Страница:
– Власне, ти перша, хто погодився зі мною.
– Невже решта не відчуває того самого? – запитала я здивовано, хоча насправді мене цікавила думка лише однієї людини.
Карлайл здогадався, про що я думаю.
– Едвард зі мною погоджується – в дечому. Бог та небеса існують, так само як і пекло. Але він не вірить у те, що для нашого виду існує загробне життя, – голос Карлайла був дуже лагідний; він замислено дивився у темряву крізь велике вікно. – Розумієш, він думає, що ми втратили наші душі.
Я одразу згадала слова, сказані Едвардом сьогодні вранці: «Принаймні якщо не хочеш померти – чи що там відбувається з нами». Над моєю головою мигнула лампочка.
– В цьому вся проблема, чи не так? – здогадалася я. – Ось чому він не хоче перетворити мене.
Карлайл говорив дуже повільно:
– Я дивлюся на свого… сина. Його сила, його доброта, велич, що сяє навколо нього, – все це підживлює мою надію, віру в щось більше. Невже такий, як Едвард, не заслуговує на це?
Я палко кивнула на знак згоди.
– Але якби я вірив у те, що й він… – Карлайл дивився на мене своїми бездонними очима. – Якби ти вірила в те саме… Чи тоді змогла б ти відібрати його душу?
Я не мала відповіді на це запитання. Якби він запитав, чи готова я пожертвувати своєю душею заради Едварда, відповідь була б очевидною. Та чи пожертвувала б я душею Едварда? Я міцно стиснула губи. Це несправедливий обмін.
– Тепер ти бачиш, у чому проблема. Я похитала головою, знаючи про своє вперте підборіддя.
Карлайл зітхнув.
– Але ж це мій вибір, – наполягала я.
– І його також, – він підняв руку, бачачи, що я готова сперечатися. – Це він відповідатиме за те, що зробить із тобою.
– Але він не єдиний, хто може це зробити, – я невпевнено подивилася на Карлайла.
Він засміявся, його гумор несподівано покращився.
– О ні, спочатку ти повинна вирішити це з ним, – зітхнув він. – Це саме те питання, в якому я ніколи не буваю впевнений. Я думаю, що роблю все, від мене залежне. Та чи було справедливо з мого боку прирікати інших на таке життя? Не знаю.
Я не відповіла. Я уявила, на що було б схоже моє життя, якби Карлайл не піддався спокусі змінити своє самотнє існування… І затремтіла.
– Саме мати Едварда змусила мене змінити думку, – голос Карлайла майже перейшов у шепіт. Він не зводив очей із темного вікна.
– Його мати?
Коли я запитувала Едварда про батьків, він завжди відповідав, що вони померли дуже давно і його спогади нечіткі. Я зрозуміла, що Карлайл дуже добре їх пам’ятає, незважаючи на нетривалість їхнього знайомства.
– Так. Її звали Елізабет. Елізабет Мейсон. Його батько, Едвард старший, в лікарні так і не прийшов до тями. Він помер під час першої хвилі грипу. Але Елізабет залишалася при здоровому глузді майже до самого кінця. Едвард дуже схожий на неї – її волосся було такого ж самого дивного бронзового відтінку, а очі зелені.
– Його очі були зелені? – пробурмотіла я, намагаючись уявити його з зеленими очима.
– Так… – Карлайлові очі кольору вохри поринули на сто років назад. – Елізабет дуже хвилювалася за свого сина. Вона зменшувала свої шанси на одужання, піклуючись про нього зі свого лікарняного ліжка. Я гадав, що він відійде на той світ першим, настільки гірше він виглядав, ніж вона. Коли прийшов її час, вона померла дуже швидко. Це трапилося одразу після заходу сонця, я щойно приїхав підмінити лікарів, які працювали увесь день. В ті часи було важко прикидатися – було так багато роботи, а я зовсім не потребував відпочинку. Я просто ненавидів повертатися додому, ховатися в темряві і вдавати, що сплю, коли так багато людей помирає.
Спочатку я пішов провідати Елізабет та її сина. Я прив’язався до них – це завжди небезпечно, адже в людей така чутлива натура. Я одразу помітив, що їй стало гірше. Лихоманка посилилася, її стан було важко контролювати, тіло стало заслабким, щоб боротися далі. Але вона не видавалася слабкою, коли дивилася на мене своїм пильним поглядом.
«Врятуйте його!» – наказала вона хриплим голосом, на який тільки й було спроможне її горло.
«Я зроблю все, що мені до снаги», – пообіцяв я, взявши її за руку. Її так лихоманило, що вона навіть не помітила, якою неприродно холодною є моя шкіра. Їй усе здавалося холодним.
«Ви повинні, – наполягала вона, стиснувши мої долоні з такою силою, що я здивувався, чи вона бува не переживе кризи. Її очі були холодні й тверді, немов каміння, немов діаманти. – Ви повинні зробити все, що вам до снаги. Те, чого інші не можуть. Зробіть це для мого Едварда!»
Я налякався. Вона дивилася на мене так пронизливо, що на якусь мить я подумав: їй відомо про мою таємницю. Тоді нею заволоділа лихоманка, і вона вже більше не приходила до тями. Вона померла за годину після нашої розмови.
Я витратив десятиліття на роздуми про те, чи варто створити собі товариша. Тільки така сама істота, як я, могла б зрозуміти мене, не треба було б і надалі прикидатися. Але я так і не зміг виправдати того, що було зроблено зі мною.
Едвард помирав. Було очевидно, що йому залишилося кілька годин. Поряд із ним лежала його мати; обличчя її було якесь неспокійне, навіть по смерті…
…Карлайл удруге переживав усе – пам’ять не підводила його, навіть через століття. Я також ясно бачила все, про що він розповідав: відчай лікарні, гнітючу атмосфера смерті, Едварда в гарячці, його життя, що спливало щохвилини… Я знову затремтіла й прогнала похмурі думки геть.
– Слова Елізабет відлунювали в моїй голові. Як вона здогадалася, що я здатен зробити? Невже хтось і справді може хотіти цього для свого сина?
Я подивився на Едварда. Хоч який хворий, усе одно він був прегарний. В його обличчі було щось чисте й хороше. Я б хотів, щоб у мого сина було таке обличчя.
Після скількох років непевності я зрештою здійснив своє бажання. Спочатку я відвіз Едвардову матір у морг, а тоді повернувся до нього. Ніхто й не помітив, що він усе ще дихає. Було недостатньо рук, недостатньо очей, щоб простежити й за половиною пацієнтів. У морзі нікого не було – принаймні нікого живого. Я непомітно виніс Едварда через чорний хід і, пересуваючись по дахах, поніс до свого дому.
Я не був упевнений, як чинити. Я вирішив завдати йому такі точно рани, які отримав сам кілька століть тому в Лондоні. Пізніше я пожалів про це. Все тривало довше й болючіше, ніж було потрібно.
І все-таки я не шкодую. Я ніколи не жалкував, що врятував Едварда…
…Карлайл потрусив головою, повертаючись у теперішнє. Усміхнувся до мене.
– Гадаю, мені варто відвезти тебе додому.
– Я сам відвезу її додому, – сказав Едвард. Він зайшов через темну їдальню, рухаючись дуже повільно. Його обличчя було спокійне, на ньому нічого не можна було прочитати, але щось трапилося з його очима – щось, що він намагався приховати. Я відчула спазм тривоги у животі.
– Мене може відвезти Карлайл, – сказала я. І зиркнула на свою сорочку. Блакитна бавовна було просочена й поплямована кров’ю, праве плече вкрите товстою рожевою кіркою.
– Зі мною все гаразд, – голос Едварда був безпристрасний. – Все одно тобі доведеться переодягнутися. Якщо ти постанеш перед Чарлі у такому вигляді, у нього буде серцевий напад. Я попрошу Алісу щось тобі позичити.
Він знову вийшов через кухонні двері. Я схвильовано глянула на Карлайла.
– Він дуже засмучений.
– Так, – погодився Карлайл. – Сьогодні трапилося саме те, чого він боявся найбільше. Біля нас ти завжди в небезпеці.
– Це не його вина.
– І не твоя також. Я відвела погляд від Карлайлових прекрасних розумних очей.
Я не могла з ним погодитися.
Карлайл простягнув мені руку й допоміг злізти зі столу. Я пішла за ним у вітальню. Есме була вже там; вона витирала підлогу в тому місці, де я впала. Відчувався сильний запах хлору.
– Есме, дозволь мені, – я відчула, як моє обличчя знову почервоніло.
– Я вже закінчила, – сказала вона, усміхаючись. – Як ти почуваєшся?
– Зі мною все гаразд, – запевнила її я. – Карлайл зашиває швидше, ніж будь-хто з лікарів, у яких я була.
Вони обоє усміхнулися.
З чорного ходу з’явилися Едвард та Аліса. Аліса одразу ж кинулася до мене, Едвард не квапився, з виразу його обличчя нічого не можна було зрозуміти.
– Ходімо, – сказала Аліса. – Одягнемо тебе в щось не таке похмуре.
Вона дала мені сорочку Есме, яка була такого самого кольору, як і моя. Я була впевнена, що Чарлі нічого не помітить. Довга біла пов’язка на моїй руці, не забруднена кров’ю, мала не такий уже й страшний вигляд. Чарлі зовсім не здивується, коли побачить мене з пов’язкою.
– Алісо, – прошепотіла я, тільки-но вона підійшла до дверей.
– Так? – відповіла вона пошепки й, схиливши голову набік, подивилася на мене з цікавістю.
– Наскільки все погано? – я не була впевнена, що мене не почують, навіть якщо я говоритиму пошепки. Хоча ми й були нагорі, за зачиненими дверима, він Едвард одно міг почути мене.
Її обличчя напружилося:
– Я ще не впевнена.
– Як Джаспер? Вона зітхнула:
– Він дуже незадоволений собою. Це немов виклик, кинутий йому, а він ненавидить почуватися слабким.
– Це не його вина. Скажи йому, що я зовсім на нього не злюся, зовсім. Гаразд?
– Звісно.
Едвард чекав на мене біля вхідних дверей. Тільки-но я піднялася сходами, він мовчки відчинив переді мною двері.
– Візьми свої речі! – крикнула Аліса, коли я повільно підійшла до Едварда. Вона принесла два пакунки, один напіврозгорнутий, дістала з-під рояля мою камеру й поклала все це в мою здорову руку. – Зможеш подякувати мені пізніше, потому як відкриєш подарунки.
Есме та Карлайл тихо побажали мені доброї ночі. Я помітила, як вони косили очима на свого байдужого сина – так само як і я.
Коли я опинилася надворі, мені стало легше. Я швидко пройшла повз ліхтарі й троянди, які навіювали мені неприємні спогади. Едвард мовчки ступав поряд. Він відчинив для мене пасажирські дверцята, і я сіла не протестуючи.
На щитку красувався великий червоний бант, прив’язаний до нового стерео. Я зірвала його і жбурнула на підлогу. Поки Едвард сідав у машину з другого боку, я запхала бант під сидіння.
Едвард не дивився ні на мене, ні на стерео. Жоден із нас не ввімкнув його, в машині панувала тиша, яка дивно підсилювалася гучним ревом мотора. Едвард їхав занадто швидко по темній звивистій дорозі. Ця мовчанка зводила мене з глузду.
– Скажи щось, – попросила я нарешті, коли він виїхав на трасу.
– Що ти хочеш почути? – запитав він байдуже. Я скулилася від його байдужості.
– Скажи, що пробачаєш мені.
Від цих слів його обличчя ожило – на ньому проступила злість.
– Пробачаю тобі? За що?
– Якби я була обережнішою, нічого б не трапилося.
– Белло, ти просто порізалася папером, навряд чи це заслуговує на смертну кару.
– Все ж таки це моя вина. Мої слова прорвали дамбу.
– Твоя вина? Якби ти порізалася в домі Майка Ньютона, наприклад, і там були б Джесика, Анжела та інші твої нормальні друзі, що б найгірше тоді могло з тобою трапитися? Хіба що вони б не змогли знайти для тебе пов’язки… Якби ти зачепила купу скляних тарілок і перевернула їх на себе – навіть без сторонньої допомоги, – що серйозне могло б статися? Ти б забруднила кров’ю сидіння машини, поки вони везли б тебе в лікарню? І Майк Ньютон тримав би тебе за руку, поки тобі накладали б шви, – він би не пригнічував нестримного бажання вбити тебе увесь час, поки був поряд. Не вини в цьому себе, Белло. Це все тільки змусить мене відчувати ще більшу огиду до себе.
– Як у біса Майк Ньютон узагалі потрапив у цю розмову? – розлютилася я.
– Майк Ньютон потрапив у цю розмову, тому що він у біса буде тобі кращою парою, аніж я, – гаркнув Едвард.
– Краще вмерти, ніж бути з Майком Ньютоном, – відтяла я. – Краще вмерти, ніж бути не з тобою.
– Не драматизуй, будь ласка.
– Тоді не будь смішним.
Він не відповів. Він пильно дивився у вітрову шибку. Його обличчя було похмуре.
Я напружилася, намагаючись якось урятувати цей вечір. Коли ми під’їхали до мого дому, я ще так нічого й не придумала.
Едвард вимкнув двигун, але його руки були досі прикуті до керма.
– Залишишся сьогодні? – запитала я.
– Мені треба додому. Менше за все мені хотілося, щоб він пішов собі розкаюватись.
– Заради мого дня народження, – не вгавала я.
– Тобі варто визначитися – або ти хочеш, щоб люди ігнорували твій день народження, або ні. Те або те.
Його голос був різкий, але не такий серйозний, як до цього. Я зітхнула з полегшенням.
– Гаразд. Я вирішила, що не хочу, щоб ти ігнорував мій день народження. Побачимося нагорі.
Я обернулася, забираючи свої подарунки. Він нахмурився.
– Тобі не обов’язково їх брати.
– Але я хочу, – відповіла я автоматично, а потім подумала, чи використовував він зворотну психологію.
– Ні, не хочеш. Карлайл та Есме витратили на тебе гроші.
– Якось переживу, – я незграбно взяла подарунки здоровою рукою і захлопнула по собі дверцята машини. Менш ніж за секунду Едвард уже стояв біля мене.
– Принаймні дозволь мені віднести їх до твоєї кімнати, – сказав він, беручи пакунки. – Я чекатиму там.
Я усміхнулася.
– Дякую.
– З днем народження, – сказав він і нахилився, щоб поцілувати мене.
Я стала на пальчики і потягнулася до його губ, але він уже відійшов. Він усміхнувся моєю улюбленою кривою посмішкою і зник у темряві.
Гра досі тривала. Коли я увійшла через парадні двері, до мене долинув голос коментатора, який перекрикував гул натовпу.
– Білко? – гукнув Чарлі.
– Привіт, тату, – сказала я, звернувши вбік. Я міцно притиснула руку до тіла. Рука палала, і я ледь помітно поморщила носа. Очевидно, дія знеболювального слабшала.
– Ну, як було? – Чарлі зручно простягнувся босоніж на канапі, опираючись на лікоть. Його кучеряве темне волосся скуйовдилося на кучму.
– Аліса розійшлася не на жарт. Квіти, солодощі, свічки, подарунки – усього потроху.
– Що вони тобі подарували?
– Стерео для мого пікапа. І ще щось. Я ще не дивилася.
– Ого!
– Еге ж, – погодилася я. – Гаразд. Уже пізно.
– Побачимося вранці.
– Побачимося, – кивнула я у відповідь.
– Що трапилося з твоєю рукою? Я почервоніла і тихо вилаялася.
– Я спіткнулася. Нічого серйозного.
– Белло! – зітхнув він, похитуючи головою.
– На добраніч, тату.
Я поспішила до ванної кімнати, де зберігала піжаму для таких ночей, як ця. Я вдягнула топ і бавовняні штанці, якими замінила старі спортивки, в котрих зазвичай спала, і стрепенулася, коли випадково діткнулася шва. Я однією рукою помила обличчя, почистила зуби й поспішила до своєї кімнати.
Едвард сидів на моєму ліжку, в самому центрі, граючись однією зі сріблястих коробочок.
– Привіт, – сказав він. Голос його був сумний. Я підійшла до ліжка, забрала у нього з рук подарунки й вилізла йому на коліна.
– Привіт, – я притулилася до його кам’яних грудей. – Тепер мені можна розгорнути свої подарунки?
– І звідки взялося таке завзяття? – поцікавився він.
– Ти робиш мене допитливою.
Я взяла довгу плоску коробочку – подарунок від Карлайла та Есме.
– Дозволь мені, – сказав Едвард. Він узяв коробку з моїх рук й одним плавним рухом зірвав із неї срібну обгортку. Потім віддав білу прямокутну коробочку назад мені.
– Як гадаєш, чи я впораюся й зніму кришку сама? – пожартувала я, але він, здається, проігнорував жарт.
У коробці був довгий твердий шматок паперу з великою кількістю різноманітних цифр. Мені знадобилася хвилина, щоб з’ясувати, що тут і до чого.
– Невже ми їдемо до Джексонвіля? – я була схвильована, хоч як мені цього не хотілося. Це був ваучер на квитки на літак – для мене й Едварда.
– Так було задумано.
– Просто не можу повірити своїм очам. Рене буде така рада! Ти ж не проти? Там сонячно, тобі доведеться сидіти весь день у хаті.
– Гадаю, що впораюся, – сказав він, а потім насупився. – Якби я знав, що ти відреагуєш на подарунок саме так, то змусив би тебе розгорнути його просто перед Карлайлом та Есме. Я думав, ти скаржитимешся.
– Звісно, це занадто. Але я збираюся взяти з собою тебе! Він засміявся.
– Тепер я жалкую, що не витратив грошей на твій подарунок. Я й не уявляв, що ти можеш бути розсудливою.
Я відклала квитки вбік і потягнулася по Едвардів подарунок. Мною оволоділа цікавість. Він узяв коробочку з моїх рук і розгорнув її, так само як і попередню. За якусь мить він дав мені прозору коробочку від СD зі срібним компакт-диском усередині.
– Що це? – запитала я спантеличено.
Він не сказав ані слова; він просто взяв диск і поставив його в програвач на нічному столику. Натиснув кнопку, й ми тихо чекали. Тоді заграла музика.
Я слухала мовчки, з широко розплющеними очима. Я знала, що Едвард очікує на мою реакцію, та не могла говорити. Сльози котилися одна по одній, і я витирала їх, перш ніж вони скочувалися вниз по щоках.
– Рука болить? – запитав він стурбовано.
– Ні, справа не в руці. Це так чудово, Едварде. Ти не міг подарувати мені нічого кращого. Мені просто не віриться, – я замовкла, щоб слухати далі. Це була Едвардова музика, його твори. Першою на СD була моя колискова.
– Я подумав, що ти не захочеш, аби я тягнув сюди рояль, а тепер я зможу грати тобі тут, – пояснив він.
– Так, зможеш.
– Як твоя рука?
– Добре. Власне, вона починала пекти під пов’язкою. Потрібен був лід.
Я б не відмовилася від Едвардової руки, але це б його відволікало.
– Я принесу тобі знеболювальне.
– Мені нічого не треба, – запротестувала я, але він ніжно зсадив мене з колін й подався до дверей.
– Чарлі, – зашипіла я. Насправді Чарлі не знав, що Едвард часто залишається в нас на ніч. Якби він довідався про це, то в нього би стався серцевий напад. Але я не почувалася винною. Ми не робили нічого такого. Едвард зі своїми правилами…
– Він не впіймає мене, – пообіцяв Едвард, безшумно зникаючи в дверях… І повернувся раніше, ніж двері захлопнулися. В одній руці він тримав склянку із ванни, в другій – пляшечку з пігулками.
Я взяла пігулки, які він мені подав, не сперечаючись, – я знала, що програю спір. А рука й справді починала турбувати. Колискова, ніжна й прекрасна, звучала далі.
– Уже пізно, – сказав Едвард. Він підняв мене однією рукою, другою витягнув покривало, потім поклав мене на подушку й підіпхав покривало зусібіч. Він ліг збоку – згори на покривало, щоб я бува не змерзла, – й обняв мене. Я поклала голову йому на плече й щасливо зітхнула.
– Дякую ще раз, – прошепотіла я.
– Будь ласка. Деякий час ми мовчали, я дослухала свою колискову до кінця.
Почалася наступна пісня. Я впізнала улюблену пісню Есме.
– Про що ти думаєш? – поцікавилася я пошепки. Перш ніж відповісти, він якусь мить вагався:
– Взагалі я думав про правду й кривду. Я відчула, як по спині пробіг холодок.
– Пам’ятаєш, я вирішила, що не хочу, аби ти ігнорував мій день народження? – запитала я поквапно, сподіваючись: було не дуже помітно, що я хочу відвернути його увагу.
– Так, – погодився він обережно.
– Ну, я подумала, що оскільки мій день народження досі триває, я хочу, щоб ти поцілував мене ще раз.
– Ти сьогодні ненажерлива.
– Так, я така – але, будь ласка, не роби нічого такого, чого сам не хочеш, – додала я ображено.
Він засміявся і зітхнув.
– Небеса не дозволяють мені робити те, чого я не хочу, – сказав він дивним відчайдушним тоном, простягнувши руку до мого підборіддя й повернувши моє обличчя до свого.
Поцілунок почався так, як завжди, – Едвард був дуже обережний, і моє серце почало шалено калатати, як завжди. А тоді щось змінилося. Раптом його губи стали наполегливіші, вільна рука заплуталася у моєму волоссі й дужче притисла моє обличчя до його лиця. І хоча мої пальці також блукали в його волоссі, хоча стало ясно, що я переступила дозволену межу, на цей раз він не зупинив мене. Його тіло було холодне, та я пристрасно притискалась до нього.
Він несподівано зупинився й відсторонив мене твердим, але ніжним рухом.
Задихаючись, я впала на подушку, голова йшла обертом. У пам’яті щось заворушилося, невиразно, десь насподі.
– Вибач, – сказав він, також зачаївши подих. – Я перетнув межу дозволеного.
– Я не маю нічого проти, – сказала я, задихаючись. Він спохмурнів і дивився на мене з темряви.
– Спробуй заснути, Белло.
– Ні, я хочу, щоб ти поцілував мене ще раз.
– Ти переоцінюєш мою витримку.
– Що спокушає тебе більше – моя кров чи моє тіло? – я кинула виклик.
– Поєднання першого з другим, – посміхнувся він сам до себе, а тоді знову зробився серйозним. – А тепер чому б тобі не припинити випробовувати своє везіння й не заснути?
– Гаразд, – погодилася я, присуваючись до нього ближче. Я й справді втомилася. Це був довгий день у всіх сенсах, і я не відчувала полегкості від того, що він завершувався. Немов завтра трапиться щось набагато гірше. Це було дурне передчуття – що могло статися гіршого, ніж сьогодні? Просто шок, ось і все.
Крадькома я притиснула поранену руку до Едвардового плеча, холодна шкіра заспокоювала палання. Мені одразу стало краще.
Я вже майже заснула, аж раптом усвідомила, щó нагадав мені той поцілунок: минулої весни, коли Едвард мав покинути мене, щоб збити Джеймса зі сліду, він поцілував мене на прощання, не знаючи, коли – і чи взагалі – ми побачимося знову. Сьогоднішній поцілунок із невідомої причини був такий самий, майже болючий. Я несвідомо затремтіла, так наче мені наснився кошмар.
Розділ 3
– Невже решта не відчуває того самого? – запитала я здивовано, хоча насправді мене цікавила думка лише однієї людини.
Карлайл здогадався, про що я думаю.
– Едвард зі мною погоджується – в дечому. Бог та небеса існують, так само як і пекло. Але він не вірить у те, що для нашого виду існує загробне життя, – голос Карлайла був дуже лагідний; він замислено дивився у темряву крізь велике вікно. – Розумієш, він думає, що ми втратили наші душі.
Я одразу згадала слова, сказані Едвардом сьогодні вранці: «Принаймні якщо не хочеш померти – чи що там відбувається з нами». Над моєю головою мигнула лампочка.
– В цьому вся проблема, чи не так? – здогадалася я. – Ось чому він не хоче перетворити мене.
Карлайл говорив дуже повільно:
– Я дивлюся на свого… сина. Його сила, його доброта, велич, що сяє навколо нього, – все це підживлює мою надію, віру в щось більше. Невже такий, як Едвард, не заслуговує на це?
Я палко кивнула на знак згоди.
– Але якби я вірив у те, що й він… – Карлайл дивився на мене своїми бездонними очима. – Якби ти вірила в те саме… Чи тоді змогла б ти відібрати його душу?
Я не мала відповіді на це запитання. Якби він запитав, чи готова я пожертвувати своєю душею заради Едварда, відповідь була б очевидною. Та чи пожертвувала б я душею Едварда? Я міцно стиснула губи. Це несправедливий обмін.
– Тепер ти бачиш, у чому проблема. Я похитала головою, знаючи про своє вперте підборіддя.
Карлайл зітхнув.
– Але ж це мій вибір, – наполягала я.
– І його також, – він підняв руку, бачачи, що я готова сперечатися. – Це він відповідатиме за те, що зробить із тобою.
– Але він не єдиний, хто може це зробити, – я невпевнено подивилася на Карлайла.
Він засміявся, його гумор несподівано покращився.
– О ні, спочатку ти повинна вирішити це з ним, – зітхнув він. – Це саме те питання, в якому я ніколи не буваю впевнений. Я думаю, що роблю все, від мене залежне. Та чи було справедливо з мого боку прирікати інших на таке життя? Не знаю.
Я не відповіла. Я уявила, на що було б схоже моє життя, якби Карлайл не піддався спокусі змінити своє самотнє існування… І затремтіла.
– Саме мати Едварда змусила мене змінити думку, – голос Карлайла майже перейшов у шепіт. Він не зводив очей із темного вікна.
– Його мати?
Коли я запитувала Едварда про батьків, він завжди відповідав, що вони померли дуже давно і його спогади нечіткі. Я зрозуміла, що Карлайл дуже добре їх пам’ятає, незважаючи на нетривалість їхнього знайомства.
– Так. Її звали Елізабет. Елізабет Мейсон. Його батько, Едвард старший, в лікарні так і не прийшов до тями. Він помер під час першої хвилі грипу. Але Елізабет залишалася при здоровому глузді майже до самого кінця. Едвард дуже схожий на неї – її волосся було такого ж самого дивного бронзового відтінку, а очі зелені.
– Його очі були зелені? – пробурмотіла я, намагаючись уявити його з зеленими очима.
– Так… – Карлайлові очі кольору вохри поринули на сто років назад. – Елізабет дуже хвилювалася за свого сина. Вона зменшувала свої шанси на одужання, піклуючись про нього зі свого лікарняного ліжка. Я гадав, що він відійде на той світ першим, настільки гірше він виглядав, ніж вона. Коли прийшов її час, вона померла дуже швидко. Це трапилося одразу після заходу сонця, я щойно приїхав підмінити лікарів, які працювали увесь день. В ті часи було важко прикидатися – було так багато роботи, а я зовсім не потребував відпочинку. Я просто ненавидів повертатися додому, ховатися в темряві і вдавати, що сплю, коли так багато людей помирає.
Спочатку я пішов провідати Елізабет та її сина. Я прив’язався до них – це завжди небезпечно, адже в людей така чутлива натура. Я одразу помітив, що їй стало гірше. Лихоманка посилилася, її стан було важко контролювати, тіло стало заслабким, щоб боротися далі. Але вона не видавалася слабкою, коли дивилася на мене своїм пильним поглядом.
«Врятуйте його!» – наказала вона хриплим голосом, на який тільки й було спроможне її горло.
«Я зроблю все, що мені до снаги», – пообіцяв я, взявши її за руку. Її так лихоманило, що вона навіть не помітила, якою неприродно холодною є моя шкіра. Їй усе здавалося холодним.
«Ви повинні, – наполягала вона, стиснувши мої долоні з такою силою, що я здивувався, чи вона бува не переживе кризи. Її очі були холодні й тверді, немов каміння, немов діаманти. – Ви повинні зробити все, що вам до снаги. Те, чого інші не можуть. Зробіть це для мого Едварда!»
Я налякався. Вона дивилася на мене так пронизливо, що на якусь мить я подумав: їй відомо про мою таємницю. Тоді нею заволоділа лихоманка, і вона вже більше не приходила до тями. Вона померла за годину після нашої розмови.
Я витратив десятиліття на роздуми про те, чи варто створити собі товариша. Тільки така сама істота, як я, могла б зрозуміти мене, не треба було б і надалі прикидатися. Але я так і не зміг виправдати того, що було зроблено зі мною.
Едвард помирав. Було очевидно, що йому залишилося кілька годин. Поряд із ним лежала його мати; обличчя її було якесь неспокійне, навіть по смерті…
…Карлайл удруге переживав усе – пам’ять не підводила його, навіть через століття. Я також ясно бачила все, про що він розповідав: відчай лікарні, гнітючу атмосфера смерті, Едварда в гарячці, його життя, що спливало щохвилини… Я знову затремтіла й прогнала похмурі думки геть.
– Слова Елізабет відлунювали в моїй голові. Як вона здогадалася, що я здатен зробити? Невже хтось і справді може хотіти цього для свого сина?
Я подивився на Едварда. Хоч який хворий, усе одно він був прегарний. В його обличчі було щось чисте й хороше. Я б хотів, щоб у мого сина було таке обличчя.
Після скількох років непевності я зрештою здійснив своє бажання. Спочатку я відвіз Едвардову матір у морг, а тоді повернувся до нього. Ніхто й не помітив, що він усе ще дихає. Було недостатньо рук, недостатньо очей, щоб простежити й за половиною пацієнтів. У морзі нікого не було – принаймні нікого живого. Я непомітно виніс Едварда через чорний хід і, пересуваючись по дахах, поніс до свого дому.
Я не був упевнений, як чинити. Я вирішив завдати йому такі точно рани, які отримав сам кілька століть тому в Лондоні. Пізніше я пожалів про це. Все тривало довше й болючіше, ніж було потрібно.
І все-таки я не шкодую. Я ніколи не жалкував, що врятував Едварда…
…Карлайл потрусив головою, повертаючись у теперішнє. Усміхнувся до мене.
– Гадаю, мені варто відвезти тебе додому.
– Я сам відвезу її додому, – сказав Едвард. Він зайшов через темну їдальню, рухаючись дуже повільно. Його обличчя було спокійне, на ньому нічого не можна було прочитати, але щось трапилося з його очима – щось, що він намагався приховати. Я відчула спазм тривоги у животі.
– Мене може відвезти Карлайл, – сказала я. І зиркнула на свою сорочку. Блакитна бавовна було просочена й поплямована кров’ю, праве плече вкрите товстою рожевою кіркою.
– Зі мною все гаразд, – голос Едварда був безпристрасний. – Все одно тобі доведеться переодягнутися. Якщо ти постанеш перед Чарлі у такому вигляді, у нього буде серцевий напад. Я попрошу Алісу щось тобі позичити.
Він знову вийшов через кухонні двері. Я схвильовано глянула на Карлайла.
– Він дуже засмучений.
– Так, – погодився Карлайл. – Сьогодні трапилося саме те, чого він боявся найбільше. Біля нас ти завжди в небезпеці.
– Це не його вина.
– І не твоя також. Я відвела погляд від Карлайлових прекрасних розумних очей.
Я не могла з ним погодитися.
Карлайл простягнув мені руку й допоміг злізти зі столу. Я пішла за ним у вітальню. Есме була вже там; вона витирала підлогу в тому місці, де я впала. Відчувався сильний запах хлору.
– Есме, дозволь мені, – я відчула, як моє обличчя знову почервоніло.
– Я вже закінчила, – сказала вона, усміхаючись. – Як ти почуваєшся?
– Зі мною все гаразд, – запевнила її я. – Карлайл зашиває швидше, ніж будь-хто з лікарів, у яких я була.
Вони обоє усміхнулися.
З чорного ходу з’явилися Едвард та Аліса. Аліса одразу ж кинулася до мене, Едвард не квапився, з виразу його обличчя нічого не можна було зрозуміти.
– Ходімо, – сказала Аліса. – Одягнемо тебе в щось не таке похмуре.
Вона дала мені сорочку Есме, яка була такого самого кольору, як і моя. Я була впевнена, що Чарлі нічого не помітить. Довга біла пов’язка на моїй руці, не забруднена кров’ю, мала не такий уже й страшний вигляд. Чарлі зовсім не здивується, коли побачить мене з пов’язкою.
– Алісо, – прошепотіла я, тільки-но вона підійшла до дверей.
– Так? – відповіла вона пошепки й, схиливши голову набік, подивилася на мене з цікавістю.
– Наскільки все погано? – я не була впевнена, що мене не почують, навіть якщо я говоритиму пошепки. Хоча ми й були нагорі, за зачиненими дверима, він Едвард одно міг почути мене.
Її обличчя напружилося:
– Я ще не впевнена.
– Як Джаспер? Вона зітхнула:
– Він дуже незадоволений собою. Це немов виклик, кинутий йому, а він ненавидить почуватися слабким.
– Це не його вина. Скажи йому, що я зовсім на нього не злюся, зовсім. Гаразд?
– Звісно.
Едвард чекав на мене біля вхідних дверей. Тільки-но я піднялася сходами, він мовчки відчинив переді мною двері.
– Візьми свої речі! – крикнула Аліса, коли я повільно підійшла до Едварда. Вона принесла два пакунки, один напіврозгорнутий, дістала з-під рояля мою камеру й поклала все це в мою здорову руку. – Зможеш подякувати мені пізніше, потому як відкриєш подарунки.
Есме та Карлайл тихо побажали мені доброї ночі. Я помітила, як вони косили очима на свого байдужого сина – так само як і я.
Коли я опинилася надворі, мені стало легше. Я швидко пройшла повз ліхтарі й троянди, які навіювали мені неприємні спогади. Едвард мовчки ступав поряд. Він відчинив для мене пасажирські дверцята, і я сіла не протестуючи.
На щитку красувався великий червоний бант, прив’язаний до нового стерео. Я зірвала його і жбурнула на підлогу. Поки Едвард сідав у машину з другого боку, я запхала бант під сидіння.
Едвард не дивився ні на мене, ні на стерео. Жоден із нас не ввімкнув його, в машині панувала тиша, яка дивно підсилювалася гучним ревом мотора. Едвард їхав занадто швидко по темній звивистій дорозі. Ця мовчанка зводила мене з глузду.
– Скажи щось, – попросила я нарешті, коли він виїхав на трасу.
– Що ти хочеш почути? – запитав він байдуже. Я скулилася від його байдужості.
– Скажи, що пробачаєш мені.
Від цих слів його обличчя ожило – на ньому проступила злість.
– Пробачаю тобі? За що?
– Якби я була обережнішою, нічого б не трапилося.
– Белло, ти просто порізалася папером, навряд чи це заслуговує на смертну кару.
– Все ж таки це моя вина. Мої слова прорвали дамбу.
– Твоя вина? Якби ти порізалася в домі Майка Ньютона, наприклад, і там були б Джесика, Анжела та інші твої нормальні друзі, що б найгірше тоді могло з тобою трапитися? Хіба що вони б не змогли знайти для тебе пов’язки… Якби ти зачепила купу скляних тарілок і перевернула їх на себе – навіть без сторонньої допомоги, – що серйозне могло б статися? Ти б забруднила кров’ю сидіння машини, поки вони везли б тебе в лікарню? І Майк Ньютон тримав би тебе за руку, поки тобі накладали б шви, – він би не пригнічував нестримного бажання вбити тебе увесь час, поки був поряд. Не вини в цьому себе, Белло. Це все тільки змусить мене відчувати ще більшу огиду до себе.
– Як у біса Майк Ньютон узагалі потрапив у цю розмову? – розлютилася я.
– Майк Ньютон потрапив у цю розмову, тому що він у біса буде тобі кращою парою, аніж я, – гаркнув Едвард.
– Краще вмерти, ніж бути з Майком Ньютоном, – відтяла я. – Краще вмерти, ніж бути не з тобою.
– Не драматизуй, будь ласка.
– Тоді не будь смішним.
Він не відповів. Він пильно дивився у вітрову шибку. Його обличчя було похмуре.
Я напружилася, намагаючись якось урятувати цей вечір. Коли ми під’їхали до мого дому, я ще так нічого й не придумала.
Едвард вимкнув двигун, але його руки були досі прикуті до керма.
– Залишишся сьогодні? – запитала я.
– Мені треба додому. Менше за все мені хотілося, щоб він пішов собі розкаюватись.
– Заради мого дня народження, – не вгавала я.
– Тобі варто визначитися – або ти хочеш, щоб люди ігнорували твій день народження, або ні. Те або те.
Його голос був різкий, але не такий серйозний, як до цього. Я зітхнула з полегшенням.
– Гаразд. Я вирішила, що не хочу, щоб ти ігнорував мій день народження. Побачимося нагорі.
Я обернулася, забираючи свої подарунки. Він нахмурився.
– Тобі не обов’язково їх брати.
– Але я хочу, – відповіла я автоматично, а потім подумала, чи використовував він зворотну психологію.
– Ні, не хочеш. Карлайл та Есме витратили на тебе гроші.
– Якось переживу, – я незграбно взяла подарунки здоровою рукою і захлопнула по собі дверцята машини. Менш ніж за секунду Едвард уже стояв біля мене.
– Принаймні дозволь мені віднести їх до твоєї кімнати, – сказав він, беручи пакунки. – Я чекатиму там.
Я усміхнулася.
– Дякую.
– З днем народження, – сказав він і нахилився, щоб поцілувати мене.
Я стала на пальчики і потягнулася до його губ, але він уже відійшов. Він усміхнувся моєю улюбленою кривою посмішкою і зник у темряві.
Гра досі тривала. Коли я увійшла через парадні двері, до мене долинув голос коментатора, який перекрикував гул натовпу.
– Білко? – гукнув Чарлі.
– Привіт, тату, – сказала я, звернувши вбік. Я міцно притиснула руку до тіла. Рука палала, і я ледь помітно поморщила носа. Очевидно, дія знеболювального слабшала.
– Ну, як було? – Чарлі зручно простягнувся босоніж на канапі, опираючись на лікоть. Його кучеряве темне волосся скуйовдилося на кучму.
– Аліса розійшлася не на жарт. Квіти, солодощі, свічки, подарунки – усього потроху.
– Що вони тобі подарували?
– Стерео для мого пікапа. І ще щось. Я ще не дивилася.
– Ого!
– Еге ж, – погодилася я. – Гаразд. Уже пізно.
– Побачимося вранці.
– Побачимося, – кивнула я у відповідь.
– Що трапилося з твоєю рукою? Я почервоніла і тихо вилаялася.
– Я спіткнулася. Нічого серйозного.
– Белло! – зітхнув він, похитуючи головою.
– На добраніч, тату.
Я поспішила до ванної кімнати, де зберігала піжаму для таких ночей, як ця. Я вдягнула топ і бавовняні штанці, якими замінила старі спортивки, в котрих зазвичай спала, і стрепенулася, коли випадково діткнулася шва. Я однією рукою помила обличчя, почистила зуби й поспішила до своєї кімнати.
Едвард сидів на моєму ліжку, в самому центрі, граючись однією зі сріблястих коробочок.
– Привіт, – сказав він. Голос його був сумний. Я підійшла до ліжка, забрала у нього з рук подарунки й вилізла йому на коліна.
– Привіт, – я притулилася до його кам’яних грудей. – Тепер мені можна розгорнути свої подарунки?
– І звідки взялося таке завзяття? – поцікавився він.
– Ти робиш мене допитливою.
Я взяла довгу плоску коробочку – подарунок від Карлайла та Есме.
– Дозволь мені, – сказав Едвард. Він узяв коробку з моїх рук й одним плавним рухом зірвав із неї срібну обгортку. Потім віддав білу прямокутну коробочку назад мені.
– Як гадаєш, чи я впораюся й зніму кришку сама? – пожартувала я, але він, здається, проігнорував жарт.
У коробці був довгий твердий шматок паперу з великою кількістю різноманітних цифр. Мені знадобилася хвилина, щоб з’ясувати, що тут і до чого.
– Невже ми їдемо до Джексонвіля? – я була схвильована, хоч як мені цього не хотілося. Це був ваучер на квитки на літак – для мене й Едварда.
– Так було задумано.
– Просто не можу повірити своїм очам. Рене буде така рада! Ти ж не проти? Там сонячно, тобі доведеться сидіти весь день у хаті.
– Гадаю, що впораюся, – сказав він, а потім насупився. – Якби я знав, що ти відреагуєш на подарунок саме так, то змусив би тебе розгорнути його просто перед Карлайлом та Есме. Я думав, ти скаржитимешся.
– Звісно, це занадто. Але я збираюся взяти з собою тебе! Він засміявся.
– Тепер я жалкую, що не витратив грошей на твій подарунок. Я й не уявляв, що ти можеш бути розсудливою.
Я відклала квитки вбік і потягнулася по Едвардів подарунок. Мною оволоділа цікавість. Він узяв коробочку з моїх рук і розгорнув її, так само як і попередню. За якусь мить він дав мені прозору коробочку від СD зі срібним компакт-диском усередині.
– Що це? – запитала я спантеличено.
Він не сказав ані слова; він просто взяв диск і поставив його в програвач на нічному столику. Натиснув кнопку, й ми тихо чекали. Тоді заграла музика.
Я слухала мовчки, з широко розплющеними очима. Я знала, що Едвард очікує на мою реакцію, та не могла говорити. Сльози котилися одна по одній, і я витирала їх, перш ніж вони скочувалися вниз по щоках.
– Рука болить? – запитав він стурбовано.
– Ні, справа не в руці. Це так чудово, Едварде. Ти не міг подарувати мені нічого кращого. Мені просто не віриться, – я замовкла, щоб слухати далі. Це була Едвардова музика, його твори. Першою на СD була моя колискова.
– Я подумав, що ти не захочеш, аби я тягнув сюди рояль, а тепер я зможу грати тобі тут, – пояснив він.
– Так, зможеш.
– Як твоя рука?
– Добре. Власне, вона починала пекти під пов’язкою. Потрібен був лід.
Я б не відмовилася від Едвардової руки, але це б його відволікало.
– Я принесу тобі знеболювальне.
– Мені нічого не треба, – запротестувала я, але він ніжно зсадив мене з колін й подався до дверей.
– Чарлі, – зашипіла я. Насправді Чарлі не знав, що Едвард часто залишається в нас на ніч. Якби він довідався про це, то в нього би стався серцевий напад. Але я не почувалася винною. Ми не робили нічого такого. Едвард зі своїми правилами…
– Він не впіймає мене, – пообіцяв Едвард, безшумно зникаючи в дверях… І повернувся раніше, ніж двері захлопнулися. В одній руці він тримав склянку із ванни, в другій – пляшечку з пігулками.
Я взяла пігулки, які він мені подав, не сперечаючись, – я знала, що програю спір. А рука й справді починала турбувати. Колискова, ніжна й прекрасна, звучала далі.
– Уже пізно, – сказав Едвард. Він підняв мене однією рукою, другою витягнув покривало, потім поклав мене на подушку й підіпхав покривало зусібіч. Він ліг збоку – згори на покривало, щоб я бува не змерзла, – й обняв мене. Я поклала голову йому на плече й щасливо зітхнула.
– Дякую ще раз, – прошепотіла я.
– Будь ласка. Деякий час ми мовчали, я дослухала свою колискову до кінця.
Почалася наступна пісня. Я впізнала улюблену пісню Есме.
– Про що ти думаєш? – поцікавилася я пошепки. Перш ніж відповісти, він якусь мить вагався:
– Взагалі я думав про правду й кривду. Я відчула, як по спині пробіг холодок.
– Пам’ятаєш, я вирішила, що не хочу, аби ти ігнорував мій день народження? – запитала я поквапно, сподіваючись: було не дуже помітно, що я хочу відвернути його увагу.
– Так, – погодився він обережно.
– Ну, я подумала, що оскільки мій день народження досі триває, я хочу, щоб ти поцілував мене ще раз.
– Ти сьогодні ненажерлива.
– Так, я така – але, будь ласка, не роби нічого такого, чого сам не хочеш, – додала я ображено.
Він засміявся і зітхнув.
– Небеса не дозволяють мені робити те, чого я не хочу, – сказав він дивним відчайдушним тоном, простягнувши руку до мого підборіддя й повернувши моє обличчя до свого.
Поцілунок почався так, як завжди, – Едвард був дуже обережний, і моє серце почало шалено калатати, як завжди. А тоді щось змінилося. Раптом його губи стали наполегливіші, вільна рука заплуталася у моєму волоссі й дужче притисла моє обличчя до його лиця. І хоча мої пальці також блукали в його волоссі, хоча стало ясно, що я переступила дозволену межу, на цей раз він не зупинив мене. Його тіло було холодне, та я пристрасно притискалась до нього.
Він несподівано зупинився й відсторонив мене твердим, але ніжним рухом.
Задихаючись, я впала на подушку, голова йшла обертом. У пам’яті щось заворушилося, невиразно, десь насподі.
– Вибач, – сказав він, також зачаївши подих. – Я перетнув межу дозволеного.
– Я не маю нічого проти, – сказала я, задихаючись. Він спохмурнів і дивився на мене з темряви.
– Спробуй заснути, Белло.
– Ні, я хочу, щоб ти поцілував мене ще раз.
– Ти переоцінюєш мою витримку.
– Що спокушає тебе більше – моя кров чи моє тіло? – я кинула виклик.
– Поєднання першого з другим, – посміхнувся він сам до себе, а тоді знову зробився серйозним. – А тепер чому б тобі не припинити випробовувати своє везіння й не заснути?
– Гаразд, – погодилася я, присуваючись до нього ближче. Я й справді втомилася. Це був довгий день у всіх сенсах, і я не відчувала полегкості від того, що він завершувався. Немов завтра трапиться щось набагато гірше. Це було дурне передчуття – що могло статися гіршого, ніж сьогодні? Просто шок, ось і все.
Крадькома я притиснула поранену руку до Едвардового плеча, холодна шкіра заспокоювала палання. Мені одразу стало краще.
Я вже майже заснула, аж раптом усвідомила, щó нагадав мені той поцілунок: минулої весни, коли Едвард мав покинути мене, щоб збити Джеймса зі сліду, він поцілував мене на прощання, не знаючи, коли – і чи взагалі – ми побачимося знову. Сьогоднішній поцілунок із невідомої причини був такий самий, майже болючий. Я несвідомо затремтіла, так наче мені наснився кошмар.
Розділ 3
Кінець
Вранці я почувалася жахливо. Я не виспалася, рука пекла, а голова боліла. Не допомогло й те, що обличчя Едварда було спокійним і якимсь віддаленим, коли він швидко поцілував мене в чоло і зник у вікні. Я боялася, що увесь той час, поки я спала, він продовжував думати про правду й кривду, спостерігаючи за мною. Невидима тривога наростала, в голові калатало.
Едвард, як завжди, чекав на мене біля школи, але його обличчя було досі стурбоване. В очах було щось, чого я не розуміла, – і це мене лякало. Я не хотіла згадувати про вчорашній вечір, але не була впевнена, що уникати цієї теми буде краще.
Він відчинив для мене двері.
– Як почуваєшся?
– Чудово, – обманула я, здригнувшись від звуку захряснутих дверей, який відлунив у моїй голові.
Ми йшли мовчки, Едвард сповільнив крок, щоб не переганяти мене. Я так багато хотіла запитати, але більшість із моїх питань повинні були зачекати, бо вони мали бути адресовані Алісі. Як почувається Джаспер сьогодні? Про що Каллени говорили, коли я пішла? Що сказала Розалія? І найголовніше, що відбувалося зараз в Алісиних дивних, не назавжди точних видіннях майбутнього? Чи здогадується вона, про що думає Едвард, чому він такий похмурий? Чи був доречним той інстинктивний страх, від якого я не могла не тремтіти?
Ранок тягнувся повільно. Я нетерпляче чекала на Алісу, хоча й не змогла б із нею перемовитися, поки Едвард тут. А він був якийсь віддалений. Іноді запитував про мою руку, і я брехала, що все гаразд.
Аліса зазвичай підганяла нас на ланч; вона просто не могла плестися так повільно, як я. Але цього разу її не було за столом, із повною тацею харчів, які вона не збиралася їсти.
Едвард не сказав про її відсутність нічого. Я подумала, що вона затрималася на уроках, – але згодом побачила Конора та Бена, які на четвертому уроці ходили разом із нею на французьку.
– Де Аліса? – схвильовано запитала я в Едварда. Він подивився на шоколадний батончик, який повільно розтирав кінчиками пальців, і сказав:
– Вона з Джаспером.
– З ним усе гаразд?
– Він на деякий час поїхав.
– Що? Куди? Едвард знизав плечима.
– Та так, нікуди.
– Аліса з ним? – запитала я тихим розчарованим голосом. Звісно, якщо Джаспер її потребує, вона залишиться біля нього.
– Так. Її не буде деякий час. Вона хоче переконати його навідатися до Деналі.
Деналі – ще один клан унікальних вурдалаків – добрих, як Каллени. Таня та її сім’я. Я вже чула про них. Едвард подався до них минулої зими, коли мій приїзд ускладнив йому життя. Лорен, найцивілізованіший із членів банди Джеймса, вирушив туди замість того, щоб відомстити Калленам за Джеймса. Тож не дивно, що Аліса заохочувала Джаспера податися туди.
Я ковтнула, намагаючись проштовхнути клубок, який застряг у горлі. Голова схилилася, а плечі зігнулися, відчувши на собі увесь тягар моєї провини. Я змусила Алісу та Джеймса покинути рід ну домівку, так само як Еммета й Розалію. Я просто стихійне лихо.
– Тебе турбує рука? – запитав Едвард занепокоєно.
– Кому яке діло до моєї дурної руки? – пробурмотіла я з відразою.
Він не відповів, і я поклала голову на стіл.
До кінця дня мовчанка стала нестерпною. Я не хотіла першою порушувати її, але це був єдиний вихід, якщо я хотіла, щоб Едвард знову говорив до мене.
– Ти прийдеш пізніше? – запитала я, коли він проводжав мене – мовчки – до мого пікапа.
Він завжди приходив надвечір.
– Пізніше?
Здалося, моє запитання його здивувало.
– Зараз мені треба на роботу. Я повинна відпрацювати за вчорашній день.
– О, – пробурмотів він.
– Отже, ти прийдеш, коли я буду вдома, правильно? Я ненавиділа себе за несподіване відчуття невпевненості.
Едвард, як завжди, чекав на мене біля школи, але його обличчя було досі стурбоване. В очах було щось, чого я не розуміла, – і це мене лякало. Я не хотіла згадувати про вчорашній вечір, але не була впевнена, що уникати цієї теми буде краще.
Він відчинив для мене двері.
– Як почуваєшся?
– Чудово, – обманула я, здригнувшись від звуку захряснутих дверей, який відлунив у моїй голові.
Ми йшли мовчки, Едвард сповільнив крок, щоб не переганяти мене. Я так багато хотіла запитати, але більшість із моїх питань повинні були зачекати, бо вони мали бути адресовані Алісі. Як почувається Джаспер сьогодні? Про що Каллени говорили, коли я пішла? Що сказала Розалія? І найголовніше, що відбувалося зараз в Алісиних дивних, не назавжди точних видіннях майбутнього? Чи здогадується вона, про що думає Едвард, чому він такий похмурий? Чи був доречним той інстинктивний страх, від якого я не могла не тремтіти?
Ранок тягнувся повільно. Я нетерпляче чекала на Алісу, хоча й не змогла б із нею перемовитися, поки Едвард тут. А він був якийсь віддалений. Іноді запитував про мою руку, і я брехала, що все гаразд.
Аліса зазвичай підганяла нас на ланч; вона просто не могла плестися так повільно, як я. Але цього разу її не було за столом, із повною тацею харчів, які вона не збиралася їсти.
Едвард не сказав про її відсутність нічого. Я подумала, що вона затрималася на уроках, – але згодом побачила Конора та Бена, які на четвертому уроці ходили разом із нею на французьку.
– Де Аліса? – схвильовано запитала я в Едварда. Він подивився на шоколадний батончик, який повільно розтирав кінчиками пальців, і сказав:
– Вона з Джаспером.
– З ним усе гаразд?
– Він на деякий час поїхав.
– Що? Куди? Едвард знизав плечима.
– Та так, нікуди.
– Аліса з ним? – запитала я тихим розчарованим голосом. Звісно, якщо Джаспер її потребує, вона залишиться біля нього.
– Так. Її не буде деякий час. Вона хоче переконати його навідатися до Деналі.
Деналі – ще один клан унікальних вурдалаків – добрих, як Каллени. Таня та її сім’я. Я вже чула про них. Едвард подався до них минулої зими, коли мій приїзд ускладнив йому життя. Лорен, найцивілізованіший із членів банди Джеймса, вирушив туди замість того, щоб відомстити Калленам за Джеймса. Тож не дивно, що Аліса заохочувала Джаспера податися туди.
Я ковтнула, намагаючись проштовхнути клубок, який застряг у горлі. Голова схилилася, а плечі зігнулися, відчувши на собі увесь тягар моєї провини. Я змусила Алісу та Джеймса покинути рід ну домівку, так само як Еммета й Розалію. Я просто стихійне лихо.
– Тебе турбує рука? – запитав Едвард занепокоєно.
– Кому яке діло до моєї дурної руки? – пробурмотіла я з відразою.
Він не відповів, і я поклала голову на стіл.
До кінця дня мовчанка стала нестерпною. Я не хотіла першою порушувати її, але це був єдиний вихід, якщо я хотіла, щоб Едвард знову говорив до мене.
– Ти прийдеш пізніше? – запитала я, коли він проводжав мене – мовчки – до мого пікапа.
Він завжди приходив надвечір.
– Пізніше?
Здалося, моє запитання його здивувало.
– Зараз мені треба на роботу. Я повинна відпрацювати за вчорашній день.
– О, – пробурмотів він.
– Отже, ти прийдеш, коли я буду вдома, правильно? Я ненавиділа себе за несподіване відчуття невпевненості.