З їх коханням не зрівнялись навіть Віса та Рамін!
Засоромилась красуня, як побачила, що сів
Автанділ на троні з нею,- зблідла, стан затріпотів.
Цар сказав: «Навіщо сором? Не забудь про мудрість слів,
Що палке кохання врешті зазнає щасливих днів.
Ну, тепер хай бог вам, діти, щасних дасть тисячоліть,
Слави й успіху, щоб горя ви не знали і на мить,
Витривалістю хай небо ваші душі уміцнить
І хай ваші руки мають у землі мій прах зарить».
Впасти перед Автанділом наказав вояцтву цар:
«З волі бога, він віднині - ваш державець і владар;
Він посів мій трон, бо старість я несу, немов тягар.
Як мені, йому служіте без відмовлювань і чвар».
Уклонилося вояцтво, щиру виявило шану.
Всі сказали: «На землі ми за підпору станем пану,
Що звеличував покірних, нищив зраду та оману,
Серцю міцність дав, розвіяв ворогів юрбу погану».
Таріел також прославив друга красною хвалою,
Мовив діві: «Пал наш гасне, бо віднині він - з тобою,
Чоловік твій - брат для мене, будь же ти мені сестрою.
Тих я знищу, що зашкодять вам підступністю лихою».
ТУТ - ВЕСІЛЛЯ АВТАНДІЛА І ТІНАТІН, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ ЦАР АРАБІВ
ТАРІЕЛ ДІЗНАЄТЬСЯ ПРО СМЕРТЬ ІНДІЙСЬКОГО ЦАРЯ
ТАРІЕЛ ПРИБУВАЄ ДО ІНДІЇ ТА ПЕРЕМАГАЄ ХАТАВІВ
ВЕСІЛЛЯ ТАРІЕЛА ТА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Засоромилась красуня, як побачила, що сів
Автанділ на троні з нею,- зблідла, стан затріпотів.
Цар сказав: «Навіщо сором? Не забудь про мудрість слів,
Що палке кохання врешті зазнає щасливих днів.
Ну, тепер хай бог вам, діти, щасних дасть тисячоліть,
Слави й успіху, щоб горя ви не знали і на мить,
Витривалістю хай небо ваші душі уміцнить
І хай ваші руки мають у землі мій прах зарить».
Впасти перед Автанділом наказав вояцтву цар:
«З волі бога, він віднині - ваш державець і владар;
Він посів мій трон, бо старість я несу, немов тягар.
Як мені, йому служіте без відмовлювань і чвар».
Уклонилося вояцтво, щиру виявило шану.
Всі сказали: «На землі ми за підпору станем пану,
Що звеличував покірних, нищив зраду та оману,
Серцю міцність дав, розвіяв ворогів юрбу погану».
Таріел також прославив друга красною хвалою,
Мовив діві: «Пал наш гасне, бо віднині він - з тобою,
Чоловік твій - брат для мене, будь же ти мені сестрою.
Тих я знищу, що зашкодять вам підступністю лихою».
ТУТ - ВЕСІЛЛЯ АВТАНДІЛА І ТІНАТІН, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ ЦАР АРАБІВ
Того дня сидів на троні Автанділ - владика й цар,
Таріел же поруч нього розливав свій ніжний чар,
Тінатін - ця радість зору - сіла поруч Нестан-Джар,-
Видавалось, мов два сонця поєднали тут свій жар!
Щоб вояцтво годувати, хліб принесли до світлиць,
Вбили більш, ніж моху в полі, баранів, корів, телиць,
І дари для всіх присутніх слуги внесли із скарбниць.
Наче сонце, висявало гарне світло їхніх лиць.
Кожен келих - з гіацинту, замість чаші - ізумруди,
Пишний чужоземний посуд різнобарвної полуди.
Як прославити цю учту, де зазнали щастя люди!
Ти, глядачу, зрік би серцю: «Звідси вже не йди нікуди».
У палац ввійшли музики, і розлігся звук цимбал;
Всюди золото лежало, бадахшанський пишний лал;
З ста джерел вино струміло, наче сповнений канал,-
І від смерку до світанку не вгавав бенкетний шал.
Діставали подарунки і кульгаві, і каліки;
Скрізь котилися перлини, і вина лилися ріки,
І три дні всім роздавали купи золота великі.
Був дружком у Автанділа цар індійський, брат навіки.
Так щодня владар арабський впоряджав бенкети знову,-
Якось раз із Таріелом любо він почав розмову:
«Ти - царів державець, маєш сам царицю пречудову,-
Всім вдягти б, немов сережку, з узуття твого підкову.
Нам не личить бути поруч, бо ви є - високі гості».
Пишний трон для них поставив Ростеван у високості,
Автанділ з жоною вкупі сів на нижчому помості.
Цар приніс для Таріела перли, шати, квітів брості.
Частував їх цар арабів, керував юрбою слуг,
Сам до всіх гостей підходив, обійшов столи навкруг,
Всі з його щедрот втішались, всі його вславляли дух.
Поруч трону Автанділа цар Фрідон сидів, як друг.
Цар дочці царя індійців та її дружині дав,
Наче зятю та невістці, шовк, атлас і златоглав.
Щоб дари ці уявити - мало людських всіх уяв.
Тут був скіпетр, і порфіра, і вінець, що перлом грав.
Потім тисячу прекрасних самоцвітів осяйних,
Що несуть романські кури, цар приніс для молодих;
До яєць голубки схожих, перлів цар добув для них,
Дав ще й тисячу їм коней, наче схили гір, гладких.
Дев'ять таць цар дав Фрідону, перло виклавши на таці,
Дев'ять огирів у збруї, в гарно прибраній кульбаці.
Цар індійський, щоб оддячить, звівся - стихло все в палаці;
Трохи випив він, та хмелю не було і на признаці.
Що сказать іще я можу? Цілий місяць дні минали,
А бенкети не спинялись, і гриміли співом зали.
Таріел од них невпинно в дар приймав чудові лали,
Що, мов сонце, всіх присутніх ясним сяйвом заливали.
Таріел проміння сипав, схожий на ясну зорю,
Та послав він Автанділа проказати так царю:
«Біля тебе бути - щастя, але я в думках горю,
Що свій край лишити в скруті не годиться владарю.
Хист і вивченість віщує смерть невивченій юрбі!
Якщо ворог там нашкодить - буде болісно й тобі.
Мушу їхати, щоб недруг не вчинив біди в злобі,
Та до тебе, повен щастя, я вернуся, далебі!»
Ростеван сказав: «О царю, не вагайся в цих ділах!
Те чини, що є найкращим,- що ж, виводь війська на шлях,
Автанділ з тобою рушить, меч затиснувши в руках,-
І рубай на клапті зраду, ворогів топчи у прах».
З відповіддю отакою Автанділ вернувсь назад,-
Таріел промовив: «Змовкни, стисни знов кристалів ряд!
Як ти, сонце, кинеш місяць, не зазнавши ще й розрад?»
Автанділ відмовив: «Марно каже це до брата брат.
Ти підеш звідсіль і станеш журно думати в путі:
«Любить жінку він, покинув друга тут на самоті».
Ні, з тобою не розстанусь, так велять чуття святі.
Ах, товариша покинуть - це найтяжче у житті!»
Мов кришталь, в трояндах скритий, зазвучав солодкий сміх,-
Таріел сказав: «Без тебе я навік зречуся втіх.
Хочеш ти - іди за мною, та не мій це буде гріх!»
Автанділ почав одразу вояків збирать своїх.
Рать згромадилась арабська, що здолати всіх змогла б,-
Тисяч вісімдесят люду; зброю кожен взяв араб,-
Сяяв панцир хваразмійський, кінь блищав, немов єдваб.
Ростеван їв жовч розлуки і від розпачу заслаб.
При розлуці дві красуні, дві зорі в гіркім плачі,
Дві сестри названі й вірні, сяйні, наче дві свічі,
До грудей грудьми припали, сльози струменем ллючи.
Стисли серце затремтіле всі присутні глядачі.
Місяць, стрівши зоряницю - сяйво ранішнє бліде,
Світить вкупі з нею; згодом місяць никне й зірка йде,
Бо нема при деннім світлі місця в небі їм ніде.
На високі гори сходить люд, що їх появи жде.
Дві зорі - двох дів створивши, бог обом накреслив путь
До розлуки,- тою путтю не по власній волі йдуть;
Губ троянди поєднавши, плачуть, сльози гірко ллють.
Всі, що з ними розстаються, і життя не бережуть!
Нестан-Джар сказала: «Ліпше не було б оцих стрівань,
Бо тоді я при розлуці не розтала б від страждань.
Люба! Хоч листи до мене посилать не перестань!
Через тебе я згоряю, через мене ти розтань!»
Тінатін їй відказала: «Сонце! Я тебе люблю;
Я про тебе не забуду! Мучить біль мене - терплю,
Та у бога вже я смерті, а не довгих літ молю.
Стільки днів живи на світі, скільки сліз я тут проллю!»
Так розсталися. Красуня, що лишилась без дружини,
Поглядала вслід тієї, що відходила з країни
І назад дивилась,- мучив душу пломінь самотини.
Я про бажане не змовив і десятої частини!
Шаленів та божеволів при від'їзді їх Ростан,
Він казав стокротно: «Горе!», і зітхав, і млів од ран,-
Сліз гарячий струмінь лився, мов ключем кипів казан.
Таріел стояв похмурий, у печалі никнув стан.
М'яв цілунком цар троянди Таріела красовиті,
Мовив: «Мрією здаються дні, що спільно тут прожиті!
Більше в двадцять раз віднині я тужитиму на світі,-
Ти життя нам дав, а зараз будемо тобою вбиті».
Таріел, з царем простившись, скакуна погнав учвал.
Заросили слізьми поле вояки та весь загал, Всі казали:
«Ти відходиш, занедбавши сонця шал!» Відповів він:
«Як я плачу, так не плакав навіть Сал!»
Від'їздили, за собою везучи тяжку вантагу, Автанділ,
Фрідон і з ними Таріел, що вів ватагу,-
Війська вісімдесят тисяч, радих виявить відвагу.
Мчали витязі. Якому з них віддати перевагу?
Втрьох летять вперед - не створить рівних їм господь ніколи!
Хто посміє їх спинити? Зразу б опір побороли!
На обід стають у полі, всі оглянувши околи,-
Не маслянку п'ють, а вина, що в дзвінкім струмку хололи.
Таріел же поруч нього розливав свій ніжний чар,
Тінатін - ця радість зору - сіла поруч Нестан-Джар,-
Видавалось, мов два сонця поєднали тут свій жар!
Щоб вояцтво годувати, хліб принесли до світлиць,
Вбили більш, ніж моху в полі, баранів, корів, телиць,
І дари для всіх присутніх слуги внесли із скарбниць.
Наче сонце, висявало гарне світло їхніх лиць.
Кожен келих - з гіацинту, замість чаші - ізумруди,
Пишний чужоземний посуд різнобарвної полуди.
Як прославити цю учту, де зазнали щастя люди!
Ти, глядачу, зрік би серцю: «Звідси вже не йди нікуди».
У палац ввійшли музики, і розлігся звук цимбал;
Всюди золото лежало, бадахшанський пишний лал;
З ста джерел вино струміло, наче сповнений канал,-
І від смерку до світанку не вгавав бенкетний шал.
Діставали подарунки і кульгаві, і каліки;
Скрізь котилися перлини, і вина лилися ріки,
І три дні всім роздавали купи золота великі.
Був дружком у Автанділа цар індійський, брат навіки.
Так щодня владар арабський впоряджав бенкети знову,-
Якось раз із Таріелом любо він почав розмову:
«Ти - царів державець, маєш сам царицю пречудову,-
Всім вдягти б, немов сережку, з узуття твого підкову.
Нам не личить бути поруч, бо ви є - високі гості».
Пишний трон для них поставив Ростеван у високості,
Автанділ з жоною вкупі сів на нижчому помості.
Цар приніс для Таріела перли, шати, квітів брості.
Частував їх цар арабів, керував юрбою слуг,
Сам до всіх гостей підходив, обійшов столи навкруг,
Всі з його щедрот втішались, всі його вславляли дух.
Поруч трону Автанділа цар Фрідон сидів, як друг.
Цар дочці царя індійців та її дружині дав,
Наче зятю та невістці, шовк, атлас і златоглав.
Щоб дари ці уявити - мало людських всіх уяв.
Тут був скіпетр, і порфіра, і вінець, що перлом грав.
Потім тисячу прекрасних самоцвітів осяйних,
Що несуть романські кури, цар приніс для молодих;
До яєць голубки схожих, перлів цар добув для них,
Дав ще й тисячу їм коней, наче схили гір, гладких.
Дев'ять таць цар дав Фрідону, перло виклавши на таці,
Дев'ять огирів у збруї, в гарно прибраній кульбаці.
Цар індійський, щоб оддячить, звівся - стихло все в палаці;
Трохи випив він, та хмелю не було і на признаці.
Що сказать іще я можу? Цілий місяць дні минали,
А бенкети не спинялись, і гриміли співом зали.
Таріел од них невпинно в дар приймав чудові лали,
Що, мов сонце, всіх присутніх ясним сяйвом заливали.
Таріел проміння сипав, схожий на ясну зорю,
Та послав він Автанділа проказати так царю:
«Біля тебе бути - щастя, але я в думках горю,
Що свій край лишити в скруті не годиться владарю.
Хист і вивченість віщує смерть невивченій юрбі!
Якщо ворог там нашкодить - буде болісно й тобі.
Мушу їхати, щоб недруг не вчинив біди в злобі,
Та до тебе, повен щастя, я вернуся, далебі!»
Ростеван сказав: «О царю, не вагайся в цих ділах!
Те чини, що є найкращим,- що ж, виводь війська на шлях,
Автанділ з тобою рушить, меч затиснувши в руках,-
І рубай на клапті зраду, ворогів топчи у прах».
З відповіддю отакою Автанділ вернувсь назад,-
Таріел промовив: «Змовкни, стисни знов кристалів ряд!
Як ти, сонце, кинеш місяць, не зазнавши ще й розрад?»
Автанділ відмовив: «Марно каже це до брата брат.
Ти підеш звідсіль і станеш журно думати в путі:
«Любить жінку він, покинув друга тут на самоті».
Ні, з тобою не розстанусь, так велять чуття святі.
Ах, товариша покинуть - це найтяжче у житті!»
Мов кришталь, в трояндах скритий, зазвучав солодкий сміх,-
Таріел сказав: «Без тебе я навік зречуся втіх.
Хочеш ти - іди за мною, та не мій це буде гріх!»
Автанділ почав одразу вояків збирать своїх.
Рать згромадилась арабська, що здолати всіх змогла б,-
Тисяч вісімдесят люду; зброю кожен взяв араб,-
Сяяв панцир хваразмійський, кінь блищав, немов єдваб.
Ростеван їв жовч розлуки і від розпачу заслаб.
При розлуці дві красуні, дві зорі в гіркім плачі,
Дві сестри названі й вірні, сяйні, наче дві свічі,
До грудей грудьми припали, сльози струменем ллючи.
Стисли серце затремтіле всі присутні глядачі.
Місяць, стрівши зоряницю - сяйво ранішнє бліде,
Світить вкупі з нею; згодом місяць никне й зірка йде,
Бо нема при деннім світлі місця в небі їм ніде.
На високі гори сходить люд, що їх появи жде.
Дві зорі - двох дів створивши, бог обом накреслив путь
До розлуки,- тою путтю не по власній волі йдуть;
Губ троянди поєднавши, плачуть, сльози гірко ллють.
Всі, що з ними розстаються, і життя не бережуть!
Нестан-Джар сказала: «Ліпше не було б оцих стрівань,
Бо тоді я при розлуці не розтала б від страждань.
Люба! Хоч листи до мене посилать не перестань!
Через тебе я згоряю, через мене ти розтань!»
Тінатін їй відказала: «Сонце! Я тебе люблю;
Я про тебе не забуду! Мучить біль мене - терплю,
Та у бога вже я смерті, а не довгих літ молю.
Стільки днів живи на світі, скільки сліз я тут проллю!»
Так розсталися. Красуня, що лишилась без дружини,
Поглядала вслід тієї, що відходила з країни
І назад дивилась,- мучив душу пломінь самотини.
Я про бажане не змовив і десятої частини!
Шаленів та божеволів при від'їзді їх Ростан,
Він казав стокротно: «Горе!», і зітхав, і млів од ран,-
Сліз гарячий струмінь лився, мов ключем кипів казан.
Таріел стояв похмурий, у печалі никнув стан.
М'яв цілунком цар троянди Таріела красовиті,
Мовив: «Мрією здаються дні, що спільно тут прожиті!
Більше в двадцять раз віднині я тужитиму на світі,-
Ти життя нам дав, а зараз будемо тобою вбиті».
Таріел, з царем простившись, скакуна погнав учвал.
Заросили слізьми поле вояки та весь загал, Всі казали:
«Ти відходиш, занедбавши сонця шал!» Відповів він:
«Як я плачу, так не плакав навіть Сал!»
Від'їздили, за собою везучи тяжку вантагу, Автанділ,
Фрідон і з ними Таріел, що вів ватагу,-
Війська вісімдесят тисяч, радих виявить відвагу.
Мчали витязі. Якому з них віддати перевагу?
Втрьох летять вперед - не створить рівних їм господь ніколи!
Хто посміє їх спинити? Зразу б опір побороли!
На обід стають у полі, всі оглянувши околи,-
Не маслянку п'ють, а вина, що в дзвінкім струмку хололи.
ТАРІЕЛ ДІЗНАЄТЬСЯ ПРО СМЕРТЬ ІНДІЙСЬКОГО ЦАРЯ
Караван великий вийшов з-за гірського перевалу.
Коні й люди, вбрані в чорне, йшли над прірвою помалу,
Кожен пасмами волосся вкутав голову оспалу.
Цар звелів: «Ведіть сюди їх! Тут ми станем для привалу».
Тих купців з їх старшиною враз приводять на узлісся.
Цар питає: «Хто такі ви? Чом у чорне зодяглися?»
Кажуть: «Там, звідкіль вертаєм, ці звичаї повелися,-
Ми із Індії додому, до Єгипту подалися».
Раді витязі, що стрілась валка з Індії торгова,
Та ховаються, щоб радість їх не зрадила раптова.
Таріел купцям говорить по-індійськи, та ні слова
Не збагнуть вони, бо знана їм лише арабська мова.
Каже він: «Скажіть нам, люди, що там в Індії чувати?»
Ті говорять: «Засудило небо Індію до страти,-
Там старі й малі віднині знають тільки сльози лляти,
Мудреці ж усі від горя розум мусили стеряти».
Старшина купців речисто так до витязів прорік
«Фарсадан, владар індійський, був щасливий чоловік,-
У дочки його світліше, аніж сонце, сяяв лик, Стан її -
алое, й зуби - мов перлини, й лали щік.
Покохалися взаємно ця красуня й амірбар.
Він же судженого діви за один забив удар;
З юних літ дочку на догляд дав сестрі своїй владар -
Через неї знищив нині землі Індії пожар.
Ця сестра царя, мов каджі, чаклувать могла уміло,
Та вона померла нагло, учинивши люте діло -
Землю з сонцем розлучивши; небо ж в тузі посмутніло,-
Діва зникла. В іншім місці десь алое заясніло.
Амірбар дізнався; рушив лев шукати сонце враз,
Та пропав і він; відтоді місяць Індії загас,
Вдвох вони пропали, марно їх шукають повсякчас.
Цар сказав: «О боже, палиш ти вогнем повільним нас!»
Цар, безсилий щось вчинити, впав у розпач, в лють і шал;
Залунали звуки горя, стихла арфа та кімвал.
Цар терпів якусь часину в серці найпалкіший пал,
Та помер і він, бо душу горе вбило наповал…»
Тільки це купець промовив, як скричала жінка двічі,
В наглім розпачі роздерла сповивало на обличчі;
Таріел так само скрикнув, мислі викрив таємничі,
І потік з нарцисів ринув, і повіяв сніг у вічі.
Якщо їй не заздрить сонце - вбий мене на цьому ж слові!
Голова її невкрита - маку листячка чудові;
Хоч мудрець вславляв би діву,- крикну: «Стій!», як віслюкові.
Рот її - криштальна мушля, де двійнята сплять перлові.
За отцем голосить жінка, наче ніжний соловей,-
Рве своє волосся, ринуть сльози в неї із очей,
Як шафран, троянди зжовкли; став, як мох, рубін оцей.
Заховалось сонце в хмарах, промінь згас у тьмі ночей.
Коси рве, дере обличчя, лине стогін каяття -
Все навколо заросило сліз та крові пролиття:
«Хай за тебе вмру я, батьку, найнікчемніше дитя!
О, ніколи не вкрашала я нічим твого життя!
Згас отець - загасло сяйво, і навіки щастя вбите.
Хто тобі про мене скаже, втішить серце сумовите?
Згасни, сонце! О сузір'я, над землею не світіте!
Чом не валишся ти, горо? Чом не гинеш ти, о світе?»
Таріел в риданнях каже: «О навчителю, прощай!
Нащо сонце сяє? Чом же не згасив його відчай?
Ти помер, світило людства, вже не твій - цей світ, цей край,
Я молю тебе - за кривди ти мені прощення дай».
Тут всі стали проливати сльози журні, невеселі,-
Довго плакали, аж сльози продовбали гірні скелі.
Річ Фрідона й Автанділа біль згасила в Таріелі,
Мов слова католікоса, мов казання мацкверелі.
Так вони нещасним друзям проказали: «О світила!
Ви свої серця вгамуйте, щоб терплячість їх зміцніла;
Батька бог підніс до неба, дав йому орлині крила,-
Нам же ніколи тужити - треба братися до діла».
Заспокоєні та вдячні, всі присутні посідали,
Ті ж купці, в чім річ - не знавши, перелякані стояли.
Таріел до них промовив, щоб вони не дивували:
«Знайте, браття: ми - ті люди, що колись були пропали».
Просить він купців: «Що сталось там іще - кажіть мерщій».
Відказали: «О владарю! Горе Індії твоїй!
Бо прийшли хатави, місто облягли, й почався бій.
Цар Рамаз якийся - нині їх розлючений водій.
Там живе цариця, ставши ще мертвішою, ніж мрець.
Військо б'ється, хоч надію втратив стомлений боєць,-
Все сплюндровано, кордони залишились без фортець.
Кинь туди свій промінь, сонце, поклади цій млі кінець!
Нині кожен із тубільців чорний зшив собі жупан.
Ми вдяглись так само, й вийшли, і прийшли в Рамазів стан.
Знав Рамаз, що цар наш дужий, тож не скривдив єгиптян,
І пустив нас - ми без шкоди повели свій караван».
Таріел, таке почувши, діл вояцьких не затяг:
За одну добу походу він пройшов триденний шлях,
Виступаючи одверто і визивно звівши стяг.
Глянь, як серце Голіафа укріпилось для звитяг!
Коні й люди, вбрані в чорне, йшли над прірвою помалу,
Кожен пасмами волосся вкутав голову оспалу.
Цар звелів: «Ведіть сюди їх! Тут ми станем для привалу».
Тих купців з їх старшиною враз приводять на узлісся.
Цар питає: «Хто такі ви? Чом у чорне зодяглися?»
Кажуть: «Там, звідкіль вертаєм, ці звичаї повелися,-
Ми із Індії додому, до Єгипту подалися».
Раді витязі, що стрілась валка з Індії торгова,
Та ховаються, щоб радість їх не зрадила раптова.
Таріел купцям говорить по-індійськи, та ні слова
Не збагнуть вони, бо знана їм лише арабська мова.
Каже він: «Скажіть нам, люди, що там в Індії чувати?»
Ті говорять: «Засудило небо Індію до страти,-
Там старі й малі віднині знають тільки сльози лляти,
Мудреці ж усі від горя розум мусили стеряти».
Старшина купців речисто так до витязів прорік
«Фарсадан, владар індійський, був щасливий чоловік,-
У дочки його світліше, аніж сонце, сяяв лик, Стан її -
алое, й зуби - мов перлини, й лали щік.
Покохалися взаємно ця красуня й амірбар.
Він же судженого діви за один забив удар;
З юних літ дочку на догляд дав сестрі своїй владар -
Через неї знищив нині землі Індії пожар.
Ця сестра царя, мов каджі, чаклувать могла уміло,
Та вона померла нагло, учинивши люте діло -
Землю з сонцем розлучивши; небо ж в тузі посмутніло,-
Діва зникла. В іншім місці десь алое заясніло.
Амірбар дізнався; рушив лев шукати сонце враз,
Та пропав і він; відтоді місяць Індії загас,
Вдвох вони пропали, марно їх шукають повсякчас.
Цар сказав: «О боже, палиш ти вогнем повільним нас!»
Цар, безсилий щось вчинити, впав у розпач, в лють і шал;
Залунали звуки горя, стихла арфа та кімвал.
Цар терпів якусь часину в серці найпалкіший пал,
Та помер і він, бо душу горе вбило наповал…»
Тільки це купець промовив, як скричала жінка двічі,
В наглім розпачі роздерла сповивало на обличчі;
Таріел так само скрикнув, мислі викрив таємничі,
І потік з нарцисів ринув, і повіяв сніг у вічі.
Якщо їй не заздрить сонце - вбий мене на цьому ж слові!
Голова її невкрита - маку листячка чудові;
Хоч мудрець вславляв би діву,- крикну: «Стій!», як віслюкові.
Рот її - криштальна мушля, де двійнята сплять перлові.
За отцем голосить жінка, наче ніжний соловей,-
Рве своє волосся, ринуть сльози в неї із очей,
Як шафран, троянди зжовкли; став, як мох, рубін оцей.
Заховалось сонце в хмарах, промінь згас у тьмі ночей.
Коси рве, дере обличчя, лине стогін каяття -
Все навколо заросило сліз та крові пролиття:
«Хай за тебе вмру я, батьку, найнікчемніше дитя!
О, ніколи не вкрашала я нічим твого життя!
Згас отець - загасло сяйво, і навіки щастя вбите.
Хто тобі про мене скаже, втішить серце сумовите?
Згасни, сонце! О сузір'я, над землею не світіте!
Чом не валишся ти, горо? Чом не гинеш ти, о світе?»
Таріел в риданнях каже: «О навчителю, прощай!
Нащо сонце сяє? Чом же не згасив його відчай?
Ти помер, світило людства, вже не твій - цей світ, цей край,
Я молю тебе - за кривди ти мені прощення дай».
Тут всі стали проливати сльози журні, невеселі,-
Довго плакали, аж сльози продовбали гірні скелі.
Річ Фрідона й Автанділа біль згасила в Таріелі,
Мов слова католікоса, мов казання мацкверелі.
Так вони нещасним друзям проказали: «О світила!
Ви свої серця вгамуйте, щоб терплячість їх зміцніла;
Батька бог підніс до неба, дав йому орлині крила,-
Нам же ніколи тужити - треба братися до діла».
Заспокоєні та вдячні, всі присутні посідали,
Ті ж купці, в чім річ - не знавши, перелякані стояли.
Таріел до них промовив, щоб вони не дивували:
«Знайте, браття: ми - ті люди, що колись були пропали».
Просить він купців: «Що сталось там іще - кажіть мерщій».
Відказали: «О владарю! Горе Індії твоїй!
Бо прийшли хатави, місто облягли, й почався бій.
Цар Рамаз якийся - нині їх розлючений водій.
Там живе цариця, ставши ще мертвішою, ніж мрець.
Військо б'ється, хоч надію втратив стомлений боєць,-
Все сплюндровано, кордони залишились без фортець.
Кинь туди свій промінь, сонце, поклади цій млі кінець!
Нині кожен із тубільців чорний зшив собі жупан.
Ми вдяглись так само, й вийшли, і прийшли в Рамазів стан.
Знав Рамаз, що цар наш дужий, тож не скривдив єгиптян,
І пустив нас - ми без шкоди повели свій караван».
Таріел, таке почувши, діл вояцьких не затяг:
За одну добу походу він пройшов триденний шлях,
Виступаючи одверто і визивно звівши стяг.
Глянь, як серце Голіафа укріпилось для звитяг!
ТАРІЕЛ ПРИБУВАЄ ДО ІНДІЇ ТА ПЕРЕМАГАЄ ХАТАВІВ
Він, до Індії вступивши, до гірських прийшов доріг,-
Там ворожа рать з'явилась,- не почислить їхній збіг!
Він сказав: «До вас, о друзі, я довіру всю зберіг,-
Скоро з ворогом розправлюсь,- присягаюсь, далебіг!
Вже колись вони зазнали, як мій вірний меч січе -
Перерубує кольчуги, розтинає вмить плече».
Автанділ сказав: «Навіщо тут балакать гаряче?
Ми їх всіх у пил потопчем, і ніхто з них не втече».
Враз до бою зготувались, щоб і не отямивсь ворог,-
Гордо рушили завзятці, скакунів погнавши скорих,
І розлігся кінський тупіт, клич бійців та зброї торох.
Вниз помчали по узгір'ях, аж ставав стовпами порох.
Налетів загін передній на хатавські чільні чати,
Поскидав їх з коней, марно намагалися тікати,
Повели до Таріела полонених допитати,
Той гукнув притьма: «Чиї ви?» - щоб із допитом не дляти.
Ті сказали: «О коханий! Нас обдурено, мабуть!
Цар Рамаз послав сюди нас, щоб на варті тут побуть».
Таріел звелів: «Збирайтесь ви, дурні, назад у путь
І скажіть своєму пану: «Он серця хоробрі йдуть!»
Передайте: «Каже владно Таріел, владар царів,
Цар могутній і гордливий, що жахає ворогів:
Ти мою почуєш волю од своїх же вояків -
Не зрятуєшся від смерті, хоч би з остраху тремтів.
Левнів зважитись лякати можуть тільки ошалілі!
Як до Індії, шаленцю, ти вступив при збройній силі?
Ось прибув огонь, що спалить, вас розвіє на гарілі.
Я ступлю меча свойого на твоїм же власнім тілі.
Приготуйся! Я не криюсь і не дам, щоб ворог зник,-
Стань у бій, шикуй вояцтво,- так велю я, войовник.
Ротоблуде, клятволамцю! Хай замовкне твій язик!
Твій шолом кольчужний миттю я зімну, немов башлик».
Поспішаючи щосили, вартові пішли відразу;
Не стаївши анічого, розказали все Рамазу:
«їде цар індійський - військо йде сюди з його наказу.
Він, найкращий витязь, смертю відповість нам на образу».
Піднесли свій стяг індійці,- він під хмарами повис;
Поруч нього цар арабський свій державний стяг підніс.
Знають всі, що для арабів найзручніша зброя - спис.
Тут же став Фрідон хоробрий і меча свого затис.
Раптом бачать: мчиться навстріч п'ятисотенний загін.
Хтіли кинутись араби з ними в бій зо всіх сторін -
Таріел спинив їх: «Стійте!» - їм гукнувши навздогін.
Цар Рамаз явився з військом - був блідий, беззбройний він.
Обійняв покірно й ревно він коліна верхівця,
Мовив: «Зглянься наді мною, ради вишнього творця,-
Забери життя, хай звідси понесуть мене, мерця!
Доля вбила в мене серце, ти ж вигоюєш серця.
З тих часів, як ти десь дівся, проминуло десять літ.
Без царя лишились птиці, бо орел спинив свій літ,
А тому й вчинив я справи, за які складу одвіт.
Мов лелітки на жупані, щастя здер із мене світ.
Вбий мене, в усім я винен, більш провина нічия!
Ось прийшло п'ятсот вазірів,- хай зітне рука твоя їхні голови,
хай ллється кров, як річки течія,
Безневинного ж вояцтва не вбивай, благаю я!»
Всі його молили тужно, постававши на коліна:
«Божим іменем благаєм, хай проститься нам провина!»
Ниць упав Рамаз. Горіла в Таріела мисль єдина:
Бог розкаяних прощає, не простить хіба людина?
Хто посмів би, грішним бувши, не вестися милостиво?
Пил на голови та попіл люди сипали журливо -
Так благали й ніневійці небо, гнівне справедливо.
Те, що раптом розв'язалось, знову зв'яже світ на диво.
Прочитав у книгах мудрих слово я, не всім ще знане:
Справжнім подвигом для мужа ось що мусить бути зване -
Витязь, ворога здолавши, забивать його не стане.
Хай це кожен знає, в кого серце мужності віддане!
Таріел пом'якшав, ставши богом в праведних ділах:
«їх не вб'ють. Коли охопить переможеного жах,-
Знов він скрутить те, що хибно розплелось в його руках.
Заподіяне нещастя я в один поправлю мах».
Всі його благословляли, дивувались з мудрих справ,
І молили ласки в бога, щоб йому він щастя дав,
Бо життя, а не загибель Таріел їм дарував,-
Тільки меч його неситий плоті воїнів жадав.
Підійшла зоря Муштарі, знявши з лику покривало,
Щоб згасить солодким словом почуття, що в нім палало.
Зібрались війська Рамаза - всіх долин для них замало,
І над Індією сяйво, наче стовп небесний, встало.
Поспішав гонець до війська, що тлумилось між долин:
«Не заб'є він з вас нікого, дав помилування він».
Всі його благоловляли, загримів на сполох дзвін:
«їде витязь, що у битві багатьох забив один!»
Всі йдуть навстріч Таріелу, величальний клич гуде.
Прапор свій індійці бачать серед війська, що іде,
І очам не вірять, кажуть: «Нас підступна зрада жде» -
І ридають, бо не видно Таріела аніде.
Таріел до них під'їхав і гукнув: «Ось я, ваш цар!
Я веду моє світило, блискавичний лику чар.
Дав мені орлині крила милостивий бог у дар.
Йдіть сюди! Розлука з вами нас гнітила, як тягар».
Всі, царя впізнавши, бігать почали туди й сюди;
Світлом сповнились тераси, огорожі та сади.
Всі кричали гучно: «Недуг нас покинув назавжди!
Нині бог явив нам ласку, не прирікши до біди!»
Люди брами розчинили, принесли від них ключі,
Та були в жалобу вбрані всі присутні глядачі;
У саду троянднім - вогкість: жінка й витязь у плачі,
Впали воронові крила, кришталі ясні б'ючи.
Вихователя згадавши, збожеволів учень вкрай;
Мов огонь, пекучі сльози із очей ронив силай,
Бив себе в чоло і плакав, виявляв страшний відчай,
Кришталевими граблями розгрібав агатний гай.
В мить, коли зустрів вазірів, що жалобу зодягли,
Таріел одчайно скрикнув, аж простори загули,-
Наче злива, кров і сльози по обличчю потекли.
Підійшли вони до нього; наче сина обняли.
До журливого подружжя люди йдуть, значні і прості.
Сил нема ридати в діви, знепритомнілої з млості,-
Відломились на троянді, впавши вниз, квітучі брості.
І ніхто не посміхнеться, бо журбу вчувають гості.
Йде до них сама цариця, бачить їх лице прозоре, Каже їм:
«Ридати годі!», їх вгамовує, говоре:
«Вже зміняється на ласку боже гнівання суворе,-
Ми його хвалити мусим, не казати тужно: «Горе!»
Обіймає Таріела, стан його стискає сильний,
Мовить: «Полум'я загасло, та пече вогонь повільний.
Помовчи, мене послухай і стамуй свій зойк свавільний:
Вас вернув мені живими бог, сиріт розрадник пильний».
Каже матері красуня: «Що робити нам, о мати?
Ти була в червоних строях, а вдягла жалобні шати.
Трон отець мій кинув. Горе! Більш не буде він сіяти».
Мати сльози їй втирає: «Нащо кажеш ці слова ти?»
Лик дочки вона цілує, уст її троянди ніжні,
Пестить зморене алое, мне пелюстки білосніжні,
І до Нестан-Джар говорить: «Геть покинь слова невтішні.
Ще радітимем - чекають нас утіхи дивовижні».
Реченець якийсь проходить, час минає невгамовно,-
І прийшли до них вельможі, уклонилися шановно;
Ті сонця їм навстріч вийшли, обіймали всіх любовно,
Всіх вітали, цілували поодинці, послідовно.
Від Фрідона з Автанділом співчуття було явлене.
Таріел сказав: «Цих левнів ви не знаєте, о нене!
Нас вони порятували - більше слів немає в мене -
Нам обом життя вернуло витязівство їх шалене».
Всі пішли в палац,- врочисто зустрічала їх столиця.
Мов казання привселюдне, так промовила цариця:
«Ворогів, що нас гнітили, божа знищила десниця,
А тому я можу нині і радіти, й веселиться.
Поскидайте всі жалобу! Грати треба сурмачеві,
В барабани треба бити і хвалу співати дневі.
Злотним поясом прикрасьте пишні одяги парчеві.
Хай вже більше не дзюркочуть ваші сльози по цареві!»
Там ворожа рать з'явилась,- не почислить їхній збіг!
Він сказав: «До вас, о друзі, я довіру всю зберіг,-
Скоро з ворогом розправлюсь,- присягаюсь, далебіг!
Вже колись вони зазнали, як мій вірний меч січе -
Перерубує кольчуги, розтинає вмить плече».
Автанділ сказав: «Навіщо тут балакать гаряче?
Ми їх всіх у пил потопчем, і ніхто з них не втече».
Враз до бою зготувались, щоб і не отямивсь ворог,-
Гордо рушили завзятці, скакунів погнавши скорих,
І розлігся кінський тупіт, клич бійців та зброї торох.
Вниз помчали по узгір'ях, аж ставав стовпами порох.
Налетів загін передній на хатавські чільні чати,
Поскидав їх з коней, марно намагалися тікати,
Повели до Таріела полонених допитати,
Той гукнув притьма: «Чиї ви?» - щоб із допитом не дляти.
Ті сказали: «О коханий! Нас обдурено, мабуть!
Цар Рамаз послав сюди нас, щоб на варті тут побуть».
Таріел звелів: «Збирайтесь ви, дурні, назад у путь
І скажіть своєму пану: «Он серця хоробрі йдуть!»
Передайте: «Каже владно Таріел, владар царів,
Цар могутній і гордливий, що жахає ворогів:
Ти мою почуєш волю од своїх же вояків -
Не зрятуєшся від смерті, хоч би з остраху тремтів.
Левнів зважитись лякати можуть тільки ошалілі!
Як до Індії, шаленцю, ти вступив при збройній силі?
Ось прибув огонь, що спалить, вас розвіє на гарілі.
Я ступлю меча свойого на твоїм же власнім тілі.
Приготуйся! Я не криюсь і не дам, щоб ворог зник,-
Стань у бій, шикуй вояцтво,- так велю я, войовник.
Ротоблуде, клятволамцю! Хай замовкне твій язик!
Твій шолом кольчужний миттю я зімну, немов башлик».
Поспішаючи щосили, вартові пішли відразу;
Не стаївши анічого, розказали все Рамазу:
«їде цар індійський - військо йде сюди з його наказу.
Він, найкращий витязь, смертю відповість нам на образу».
Піднесли свій стяг індійці,- він під хмарами повис;
Поруч нього цар арабський свій державний стяг підніс.
Знають всі, що для арабів найзручніша зброя - спис.
Тут же став Фрідон хоробрий і меча свого затис.
Раптом бачать: мчиться навстріч п'ятисотенний загін.
Хтіли кинутись араби з ними в бій зо всіх сторін -
Таріел спинив їх: «Стійте!» - їм гукнувши навздогін.
Цар Рамаз явився з військом - був блідий, беззбройний він.
Обійняв покірно й ревно він коліна верхівця,
Мовив: «Зглянься наді мною, ради вишнього творця,-
Забери життя, хай звідси понесуть мене, мерця!
Доля вбила в мене серце, ти ж вигоюєш серця.
З тих часів, як ти десь дівся, проминуло десять літ.
Без царя лишились птиці, бо орел спинив свій літ,
А тому й вчинив я справи, за які складу одвіт.
Мов лелітки на жупані, щастя здер із мене світ.
Вбий мене, в усім я винен, більш провина нічия!
Ось прийшло п'ятсот вазірів,- хай зітне рука твоя їхні голови,
хай ллється кров, як річки течія,
Безневинного ж вояцтва не вбивай, благаю я!»
Всі його молили тужно, постававши на коліна:
«Божим іменем благаєм, хай проститься нам провина!»
Ниць упав Рамаз. Горіла в Таріела мисль єдина:
Бог розкаяних прощає, не простить хіба людина?
Хто посмів би, грішним бувши, не вестися милостиво?
Пил на голови та попіл люди сипали журливо -
Так благали й ніневійці небо, гнівне справедливо.
Те, що раптом розв'язалось, знову зв'яже світ на диво.
Прочитав у книгах мудрих слово я, не всім ще знане:
Справжнім подвигом для мужа ось що мусить бути зване -
Витязь, ворога здолавши, забивать його не стане.
Хай це кожен знає, в кого серце мужності віддане!
Таріел пом'якшав, ставши богом в праведних ділах:
«їх не вб'ють. Коли охопить переможеного жах,-
Знов він скрутить те, що хибно розплелось в його руках.
Заподіяне нещастя я в один поправлю мах».
Всі його благословляли, дивувались з мудрих справ,
І молили ласки в бога, щоб йому він щастя дав,
Бо життя, а не загибель Таріел їм дарував,-
Тільки меч його неситий плоті воїнів жадав.
Підійшла зоря Муштарі, знявши з лику покривало,
Щоб згасить солодким словом почуття, що в нім палало.
Зібрались війська Рамаза - всіх долин для них замало,
І над Індією сяйво, наче стовп небесний, встало.
Поспішав гонець до війська, що тлумилось між долин:
«Не заб'є він з вас нікого, дав помилування він».
Всі його благоловляли, загримів на сполох дзвін:
«їде витязь, що у битві багатьох забив один!»
Всі йдуть навстріч Таріелу, величальний клич гуде.
Прапор свій індійці бачать серед війська, що іде,
І очам не вірять, кажуть: «Нас підступна зрада жде» -
І ридають, бо не видно Таріела аніде.
Таріел до них під'їхав і гукнув: «Ось я, ваш цар!
Я веду моє світило, блискавичний лику чар.
Дав мені орлині крила милостивий бог у дар.
Йдіть сюди! Розлука з вами нас гнітила, як тягар».
Всі, царя впізнавши, бігать почали туди й сюди;
Світлом сповнились тераси, огорожі та сади.
Всі кричали гучно: «Недуг нас покинув назавжди!
Нині бог явив нам ласку, не прирікши до біди!»
Люди брами розчинили, принесли від них ключі,
Та були в жалобу вбрані всі присутні глядачі;
У саду троянднім - вогкість: жінка й витязь у плачі,
Впали воронові крила, кришталі ясні б'ючи.
Вихователя згадавши, збожеволів учень вкрай;
Мов огонь, пекучі сльози із очей ронив силай,
Бив себе в чоло і плакав, виявляв страшний відчай,
Кришталевими граблями розгрібав агатний гай.
В мить, коли зустрів вазірів, що жалобу зодягли,
Таріел одчайно скрикнув, аж простори загули,-
Наче злива, кров і сльози по обличчю потекли.
Підійшли вони до нього; наче сина обняли.
До журливого подружжя люди йдуть, значні і прості.
Сил нема ридати в діви, знепритомнілої з млості,-
Відломились на троянді, впавши вниз, квітучі брості.
І ніхто не посміхнеться, бо журбу вчувають гості.
Йде до них сама цариця, бачить їх лице прозоре, Каже їм:
«Ридати годі!», їх вгамовує, говоре:
«Вже зміняється на ласку боже гнівання суворе,-
Ми його хвалити мусим, не казати тужно: «Горе!»
Обіймає Таріела, стан його стискає сильний,
Мовить: «Полум'я загасло, та пече вогонь повільний.
Помовчи, мене послухай і стамуй свій зойк свавільний:
Вас вернув мені живими бог, сиріт розрадник пильний».
Каже матері красуня: «Що робити нам, о мати?
Ти була в червоних строях, а вдягла жалобні шати.
Трон отець мій кинув. Горе! Більш не буде він сіяти».
Мати сльози їй втирає: «Нащо кажеш ці слова ти?»
Лик дочки вона цілує, уст її троянди ніжні,
Пестить зморене алое, мне пелюстки білосніжні,
І до Нестан-Джар говорить: «Геть покинь слова невтішні.
Ще радітимем - чекають нас утіхи дивовижні».
Реченець якийсь проходить, час минає невгамовно,-
І прийшли до них вельможі, уклонилися шановно;
Ті сонця їм навстріч вийшли, обіймали всіх любовно,
Всіх вітали, цілували поодинці, послідовно.
Від Фрідона з Автанділом співчуття було явлене.
Таріел сказав: «Цих левнів ви не знаєте, о нене!
Нас вони порятували - більше слів немає в мене -
Нам обом життя вернуло витязівство їх шалене».
Всі пішли в палац,- врочисто зустрічала їх столиця.
Мов казання привселюдне, так промовила цариця:
«Ворогів, що нас гнітили, божа знищила десниця,
А тому я можу нині і радіти, й веселиться.
Поскидайте всі жалобу! Грати треба сурмачеві,
В барабани треба бити і хвалу співати дневі.
Злотним поясом прикрасьте пишні одяги парчеві.
Хай вже більше не дзюркочуть ваші сльози по цареві!»
ВЕСІЛЛЯ ТАРІЕЛА ТА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Руки царствені подружжя поєднавши, їх поволі
На престол веде цариця, садовить їх на престолі;
Укріпивши ніжне серце, у душі тамує болі,
Горе радістю зміняє,- людям плакати доволі.
На царському троні сівши, Таріел, а з ним дружина
Сяють спільною красою - їх краса тепер єдина.
Чи спроможна, чи достойна їм хвалу складать людина?
Де їм рівного шукати ще Адамового сина?
Одягається цариця, сповиття знімає чорне,
Для вельмож несе убрання пишнобарвне та виборне.
Наділяє всіх і радо до свойого серця горне,
Каже їм: «Забудьмо лихо, сходить щастя необорне».
Царське молоде подружжя має гідну нагороду -
Владу у семи державах, юрби вірного народу.
Нова радість розвіває давнє горе та незгоду,-
Той і радощів не знає, хто не знав нещастя зроду.
Вдвох сидять. Вони рівнятись до світил небесних гідні.
Він стає царем - і сурми, й барабани грають мідні.
Від скарбниці ключ приносять та клейноди відповідні.
«Він - наш цар!» - усі гукають, линуть вигуки побідні.
Вносять слуги два престоли для Фрідона й Автанділа -
Там вони сідають владно, величаві, як світила.
Рівних їм іще ніколи божа воля не творила!
Щиро всім оповідають, що душа перетерпіла.
Починають веселитись,- гості сповнили всі зали;
Як належить їм, весілля владарі відсвяткували,
Найдорожчими речами щедро всіх обдарували;
Дар, призначений для бідних, до окремих скринь поклали.
Так цариця наказала: «Входьте, сироти і вдови!
Збагатіть їх всіх, о слуги! Розчиніть скарбони й схови!»
Роздала дари; злічити ці скарби - бракує мови.
Молодих прославте, люди, і моліте про добро ви!
Таріел сказав: «Царице, о, прости слова уперті.
Я молю: царя Рамаза ти не прирікай до смерті.
Бачив я його: він кинув лиходійництва тепер ті.
Бог всіх грішників прощає, що у каятті одверті».
Змилосердилась цариця,- «Я помилую» сказавши.
Привели царя Рамаза, він вклонився, ницьма впавши
. Та цариця одвернулась, всім співати знак подавши,-
І забулось горе,- радість тут віднині і назавше.
Купи золота, і перлів, і каміння дорогого Скрізь -
мов роси, що на полі грають сяйно і волого.
Кожен брав, чого лиш прагнув, що душа бажала в нього;
Вартові не заважали, не спиняли анікого.
До вояцтва побратимів мовив цар в короткім слові:
«Ви - в нас гості, не соромтесь - ось дари для вас готові».
Навантаженого перлом мула дав він воякові.
Це мав кожен. Не сказати про дарунки всі чудові.
Хто почислить, що дістали і Фрідон, і Автанділ?
Розказать про ці багатства язику не стане сил!
Що було найкраще, несла їм цариця у наділ,
Кожен нею прославлявся, як вершитель славних діл.
Всі індійці їх вважали за розрадників своїх,
«Здобули для нас ви щастя»,- всі казали так про них,
Пильно левням догоджали, як царям, в бажаннях всіх,
Як вельможних, шанували та відвідували їх.
Таріел царю Рамазу дав дари, і на відхід
Так звелів: «Плати податки, як завжди платив твій рід».
Той вклонився, ниць упавши, затопивши в пил свій вид,
І пішов, і славословив визволителя від бід.
Цар індійський до служниці, до Асмат, промовив сам:
«Ревно ти служила - учні так не служать вчителям.
Сьомий трон земель індійських я навік тобі віддам,
Хай він буде твій. Солодка, послужи солодким нам.
Там царюй, там одружися, давши щастя чоловіку;
Нам корися повсякчасно, службу вияви велику».
Враз до ніг його припала й цілувала: «О, без ліку
Щедрий ти, для мене ж краще буть рабою вам довіку!»
Так Асмат сказала: «Пане, не гнівися на сваволю,-
Я не кину вас, хоч всесвіт ти віддай мені на долю.
Я жила промінням вашим, сонця бачила недолю,
Не розстанусь з вами, звідси йти себе не приневолю».
Таріел промовив знову: «Годі розпачу тобі!
Не забули ми, як сльози проливала ти в журбі!
Та найкращим є для тебе нас послухать, далебі,-
Взять державу, військом править, слави заживать собі».
І тоді вона скорилась: «Світ не раз мене вбивав».
Цар їй витязя стрункого, левня доброго обрав,
І віддав Асмат обранцю; він дружиною їй став,
Витязь цей, хвали достойний і царських достойний прав.
Кілька день втішались вкупі щиросерді три брати.
Люд коштовні подарунки їм продовжував нести.
О, які чудові коні, перли, повні красоти!
Та печаль розлуки стала Автанділів дух пекти.
Таріел збагнув одразу, що він тужить по дружині,
Мовив: «Я не розважаю вже душі твоєї нині,-
Обернув сім туг на вісім ти - о горе! - в цій годині.
Що ж, розстаньмось, хоч спечалю свій бенкет я в самотині».
Рік Фрідон: «Мій край чекає довго на мої труди,
Але буду я топтати часто ці шляхи сюди.
Накажи мені, що хочеш,- вірний я тобі завжди,
Прагну я тебе, як прагне лань живлющої води».
Цар дав згоду: «Йди додому, заживай там супокою,
Та сюди вертайся знову, дружбою потіш палкою».
Автанділу він промовив: «Як розстанусь я з тобою?
Що робити? Жде на лева місяць, тьмарений журбою».
Таріел чудові шуби передав у дар Ростану,
Не одну ще виніс чашу, самоцвітну, сяйвогранну:
«Йди тепер, і ці дарунки віднеси від мене пану».
На престол веде цариця, садовить їх на престолі;
Укріпивши ніжне серце, у душі тамує болі,
Горе радістю зміняє,- людям плакати доволі.
На царському троні сівши, Таріел, а з ним дружина
Сяють спільною красою - їх краса тепер єдина.
Чи спроможна, чи достойна їм хвалу складать людина?
Де їм рівного шукати ще Адамового сина?
Одягається цариця, сповиття знімає чорне,
Для вельмож несе убрання пишнобарвне та виборне.
Наділяє всіх і радо до свойого серця горне,
Каже їм: «Забудьмо лихо, сходить щастя необорне».
Царське молоде подружжя має гідну нагороду -
Владу у семи державах, юрби вірного народу.
Нова радість розвіває давнє горе та незгоду,-
Той і радощів не знає, хто не знав нещастя зроду.
Вдвох сидять. Вони рівнятись до світил небесних гідні.
Він стає царем - і сурми, й барабани грають мідні.
Від скарбниці ключ приносять та клейноди відповідні.
«Він - наш цар!» - усі гукають, линуть вигуки побідні.
Вносять слуги два престоли для Фрідона й Автанділа -
Там вони сідають владно, величаві, як світила.
Рівних їм іще ніколи божа воля не творила!
Щиро всім оповідають, що душа перетерпіла.
Починають веселитись,- гості сповнили всі зали;
Як належить їм, весілля владарі відсвяткували,
Найдорожчими речами щедро всіх обдарували;
Дар, призначений для бідних, до окремих скринь поклали.
Так цариця наказала: «Входьте, сироти і вдови!
Збагатіть їх всіх, о слуги! Розчиніть скарбони й схови!»
Роздала дари; злічити ці скарби - бракує мови.
Молодих прославте, люди, і моліте про добро ви!
Таріел сказав: «Царице, о, прости слова уперті.
Я молю: царя Рамаза ти не прирікай до смерті.
Бачив я його: він кинув лиходійництва тепер ті.
Бог всіх грішників прощає, що у каятті одверті».
Змилосердилась цариця,- «Я помилую» сказавши.
Привели царя Рамаза, він вклонився, ницьма впавши
. Та цариця одвернулась, всім співати знак подавши,-
І забулось горе,- радість тут віднині і назавше.
Купи золота, і перлів, і каміння дорогого Скрізь -
мов роси, що на полі грають сяйно і волого.
Кожен брав, чого лиш прагнув, що душа бажала в нього;
Вартові не заважали, не спиняли анікого.
До вояцтва побратимів мовив цар в короткім слові:
«Ви - в нас гості, не соромтесь - ось дари для вас готові».
Навантаженого перлом мула дав він воякові.
Це мав кожен. Не сказати про дарунки всі чудові.
Хто почислить, що дістали і Фрідон, і Автанділ?
Розказать про ці багатства язику не стане сил!
Що було найкраще, несла їм цариця у наділ,
Кожен нею прославлявся, як вершитель славних діл.
Всі індійці їх вважали за розрадників своїх,
«Здобули для нас ви щастя»,- всі казали так про них,
Пильно левням догоджали, як царям, в бажаннях всіх,
Як вельможних, шанували та відвідували їх.
Таріел царю Рамазу дав дари, і на відхід
Так звелів: «Плати податки, як завжди платив твій рід».
Той вклонився, ниць упавши, затопивши в пил свій вид,
І пішов, і славословив визволителя від бід.
Цар індійський до служниці, до Асмат, промовив сам:
«Ревно ти служила - учні так не служать вчителям.
Сьомий трон земель індійських я навік тобі віддам,
Хай він буде твій. Солодка, послужи солодким нам.
Там царюй, там одружися, давши щастя чоловіку;
Нам корися повсякчасно, службу вияви велику».
Враз до ніг його припала й цілувала: «О, без ліку
Щедрий ти, для мене ж краще буть рабою вам довіку!»
Так Асмат сказала: «Пане, не гнівися на сваволю,-
Я не кину вас, хоч всесвіт ти віддай мені на долю.
Я жила промінням вашим, сонця бачила недолю,
Не розстанусь з вами, звідси йти себе не приневолю».
Таріел промовив знову: «Годі розпачу тобі!
Не забули ми, як сльози проливала ти в журбі!
Та найкращим є для тебе нас послухать, далебі,-
Взять державу, військом править, слави заживать собі».
І тоді вона скорилась: «Світ не раз мене вбивав».
Цар їй витязя стрункого, левня доброго обрав,
І віддав Асмат обранцю; він дружиною їй став,
Витязь цей, хвали достойний і царських достойний прав.
Кілька день втішались вкупі щиросерді три брати.
Люд коштовні подарунки їм продовжував нести.
О, які чудові коні, перли, повні красоти!
Та печаль розлуки стала Автанділів дух пекти.
Таріел збагнув одразу, що він тужить по дружині,
Мовив: «Я не розважаю вже душі твоєї нині,-
Обернув сім туг на вісім ти - о горе! - в цій годині.
Що ж, розстаньмось, хоч спечалю свій бенкет я в самотині».
Рік Фрідон: «Мій край чекає довго на мої труди,
Але буду я топтати часто ці шляхи сюди.
Накажи мені, що хочеш,- вірний я тобі завжди,
Прагну я тебе, як прагне лань живлющої води».
Цар дав згоду: «Йди додому, заживай там супокою,
Та сюди вертайся знову, дружбою потіш палкою».
Автанділу він промовив: «Як розстанусь я з тобою?
Що робити? Жде на лева місяць, тьмарений журбою».
Таріел чудові шуби передав у дар Ростану,
Не одну ще виніс чашу, самоцвітну, сяйвогранну:
«Йди тепер, і ці дарунки віднеси від мене пану».