– Я – Квіл Атеара, – сказав він поважно, досі не відпускаючи моєї руки.
– Приємно познайомитися з тобою, Квіле.
– Привіт, Белло. Я – Ембрі, Ембрі Колл – ти, мабуть, уже й сама здогадалася.
Ембрі сором’язливо усміхнувся й помахав мені рукою, яку одразу ж заховав у кишеню джинсів. Я кивнула.
– Приємно познайомитися.
– То що ви тут робите? – запитав Квіл, досі дивлячись на мене.
– Ми з Беллою збираємося відремонтувати ці моцики, – пояснив Джейкоб байдужим тоном.
Але виявилося, що слово «моцики» має магічну силу. Обидва хлопці навипередки кинулися розпитувати Джейкоба про ремонт мотоциклів та засипали його різними технічними питаннями. Багато з термінів були мені не відомі, і я вирішила: щоб зрозуміти хлопців, мені не вистачає всього-на-всього однієї маленької Y-хромосоми.
Вони досі з запалом обговорювали частини та деталі, коли я вирішила, що саме час повертатися додому, перш ніж сюди навідається Чарлі. Я зітхнула і непомітно вислизнула з «реббіта».
Джейкоб подивився на мене, немов вибачаючись.
– Тобі з нами нудно, чи не так?
– Зовсім ні, – це була чистісінька правда. Я навіть розважалася – і це було дуже дивно. – Просто я повинна приготувати обід для Чарлі.
– А… гаразд. Я розберу їх сьогодні й підрахую, у що нам виллється ремонт цих мотоциклів. Коли ти хочеш знову попрацювати над ними?
– Може, завтра?
Неділі стали найгіршими для мене днями тижня. Роботу по дому не можна було розтягнути на цілий день.
Квіл штовхнув Ембрі ліктем, і вони обмінялися багатозначними посмішками.
– Це було б чудово!
– Якщо ти складеш список, ми зможемо поїхати в крамницю по деталі, – запропонувала я.
Джейкоб насупився.
– Все-таки я б не хотів, щоб ти платила за все… Я похитала головою.
– Не хочу навіть слухати. Я фінансую це підприємство. Єдине, що вимагається від тебе, це зусилля і майстерність.
Ембрі закотив очі й глянув на Квіла.
– Мені здається, що це неправильно, – Джейкоб похитав головою.
– Джейку, тільки уяви собі, якби я відвезла їх до автослюсаря, скільки б він із мене здер? – сказала я.
Він усміхнувся.
– Гаразд, домовилися.
– Не забудь, що ти ще маєш навчити мене їздити, – додала я. Квіл широко усміхнувся і прошипів Ембрі щось, чого я не почула. Джейкоб одразу ж дав Квілу добрячого запотиличника.
– Досить, вимітайтеся звідси, – пробурчав він.
– Ні, мені й справді час іти, – запротестувала я, рушивши до дверей. – До завтра, Джейкобе.
Тільки-но я вийшла, почувся дружний хор Квіла та Ембрі:
– Ого-о-о!
Далі долинули звуки бійки, які чергувалися з вигуками «Ой!» та «Гей!».
– Якщо хтось із вас бодай ступить на мою землю завтра… – погрожував Джейкоб. Його голос затих, коли я зникла за деревами.
Я тихо засміялася. Від здивування мої очі стали круглими. Я сміялася – сміялася по-справжньому, і ніхто цього не бачив. Я почувалася так безтурботно, що знову зареготала, я хотіла, щоб це відчуття тривало якнайдовше.
Я випередила Чарлі. Коли він приїхав додому, я саме витягала печену курку з духовки і клала її на таріль.
– Привіт, тату, – усміхнулася я.
Моя поведінка заскочила його зненацька, але він узяв себе в руки.
– Привіт, люба, – сказав він невпевнено. – Як провела час із Джейкобом?
Я почала накривати на стіл.
– Весело.
– Це добре, – він досі поводився обережно. – І що ви робили вдвох?
Тепер була моя черга поводитися обережно.
– Я сиділа в його гаражі й дивилася, як він працює. А ти знаєш, що він ремонтує «фольксваген»?
– Так, Біллі казав мені.
Розмова урвалася, оскільки Чарлі взявся до обіду, проте він досі уважно вивчав мене поглядом.
По обіді я перебувала у надзвичайному збудженні, й очевидячки саме через це вимила всю кухню двічі і з небаченою досі ретельністю взялася до свого домашнього завдання, поки Чарлі дивився хокейний матч у вітальні. Я сиділа, аж поки Чарлі не сказав, що уже пізно. Коли я не відповіла, він підвівся, потягнувся і поплентався нагору, вимкнувши по собі світло. Хоч як мені того не хотілося, та я мусила зробити те саме.
Піднявшись сходами до своєї кімнати, я збагнула, що незвичне відчуття піднесення кудись зникає, а на зміну йому приходить приглушений страх, адже наближається ще одна ніч, і мені доведеться пережити ще один кошмар.
Мене більше не огортало заціпеніння, не захищало своїм коконом, немов міцним панциром, тож, без сумніву, ця ніч буде ще страшнішою за попередню. Я лягла в ліжко і скрутилася калачиком, приготувавшись до найгіршого. Щосили заплющила очі… І наступне, що я відчула, – це те, що прийшов ранок.
Я здивовано дивилася на блідо-сіре світло, яке проникало в кімнату крізь вікно. Вперше за останні чотири місяці мені нічого не наснилося. Жодного сну, жодного крику. Важко сказати, які почуття взяли наді мною гору – полегшення чи шок.
Кілька хвилин я пролежала в ліжку, чекаючи, що мене поглине темрява. Щось повинно статися. Прийде біль або знову заціпеніння. Я чекала, але нічого не відбувалося. Вперше за довгий час я відчула, що виспалася по-справжньому. Та я досі не могла в це повірити. Я трималася на тонкому вістрі ножа і в будь-який момент могла впасти. Оглянувши свою кімнату, я побачила, що вона занадто охайна, наче тут ніхто й не жив.
Одягнувшись, я спробувала викинути з голови такі думки й зосередитися на тому, що сьогодні я знову повинна побачитися з Джейкобом. Ця думка освіжила мене й майже змусила відчути якусь… надію. Може, все буде так само, як учора, і я поводитимуся, як нормальна людина. Може, я не нагадуватиму собі постійно, що слід вдавати зацікавлення, кивати чи усміхатися, коли потрібно. Може… Я не могла на всі сто повірити, що сьогодні буде так… так легко, як учора. Та сьогодні я зовсім не хотіла розчаровуватися.
За сніданком Чарлі також був обережним. Він намагався приховати, що уважно мене вивчає, і щоразу, коли наші погляди зустрічалися, він нижче схилявся над своєю тарілкою з яєшнею.
– Що ти збираєшся робити сьогодні? – запитав він, байдуже перекидаючи виделку з руки в руку, ніби його не цікавила моя відповідь.
– Я хочу знову поїхати до Джейкоба. Він кивнув, навіть не глянувши на мене.
– А, – сказав він.
– Ти маєш щось проти? – прикинулася я схвильованою. – Я можу залишитися…
Він швидко підвів очі, в них читалася легка паніка.
– Ні, ні, можеш їхати. Все одно ввечері до мене має прийти Гаррі. Ми разом дивитимемося матч.
– Може, Гаррі заїде по Біллі? – запропонувала я. Так можна позбутися ще одного свідка.
– Чудова ідея.
Не знаю, чи гра була просто приводом, щоб випхати мене з дому, але Чарлі здавався справді схвильованим. Поки я одягала дощовик, він уже телефонував Біллі. Я обережно поставила в кишеню плаща чекову книжку – так я почувалася набагато впевненіше, хоча мені ще не випадало нагоди нею скористатися.
Надворі лило як із відра. Довелося їхати повільніше, ніж хотілося; я майже нічого попереду не бачила. Та зрештою я дісталася будинку Джейкоба. Я ще не встигла заглушити мотор, як двері дому розчинилися навстіж, і назустріч мені вибіг Джейкоб із величезним чорним парасолем.
Він тримав його над моєю головою, поки я вилазила з машини.
– Дзвонив Чарлі – сказав, що ти уже виїхала, – пояснив Джейкоб, усміхаючись.
Без жодних зусиль, навіть не усвідомлюючи цього, я усміхнулася йому у відповідь. Незважаючи на крижані краплі дощу, що стікали по моїх щоках, на мене нахлинуло дивне почуття вдячності.
– Привіт, Джейкобе.
– Гарна ідея – запросити Біллі.
Він підняв руку, щоб дати мені п’ять. І засміявся – так високо мені довелося підстрибнути, щоб поцілити в його долоню.
Через кілька хвилин Гаррі заїхав по Біллі, як я й пропонувала. Джейкоб показав мені свою маленьку кімнату, поки всі роз’їжджалися.
– То що робитимемо тепер, містере Гудренч?[4] – запитала я, щойно за спиною Біллі зачинилися двері.
Джейкоб витягнув із кишені складений у кілька разів папірець і розгорнув його.
– Спершу сходимо на сміттєзвалище, може, нам поталанить і ми щось знайдемо там. Бо ремонт може влетіти нам у копієчку, – попередив він. – Треба вельми постаратися, щоб ці мотоцикли знову завелися.
На моєму обличчі не промайнуло хвилювання, тож він продовжив:
– Я маю на увазі, що це може коштувати більше ста доларів.
Я витягнула з кишені чекову книжку, трохи помахала нею і сказала, дивлячись йому в очі:
– Жодних проблем. Це був дуже дивний день. Я була цілком задоволена собою.
Навіть на звалищі під зливою та по коліна в болоті я раділа кожній миті життя. Спочатку мені здавалося, що то був післяшоковий стан, та в будь-якому разі таке пояснення занадто малоймовірне.
Я почала думати, що все це завдяки Джейкобу. Справа не тільки в тому, що він завжди був радий бачити мене і ніколи не дивився на мене крадькома, немов чекаючи, що я втну щось божевільне чи викину ще якогось коника. Це було щось зовсім не пов’язане зі мною.
Справа була не в мені, а в самому Джейкобі. Джейкоб був просто постійно щасливою людиною, щастя оточувало його, немов аура, яку він ділив з усіма довкола. Як сонячне проміння, він зігрівав усіх своїм теплом. Це було цілком природно. Не дивно, що мене тягнуло до нього.
Навіть коли він роздивлявся чорну діру в панелі мого автомобіля, на моє превелике здивування, це не викликало у мене паніки.
– Твоє стерео поламалося? – поцікавився він.
– Так, – збрехала я. Він із цікавістю оглянув краї порожнини.
– Цікаво, хто його виймав? Тут багато пошкоджень…
– Це моя робота, – визнала я. Він засміявся.
– Гадаю, тобі слід триматися подалі від мотоциклів.
– Без проблем. На думку Джейкоба, нам напрочуд пощастило на звалищі.
Він був дуже радий, що ми знайшли кілька покручених чорних шматків металу; мене вразило те, що він із такою легкістю міг сказати, для чого вони призначені.
– Приємно познайомитися з тобою, Квіле.
– Привіт, Белло. Я – Ембрі, Ембрі Колл – ти, мабуть, уже й сама здогадалася.
Ембрі сором’язливо усміхнувся й помахав мені рукою, яку одразу ж заховав у кишеню джинсів. Я кивнула.
– Приємно познайомитися.
– То що ви тут робите? – запитав Квіл, досі дивлячись на мене.
– Ми з Беллою збираємося відремонтувати ці моцики, – пояснив Джейкоб байдужим тоном.
Але виявилося, що слово «моцики» має магічну силу. Обидва хлопці навипередки кинулися розпитувати Джейкоба про ремонт мотоциклів та засипали його різними технічними питаннями. Багато з термінів були мені не відомі, і я вирішила: щоб зрозуміти хлопців, мені не вистачає всього-на-всього однієї маленької Y-хромосоми.
Вони досі з запалом обговорювали частини та деталі, коли я вирішила, що саме час повертатися додому, перш ніж сюди навідається Чарлі. Я зітхнула і непомітно вислизнула з «реббіта».
Джейкоб подивився на мене, немов вибачаючись.
– Тобі з нами нудно, чи не так?
– Зовсім ні, – це була чистісінька правда. Я навіть розважалася – і це було дуже дивно. – Просто я повинна приготувати обід для Чарлі.
– А… гаразд. Я розберу їх сьогодні й підрахую, у що нам виллється ремонт цих мотоциклів. Коли ти хочеш знову попрацювати над ними?
– Може, завтра?
Неділі стали найгіршими для мене днями тижня. Роботу по дому не можна було розтягнути на цілий день.
Квіл штовхнув Ембрі ліктем, і вони обмінялися багатозначними посмішками.
– Це було б чудово!
– Якщо ти складеш список, ми зможемо поїхати в крамницю по деталі, – запропонувала я.
Джейкоб насупився.
– Все-таки я б не хотів, щоб ти платила за все… Я похитала головою.
– Не хочу навіть слухати. Я фінансую це підприємство. Єдине, що вимагається від тебе, це зусилля і майстерність.
Ембрі закотив очі й глянув на Квіла.
– Мені здається, що це неправильно, – Джейкоб похитав головою.
– Джейку, тільки уяви собі, якби я відвезла їх до автослюсаря, скільки б він із мене здер? – сказала я.
Він усміхнувся.
– Гаразд, домовилися.
– Не забудь, що ти ще маєш навчити мене їздити, – додала я. Квіл широко усміхнувся і прошипів Ембрі щось, чого я не почула. Джейкоб одразу ж дав Квілу добрячого запотиличника.
– Досить, вимітайтеся звідси, – пробурчав він.
– Ні, мені й справді час іти, – запротестувала я, рушивши до дверей. – До завтра, Джейкобе.
Тільки-но я вийшла, почувся дружний хор Квіла та Ембрі:
– Ого-о-о!
Далі долинули звуки бійки, які чергувалися з вигуками «Ой!» та «Гей!».
– Якщо хтось із вас бодай ступить на мою землю завтра… – погрожував Джейкоб. Його голос затих, коли я зникла за деревами.
Я тихо засміялася. Від здивування мої очі стали круглими. Я сміялася – сміялася по-справжньому, і ніхто цього не бачив. Я почувалася так безтурботно, що знову зареготала, я хотіла, щоб це відчуття тривало якнайдовше.
Я випередила Чарлі. Коли він приїхав додому, я саме витягала печену курку з духовки і клала її на таріль.
– Привіт, тату, – усміхнулася я.
Моя поведінка заскочила його зненацька, але він узяв себе в руки.
– Привіт, люба, – сказав він невпевнено. – Як провела час із Джейкобом?
Я почала накривати на стіл.
– Весело.
– Це добре, – він досі поводився обережно. – І що ви робили вдвох?
Тепер була моя черга поводитися обережно.
– Я сиділа в його гаражі й дивилася, як він працює. А ти знаєш, що він ремонтує «фольксваген»?
– Так, Біллі казав мені.
Розмова урвалася, оскільки Чарлі взявся до обіду, проте він досі уважно вивчав мене поглядом.
По обіді я перебувала у надзвичайному збудженні, й очевидячки саме через це вимила всю кухню двічі і з небаченою досі ретельністю взялася до свого домашнього завдання, поки Чарлі дивився хокейний матч у вітальні. Я сиділа, аж поки Чарлі не сказав, що уже пізно. Коли я не відповіла, він підвівся, потягнувся і поплентався нагору, вимкнувши по собі світло. Хоч як мені того не хотілося, та я мусила зробити те саме.
Піднявшись сходами до своєї кімнати, я збагнула, що незвичне відчуття піднесення кудись зникає, а на зміну йому приходить приглушений страх, адже наближається ще одна ніч, і мені доведеться пережити ще один кошмар.
Мене більше не огортало заціпеніння, не захищало своїм коконом, немов міцним панциром, тож, без сумніву, ця ніч буде ще страшнішою за попередню. Я лягла в ліжко і скрутилася калачиком, приготувавшись до найгіршого. Щосили заплющила очі… І наступне, що я відчула, – це те, що прийшов ранок.
Я здивовано дивилася на блідо-сіре світло, яке проникало в кімнату крізь вікно. Вперше за останні чотири місяці мені нічого не наснилося. Жодного сну, жодного крику. Важко сказати, які почуття взяли наді мною гору – полегшення чи шок.
Кілька хвилин я пролежала в ліжку, чекаючи, що мене поглине темрява. Щось повинно статися. Прийде біль або знову заціпеніння. Я чекала, але нічого не відбувалося. Вперше за довгий час я відчула, що виспалася по-справжньому. Та я досі не могла в це повірити. Я трималася на тонкому вістрі ножа і в будь-який момент могла впасти. Оглянувши свою кімнату, я побачила, що вона занадто охайна, наче тут ніхто й не жив.
Одягнувшись, я спробувала викинути з голови такі думки й зосередитися на тому, що сьогодні я знову повинна побачитися з Джейкобом. Ця думка освіжила мене й майже змусила відчути якусь… надію. Може, все буде так само, як учора, і я поводитимуся, як нормальна людина. Може, я не нагадуватиму собі постійно, що слід вдавати зацікавлення, кивати чи усміхатися, коли потрібно. Може… Я не могла на всі сто повірити, що сьогодні буде так… так легко, як учора. Та сьогодні я зовсім не хотіла розчаровуватися.
За сніданком Чарлі також був обережним. Він намагався приховати, що уважно мене вивчає, і щоразу, коли наші погляди зустрічалися, він нижче схилявся над своєю тарілкою з яєшнею.
– Що ти збираєшся робити сьогодні? – запитав він, байдуже перекидаючи виделку з руки в руку, ніби його не цікавила моя відповідь.
– Я хочу знову поїхати до Джейкоба. Він кивнув, навіть не глянувши на мене.
– А, – сказав він.
– Ти маєш щось проти? – прикинулася я схвильованою. – Я можу залишитися…
Він швидко підвів очі, в них читалася легка паніка.
– Ні, ні, можеш їхати. Все одно ввечері до мене має прийти Гаррі. Ми разом дивитимемося матч.
– Може, Гаррі заїде по Біллі? – запропонувала я. Так можна позбутися ще одного свідка.
– Чудова ідея.
Не знаю, чи гра була просто приводом, щоб випхати мене з дому, але Чарлі здавався справді схвильованим. Поки я одягала дощовик, він уже телефонував Біллі. Я обережно поставила в кишеню плаща чекову книжку – так я почувалася набагато впевненіше, хоча мені ще не випадало нагоди нею скористатися.
Надворі лило як із відра. Довелося їхати повільніше, ніж хотілося; я майже нічого попереду не бачила. Та зрештою я дісталася будинку Джейкоба. Я ще не встигла заглушити мотор, як двері дому розчинилися навстіж, і назустріч мені вибіг Джейкоб із величезним чорним парасолем.
Він тримав його над моєю головою, поки я вилазила з машини.
– Дзвонив Чарлі – сказав, що ти уже виїхала, – пояснив Джейкоб, усміхаючись.
Без жодних зусиль, навіть не усвідомлюючи цього, я усміхнулася йому у відповідь. Незважаючи на крижані краплі дощу, що стікали по моїх щоках, на мене нахлинуло дивне почуття вдячності.
– Привіт, Джейкобе.
– Гарна ідея – запросити Біллі.
Він підняв руку, щоб дати мені п’ять. І засміявся – так високо мені довелося підстрибнути, щоб поцілити в його долоню.
Через кілька хвилин Гаррі заїхав по Біллі, як я й пропонувала. Джейкоб показав мені свою маленьку кімнату, поки всі роз’їжджалися.
– То що робитимемо тепер, містере Гудренч?[4] – запитала я, щойно за спиною Біллі зачинилися двері.
Джейкоб витягнув із кишені складений у кілька разів папірець і розгорнув його.
– Спершу сходимо на сміттєзвалище, може, нам поталанить і ми щось знайдемо там. Бо ремонт може влетіти нам у копієчку, – попередив він. – Треба вельми постаратися, щоб ці мотоцикли знову завелися.
На моєму обличчі не промайнуло хвилювання, тож він продовжив:
– Я маю на увазі, що це може коштувати більше ста доларів.
Я витягнула з кишені чекову книжку, трохи помахала нею і сказала, дивлячись йому в очі:
– Жодних проблем. Це був дуже дивний день. Я була цілком задоволена собою.
Навіть на звалищі під зливою та по коліна в болоті я раділа кожній миті життя. Спочатку мені здавалося, що то був післяшоковий стан, та в будь-якому разі таке пояснення занадто малоймовірне.
Я почала думати, що все це завдяки Джейкобу. Справа не тільки в тому, що він завжди був радий бачити мене і ніколи не дивився на мене крадькома, немов чекаючи, що я втну щось божевільне чи викину ще якогось коника. Це було щось зовсім не пов’язане зі мною.
Справа була не в мені, а в самому Джейкобі. Джейкоб був просто постійно щасливою людиною, щастя оточувало його, немов аура, яку він ділив з усіма довкола. Як сонячне проміння, він зігрівав усіх своїм теплом. Це було цілком природно. Не дивно, що мене тягнуло до нього.
Навіть коли він роздивлявся чорну діру в панелі мого автомобіля, на моє превелике здивування, це не викликало у мене паніки.
– Твоє стерео поламалося? – поцікавився він.
– Так, – збрехала я. Він із цікавістю оглянув краї порожнини.
– Цікаво, хто його виймав? Тут багато пошкоджень…
– Це моя робота, – визнала я. Він засміявся.
– Гадаю, тобі слід триматися подалі від мотоциклів.
– Без проблем. На думку Джейкоба, нам напрочуд пощастило на звалищі.
Він був дуже радий, що ми знайшли кілька покручених чорних шматків металу; мене вразило те, що він із такою легкістю міг сказати, для чого вони призначені.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента