Пил затьмарив сонце, гнали соколів та псів багато,
І густою кров'ю звірів всі поля було поллято.
Цар кінчив щасливо лови, втіх зазнавши в полюванні,-
З ним пішли князі, й вельможі, й вояки могутньостанні.
Він ступив в царські палати, пишно встелені і вбрані,
Залунали звуки хору, гра на арфі та тимпані.
Цар і витязь сіли поруч, дружня йшла між них розмова,-
їхні губи - мов рубіни, їхня усмішка - перлова.
Зблизька купчились вельможі, а здаля юрба святкова;
Не згадавши Таріела, не сказав ніхто і слова.
Повернувсь до себе витязь, стисши серце, вбите горем,-
Тільки видиво любові мріє в нього перед зором.
Він то встане, то приляже - не заснуть безумцям хворим!
Чи прислухається серце до вмовлянь, що линуть хором?
Він казав: «Щоб втішить серце, що придумати мені?
Квітко раю стрункостанна, я від тебе вдалині!
Вигляд твій - всім зорам радість, ти женеш думки смутні!
Як тебе не годен бачить, то з'явися хоч вві сні!»
Це сказав він, заридавши,- сліз струміння потекло;
Серцю вимовив: «Терплячість - дум премудрих джерело;
Лиш в терплячості всі злидні серце винести б змогло.
Як добра ми молим в бога, то повинні взяти й зло!
Ти, о серце, вмерти прагнеш,- він сказав до серця знов,-
Та ще краще жить для неї, їй життя віддати й кров.
Заховайся, хай не бачать, що вогонь тебе зборов.
Бо закоханим не личить виявлять свою любов».
ЯК АВТАНДІЛ ПИТАВ ЦАРЯ РОСТЕВАНА, І ПРО ТЕ, ЩО ГОВОРИВ ВАЗІР
РОЗМОВА АВТАНДІЛА З ШЕРМАДІНОМ, КОЛИ ВІН ТАЄМНО ВІД'ЇЗДИВ
ЗАПОВІТ АВТАНДІЛА ЦАРЕВІ РОСТЕВАНУ, КОЛИ ВІН ТАЄМНО ВІД'ЇЗДИВ
АВТАНДІЛОВА МОЛИТВА ТА ЙОГО ТАЄМНИЙ ВІД'ЇЗД
ЦАР РОСТЕВАН ДОВІДУЄТЬСЯ ПРО ТАЄМНИЙ ВІД'ЇЗД АВТАНДІЛА
ЯК АВТАНДІЛ ТАЄМНО ВІД'ЇХАВ І ВДРУГЕ ЗУСТРІВСЯ З ТАРІЕЛОМ
І густою кров'ю звірів всі поля було поллято.
Цар кінчив щасливо лови, втіх зазнавши в полюванні,-
З ним пішли князі, й вельможі, й вояки могутньостанні.
Він ступив в царські палати, пишно встелені і вбрані,
Залунали звуки хору, гра на арфі та тимпані.
Цар і витязь сіли поруч, дружня йшла між них розмова,-
їхні губи - мов рубіни, їхня усмішка - перлова.
Зблизька купчились вельможі, а здаля юрба святкова;
Не згадавши Таріела, не сказав ніхто і слова.
Повернувсь до себе витязь, стисши серце, вбите горем,-
Тільки видиво любові мріє в нього перед зором.
Він то встане, то приляже - не заснуть безумцям хворим!
Чи прислухається серце до вмовлянь, що линуть хором?
Він казав: «Щоб втішить серце, що придумати мені?
Квітко раю стрункостанна, я від тебе вдалині!
Вигляд твій - всім зорам радість, ти женеш думки смутні!
Як тебе не годен бачить, то з'явися хоч вві сні!»
Це сказав він, заридавши,- сліз струміння потекло;
Серцю вимовив: «Терплячість - дум премудрих джерело;
Лиш в терплячості всі злидні серце винести б змогло.
Як добра ми молим в бога, то повинні взяти й зло!
Ти, о серце, вмерти прагнеш,- він сказав до серця знов,-
Та ще краще жить для неї, їй життя віддати й кров.
Заховайся, хай не бачать, що вогонь тебе зборов.
Бо закоханим не личить виявлять свою любов».
ЯК АВТАНДІЛ ПИТАВ ЦАРЯ РОСТЕВАНА, І ПРО ТЕ, ЩО ГОВОРИВ ВАЗІР
Ранком вийшов на подвір'я витязь, вдягнений охайно,
Мовив: «Боже, дай же сили заховать кохання тайно,
Дай терплячості і серце чимсь порадуй життєдайно!»
До вазіра він - як місяць - на коні помчав негайно.
Вийшов сам вазір назустріч: «Сонце бачити приємно!
Нині радість всі прикмети віщували недаремно!»
Він вітав його достойно, поклонився левню земно,-
Гостя чемного господар і зустріти мусить чемно.
Із коня зійти помігши, просить витязя у гості,-
Стелять килими китайські попід ноги на помості.
Витязь сяяв, і казали люди знатні й люди прості:
«Вітер західний приніс нам пах трояндової брості».
Він присів. Хто тільки бачив вроду левня засіялу,
Зразу серцем божеволів, знепритомнівши од шалу,-
Не один, а десять тисяч зойків чулося загалу.
Всім звеліли вийти,- челядь порозходилась помалу.
І тоді вазіру витязь мовив речі величаві:
«Знаєш ти, державний радцю, все, що діється в державі,
Цар не схвалює без тебе постанови в жодній справі.
Отже, вислухай мене ти, рани вилікуй криваві.
Стрівши витязя, відтоді я горю вогнями тут
І, в розлуці з ним, не бачу більше радості навкруг.
Ні, не можна забувати невіддячених заслуг! -
Все віддав би ради мене він, незаздрий, щедрий друг!
Бути з ним - таке бажання серце сплутало, мов сіть,-
З ним лишив терпець і душу я в оту прощальну мить.
Справді дав йому Всевишній сонцем сяяти й горіть! -
Та й Асмат, немов сестру, я полюбив несамохіть.
При від'їзді склав я клятву, повну сили й ваготи:
«Повернуся знов до тебе, знов мене побачиш ти:
Принесу для тебе світло і звільню від темноти».
Ось вогнем я пломенію - час мені до нього йти!
Не хвалитимуся марно, тільки правду я повім:
Він на мене вже чекає, я ж - в паланні вогневім,
Бо в біді шаленця-брата не покине побратим.
Той - нещасний, хто зневажить словом клятвенним своїм!
Йди, скажи царю Ростану сам про діло це сумне.
Я чолом його клянуся: як відпустить геть мене,-
Я піду, а не відпустить - то чого він досягне?
Поможи мені - інакше дух мій пекло проглине.
Передай царю: «Будь славен в кожнім слові людських мов!
Знає бог, як не хотів би вас печалити я знов,
Але витязь стрункостанний запалив у мене кров,-
Ні, його не встерегтися,- він мій розум поборов!
Царю! Буду я забитий з ним розлукою лихою!
Взяв він серце, а без серця що подіється зі мною?
Побратимові помігши, увінчаю вас хвалою,
Та й нічим не допомігши, все ж сумління заспокою.
Хай відхід мій не завдасть вам ані болів, ні образ;
Хай господь мене рятує, як врятовував не раз;
Хай він дасть вам перемогу і верне мене до вас,-
Не вернуся ж я - царюйте щасно й владно повсякчас!»
Знов сказав вазіру витязь: «Скоротив я річ мою.
Розкажи царю докладно, що на серці я таю,
Дозвіл виблагай у нього, смілість вияви свою.
Я червінців сотню тисяч хабаром тобі даю».
Та вазір всміхнувся й мовив: «Залиши собі хабар,-
Досить з того, що вказав ти путь злегшити твій тягар.
Знаю я: коли по правді все скажу царю, то цар
Збагатить мене дарами: дуже щедрий буде дар.
Він з життям мене розлучить без вагання, в ту ж хвилину,
В тебе золото лишиться, я ж здобуду домовину,
Я життя віддам - найкраще, що потішує людину.
Ні, царю не змовлю й слова, бо відразу ж там загину!
Нащо марно загибати? Шлях оцей - то шлях омильний.
Цар мене зганьбить чи знищить, він скричить:
«Ти божевільний! Чом розвіяти не зміг ти в нього вимисел свавільний?»
Ліпше жити, ніж конати,- рішенець мій неухильний.
Якщо цар тебе відпустить, то вояцтво зроду-віку
Не відпустить воєводу, славного свого владику,
Бо, як ти поїдеш, стане ворогів на нас без ліку,-
При нагоді і горобчик хоче здатись за шуліку».
Плакав, мовив витязь: «В серце я встромлю ножа свойого!
О вазіре, ти кохання не зазнав, мабуть, палкого,
Ти не знаєш, певне, дружби й клятви, складеної строго,
Бо інакше ти б повірив, що не житиму без нього!
Одвернулось сонце знову. Тільки я один здолію
Повернути сонцю сяйво, теплоту і благодію!
Так, мені одному знати, чи печалюсь, чи радію,
Марна ж бесіда в людини тільки збільшить безнадію.
Ані цар, ні військо з мене більш не матиме користі,
Бо віднині можу тільки проливати сльози чисті.
Випробовують людину обітниці урочисті,-
Я піду до нього й, може, принесу щасливі вісті.
0 вазіре, ти прокляте маєш серце й мисль байдужу!
Тут залізо б стало воском, а не ствердло в скелю дужу.
Хоч з очей Геон би хлинув - сліз його не надолужу!
Поможи, й тобі на поміч сили теж колись напружу.
Якщо цар мене не пустить, то порушу цей наказ
1 поїду звідси нишком, щоб вогонь у серці згас.
Цар тебе за щире слово не накаже вбити враз,-
Може, витерпиш за мене трохи лайки та образ».
Відповів вазір: «Твій пломінь розтопив і в мене лід!
Я дивитися не можу, як ти плачеш, як ти зблід.
Часом краще говорити, часом - і помовчать слід,
Але зважусь - і про тебе владарю складу я звіт!»
Це сказав вазір, підвівся, і в царські пішов палати,
І царя отам побачив, пишно вбраного у шати,
Та, злякавшись, прикре слово не рішився проказати
І в задумі та мовчанні він продовжував стояти.
Враз печального вазіра цар побачив у юрбі І спитав:
«Чого стоїш ти там в печалі та журбі?» Відповів вазір:
«Помітив цар печаль в своїм рабі,-
Ти заб'єш мене, почувши, що повім оце тобі.
І не зменшить, і не збільшить жаль мій лиха й безнадій.
Хоч посол не знає жаху, але жах в душі моїй.
Автанділ тебе благає,- відпусти його мерщій,
Бо в розлуці з Таріелом світ для нього - звук пустий!»
Він царю своєму з жахом все, що відав, те й повів;
Він сказав: «Ти зрозумієш із моїх коротких слів
І який він був печальний, і які він сльози лив.
Правий будеш, як повергнеш ти на мене владний гнів!»
В мить, коли вазіра слово до царевих вух дійшло,-
Цар розгнівався жахливо, враз нахмуривши чоло:
«Лиш твоє безумство люте це проказувать змогло!
Зла людина поспішає як хутчій розвідать зло.
Так ти квапився сказати, мов щось радісне прорік.
Тільки вбивши, заподіє більше лиха чоловік!
Як мені таке докласти твій наважився язик?
За вазіра в мене бути не достоїн ти повік!
Мудрий муж все прикре пану мусить в слові обминути,
Бо ведуть дурні промови тільки дурні-баламути.
Хай оглухли б в мене вуха, ніж таке я маю чути.
Я заб'ю тебе,- за тебе я не побоюсь покути!»
Знову цар гукнув: «Коли б ти не з його прибув ухвали,-
Присягаюся,- відразу б голову твою зрубали!
Геть тікай ти, божевільний, лютий, зганьблений, зухвалий!
О, як гарно промовляв ти! О, яких ми втіх зазнали!»
Він схопив стільця, об стінку розтрощив, понятий сказом;
Не попав, але вазіру краяв мозок, мов алмазом;
«Як наважився піддати ти царя таким образам?»
По блідій щоці вазіра сльози бігли раз за разом.
Втік тоді вазір нещасний, не питав, у чім провина;
Заховався, мов лисиця, і трусився, мов билина.
Входив гордий, вийшов хмурий,- від ганьби ця переміна.
Вороги отак не шкодять, як сама собі людина.
Він казав: «Мені страждати богом звелено коханим!
Я ошуканий, я хмурий, світ мені здається тьмяним.
Хто наважиться зухвало говорити з власним паном,
Так з ним буде, як зі мною, хоч яким пишався б саном!»
Йшов вазір у темній тузі, посмутнів з наруг-неслав
І з нахмуреним обличчям Автанділові сказав:
«Вам я дякувати мушу - добивався ж ваших прав,
От ходжу в ганьбі, ще й мало головою не наклав».
Про хабар він став казати, не почав ні звад, ні чвар.
Дивно! Міг він глузувати, жартувати, мов штукар:
«Хто не здержав обіцянки - злий на того і владар.
Влучно сказано, що й в пеклі справи звершує хабар.
Як мене владар паплюжив - навіть згадувати годі!
Став для нього я огидний, найгидкіший у природі,
Не достойний бути мужем, розум втративши відтоді.
Я загинув би, та, видно, став господь на перешкоді.
Все, що сталось,- те обдумав, те робив з своєї волі;
Хоч і знав, що гнів накличу, все ж горюю мимоволі.
Ні, людина не уникне передвизначення долі!
Я за тебе вмер би радо і терплю не марно болі».
Відповів юнак: «Вагання, чи втекти звідсіль, немає,
Бо, коли троянда в'яне, соловей тоді вмирає;
Щоб знайти росу цілющу, помандрує він в безкрає,-
Чим потішиться, що зробить, як роси не відшукає?
Я без витязя не в силі ні сидіти, ні лежати.
Ні! Мов звір той, подолаю перешкоди і загати!
Нащо цар мене благає проти ворога рушати?
Як з неволі мати дру-зів, краще зовсім їх не мати.
Знов благатиму владику - може, гнів його розвію,
Може, він збагне нарешті, як я серцем пломенію.
Не відпустить - сам подамся, всяку втративши надію,
І, коли помру,- покину життьову я веремію».
Вдвох пішли вони на учту, розмовляючи, як друзі:
Дав вазір дарунки левню, щоб розважився у тузі,
Збагатив старих і юних, частував усіх в окрузі.
Як назад вертався витязь, сонце вже було на прузі.
Він червінців сотню тисяч зав'язав одним пакунком,
риста звоїв оксамиту з злототканим візерунком,
Шістдесят рубінів-лалів, гарних барвою й гатунком,
І людину до вазіра надіслав з оцим дарунком.
Він звелів сказать: «Чи можу повернути те, що винний?
Не дарю - тобі належить скарб ще більше неоцінний.
Якщо жити залишуся, стану я - твій раб уклінний,
За любов віддам любов'ю, зважу все, в чуттях незмінний».
Для чеснот його високих де шукати слово схоже?
Славний муж, він вчинить подвиг, довершить він діло гоже.
Так і треба помагати, хто кому наскільки може.
Братня поміч нам потрібна, як в біді наш дух знеможе.
Мовив: «Боже, дай же сили заховать кохання тайно,
Дай терплячості і серце чимсь порадуй життєдайно!»
До вазіра він - як місяць - на коні помчав негайно.
Вийшов сам вазір назустріч: «Сонце бачити приємно!
Нині радість всі прикмети віщували недаремно!»
Він вітав його достойно, поклонився левню земно,-
Гостя чемного господар і зустріти мусить чемно.
Із коня зійти помігши, просить витязя у гості,-
Стелять килими китайські попід ноги на помості.
Витязь сяяв, і казали люди знатні й люди прості:
«Вітер західний приніс нам пах трояндової брості».
Він присів. Хто тільки бачив вроду левня засіялу,
Зразу серцем божеволів, знепритомнівши од шалу,-
Не один, а десять тисяч зойків чулося загалу.
Всім звеліли вийти,- челядь порозходилась помалу.
І тоді вазіру витязь мовив речі величаві:
«Знаєш ти, державний радцю, все, що діється в державі,
Цар не схвалює без тебе постанови в жодній справі.
Отже, вислухай мене ти, рани вилікуй криваві.
Стрівши витязя, відтоді я горю вогнями тут
І, в розлуці з ним, не бачу більше радості навкруг.
Ні, не можна забувати невіддячених заслуг! -
Все віддав би ради мене він, незаздрий, щедрий друг!
Бути з ним - таке бажання серце сплутало, мов сіть,-
З ним лишив терпець і душу я в оту прощальну мить.
Справді дав йому Всевишній сонцем сяяти й горіть! -
Та й Асмат, немов сестру, я полюбив несамохіть.
При від'їзді склав я клятву, повну сили й ваготи:
«Повернуся знов до тебе, знов мене побачиш ти:
Принесу для тебе світло і звільню від темноти».
Ось вогнем я пломенію - час мені до нього йти!
Не хвалитимуся марно, тільки правду я повім:
Він на мене вже чекає, я ж - в паланні вогневім,
Бо в біді шаленця-брата не покине побратим.
Той - нещасний, хто зневажить словом клятвенним своїм!
Йди, скажи царю Ростану сам про діло це сумне.
Я чолом його клянуся: як відпустить геть мене,-
Я піду, а не відпустить - то чого він досягне?
Поможи мені - інакше дух мій пекло проглине.
Передай царю: «Будь славен в кожнім слові людських мов!
Знає бог, як не хотів би вас печалити я знов,
Але витязь стрункостанний запалив у мене кров,-
Ні, його не встерегтися,- він мій розум поборов!
Царю! Буду я забитий з ним розлукою лихою!
Взяв він серце, а без серця що подіється зі мною?
Побратимові помігши, увінчаю вас хвалою,
Та й нічим не допомігши, все ж сумління заспокою.
Хай відхід мій не завдасть вам ані болів, ні образ;
Хай господь мене рятує, як врятовував не раз;
Хай він дасть вам перемогу і верне мене до вас,-
Не вернуся ж я - царюйте щасно й владно повсякчас!»
Знов сказав вазіру витязь: «Скоротив я річ мою.
Розкажи царю докладно, що на серці я таю,
Дозвіл виблагай у нього, смілість вияви свою.
Я червінців сотню тисяч хабаром тобі даю».
Та вазір всміхнувся й мовив: «Залиши собі хабар,-
Досить з того, що вказав ти путь злегшити твій тягар.
Знаю я: коли по правді все скажу царю, то цар
Збагатить мене дарами: дуже щедрий буде дар.
Він з життям мене розлучить без вагання, в ту ж хвилину,
В тебе золото лишиться, я ж здобуду домовину,
Я життя віддам - найкраще, що потішує людину.
Ні, царю не змовлю й слова, бо відразу ж там загину!
Нащо марно загибати? Шлях оцей - то шлях омильний.
Цар мене зганьбить чи знищить, він скричить:
«Ти божевільний! Чом розвіяти не зміг ти в нього вимисел свавільний?»
Ліпше жити, ніж конати,- рішенець мій неухильний.
Якщо цар тебе відпустить, то вояцтво зроду-віку
Не відпустить воєводу, славного свого владику,
Бо, як ти поїдеш, стане ворогів на нас без ліку,-
При нагоді і горобчик хоче здатись за шуліку».
Плакав, мовив витязь: «В серце я встромлю ножа свойого!
О вазіре, ти кохання не зазнав, мабуть, палкого,
Ти не знаєш, певне, дружби й клятви, складеної строго,
Бо інакше ти б повірив, що не житиму без нього!
Одвернулось сонце знову. Тільки я один здолію
Повернути сонцю сяйво, теплоту і благодію!
Так, мені одному знати, чи печалюсь, чи радію,
Марна ж бесіда в людини тільки збільшить безнадію.
Ані цар, ні військо з мене більш не матиме користі,
Бо віднині можу тільки проливати сльози чисті.
Випробовують людину обітниці урочисті,-
Я піду до нього й, може, принесу щасливі вісті.
0 вазіре, ти прокляте маєш серце й мисль байдужу!
Тут залізо б стало воском, а не ствердло в скелю дужу.
Хоч з очей Геон би хлинув - сліз його не надолужу!
Поможи, й тобі на поміч сили теж колись напружу.
Якщо цар мене не пустить, то порушу цей наказ
1 поїду звідси нишком, щоб вогонь у серці згас.
Цар тебе за щире слово не накаже вбити враз,-
Може, витерпиш за мене трохи лайки та образ».
Відповів вазір: «Твій пломінь розтопив і в мене лід!
Я дивитися не можу, як ти плачеш, як ти зблід.
Часом краще говорити, часом - і помовчать слід,
Але зважусь - і про тебе владарю складу я звіт!»
Це сказав вазір, підвівся, і в царські пішов палати,
І царя отам побачив, пишно вбраного у шати,
Та, злякавшись, прикре слово не рішився проказати
І в задумі та мовчанні він продовжував стояти.
Враз печального вазіра цар побачив у юрбі І спитав:
«Чого стоїш ти там в печалі та журбі?» Відповів вазір:
«Помітив цар печаль в своїм рабі,-
Ти заб'єш мене, почувши, що повім оце тобі.
І не зменшить, і не збільшить жаль мій лиха й безнадій.
Хоч посол не знає жаху, але жах в душі моїй.
Автанділ тебе благає,- відпусти його мерщій,
Бо в розлуці з Таріелом світ для нього - звук пустий!»
Він царю своєму з жахом все, що відав, те й повів;
Він сказав: «Ти зрозумієш із моїх коротких слів
І який він був печальний, і які він сльози лив.
Правий будеш, як повергнеш ти на мене владний гнів!»
В мить, коли вазіра слово до царевих вух дійшло,-
Цар розгнівався жахливо, враз нахмуривши чоло:
«Лиш твоє безумство люте це проказувать змогло!
Зла людина поспішає як хутчій розвідать зло.
Так ти квапився сказати, мов щось радісне прорік.
Тільки вбивши, заподіє більше лиха чоловік!
Як мені таке докласти твій наважився язик?
За вазіра в мене бути не достоїн ти повік!
Мудрий муж все прикре пану мусить в слові обминути,
Бо ведуть дурні промови тільки дурні-баламути.
Хай оглухли б в мене вуха, ніж таке я маю чути.
Я заб'ю тебе,- за тебе я не побоюсь покути!»
Знову цар гукнув: «Коли б ти не з його прибув ухвали,-
Присягаюся,- відразу б голову твою зрубали!
Геть тікай ти, божевільний, лютий, зганьблений, зухвалий!
О, як гарно промовляв ти! О, яких ми втіх зазнали!»
Він схопив стільця, об стінку розтрощив, понятий сказом;
Не попав, але вазіру краяв мозок, мов алмазом;
«Як наважився піддати ти царя таким образам?»
По блідій щоці вазіра сльози бігли раз за разом.
Втік тоді вазір нещасний, не питав, у чім провина;
Заховався, мов лисиця, і трусився, мов билина.
Входив гордий, вийшов хмурий,- від ганьби ця переміна.
Вороги отак не шкодять, як сама собі людина.
Він казав: «Мені страждати богом звелено коханим!
Я ошуканий, я хмурий, світ мені здається тьмяним.
Хто наважиться зухвало говорити з власним паном,
Так з ним буде, як зі мною, хоч яким пишався б саном!»
Йшов вазір у темній тузі, посмутнів з наруг-неслав
І з нахмуреним обличчям Автанділові сказав:
«Вам я дякувати мушу - добивався ж ваших прав,
От ходжу в ганьбі, ще й мало головою не наклав».
Про хабар він став казати, не почав ні звад, ні чвар.
Дивно! Міг він глузувати, жартувати, мов штукар:
«Хто не здержав обіцянки - злий на того і владар.
Влучно сказано, що й в пеклі справи звершує хабар.
Як мене владар паплюжив - навіть згадувати годі!
Став для нього я огидний, найгидкіший у природі,
Не достойний бути мужем, розум втративши відтоді.
Я загинув би, та, видно, став господь на перешкоді.
Все, що сталось,- те обдумав, те робив з своєї волі;
Хоч і знав, що гнів накличу, все ж горюю мимоволі.
Ні, людина не уникне передвизначення долі!
Я за тебе вмер би радо і терплю не марно болі».
Відповів юнак: «Вагання, чи втекти звідсіль, немає,
Бо, коли троянда в'яне, соловей тоді вмирає;
Щоб знайти росу цілющу, помандрує він в безкрає,-
Чим потішиться, що зробить, як роси не відшукає?
Я без витязя не в силі ні сидіти, ні лежати.
Ні! Мов звір той, подолаю перешкоди і загати!
Нащо цар мене благає проти ворога рушати?
Як з неволі мати дру-зів, краще зовсім їх не мати.
Знов благатиму владику - може, гнів його розвію,
Може, він збагне нарешті, як я серцем пломенію.
Не відпустить - сам подамся, всяку втративши надію,
І, коли помру,- покину життьову я веремію».
Вдвох пішли вони на учту, розмовляючи, як друзі:
Дав вазір дарунки левню, щоб розважився у тузі,
Збагатив старих і юних, частував усіх в окрузі.
Як назад вертався витязь, сонце вже було на прузі.
Він червінців сотню тисяч зав'язав одним пакунком,
риста звоїв оксамиту з злототканим візерунком,
Шістдесят рубінів-лалів, гарних барвою й гатунком,
І людину до вазіра надіслав з оцим дарунком.
Він звелів сказать: «Чи можу повернути те, що винний?
Не дарю - тобі належить скарб ще більше неоцінний.
Якщо жити залишуся, стану я - твій раб уклінний,
За любов віддам любов'ю, зважу все, в чуттях незмінний».
Для чеснот його високих де шукати слово схоже?
Славний муж, він вчинить подвиг, довершить він діло гоже.
Так і треба помагати, хто кому наскільки може.
Братня поміч нам потрібна, як в біді наш дух знеможе.
РОЗМОВА АВТАНДІЛА З ШЕРМАДІНОМ, КОЛИ ВІН ТАЄМНО ВІД'ЇЗДИВ
Шермадіну змовив витязь перед тим, як звідси йти:
«День оцей потішив серце, дав надіям він зрости,-
Він покаже невідкладно, що для мене зробиш ти».
Хай слухач прославить нині їх сягання до мети!
Витязь мовив: «Не пускає Ростеван мене у гніві,-
Він не знає, як, для чого, де живуть серця правдиві.
Ні, я вмру без Таріела в горі й самоті журливій!
Не поїду - бог ніколи не прощає клятви лживі.
Я рішив безповоротно з ним ділити дальші дні,
Бо лиш зрадник радий завше все спаплюжити в брехні.
Серце, з другом розлучившись, стогне, плаче вдалині,
Навісніє, лементує: «Горе-горенько мені!»
Щоб довести друзям дружбу, є три вчинки, три науки:
Це - бажання бути вкупі та обурення з розлуки,
Це - дари, щоб не втомились дарувати щедрі руки,
Це - увага й допомога, мандрування, повні муки.
Розмовляти годі! - треба стримать бесіди розлив!
Хай би мій від'їзд таємний серце зранене зцілив.
Доки я іще з тобою - прислухайся ти до слів
І пильнуй, додержуй ревно те, чого тебе я вчив.
Перше діло: служба князю, вірність князю без олжі,-
Появи ж свої чесноти, кривди ж бо тобі чужі,
Війську будь за воєводу, дім мій пильно стережи.
Добре ти служив - ще ліпше нам віднині послужи!
Хай твої зусилля стануть ворогам за перешкоду,
Будь лихим до лиходіїв, будь ласкавим до народу.
Як вернусь, тоді одержиш ти прещедру нагороду,
Бо заслуга перед паном не загине звіку-зроду!»
Шермадін заплакав гірко, річчю вражений отою,
І сказав: «Мойого серця не злякати самотою,
Та без тебе присмерк тужний заповине серце млою.
Можу я тобі придатись, тож візьми мене з собою.
Хто чував, щоб витязь в мандрах захотів самотнім бути?
Хто чував, щоб вірні слуги пана кинули в мить скрути?
Що зроблю я тут, безстидний, як поїдеш вдалину ти?»
Витязь рік: «Не зможуть сльози рішенця мого схитнути.
Чи не певен, чи не вірю я в твою любов пригожу?
Та цьому не бути - знаю долю я свою ворожу.
Хто, крім тебе, ще достоїн тут лишитись за сторожу?
Серце втіш, повір,- тебе я взять не можу, ні, не можу!
Я, міджнуром ставши, йтиму по міджнуровій путі,
Буду лити кров і сльози в мандрах десь на самоті,
На полях шукати втіхи, не марчіти в забутті.
Знай: така є воля світу, так ведеться у житті.
Я далеко йду від тебе - не забудь мене, люби!
Не боюсь ні самотини, ні ворожої юрби,-
Витязь, навіть в горі, мусить мати міць для боротьби.
Зневажаю тих, що духом підупали в час журби!
Що мені життєві втіхи? Огірочки переспілі,
Що лиш дурні з них радіють. Вірний другу я на ділі.
В сонця виблагав я дозвіл - відпустило в мандри смілі.
Так, я друга не покину, хоч краї покину милі.
Ось візьми й віддай негайно заповіт мій Ростевану,-
Вас йому я доручаю, як розважливому пану.
Я помру,- себе не страчуй, сатанинську кинь оману,
Тільки плач, хай сльози кануть, ще роз'ятрюючи рану».
«День оцей потішив серце, дав надіям він зрости,-
Він покаже невідкладно, що для мене зробиш ти».
Хай слухач прославить нині їх сягання до мети!
Витязь мовив: «Не пускає Ростеван мене у гніві,-
Він не знає, як, для чого, де живуть серця правдиві.
Ні, я вмру без Таріела в горі й самоті журливій!
Не поїду - бог ніколи не прощає клятви лживі.
Я рішив безповоротно з ним ділити дальші дні,
Бо лиш зрадник радий завше все спаплюжити в брехні.
Серце, з другом розлучившись, стогне, плаче вдалині,
Навісніє, лементує: «Горе-горенько мені!»
Щоб довести друзям дружбу, є три вчинки, три науки:
Це - бажання бути вкупі та обурення з розлуки,
Це - дари, щоб не втомились дарувати щедрі руки,
Це - увага й допомога, мандрування, повні муки.
Розмовляти годі! - треба стримать бесіди розлив!
Хай би мій від'їзд таємний серце зранене зцілив.
Доки я іще з тобою - прислухайся ти до слів
І пильнуй, додержуй ревно те, чого тебе я вчив.
Перше діло: служба князю, вірність князю без олжі,-
Появи ж свої чесноти, кривди ж бо тобі чужі,
Війську будь за воєводу, дім мій пильно стережи.
Добре ти служив - ще ліпше нам віднині послужи!
Хай твої зусилля стануть ворогам за перешкоду,
Будь лихим до лиходіїв, будь ласкавим до народу.
Як вернусь, тоді одержиш ти прещедру нагороду,
Бо заслуга перед паном не загине звіку-зроду!»
Шермадін заплакав гірко, річчю вражений отою,
І сказав: «Мойого серця не злякати самотою,
Та без тебе присмерк тужний заповине серце млою.
Можу я тобі придатись, тож візьми мене з собою.
Хто чував, щоб витязь в мандрах захотів самотнім бути?
Хто чував, щоб вірні слуги пана кинули в мить скрути?
Що зроблю я тут, безстидний, як поїдеш вдалину ти?»
Витязь рік: «Не зможуть сльози рішенця мого схитнути.
Чи не певен, чи не вірю я в твою любов пригожу?
Та цьому не бути - знаю долю я свою ворожу.
Хто, крім тебе, ще достоїн тут лишитись за сторожу?
Серце втіш, повір,- тебе я взять не можу, ні, не можу!
Я, міджнуром ставши, йтиму по міджнуровій путі,
Буду лити кров і сльози в мандрах десь на самоті,
На полях шукати втіхи, не марчіти в забутті.
Знай: така є воля світу, так ведеться у житті.
Я далеко йду від тебе - не забудь мене, люби!
Не боюсь ні самотини, ні ворожої юрби,-
Витязь, навіть в горі, мусить мати міць для боротьби.
Зневажаю тих, що духом підупали в час журби!
Що мені життєві втіхи? Огірочки переспілі,
Що лиш дурні з них радіють. Вірний другу я на ділі.
В сонця виблагав я дозвіл - відпустило в мандри смілі.
Так, я друга не покину, хоч краї покину милі.
Ось візьми й віддай негайно заповіт мій Ростевану,-
Вас йому я доручаю, як розважливому пану.
Я помру,- себе не страчуй, сатанинську кинь оману,
Тільки плач, хай сльози кануть, ще роз'ятрюючи рану».
ЗАПОВІТ АВТАНДІЛА ЦАРЕВІ РОСТЕВАНУ, КОЛИ ВІН ТАЄМНО ВІД'ЇЗДИВ
Заповіт він сів писати, жалісливі склав листи:
«Царю мій, таємно мушу я на розшуки піти,-
Палія душі моєї я не можу не знайти.
Наче бог, будь милостивий і мандрівника прости!
Знаю - згодитись зі мною я тебе колись примушу,
Адже вірності до друга не -зречуся, не порушу;
Слово вдумливе Платона я тобі згадати мушу:
«Лжа й дволичність шкодить тілу, потім нівечить і душу».
Знаю я, що лжа - одвічне джерело усіх скорбот.
Кинуть друга, що за брата він любіший у сто крот?
Ні, не кину, не змарную філософських знань і цнот!
Ми вчимось, щоб дух наш злинув до гармонії висот.
Ти читав, що про кохання нам апостоли писали?
Обміркуй же, пригадавши їх напучення й ухвали:
«Нас любов підносить» - дзвоном мислі мудрих пролунали!
Ти не віриш,- що ж промовлю я до темної навали?
Мій творець, мене могуттям обдарує щедро він,
Він - незрима сила й поміч для створінь і для тварин,
Він - безсмертний бог, що змірив грань буття і світу плин,
Він, який миттєво створить сто - з одного, з ста - один.
В божій волі - все на світі, і помітне й непомітне.
Без промінь троянда в'яне і фіалка не розквітне.
Всі радіють, як побачать щось прекрасне, щось тендітне.
Ні, моє життя без нього - животіння безпросвітне!
Ти прости мені непослух, що твою накликав лють:
Я іду, мов полонений, де чуття мене ведуть.
Щоб вогонь в душі згасити, я іду в цілющу путь.
Де б не був я - що до того? Волю б знов мені відчуть!
Марно зараз сумувати, сльози лити в самотині,
Бо рокованої справи не уникнути людині:
Муж повинен буть терплячим і міцним при злій годині.
Не сховатися від того, що призначено віднині.
Бог призначив - і приймаю долю я, мені надану,-
Чесно виконавши справу, в серці вилікую рану!
Хай же в радості й багатстві, повернувшись, вас застану;
Мій же зиск - як Таріелу я іще в пригоді стану.
Царю, вбий мене, почувши, що мій вчинок гудить люд.
Не сумуй, мене не стримуй; сльози й скарги - марний труд!
Я не зраджу Таріела, я не здатен до облуд;
Він зганьбить мене, як станем на тім світі ми на суд.
Вічно мусимо про друга пам'ятать в душі своїй;
Безсоромний віроламець - він ганебний і гидкий!
Навіть цар мене не змусить до підступних, хитрих дій;
Гірше всіх - хистка людина, зло в людині є хисткій!
Мужа, зляканого смертю, що боїться навіть згадки,
Що в бою трясеться й блідне,- зневажатимуть нащадки,-
Боягуз нічим не ліпший від прядільниць коло прядки.
Краще славу здобувати, ніж багатства і достатки.
Не зупинять смерті й скелі, і гірське вузьке пуття!
Рівні в смерті й муж хоробрий, і знедолене дитя.
Чи старі, чи юні - врешті всім в землі є сповиття.
Ліпше смерть, достойна слави, аніж зганьблене життя.
Я насмілюся, о царю, пригадать тобі ще раз:
Це не вірно - жити, смерті не ждучи собі всякчас,-
Той вночі і вдень приходить, хто усіх з'єднає нас!
Якщо я не повернуся,- значить, в муках десь загас.
Як мене нищівна доля знищить присудом своїм,-
Мандрівник, загину в мандрах, не оплаканий ніким,
Не вгорне мене у саван вірний учень-побратим.
Вість про смерть мою ти стрінеш з серцем і лицем смутним.
Маю ще неоціненні, незліченні я скарби:
Бідакам їх дай, і вільні хай стають усі раби,
А сиріт щонайбідніших ти багатими зроби,
Щоб мене благословляли у молитвах щодоби.
Забери собі найкраще, як мій каже заповіт,
А на решту хай будують люди протягом цих літ
Чи мости довготривалі, чи притулки для сиріт.
Мій вогонь згасити можеш ти єдиний на весь світ.
Відтепер тобі від мене не прибудуть вже листи,-
Це останній лист, і з нього правду всю прознаєш ти.
Я диявола здолаю і доб'юся до мети. Хто мерцеві дорікає?
Тож мене тепер прости!
Хай в царя зазнає ласки мій прислужник Шермадін,-
Час несе йому багато злих, нерадісних годин;
Будь до нього милостивий - милість мав од мене він;
Не дозволь йому точити сльози й кров навперемін.
Заповіт мій власноручний вже кінчати на порі,
Мій учителю! Від тебе йду, шалений, я в журі,-
Не сумуйте через мене, не печальтеся, царі,
Ворогів гнобіть і сяйте, наче сонце угорі!»
Заповіт свій закінчивши,- Шермадіну передав
І сказав: «Вручи цареві це здання печальних справ
Ти, що радником найближчим в мене завше пробував».
І, ридаючи криваво, служника він обійняв.
«Царю мій, таємно мушу я на розшуки піти,-
Палія душі моєї я не можу не знайти.
Наче бог, будь милостивий і мандрівника прости!
Знаю - згодитись зі мною я тебе колись примушу,
Адже вірності до друга не -зречуся, не порушу;
Слово вдумливе Платона я тобі згадати мушу:
«Лжа й дволичність шкодить тілу, потім нівечить і душу».
Знаю я, що лжа - одвічне джерело усіх скорбот.
Кинуть друга, що за брата він любіший у сто крот?
Ні, не кину, не змарную філософських знань і цнот!
Ми вчимось, щоб дух наш злинув до гармонії висот.
Ти читав, що про кохання нам апостоли писали?
Обміркуй же, пригадавши їх напучення й ухвали:
«Нас любов підносить» - дзвоном мислі мудрих пролунали!
Ти не віриш,- що ж промовлю я до темної навали?
Мій творець, мене могуттям обдарує щедро він,
Він - незрима сила й поміч для створінь і для тварин,
Він - безсмертний бог, що змірив грань буття і світу плин,
Він, який миттєво створить сто - з одного, з ста - один.
В божій волі - все на світі, і помітне й непомітне.
Без промінь троянда в'яне і фіалка не розквітне.
Всі радіють, як побачать щось прекрасне, щось тендітне.
Ні, моє життя без нього - животіння безпросвітне!
Ти прости мені непослух, що твою накликав лють:
Я іду, мов полонений, де чуття мене ведуть.
Щоб вогонь в душі згасити, я іду в цілющу путь.
Де б не був я - що до того? Волю б знов мені відчуть!
Марно зараз сумувати, сльози лити в самотині,
Бо рокованої справи не уникнути людині:
Муж повинен буть терплячим і міцним при злій годині.
Не сховатися від того, що призначено віднині.
Бог призначив - і приймаю долю я, мені надану,-
Чесно виконавши справу, в серці вилікую рану!
Хай же в радості й багатстві, повернувшись, вас застану;
Мій же зиск - як Таріелу я іще в пригоді стану.
Царю, вбий мене, почувши, що мій вчинок гудить люд.
Не сумуй, мене не стримуй; сльози й скарги - марний труд!
Я не зраджу Таріела, я не здатен до облуд;
Він зганьбить мене, як станем на тім світі ми на суд.
Вічно мусимо про друга пам'ятать в душі своїй;
Безсоромний віроламець - він ганебний і гидкий!
Навіть цар мене не змусить до підступних, хитрих дій;
Гірше всіх - хистка людина, зло в людині є хисткій!
Мужа, зляканого смертю, що боїться навіть згадки,
Що в бою трясеться й блідне,- зневажатимуть нащадки,-
Боягуз нічим не ліпший від прядільниць коло прядки.
Краще славу здобувати, ніж багатства і достатки.
Не зупинять смерті й скелі, і гірське вузьке пуття!
Рівні в смерті й муж хоробрий, і знедолене дитя.
Чи старі, чи юні - врешті всім в землі є сповиття.
Ліпше смерть, достойна слави, аніж зганьблене життя.
Я насмілюся, о царю, пригадать тобі ще раз:
Це не вірно - жити, смерті не ждучи собі всякчас,-
Той вночі і вдень приходить, хто усіх з'єднає нас!
Якщо я не повернуся,- значить, в муках десь загас.
Як мене нищівна доля знищить присудом своїм,-
Мандрівник, загину в мандрах, не оплаканий ніким,
Не вгорне мене у саван вірний учень-побратим.
Вість про смерть мою ти стрінеш з серцем і лицем смутним.
Маю ще неоціненні, незліченні я скарби:
Бідакам їх дай, і вільні хай стають усі раби,
А сиріт щонайбідніших ти багатими зроби,
Щоб мене благословляли у молитвах щодоби.
Забери собі найкраще, як мій каже заповіт,
А на решту хай будують люди протягом цих літ
Чи мости довготривалі, чи притулки для сиріт.
Мій вогонь згасити можеш ти єдиний на весь світ.
Відтепер тобі від мене не прибудуть вже листи,-
Це останній лист, і з нього правду всю прознаєш ти.
Я диявола здолаю і доб'юся до мети. Хто мерцеві дорікає?
Тож мене тепер прости!
Хай в царя зазнає ласки мій прислужник Шермадін,-
Час несе йому багато злих, нерадісних годин;
Будь до нього милостивий - милість мав од мене він;
Не дозволь йому точити сльози й кров навперемін.
Заповіт мій власноручний вже кінчати на порі,
Мій учителю! Від тебе йду, шалений, я в журі,-
Не сумуйте через мене, не печальтеся, царі,
Ворогів гнобіть і сяйте, наче сонце угорі!»
Заповіт свій закінчивши,- Шермадіну передав
І сказав: «Вручи цареві це здання печальних справ
Ти, що радником найближчим в мене завше пробував».
І, ридаючи криваво, служника він обійняв.
АВТАНДІЛОВА МОЛИТВА ТА ЙОГО ТАЄМНИЙ ВІД'ЇЗД
Він казав: «Створив ти, боже, шир землі й небес висоти,-
Ти нам гнів свій виявляєш, шлеш і ласку, і добро ти,
Невимовний, незбагненний царю, втілення чесноти!
Пане прагнень, подаруй же силу пристрасть побороти!
Боже, боже! Я благаю і землі, й небес владику,-
Дав любов ти і любовні дав закони чоловіку.
Доля хоче, щоб покинув я красуню сонцелику,
Але хай любов до неї житиме в душі довіку!
Боже, боже! Окрім тебе, я не маю більш нікого!
Поможи мені у мандрах, щоб не згинути убого,
Порятуй од хвилі в морі, від диявола нічного.
Послужу тобі я ревно, як вернеш мене живого».
Помолившись, сів він верхи, тайно виїхав до брами,
Відіслав там Шермадіна, що стерявся від нестями.
Раб ридав і бив у груди, скелі продовбав сльозами;
Жаль рабу, коли господар розлучається з рабами!
Ти нам гнів свій виявляєш, шлеш і ласку, і добро ти,
Невимовний, незбагненний царю, втілення чесноти!
Пане прагнень, подаруй же силу пристрасть побороти!
Боже, боже! Я благаю і землі, й небес владику,-
Дав любов ти і любовні дав закони чоловіку.
Доля хоче, щоб покинув я красуню сонцелику,
Але хай любов до неї житиме в душі довіку!
Боже, боже! Окрім тебе, я не маю більш нікого!
Поможи мені у мандрах, щоб не згинути убого,
Порятуй од хвилі в морі, від диявола нічного.
Послужу тобі я ревно, як вернеш мене живого».
Помолившись, сів він верхи, тайно виїхав до брами,
Відіслав там Шермадіна, що стерявся від нестями.
Раб ридав і бив у груди, скелі продовбав сльозами;
Жаль рабу, коли господар розлучається з рабами!
ЦАР РОСТЕВАН ДОВІДУЄТЬСЯ ПРО ТАЄМНИЙ ВІД'ЇЗД АВТАНДІЛА
Того дня Ростан був лютий - не було в царя прийому,
Встав він хмурий, наче пломінь клекотів таємно в ньому.
Наказав прийти до нього він вазірові старому,-
Той прийшов, блідий від жаху, душу ввергнувши в судому.
Увійшов вазір сумирно до вітального покою.
«Не згадаю, що казав ти,- річчю цар озвавсь такою,-
Ти мене злютив, розгнівав і позбавив супокою,
А тому тебе, вазіра, серце серця, вкрив ганьбою.
Нащо гнів? - скажи розважно, в чім прохання
Автанділа. Мудреці казали вірно:
«Гнівність горе породила».
Тож не слід чинить нічого, не обміркувавши діла!
Повтори, що вже казав ти,- річ твоя хай буде сміла».
Знов почав вазір казати, що вогонь палає в леві,
Та на відповідь почув він від царя слова миттєві:
«Якщо ти не збожеволів - стану я євреєм Леві
І тебе цілком зречуся,- не кажи таке цареві».
Кинувся вазір до левня,- скрізь шукав, та не знайшов.
Раб сказав, що витязь тайно вимчав з дому стрімголов.
Рік вазір: «Зазнавши кривди, не піду на кривду знов,-
Хай би пану хтось сміліший докладать про це пішов».
Не з'являвсь вазір, і знову цар людину шле з палати,
Але зник і той. Про втечу хто б царю посмів сказати?
Почала тоді підозра у душі царя зростати. Каже він:
«Напевне, втік той, що міг сотню подолати!»
Цар схилив чоло і думав - не уникнути біди,
Та й зітхнув, чоло піднісши, і сказав рабу:
«Іди! Хай безстидний все розкаже, тільки з'явиться сюди».
Увійшов вазір, хоч зблідлий, та поважний, як завжди.
Він ввійшов, смутний, і в нього запитав владар притьма:
«Чи не місяцем мінливим стало сонце? - Дня нема!»
Тут вазір царю повідав, як утік той крадькома:
«Сонце більше нам не сяє, навкруги лягає тьма».
Цар, почувши, страшно скрикнув, від одчаю похолов,
Мовив: «Сину мій, тебе я не побачу більше знов!»
Рвав він бороду шалено і роздер обличчя в кров:
«Я навіки втратив світло! Де ти дівся, де пішов?
Сам собі свій шлях обравши, не смутиться мандрівник,-
Що мені робити? Горе увійшло в мій дім навік!
Всиротів я тут без тебе; ти покинув нас, утік.
Як тебе я не зустріну,- мук не висловить язик.
Чи побачу, як із ловів ти, веселий, повертаєш,
Після гри в м'яча додому поспішаєш, зором сяєш?
Чи почую коли-небудь, як чарівно ти співаєш?
Трон, палац - мені навіщо? Ти ідеш, нас покидаєш!
Знаю - з голоду не згинеш, сили в тебе молоді,-
Лук і стріл убивчі жала прогодують у біді.
Може, бог тобі полегкість дасть у мандрах і в труді,
Я ж помру - і наді мною хто ридатиме тоді?»
Розійшлася вість. Зібрався люд тієї ще доби,
Стали купчитись в палаці і надвірні, і раби,
Рвали бороди, лящали рук удари об лоби.
«Сонце йде - нам тьма судилась»,- чути стогони юрби.
Цар, коли вельмож побачив, од печалі застогнав
І промовив: «Подивіться - сонця блиск згасати став!
Чим його ми засмутили, що від нас помандрував?
Хто стоятиме віднині на чолі вояцьких лав?»
Плач і зойк здійнявся, втихли всі на декілька хвилин.
Цар звелів: «Дізнайтесь: в мандрах він з вояцтвом чи один?»
Повен сорому і жаху, увійшов тут Шермадін;
Заповіт віддавши, думав, що настав його загин.
Він сказав: «Оце знайшов я, як ввійшов в його палати,-
Там раби себе з риданням били в груди, дерли шати.
Сам-один він, без нікого, тайно рушив мандрувати.
Зле життя мене втомило. Присуди ж мене до страти!»
Заповіта прочитавши, заридали всі в покої. Цар звелів:
«Нехай вояцтво скине пишнобарвні строї!
Хай всі сироти й удови молять в бога ласки тої,
Щоб він дав йому дорогу завершити в супокої».
Встав він хмурий, наче пломінь клекотів таємно в ньому.
Наказав прийти до нього він вазірові старому,-
Той прийшов, блідий від жаху, душу ввергнувши в судому.
Увійшов вазір сумирно до вітального покою.
«Не згадаю, що казав ти,- річчю цар озвавсь такою,-
Ти мене злютив, розгнівав і позбавив супокою,
А тому тебе, вазіра, серце серця, вкрив ганьбою.
Нащо гнів? - скажи розважно, в чім прохання
Автанділа. Мудреці казали вірно:
«Гнівність горе породила».
Тож не слід чинить нічого, не обміркувавши діла!
Повтори, що вже казав ти,- річ твоя хай буде сміла».
Знов почав вазір казати, що вогонь палає в леві,
Та на відповідь почув він від царя слова миттєві:
«Якщо ти не збожеволів - стану я євреєм Леві
І тебе цілком зречуся,- не кажи таке цареві».
Кинувся вазір до левня,- скрізь шукав, та не знайшов.
Раб сказав, що витязь тайно вимчав з дому стрімголов.
Рік вазір: «Зазнавши кривди, не піду на кривду знов,-
Хай би пану хтось сміліший докладать про це пішов».
Не з'являвсь вазір, і знову цар людину шле з палати,
Але зник і той. Про втечу хто б царю посмів сказати?
Почала тоді підозра у душі царя зростати. Каже він:
«Напевне, втік той, що міг сотню подолати!»
Цар схилив чоло і думав - не уникнути біди,
Та й зітхнув, чоло піднісши, і сказав рабу:
«Іди! Хай безстидний все розкаже, тільки з'явиться сюди».
Увійшов вазір, хоч зблідлий, та поважний, як завжди.
Він ввійшов, смутний, і в нього запитав владар притьма:
«Чи не місяцем мінливим стало сонце? - Дня нема!»
Тут вазір царю повідав, як утік той крадькома:
«Сонце більше нам не сяє, навкруги лягає тьма».
Цар, почувши, страшно скрикнув, від одчаю похолов,
Мовив: «Сину мій, тебе я не побачу більше знов!»
Рвав він бороду шалено і роздер обличчя в кров:
«Я навіки втратив світло! Де ти дівся, де пішов?
Сам собі свій шлях обравши, не смутиться мандрівник,-
Що мені робити? Горе увійшло в мій дім навік!
Всиротів я тут без тебе; ти покинув нас, утік.
Як тебе я не зустріну,- мук не висловить язик.
Чи побачу, як із ловів ти, веселий, повертаєш,
Після гри в м'яча додому поспішаєш, зором сяєш?
Чи почую коли-небудь, як чарівно ти співаєш?
Трон, палац - мені навіщо? Ти ідеш, нас покидаєш!
Знаю - з голоду не згинеш, сили в тебе молоді,-
Лук і стріл убивчі жала прогодують у біді.
Може, бог тобі полегкість дасть у мандрах і в труді,
Я ж помру - і наді мною хто ридатиме тоді?»
Розійшлася вість. Зібрався люд тієї ще доби,
Стали купчитись в палаці і надвірні, і раби,
Рвали бороди, лящали рук удари об лоби.
«Сонце йде - нам тьма судилась»,- чути стогони юрби.
Цар, коли вельмож побачив, од печалі застогнав
І промовив: «Подивіться - сонця блиск згасати став!
Чим його ми засмутили, що від нас помандрував?
Хто стоятиме віднині на чолі вояцьких лав?»
Плач і зойк здійнявся, втихли всі на декілька хвилин.
Цар звелів: «Дізнайтесь: в мандрах він з вояцтвом чи один?»
Повен сорому і жаху, увійшов тут Шермадін;
Заповіт віддавши, думав, що настав його загин.
Він сказав: «Оце знайшов я, як ввійшов в його палати,-
Там раби себе з риданням били в груди, дерли шати.
Сам-один він, без нікого, тайно рушив мандрувати.
Зле життя мене втомило. Присуди ж мене до страти!»
Заповіта прочитавши, заридали всі в покої. Цар звелів:
«Нехай вояцтво скине пишнобарвні строї!
Хай всі сироти й удови молять в бога ласки тої,
Щоб він дав йому дорогу завершити в супокої».
ЯК АВТАНДІЛ ТАЄМНО ВІД'ЇХАВ І ВДРУГЕ ЗУСТРІВСЯ З ТАРІЕЛОМ
Віддаляючись від сонця, ще сильніше місяць сяє,
А коли підходить ближче,- гасне, в променях згорає,
Та без сонця і троянді цвіту-розцвіту немає;
Як не бачимо кохану - давнє горе оживає.
Розпочну тепер я повість про мандрівки юнака:
їде, й серце закипає, не всихає сліз ріка;
Озирається навколо, сонце поглядом шука,
Непритомніє, як сила з тіла дужого зника.
У півмлості й слова змовить він не міг і став як тінь:
Наче ключ Діжлійський, сльози лив од болю і тужінь;
Щоб розвіяти страждання, поглядав у далечінь,-
Він туди в нестямі їхав, де й куди помчиться кінь.
Мовив: «Люба! Будь проклятий, хто тебе у кожнім слові
Не хвалитиме,- про тебе не забути юнакові!
Очі знову прагнуть бачить риси дівчини чудові.
Так! Закоханий повинен покорятися любові!
Що робитиму без тебе? Де шукатиму я втіх?
Я б забив себе, та знаю: засмутить тебе цей гріх,
Засмутить кохану звістка, що мене нема в живих,-
Ліпше хай життя спливає у потоках сліз гірких!»
Він з плачем казав: «Страждання в мене десять лез встромили,
Мов загін індійців, вії в мене мечуть вбивчі стріли;
В неї очі - самоцвіти, в мене влучать ці берили!
Ці вуста, ці очі й коси в мене муки породили».
Він казав: «О сонце! Образ ночі сонячної ти,
Знак того, що всім живущим мудро править з висоти,
Знак того, якого воля владно рухає світи,-
Дай мені зустрітись з нею, досягнувши до мети!
Для філософів прадавніх ти являло образ бога!
Поможи мені - я бранець, в кайдани закутий строго,
Я, агат згубивши, прагну до рубіна дорогого!
То мене журила близькість, а тепер смутить - дорога».
Він болів, горів і танув, наче білий віск свічок,-
Запізнитися боявся і коня прискорив крок.
А коли підходить ближче,- гасне, в променях згорає,
Та без сонця і троянді цвіту-розцвіту немає;
Як не бачимо кохану - давнє горе оживає.
Розпочну тепер я повість про мандрівки юнака:
їде, й серце закипає, не всихає сліз ріка;
Озирається навколо, сонце поглядом шука,
Непритомніє, як сила з тіла дужого зника.
У півмлості й слова змовить він не міг і став як тінь:
Наче ключ Діжлійський, сльози лив од болю і тужінь;
Щоб розвіяти страждання, поглядав у далечінь,-
Він туди в нестямі їхав, де й куди помчиться кінь.
Мовив: «Люба! Будь проклятий, хто тебе у кожнім слові
Не хвалитиме,- про тебе не забути юнакові!
Очі знову прагнуть бачить риси дівчини чудові.
Так! Закоханий повинен покорятися любові!
Що робитиму без тебе? Де шукатиму я втіх?
Я б забив себе, та знаю: засмутить тебе цей гріх,
Засмутить кохану звістка, що мене нема в живих,-
Ліпше хай життя спливає у потоках сліз гірких!»
Він з плачем казав: «Страждання в мене десять лез встромили,
Мов загін індійців, вії в мене мечуть вбивчі стріли;
В неї очі - самоцвіти, в мене влучать ці берили!
Ці вуста, ці очі й коси в мене муки породили».
Він казав: «О сонце! Образ ночі сонячної ти,
Знак того, що всім живущим мудро править з висоти,
Знак того, якого воля владно рухає світи,-
Дай мені зустрітись з нею, досягнувши до мети!
Для філософів прадавніх ти являло образ бога!
Поможи мені - я бранець, в кайдани закутий строго,
Я, агат згубивши, прагну до рубіна дорогого!
То мене журила близькість, а тепер смутить - дорога».
Він болів, горів і танув, наче білий віск свічок,-
Запізнитися боявся і коня прискорив крок.