Ніч лягала - милувався плином зір поміж хмарок,
їх рівняв до неї, тихо озивався до зірок.
Мовив місяцю він: «Зглянься, на благання зваж моє!
Шлеш любов ти закоханцям, що їх недугом стає;
Шлеш терпець і витривалість, в тебе лік любовний є.
Хай побачу я обличчя, що прекрасне, як твоє!»
Мучив день його, а присмерк, захід сонця - потішав.
Над рікою зупинявся, над свічадом вод сідав,-
Біг в ріку ручай кривавий, проливався слізний став.
А тоді, знов сівши верхи, мчав без броду й переправ.
Стрункостанний, мов алое, проливав він сліз потік;
Десь в ущелині скелястій вбив козу і тут же спік,
З'їв її, та й далі їхав, серце - Марса, сонця - лик.
Він казав: «Троянду втратив, опечалився навік!»
Ті слова, що витязь мовив, як повторювать тепер?
Він ішов у смутку й плакав, бо вогонь його пожер,
Червоніли слізні очі, щік троянду він роздер.
Ось печери вже замріли. Поспішив він до печер.
Враз Асмат його впізнала - вийшла, стала коло входу,
Аж стерялася, точила сльози, наче дощ в негоду.
їх обійми появили спільну радість, спільну згоду.
Як була бажанням зустріч, то є щастям час приходу.
Витязь дівчині промовив: «Як твій пан тут пробувався?»
Сльози в море протікали - діва плакала, бліда вся:
«Ти поїхав - від печалі він у мандри десь подався
І відтоді більш до мене не приходив, не з'являвся».
Наче спис у серце влучив,- витязь став смутним, журливим.
Він сказав: «Не личить, сестро, бути лицарю зрадливим.
Ошукав він, зрадив клятву, я ж не був таким мінливим:
Як не міг додержать слова - нащо клявсь слівцем квапливим?
Я зазнав заради нього стільки горя в цій юдолі!
Чи забув він тут про мене? Чи нестерпні стали болі?
Як він смів зламати клятву самохіть, по власній волі?
А проте я не дивуюсь, бо не жду добра від долі!»
Діва змовила: «Ти правий, та послухай слів дівиці,
Не подумай, що я хочу боронити вчинки ниці,
Але треба мати серце, щоб додержать обітниці,
Він же втратив серце й прагне тільки смертної чисниці.
Серце, розум і свідомість - всі сполучені в єдине.
Як відходить серце - й решта вслід за ним у безвість рине;
Серце втративши, не може буть людиною людина.
Ти не бачив, ти не знаєш, як у полум'ї він гине!
Правий ти у наріканнях, другом кинутий своїм;
Як тобі, розважний муже, я про нього розповім?
Мій язик би натомився, серце стало б навісним,-
Так кажу, рожденна в горі, бо була укупі з ним.
Повість про його страждання хто повідав би тобі?
Не лиш люди,- біль цей вчув би навіть камінь, далебі,
Для ключів Діжлійських досить сліз, що ронить він в журбі.
Кожен мудрий щодо інших, не у власній боротьбі.
Як ішов він, я спитала: «Що повинна відповість
Я, сестра, коли прибуде Автанділ, наш любий гість?»
Відповів: «Нехай шукає, хоч яка йому користь?
Обіцянки не порушу, не лишатиму цих місць.
Не зламаю слова клятви, не піддамся тут мані,
Час умовлений прожду я, сльози лиючи рясні.
Як помру - нехай сховає, проказавши: «Жаль мені!»
А живим застане - диво, бо життя невірні дні!»
З того часу зникло сонце,- скрилося за небосхил;
Я ж, покинута, ридаю і слізьми зрошаю діл,
І страждаю, божевільна, і не маю більше сил.
Смерть про мене вже забула! Доля - зверхниця всіх діл!
Є в Китаї камінь. Напис там вкарбовано в габі:
«Той, хто друзів не шукає,- він є ворог сам собі».
Зжовкли витязя троянди і фіалки голубі,-
Йди, шукай його, розшукуй, як приречено тобі».
Він сказав: «Це справедлива відповідь докору злому,
Та зміркуй: як бранець бранцю, другу я служу мойому.
Наче олень, що шукає джерела, я втік із дому,-
Я шукаю, я мандрую, забуваючи про втому.
Ту, що в неї перли й лали поєдналися з кристалом,
Я покинув, хоч втішатись міг би з нею щастям сталим;
Опечалив богорівних - тайно втік, пойнятий шалом,
Засмутив їх чисте серце, став невдячним і недбалим.
Мій владар і вихователь всіх могуттям переміг;
Він - як небо, що дарує милість рясно, наче сніг!
З ним підступно я повівся, бо його покинуть зміг,-
Не здобуду ласки бога, отакий вчинивши гріх!
Сестро, все це ради нього стерпів я, добра ждучи;
Не збрехав, прийшов я вчасно, вдень мандруючи й вночі,-
Він же мною помітує, геть від мене ідучи.
Марно й тяжко натомившись, от стою в журбі й плачі.
На розмови дальші, сестро, я дозвілля вже не маю,-
Не болію за минулим, слово мудрих пам'ятаю.
Я піду,- чи смерть зустріну, чи його десь розшукаю,
Та за лютий присуд долі богові не дорікаю!»
Ані слова більш не змовив і пішов собі поволі
Геть з печери, через річку, чагарі й бескеддя голі:
Заморожував троянду вітер, віючи на полі.
«Де кінець моїм стражданням?»- - так він скаржився недолі.
Мовив: «В чому гріх мій, боже, око праве, всевидюще?
Друзів ти відняв од мене,- біль такий послав кому ще?
Мало мук зазнав я, видно,- мучить мисль про двох ще дужче.
Не жалітиму, як згину, занедбаю все живуще!»
АВТАНДІЛОВІ ШУКАННЯ ТАРІЕЛА, ЙОГО ПЛАЧ ТА СТОГІН
ЯК АВТАНДІЛ ЗНАЙШОВ ТАРІЕЛА, ЩО ЗАБИВ ЛЕВА Й ТИГРИЦЮ
ТАРІЕЛОВЕ ОПОВІДАННЯ АВТАНДІЛУ ПРО ТЕ, ЯК ВІН ЗАБИВ ЛЕВА Й ТИГРИЦЮ
ЯК ТАРІЕЛ І АВТАНДІЛ РУШИЛИ ДО ПЕЧЕРИ ТА ЯК ВОНИ ПОБАЧИЛИ АСМАТ
ЯК ПІШОВ АВТАНДІЛ ДО ФРІДОНА, ЩО З НИМ ВІН БУВ ЗУСТРІВСЯ В МУЛГАЗАНЗАРІ
їх рівняв до неї, тихо озивався до зірок.
Мовив місяцю він: «Зглянься, на благання зваж моє!
Шлеш любов ти закоханцям, що їх недугом стає;
Шлеш терпець і витривалість, в тебе лік любовний є.
Хай побачу я обличчя, що прекрасне, як твоє!»
Мучив день його, а присмерк, захід сонця - потішав.
Над рікою зупинявся, над свічадом вод сідав,-
Біг в ріку ручай кривавий, проливався слізний став.
А тоді, знов сівши верхи, мчав без броду й переправ.
Стрункостанний, мов алое, проливав він сліз потік;
Десь в ущелині скелястій вбив козу і тут же спік,
З'їв її, та й далі їхав, серце - Марса, сонця - лик.
Він казав: «Троянду втратив, опечалився навік!»
Ті слова, що витязь мовив, як повторювать тепер?
Він ішов у смутку й плакав, бо вогонь його пожер,
Червоніли слізні очі, щік троянду він роздер.
Ось печери вже замріли. Поспішив він до печер.
Враз Асмат його впізнала - вийшла, стала коло входу,
Аж стерялася, точила сльози, наче дощ в негоду.
їх обійми появили спільну радість, спільну згоду.
Як була бажанням зустріч, то є щастям час приходу.
Витязь дівчині промовив: «Як твій пан тут пробувався?»
Сльози в море протікали - діва плакала, бліда вся:
«Ти поїхав - від печалі він у мандри десь подався
І відтоді більш до мене не приходив, не з'являвся».
Наче спис у серце влучив,- витязь став смутним, журливим.
Він сказав: «Не личить, сестро, бути лицарю зрадливим.
Ошукав він, зрадив клятву, я ж не був таким мінливим:
Як не міг додержать слова - нащо клявсь слівцем квапливим?
Я зазнав заради нього стільки горя в цій юдолі!
Чи забув він тут про мене? Чи нестерпні стали болі?
Як він смів зламати клятву самохіть, по власній волі?
А проте я не дивуюсь, бо не жду добра від долі!»
Діва змовила: «Ти правий, та послухай слів дівиці,
Не подумай, що я хочу боронити вчинки ниці,
Але треба мати серце, щоб додержать обітниці,
Він же втратив серце й прагне тільки смертної чисниці.
Серце, розум і свідомість - всі сполучені в єдине.
Як відходить серце - й решта вслід за ним у безвість рине;
Серце втративши, не може буть людиною людина.
Ти не бачив, ти не знаєш, як у полум'ї він гине!
Правий ти у наріканнях, другом кинутий своїм;
Як тобі, розважний муже, я про нього розповім?
Мій язик би натомився, серце стало б навісним,-
Так кажу, рожденна в горі, бо була укупі з ним.
Повість про його страждання хто повідав би тобі?
Не лиш люди,- біль цей вчув би навіть камінь, далебі,
Для ключів Діжлійських досить сліз, що ронить він в журбі.
Кожен мудрий щодо інших, не у власній боротьбі.
Як ішов він, я спитала: «Що повинна відповість
Я, сестра, коли прибуде Автанділ, наш любий гість?»
Відповів: «Нехай шукає, хоч яка йому користь?
Обіцянки не порушу, не лишатиму цих місць.
Не зламаю слова клятви, не піддамся тут мані,
Час умовлений прожду я, сльози лиючи рясні.
Як помру - нехай сховає, проказавши: «Жаль мені!»
А живим застане - диво, бо життя невірні дні!»
З того часу зникло сонце,- скрилося за небосхил;
Я ж, покинута, ридаю і слізьми зрошаю діл,
І страждаю, божевільна, і не маю більше сил.
Смерть про мене вже забула! Доля - зверхниця всіх діл!
Є в Китаї камінь. Напис там вкарбовано в габі:
«Той, хто друзів не шукає,- він є ворог сам собі».
Зжовкли витязя троянди і фіалки голубі,-
Йди, шукай його, розшукуй, як приречено тобі».
Він сказав: «Це справедлива відповідь докору злому,
Та зміркуй: як бранець бранцю, другу я служу мойому.
Наче олень, що шукає джерела, я втік із дому,-
Я шукаю, я мандрую, забуваючи про втому.
Ту, що в неї перли й лали поєдналися з кристалом,
Я покинув, хоч втішатись міг би з нею щастям сталим;
Опечалив богорівних - тайно втік, пойнятий шалом,
Засмутив їх чисте серце, став невдячним і недбалим.
Мій владар і вихователь всіх могуттям переміг;
Він - як небо, що дарує милість рясно, наче сніг!
З ним підступно я повівся, бо його покинуть зміг,-
Не здобуду ласки бога, отакий вчинивши гріх!
Сестро, все це ради нього стерпів я, добра ждучи;
Не збрехав, прийшов я вчасно, вдень мандруючи й вночі,-
Він же мною помітує, геть від мене ідучи.
Марно й тяжко натомившись, от стою в журбі й плачі.
На розмови дальші, сестро, я дозвілля вже не маю,-
Не болію за минулим, слово мудрих пам'ятаю.
Я піду,- чи смерть зустріну, чи його десь розшукаю,
Та за лютий присуд долі богові не дорікаю!»
Ані слова більш не змовив і пішов собі поволі
Геть з печери, через річку, чагарі й бескеддя голі:
Заморожував троянду вітер, віючи на полі.
«Де кінець моїм стражданням?»- - так він скаржився недолі.
Мовив: «В чому гріх мій, боже, око праве, всевидюще?
Друзів ти відняв од мене,- біль такий послав кому ще?
Мало мук зазнав я, видно,- мучить мисль про двох ще дужче.
Не жалітиму, як згину, занедбаю все живуще!»
АВТАНДІЛОВІ ШУКАННЯ ТАРІЕЛА, ЙОГО ПЛАЧ ТА СТОГІН
«Друг мій, кинувши у серце сніп троянд, завдав цим рану;
Я дотримав клятви - він же сам піддався на оману.
Якщо нас розлучить доля - я радіти перестану!
Інший друг вже заслужив би на ганьбу і на догану.
Навіть мудрий часом в горі тільки скаржиться безсило,
Хоч яка користь точити зливні сльози посмутніло?
Чи не краще розсудити, як звершити треба діло,
І на розшуки тужливця зразу ж вирушити сміло?»
У сльозах, в риданнях витязь пильні розшуки почав,-
Він шукав, гукав і кликав, уночі, як вдень, не спав;
За три дні пройшов багато чагарів, долин, галяв,-
Не знайшов; смутний вернувся, бо нічого не прознав.
Він благав: «В чім гріх мій, боже? Що зробив я без пуття?
Чом ти шлеш мені цю долю, цю покару й каяття?
Розсуди, на мене зглянься, ти - ласкавий мій суддя,
Скороти печалі строки, скоротивши дні життя».
Я дотримав клятви - він же сам піддався на оману.
Якщо нас розлучить доля - я радіти перестану!
Інший друг вже заслужив би на ганьбу і на догану.
Навіть мудрий часом в горі тільки скаржиться безсило,
Хоч яка користь точити зливні сльози посмутніло?
Чи не краще розсудити, як звершити треба діло,
І на розшуки тужливця зразу ж вирушити сміло?»
У сльозах, в риданнях витязь пильні розшуки почав,-
Він шукав, гукав і кликав, уночі, як вдень, не спав;
За три дні пройшов багато чагарів, долин, галяв,-
Не знайшов; смутний вернувся, бо нічого не прознав.
Він благав: «В чім гріх мій, боже? Що зробив я без пуття?
Чом ти шлеш мені цю долю, цю покару й каяття?
Розсуди, на мене зглянься, ти - ласкавий мій суддя,
Скороти печалі строки, скоротивши дні життя».
ЯК АВТАНДІЛ ЗНАЙШОВ ТАРІЕЛА, ЩО ЗАБИВ ЛЕВА Й ТИГРИЦЮ
Розмовляючи з собою, йшов тужливець по долині,
Став на пагорбі - розкрився шир у блисках світлотіні.
Раптом бачить: в диких хащах чорний кінь стоїть, весь в піні;
Мовить: «Сумніву немає,- він. Його знайшов я нині!»
Серце в нього затремтіло, розлучившись з болем-катом,
Зразу виросла стокротно радість, наче перед святом;
Заясніли щік троянди, знову став агат агатом.
Вниз він вихором помчався, щоб зустрітися із братом.
Він побачив Таріела, постать левня сумовиту,-
Витязь був близький до смерті, мов душа не знесла гніту;
Передерся комір, порох впав на голову невкриту.
Він стерявся, вже ступивши на той світ із цього світу.
Біля нього впав ліворуч мертвий лев та меч кривавий,
А задушену тигрицю він на бік відкинув правий.
Мов з ключа, з очей у нього канув струмінь сліз на трави.
Зжер вогонь йому всю душу,- він сидів блідий і млявий.
Він не міг очей розплющить, знепритомнів, похолов,-
І далека стала радість, та близький смертельний схов.
Автанділ гукнув до нього і щільніше підійшов,-
Марно все, хоч брат до брата ревну виявив любов.
Втер йому рукою очі, слізьми заросив рукав
І, присівши поруч нього, співчутливо проказав:
«Не впізнав ти Автанділа, що за тебе мук зазнав?»
Той дивився, тороплений, і нічого не вчував.
Так було все, як кажу я. Очі брату він утер,
Очутив його, розвіяв маячню і гніт химер,
І тоді, впізнавши друга, той обійми розпростер.
Ні, йому немає рівних! - свідком бог мені тепер!
Таріел сказав: «Мій брате! Обітницю дав я сталу,
Те зробив, у чім поклявся: животію ще помалу;
А тепер іди від мене, хай з плачем помру від шалу,-
Поховай тоді, щоб звірам не діставсь я на поталу».
Відповів той: «Що з тобою? Ти лихе надумав діло!
Хто в житті не знав кохання, не ввергався у горнило?
Та ніхто з людей, крім тебе, не чинив так ошаліло.
Будить мисль про самогубство сатана, вселившись в тіло!
Якщо мудрий ти, то в мудрих думка є одна незмінна:
Муж повинен бути мужній, скарга втихнути повинна.
У біді зміцнятись треба, мов тверда стіна камінна,
Бо, коли обсіли злидні,- в цім сама людина винна.
Ти не дієш, хоч і мудрий, по премудрому їх слову,
Бо хіба ти здійсниш мрії, заховавшись десь в діброву?
Світом згидивши, кохану не знайдеш ніколи знову.
Нащо ятриш рану, нащо в'яжеш голову здорову?
Хто не мучився коханням? Не паливсь огнем щомиті? Хто не млів?
У кого серця не пекли жалі неситі?
Незвичайного немає і в твоїм душевнім гніті!
Ще троянди без колючки не зривав ніхто на світі.
Якось мовили троянді: «Ти прикрашуєш сади,
Та зірвать тебе, колючу,- не уникнути біди».
Каже їм: «Солодке мають за гірке та за труди,
Бо здешевшає жадане - стане мов сухі плоди».
Спромоглася відказати так троянда нежива,
Хто ж з людей без муки й горя стріне радощів жнива?
Хто диявольської люті у житті не зустріва?
Доля в тебе - звична доля, нащо ж гнівні ці слова?
Слухай річ мою: сідай же на коня та й в путь рушай,
На свої думки й бажання, на свій розпач не зважай.
Те роби, чого не хочеш, притамуй в душі відчай,-
Це найкраще,- так кажу я, не облудник, не шахрай».
Таріел відмовив: «Брате! Занімів я, занеміг.
Сил не маю прислухатись до розважних слів твоїх.
Легше біль долати в інших - тяжче збутись мук своїх.
Нині я близький до смерті і близька година втіх.
Я, вмираючи, благаю, щоб часи минули злі,
Щоб зійшлись на тому світі ми, проживши віддалі,
Щоб ми спільно там раділи, забуваючи жалі.
Поховай мене, мій друже, на могилу кинь землі!
Хто б кохану зміг лишити, не дивитись любій в очі?
На тім світі - наша зустріч; слово здійсниться пророче:
Там зустрінемось з тобою, там обіймемось охоче.
В ста людей спитай поради, а зроби, як серце хоче.
Ось кажу я остаточно, правду вислухай, як муж:
Наді мною смерть, і жити - мить одна. Мене не руш!
Вмру я - що тобі? Живий я, стану розумом недуж.
Частки первісні розклались і летять до сонму душ.
Що казав ти - я не тямив, прислухавсь несамохіть.
Смерть надходить до шаленця, і життя лишилась мить.
Світ мені гидкий був завше, а тепер - ще більша гидь.
Йду туди я, де злилися сльози людських всіх порідь.
Мудрий! Хто і що є мудрим? Як безумцю мудрим стать?
Розум свій я втратив - марно слів розважних тут не трать!
Сонце зникне, і троянда починає зов'явать. Ти мене турбуєш.
Годі! Сил нема, нема й завзять!»
Автанділ озвався знову словом дружніх умовлянь,
Він казав: «Коли помреш ти - все пожре одвічна хлань;
Не роби цього, для себе власним ворогом не стань!»
Все - даремно, він не слухав ні порад, ані благань.
Автанділ сказав: «Не хочеш слова слухатись мойого,-
Більш тобі не надокучу,- марно радить навісного.
Прагнеш смерті? Вмри! Хай в'яне цвіт трояндовий убого.
Про одне тебе благаю!…» Сльози хлинули у нього.
«Ту, що в неї, мов індійці, вії стали над кристалом,-
Я покинув, втікши звідти; не барився, гнався чвалом,
І не міг мене затримать цар з усім його загалом,-
Ти ж ідеш тепер від мене, став байдужим і оспалим!
Не жени мене, сумного, слізне виконай прохання:
Ще раз верхи сядь - на тебе я погляну на прощання,
Щоб в моєму серці зникла тінь засмучення остання,
І піду геть. Завершаться хай тоді твої бажання!»
«Сядь же верхи!» - так прохавши, Автанділ своє вів далі,
Він гадав їздою верхи розігнать його печалі;
Таріел схилив поволі вії, мов тростини в'ялі,-
Він погодився, він зважив на прохання ці тривалі.
Таріел промовив ясно: «Приведи коня,- поїду».
Автанділ привів, у серці вже святкуючи побіду.
їхав він зі стрункостанним по полях до круговиду,-
Час минув, і вже полегкість він з його примітив виду.
Автанділ прекрасні речі говорив,- на знак ухвали
Розімкнув, щоб відповісти, Таріел вуста-корали.
Юними од їх розмови і старечі вуха б стали!
Він йому терпець навіяв, щоб всі болі позникали.
Він - цей лік од горя - бачив, що зникає біль назавше,
І зрадів, лицем трояндним темне поле осіявши.
Став він лікарем розумних, нерозумних лікувавши,
І безтямного розважив, красне слово проказавши.
Почалась балачка. Мовив Автанділ при цій нагоді:
«Хочу я тобі сказати, чим цікавлюся відтоді:
Ось - обручка, дар від діви, що в чудовій сяє вроді,-
Дуже ти її цінуєш? Це скажи, і з мене годі!»
Відповів: «Бажаєш знати ціну персня оцього ти?
В нім - життя моє і радість, в нім - думки мої й скорботи,
Я за нього світ оддав би, землі, води, гір висоти,
Та гірке згадать - гіркіше, ніж усяких страв гіркоти».
Автанділ відмовив: «Знав я, що ти мусиш так сказати.
Відповім тобі, не думай, що я буду підлещати,-
Ліпше втратить цю обручку, ніж Асмат навік втеряти.
Не хвалю я твій учинок,- міг би краще ти вчиняти.
Золоту обручку носиш, золотарський труд. В цім диві
Ти кохаєшся, хоч речі і бездушні, й мовчазливі,
А Асмат не ціниш зовсім: це - чуття несправедливі,
Бо вона - сестра названа і служила вірно діві.
Цю прислужницю, що стала нареченою сестрою,
Що служила для побачень поміж нею і тобою,
Вихованку господині, вбиту горем і журбою,-
Ти покинув! Справедливо слався вдячністю такою!»
Відповів той: «Щира правда все, що мовив тут мені ти,
Бо Асмат, служницю вірну, справді треба пожаліти.
Я не думав жить,- прийшов ти, щоб вогні мої згасити.
Я - живий; ходім до неї скласти дяку і привіти».
Таріел послухав друга. їдуть витязі чудовні.
Я не можу гідно славить їх красоти невимовні!
Зуби - мов разки перлові, губи - мов троянди повні;
Річ солодка змій із лігва може вивабить назовні.
Витязь рік: «Віддам за тебе серце, розум, дух в офіру.
Не роз'ятрюй тільки рану, знов скуштуй добра сумиру.
Марні всі знання, як мудрість ти не втілиш в дію щиру,-
Нащо здався скарб, який ти десь ховаєш потаймиру?
Кинь даремно сумувати, з вболівань добра не стане;
Без рокованого небом жить ніхто не перестане,-
Бо й троянда, сонця ждавши, за три дні іще не в'яне.
Жди, змагайся - й богом буде перемога й щастя дане».
Таріел сказав: «Це слово світ для мене розкриває!
Любить вчителя розумний, нерозумний - зневажає.
Та чи зможу перенести горе я оце безкрає?
Ти, як я, так само хворий - співчуття невже немає?
Віск горить, бо має спільність він зі суттю вогневою,
А вода - не схожа, й гасне вогник, стрівшись із водою,-
Так і горе інших чують ті, що спалені журбою.
Чом же ти не розумієш, як я серце непокою?»
Став на пагорбі - розкрився шир у блисках світлотіні.
Раптом бачить: в диких хащах чорний кінь стоїть, весь в піні;
Мовить: «Сумніву немає,- він. Його знайшов я нині!»
Серце в нього затремтіло, розлучившись з болем-катом,
Зразу виросла стокротно радість, наче перед святом;
Заясніли щік троянди, знову став агат агатом.
Вниз він вихором помчався, щоб зустрітися із братом.
Він побачив Таріела, постать левня сумовиту,-
Витязь був близький до смерті, мов душа не знесла гніту;
Передерся комір, порох впав на голову невкриту.
Він стерявся, вже ступивши на той світ із цього світу.
Біля нього впав ліворуч мертвий лев та меч кривавий,
А задушену тигрицю він на бік відкинув правий.
Мов з ключа, з очей у нього канув струмінь сліз на трави.
Зжер вогонь йому всю душу,- він сидів блідий і млявий.
Він не міг очей розплющить, знепритомнів, похолов,-
І далека стала радість, та близький смертельний схов.
Автанділ гукнув до нього і щільніше підійшов,-
Марно все, хоч брат до брата ревну виявив любов.
Втер йому рукою очі, слізьми заросив рукав
І, присівши поруч нього, співчутливо проказав:
«Не впізнав ти Автанділа, що за тебе мук зазнав?»
Той дивився, тороплений, і нічого не вчував.
Так було все, як кажу я. Очі брату він утер,
Очутив його, розвіяв маячню і гніт химер,
І тоді, впізнавши друга, той обійми розпростер.
Ні, йому немає рівних! - свідком бог мені тепер!
Таріел сказав: «Мій брате! Обітницю дав я сталу,
Те зробив, у чім поклявся: животію ще помалу;
А тепер іди від мене, хай з плачем помру від шалу,-
Поховай тоді, щоб звірам не діставсь я на поталу».
Відповів той: «Що з тобою? Ти лихе надумав діло!
Хто в житті не знав кохання, не ввергався у горнило?
Та ніхто з людей, крім тебе, не чинив так ошаліло.
Будить мисль про самогубство сатана, вселившись в тіло!
Якщо мудрий ти, то в мудрих думка є одна незмінна:
Муж повинен бути мужній, скарга втихнути повинна.
У біді зміцнятись треба, мов тверда стіна камінна,
Бо, коли обсіли злидні,- в цім сама людина винна.
Ти не дієш, хоч і мудрий, по премудрому їх слову,
Бо хіба ти здійсниш мрії, заховавшись десь в діброву?
Світом згидивши, кохану не знайдеш ніколи знову.
Нащо ятриш рану, нащо в'яжеш голову здорову?
Хто не мучився коханням? Не паливсь огнем щомиті? Хто не млів?
У кого серця не пекли жалі неситі?
Незвичайного немає і в твоїм душевнім гніті!
Ще троянди без колючки не зривав ніхто на світі.
Якось мовили троянді: «Ти прикрашуєш сади,
Та зірвать тебе, колючу,- не уникнути біди».
Каже їм: «Солодке мають за гірке та за труди,
Бо здешевшає жадане - стане мов сухі плоди».
Спромоглася відказати так троянда нежива,
Хто ж з людей без муки й горя стріне радощів жнива?
Хто диявольської люті у житті не зустріва?
Доля в тебе - звична доля, нащо ж гнівні ці слова?
Слухай річ мою: сідай же на коня та й в путь рушай,
На свої думки й бажання, на свій розпач не зважай.
Те роби, чого не хочеш, притамуй в душі відчай,-
Це найкраще,- так кажу я, не облудник, не шахрай».
Таріел відмовив: «Брате! Занімів я, занеміг.
Сил не маю прислухатись до розважних слів твоїх.
Легше біль долати в інших - тяжче збутись мук своїх.
Нині я близький до смерті і близька година втіх.
Я, вмираючи, благаю, щоб часи минули злі,
Щоб зійшлись на тому світі ми, проживши віддалі,
Щоб ми спільно там раділи, забуваючи жалі.
Поховай мене, мій друже, на могилу кинь землі!
Хто б кохану зміг лишити, не дивитись любій в очі?
На тім світі - наша зустріч; слово здійсниться пророче:
Там зустрінемось з тобою, там обіймемось охоче.
В ста людей спитай поради, а зроби, як серце хоче.
Ось кажу я остаточно, правду вислухай, як муж:
Наді мною смерть, і жити - мить одна. Мене не руш!
Вмру я - що тобі? Живий я, стану розумом недуж.
Частки первісні розклались і летять до сонму душ.
Що казав ти - я не тямив, прислухавсь несамохіть.
Смерть надходить до шаленця, і життя лишилась мить.
Світ мені гидкий був завше, а тепер - ще більша гидь.
Йду туди я, де злилися сльози людських всіх порідь.
Мудрий! Хто і що є мудрим? Як безумцю мудрим стать?
Розум свій я втратив - марно слів розважних тут не трать!
Сонце зникне, і троянда починає зов'явать. Ти мене турбуєш.
Годі! Сил нема, нема й завзять!»
Автанділ озвався знову словом дружніх умовлянь,
Він казав: «Коли помреш ти - все пожре одвічна хлань;
Не роби цього, для себе власним ворогом не стань!»
Все - даремно, він не слухав ні порад, ані благань.
Автанділ сказав: «Не хочеш слова слухатись мойого,-
Більш тобі не надокучу,- марно радить навісного.
Прагнеш смерті? Вмри! Хай в'яне цвіт трояндовий убого.
Про одне тебе благаю!…» Сльози хлинули у нього.
«Ту, що в неї, мов індійці, вії стали над кристалом,-
Я покинув, втікши звідти; не барився, гнався чвалом,
І не міг мене затримать цар з усім його загалом,-
Ти ж ідеш тепер від мене, став байдужим і оспалим!
Не жени мене, сумного, слізне виконай прохання:
Ще раз верхи сядь - на тебе я погляну на прощання,
Щоб в моєму серці зникла тінь засмучення остання,
І піду геть. Завершаться хай тоді твої бажання!»
«Сядь же верхи!» - так прохавши, Автанділ своє вів далі,
Він гадав їздою верхи розігнать його печалі;
Таріел схилив поволі вії, мов тростини в'ялі,-
Він погодився, він зважив на прохання ці тривалі.
Таріел промовив ясно: «Приведи коня,- поїду».
Автанділ привів, у серці вже святкуючи побіду.
їхав він зі стрункостанним по полях до круговиду,-
Час минув, і вже полегкість він з його примітив виду.
Автанділ прекрасні речі говорив,- на знак ухвали
Розімкнув, щоб відповісти, Таріел вуста-корали.
Юними од їх розмови і старечі вуха б стали!
Він йому терпець навіяв, щоб всі болі позникали.
Він - цей лік од горя - бачив, що зникає біль назавше,
І зрадів, лицем трояндним темне поле осіявши.
Став він лікарем розумних, нерозумних лікувавши,
І безтямного розважив, красне слово проказавши.
Почалась балачка. Мовив Автанділ при цій нагоді:
«Хочу я тобі сказати, чим цікавлюся відтоді:
Ось - обручка, дар від діви, що в чудовій сяє вроді,-
Дуже ти її цінуєш? Це скажи, і з мене годі!»
Відповів: «Бажаєш знати ціну персня оцього ти?
В нім - життя моє і радість, в нім - думки мої й скорботи,
Я за нього світ оддав би, землі, води, гір висоти,
Та гірке згадать - гіркіше, ніж усяких страв гіркоти».
Автанділ відмовив: «Знав я, що ти мусиш так сказати.
Відповім тобі, не думай, що я буду підлещати,-
Ліпше втратить цю обручку, ніж Асмат навік втеряти.
Не хвалю я твій учинок,- міг би краще ти вчиняти.
Золоту обручку носиш, золотарський труд. В цім диві
Ти кохаєшся, хоч речі і бездушні, й мовчазливі,
А Асмат не ціниш зовсім: це - чуття несправедливі,
Бо вона - сестра названа і служила вірно діві.
Цю прислужницю, що стала нареченою сестрою,
Що служила для побачень поміж нею і тобою,
Вихованку господині, вбиту горем і журбою,-
Ти покинув! Справедливо слався вдячністю такою!»
Відповів той: «Щира правда все, що мовив тут мені ти,
Бо Асмат, служницю вірну, справді треба пожаліти.
Я не думав жить,- прийшов ти, щоб вогні мої згасити.
Я - живий; ходім до неї скласти дяку і привіти».
Таріел послухав друга. їдуть витязі чудовні.
Я не можу гідно славить їх красоти невимовні!
Зуби - мов разки перлові, губи - мов троянди повні;
Річ солодка змій із лігва може вивабить назовні.
Витязь рік: «Віддам за тебе серце, розум, дух в офіру.
Не роз'ятрюй тільки рану, знов скуштуй добра сумиру.
Марні всі знання, як мудрість ти не втілиш в дію щиру,-
Нащо здався скарб, який ти десь ховаєш потаймиру?
Кинь даремно сумувати, з вболівань добра не стане;
Без рокованого небом жить ніхто не перестане,-
Бо й троянда, сонця ждавши, за три дні іще не в'яне.
Жди, змагайся - й богом буде перемога й щастя дане».
Таріел сказав: «Це слово світ для мене розкриває!
Любить вчителя розумний, нерозумний - зневажає.
Та чи зможу перенести горе я оце безкрає?
Ти, як я, так само хворий - співчуття невже немає?
Віск горить, бо має спільність він зі суттю вогневою,
А вода - не схожа, й гасне вогник, стрівшись із водою,-
Так і горе інших чують ті, що спалені журбою.
Чом же ти не розумієш, як я серце непокою?»
ТАРІЕЛОВЕ ОПОВІДАННЯ АВТАНДІЛУ ПРО ТЕ, ЯК ВІН ЗАБИВ ЛЕВА Й ТИГРИЦЮ
«Розповім тобі докладно, як мої минали дні,-
Справедливим, мудрим серцем розсуди діла смутні.
Я чекав на тебе ревно, аж знесилів у жданні,
І, не всидівши в печері, в поле рушив на коні.
Я примчав сюди на гору і спинився на горі:
Лев з тигрицею укупі тут зійшлися в чагарі.
Я зрадів, бо за коханців їх вважав у тій порі,
Та злякався, спостерігши щось жахливе в їхній грі.
Вдвох тигриця й лев шугали,- я стояв здаля весь час,
Думав, що й вони міджнури, аж вогонь в душі пригас;
А вони зійшлися, стали, в боротьбі сплелися враз,-
Лев ловив тигрицю збіглу. Здивував мене їх сказ.
Спочатку - мов жарт, а потім дика лють їх пащі пінить,
Б'ються лапами обоє, смерть - і та борні не змінить;
Налякалася тигриця - так жіноцтво завше чинить.
Лев за нею мчиться люто, і ніхто його не спинить.
Розлютився я на лева, вірний меч в руці затис:
«Геть таку хоробрість! Нащо ти коханку бив і гриз?»
Та й з мечем злетів на нього і над ним меча підніс,-
Зразу з черепом розтятим повалився лев униз.
Меч відкинувши, тигрицю охопив я стрімголов,-
Ради любої моєї хтів їй виявить любов,
Та вона гарчала й кігтьми тіло дряпала у кров;
Я не стерпів і до смерті ту тигрицю поборов.
Сперш хотів угамувати, та роздерла руку голу,
Не притихши,- спересердя я поверг її додолу.
І в ту мить згадав, як в сварці був образив світлочолу,
І в плачі я ледь не втратив душу, в горі похололу.
Оповів усе, мій брате, що я зніс, без тебе живши.
Нащо жити? Не дивуйся, отаким мене узрівши,-
Я з життям уже в розлуці, смерть єдину полюбивши».
І зітхав, і плакав витязь, повість журну розповівши.
Автанділ також з ним плакав і росив сльозами квіти.
Він казав: «Не змучуй серця, не вмирай, ріши терпіти;
Бог ласкавий до кохання, хоч багато зніс журби ти,-
Він удвох вас не єднав би, хтівши потім розлучити.
Лихо стежить за міджнуром, наче тінь, навколо бродить,
Та, як хто зазнав страждання, згодом радість він знаходить.
О любов - чуття тужливе, що до смерті нас призводить,
Що невчених научає, а в розумних безум родить!»
Справедливим, мудрим серцем розсуди діла смутні.
Я чекав на тебе ревно, аж знесилів у жданні,
І, не всидівши в печері, в поле рушив на коні.
Я примчав сюди на гору і спинився на горі:
Лев з тигрицею укупі тут зійшлися в чагарі.
Я зрадів, бо за коханців їх вважав у тій порі,
Та злякався, спостерігши щось жахливе в їхній грі.
Вдвох тигриця й лев шугали,- я стояв здаля весь час,
Думав, що й вони міджнури, аж вогонь в душі пригас;
А вони зійшлися, стали, в боротьбі сплелися враз,-
Лев ловив тигрицю збіглу. Здивував мене їх сказ.
Спочатку - мов жарт, а потім дика лють їх пащі пінить,
Б'ються лапами обоє, смерть - і та борні не змінить;
Налякалася тигриця - так жіноцтво завше чинить.
Лев за нею мчиться люто, і ніхто його не спинить.
Розлютився я на лева, вірний меч в руці затис:
«Геть таку хоробрість! Нащо ти коханку бив і гриз?»
Та й з мечем злетів на нього і над ним меча підніс,-
Зразу з черепом розтятим повалився лев униз.
Меч відкинувши, тигрицю охопив я стрімголов,-
Ради любої моєї хтів їй виявить любов,
Та вона гарчала й кігтьми тіло дряпала у кров;
Я не стерпів і до смерті ту тигрицю поборов.
Сперш хотів угамувати, та роздерла руку голу,
Не притихши,- спересердя я поверг її додолу.
І в ту мить згадав, як в сварці був образив світлочолу,
І в плачі я ледь не втратив душу, в горі похололу.
Оповів усе, мій брате, що я зніс, без тебе живши.
Нащо жити? Не дивуйся, отаким мене узрівши,-
Я з життям уже в розлуці, смерть єдину полюбивши».
І зітхав, і плакав витязь, повість журну розповівши.
Автанділ також з ним плакав і росив сльозами квіти.
Він казав: «Не змучуй серця, не вмирай, ріши терпіти;
Бог ласкавий до кохання, хоч багато зніс журби ти,-
Він удвох вас не єднав би, хтівши потім розлучити.
Лихо стежить за міджнуром, наче тінь, навколо бродить,
Та, як хто зазнав страждання, згодом радість він знаходить.
О любов - чуття тужливе, що до смерті нас призводить,
Що невчених научає, а в розумних безум родить!»
ЯК ТАРІЕЛ І АВТАНДІЛ РУШИЛИ ДО ПЕЧЕРИ ТА ЯК ВОНИ ПОБАЧИЛИ АСМАТ
Вдвох помчали до печери, до гірського перевала.
їх Асмат узріла й зразу сповнена відради стала,
Поспішила їм назустріч, камінь скель слізьми черкала;
Із плачем поцілувались, і пройшла недуга стала.
Крик Асмат пролинув: «Боже! Ні, тебе язик не змовить,-
Світ ти сяєвом наповнив, наче сонця щедра повідь!
Як хвалить тебе, як славить через людську кволу сповідь?
Ти не вбив мене,- тебе я не здолію славословить!»
Таріел сказав: «О сестро! Щасним вже мені не бути,
Бо завжди воліє доля втіху в горе обернути,-
Це - закон правічний світу, і не вперш його нам чути.
Радість я б зазнав од смерті,- жаль мені твоєї смути!
Хто б у спразі дав пролитись марно десь води й краплині?
Нащо я ридав раніше, нащо я ридаю нині?
Смерть - в безвідді, повноводдя ж оживляє й цвіт в пустині.
Де троянди ті єдині? Де згасає блиск в перлині?»
Автанділ, також згадавши сонце втрачене - кохану,
Проказав: «Моя навіки! Я без тебе жить не стану,
Бо розлука загорнула все життя в скорботу тьмяну.
О, якби була ти знала, як вогонь роз'ятрив рану!
Сонце никне,- і троянди укриваються імлою;
Що лишилось нам, як сонце заховалось за горою?
Укріпися, кволе серце, ставши скелею твердою,-
Не вбивайся, бо красуня ще зустрінеться з тобою!»
Вгамувавшись, мовкнуть левні, хоч вогонь палає в тілі;
Йде Асмат в печеру, стогне, теж згоряючи в горнилі.
Перед ними шкуру тигра стеле на гірському схилі,-
Там сідають і говорять речі тихі, серцю милі.
Починають учту, мцваді спікши й винісши на гало,-
Був бенкет отой без хліба, і гостей на ньому мало.
Просять їсти Таріела, та на їжу сил не стало:
Шмат маленький розжувавши, він випльовує недбало.
Це - приємно, якщо людям кажуть речі ніжні й гідні,
Вислуховують їх пильно й не минуть вони безслідні,
Бо почнуть згасати трохи у душі вогні невидні.
Люди згадують охоче про свої минулі злидні.
Цілу ніч обидва леви, два герої, так сиділи,
В тихій бесіді печалі один одному розкрили,
А світанок їх розмові ще додав нової сили,
І тоді вони взаємно знову клятву повторили.
Таріел промовив: «Досить ми тут слів наговорили!
Хай тобі за вірну дружбу бог пошле добра і сили.
Годі клястись,- ми не п'яні нашу клятву потвердили.
Пам'ятатиму до смерті я про тебе, друже милий!
Пожалій мене, не кидай у вогонь іще новий:
Не кресало запалило в мене омах вогневий -
Ти помреш, його не згасиш,- присуд світу є такий;
Йди від мене і до сонця повернися знов, живий.
Ні, мене порятувати не зуміє й сам творець,-
От, безумний, я блукаю по лісах на манівець.
Був і я чинив, як личить всім розумним, та - кінець,
Шалу час прийшов, і став я - світу навісний житець».
Автанділ прорік: «Що можу відказать? Я визнаю,
Що казав ти речі мудрі, як годиться мудраю,
Та чи бог не має сили рану згоїти твою?
Над усім, що є на світі, має силу він свою.
Сотворивши вас такими, не захоче правий бог
Розлучити, щоб в безумстві, мов билина, ти засох;
Доля шле міджнуру завше безліч болів і тривог.
Вбий мене, як ви небавом не зустрінетесь удвох.
Муж втрачає гідність мужа, якщо він не зносить мук.
Уникать біди не личить,- це ось висновок наук.
Світ суворий, та прещедрі обдарунки божих рук.
Вчись, чого я вчу, бо неук - слово це пробач - віслюк.
Слухай пильно, що промовлю для напучення твойого:
Я прийшов, бо любе сонце відпустило у дорогу; їй сказав я:
«Спопеліло в мене серце через нього. Чим тобі такий придамся?
Годі й слів казати много!»
Відказала: «Я радію - гідна мужа ця відвага.
Буде службою для мене левню з'явлена увага».
Я пішов. Не затуманив хміль мене чи п'яна спрага.
«Боягуз ти!» - діва скаже, як вернусь; мине повага.
Годі слів! Мене послухай: до життя не будь байдужим,-
Трудні справи подолавши, станеш ти розумним мужем.
Тратить всю красу троянда, цвітом в'янучи недужим!
Брат нехай по-братськи діє,- сили спільні ми напружим.
Так живи, як ти волієш, як підкаже норов твій:
Схочеш - станеш знову мудрим, схочеш - в безумі шалій,
Та будь гарний, величавий в поведінці життьовій!
Тільки сам себе не страчуй і вогонь в душі розвій!
Про одне тебе я прошу: в цій печері через рік
Стрінь мене - зі всього світу я зберу новин потік.
В час, коли цвітуть троянди, повернусь сюди навік,-
Будь, цей цвіт узрівши, пильний, мов зачувши песій клик.
Як за час такий не зможу я прийти до цього краю,
Знай напевне: я вже мертвий і по світу не блукаю.
Буде це достатнім знаком, щоб ридати від одчаю;
Чи радій тоді, чи, може, сповнись тугою до краю.
О, невже з вини моєї ще потяжчає твій гніт?
На коні або на морі,- хто зна, де покину світ?
Я - не звір безмовний, отже, це прощальний мій привіт.
Що мені дасть божа воля і небес коловоріт?!»
Таріел сказав: «Не буду турбувать тебе словами,-
Ти мене, що б не казав я, не послухаєш з нестями.
Як твій друг не йде з тобою, ти іди його шляхами.
Всі діла таємні врешті стануть явними ділами.
Ти колись і сам повіриш у діла мої смутні.
Вдома бути чи блукати - це однаково мені!
Все звершу я, що ти скажеш, хоч би був у маячні,
Тільки знай, що я загину, як ти вмреш на чужині!»
Поклялись вони не знати ані зради, ні сваволі:
Сіли верхи, і помчали, й дичину забили в полі,-
Повернувшись, знов серця їх заридали від недолі.
Мисль про завтрашню розлуку додала до болів болі.
0 читальнику цих віршів, плач, схили чоло на руки!
Серце, з серцем розлучившись, що робитиме від муки?
Завдає розстання з другом смертовбивчої розпуки,-
Хто не знав, хай той відчує гніт і гіркість дня розлуки!
Вранці з дівою розставшись, кіньми рушили з гори,-
Із очей у трьох лилися сльози чорної жури,
1 пашіли їхні щоки, мов пурпурні прапори.
Озвіріли зовсім леви з тої тужної пори.
Віддаляючись, ридають. Діва плаче ошаліло:
«Повертайтесь, леви, ціло! Хто прославить ваше діло?
Небо, вогняне світило, зорі райські, вас убило!
О, життя страшне горнило, де моє палає тіло!»
День ішли вони, минувши гірні схили, перевали;
Як на берег моря вийшли, на ночівлю там пристали,
Про вогонь душі своєї тої ночі розмовляли,
Пригадавши про розлуку, що чекала їх, ридали.
Автанділ промовив другу: «Висох сліз бурхливий став!
Чом розстався ти з Фрідоном, що коня подарував?
Про своє пригасле сонце там що-небудь би познав.
Я помчусь туди: до нього ти на шлях мене направ!»
Витязь описав словами до Фрідона ліпший хід,
Змалював, як міг, до нього дальню путь за круговид:
«Ти по березі морському йди, прямуючи на схід;
З ним побачившись, про мене розкажи йому як слід».
Ось, козу забивши, ватру розвели, аж блиск на морі;
Пили трохи, їли трохи, як належить всім у горі.
Ніч проспали вкупі; сховом їм були кущі та зорі.
Проклинаю примхи долі, то прещедрі, то суворі!
Вдвох прокинулись, як вранці розлилося світло всюди,
їх слова прощальні чувши, розтопили б серце люди!
Потекли з очей їх сльози, мов потоків дужі пруди;
Зупинились, обійнявшись, до грудей притисши груди.
Плачучи, розстались, дерли квітку щік своїх прозору.
Чагарем густим поїхав той - униз, а той - угору.
Один одному гукали, доки не сховались з зору;
Витязь бачив друга хмурим - спохмурнів і сам суворо.
їх Асмат узріла й зразу сповнена відради стала,
Поспішила їм назустріч, камінь скель слізьми черкала;
Із плачем поцілувались, і пройшла недуга стала.
Крик Асмат пролинув: «Боже! Ні, тебе язик не змовить,-
Світ ти сяєвом наповнив, наче сонця щедра повідь!
Як хвалить тебе, як славить через людську кволу сповідь?
Ти не вбив мене,- тебе я не здолію славословить!»
Таріел сказав: «О сестро! Щасним вже мені не бути,
Бо завжди воліє доля втіху в горе обернути,-
Це - закон правічний світу, і не вперш його нам чути.
Радість я б зазнав од смерті,- жаль мені твоєї смути!
Хто б у спразі дав пролитись марно десь води й краплині?
Нащо я ридав раніше, нащо я ридаю нині?
Смерть - в безвідді, повноводдя ж оживляє й цвіт в пустині.
Де троянди ті єдині? Де згасає блиск в перлині?»
Автанділ, також згадавши сонце втрачене - кохану,
Проказав: «Моя навіки! Я без тебе жить не стану,
Бо розлука загорнула все життя в скорботу тьмяну.
О, якби була ти знала, як вогонь роз'ятрив рану!
Сонце никне,- і троянди укриваються імлою;
Що лишилось нам, як сонце заховалось за горою?
Укріпися, кволе серце, ставши скелею твердою,-
Не вбивайся, бо красуня ще зустрінеться з тобою!»
Вгамувавшись, мовкнуть левні, хоч вогонь палає в тілі;
Йде Асмат в печеру, стогне, теж згоряючи в горнилі.
Перед ними шкуру тигра стеле на гірському схилі,-
Там сідають і говорять речі тихі, серцю милі.
Починають учту, мцваді спікши й винісши на гало,-
Був бенкет отой без хліба, і гостей на ньому мало.
Просять їсти Таріела, та на їжу сил не стало:
Шмат маленький розжувавши, він випльовує недбало.
Це - приємно, якщо людям кажуть речі ніжні й гідні,
Вислуховують їх пильно й не минуть вони безслідні,
Бо почнуть згасати трохи у душі вогні невидні.
Люди згадують охоче про свої минулі злидні.
Цілу ніч обидва леви, два герої, так сиділи,
В тихій бесіді печалі один одному розкрили,
А світанок їх розмові ще додав нової сили,
І тоді вони взаємно знову клятву повторили.
Таріел промовив: «Досить ми тут слів наговорили!
Хай тобі за вірну дружбу бог пошле добра і сили.
Годі клястись,- ми не п'яні нашу клятву потвердили.
Пам'ятатиму до смерті я про тебе, друже милий!
Пожалій мене, не кидай у вогонь іще новий:
Не кресало запалило в мене омах вогневий -
Ти помреш, його не згасиш,- присуд світу є такий;
Йди від мене і до сонця повернися знов, живий.
Ні, мене порятувати не зуміє й сам творець,-
От, безумний, я блукаю по лісах на манівець.
Був і я чинив, як личить всім розумним, та - кінець,
Шалу час прийшов, і став я - світу навісний житець».
Автанділ прорік: «Що можу відказать? Я визнаю,
Що казав ти речі мудрі, як годиться мудраю,
Та чи бог не має сили рану згоїти твою?
Над усім, що є на світі, має силу він свою.
Сотворивши вас такими, не захоче правий бог
Розлучити, щоб в безумстві, мов билина, ти засох;
Доля шле міджнуру завше безліч болів і тривог.
Вбий мене, як ви небавом не зустрінетесь удвох.
Муж втрачає гідність мужа, якщо він не зносить мук.
Уникать біди не личить,- це ось висновок наук.
Світ суворий, та прещедрі обдарунки божих рук.
Вчись, чого я вчу, бо неук - слово це пробач - віслюк.
Слухай пильно, що промовлю для напучення твойого:
Я прийшов, бо любе сонце відпустило у дорогу; їй сказав я:
«Спопеліло в мене серце через нього. Чим тобі такий придамся?
Годі й слів казати много!»
Відказала: «Я радію - гідна мужа ця відвага.
Буде службою для мене левню з'явлена увага».
Я пішов. Не затуманив хміль мене чи п'яна спрага.
«Боягуз ти!» - діва скаже, як вернусь; мине повага.
Годі слів! Мене послухай: до життя не будь байдужим,-
Трудні справи подолавши, станеш ти розумним мужем.
Тратить всю красу троянда, цвітом в'янучи недужим!
Брат нехай по-братськи діє,- сили спільні ми напружим.
Так живи, як ти волієш, як підкаже норов твій:
Схочеш - станеш знову мудрим, схочеш - в безумі шалій,
Та будь гарний, величавий в поведінці життьовій!
Тільки сам себе не страчуй і вогонь в душі розвій!
Про одне тебе я прошу: в цій печері через рік
Стрінь мене - зі всього світу я зберу новин потік.
В час, коли цвітуть троянди, повернусь сюди навік,-
Будь, цей цвіт узрівши, пильний, мов зачувши песій клик.
Як за час такий не зможу я прийти до цього краю,
Знай напевне: я вже мертвий і по світу не блукаю.
Буде це достатнім знаком, щоб ридати від одчаю;
Чи радій тоді, чи, може, сповнись тугою до краю.
О, невже з вини моєї ще потяжчає твій гніт?
На коні або на морі,- хто зна, де покину світ?
Я - не звір безмовний, отже, це прощальний мій привіт.
Що мені дасть божа воля і небес коловоріт?!»
Таріел сказав: «Не буду турбувать тебе словами,-
Ти мене, що б не казав я, не послухаєш з нестями.
Як твій друг не йде з тобою, ти іди його шляхами.
Всі діла таємні врешті стануть явними ділами.
Ти колись і сам повіриш у діла мої смутні.
Вдома бути чи блукати - це однаково мені!
Все звершу я, що ти скажеш, хоч би був у маячні,
Тільки знай, що я загину, як ти вмреш на чужині!»
Поклялись вони не знати ані зради, ні сваволі:
Сіли верхи, і помчали, й дичину забили в полі,-
Повернувшись, знов серця їх заридали від недолі.
Мисль про завтрашню розлуку додала до болів болі.
0 читальнику цих віршів, плач, схили чоло на руки!
Серце, з серцем розлучившись, що робитиме від муки?
Завдає розстання з другом смертовбивчої розпуки,-
Хто не знав, хай той відчує гніт і гіркість дня розлуки!
Вранці з дівою розставшись, кіньми рушили з гори,-
Із очей у трьох лилися сльози чорної жури,
1 пашіли їхні щоки, мов пурпурні прапори.
Озвіріли зовсім леви з тої тужної пори.
Віддаляючись, ридають. Діва плаче ошаліло:
«Повертайтесь, леви, ціло! Хто прославить ваше діло?
Небо, вогняне світило, зорі райські, вас убило!
О, життя страшне горнило, де моє палає тіло!»
День ішли вони, минувши гірні схили, перевали;
Як на берег моря вийшли, на ночівлю там пристали,
Про вогонь душі своєї тої ночі розмовляли,
Пригадавши про розлуку, що чекала їх, ридали.
Автанділ промовив другу: «Висох сліз бурхливий став!
Чом розстався ти з Фрідоном, що коня подарував?
Про своє пригасле сонце там що-небудь би познав.
Я помчусь туди: до нього ти на шлях мене направ!»
Витязь описав словами до Фрідона ліпший хід,
Змалював, як міг, до нього дальню путь за круговид:
«Ти по березі морському йди, прямуючи на схід;
З ним побачившись, про мене розкажи йому як слід».
Ось, козу забивши, ватру розвели, аж блиск на морі;
Пили трохи, їли трохи, як належить всім у горі.
Ніч проспали вкупі; сховом їм були кущі та зорі.
Проклинаю примхи долі, то прещедрі, то суворі!
Вдвох прокинулись, як вранці розлилося світло всюди,
їх слова прощальні чувши, розтопили б серце люди!
Потекли з очей їх сльози, мов потоків дужі пруди;
Зупинились, обійнявшись, до грудей притисши груди.
Плачучи, розстались, дерли квітку щік своїх прозору.
Чагарем густим поїхав той - униз, а той - угору.
Один одному гукали, доки не сховались з зору;
Витязь бачив друга хмурим - спохмурнів і сам суворо.
ЯК ПІШОВ АВТАНДІЛ ДО ФРІДОНА, ЩО З НИМ ВІН БУВ ЗУСТРІВСЯ В МУЛГАЗАНЗАРІ
«В чому суть твоя, о світе? Чом ти крутиш нас юрбою?
Хто тобі довіривсь,- плаче, як це сталося зі мною!
Ти людей ведеш і губиш їх мінливістю лихою,
Та не кида бог людини, що покинута тобою».
Автанділ без Таріела плаче,- зойк до неба лине;
Каже він: «Потік кривавий, що був ринув, знову рине.
Тяжко тут розстатись, тяжко й в небі злитися в єдине.
Люд - не рівний, бо різниться і людина від людини».
Сльози лив,- п'ючи ті сльози, звірина за ним ходила;
Дужим полум'ям пойнявшись, він не міг згасить горнила,
Тінатін згадав, і знову згадка горе поновила,-
Блесть зубів його кристальних щік троянду освітила.
В'яли квіти, і алое захиталось пишноцвітне.
Обернувсь рубін гранчастий на каміннячко блакитне.
Він кріпив себе, щоб серце стало й в смерті непохитне:
«Ти пішло від мене, сонце,- квітка ж в темряві не квітне!»
Хто тобі довіривсь,- плаче, як це сталося зі мною!
Ти людей ведеш і губиш їх мінливістю лихою,
Та не кида бог людини, що покинута тобою».
Автанділ без Таріела плаче,- зойк до неба лине;
Каже він: «Потік кривавий, що був ринув, знову рине.
Тяжко тут розстатись, тяжко й в небі злитися в єдине.
Люд - не рівний, бо різниться і людина від людини».
Сльози лив,- п'ючи ті сльози, звірина за ним ходила;
Дужим полум'ям пойнявшись, він не міг згасить горнила,
Тінатін згадав, і знову згадка горе поновила,-
Блесть зубів його кристальних щік троянду освітила.
В'яли квіти, і алое захиталось пишноцвітне.
Обернувсь рубін гранчастий на каміннячко блакитне.
Він кріпив себе, щоб серце стало й в смерті непохитне:
«Ти пішло від мене, сонце,- квітка ж в темряві не квітне!»