фатьмі сказав: «Людину дай, щоб знала вірний шлях,
   Як пройти мені до нього, не блукаючи в полях,-
   Не вважаю я, що рівен красень той мені в ділах.
   Скоро знатимеш, що вдію,- прожени від себе жах».
   Із рабів комусь звелівши провести його туди,
   Жінка скрикнула: «Щоб згасли в серці полум'я й сліди,
   То, забивши ту людину, зовсім визволи з біди:
   Перстень мій на пальці в нього,- з ним до мене ти прийди».
   Автанділ, минувши місто, став на березі морському,-
   З брил червоних і зелених там звелися мури дому;
   Унизу - палати сяйні, а вгорі на домі тому
   Йшли тераси ряд за рядом в ладі гарному й стрункому.
   Раб, привівши Автанділа, показав на ці хороми,
   Мовив: «Тут перебуває той, шукаємо кого ми.
   Нагорі терасу бачиш, де стримлять колон огроми?
   На терасі тій він завше спочиває від утоми».
   Два воротарі при вході вартували. Не вдалося
   Обминути їх тихенько,- шум порушив безголосся;
   Витязь на рабів накинувсь, борюкання почалося,-
   Він ударив їх лобами, помішав мозки й волосся.

ТУТ - УБИВСТВО АВТАНДІЛОМ ЧАШНАГІРА ТА ЙОГО ДВОХ ВАРТОВИХ

   Спав господар, не збудившись. Автанділ в палац ввійшов,
   Міцнотілий, стрункостанний, руки вимастивши в кров.
   Він не дав йому підвестись, враз нечутно поборов;
   Поваливши на підлогу, ніж схопив і заколов.
   Сонце - він прихильним людям, ворогам - він звір і жах.
   З перснем палець одрубавши, набік мертвого відтяг
   І з вікна у море вкинув, щоб валявся на пісках,-
   Там знайшов собі могилу той понівечений прах.
   Не стривожило нікого вбивство, вчинене у тиші.
   Я дивуюсь, що троянди дух солодкий гнівом дише,
   Що він зміг ту кров украсти, вдіять вчинки найлютіші!
   Як ввійшов він, так і вийшов з цього дому на узвишші.
   Лев сказав, коли, мов сяйво, до Фатьми у дім вступив:
   «Сонце більше не побачить той юнак,- його я вбив.
   Раб твій може присягтися - бачив він, що там зробив:
   Відрубав із перснем палець, ніж свій кров'ю окропив.
   Розкажи ж, від чого в тебе ті плачі несамовиті?
   Чим загрожував нам красень? Хочу знать цієї ж миті».
   І Фатьма, до ніг схилившись, так промовила: «На світі
   Ти єдиний міг зцілити рани серця, кров'ю вмиті.
   Я, й Усен, і наші діти - живемо життям новим.
   Як хвалу достойну скласти, леве, подвигам твоїм?
   Кров його проливши, радість повертаєш нам у дім!
   Розкажу я все докладно,- ти послухай, що повім».

ФАТЬМА ОПОВІДАЄ АВТАНДІЛУ ПРО ПРИГОДИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

   «В день Навроза в нашім місті, за звичаєм, як то й слід,
   І купецтво не торгує, і ніхто не йде в похід;
   Гарні одяги й прикраси одягає весь нарід.
   І впоряджується пишний при царськім дворі обід.
   Ми, купці, в цей день приносим нашому царю дари,
   Цар оддячує нас гідно тої слушної пори:
   Десять день кімвали й арфи співом сповнюють двори,
   На арені - кінські гони, гра в м'яча і гомін гри.
   Тут Усен, мій муж, є здавна всім купцям за верховоду,
   Я ж правую над жінками, із значного бувши роду.
   Несемо, багаті й бідні, ми цариці на догоду
   Подарунки, знак пошани від тубільного народу.
   Ось надходить день Навроза. Ми прийшли в царські світлиці,
   Принесли дари й дістали подарунки від цариці.
   Там побувши, повернулись, всі веселі, милолиці,-
   Жартували, розважались і заміжні, і дівиці.
   В сад свій вийшла я надвечір. На уквітчаному галі
   Із жінками сіла вкупі, щоб гуляти без печалі,
   Привела співців - їх голос розбудив вечірні далі,
   Грала, коси розплітала, розвивала я вуалі.
   Прикрашали сад альтанки, так збудовані на схилі,
   Щоб було з їх вікон видно наоколо моря хвилі.
   Там і я, і все жіноцтво, молоді жінки й похилі,
   Зібрались на дружню учту, на розваги, жарти милі.
   Мов сестра, жінок купецьких частувала я приємно,
   Та зненацька затужила, безпричинно і таємно,-
   Це помітивши, всі гості порозходилися чемно.
   Я лишилась,- серце туга, наче сажа, вкрила темно.
   Розчинивши вікна, хтіла бачить обрії просторі,
   Щоб розважитися трохи в дивно виниклому горі.
   Раптом бачу: щось маленьке віддаля пливе на морі.
   Звір чи птиця? - не збагну я, сил нема в мойому зорі.
   Підпливає ближче. Ясно дивний човен бачать очі,-
   В тім човні два чоловіки, чорні, наче поторочі,
   Поряд стали, а за ними риси світяться жіночі.
   Я вразилась. Човен тихо зупинився на узбоччі.
   До землі приставши нишком, підтягли човна до саду,
   Обдивились всю місцевість пильно спереду і ззаду,
   Та не вгледіли нічого, що було б їм на досаду.
   Зірко стежила за ними я із темного осаду.
   Із човна велику скриню люди витягли й на рині,
   Розчинивши, встановили,- вийшла дівчина із скрині,
   Вкрита чорною вуаллю, вбрана в шати чорні й сині;
   Так засяла променисто, як не сяє й сонце нині!
   Обертаючись до мене, діва скелі освітила,
   Сяйво щік її прослалось аж до краю небосхила.
   Я склепила очі - знести блиск отой мені несила!
   Щоб сховатися, на дверях я запону затулила.
   Чотирьом рабам сказала, їх покликавши в альтанку:
   «Подивіться, як індійці полонили сяйво ранку!
   Підповзіть до них нечутно, вийдіть раптом з-за кружганку
   І умовте їх продати нам за всяку ціну бранку.
   А продать не схочуть - вбийте, заберіть в них сяйну діву,
   Приведіть сюди той місяць, спритність виявіть сміливу!»
   Поповзли раби. Почався торг про бранку полохливу,
   Та не згодились продати чорні, збуджені від гніву.
   Я з вікна дивилась. Бачу, що на згоду не пристали,
   І гукнула: «їх забийте!» Вмить їм голови зрубали;
   Трупи кинувши у море, навкруги красуні стали,
   Повели сюди,- побігла я назустріч їм із зали.
   Як ці чари вихваляти? Як таку красу забути?
   Я клянусь,- вона мов сонце! Сонцю сонцем більш не бути!
   Хто на це світило зможе, не засліпши, зазирнути?
   Я готова ради неї полуменем спалахнути!»
   Дряпала Фатьма обличчя, як свою кінчила мову,
   Автанділ також заплакав в тишині її алькову.
   Все забули ради неї; мов шалені, стали знову.
   Сліз потоки розтопили снігу свіжого обнову.
   Вдвох ридали. Витязь мовить: «Не мовчи, розказуй далі!»
   Змовила Фатьма: «Я радо дівчину зустріла в залі,
   Цілувала ніжне тіло, чорні скинула вуалі;
   Покохала і здружилась я з красунею в печалі.
   їй сказала: «Хто ти, сонце, звідки ти, з яких це пір
   В ефіопському полоні володарка всіх сузір?»
   Та вона не відказала, і, неначе на докір,
   Сто потоків сліз пекучих затуманили їй зір.
   Видно, дівчину мордують пильні розпити мої -
   Плаче нишком, з глибу серця линуть стогони її.
   На рубіни із нарцисів ллються слізні ручаї.
   Я дивлюсь - і в мене серце мучать думи-палії.
   Стиха вимовила діва: «Ти мені - як рідна мати;
   Нащо вам мої пригоди, ці казки печальні, знати?
   Я - мандрівниця незнана, злом засуджена до страти.
   Як питатимеш мене ти - станеш богу дорікати».
   Я сама собі сказала: «Це безумство малодушне,-
   Так питати недоречно, турбувати сонце тужне;
   Заклик мусить бути вчасний, а прохання - бути слушне.
   Не питай же сонця, доки горе втихне непорушне».

ЯК ФАТЬМА ПРИВЕЛА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО СЕБЕ Й ОПОВІЛА ПРО НЕЇ УСЕНОВІ

   Повела я сонцелику - як іще її хвалити? -
   Та, клянусь, в своєму домі не могла те сяйво скрити,
   Хоч усю її вгорнула у брокати й оксамити.
   З вій зривався сніжний вихор; бив мороз трояндні квіти.
   Повела її до себе, мов алое, світлолицю,
   Заховала у покоях, як найбільшу таємницю.
   Не казать про неї людям склала твердо обітницю;
   Тільки я та негр-прислужник увіходили в світлицю.
   Я не можу розказати про життя чудне й суворе,
   Що жила ним діва, сльози проливаючи, як море.
   Я кажу: «Не плач!», та діва сліз своїх не переборе!
   Як живу без неї нині? Люте горе нам! О горе!
   Як заходила до неї,- завше сльози там струміли,
   І в очей пучини чорні вії падали, як стріли,-
   Із озер черпала сльози повним келихом щосили,
   Між коралів і агатів перли грали та горіли.
   Не могла її спитати через сльози ті невпинні,-
   Тільки їй скажу: «Одкрийся, з чого ти в такім тужінні?»
   Як вже знову ллє алое сліз ключі кривавоплинні.
   Стерпіти такі скорботи можуть лиш серця камінні.
   Не потрібне їй ні ложе, ні прикрашення оселі,-
   У вуалі лик сховавши, в тканки темні, невеселі,
   Під чоло підклавши руку, так і спала без постелі.
   Треба сотню раз просити, щоб взяла щось із тарелі.
   Про вуаль повім тобі я, що красу вгортала слізну,-
   В світі бачила я всякі цінні речі, розкіш різну,
   Та не знаю, хто і з чого був зробив оту дивизну,
   Тоншу за всілякі тканки, а міцну, немов залізну.
   Довгий час в моєму домі проживала діва мила.
   Я розкрити таємниці чоловікові не сміла:
   «Знаю - зрадити він може, до лихого здатний діла».
   Через те і походжала я замислена, несміла.
   Так тоді я міркувала: «Як йому не розкажу -
   Чим сама я їй пораджу, чим я їй допоможу?
   Смерть мені, коли прознає він про тайну та олжу!
   Як я сяйво сонцерівне в таємниці збережу?
   Що одна я вдію, бідна? Мій вогонь і так не згас.
   Ліпше правду всю Усену розказати в слушний час,-
   Хай мені він поклянеться, що ніде не зрадить нас:
   Якби клятви не дотримав, то б уже душі не спас!»
   Якось я прийшла до нього. Річ веселу з ним веду,
   Враз кажу: «Тобі я тайну розказала б до ладу,
   Та спочатку про мовчання клятву дай мені тверду».
   Він клянеться: «Хай об скелі головою я паду!
   Те, що ти мені розкажеш, я не розповім нікому:
   Ані ворогу, ні другу, ні старому й молодому».
   Все повіла я Усену, чоловікові незлому:
   «Йди, побачиш сонцерівну, що прийшла до нас додому!»
   Звівшись, він пішов за мною. Зразу подив і тремтіння
   Він одчув, коли побачив діви сонячне проміння.
   Мовив: «Що ти показала? Хто вразив моє видіння?
   Бог нехай мене скарає, якщо це земне створіння!»
   Відказала я: «Про неї не дізналася нічого,
   Знаю тільки те, що знаєш з повідання ти мойого.
   Вдвох благаймо! Хай розкаже,- мучиться заради кого,
   Хай свою нам ласку явить, не повівшись з нами строго».
   Ми ввійшли, ми намагались скласти їй достойну шану,
   Ми казали: «Сонце, нас ти ввергло в муку полум'яну!
   Як зцілити можна місяць, що в імлу сповився тьмяну?
   Чом твої рубіни-лали стали схожі до шафрану?»
   Чує діва чи не чує, заглибившись в тужні мрії?
   Щільно стислася троянда і склепились довгі вії.
   Сад, шатром шугнувши шумним, долі клонить коси-змії,
   Сонце, схоплене драконом, нам не світить, нас не гріє, і
   Не змогли її примусить, щоб вона нам відповіла;
   Стала хмура, мов пантера,- лють її незрозуміла.
   Завдали ми знов їй жалю, слізна злива забриніла.
   «Я не знаю! Йдіть од мене!» - нам вона прошепотіла.
   Вкупі з нею ми ридали, сліз потік по лицях біг;
   Жалкували, зрозумівши недоречність слів своїх,
   Заспокоювали діву - плач її поволі втих;
   Принесли плодів їй трохи, та вона не їла їх.
   Рік Усен: «Вона зціляє серце в мене від ураз!
   Цим ланитам сонцесяйним чоловік завдасть образ, їх цілуючи.
   Без неї біль зросте в сто двадцять раз.
   Як дітей люблю я більше - хай господь заб'є їх враз!»
   Вдвох ми довго подивлялись на красу її лиця,
   Та пішли, і застогнали, і зітхали без кінця;
   Йшли до неї, закінчивши справи, звичні для купця,
   Бо навік в її тенета наші трапили серця.

УСЕН ПОВІДОМЛЯЄ ЦАРЯ ПРО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

   Так і час минав поволі, дні минали й вечори.
   Рік Усен: «Царя не бачив я ще з давньої пори;
   Ти порадь,- піти до нього, занести йому дари?»
   Я сказала: «Ради бога, як ти хочеш,- так твори».
   Взяв Усен на блюді перли з самоцвіттям пополам.
   Я казала: «Ти в палаці п'яну челядь стрінеш там.
   Якщо скажеш їм про діву,- смерть мені і горе нам!»
   Клявся він: «Хай меч виймають,- слову вирватись не дам».
   Йде Усен в палац. Він бачить: цар на учті бучно п'є.
   Виявляв завжди Усену цар зласкавлений своє,-
   От і зараз, дар прийнявши, місце поруч він дає.
   Глянь, яким купець підпилий нерозсудливим стає!
   Пив Усен з царем багато, мов палаючи від спеки,
   Пили й знову доливали срібні пугарі та глеки.
   Не згадав купець, напившись, ні корану, ані Мекки!
   Віслюкові нащо роги? Від троянди крук далекий!
   Цар промовив до Усена, як були удвох вже п'яні:
   «Звідки нам ти добуваєш ці каміння сяйвогранні?
   Де береш ці пишні перли та рубіни полум'яні?
   І десятої їх частки відплатити я не в стані».
   Встав Усен, вклонився й мовив: «О великий царю й пане!
   Живиш ти земні створіння, наче сонечко кохане!
   Звідки статки, що їх маю? Хто знічев'я їх дістане?
   Все моє майно і злото - все мені від тебе дане.
   Ні, за дар оцей не дякуй,- маю іншу звістку дивну:
   В мене є тобі невістка, годна бути за царівну,-
   Сам зрадієш ти всім серцем, як побачиш сонцерівну;
   Отоді вже заслужу я на подяку безсумнівну».
   Що казати? Він порушив клятву, вірувань підпору,
   Оповівши все про діву, сонце світу, радість зору.
   Це подобалось цареві, душу втішило сувору,
   Він звелів Усену зразу привести її до двору.
   Я сиділа радо вдома, острах серця не смутив.
   Раптом в дверях появився проводир царських рабів,
   Шістдесят з ним слуг, як личить, за звичаєм, для царів.
   Я здивовано сказала: «Ні, немарно він забрів!»
   Привітавши, він промовив: «Фатьмо! Ось царя наказ:
   Діву, що У сен сьогодні дав царю, веди до нас,-
   Ми візьмем її з собою. Поспішай,- вертати час!»
   Небо зверглося на мене, землетрус мене потряс.
   Ще раз я перепитала: «Та про кого кажеш ти?»
   Мовив: «Дав Усен цареві діву, образ красоти».
   Вже нічого не поробиш - на загибель треба йти.
   Затремтіла я. Немає сил ні встати, ні лягти.
   Я ввійшла. Вона ридає, точить сліз невпинну зливу.
   Я кажу: «О сонце! Маю долю чорну і зрадливу!
   Небо вразило нас нині силою свойого гніву,-
   Донесли на мене, вбили! Цар чекає вже на діву!»
   Мовить: «Сестро, не дивуйся! Я інакшого й не жду.
   Бо мені судилось знати тільки горе на роду;
   Ти добра й не жди для мене - сподівайся на біду.
   Не нове, а давнє лихо мучить душу молоду».
   Із очей струміли сльози, мов перлини, гарні грою;
   Сміло так звелась, як личить тільки тигру чи герою,-
   Вже не радістю їй радість, а жура їй - не журою.
   Прийняла чадру від мене, вкрила стан і лик чадрою.
   Я метнулась до скарбниці, де скарбів є повна зала,-
   Там взяла я самоцвітів, скільки знести їх здолала;
   Ціле місто - ось є вартість перла кожного і лала.
   їх, вернувшись, вклала в черес, ним її оперезала.
   Я сказала: «Може, перли придадуться десь в полоні».
   І, віддавши сонце слугам, лютий пал відчула в лоні.
   Вийшов цар назустріч діві; місто - в кличах, в передзвоні.
   Йшла вона, бліда, спокійна, не схиляючись в поклоні.
   Глядачі за нею бігли, кричачи на всі лади,
   Вартові не мали сили їхні стримати ряди.
   Цар побачив кипарисну, що крізь площі йшла й сади,
   І, здивований, промовив: «Сонце, ти прийшло сюди?!»
   Кожен очі мружив,- сонцем всіх сліпила діва ця.
   Цар прорік: «Я через неї обертаюсь на сліпця.
   Де така краса зродилась з волі вищого творця?
   Хто її, безумний, любить - в мандрах жде свого кінця!»
   Посадивши поруч, мовив він солодкі їй слова:
   «Розкажи нам: хто ти, звідки, що душа твоя хова?»
   Та йому не відповіла діва, наче нежива,
   І сиділа супокійно, і хилилась голова.
   Що казав владар до неї - і не чула в ті хвилини,
   Бо полинуло в ній серце десь до іншої країни;
   Щільно стислися троянди, не розкрилися перлини,
   І не знав ніхто з присутніх про таких скорбот причини.
   Цар сказав: «Хіба сторонній біль її збагнуть зуміє?
   Може бути дві причини, з котрих дівчина ця скніє:
   Чи, закохана у когось, діва про обранця мріє
   І, крім нього, ні до кого говорити не воліє;
   Чи горить в цій мудрій діві пал святого обов'язку,
   Обернувши біль не в болі, а поразку - не в поразку,-
   І вона нещастя й щастя вже сприймає, наче казку:
   Мисль, мов голуб, в неї прагне в інший край, по іншу ласку.
   Дасть господь,- мій син вернеться переможцем із походу,-
   Треба, щоб застав він сонця незмарнілу, повну вроду;
   Хоч на повість найкоротшу, може, виманить він згоду.
   Хай цей місяць тут темніє аж до сонячного сходу!»
   Син царя - сказать я хочу - був звитяжцем добрим, смілим,
   Незрівнянним щодо вдачі, гарний і лицем, і тілом.
   Він тоді десь забарився, зайнятий вояцьким ділом,-
   Це для нього батько вибрав діву, рівну лиш світилам.
   Принесли їй одяг -і вкрилась у дівочі сповивала,
   Наче самоцвіт сліпучий, красота її засяла,
   Лалом всаджену корону на своє чоло поклала,-
   Прикрасилася троянда сяйвом ясного кристала.
   Цар звелів: «Одпочивальню приберіть для неї гоже!»
   Там, із західного злота викуте, стояло ложе.
   Цар великий, пан країни, і виборніші вельможі