Страница:
Вона здивовано витріщилася на мене.
– Белло, його уже давним-давно не показують.
– Ой, – насупилася я. – А що ти хочеш подивитися?
Вроджена балакучість Джесики далася взнаки й вилилася в роздумах уголос:
– Ну, нещодавно почали показувати якусь нову романтичну комедію, на неї гарні відгуки. Хочу її подивитися. А мій тато нещодавно дивився «Мертву точку». Цей фільм дуже йому сподобався.
Я вхопилася за багатообіцяючу назву.
– А про що він?
– Здається, про зомбі. Тато казав, що ніколи ще не бачив такого страшного фільму.
– Звучить заманливо.
Я б радше поспілкувалася з живим зомбі, ніж дивилася романтичну комедію.
– Гаразд.
Здається, її здивувала моя відповідь. Я напружила мозок, намагаючись згадати, чи подобаються мені фільми жахів, але не була впевнена на всі сто.
– Хочеш, я заїду по тебе після школи? – запропонувала вона.
– Звісна річ.
Перш ніж піти, Джесика усміхнулася мені майже дружелюбно. Моя усмішка у відповідь трохи запізнилася, але гадаю, Джесика її помітила.
Решта дня проминула швидко, єдине, про що я могла думати, – це про плани на вечір. Я знала з власного досвіду, що розговоривши Джесику, зможу мовчати решту вечора, обмежившись кількома репліками в потрібний момент. Все, що мені потрібно, – це лише трохи з нею поспілкуватися.
Густий туман, що окутував мою голову, почав потроху розсіюватися. Я здивувалася, коли опинилася в своїй кімнаті, не пам’ятаючи, як дісталася зі школи додому, вже поминаючи те, як відчиняла вхідні двері. Та це не мало ніякого значення. Не помічати плину часу – це єдине, чого я просила від життя.
Я й не намагалася боротися з цим туманом, коли обернулася до шафи. В деяких місцях заціпеніння важило більше, ніж деінде. Я не усвідомлювала, на що витріщаюся, коли відчинила дверцята шафи і ковзнула поглядом по купі сміття, яка лежала зліва попід речами, що я давно вже не носила.
Мій погляд не зафіксував чорного поліетиленового мішка для сміття, в якому я тримала подарунки, одержані на свій останній день народження, я не помітила, як із-під плівки випинається моє новеньке стерео. Я не думала про криваві сліди, які залишилися на моїх пальцях потому, як я видерла стерео з панелі машини.
Я зняла з гачка стару сумку, яку рідко носила, й швидко захлопнула дверцята.
Саме тоді я почула сигнал машини. Одним рухом я витягнула гаманець із рюкзака й поклала його в сумку. Я квапилася, немов поспіх допоможе скоротити вечір.
Перш ніж вийти, я подивилася на себе в дзеркало в коридорі, одягнула на обличчя посмішку і постаралася втримати її там.
– Дякую, що погодилася поїхати зі мною, – сказала я Джес із вдячністю, сідаючи на пасажирське сидіння. Я подумала, що ще нікому не казала такого, окрім Чарлі. Але з Джес усе було складніше. Я не була впевнена, що зможу її обдурити.
– Нема за що. Але навіщо все це? – поцікавилася Джес, їдучи по моїй вулиці.
– Як навіщо?
– Чому ти раптом вирішила… кудись з’їздити? – це прозвучало так, ніби вона передумала на півдорозі.
Я здригнулася.
– Просто мені потрібна переміна.
Я впізнала пісню, що лунала з радіоприймача, й миттю потягнулася вперед.
– Не заперечуєш, якщо я перемкну на іншу хвилю? – запитала я.
– Ні, давай.
Я налаштовувала радіостанції, аж поки не знайшла найбезпечнішу. Я крадькома глянула на Джес, намагаючись вгадати її реакцію на нову музику.
Її очі звузилися.
– Відколи це ти слухаєш реп?
– Не знаю, – сказала я. – Віднедавна.
– І він тобі подобається? – запитала вона з ноткою сумніву в голосі.
– Звісно.
Було б занадто важко розмовляти з Джесикою й налаштовувати хвилю одночасно. Я хитала головою, намагаючись попасти в такт з ударними.
– Гаразд… – вона витріщилася круглими очима в лобову шибку.
– А що там у вас із Майком? – запитала я поспіхом.
– Ти бачиш його частіше, ніж я. Розмова ніяк не в’язалася, навіть після мого запитання.
– Важко говорити на роботі, – пробурмотіла я, а тоді зробила ще одну спробу. – А ти ще з ким-небудь зустрічалася?
– Та ні. Іноді ми вибираємося кудись із Конором. Два тижні тому я гуляла з Ериком.
Із цими словами вона закотила очі: мовляв, це довга історія. Я одразу ж ухопилася за таку можливість.
– З Ериком Йоркі? І хто кого запросив? Вона застогнала, і її риси стали жвавішими.
– Звісно ж, він! Ніяк не можу його відшити.
– Куди він водив тебе? – запитала я, знаючи, що вона сприйме мою наполегливість як цікавість. – Розкажи мені все, як було.
Вона почала довгу розповідь, а я зручніше вмостилася в кріслі. Я слухала її дуже уважно, ствердно хитала головою або скрикувала від жаху, коли це було потрібно. Закінчивши історію про Ерика, вона почала нову – про Конора.
Фільм починався рано, тому Джес запропонувала піти на вечірній сеанс, а потім поїсти. Я з радістю пристала на її пропозицію. Зрештою, я отримала те, чого так прагнула, – тепер Чарлі не звинувачуватиме мене.
Я говорила з Джес протягом усіх анонсів і реклам, тож змогла легко випустити їх з уваги. Та коли почався фільм, я рознервувалася. Молода пара гуляла пляжем, тримаючись за руки і трохи фальшиво виявляючи взаємну ніжність. Я ледь стрималася – мало не затулила вуха й не почала бубоніти собі під ніс. Я не витримаю любовної історії!
– Я думала, що ми прийшла на фільм про зомбі, – зашипіла я до Джесики.
– А це і є фільм про зомбі.
– Тоді чому нікого не їдять? – запитала я у відчаї. Вона подивилася на мене круглими, повними жаху очима.
– Упевнена, що скоро почнеться і це, – прошепотіла вона.
– Я принесу попкорн. Тобі взяти?
– Ні, дякую.
Хтось прошипів на нас із переднього ряду.
Я трошки потягнула час біля прилавка, дивлячись на годинник і міркуючи над тим, скільки хвилин із півторагодинного фільму присвячено романтичному вступу. Я вирішила, що десяти хвилин цілком достатньо, але все-таки зупинилася біля самих дверей і прислухалася. До мене долинули жахливі крики з динаміків, і я збагнула, що прочекала саме стільки, скільки треба.
– Ти все проґавила, – пробурмотіла Джес, коли я сіла у своє крісло. – Тепер майже всі перетворилися на зомбі.
– Була велика черга.
Я запропонувала їй трохи попкорну. Вона взяла цілу жменю.
Решта фільму складалася з жахливих атак зомбі й безкінечного лементу кількох людей, що досі були живі, – їхня кількість швидко скорочувалася. Я гадала, що такий фільм ніяк не вплине на мене. Але я почувалася якось незручно і спочатку не могла зрозуміти чому.
Все було нормально майже до самого кінця, аж поки я не побачила, як виснажений зомбі мчить за своєю останньою живою жертвою. Тоді я й зрозуміла, в чому справа. В кадрі з’явилося сповнене жаху обличчя головної героїні, а тоді мертве нерухоме обличчя її переслідувача – почергово то одне, то друге, все ближче й ближче.
Я зрозуміла, щó нагадала мені ця сцена.
Я підхопилася.
– Куди ти? Залишилося не більше двох хвилин, – прошипіла Джес.
– Я хочу пити, – пробурмотіла я, кинувшись до виходу.
Я сіла на лавочку біля кінотеатру і намагалася не думати про життєву іронію. Але іронія полягала в тому, що кінець кінцем я також закінчу як зомбі. Все йшло до того.
Не те щоб я ніколи не хотіла стати казковим чудовиськом – просто я не воліла бути безглуздим трупом, який ожив. Запанікувавши, я потрусила головою, намагаючись урвати цей ланцюжок думок. Я не маю права думати про свої колишні мрії.
Було важко усвідомлювати, що я вже не головна героїня, що моя історія давно закінчилася.
Джесика вийшла з кіно і якусь мить вагалася, не знаючи, де мене шукати. Коли вона мене побачила, то трохи розслабилася, та тільки на якусь мить. Тоді вона глянула на мене роздратовано.
– Невже фільм був застрашний для тебе? – поцікавилася вона.
– Так, – погодилася я. – Мабуть, я справжня боягузка.
– Це смішно, – насупилася вона. – Я думала, що тобі не страшно: я постійно репетувала, а ти не зойкнула жодного разу. Тож я не зрозуміла, чому ти втекла.
Я знизала плечима.
– Просто злякалася. Зрештою вона трохи розслабилася.
– Гадаю, це був найстрашніший фільм, який тільки мені траплявся. Б’юсь об заклад, що сьогодні нам снитимуться кошмари.
– Це точно, – сказала я, намагаючись опанувати голос. Було очевидно, що мені снитимуться кошмари, але не про зомбі. Джес крадькома глянула на мене й одразу ж відвела очі. Мабуть, голос мене підводив.
– Де б ти хотіла поїсти? – запитала Джес.
– Мені байдуже.
– Гаразд.
Поки ми йшли, Джес почала розводитися про головного героя фільму. Я кивала, коли вона говорила про його шарм і чутливість, хоча й не могла згадати у фільмі жодного чоловіка не-зомбі.
Я й не дивилася, куди Джесика мене вела. Тільки відчувала, що стало темно й тихо. Я не одразу здогадалася, чому було так тихо. Джесика перестала бубоніти. Я глянула на неї, сподіваючись, що не ранила її почуттів.
Джесика не дивилася на мене. Її обличчя було напружене, вона роззиралася по боках і швидко йшла вперед. Я помітила, що вона поглядає то праворуч, то через дорогу, то перед собою.
Уперше я роззирнулася довкола. Ми були на невеличкому відрізку неосвітленого тротуару. Маленькі крамнички, вишикувані вздовж вулиці, були зачинені на ніч, у вікнах не горіло світло. За якихось півкварталу звідси знову світилося, і я побачила попереду золоті арки «МакДональдса», куди ми і прямували.
По той бік вулиці працював один заклад. Вікна були зачинені, й на стінах виблискували яскраві неонові знаки – реклама різних сортів пива. Найбільший яскраво-зелений знак «У Одноокого Піта» – назва закладу. Я подумала, що всередині все обставлено в піратському стилі. Металеві двері були прочинені. В залі горіло тьмяне світло. Долинав приглушений шум голосів, а стукіт льоду в склянках можна було чути навіть через дорогу. Біля дверей, спершись на стіну, стояли чотири чоловіки.
Я поглянула на Джесику. Її очі дивилися вперед, і вона швидко йшла. Вона не здалася мені наляканою – радше була просто настороженою, намагалася не привертати до себе уваги.
Я бездумно зупинилася, дивлячись на чотирьох чоловіків. Мною оволоділо потужне відчуття дежа вю. Це була інша дорога, зовсім інша ніч, але сцена була така сама. Один із чоловіків був невисокого зросту, чорнявий. Коли я зупинилася й повернулася до них, він подивився на мене з цікавістю.
Я знову поглянула на нього, прикипівши до тротуару.
– Белло, – прошепотіла Джес. – Що ти робиш? Я невпевнено потрусила головою.
– Здається, я їх знаю… – пробурмотіла я.
Що я роблю? Мені слід було щодуху мчати геть від своїх спогадів, стерти з пам’яті цих чоловіків, захистити себе байдужістю. Навіщо я, приголомшена, ступила на вулицю?
Здавалося, це просто неймовірний збіг, що я поїду з Джесикою в Порт-Анджелес і опинюся на темній вулиці. Мої очі вивчали низенького чоловіка, намагаючись пригадати риси того, який налякав мене однієї ночі майже рік тому. Я подумала, що обов’язково впізнаю його, якщо тільки це він. Саме той уривок саме того вечора був якийсь неясний, розпливчастий. Моє тіло пам’ятало його краще, ніж розум; напруга в ногах, коли я намагалася вирішити, втікати чи стояти на місці, сухість у горлі, коли я силкувалася закричати, натягнутість шкіри на руках, коли я стиснула кулаки, мурашки по спині, коли коротун назвав мене «солоденькою»…
Я нічого не розуміла, якась неясна небезпека струменіла від цих чоловіків, які не мали нічого спільного з тією ніччю. Мабуть, тому що вони – незнайомці, а ще тут було темно, і їх було багато – більше нічого особливого. Але цього було достатньо, щоб Джесика в паніці закричала:
– Белло, ходімо геть!
Я проігнорувала її; майже несвідомо перебираючи ногами, я рушила вперед. Я не розуміла чому, але чоловіки становили для мене якусь незрозумілу небезпеку, і це мене притягувало. Це був підсвідомий імпульс, а я так давно не піддавалася ніяким імпульсам… що одразу ж піддалася цьому.
Щось незнайоме пульсувало в моїх венах. Адреналін, усвідомила я, – як давно я не відчувала його, а тепер він змусив моє серце битися дедалі сильніше і боротися з нестачею гострих відчуттів. Якось дивно – навіщо адреналін, якщо я зовсім не боюся? Це було майже відголосом того разу, коли я стояла на темній вулиці Порт-Анджелеса з незнайомцями, як от зараз.
У мене не було причини боятися. Не залишилося нічого такого, чого б я боялася, принаймні фізично. Це одна з переваг, коли уже все втрачено.
Я вже була посеред вулиці, коли Джес підскочила до мене й схопила за руку.
– Белло, ти не можеш піти в цей бар! – зашипіла вона.
– А я й не збиралася туди йти, – сказала я, байдуже відштовхуючи її руку. – Я просто хочу подивитися…
– Ти божевільна? – прошепотіла вона. – Чи хочеш накласти на себе руки?
Це запитання привернуло мою увагу, і я зиркнула на неї.
– Ні, я не самогубця, – сказала я в свій захист, і це була правда. Я не була самогубцею. Навіть на самому початку, коли смерть стала б для мене неабияким полегшенням, мені таке навіть на думку не спадало. Я багато чим завдячувала Чарлі. І почувалася відповідальною за Рене. Я повинна була думати про них.
А ще я пообіцяла не робити нічого дурного чи безрозсудного. Заради цього я досі дихала.
Згадавши про ту обіцянку, я відчула докори сумління. Але зараз я не думала, а робила. Зрештою, я не збиралася різати собі вени.
Очі Джес були круглі, наче блюдця, рот роззявлений. Її запитання про самогубство було риторичним, я зрозуміла це запізно.
– Йди-йди, – сказала я, махаючи рукою в бік «МакДональдса». Мені не сподобалося, як вона дивилася на мене. – Я наздожену тебе за хвилинку.
Я обернулася до чоловіків, які дивилися на нас здивованими, зацікавленими поглядами.
«Белло, негайно припини це!»
Мої м’язи завмерли, і я стала на місці як укопана. Бо щойно мене зупинив не голос Джесики. Це був злий, добре знайомий мені голос, прекрасний голос – м’який, немов оксамит, хоча й роздратований.
Це був його голос, – я навіть подумки не називала імені. Я дуже здивувалася, що, зачувши його, не впала навколішки на тротуар, не застогнала від болю. Не було болю, нічого не було.
В ту мить, коли я почула цей голос, усе раптом стало таким зрозумілим. Так наче я нарешті випірнула з темної води. Тепер я сприймала все – óбрази, звуки; я відчула, що в лице мені дме холодний вітер – я не помічала цього раніше, так само як і запахів, що долинали з бару.
Нічого не розуміючи, я роззирнулася навколо.
«Йди назад до Джесики, – сердито наказував приємний голос. – Ти ж пообіцяла: нічого безрозсудного чи дурного».
Я була сама. Джесика переминалася з ноги на ногу за кілька кроків од мене і витріщалася на мене наляканими очима. Попід стіною стояли незнайомці, вони були розгублені – мабуть, не розуміли, чому я нерухомо застигла посеред вулиці.
Я потрусила головою, силкуючись прийти до тями. Я знала, що його тут немає, але відчувала його присутність – він невимовно близько, близько з того останнього моменту… з кінця. Його сердитий голос був воднораз турботливий і злий, а та злість була мені дуже знайомою – я не чула її, здавалося, цілу вічність.
«Дотримай своєї обіцянки», – голос повільно стихав, наче хтось скручував звук на радіо.
Я запідозрила, що це галюцинація. Мабуть, вона була викликана ефектом дежа вю: та сама ситуація, та сама темна вулиця.
Я поспіхом зміркувала над можливими варіантами.
Варіант перший: я збожеволіла. Зазвичай так говорять про людей, які чують внутрішні голоси.
Можливо.
Варіант другий: моя підсвідомість давала мені те, що, я гадала, було мені потрібне. Це було здійснення бажань – тимчасове полегшення від того, що йому не байдуже – жива я чи мертва. Припущення, що б він сказав, якби: а) був тут, або б) якби його турбувало, що зі мною трапилося щось погане.
Можливо.
Варіанту три не існувало, тож я сподівалася, що це був варіант два – ігри моєї підсвідомості. Це було набагато легше, аніж усвідомлення того, що мені саме час до божевільні.
Навряд чи мою реакцію можна було назвати нормальною – я була вдячна. Більше за все на світі я боялася забути його голос, і була безмежно вдячна, що моя підсвідомість зберегла його краще, аніж свідомість.
Я забороняла собі думати про нього. Я суворо дотримувалася цього рішення. Звісно, я помилялася. Я всього-на-всього людина. Але мені ставало краще, і згодом я змогла б назавжди з цим покінчити. Інакше мене знову огорне безкінечне заціпеніння. Обираючи між болем і нічим, я виберу ніщо.
Тепер я чекала, коли знову настане біль. Заціпеніння минуло, – мої відчуття дуже загострилися після кількох місяців бездіяльності, – але я не відчувала болю. Єдине, що турбувало мене, – це те, що його голос зникав.
Якусь мить я вагалася.
Набагато розумніше було б уникнути непередбачуваного, руйнівного розвитку подій. Зовсім не розумно викликати галюцинації навмисне.
Але його голос зникав.
Я зробила ще один крок, щоб переконатися.
«Белло, повернись», – рявкнув він.
Я зітхнула з полегшенням. Гнів – це саме те, що я хотіла почути, – фальшиве свідчення того, що йому не байдуже, сумнівний подарунок моєї підсвідомості.
Поки я все обмірковувала, минуло кілька секунд. Невеличка аудиторія з цікавістю спостерігала за мною. Мабуть, збоку все виглядало так, наче я вагаюся: йти чи не йти. Хіба могли вони здогадатися, що я просто стою і насолоджуюся божевіллям, яке несподівано найшло на мене?
– Привіт, – сказав один із хлопців упевненим і трохи насмішкуватим тоном. Він був блідий і світлочубий, усім своїм виглядом він намагався продемонструвати свою понадливість. Я не могла сказати, чи був він справді привабливим. У цьому питанні я була досить упередженою.
Голос у моїй голові підказав правильну відповідь і загрозливо рикнув. Я усміхнулася, і самовпевнений юнак сприйняв це, як заохочення.
– Я можу чимось допомогти? Може, ти заблукала? – він посміхнувся і підморгнув.
Я обережно переступила через канаву, в темряві вода в ній здавалася майже чорною.
– Ні, я не заблукала.
Тепер я підійшла ближче, і мої очі почали прискіпливо вивчати обличчя низького чорнявого чоловіка. Воно було мені зовсім не знайомим. Мною оволоділо якесь дивне відчуття розчарування, що це був не той самий чоловік, який намагався скривдити мене майже рік тому.
Голос у моїй голові мовчав. Коротун помітив мій погляд.
– Можна запропонувати тобі щось випити? – сказав він трохи знервовано – здається, йому лестило, що я обрала його з-поміж інших.
– Мені ще рано, – відповіла я автоматично.
Він був розгублений. Навіщо я тоді підійшла до них? Я відчула, що варто все пояснити.
– Здалеку мені здалося, що я вас знаю. Вибачте, я помилилася.
Загроза, яка тягнула мене сюди, кудись зникла. Ці хлопці не становлять небезпеки. Мабуть, вони досить приємні. Безпечні. Я втратила всяку цікавість.
– Ну то й що, – сказав самовпевнений блондин. – Постій тут із нами.
– Дякую, але я не можу.
Джесика розгублено стояла посеред вулиці, в її очах читався страх.
– Лише кілька хвилин. Я похитала головою і повернулася до Джесики.
– Ходімо їсти, – буркнула я, майже не дивлячись на неї.
Хоча я й звільнилася від думок про зомбі, подумки я була десь далеко. Мій мозок напружено працював. Безпечна, німа байдужість не повернулася, і з кожною хвилиною я дедалі більше хвилювалася, що все закінчилося.
– Що ти собі думала? – гаркнула Джесика. – Ти ж не знаєш їх, а якби виявилося, що вони психопати?
Я знизала плечима, бажаючи, щоб вона заспокоїлася.
– Я подумала, що знаю одного з них.
– Ти така дивна, Белло Свон. Я почуваюсь так, наче зовсім тебе не знаю.
– Вибач, – я не мала гадки, що ще відповісти.
Ми йшли до «МакДональдса» мовчки. Б’юсь об заклад, вона жалкувала, що ми пішли пішки, а не взяли її машину. Вона вважала, що вечір зіпсовано, я ж знала це з самого початку.
Поки ми їли, кілька разів я намагалася почати розмову, але Джесика вперто мовчала. Мабуть, я таки справді її образила.
Коли ми їхали назад, вона ввімкнула свою улюблену радіостанцію і дала такий гучний звук, що говорити було просто неможливо.
Мені не вартувало особливих зусиль ігнорувати музику. Голова була забита різноманітними думками, тож я зовсім не зважала на ліричні балади.
Я чекала, що повернеться заціпеніння або біль… адже біль повинен повернутися. Я порушила власні правила. Замість того, щоб відігнати спогади, я зробила крок їм назустріч, сама покликала їх. Я чула любий голос так чітко у своїй голові! Я була впевнена, що мені доведеться поплатитись за це. Особливо якщо я не зможу повернути собі той стан повної байдужості, щоб захиститися. Я почувалася занадто стурбованою, і це мене лякало.
Але найсильнішим почуттям у моєму тілі було полегшення – воно прийшло з глибин моєї підсвідомості.
Хоч як я боролася з тим, щоб не думати про нього, я навіть не намагалася його забути. Пізно вночі, виснажена, невиспана, я роздумувала над тим, що все вже позаду. Мій мозок немов сито, за деякий час я не зможу згадати, якого кольору були його очі, якою на дотик була його холодна шкіра, яким був його ніжний голос. Я не можу думати про це, але я мушу це пам’ятати.
Тому що була лише одна річ, заради якої варто жити, – просто знати, що він існує. Тільки це. Все інше я витримаю. Доти, доки він живий.
Саме це утримувало мене у Форксі, ось чому я опиралася Чарлі, коли він запропонував щось змінити. Правду кажучи, це не мало ніякого значення; він ніколи сюди не вернеться.
Та якби я поїхала до Джексонвіля чи ще кудись, де сонячно і все навколо незнайоме, як би могла я бути впевнена в тому, що він узагалі існував? У місці, в якому я б ніколи не змогла його уявити… цього я б не витримала.
Заборонено згадувати, неможливо забути – як мені тепер жити?
Я здивувалася, коли Джесика зупинила машину біля мого дому. Дорога була недалека, але я не думала, що Джесика зможе мовчати навіть такий короткий час.
– Дякую, що поїхала зі мною, Джес, – сказала я, відчиняючи дверцята. – Було… весело, – я сподівалася, що це годяще слово.
– Ага, – пробурмотіла вона.
– Вибач… за те, що сталося після фільму.
– Та що там, Белло.
Вона дивилася в лобове скло замість того, щоб поглянути на мене. Здається, вона знову починала злитися.
– Побачимося в понеділок.
– Ага. Бувай.
Я здалася й зачинила дверцята. Вона поїхала, так і не глянувши на мене.
Я забула про неї ще до того, як зайшла в будинок.
Чарлі чекав на мене в коридорі, склавши руки на грудях і стиснувши пальці в кулаки.
– Привіт, тату, – сказала я байдуже, пройшовши повз нього й рушивши до сходів. Я думала про нього задовго і хотіла дістатися своєї кімнати, перш ніж це на мені окошиться.
– Де ти була? – запитав Чарлі.
Я здивовано подивилася на батька.
– Я їздила в Порт-Анджелес, у кіно, разом із Джесикою. Я ж казала тобі вранці.
– А, – пробурчав він.
– Усе гаразд?
Він уважно дивився на мене. Його очі розширилися, наче він побачив якусь дивину.
– Так, усе гаразд. Повеселилися?
– Звісно, – сказала я. – Ми дивилися, як зомбі поїдають людей. Було чудово.
Його очі звузилися.
– На добраніч, тату.
Він відпустив мене. Я поспішила до своєї кімнати.
За кілька хвилин я вже лежала у своєму ліжку, біль нарешті нахлинув на мене і вкрив із головою.
Біль розривав мене на шматочки. Я почувалася так, наче в моїх грудях зробили величезну діру, відтявши найважливіші життєві органи і залишивши рвані рани, які невимовно боліли, а кров невпинно пульсувала й цебеніла з них, не вгамовуючись із плином часу. Розумом я усвідомлювала, що мої легені цілі, та жадібно ковтала повітря, голова йшла обертом, я боролася, та все марно. Моє серце, мабуть, іще билося, але я не чула стукоту у вухах; руки оніміли від холоду. Я скрутилася калачиком, обхопивши себе руками. Я хапалася за байдужість, до якої прирекла себе, але вона тікала від мене.
І все-таки раптом я втямила, що виживу. Я була схвильована, я відчувала біль – від болючої втрати мені пекло у грудях, паралізувало руки й ноги, – але я це витримаю. Я зможу все пережити. З часом біль не став слабшим, але я стала достатньо сильною, щоб витерпіти його.
Все, що трапилося сьогодні, що б це не було – зомбі, адреналін чи галюцинації, – це пробудило мене.
Вперше за довгий час я не знала, чого очікувати вранці.
Розділ 5
– Белло, його уже давним-давно не показують.
– Ой, – насупилася я. – А що ти хочеш подивитися?
Вроджена балакучість Джесики далася взнаки й вилилася в роздумах уголос:
– Ну, нещодавно почали показувати якусь нову романтичну комедію, на неї гарні відгуки. Хочу її подивитися. А мій тато нещодавно дивився «Мертву точку». Цей фільм дуже йому сподобався.
Я вхопилася за багатообіцяючу назву.
– А про що він?
– Здається, про зомбі. Тато казав, що ніколи ще не бачив такого страшного фільму.
– Звучить заманливо.
Я б радше поспілкувалася з живим зомбі, ніж дивилася романтичну комедію.
– Гаразд.
Здається, її здивувала моя відповідь. Я напружила мозок, намагаючись згадати, чи подобаються мені фільми жахів, але не була впевнена на всі сто.
– Хочеш, я заїду по тебе після школи? – запропонувала вона.
– Звісна річ.
Перш ніж піти, Джесика усміхнулася мені майже дружелюбно. Моя усмішка у відповідь трохи запізнилася, але гадаю, Джесика її помітила.
Решта дня проминула швидко, єдине, про що я могла думати, – це про плани на вечір. Я знала з власного досвіду, що розговоривши Джесику, зможу мовчати решту вечора, обмежившись кількома репліками в потрібний момент. Все, що мені потрібно, – це лише трохи з нею поспілкуватися.
Густий туман, що окутував мою голову, почав потроху розсіюватися. Я здивувалася, коли опинилася в своїй кімнаті, не пам’ятаючи, як дісталася зі школи додому, вже поминаючи те, як відчиняла вхідні двері. Та це не мало ніякого значення. Не помічати плину часу – це єдине, чого я просила від життя.
Я й не намагалася боротися з цим туманом, коли обернулася до шафи. В деяких місцях заціпеніння важило більше, ніж деінде. Я не усвідомлювала, на що витріщаюся, коли відчинила дверцята шафи і ковзнула поглядом по купі сміття, яка лежала зліва попід речами, що я давно вже не носила.
Мій погляд не зафіксував чорного поліетиленового мішка для сміття, в якому я тримала подарунки, одержані на свій останній день народження, я не помітила, як із-під плівки випинається моє новеньке стерео. Я не думала про криваві сліди, які залишилися на моїх пальцях потому, як я видерла стерео з панелі машини.
Я зняла з гачка стару сумку, яку рідко носила, й швидко захлопнула дверцята.
Саме тоді я почула сигнал машини. Одним рухом я витягнула гаманець із рюкзака й поклала його в сумку. Я квапилася, немов поспіх допоможе скоротити вечір.
Перш ніж вийти, я подивилася на себе в дзеркало в коридорі, одягнула на обличчя посмішку і постаралася втримати її там.
– Дякую, що погодилася поїхати зі мною, – сказала я Джес із вдячністю, сідаючи на пасажирське сидіння. Я подумала, що ще нікому не казала такого, окрім Чарлі. Але з Джес усе було складніше. Я не була впевнена, що зможу її обдурити.
– Нема за що. Але навіщо все це? – поцікавилася Джес, їдучи по моїй вулиці.
– Як навіщо?
– Чому ти раптом вирішила… кудись з’їздити? – це прозвучало так, ніби вона передумала на півдорозі.
Я здригнулася.
– Просто мені потрібна переміна.
Я впізнала пісню, що лунала з радіоприймача, й миттю потягнулася вперед.
– Не заперечуєш, якщо я перемкну на іншу хвилю? – запитала я.
– Ні, давай.
Я налаштовувала радіостанції, аж поки не знайшла найбезпечнішу. Я крадькома глянула на Джес, намагаючись вгадати її реакцію на нову музику.
Її очі звузилися.
– Відколи це ти слухаєш реп?
– Не знаю, – сказала я. – Віднедавна.
– І він тобі подобається? – запитала вона з ноткою сумніву в голосі.
– Звісно.
Було б занадто важко розмовляти з Джесикою й налаштовувати хвилю одночасно. Я хитала головою, намагаючись попасти в такт з ударними.
– Гаразд… – вона витріщилася круглими очима в лобову шибку.
– А що там у вас із Майком? – запитала я поспіхом.
– Ти бачиш його частіше, ніж я. Розмова ніяк не в’язалася, навіть після мого запитання.
– Важко говорити на роботі, – пробурмотіла я, а тоді зробила ще одну спробу. – А ти ще з ким-небудь зустрічалася?
– Та ні. Іноді ми вибираємося кудись із Конором. Два тижні тому я гуляла з Ериком.
Із цими словами вона закотила очі: мовляв, це довга історія. Я одразу ж ухопилася за таку можливість.
– З Ериком Йоркі? І хто кого запросив? Вона застогнала, і її риси стали жвавішими.
– Звісно ж, він! Ніяк не можу його відшити.
– Куди він водив тебе? – запитала я, знаючи, що вона сприйме мою наполегливість як цікавість. – Розкажи мені все, як було.
Вона почала довгу розповідь, а я зручніше вмостилася в кріслі. Я слухала її дуже уважно, ствердно хитала головою або скрикувала від жаху, коли це було потрібно. Закінчивши історію про Ерика, вона почала нову – про Конора.
Фільм починався рано, тому Джес запропонувала піти на вечірній сеанс, а потім поїсти. Я з радістю пристала на її пропозицію. Зрештою, я отримала те, чого так прагнула, – тепер Чарлі не звинувачуватиме мене.
Я говорила з Джес протягом усіх анонсів і реклам, тож змогла легко випустити їх з уваги. Та коли почався фільм, я рознервувалася. Молода пара гуляла пляжем, тримаючись за руки і трохи фальшиво виявляючи взаємну ніжність. Я ледь стрималася – мало не затулила вуха й не почала бубоніти собі під ніс. Я не витримаю любовної історії!
– Я думала, що ми прийшла на фільм про зомбі, – зашипіла я до Джесики.
– А це і є фільм про зомбі.
– Тоді чому нікого не їдять? – запитала я у відчаї. Вона подивилася на мене круглими, повними жаху очима.
– Упевнена, що скоро почнеться і це, – прошепотіла вона.
– Я принесу попкорн. Тобі взяти?
– Ні, дякую.
Хтось прошипів на нас із переднього ряду.
Я трошки потягнула час біля прилавка, дивлячись на годинник і міркуючи над тим, скільки хвилин із півторагодинного фільму присвячено романтичному вступу. Я вирішила, що десяти хвилин цілком достатньо, але все-таки зупинилася біля самих дверей і прислухалася. До мене долинули жахливі крики з динаміків, і я збагнула, що прочекала саме стільки, скільки треба.
– Ти все проґавила, – пробурмотіла Джес, коли я сіла у своє крісло. – Тепер майже всі перетворилися на зомбі.
– Була велика черга.
Я запропонувала їй трохи попкорну. Вона взяла цілу жменю.
Решта фільму складалася з жахливих атак зомбі й безкінечного лементу кількох людей, що досі були живі, – їхня кількість швидко скорочувалася. Я гадала, що такий фільм ніяк не вплине на мене. Але я почувалася якось незручно і спочатку не могла зрозуміти чому.
Все було нормально майже до самого кінця, аж поки я не побачила, як виснажений зомбі мчить за своєю останньою живою жертвою. Тоді я й зрозуміла, в чому справа. В кадрі з’явилося сповнене жаху обличчя головної героїні, а тоді мертве нерухоме обличчя її переслідувача – почергово то одне, то друге, все ближче й ближче.
Я зрозуміла, щó нагадала мені ця сцена.
Я підхопилася.
– Куди ти? Залишилося не більше двох хвилин, – прошипіла Джес.
– Я хочу пити, – пробурмотіла я, кинувшись до виходу.
Я сіла на лавочку біля кінотеатру і намагалася не думати про життєву іронію. Але іронія полягала в тому, що кінець кінцем я також закінчу як зомбі. Все йшло до того.
Не те щоб я ніколи не хотіла стати казковим чудовиськом – просто я не воліла бути безглуздим трупом, який ожив. Запанікувавши, я потрусила головою, намагаючись урвати цей ланцюжок думок. Я не маю права думати про свої колишні мрії.
Було важко усвідомлювати, що я вже не головна героїня, що моя історія давно закінчилася.
Джесика вийшла з кіно і якусь мить вагалася, не знаючи, де мене шукати. Коли вона мене побачила, то трохи розслабилася, та тільки на якусь мить. Тоді вона глянула на мене роздратовано.
– Невже фільм був застрашний для тебе? – поцікавилася вона.
– Так, – погодилася я. – Мабуть, я справжня боягузка.
– Це смішно, – насупилася вона. – Я думала, що тобі не страшно: я постійно репетувала, а ти не зойкнула жодного разу. Тож я не зрозуміла, чому ти втекла.
Я знизала плечима.
– Просто злякалася. Зрештою вона трохи розслабилася.
– Гадаю, це був найстрашніший фільм, який тільки мені траплявся. Б’юсь об заклад, що сьогодні нам снитимуться кошмари.
– Це точно, – сказала я, намагаючись опанувати голос. Було очевидно, що мені снитимуться кошмари, але не про зомбі. Джес крадькома глянула на мене й одразу ж відвела очі. Мабуть, голос мене підводив.
– Де б ти хотіла поїсти? – запитала Джес.
– Мені байдуже.
– Гаразд.
Поки ми йшли, Джес почала розводитися про головного героя фільму. Я кивала, коли вона говорила про його шарм і чутливість, хоча й не могла згадати у фільмі жодного чоловіка не-зомбі.
Я й не дивилася, куди Джесика мене вела. Тільки відчувала, що стало темно й тихо. Я не одразу здогадалася, чому було так тихо. Джесика перестала бубоніти. Я глянула на неї, сподіваючись, що не ранила її почуттів.
Джесика не дивилася на мене. Її обличчя було напружене, вона роззиралася по боках і швидко йшла вперед. Я помітила, що вона поглядає то праворуч, то через дорогу, то перед собою.
Уперше я роззирнулася довкола. Ми були на невеличкому відрізку неосвітленого тротуару. Маленькі крамнички, вишикувані вздовж вулиці, були зачинені на ніч, у вікнах не горіло світло. За якихось півкварталу звідси знову світилося, і я побачила попереду золоті арки «МакДональдса», куди ми і прямували.
По той бік вулиці працював один заклад. Вікна були зачинені, й на стінах виблискували яскраві неонові знаки – реклама різних сортів пива. Найбільший яскраво-зелений знак «У Одноокого Піта» – назва закладу. Я подумала, що всередині все обставлено в піратському стилі. Металеві двері були прочинені. В залі горіло тьмяне світло. Долинав приглушений шум голосів, а стукіт льоду в склянках можна було чути навіть через дорогу. Біля дверей, спершись на стіну, стояли чотири чоловіки.
Я поглянула на Джесику. Її очі дивилися вперед, і вона швидко йшла. Вона не здалася мені наляканою – радше була просто настороженою, намагалася не привертати до себе уваги.
Я бездумно зупинилася, дивлячись на чотирьох чоловіків. Мною оволоділо потужне відчуття дежа вю. Це була інша дорога, зовсім інша ніч, але сцена була така сама. Один із чоловіків був невисокого зросту, чорнявий. Коли я зупинилася й повернулася до них, він подивився на мене з цікавістю.
Я знову поглянула на нього, прикипівши до тротуару.
– Белло, – прошепотіла Джес. – Що ти робиш? Я невпевнено потрусила головою.
– Здається, я їх знаю… – пробурмотіла я.
Що я роблю? Мені слід було щодуху мчати геть від своїх спогадів, стерти з пам’яті цих чоловіків, захистити себе байдужістю. Навіщо я, приголомшена, ступила на вулицю?
Здавалося, це просто неймовірний збіг, що я поїду з Джесикою в Порт-Анджелес і опинюся на темній вулиці. Мої очі вивчали низенького чоловіка, намагаючись пригадати риси того, який налякав мене однієї ночі майже рік тому. Я подумала, що обов’язково впізнаю його, якщо тільки це він. Саме той уривок саме того вечора був якийсь неясний, розпливчастий. Моє тіло пам’ятало його краще, ніж розум; напруга в ногах, коли я намагалася вирішити, втікати чи стояти на місці, сухість у горлі, коли я силкувалася закричати, натягнутість шкіри на руках, коли я стиснула кулаки, мурашки по спині, коли коротун назвав мене «солоденькою»…
Я нічого не розуміла, якась неясна небезпека струменіла від цих чоловіків, які не мали нічого спільного з тією ніччю. Мабуть, тому що вони – незнайомці, а ще тут було темно, і їх було багато – більше нічого особливого. Але цього було достатньо, щоб Джесика в паніці закричала:
– Белло, ходімо геть!
Я проігнорувала її; майже несвідомо перебираючи ногами, я рушила вперед. Я не розуміла чому, але чоловіки становили для мене якусь незрозумілу небезпеку, і це мене притягувало. Це був підсвідомий імпульс, а я так давно не піддавалася ніяким імпульсам… що одразу ж піддалася цьому.
Щось незнайоме пульсувало в моїх венах. Адреналін, усвідомила я, – як давно я не відчувала його, а тепер він змусив моє серце битися дедалі сильніше і боротися з нестачею гострих відчуттів. Якось дивно – навіщо адреналін, якщо я зовсім не боюся? Це було майже відголосом того разу, коли я стояла на темній вулиці Порт-Анджелеса з незнайомцями, як от зараз.
У мене не було причини боятися. Не залишилося нічого такого, чого б я боялася, принаймні фізично. Це одна з переваг, коли уже все втрачено.
Я вже була посеред вулиці, коли Джес підскочила до мене й схопила за руку.
– Белло, ти не можеш піти в цей бар! – зашипіла вона.
– А я й не збиралася туди йти, – сказала я, байдуже відштовхуючи її руку. – Я просто хочу подивитися…
– Ти божевільна? – прошепотіла вона. – Чи хочеш накласти на себе руки?
Це запитання привернуло мою увагу, і я зиркнула на неї.
– Ні, я не самогубця, – сказала я в свій захист, і це була правда. Я не була самогубцею. Навіть на самому початку, коли смерть стала б для мене неабияким полегшенням, мені таке навіть на думку не спадало. Я багато чим завдячувала Чарлі. І почувалася відповідальною за Рене. Я повинна була думати про них.
А ще я пообіцяла не робити нічого дурного чи безрозсудного. Заради цього я досі дихала.
Згадавши про ту обіцянку, я відчула докори сумління. Але зараз я не думала, а робила. Зрештою, я не збиралася різати собі вени.
Очі Джес були круглі, наче блюдця, рот роззявлений. Її запитання про самогубство було риторичним, я зрозуміла це запізно.
– Йди-йди, – сказала я, махаючи рукою в бік «МакДональдса». Мені не сподобалося, як вона дивилася на мене. – Я наздожену тебе за хвилинку.
Я обернулася до чоловіків, які дивилися на нас здивованими, зацікавленими поглядами.
«Белло, негайно припини це!»
Мої м’язи завмерли, і я стала на місці як укопана. Бо щойно мене зупинив не голос Джесики. Це був злий, добре знайомий мені голос, прекрасний голос – м’який, немов оксамит, хоча й роздратований.
Це був його голос, – я навіть подумки не називала імені. Я дуже здивувалася, що, зачувши його, не впала навколішки на тротуар, не застогнала від болю. Не було болю, нічого не було.
В ту мить, коли я почула цей голос, усе раптом стало таким зрозумілим. Так наче я нарешті випірнула з темної води. Тепер я сприймала все – óбрази, звуки; я відчула, що в лице мені дме холодний вітер – я не помічала цього раніше, так само як і запахів, що долинали з бару.
Нічого не розуміючи, я роззирнулася навколо.
«Йди назад до Джесики, – сердито наказував приємний голос. – Ти ж пообіцяла: нічого безрозсудного чи дурного».
Я була сама. Джесика переминалася з ноги на ногу за кілька кроків од мене і витріщалася на мене наляканими очима. Попід стіною стояли незнайомці, вони були розгублені – мабуть, не розуміли, чому я нерухомо застигла посеред вулиці.
Я потрусила головою, силкуючись прийти до тями. Я знала, що його тут немає, але відчувала його присутність – він невимовно близько, близько з того останнього моменту… з кінця. Його сердитий голос був воднораз турботливий і злий, а та злість була мені дуже знайомою – я не чула її, здавалося, цілу вічність.
«Дотримай своєї обіцянки», – голос повільно стихав, наче хтось скручував звук на радіо.
Я запідозрила, що це галюцинація. Мабуть, вона була викликана ефектом дежа вю: та сама ситуація, та сама темна вулиця.
Я поспіхом зміркувала над можливими варіантами.
Варіант перший: я збожеволіла. Зазвичай так говорять про людей, які чують внутрішні голоси.
Можливо.
Варіант другий: моя підсвідомість давала мені те, що, я гадала, було мені потрібне. Це було здійснення бажань – тимчасове полегшення від того, що йому не байдуже – жива я чи мертва. Припущення, що б він сказав, якби: а) був тут, або б) якби його турбувало, що зі мною трапилося щось погане.
Можливо.
Варіанту три не існувало, тож я сподівалася, що це був варіант два – ігри моєї підсвідомості. Це було набагато легше, аніж усвідомлення того, що мені саме час до божевільні.
Навряд чи мою реакцію можна було назвати нормальною – я була вдячна. Більше за все на світі я боялася забути його голос, і була безмежно вдячна, що моя підсвідомість зберегла його краще, аніж свідомість.
Я забороняла собі думати про нього. Я суворо дотримувалася цього рішення. Звісно, я помилялася. Я всього-на-всього людина. Але мені ставало краще, і згодом я змогла б назавжди з цим покінчити. Інакше мене знову огорне безкінечне заціпеніння. Обираючи між болем і нічим, я виберу ніщо.
Тепер я чекала, коли знову настане біль. Заціпеніння минуло, – мої відчуття дуже загострилися після кількох місяців бездіяльності, – але я не відчувала болю. Єдине, що турбувало мене, – це те, що його голос зникав.
Якусь мить я вагалася.
Набагато розумніше було б уникнути непередбачуваного, руйнівного розвитку подій. Зовсім не розумно викликати галюцинації навмисне.
Але його голос зникав.
Я зробила ще один крок, щоб переконатися.
«Белло, повернись», – рявкнув він.
Я зітхнула з полегшенням. Гнів – це саме те, що я хотіла почути, – фальшиве свідчення того, що йому не байдуже, сумнівний подарунок моєї підсвідомості.
Поки я все обмірковувала, минуло кілька секунд. Невеличка аудиторія з цікавістю спостерігала за мною. Мабуть, збоку все виглядало так, наче я вагаюся: йти чи не йти. Хіба могли вони здогадатися, що я просто стою і насолоджуюся божевіллям, яке несподівано найшло на мене?
– Привіт, – сказав один із хлопців упевненим і трохи насмішкуватим тоном. Він був блідий і світлочубий, усім своїм виглядом він намагався продемонструвати свою понадливість. Я не могла сказати, чи був він справді привабливим. У цьому питанні я була досить упередженою.
Голос у моїй голові підказав правильну відповідь і загрозливо рикнув. Я усміхнулася, і самовпевнений юнак сприйняв це, як заохочення.
– Я можу чимось допомогти? Може, ти заблукала? – він посміхнувся і підморгнув.
Я обережно переступила через канаву, в темряві вода в ній здавалася майже чорною.
– Ні, я не заблукала.
Тепер я підійшла ближче, і мої очі почали прискіпливо вивчати обличчя низького чорнявого чоловіка. Воно було мені зовсім не знайомим. Мною оволоділо якесь дивне відчуття розчарування, що це був не той самий чоловік, який намагався скривдити мене майже рік тому.
Голос у моїй голові мовчав. Коротун помітив мій погляд.
– Можна запропонувати тобі щось випити? – сказав він трохи знервовано – здається, йому лестило, що я обрала його з-поміж інших.
– Мені ще рано, – відповіла я автоматично.
Він був розгублений. Навіщо я тоді підійшла до них? Я відчула, що варто все пояснити.
– Здалеку мені здалося, що я вас знаю. Вибачте, я помилилася.
Загроза, яка тягнула мене сюди, кудись зникла. Ці хлопці не становлять небезпеки. Мабуть, вони досить приємні. Безпечні. Я втратила всяку цікавість.
– Ну то й що, – сказав самовпевнений блондин. – Постій тут із нами.
– Дякую, але я не можу.
Джесика розгублено стояла посеред вулиці, в її очах читався страх.
– Лише кілька хвилин. Я похитала головою і повернулася до Джесики.
– Ходімо їсти, – буркнула я, майже не дивлячись на неї.
Хоча я й звільнилася від думок про зомбі, подумки я була десь далеко. Мій мозок напружено працював. Безпечна, німа байдужість не повернулася, і з кожною хвилиною я дедалі більше хвилювалася, що все закінчилося.
– Що ти собі думала? – гаркнула Джесика. – Ти ж не знаєш їх, а якби виявилося, що вони психопати?
Я знизала плечима, бажаючи, щоб вона заспокоїлася.
– Я подумала, що знаю одного з них.
– Ти така дивна, Белло Свон. Я почуваюсь так, наче зовсім тебе не знаю.
– Вибач, – я не мала гадки, що ще відповісти.
Ми йшли до «МакДональдса» мовчки. Б’юсь об заклад, вона жалкувала, що ми пішли пішки, а не взяли її машину. Вона вважала, що вечір зіпсовано, я ж знала це з самого початку.
Поки ми їли, кілька разів я намагалася почати розмову, але Джесика вперто мовчала. Мабуть, я таки справді її образила.
Коли ми їхали назад, вона ввімкнула свою улюблену радіостанцію і дала такий гучний звук, що говорити було просто неможливо.
Мені не вартувало особливих зусиль ігнорувати музику. Голова була забита різноманітними думками, тож я зовсім не зважала на ліричні балади.
Я чекала, що повернеться заціпеніння або біль… адже біль повинен повернутися. Я порушила власні правила. Замість того, щоб відігнати спогади, я зробила крок їм назустріч, сама покликала їх. Я чула любий голос так чітко у своїй голові! Я була впевнена, що мені доведеться поплатитись за це. Особливо якщо я не зможу повернути собі той стан повної байдужості, щоб захиститися. Я почувалася занадто стурбованою, і це мене лякало.
Але найсильнішим почуттям у моєму тілі було полегшення – воно прийшло з глибин моєї підсвідомості.
Хоч як я боролася з тим, щоб не думати про нього, я навіть не намагалася його забути. Пізно вночі, виснажена, невиспана, я роздумувала над тим, що все вже позаду. Мій мозок немов сито, за деякий час я не зможу згадати, якого кольору були його очі, якою на дотик була його холодна шкіра, яким був його ніжний голос. Я не можу думати про це, але я мушу це пам’ятати.
Тому що була лише одна річ, заради якої варто жити, – просто знати, що він існує. Тільки це. Все інше я витримаю. Доти, доки він живий.
Саме це утримувало мене у Форксі, ось чому я опиралася Чарлі, коли він запропонував щось змінити. Правду кажучи, це не мало ніякого значення; він ніколи сюди не вернеться.
Та якби я поїхала до Джексонвіля чи ще кудись, де сонячно і все навколо незнайоме, як би могла я бути впевнена в тому, що він узагалі існував? У місці, в якому я б ніколи не змогла його уявити… цього я б не витримала.
Заборонено згадувати, неможливо забути – як мені тепер жити?
Я здивувалася, коли Джесика зупинила машину біля мого дому. Дорога була недалека, але я не думала, що Джесика зможе мовчати навіть такий короткий час.
– Дякую, що поїхала зі мною, Джес, – сказала я, відчиняючи дверцята. – Було… весело, – я сподівалася, що це годяще слово.
– Ага, – пробурмотіла вона.
– Вибач… за те, що сталося після фільму.
– Та що там, Белло.
Вона дивилася в лобове скло замість того, щоб поглянути на мене. Здається, вона знову починала злитися.
– Побачимося в понеділок.
– Ага. Бувай.
Я здалася й зачинила дверцята. Вона поїхала, так і не глянувши на мене.
Я забула про неї ще до того, як зайшла в будинок.
Чарлі чекав на мене в коридорі, склавши руки на грудях і стиснувши пальці в кулаки.
– Привіт, тату, – сказала я байдуже, пройшовши повз нього й рушивши до сходів. Я думала про нього задовго і хотіла дістатися своєї кімнати, перш ніж це на мені окошиться.
– Де ти була? – запитав Чарлі.
Я здивовано подивилася на батька.
– Я їздила в Порт-Анджелес, у кіно, разом із Джесикою. Я ж казала тобі вранці.
– А, – пробурчав він.
– Усе гаразд?
Він уважно дивився на мене. Його очі розширилися, наче він побачив якусь дивину.
– Так, усе гаразд. Повеселилися?
– Звісно, – сказала я. – Ми дивилися, як зомбі поїдають людей. Було чудово.
Його очі звузилися.
– На добраніч, тату.
Він відпустив мене. Я поспішила до своєї кімнати.
За кілька хвилин я вже лежала у своєму ліжку, біль нарешті нахлинув на мене і вкрив із головою.
Біль розривав мене на шматочки. Я почувалася так, наче в моїх грудях зробили величезну діру, відтявши найважливіші життєві органи і залишивши рвані рани, які невимовно боліли, а кров невпинно пульсувала й цебеніла з них, не вгамовуючись із плином часу. Розумом я усвідомлювала, що мої легені цілі, та жадібно ковтала повітря, голова йшла обертом, я боролася, та все марно. Моє серце, мабуть, іще билося, але я не чула стукоту у вухах; руки оніміли від холоду. Я скрутилася калачиком, обхопивши себе руками. Я хапалася за байдужість, до якої прирекла себе, але вона тікала від мене.
І все-таки раптом я втямила, що виживу. Я була схвильована, я відчувала біль – від болючої втрати мені пекло у грудях, паралізувало руки й ноги, – але я це витримаю. Я зможу все пережити. З часом біль не став слабшим, але я стала достатньо сильною, щоб витерпіти його.
Все, що трапилося сьогодні, що б це не було – зомбі, адреналін чи галюцинації, – це пробудило мене.
Вперше за довгий час я не знала, чого очікувати вранці.
Розділ 5
Недотримані обіцянки
– Белло, може, підеш додому? – запропонував Майк, не підводячи на мене очей. Цікаво, як довго він крадькома спостерігав за мною, перш ніж я це помітила?
Того вечора в крамниці Ньютонів торгівля йшла не дуже. Зараз там було тільки два клієнти, які, судячи з їхньої розмови, були мисливцями. Останню годину Майк провів, обговорюючи з ними всі недоліки й переваги легких рюкзаків. Але вони часто відривалися від серйозного прицінювання й починали вихвалятися один перед одним, розповідаючи казки про свої мисливські звитяги. Вони знову відхилилися від мети свого візиту, тож у Майка з’явився шанс утекти.
– Я можу й залишитися, – сказала я. Через те, що мені так і не вдалося повернути собі байдужий стан заціпеніння, сьогодні все здавалося мені надто дивним і гучним, так наче я витягнула з вух вату. Я намагалася не звертати уваги на регіт відвідувачів, але мені це не вдавалося.
Того вечора в крамниці Ньютонів торгівля йшла не дуже. Зараз там було тільки два клієнти, які, судячи з їхньої розмови, були мисливцями. Останню годину Майк провів, обговорюючи з ними всі недоліки й переваги легких рюкзаків. Але вони часто відривалися від серйозного прицінювання й починали вихвалятися один перед одним, розповідаючи казки про свої мисливські звитяги. Вони знову відхилилися від мети свого візиту, тож у Майка з’явився шанс утекти.
– Я можу й залишитися, – сказала я. Через те, що мені так і не вдалося повернути собі байдужий стан заціпеніння, сьогодні все здавалося мені надто дивним і гучним, так наче я витягнула з вух вату. Я намагалася не звертати уваги на регіт відвідувачів, але мені це не вдавалося.