Страница:
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- 6
- 7
- 8
- Следующая »
- Последняя >>
Стефені Маєр
Молодий місяць
Моєму татові Стівену Моргану.
Ніхто й ніколи не отримував такої люблячої й безкорисливої підтримки, яку дарував мені ти.
Я також люблю тебе.
* * *
Бурхливі радощі страшні, мій сину,
Бо часто в них бурхливий і кінець.
Їх смерть у торжестві, вони ж бо гинуть,
Як порох і вогонь, у поцілунку [1].
Ромео і Джульєтта, дія ІІ, сцена VI
Передмова
Я почувалася так, наче опинилася в одному з тих жахливих нічних кошмарів, коли ти мчиш щодуху, біжиш, аж поки не перехопить подих, а насправді заледве пересуваєшся. Здавалося, що мої ноги, прокладаючи собі шлях крізь галасливий натовп, ступають дедалі повільніше, але стрілки на велетенському баштовому годиннику не сповільнюються. З якоюсь невблаганною байдужістю вони невпинно наближають нас до кінця – до кінця всього живого.
Але це був не сон, і на відміну від нічного кошмару, я бігла не для того, щоб зберегти своє життя, а задля порятунку чогось значно ціннішого. Сьогодні моє власне життя не мало для мене жодного значення.
Аліса сказала: дуже ймовірно, що ми обидві тут загинемо. Можливо, все було б інакше, якби вона не опинилася в лабетах яскравого сонячного проміння; тільки я здатна пересуватися цією ясною, залитою сонячним промінням площею.
Але я не могла бігти швидко.
Тому мене уже не турбувало, що ми оточені винятково небезпечними ворогами. Коли годинник почав вибивати дванадцяту, я відчула легку вібрацію під підошвами своїх млявих ніг. Я знала, що вже запізно, – мене навіть тішила думка, що десь неподалік якесь кровожерливе створіння чатує на мене. На саму тільки гадку про це я втрачала бажання жити.
Годинник пробив іще раз, і сонце з самого вершечка неба покотилося вниз.
Але це був не сон, і на відміну від нічного кошмару, я бігла не для того, щоб зберегти своє життя, а задля порятунку чогось значно ціннішого. Сьогодні моє власне життя не мало для мене жодного значення.
Аліса сказала: дуже ймовірно, що ми обидві тут загинемо. Можливо, все було б інакше, якби вона не опинилася в лабетах яскравого сонячного проміння; тільки я здатна пересуватися цією ясною, залитою сонячним промінням площею.
Але я не могла бігти швидко.
Тому мене уже не турбувало, що ми оточені винятково небезпечними ворогами. Коли годинник почав вибивати дванадцяту, я відчула легку вібрацію під підошвами своїх млявих ніг. Я знала, що вже запізно, – мене навіть тішила думка, що десь неподалік якесь кровожерливе створіння чатує на мене. На саму тільки гадку про це я втрачала бажання жити.
Годинник пробив іще раз, і сонце з самого вершечка неба покотилося вниз.
Розділ 1
Вечірка
На дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять десятих відсотка я була впевнена в тому, що сплю.
Я була так цього певна, тому що, по-перше, стояла в яскравих променях сонця настільки чистих, що аж засліплювали очі, – а в моєму віднедавна рідному містечку Форкс, у Вашингтоні, такого ніколи не бувало; по-друге, я дивилася на свою бабусю Мері. Минуло уже шість років відтоді, як моя бабуся померла, саме це й підтверджувало мою теорію про сон.
Бабуся зовсім не змінилася: її обличчя залишилося таким, яким я його запам’ятала. Шкіра – м’яка й обвисла, вкрита тисячами малесеньких зморщок – майже зовсім не трималася кісток. Обличчя було схоже на висушений абрикос, увінчаний кучмою густого сивого волосся.
Наші роти – тільки її був поораний зморшками – водночас розтягнулися у здивованій напівпосмішці. Вочевидь, вона також не сподівалася побачити мене.
Я саме збиралася поставити їй запитання, у мене їх було багато. Що вона робить т у т, у моєму сні? Де вона була останні шість років? Чи все гаразд із дідусем, чи знайшли вони одне одного? Але вона розтулила рота воднораз зі мною, тож я дозволила їй заговорити першою. Вона також запнулася, ми обидві якось невпевнено усміхнулися.
«Белло?» – промовив моє ім’я чийсь голос. Це була не бабуся. Ми обидві повернулися, щоб роздивитися того, хто втрутився у нашу компанію. Але навіть не дивлячись, я могла сказати, хто це. Цей голос я б упізнала будь-де – впізнала й відповіла б, присягаю, уві сні чи наяву… чи на тому світі, байдуже де. За нього я б кинулася у вогонь або ж, менш драматично, за нього я була готова щодня долати холод, і вітер, і нескінченні зливи.
Едвард.
Я завжди хвилювалася, коли бачила його, – свідомо чи несвідомо, – і хоча була майже впевнена в тому, що сплю, коли перед нами постав Едвард в ореолі сонячного світла, я запанікувала.
Я розхвилювалася, тому що бабуся не знала, що я закохана у вурдалака, – ніхто не знав цього, – та чим можна було пояснити діамантовий відблиск його шкіри, що переливалася тисячами кольорів веселки, так наче її було зроблено з кришталю чи коштовного каміння?
Що ж, бабусю, ти, мабуть, помітила, що мій хлопець світиться. Та к завжди буває, коли він виходить на сонце. Ти не переймайся…
Що він тут робить? Він живе у Форксі, найдощовішому й найпохмурішому місці на світі, бо тільки тут він може виходити надвір удень, не боячись викрити давній секрет своєї сім’ї. А ось і він, граційно наближається до мене – на його янгольському обличчі сяє прегарна усмішка, наче ми на самоті.
В ту мить я пожалкувала, що не підпадаю під вплив його містичного таланту – читати думки інших людей так само чітко, наче їх вимовили вголос. Зазвичай я була вдячна, що він не може читати моїх думок, але зараз хотіла, щоб він почув мене, почув застереження, яке лунало в моїй голові.
Досі в паніці я повернулася до бабусі, та збагнула, що вже запізно. Вона звела на мене очі, її погляд був такий самий тривожний, як і мій.
Едвард усміхався так лагідно, що моє серце почало калатати, мов навіжене, і мало не вискочило з грудей, він пригорнув мене за плечі й обернувся до бабусі.
Вираз її обличчя здивував мене. Вона не була наляканою, а навпаки, дивилася на мене якось покірно, винувато, немов чекала догани. А ще вона стояла в дивній позі, якось незвично випроставши руку – вона відставила її і зігнула в лікті, немов обіймала когось, кого я не бачила. Когось невидимого…
Тільки згодом, уважно придивившись, я помітила велику позолочену раму, в якій і була моя бабуся. Нічого не розуміючи, я підняла вільну руку, яка не обіймала Едварда за пояс, і простягнула вперед, щоб торкнутися бабусі. Вона з точністю до деталі повторила цей рух, я немов побачила віддзеркалення. У тому місці, де наші пальці повинні були зустрітися, я не намацала нічого, окрім холодного скла…
Раптом мій сон перетворився на кошмар.
То була не бабуся.
То була я. Я у дзеркалі. Я – стара, зморшкувата і зів’яла.
Едвард стояв біля мене, у дзеркалі не було його відображення. Він був невимовно прекрасний і вічно сімнадцятилітній. Він торкнувся моєї змарнілої щоки своїми крижаними ідеальними вустами.
«З днем народження», – прошепотів він.
Здригнувшись, я прокинулася, мої очі розплющилися, і я жадібно ковтнула повітря. Тьмяне сірувате світло, таке звичне для похмурих ранків у цій місцевості, посіло місце яскравих сонячних променів із мого сну.
Це сон, запевнила я себе. Це тільки сон. Я глибоко вдихнула і, здається, трохи заспокоїлася, але раптом знову здригнулася. Задзвонив будильник, і маленький календар у куточку циферблата сповістив, що сьогодні тринадцяте вересня. Так, це всього-на-всього сон, але все-таки він певною мірою пророчий. Сьогодні мій день народження. Сьогодні мені офіційно виповнилося вісімнадцять років.
Ось уже кілька місяців я з тривогою очікувала й боялася цього дня.
Літо було просто ідеальне – найщасливіше літо в житті, найщасливіше літо у світі, хоча й найбільш дощове за всю історію півострова Олімпік. І весь цей час я відчувала, як ця жахлива дата причаїлась у засідці, чекаючи слушного моменту для стрибка.
Нарешті це трапилося. І було ще гірше, ніж я очікувала. Мені стало страшно – я старіла. Я відчувала, як день у день ставала старшою. А сьогодні мені виповнилося вісімнадцять.
А Едварду ніколи не виповниться вісімнадцяти.
Чистячи зуби, я майже здивовано дивилася на своє віддзеркалення – моє обличчя зовсім не змінилося. Я почала уважно вивчати себе, шукаючи на обличчі бодай найменших ознак зморщок. Я знайшла кілька на чолі, та варто було мені розслабитися, як вони одразу б зникли. Але я не могла. Брови здивовано вигнулися над тривожними карими очима.
Це був просто сон, знову запевнила я себе. Просто сон… Але також і найгірший із нічних кошмарів.
Я не поснідала, намагаючись якомога швидше піти з хати. Мені не вдалося розминутися з батьком, тож кілька хвилин я була змушена грати веселість. Я намагалася вдавати радість, отримуючи подарунок, хоча й просила нічого мені не дарувати. Та щоразу, коли я повинна була усміхатися, я мало не плакала.
Я стримувала сльози всю дорогу до школи. Мені було важко викинути з голови образ бабусі – я б нізащо не погодилася з тим, що то була я. Усі мої почуття кудись зникли, гору взяв невимовний відчай і гнітив мене, аж поки я не в’їхала на знайому стоянку позаду старшої школи Форкса і не помітила Едварда. Він, немов мармурова статуя, забутий язичницький бог краси, граційно спирався на свій чистенький срібний «вольво». Сон не мав нічого спільного з реальністю: він чекав на мене, як і щодня.
Мій відчай одразу немов рукою зняло; на його місце прийшло здивування. Я зустрічалася з Едвардом уже півроку, але досі не могла повірити, що мені так поталанило.
Його сестра Аліса стояла поруч. Вона також чекала на мене.
Звісно, Едвард та Аліса насправді не були родичами (у Форксі всі знали, що діти Калленів усиновлені, адже лікар Карлайл і його дружина Есме були занадто молодими, щоб мати дітей-підлітків), проте їхня шкіра була однаково блідою, їхні очі мали дивний золотавий відблиск, а навколо – темні, немов від удару, синці. Її обличчя, як і його, було вражаюче вродливим. Для обізнаної людини – такої як от я – ці збіги не здавалися випадковими.
Аліса стояла і чекала на мене. Її каро-золотаві очі поблискували від хвилювання. Я помітила у неї в руках маленьку коробочку, обгорнуту в срібний папір, і спохмурніла. Я ж казала Алісі, що мені не потрібно нічого, зовсім нічого – ні подарунків, ні уваги на день народження. Вочевидь, моїм бажанням знехтували.
Я гримнула дверцями пікапа – «шевроле» 1953-го року випуску – так сильно, що шматочки ржі посипалися на мокрий асфальт, і повільно рушила туди, де чекали вони. Аліса кинулася мені назустріч, її кумедне личко світилося від радості, а коротеньке колюче волоссячко робило її схожою на персонажа з казок.
– З днем народження, Белло!
– Тихо! – прошепотіла я, роззираючись довкола, щоб переконатися, що її ніхто не почув. Останнє, чого мені хотілося, то це гучного святкування цієї сумної дати. Проте, здавалося, вона не звернула на мене уваги.
– Розгорнеш свій подарунок зараз чи пізніше? – поцікавилася вона, поки ми йшли до Едварда.
– Жодних подарунків, – запротестувала я пошепки. Зрештою вона зрозуміла, в якому я гуморі.
– Гаразд… Значить, пізніше. Тобі сподобався альбом, який прислала мама? А фотоапарат від Чарлі?
Я важко зітхнула. Звісно ж, вона вже знала, що мені подарували на день народження. Едвард не був єдиним членом сім’ї Калленів, який мав незвичні вміння. Аліса «побачила», що подарують мені батьки, тільки-но вони вирішили це зробити.
– Так, подарунки чудові.
– Гадаю, це хороша ідея. Випускницею бувають тільки раз. Можеш отримати непоганий досвід.
– А скільки разів була випускницею ти?
– Це зовсім інше.
Ми саме наблизилися до Едварда, він простягнув мені руку. Я радісно доторкнулася до неї, забувши на якусь мить про свій похмурий гумор. Його шкіра була, як завжди, гладенькою, пружною і дуже холодною. Він лагідно стиснув мої пальці. Я глянула в його блискучі топазові очі, і моє серце почало калатати. Відчувши таку переміну, він знову усміхнувся.
Він плавно підняв вільну руку і, провівши холодним кінчиком пальця по контуру моїх губ, сказав:
– Отже, як ми й домовлялися, я не вітатиму тебе з днем народження. Вірно?
– Так, вірно.
Я б ніколи не змогла відтворити плавність його ідеальних рухів. У них було щось притаманне минулим століттям.
– Я просто хочу переконатися, – мовив він, провівши рукою по своєму бронзовому волоссю. – Адже ти могла змінити свою думку. Здається, більшість людей люблять дні народження й подарунки.
Аліса засміялася – її голос пролунав, як дзенькіт срібного дзвіночка.
– Звісно, тобі сподобається. Сьогодні кожен намагатиметься зробити для тебе щось приємне. Що в цьому поганого? – це запитання прозвучало риторично.
– Старість, – відповіла я все-таки, але мій голос лунав не так упевнено, як мені того хотілося.
Посмішка Едварда враз перетворилася в пряму лінію.
– Вісімнадцять – ще не багато, – сказала Аліса. – Хіба жінки не починають засмучуватися через дні народження, коли їм виповнюється двадцять дев’ять?
– Тепер я старша за Едварда, – пробурмотіла я. Він зітхнув.
– Технічно, – сказала вона досі піднесеним тоном. – Усього на один малесенький рік.
І я подумала… Якби я могла бути впевнена в майбутньому, якого хотіла, впевнена, що завжди зможу бути з Едвардом, Алісою та рештою Калленів (бажано не старенькою поморщеною бабусею)… тоді б рік чи два не мали для мене ніякого значення. Та Едвард нізащо б не погодився на майбутнє, в якому мені доведеться змінитися. Мови не може бути про майбутнє, в якому я також стану такою, як він, – безсмертною.
Він називав це глухим кутом.
Правду кажучи, я не розуміла Едварда. Чому він так не хотів, щоб я стала безсмертною? Бути вампіром не так уже й жахливо – принаймні Каллени живуть нормальним життям.
– О котрій годині тобі треба повернутися додому? – провадила Аліса, змінивши тему. Судячи з її тону, вона намагалася схилити розмову до того, чого я так хотіла уникнути.
– Не знаю. Мені ще треба дещо зробити.
– О, благаю тебе, Белло! – буркнула вона. – Невже ти хочеш ось так просто зіпсувати усе свято?
– Я думала, що в мій день народження все повинно бути так, як цього хочу я.
– Я заберу Беллу від Чарлі одразу після школи, – сказав Едвард, зовсім ігноруючи мене.
– Мені ще треба на роботу, – запротестувала я.
– Власне, не треба, – мовила Аліса самовдоволено. – Я уже домовилася про все з місіс Ньютон. Сьогодні вона замінить тебе кимсь іншим. А ще вона просила привітати тебе з днем народження.
– Я… я все одно не можу, – запнулася я, намагаючись викрутитися. – Я ще повинна подивитися «Ромео і Джульєтту» на урок англійської літератури.
– Ти ж знаєш «Ромео і Джульєтту» напам’ять, – фиркнула Аліса.
– Але містер Берті сказав, що нам потрібно подивитися фільм для того, щоб краще зрозуміти Шекспіра.
Едвард закотив очі.
– Ти уже бачила цей фільм, – мовила Аліса.
– Я не бачила версії шістдесятих. Містер Берті сказав, що вона найкраща.
Зрештою Аліса самовпевнено всміхнулася і глянула на мене.
– Це може бути легко, Белло, а може й ні, але так чи йнак…
– Розслабся, Алісо, – втрутився Едвард. – Якщо Белла хоче дивитися фільм, то нехай дивиться. Це ж її день народження.
– І я так гадаю, – додала я.
– Я привезу її десь біля сьомої, – провадив він. – Тож ти матимеш більше часу для приготувань.
Сміх Аліси нагадував дзвіночок.
– Гаразд. До зустрічі ввечері, Белло. Буде весело, ось побачиш.
З цими словами вона усміхнулася, показавши усі свої ідеально білі зуби, потім чмокнула мене в щічку і, весело підстрибуючи, побігла на свій урок, перш ніж я встигла відповісти.
– Едварде, будь ласка… – почала я благати, але він торкнувся холодним пальцем моїх губ.
– Обговорімо це пізніше. Ми запізнимося на заняття.
Ніхто й не глянув на нас, коли ми зайняли звичні місця за останньою партою (майже кожне заняття ми відвідували разом – дивовижно, яких поблажок умів домагатися Едвард від адміністраторів жіночої статі). Ми з Едвардом зустрічалися задовго, щоб бути об’єктом для пліток. Навіть Майк Ньютон більше не дивився на мене похмурим поглядом, змушуючи відчувати себе винною. Тепер він просто всміхався, і я раділа з того, що врешті він зрозумів, що ми можемо бути тільки друзями. Майк вельми змінився за літо – він схуд, на обличчі виступили вилиці, тепер у нього була зовсім інша зачіска: волосся відросло і за допомоги гелю трималося у формі вишуканого безладу. Я одразу здогадалася, що у нього було на думці: стати схожим на Едварда, але домогтися цього, імітуючи його зовнішність, було неможливо.
День поволі спливав, а я твердо вирішила для себе будь-що уникнути вечірки в будинку Калленів. Гадаю, невдалий час святкувати, коли в мене траурний настрій. Та найважче було б отримувати увагу й подарунки від інших.
Надмірна увага – це не завжди добре. Хіба кому до вподоби, коли їм в обличчя спрямовують яскраве світло? А я ж так наполегливо просила, навіть наказувала, щоб ніхто не дарував мені подарунків! Проте скидалося на те, що Чарлі й Ренé були не єдиними, хто вирішив знехтувати моїм бажанням.
У мене ніколи не було багато грошей, і це мене зовсім не засмучувало. Мене виховувала Рене, і ми якось виживали на її зарплату виховательки в дитячому садку. Чарлі також не заробляв багато – він був шефом поліції в нашому малесенькому місті, Форксі. Всі свої доходи я отримувала завдяки тому, що тричі на тиждень працювала у місцевій крамниці спортивних товарів. Для мене було великою радістю знайти роботу в такому малесенькому містечку. Кожне зароблене пенні я відкладала на навчання в коледжі. (Коледж був планом Б. Я досі сподівалася на план А, та Едвард наполягав на тому, що мені слід жити «нормальним» життям…)
Едвард мав багато грошей – я навіть не пробувала уявити скільки. Для Едварда й решти Калленів гроші не мали ніякого значення. Це щось, що ти накопичуєш, маючи до своїх послуг необмежений час, а ще сестру, наділену вмінням передбачати тенденції на біржовому ринку. Здається, Едвард не розумів, чому я забороняла йому витрачати гроші на мене, чому почувалася незручно, коли він запрошував мене в дорогий ресторан у Сієтлі, чому не дозволяла йому придбати мені нову машину, здатну розвивати швидкість понад п’ятдесят п’ять миль на годину, або чому я не хотіла, щоб він платив за моє навчання в коледжі (він із якоюсь смішною наполегливістю схиляв мене до плану Б). Едвард уважав, що я живу невиправдано важким життям.
Та як я могла дозволити йому дарувати мені речі, за які не могла відплатити? З якоїсь незрозумілої причини він хотів бути зі мною. Він давав мені дещо незвичне, високе, і гроші могли порушити природній баланс.
День спливав, а ні Едвард, ні Аліса не згадували про мій день народження, тож я трохи заспокоїлася.
Під час ланчу ми сиділи за нашим столиком.
Панувала якась незвично спокійна атмосфера. Ми троє – Едвард, Аліса та я – сиділи з південного боку столика. Інші «старші» й трохи страшніші діти Калленів (особливо це стосується Еммета) вже закінчили школу; Едварда ж та Алісу, здавалося, учні зовсім не боялися й не уникали, тому ми сиділи не самі. Мої друзі Майк і Джесика (які перебували у дивних стосунках після свого нещодавнього розриву), Анжела та Бен (чий роман тривав усе літо), Ерик, Конор, Тайлер і Лорен (хоча я й не вважала її своєю подругою) – всі сиділи за нашим столиком потойбіч невидимої лінії. Ця лінія зникала в сонячні дні, коли Едвард та Аліса пропускали школу, і тоді я зазвичай брала участь у невимушеній розмові.
Едвард та Аліса не вважали це вигнання з суспільного життя дивним чи згубним. Вони майже нічого не помічали. Люди завжди почувалися якось дивно й невпевнено поряд із Калленами, вони трохи їх боялися, але не могли знайти цьому логічного пояснення. Я була радше винятком із загального правила. Іноді Едвард цікавився моїм самопочуттям, адже він не міг читати моїх думок. Він гадав, що погано впливає на мене, та варто було йому озвучити це припущення вголос, як я одразу заперечувала.
Пообідні заняття минули швидко, і Едвард, як завжди, провів мене до пікапа. Проте цього разу він вказав мені на місце пасажира. Аліса забрала його машину додому, і таким чином він втримав мене від втечі.
Я ображено схрестила руки на грудях й відмовилася зрушити з місця, хоча надворі й лило як із відра.
– Сьогодні мій день народження, невже я не можу вести власну машину?
– Я вдаю, що сьогодні не твій день народження, як ти й просила.
– Отже, якщо сьогодні не мій день народження, значить, я не повинна йти до тебе додому ввечері…
– Гаразд, – він зачинив пасажирські двері та, пройшовши повз мене, відчинив двері з боку водія. – З днем народження.
– Тихіше, – нерішуче зашипіла я у відповідь і сіла в машину, не бажаючи, щоб він сказав іще щось.
Поки я їхала, Едвард увімкнув радіо й похитав головою, висловлюючи осуд.
– Твоє радіо не ловить жодної хвилі.
Я насупилася. Мені не подобалося, коли він критикував мою машину. Мій пікап просто чудовий – у нього своя особистість.
– Якщо хочеш нормального звуку, то катайся на власній машині, – я страшенно нервувалася через план Аліси і була в такому кепському гуморі, що слова вихопилися самі собою і прозвучали набагато різкіше, аніж мені цього хотілося. Як правило, в присутності Едварда я була завжди в чудовому настрої, і мій тон змусив його стиснути губи, стримуючи мимовільну посмішку.
Коли я припаркувала машину біля будинку Чарлі, Едвард нахилився до мене і взяв моє обличчя в долоні. Він поводився зі мною дуже обережно, пучками пальців лагідно торкнувся моїх скронь, щік, рота. Та к наче я була дуже делікатною річчю, на відміну від нього.
– Ти завжди повинна бути в гарному гуморі, не тільки сьогодні, – прошепотів він. Я відчула на обличчі його солодкий подих.
– А якщо я не хочу бути в гарному гуморі? – зітхнула я. Його золоті очі зайнялися.
– Дуже погано.
Тільки-но він нахилився і торкнувся мене своїми крижаними вустами, як моя голова пішла обертом. Як він і хотів, я миттю забула про всі свої турботи й зосередилася на тому, як вдихати й видихати.
Його вуста, холодні, гладкі й ніжні, потягнулися до моїх. Мої руки самі пригорнули його за шию, і я почала палко цілувати його. Раптом я відчула, як його губи скривилися, він відсторонився й розімкнув мої обійми.
Едвард встановив багато правил стосовно наших фізичних стосунків, бажаючи вберегти моє життя. Хоча я й усвідомлювала необхідність тримати певну дистанцію між моєю ніжною шкірою та його гострими як бритва отруйними зубами, та коли він починав мене цілувати, я зовсім забувала про такі дрібниці.
– Будь ласка, поводься чемно, – його подих ковзнув по моїй щоці. Він іще раз ніжно поцілував мене в губи, а тоді відштовхнув, склавши мої руки на животі.
Кров ударила мені в голову. Я приклала руку до серця. Воно невпинно калатало під моєю долонею.
– Як гадаєш, чи вдасться мені коли-небудь з цим упоратися? – поцікавилася я радше у самої себе. – Чи перестане моє серце вискакувати з грудей щоразу, коли ти торкатимешся мене?
– Сподіваюся, що ні, – сказав він трохи самовпевнено. Я закотила очі.
– Що ж, ходімо дивитися, як Капулетті й Монтеккі зводять одні з одними рахунки?
– Твоє слово для мене закон!
Поки я вмикала фільм, Едвард зручно вмостився на канапі. Коли я присіла на краєчку канапи, він схопив мене за талію і притягнув до грудей. Не можу сказати, що там мені було зручніше, ніж на канапі, адже його груди були тверді, холодні й ідеальні, немов крижана скульптура, але все-таки я віддавала перевагу такому положенню. Він зняв із канапи старий плед і вкрив мене, щоб я бува не замерзла.
– Знаєш, а мені ніколи не подобався Ромео, – зауважив він, коли почався фільм.
– А що не так із Ромео? – запитала я трохи ображено. Ромео був одним із моїх улюблених персонажів, аж поки я не зустріла Едварда.
– Ну, по-перше, він кохав цю Розаліну – це характеризує його як мінливу особу, ти не вважаєш? Та й за кілька хвилин після одруження він вбиває родича Джульєтти. Це далеко не ідеально. Помилка за помилкою. Хіба міг він зіпсувати своє щастя ретельніше?
Я зітхнула.
– Може, я подивлюся фільм на самоті?
– Ні, я залишуся, та в будь-якому разі я дивитимусь переважно на тебе, – кінчиками пальців він малював невидимі узори на моїй руці, від чого мені аж мурашки бігали по тілу. – Ти збираєшся плакати?
– Можливо, – погодилася я. – Якщо дивитимусь уважно.
– Тоді я не відриватиму тебе.
Та тільки я відчувала його губи на своєму волоссі, як одразу відривалася.
Зрештою фільм таки захопив мене. За це слід було дякувати Едварду, який шепотів мені на вухо репліки Ромео – голос актора звучав якось невпевнено й грубо порівняно з переконливим і ніжним голосом Едварда. На його превелику радість, я таки заплакала, коли Джульєтта прокинулася й побачила, що молодий мертвий.
– Зізнаюся, зараз я трохи йому заздрю, – сказав Едвард, втираючи мої сльози пасмом волосся.
– Вона дуже вродлива. Він якось дивно фиркнув.
– Я заздрю йому не через дів чину, а через те, з якою легкістю він може накласти на себе руки, – пояснив він трохи роздратовано. – Вам, людям, зробити це так легко! Треба просто випити кілька капель рослинної отрути…
– Що? – запитала я, важко дихаючи.
– Якось я думав про самогубство, але з досвіду Карлайла знаю, що це непросто. Важко порахувати, скільки разів Карлайл пробував укоротити собі віку, перш ніж усвідомив, ким став… – його серйозний голос знову повеселішав. – Зараз він у чудовому здоров’ї. Я обернулася, щоб краще роздивитися Едвардове обличчя.
– Що ти таке говориш? – запитала я. – Про що це ти думав?
– Минулої весни, коли тебе… ледь не вбили… – він запнувся і глибоко вдихнув, намагаючись повернути голосу дратівливу манеру. – Звісно я старався зосередитися на тому, щоб знайти тебе живою, але щось у мені вже почало замислювати недобре. Але як я уже казав, мені зробити це не так легко, як людям.
За якусь мить у пам’яті зринули спогади про мою останню подорож до Фенікса, і голова пішла обертом. Я бачила все так ясно – палюче сонце, пашіючий розжарений бетон, і я у відчаї щодуху мчу на зустріч до вурдалака-садиста, який хоче замучити мене до смерті. Джеймс чекав на мене в дзеркальній кімнаті, тримаючи мою маму як заручницю, – принаймні так я думала. Я й не здогадувалася, що це пастка. Та к само, як Джеймс не здогадувався, що Едвард мчить мені на поміч. Едвард з’явився саме вчасно, але міг і не встигнути. Мимоволі мої пальці намацали серпик шраму на руці, який завжди був на кілька градусів холодніший, аніж інші ділянки тіла.
Я була так цього певна, тому що, по-перше, стояла в яскравих променях сонця настільки чистих, що аж засліплювали очі, – а в моєму віднедавна рідному містечку Форкс, у Вашингтоні, такого ніколи не бувало; по-друге, я дивилася на свою бабусю Мері. Минуло уже шість років відтоді, як моя бабуся померла, саме це й підтверджувало мою теорію про сон.
Бабуся зовсім не змінилася: її обличчя залишилося таким, яким я його запам’ятала. Шкіра – м’яка й обвисла, вкрита тисячами малесеньких зморщок – майже зовсім не трималася кісток. Обличчя було схоже на висушений абрикос, увінчаний кучмою густого сивого волосся.
Наші роти – тільки її був поораний зморшками – водночас розтягнулися у здивованій напівпосмішці. Вочевидь, вона також не сподівалася побачити мене.
Я саме збиралася поставити їй запитання, у мене їх було багато. Що вона робить т у т, у моєму сні? Де вона була останні шість років? Чи все гаразд із дідусем, чи знайшли вони одне одного? Але вона розтулила рота воднораз зі мною, тож я дозволила їй заговорити першою. Вона також запнулася, ми обидві якось невпевнено усміхнулися.
«Белло?» – промовив моє ім’я чийсь голос. Це була не бабуся. Ми обидві повернулися, щоб роздивитися того, хто втрутився у нашу компанію. Але навіть не дивлячись, я могла сказати, хто це. Цей голос я б упізнала будь-де – впізнала й відповіла б, присягаю, уві сні чи наяву… чи на тому світі, байдуже де. За нього я б кинулася у вогонь або ж, менш драматично, за нього я була готова щодня долати холод, і вітер, і нескінченні зливи.
Едвард.
Я завжди хвилювалася, коли бачила його, – свідомо чи несвідомо, – і хоча була майже впевнена в тому, що сплю, коли перед нами постав Едвард в ореолі сонячного світла, я запанікувала.
Я розхвилювалася, тому що бабуся не знала, що я закохана у вурдалака, – ніхто не знав цього, – та чим можна було пояснити діамантовий відблиск його шкіри, що переливалася тисячами кольорів веселки, так наче її було зроблено з кришталю чи коштовного каміння?
Що ж, бабусю, ти, мабуть, помітила, що мій хлопець світиться. Та к завжди буває, коли він виходить на сонце. Ти не переймайся…
Що він тут робить? Він живе у Форксі, найдощовішому й найпохмурішому місці на світі, бо тільки тут він може виходити надвір удень, не боячись викрити давній секрет своєї сім’ї. А ось і він, граційно наближається до мене – на його янгольському обличчі сяє прегарна усмішка, наче ми на самоті.
В ту мить я пожалкувала, що не підпадаю під вплив його містичного таланту – читати думки інших людей так само чітко, наче їх вимовили вголос. Зазвичай я була вдячна, що він не може читати моїх думок, але зараз хотіла, щоб він почув мене, почув застереження, яке лунало в моїй голові.
Досі в паніці я повернулася до бабусі, та збагнула, що вже запізно. Вона звела на мене очі, її погляд був такий самий тривожний, як і мій.
Едвард усміхався так лагідно, що моє серце почало калатати, мов навіжене, і мало не вискочило з грудей, він пригорнув мене за плечі й обернувся до бабусі.
Вираз її обличчя здивував мене. Вона не була наляканою, а навпаки, дивилася на мене якось покірно, винувато, немов чекала догани. А ще вона стояла в дивній позі, якось незвично випроставши руку – вона відставила її і зігнула в лікті, немов обіймала когось, кого я не бачила. Когось невидимого…
Тільки згодом, уважно придивившись, я помітила велику позолочену раму, в якій і була моя бабуся. Нічого не розуміючи, я підняла вільну руку, яка не обіймала Едварда за пояс, і простягнула вперед, щоб торкнутися бабусі. Вона з точністю до деталі повторила цей рух, я немов побачила віддзеркалення. У тому місці, де наші пальці повинні були зустрітися, я не намацала нічого, окрім холодного скла…
Раптом мій сон перетворився на кошмар.
То була не бабуся.
То була я. Я у дзеркалі. Я – стара, зморшкувата і зів’яла.
Едвард стояв біля мене, у дзеркалі не було його відображення. Він був невимовно прекрасний і вічно сімнадцятилітній. Він торкнувся моєї змарнілої щоки своїми крижаними ідеальними вустами.
«З днем народження», – прошепотів він.
Здригнувшись, я прокинулася, мої очі розплющилися, і я жадібно ковтнула повітря. Тьмяне сірувате світло, таке звичне для похмурих ранків у цій місцевості, посіло місце яскравих сонячних променів із мого сну.
Це сон, запевнила я себе. Це тільки сон. Я глибоко вдихнула і, здається, трохи заспокоїлася, але раптом знову здригнулася. Задзвонив будильник, і маленький календар у куточку циферблата сповістив, що сьогодні тринадцяте вересня. Так, це всього-на-всього сон, але все-таки він певною мірою пророчий. Сьогодні мій день народження. Сьогодні мені офіційно виповнилося вісімнадцять років.
Ось уже кілька місяців я з тривогою очікувала й боялася цього дня.
Літо було просто ідеальне – найщасливіше літо в житті, найщасливіше літо у світі, хоча й найбільш дощове за всю історію півострова Олімпік. І весь цей час я відчувала, як ця жахлива дата причаїлась у засідці, чекаючи слушного моменту для стрибка.
Нарешті це трапилося. І було ще гірше, ніж я очікувала. Мені стало страшно – я старіла. Я відчувала, як день у день ставала старшою. А сьогодні мені виповнилося вісімнадцять.
А Едварду ніколи не виповниться вісімнадцяти.
Чистячи зуби, я майже здивовано дивилася на своє віддзеркалення – моє обличчя зовсім не змінилося. Я почала уважно вивчати себе, шукаючи на обличчі бодай найменших ознак зморщок. Я знайшла кілька на чолі, та варто було мені розслабитися, як вони одразу б зникли. Але я не могла. Брови здивовано вигнулися над тривожними карими очима.
Це був просто сон, знову запевнила я себе. Просто сон… Але також і найгірший із нічних кошмарів.
Я не поснідала, намагаючись якомога швидше піти з хати. Мені не вдалося розминутися з батьком, тож кілька хвилин я була змушена грати веселість. Я намагалася вдавати радість, отримуючи подарунок, хоча й просила нічого мені не дарувати. Та щоразу, коли я повинна була усміхатися, я мало не плакала.
Я стримувала сльози всю дорогу до школи. Мені було важко викинути з голови образ бабусі – я б нізащо не погодилася з тим, що то була я. Усі мої почуття кудись зникли, гору взяв невимовний відчай і гнітив мене, аж поки я не в’їхала на знайому стоянку позаду старшої школи Форкса і не помітила Едварда. Він, немов мармурова статуя, забутий язичницький бог краси, граційно спирався на свій чистенький срібний «вольво». Сон не мав нічого спільного з реальністю: він чекав на мене, як і щодня.
Мій відчай одразу немов рукою зняло; на його місце прийшло здивування. Я зустрічалася з Едвардом уже півроку, але досі не могла повірити, що мені так поталанило.
Його сестра Аліса стояла поруч. Вона також чекала на мене.
Звісно, Едвард та Аліса насправді не були родичами (у Форксі всі знали, що діти Калленів усиновлені, адже лікар Карлайл і його дружина Есме були занадто молодими, щоб мати дітей-підлітків), проте їхня шкіра була однаково блідою, їхні очі мали дивний золотавий відблиск, а навколо – темні, немов від удару, синці. Її обличчя, як і його, було вражаюче вродливим. Для обізнаної людини – такої як от я – ці збіги не здавалися випадковими.
Аліса стояла і чекала на мене. Її каро-золотаві очі поблискували від хвилювання. Я помітила у неї в руках маленьку коробочку, обгорнуту в срібний папір, і спохмурніла. Я ж казала Алісі, що мені не потрібно нічого, зовсім нічого – ні подарунків, ні уваги на день народження. Вочевидь, моїм бажанням знехтували.
Я гримнула дверцями пікапа – «шевроле» 1953-го року випуску – так сильно, що шматочки ржі посипалися на мокрий асфальт, і повільно рушила туди, де чекали вони. Аліса кинулася мені назустріч, її кумедне личко світилося від радості, а коротеньке колюче волоссячко робило її схожою на персонажа з казок.
– З днем народження, Белло!
– Тихо! – прошепотіла я, роззираючись довкола, щоб переконатися, що її ніхто не почув. Останнє, чого мені хотілося, то це гучного святкування цієї сумної дати. Проте, здавалося, вона не звернула на мене уваги.
– Розгорнеш свій подарунок зараз чи пізніше? – поцікавилася вона, поки ми йшли до Едварда.
– Жодних подарунків, – запротестувала я пошепки. Зрештою вона зрозуміла, в якому я гуморі.
– Гаразд… Значить, пізніше. Тобі сподобався альбом, який прислала мама? А фотоапарат від Чарлі?
Я важко зітхнула. Звісно ж, вона вже знала, що мені подарували на день народження. Едвард не був єдиним членом сім’ї Калленів, який мав незвичні вміння. Аліса «побачила», що подарують мені батьки, тільки-но вони вирішили це зробити.
– Так, подарунки чудові.
– Гадаю, це хороша ідея. Випускницею бувають тільки раз. Можеш отримати непоганий досвід.
– А скільки разів була випускницею ти?
– Це зовсім інше.
Ми саме наблизилися до Едварда, він простягнув мені руку. Я радісно доторкнулася до неї, забувши на якусь мить про свій похмурий гумор. Його шкіра була, як завжди, гладенькою, пружною і дуже холодною. Він лагідно стиснув мої пальці. Я глянула в його блискучі топазові очі, і моє серце почало калатати. Відчувши таку переміну, він знову усміхнувся.
Він плавно підняв вільну руку і, провівши холодним кінчиком пальця по контуру моїх губ, сказав:
– Отже, як ми й домовлялися, я не вітатиму тебе з днем народження. Вірно?
– Так, вірно.
Я б ніколи не змогла відтворити плавність його ідеальних рухів. У них було щось притаманне минулим століттям.
– Я просто хочу переконатися, – мовив він, провівши рукою по своєму бронзовому волоссю. – Адже ти могла змінити свою думку. Здається, більшість людей люблять дні народження й подарунки.
Аліса засміялася – її голос пролунав, як дзенькіт срібного дзвіночка.
– Звісно, тобі сподобається. Сьогодні кожен намагатиметься зробити для тебе щось приємне. Що в цьому поганого? – це запитання прозвучало риторично.
– Старість, – відповіла я все-таки, але мій голос лунав не так упевнено, як мені того хотілося.
Посмішка Едварда враз перетворилася в пряму лінію.
– Вісімнадцять – ще не багато, – сказала Аліса. – Хіба жінки не починають засмучуватися через дні народження, коли їм виповнюється двадцять дев’ять?
– Тепер я старша за Едварда, – пробурмотіла я. Він зітхнув.
– Технічно, – сказала вона досі піднесеним тоном. – Усього на один малесенький рік.
І я подумала… Якби я могла бути впевнена в майбутньому, якого хотіла, впевнена, що завжди зможу бути з Едвардом, Алісою та рештою Калленів (бажано не старенькою поморщеною бабусею)… тоді б рік чи два не мали для мене ніякого значення. Та Едвард нізащо б не погодився на майбутнє, в якому мені доведеться змінитися. Мови не може бути про майбутнє, в якому я також стану такою, як він, – безсмертною.
Він називав це глухим кутом.
Правду кажучи, я не розуміла Едварда. Чому він так не хотів, щоб я стала безсмертною? Бути вампіром не так уже й жахливо – принаймні Каллени живуть нормальним життям.
– О котрій годині тобі треба повернутися додому? – провадила Аліса, змінивши тему. Судячи з її тону, вона намагалася схилити розмову до того, чого я так хотіла уникнути.
– Не знаю. Мені ще треба дещо зробити.
– О, благаю тебе, Белло! – буркнула вона. – Невже ти хочеш ось так просто зіпсувати усе свято?
– Я думала, що в мій день народження все повинно бути так, як цього хочу я.
– Я заберу Беллу від Чарлі одразу після школи, – сказав Едвард, зовсім ігноруючи мене.
– Мені ще треба на роботу, – запротестувала я.
– Власне, не треба, – мовила Аліса самовдоволено. – Я уже домовилася про все з місіс Ньютон. Сьогодні вона замінить тебе кимсь іншим. А ще вона просила привітати тебе з днем народження.
– Я… я все одно не можу, – запнулася я, намагаючись викрутитися. – Я ще повинна подивитися «Ромео і Джульєтту» на урок англійської літератури.
– Ти ж знаєш «Ромео і Джульєтту» напам’ять, – фиркнула Аліса.
– Але містер Берті сказав, що нам потрібно подивитися фільм для того, щоб краще зрозуміти Шекспіра.
Едвард закотив очі.
– Ти уже бачила цей фільм, – мовила Аліса.
– Я не бачила версії шістдесятих. Містер Берті сказав, що вона найкраща.
Зрештою Аліса самовпевнено всміхнулася і глянула на мене.
– Це може бути легко, Белло, а може й ні, але так чи йнак…
– Розслабся, Алісо, – втрутився Едвард. – Якщо Белла хоче дивитися фільм, то нехай дивиться. Це ж її день народження.
– І я так гадаю, – додала я.
– Я привезу її десь біля сьомої, – провадив він. – Тож ти матимеш більше часу для приготувань.
Сміх Аліси нагадував дзвіночок.
– Гаразд. До зустрічі ввечері, Белло. Буде весело, ось побачиш.
З цими словами вона усміхнулася, показавши усі свої ідеально білі зуби, потім чмокнула мене в щічку і, весело підстрибуючи, побігла на свій урок, перш ніж я встигла відповісти.
– Едварде, будь ласка… – почала я благати, але він торкнувся холодним пальцем моїх губ.
– Обговорімо це пізніше. Ми запізнимося на заняття.
Ніхто й не глянув на нас, коли ми зайняли звичні місця за останньою партою (майже кожне заняття ми відвідували разом – дивовижно, яких поблажок умів домагатися Едвард від адміністраторів жіночої статі). Ми з Едвардом зустрічалися задовго, щоб бути об’єктом для пліток. Навіть Майк Ньютон більше не дивився на мене похмурим поглядом, змушуючи відчувати себе винною. Тепер він просто всміхався, і я раділа з того, що врешті він зрозумів, що ми можемо бути тільки друзями. Майк вельми змінився за літо – він схуд, на обличчі виступили вилиці, тепер у нього була зовсім інша зачіска: волосся відросло і за допомоги гелю трималося у формі вишуканого безладу. Я одразу здогадалася, що у нього було на думці: стати схожим на Едварда, але домогтися цього, імітуючи його зовнішність, було неможливо.
День поволі спливав, а я твердо вирішила для себе будь-що уникнути вечірки в будинку Калленів. Гадаю, невдалий час святкувати, коли в мене траурний настрій. Та найважче було б отримувати увагу й подарунки від інших.
Надмірна увага – це не завжди добре. Хіба кому до вподоби, коли їм в обличчя спрямовують яскраве світло? А я ж так наполегливо просила, навіть наказувала, щоб ніхто не дарував мені подарунків! Проте скидалося на те, що Чарлі й Ренé були не єдиними, хто вирішив знехтувати моїм бажанням.
У мене ніколи не було багато грошей, і це мене зовсім не засмучувало. Мене виховувала Рене, і ми якось виживали на її зарплату виховательки в дитячому садку. Чарлі також не заробляв багато – він був шефом поліції в нашому малесенькому місті, Форксі. Всі свої доходи я отримувала завдяки тому, що тричі на тиждень працювала у місцевій крамниці спортивних товарів. Для мене було великою радістю знайти роботу в такому малесенькому містечку. Кожне зароблене пенні я відкладала на навчання в коледжі. (Коледж був планом Б. Я досі сподівалася на план А, та Едвард наполягав на тому, що мені слід жити «нормальним» життям…)
Едвард мав багато грошей – я навіть не пробувала уявити скільки. Для Едварда й решти Калленів гроші не мали ніякого значення. Це щось, що ти накопичуєш, маючи до своїх послуг необмежений час, а ще сестру, наділену вмінням передбачати тенденції на біржовому ринку. Здається, Едвард не розумів, чому я забороняла йому витрачати гроші на мене, чому почувалася незручно, коли він запрошував мене в дорогий ресторан у Сієтлі, чому не дозволяла йому придбати мені нову машину, здатну розвивати швидкість понад п’ятдесят п’ять миль на годину, або чому я не хотіла, щоб він платив за моє навчання в коледжі (він із якоюсь смішною наполегливістю схиляв мене до плану Б). Едвард уважав, що я живу невиправдано важким життям.
Та як я могла дозволити йому дарувати мені речі, за які не могла відплатити? З якоїсь незрозумілої причини він хотів бути зі мною. Він давав мені дещо незвичне, високе, і гроші могли порушити природній баланс.
День спливав, а ні Едвард, ні Аліса не згадували про мій день народження, тож я трохи заспокоїлася.
Під час ланчу ми сиділи за нашим столиком.
Панувала якась незвично спокійна атмосфера. Ми троє – Едвард, Аліса та я – сиділи з південного боку столика. Інші «старші» й трохи страшніші діти Калленів (особливо це стосується Еммета) вже закінчили школу; Едварда ж та Алісу, здавалося, учні зовсім не боялися й не уникали, тому ми сиділи не самі. Мої друзі Майк і Джесика (які перебували у дивних стосунках після свого нещодавнього розриву), Анжела та Бен (чий роман тривав усе літо), Ерик, Конор, Тайлер і Лорен (хоча я й не вважала її своєю подругою) – всі сиділи за нашим столиком потойбіч невидимої лінії. Ця лінія зникала в сонячні дні, коли Едвард та Аліса пропускали школу, і тоді я зазвичай брала участь у невимушеній розмові.
Едвард та Аліса не вважали це вигнання з суспільного життя дивним чи згубним. Вони майже нічого не помічали. Люди завжди почувалися якось дивно й невпевнено поряд із Калленами, вони трохи їх боялися, але не могли знайти цьому логічного пояснення. Я була радше винятком із загального правила. Іноді Едвард цікавився моїм самопочуттям, адже він не міг читати моїх думок. Він гадав, що погано впливає на мене, та варто було йому озвучити це припущення вголос, як я одразу заперечувала.
Пообідні заняття минули швидко, і Едвард, як завжди, провів мене до пікапа. Проте цього разу він вказав мені на місце пасажира. Аліса забрала його машину додому, і таким чином він втримав мене від втечі.
Я ображено схрестила руки на грудях й відмовилася зрушити з місця, хоча надворі й лило як із відра.
– Сьогодні мій день народження, невже я не можу вести власну машину?
– Я вдаю, що сьогодні не твій день народження, як ти й просила.
– Отже, якщо сьогодні не мій день народження, значить, я не повинна йти до тебе додому ввечері…
– Гаразд, – він зачинив пасажирські двері та, пройшовши повз мене, відчинив двері з боку водія. – З днем народження.
– Тихіше, – нерішуче зашипіла я у відповідь і сіла в машину, не бажаючи, щоб він сказав іще щось.
Поки я їхала, Едвард увімкнув радіо й похитав головою, висловлюючи осуд.
– Твоє радіо не ловить жодної хвилі.
Я насупилася. Мені не подобалося, коли він критикував мою машину. Мій пікап просто чудовий – у нього своя особистість.
– Якщо хочеш нормального звуку, то катайся на власній машині, – я страшенно нервувалася через план Аліси і була в такому кепському гуморі, що слова вихопилися самі собою і прозвучали набагато різкіше, аніж мені цього хотілося. Як правило, в присутності Едварда я була завжди в чудовому настрої, і мій тон змусив його стиснути губи, стримуючи мимовільну посмішку.
Коли я припаркувала машину біля будинку Чарлі, Едвард нахилився до мене і взяв моє обличчя в долоні. Він поводився зі мною дуже обережно, пучками пальців лагідно торкнувся моїх скронь, щік, рота. Та к наче я була дуже делікатною річчю, на відміну від нього.
– Ти завжди повинна бути в гарному гуморі, не тільки сьогодні, – прошепотів він. Я відчула на обличчі його солодкий подих.
– А якщо я не хочу бути в гарному гуморі? – зітхнула я. Його золоті очі зайнялися.
– Дуже погано.
Тільки-но він нахилився і торкнувся мене своїми крижаними вустами, як моя голова пішла обертом. Як він і хотів, я миттю забула про всі свої турботи й зосередилася на тому, як вдихати й видихати.
Його вуста, холодні, гладкі й ніжні, потягнулися до моїх. Мої руки самі пригорнули його за шию, і я почала палко цілувати його. Раптом я відчула, як його губи скривилися, він відсторонився й розімкнув мої обійми.
Едвард встановив багато правил стосовно наших фізичних стосунків, бажаючи вберегти моє життя. Хоча я й усвідомлювала необхідність тримати певну дистанцію між моєю ніжною шкірою та його гострими як бритва отруйними зубами, та коли він починав мене цілувати, я зовсім забувала про такі дрібниці.
– Будь ласка, поводься чемно, – його подих ковзнув по моїй щоці. Він іще раз ніжно поцілував мене в губи, а тоді відштовхнув, склавши мої руки на животі.
Кров ударила мені в голову. Я приклала руку до серця. Воно невпинно калатало під моєю долонею.
– Як гадаєш, чи вдасться мені коли-небудь з цим упоратися? – поцікавилася я радше у самої себе. – Чи перестане моє серце вискакувати з грудей щоразу, коли ти торкатимешся мене?
– Сподіваюся, що ні, – сказав він трохи самовпевнено. Я закотила очі.
– Що ж, ходімо дивитися, як Капулетті й Монтеккі зводять одні з одними рахунки?
– Твоє слово для мене закон!
Поки я вмикала фільм, Едвард зручно вмостився на канапі. Коли я присіла на краєчку канапи, він схопив мене за талію і притягнув до грудей. Не можу сказати, що там мені було зручніше, ніж на канапі, адже його груди були тверді, холодні й ідеальні, немов крижана скульптура, але все-таки я віддавала перевагу такому положенню. Він зняв із канапи старий плед і вкрив мене, щоб я бува не замерзла.
– Знаєш, а мені ніколи не подобався Ромео, – зауважив він, коли почався фільм.
– А що не так із Ромео? – запитала я трохи ображено. Ромео був одним із моїх улюблених персонажів, аж поки я не зустріла Едварда.
– Ну, по-перше, він кохав цю Розаліну – це характеризує його як мінливу особу, ти не вважаєш? Та й за кілька хвилин після одруження він вбиває родича Джульєтти. Це далеко не ідеально. Помилка за помилкою. Хіба міг він зіпсувати своє щастя ретельніше?
Я зітхнула.
– Може, я подивлюся фільм на самоті?
– Ні, я залишуся, та в будь-якому разі я дивитимусь переважно на тебе, – кінчиками пальців він малював невидимі узори на моїй руці, від чого мені аж мурашки бігали по тілу. – Ти збираєшся плакати?
– Можливо, – погодилася я. – Якщо дивитимусь уважно.
– Тоді я не відриватиму тебе.
Та тільки я відчувала його губи на своєму волоссі, як одразу відривалася.
Зрештою фільм таки захопив мене. За це слід було дякувати Едварду, який шепотів мені на вухо репліки Ромео – голос актора звучав якось невпевнено й грубо порівняно з переконливим і ніжним голосом Едварда. На його превелику радість, я таки заплакала, коли Джульєтта прокинулася й побачила, що молодий мертвий.
– Зізнаюся, зараз я трохи йому заздрю, – сказав Едвард, втираючи мої сльози пасмом волосся.
– Вона дуже вродлива. Він якось дивно фиркнув.
– Я заздрю йому не через дів чину, а через те, з якою легкістю він може накласти на себе руки, – пояснив він трохи роздратовано. – Вам, людям, зробити це так легко! Треба просто випити кілька капель рослинної отрути…
– Що? – запитала я, важко дихаючи.
– Якось я думав про самогубство, але з досвіду Карлайла знаю, що це непросто. Важко порахувати, скільки разів Карлайл пробував укоротити собі віку, перш ніж усвідомив, ким став… – його серйозний голос знову повеселішав. – Зараз він у чудовому здоров’ї. Я обернулася, щоб краще роздивитися Едвардове обличчя.
– Що ти таке говориш? – запитала я. – Про що це ти думав?
– Минулої весни, коли тебе… ледь не вбили… – він запнувся і глибоко вдихнув, намагаючись повернути голосу дратівливу манеру. – Звісно я старався зосередитися на тому, щоб знайти тебе живою, але щось у мені вже почало замислювати недобре. Але як я уже казав, мені зробити це не так легко, як людям.
За якусь мить у пам’яті зринули спогади про мою останню подорож до Фенікса, і голова пішла обертом. Я бачила все так ясно – палюче сонце, пашіючий розжарений бетон, і я у відчаї щодуху мчу на зустріч до вурдалака-садиста, який хоче замучити мене до смерті. Джеймс чекав на мене в дзеркальній кімнаті, тримаючи мою маму як заручницю, – принаймні так я думала. Я й не здогадувалася, що це пастка. Та к само, як Джеймс не здогадувався, що Едвард мчить мені на поміч. Едвард з’явився саме вчасно, але міг і не встигнути. Мимоволі мої пальці намацали серпик шраму на руці, який завжди був на кілька градусів холодніший, аніж інші ділянки тіла.