Страница:
Лежачи там, я усвідомила, що минуло більше часу, ніж я гадала. Я не пам’ятала, коли вже й стемніло. Чи тут завжди так темно вночі? Звісно, зазвичай кілька малесеньких місячних променів пробиваються крізь хмари й густі крони дерев і досягають землі.
Не сьогодні. Сьогодні небо зовсім чорне. Можливо, сьогодні взагалі немає місяця: перша фаза, молодий місяць-серп.
Серп. Я затремтіла, хоча зовсім не змерзла.
Дуже довго було зовсім темно, а тоді я почула вигуки.
Хтось кликав мене на ім’я. Звук був невиразним, тихим, його заглушали вологі рослини, які оточували мене, але це було точно моє ім’я. Голос, який кликав мене, був незнайомий. Я подумала, що треба відповісти, та була занадто приголомшена, і мені знадобилося чимало часу, аби усвідомити, що я повинна відповісти. На той час крики вже припинилися.
За деякий час я прокинулася від дощу. Не думаю, що справді заснула; я просто впала в бездумне оціпеніння, я опиралася, я не хотіла усвідомлювати того, що трапилося.
Дощ трохи дошкуляв мені. Було холодно. Я підняла руки, які обнімали коліна, щоб затулити обличчя.
Саме тоді я знову почула, що мене гукають. Цього разу звук долинав здалеку, іноді мені здавалося, що гукають кілька голосів. Я намагалася дихати глибоко. Знала, що мені слід відповісти, але навряд чи мене почують. Чи зможу я крикнути достатньо гучно?
Раптом почувся ще один голос, він був зовсім близько. Це було свого роду сопіння, більше схоже на звуки тварини. Здавалося, це хтось великий. Я ще подумала, чи варто мені злякатися. Але не злякалася – навіть не ворухнулася. Це було неважливо. Сопіння кудись зникло.
Дощ тривав, і я відчула, як по моїх щоках стікає вода. Я зібралася з останніми силами, щоб повернути голову, коли побачила світло.
Спочатку це був тьмяний блиск, що відбивався від кущів далеко попереду. Він ставав дедалі яскравішим, освічуючи більше площі, аніж ручний ліхтар. Світло пробилося крізь найближчий кущ, і я зрозуміла, що це газовий ліхтар, та це було все, що я угледіла – на якусь мить я осліпла від яскравого світла.
– Белла.
Голос був низький і незнайомий, але цілком упевнений. Він не кликав мене, а підтверджував, що я знайшлася.
Я подивилася вгору – високо-високо – на темне обличчя, яке схилялося наді мною. Якось нечітко я розуміла, що незнайомець здається мені таким високим, бо моя голова досі лежить на землі.
– Тебе ранили?
Я знала, що ці слова щось означають, але могла тільки здивовано дивитися. Яке значення має це запитання тут і зараз?
– Белло, мене звати Сем Юлі.[2]
Це ім’я нічого для мене не означало.
– Чарлі послав мене по тебе. Чарлі?
Щось знайоме, я спробувала зосередитися на тому, що говорив незнайомець. Можливо, все решта й не мало для мене значення, але тільки не Чарлі.
Високий чоловік простягнув мені руку. Я витріщилася на неї, не знаючи, що робити.
Його темні очі подивились на мене, якусь мить оцінюючи, а потім він знизав плечима. Швидким і лагідним рухом він підхопив мене на руки.
Я повисла у нього на шиї, поки він швидкими широкими кроками пробирався крізь мокрі дерева. Підсвідомо я знала: мене повинно засмутити те, що мене на руках несе незнайомець. Але в мені не залишилося нічого, що дозволило б мені засмутитися.
Здається, минуло зовсім небагато часу, як з’явилося світло і долинув гул чоловічих голосів. Наближаючись до них, Сем Юлі збавив кроку.
– Я знайшов її! – голосно крикнув він.
Голоси затихли, але потім зазвучали ще гучніше. Мене оточив цілий натовп облич. Та з усього цього хаосу я розуміла тільки голос Сема, можливо, тому що мої груди були біля його грудей.
– Ні. Не думаю, що її ранили, – сказав він комусь. – Вона безперестанку повторює: «Він поїхав».
Невже я говорила це вголос? Я прикусила нижню губу.
– Белло, рідненька, з тобою все гаразд? Цей голос я б упізнала будь-де – навіть спотворений переживанням, як от зараз.
– Чарлі? – мій голос прозвучав якось дивно і тихо.
– Я тут, моя люба.
Мене передали на руки іншому чоловіку, від якого пахло так само, як від мого батька, – це був він. Чарлі трошки присів під моєю вагою.
– Може, краще мені її віднести? – запропонував Сем Юлі.
– Я сам, – сказав Чарлі, перевівши подих.
Він ступав повільно, напружившись. Як я хотіла сказати йому, щоб він опустив мене на землю й дозволив піти самій, та я не могла вимовити й слова.
Було багато ліхтарів, їх несли інші чоловіки. Я подумала, що це схоже на парад або похоронну процесію, і заплющила очі.
– Ми вже майже вдома, люба, – повторював Чарлі час від часу.
Я розплющила очі, коли почула, як відчиняються двері. Ми були на порозі нашого дому, а високий чоловік на ім’я Сем притримував двері для Чарлі, простягнувши до нас руку на той випадок, якщо Чарлі не втримає мене.
Та Чарлі акуратно вніс мене в будинок і підійшов до канапи у вітальні.
– Тату, я вся мокра, – сказала я тихо.
– Яке це має значення? – голос його був грубий. Тоді він заговорив до когось іншого: – Ковдри у буфеті на другому поверсі.
– Белло? – запитав новий голос. Я подивилася на сивоголового чоловіка, який схилився наді мною, і за якусь мить упізнала його.
– Лікар Джеранді? – пробурмотіла я.
– Так, люба, – сказав він. – Ти ранена, Белло?
Мені знадобилася хвилина, щоб відповісти на запитання. Я здивувалася, бо те саме запитання мені поставив Сем Юлі в лісі. Тільки Сем запитав не так: Тебе ранили? Різниця була досить-таки відчутною.
Лікар Джеранді чекав. Одна з його сивих брів вигнулася, а зморшки на чолі стали глибшими.
– Я не ранена, – обманула я. Ці слова були правдиві тільки в тому сенсі, в якому він запитував.
Його тепла рука торкнулася мого чола, а пальці намацали пульс на зап’ясті. Я спостерігала за його губами: він говорив сам до себе, не відводячи очей від годинника.
– Що з тобою трапилося? – запитав він між іншим. Я зіщулилася й притлумила паніку в горлі.
– Ти заблукала в лісі? – підказав він. Я знала, що ми не самі. Поруч стояли три високі чоловіки з темними обличчями – квілеути з Ла-Пуша, індіанської резервації на узбережжі, серед них був і Сем Юлі. Вони стояли поруч і дивилися на мене. Містер Ньютон був разом із Майком та містером Вебером, батьком Анжели; всі вони поглядали на мене нишком, мов незнайомці. Інші голоси долинали з кухні й від вхідних дверей. Мабуть, півміста шукало мене.
– Так, – прошепотіла я. – Заблукала.
Лікар кивнув, замислившись. Він обмацав мою шию в тому місці, де були гланди. Лице Чарлі напружилося.
– Ти втомилася? – запитав лікар Джеранді. Я кивнула й слухняно заплющила очі.
– Гадаю, що з нею все гаразд, – за якусь мить лікар сказав Чарлі. – Просто виснаження. Нехай виспиться, а я прийду до неї завтра, – він замовк. Мабуть, він подивився на годинник, тому що додав: – Вірніше, я прийду сьогодні трохи згодом.
Почувся скрип, коли обидва вони підвелися з канапи.
– Невже це правда? – прошепотів Чарлі. Їхні голоси віддалялися, і я напружилася, щоб почути, про що вони говорять. – Вони й справді поїхали?
– Лікар Каллен просив нас нічого не казати, – відповів лікар Джеранді. – Пропозиція була дуже несподіваною; вони змушені були робити вибір негайно. Карлайл не хотів здіймати бучу через свій від’їзд.
– Не завадило б маленьке попередження, – пробурмотів Чарлі.
Голос лікаря Джеранді звучав якось вибачливо, коли він відповів:
– Ну, так, у такій ситуації не завадило б попередити.
Я не хотіла слухати далі. Я відчула, як хтось накрив мене ковдрою і натягнув її мені на вуха.
Я була на межі зриву. Чула, як Чарлі дякує добровольцям, і вони один по одному розходяться. Я відчула татові пальці у себе на чолі, потім він укрив мене ще однією ковдрою. Кілька разів дзвонив телефон, і він поспішав підняти трубку, щоб я не збудилася він дзвінка. Він тихим голосом пояснював комусь, що зі мною все гаразд.
– Так, ми її знайшли. З нею все гаразд. Вона заблукала. Зараз вона в безпеці, – повторював він знову і знову.
Я чула, як рипить крісло, на якому він збирався ночувати.
За кілька хвилин знову задзвонив телефон.
Чарлі застогнав, зводячись на ноги, а потім помчав, спотикаючись, на кухню. Я ще глибше залізла під ковдру, не бажаючи слухати ще одну таку саму розмову.
– Так, – сказав Чарлі й позіхнув. Його голос змінився, він був набагато стурбованішим, аніж до того. – Де? – (пауза). – Ви впевнені, що це за межами резервації? – (знову мовчанка). – Але що там може горіти? – він говорив водночас стурбовано й зачудовано. – Гаразд, я подзвоню туди й усе перевірю. Він почав набирати номер, і я зацікавилася.
– Привіт, Біллі, це Чарлі… вибач, що дзвоню так рано… ні, з нею все гаразд. Вона спить… Дякую, але я дзвоню не через це. Щойно дзвонила місіс Стенлі. Вона каже, що зі свого вікна на другому поверсі бачить вогні на морських скелях, але я не зовсім… О! – раптом голос його змінився – відчувалося роздратування… чи гнів. – А навіщо вони це роблять? А. Справді? – сказав він саркастично. – Гаразд, не вибачайся переді мною. Так, так. Просто переконайся, що полум’я не пошириться. Знаю, знаю, я взагалі здивований, що вони зуміли розпалити вогонь у таку погоду.
Чарлі завагався, але згодом додав похмурим голосом:
– Дякую, що прислав Сема та інших. Ти мав рацію – вони знають ліс краще, ніж ми. Саме Сем знайшов її, і я завдячую тобі… Так, поговоримо пізніше, – погодився він кисло, перш ніж повісити трубку.
Чарлі пробурмотів щось незрозуміле, коли повернувся до вітальні.
– Що трапилося? – запитала я. Він поспішив до мене.
– Вибач, що розбудив тебе, люба.
– Щось горить?
– Ні, зовсім ні, – запевнив він. – Лише кілька вогнищ на скелях.
– Вогнищ? – запитала я. В моєму голосі не відчувалося зацікавленості. Він звучав мляво.
Чарлі насупився.
– Якісь дітлахи з резервації хуліганять, – пояснив він.
– Навіщо? – буркнула я. Як на мене, Чарлі не хотів відповідати. Він дивився в підлогу.
– Вони святкують, почувши новину, – в його голосі відчувалася гіркота.
Була тільки одна новина, яку могли так святкувати. І хоч як я не хотіла визнавати цього, все сходилося.
– Тому що Каллени поїхали, – прошепотіла я. – В Ла-Пуші не люблять Калленів – я зовсім випустила це з уваги.
У квілеутів існували свої забобони та легенди про не-мертвих, кровопивць, які з давніх часів ворогували з їхнім племенем. Вони вірили в це, як і в легенди про великий потоп та вовкулак. Та в переважній своїй більшості це були просто міфи, фольклор. Але багато хто в них вірив. Давній друг Чарлі Біллі Блек належав до числа тих, хто вірив, хоча навіть Джейкоб, його власний син, уважав свого батька марновірним. Біллі застерігав мене і просив триматися від Калленів подалі…
Коли я згадала це ім’я, щось заворушилося всередині мене, почало вибиратися на поверхню, щось, із чим я не хотіла стикатися.
– Це смішно, – швидко сказав Чарлі.
Якусь мить ми сиділи мовчки. Небо за вікном уже не було чорним. Десь за дощами почало сходити сонце.
– Белло? – запитав Чарлі. Я неспокійно подивилася на нього.
– Він залишив тебе у лісі? – мовив Чарлі. Я відмахнулася від запитання.
– Як ти дізнався, де мене шукати? – мій розум поволі оговтувався від заціпеніння, і я починала дещо усвідомлювати.
– З твоєї записки, – відповів Чарлі здивовано. Він потягнувся до задньої кишені джинсів і витягнув пожмаканий шматок паперу. Той був брудний і мокрий, із численними складками від багаторазового згортання і розгортання. Чарлі вкотре розгорнув його і представив як доказ. Почерк був дуже схожий на мій:
– Куди вони поїхали? – пробурмотіла я. Він дивився на мене широко розплющеними очима.
– А хіба Едвард не сказав тобі?
У відповідь я похитала головою. Звук його імені вивільнив те, що шкреблося в мене всередині – біль, який затиснув мене у лещата, аж я не могла й дихнути.
Чарлі пильно дивився на мене, відповідаючи:
– Карлайл отримав роботу у великій лікарні в Лос-Анджелесі. Мабуть, йому запропонували чимало грошей.
Сонячний Лос-Анджелес – це останнє місце, куди подадуться Каллени. Я згадала свій кошмар із дзеркалом… яскраве сонячне проміння переливається на Едвардовій шкірі… Згадавши його обличчя, я застогнала.
– Я хочу знати, чи Едвард залишив тебе саму посеред лісу? – наполягав Чарлі.
Едвардове ім’я викликало ще одну хвилю муки, яка захлиснула мене. Я відчайдушно захитала головою, намагаючись відігнати біль.
– Це моя вина. Він залишив мене на стежині біля будинку… але я хотіла піти за ним.
Чарлі почав щось говорити; я затулила вуха руками, немов дитина.
– Я більше не можу говорити про це, тату. Я хочу до своєї кімнати.
Перш ніж він устиг відповісти, я підвелася з канапи і почала поволі підніматися сходами.
Хтось був у домі й залишив записку для Чарлі, записку, яка допомогла мене знайти. З тої хвилини, як я це усвідомила, у моїй голові почали роїтися здогадки. Я поквапилася до своєї кімнати, зачинила двері на ключ і підійшла до програвача біля ліжка.
Все мало такий вигляд, як я залишила. Я натиснула кришку програвача. Вона повільно відчинилася.
Там було порожньо.
Альбом, який подарувала мені Рене, лежав на підлозі біля ліжка, саме там, де я його залишила. Тремтячою рукою я розгорнула його.
Мені не довелося гортати далі першої сторінки. Маленькі металеві куточки більше не тримали фотографію. Сторінка була порожня, за винятком напису, зробленого внизу моєю рукою: «Едвард Каллен, кухня Чарлі, 13 вересня».
Стоп. Тепер зрозуміло, що Едвард усе ретельно спланував.
Все буде так, наче мене й не існувало, пообіцяв він мені.
Я вчувала гладку дерев’яну підлогу під колінами, потім я відчула її долонями, а тоді шкірою щоки. Я сподівалася, що зомлію, але на моє превелике розчарування, я не втратила тями. Хвилі болю, які ще тільки насувалися, піднялися високо над моєю головою і захлиснули мене.
Я не опиралася.
Жовтень
Листопад
Грудень
Січень
Розділ 4
Не сьогодні. Сьогодні небо зовсім чорне. Можливо, сьогодні взагалі немає місяця: перша фаза, молодий місяць-серп.
Серп. Я затремтіла, хоча зовсім не змерзла.
Дуже довго було зовсім темно, а тоді я почула вигуки.
Хтось кликав мене на ім’я. Звук був невиразним, тихим, його заглушали вологі рослини, які оточували мене, але це було точно моє ім’я. Голос, який кликав мене, був незнайомий. Я подумала, що треба відповісти, та була занадто приголомшена, і мені знадобилося чимало часу, аби усвідомити, що я повинна відповісти. На той час крики вже припинилися.
За деякий час я прокинулася від дощу. Не думаю, що справді заснула; я просто впала в бездумне оціпеніння, я опиралася, я не хотіла усвідомлювати того, що трапилося.
Дощ трохи дошкуляв мені. Було холодно. Я підняла руки, які обнімали коліна, щоб затулити обличчя.
Саме тоді я знову почула, що мене гукають. Цього разу звук долинав здалеку, іноді мені здавалося, що гукають кілька голосів. Я намагалася дихати глибоко. Знала, що мені слід відповісти, але навряд чи мене почують. Чи зможу я крикнути достатньо гучно?
Раптом почувся ще один голос, він був зовсім близько. Це було свого роду сопіння, більше схоже на звуки тварини. Здавалося, це хтось великий. Я ще подумала, чи варто мені злякатися. Але не злякалася – навіть не ворухнулася. Це було неважливо. Сопіння кудись зникло.
Дощ тривав, і я відчула, як по моїх щоках стікає вода. Я зібралася з останніми силами, щоб повернути голову, коли побачила світло.
Спочатку це був тьмяний блиск, що відбивався від кущів далеко попереду. Він ставав дедалі яскравішим, освічуючи більше площі, аніж ручний ліхтар. Світло пробилося крізь найближчий кущ, і я зрозуміла, що це газовий ліхтар, та це було все, що я угледіла – на якусь мить я осліпла від яскравого світла.
– Белла.
Голос був низький і незнайомий, але цілком упевнений. Він не кликав мене, а підтверджував, що я знайшлася.
Я подивилася вгору – високо-високо – на темне обличчя, яке схилялося наді мною. Якось нечітко я розуміла, що незнайомець здається мені таким високим, бо моя голова досі лежить на землі.
– Тебе ранили?
Я знала, що ці слова щось означають, але могла тільки здивовано дивитися. Яке значення має це запитання тут і зараз?
– Белло, мене звати Сем Юлі.[2]
Це ім’я нічого для мене не означало.
– Чарлі послав мене по тебе. Чарлі?
Щось знайоме, я спробувала зосередитися на тому, що говорив незнайомець. Можливо, все решта й не мало для мене значення, але тільки не Чарлі.
Високий чоловік простягнув мені руку. Я витріщилася на неї, не знаючи, що робити.
Його темні очі подивились на мене, якусь мить оцінюючи, а потім він знизав плечима. Швидким і лагідним рухом він підхопив мене на руки.
Я повисла у нього на шиї, поки він швидкими широкими кроками пробирався крізь мокрі дерева. Підсвідомо я знала: мене повинно засмутити те, що мене на руках несе незнайомець. Але в мені не залишилося нічого, що дозволило б мені засмутитися.
Здається, минуло зовсім небагато часу, як з’явилося світло і долинув гул чоловічих голосів. Наближаючись до них, Сем Юлі збавив кроку.
– Я знайшов її! – голосно крикнув він.
Голоси затихли, але потім зазвучали ще гучніше. Мене оточив цілий натовп облич. Та з усього цього хаосу я розуміла тільки голос Сема, можливо, тому що мої груди були біля його грудей.
– Ні. Не думаю, що її ранили, – сказав він комусь. – Вона безперестанку повторює: «Він поїхав».
Невже я говорила це вголос? Я прикусила нижню губу.
– Белло, рідненька, з тобою все гаразд? Цей голос я б упізнала будь-де – навіть спотворений переживанням, як от зараз.
– Чарлі? – мій голос прозвучав якось дивно і тихо.
– Я тут, моя люба.
Мене передали на руки іншому чоловіку, від якого пахло так само, як від мого батька, – це був він. Чарлі трошки присів під моєю вагою.
– Може, краще мені її віднести? – запропонував Сем Юлі.
– Я сам, – сказав Чарлі, перевівши подих.
Він ступав повільно, напружившись. Як я хотіла сказати йому, щоб він опустив мене на землю й дозволив піти самій, та я не могла вимовити й слова.
Було багато ліхтарів, їх несли інші чоловіки. Я подумала, що це схоже на парад або похоронну процесію, і заплющила очі.
– Ми вже майже вдома, люба, – повторював Чарлі час від часу.
Я розплющила очі, коли почула, як відчиняються двері. Ми були на порозі нашого дому, а високий чоловік на ім’я Сем притримував двері для Чарлі, простягнувши до нас руку на той випадок, якщо Чарлі не втримає мене.
Та Чарлі акуратно вніс мене в будинок і підійшов до канапи у вітальні.
– Тату, я вся мокра, – сказала я тихо.
– Яке це має значення? – голос його був грубий. Тоді він заговорив до когось іншого: – Ковдри у буфеті на другому поверсі.
– Белло? – запитав новий голос. Я подивилася на сивоголового чоловіка, який схилився наді мною, і за якусь мить упізнала його.
– Лікар Джеранді? – пробурмотіла я.
– Так, люба, – сказав він. – Ти ранена, Белло?
Мені знадобилася хвилина, щоб відповісти на запитання. Я здивувалася, бо те саме запитання мені поставив Сем Юлі в лісі. Тільки Сем запитав не так: Тебе ранили? Різниця була досить-таки відчутною.
Лікар Джеранді чекав. Одна з його сивих брів вигнулася, а зморшки на чолі стали глибшими.
– Я не ранена, – обманула я. Ці слова були правдиві тільки в тому сенсі, в якому він запитував.
Його тепла рука торкнулася мого чола, а пальці намацали пульс на зап’ясті. Я спостерігала за його губами: він говорив сам до себе, не відводячи очей від годинника.
– Що з тобою трапилося? – запитав він між іншим. Я зіщулилася й притлумила паніку в горлі.
– Ти заблукала в лісі? – підказав він. Я знала, що ми не самі. Поруч стояли три високі чоловіки з темними обличчями – квілеути з Ла-Пуша, індіанської резервації на узбережжі, серед них був і Сем Юлі. Вони стояли поруч і дивилися на мене. Містер Ньютон був разом із Майком та містером Вебером, батьком Анжели; всі вони поглядали на мене нишком, мов незнайомці. Інші голоси долинали з кухні й від вхідних дверей. Мабуть, півміста шукало мене.
– Так, – прошепотіла я. – Заблукала.
Лікар кивнув, замислившись. Він обмацав мою шию в тому місці, де були гланди. Лице Чарлі напружилося.
– Ти втомилася? – запитав лікар Джеранді. Я кивнула й слухняно заплющила очі.
– Гадаю, що з нею все гаразд, – за якусь мить лікар сказав Чарлі. – Просто виснаження. Нехай виспиться, а я прийду до неї завтра, – він замовк. Мабуть, він подивився на годинник, тому що додав: – Вірніше, я прийду сьогодні трохи згодом.
Почувся скрип, коли обидва вони підвелися з канапи.
– Невже це правда? – прошепотів Чарлі. Їхні голоси віддалялися, і я напружилася, щоб почути, про що вони говорять. – Вони й справді поїхали?
– Лікар Каллен просив нас нічого не казати, – відповів лікар Джеранді. – Пропозиція була дуже несподіваною; вони змушені були робити вибір негайно. Карлайл не хотів здіймати бучу через свій від’їзд.
– Не завадило б маленьке попередження, – пробурмотів Чарлі.
Голос лікаря Джеранді звучав якось вибачливо, коли він відповів:
– Ну, так, у такій ситуації не завадило б попередити.
Я не хотіла слухати далі. Я відчула, як хтось накрив мене ковдрою і натягнув її мені на вуха.
Я була на межі зриву. Чула, як Чарлі дякує добровольцям, і вони один по одному розходяться. Я відчула татові пальці у себе на чолі, потім він укрив мене ще однією ковдрою. Кілька разів дзвонив телефон, і він поспішав підняти трубку, щоб я не збудилася він дзвінка. Він тихим голосом пояснював комусь, що зі мною все гаразд.
– Так, ми її знайшли. З нею все гаразд. Вона заблукала. Зараз вона в безпеці, – повторював він знову і знову.
Я чула, як рипить крісло, на якому він збирався ночувати.
За кілька хвилин знову задзвонив телефон.
Чарлі застогнав, зводячись на ноги, а потім помчав, спотикаючись, на кухню. Я ще глибше залізла під ковдру, не бажаючи слухати ще одну таку саму розмову.
– Так, – сказав Чарлі й позіхнув. Його голос змінився, він був набагато стурбованішим, аніж до того. – Де? – (пауза). – Ви впевнені, що це за межами резервації? – (знову мовчанка). – Але що там може горіти? – він говорив водночас стурбовано й зачудовано. – Гаразд, я подзвоню туди й усе перевірю. Він почав набирати номер, і я зацікавилася.
– Привіт, Біллі, це Чарлі… вибач, що дзвоню так рано… ні, з нею все гаразд. Вона спить… Дякую, але я дзвоню не через це. Щойно дзвонила місіс Стенлі. Вона каже, що зі свого вікна на другому поверсі бачить вогні на морських скелях, але я не зовсім… О! – раптом голос його змінився – відчувалося роздратування… чи гнів. – А навіщо вони це роблять? А. Справді? – сказав він саркастично. – Гаразд, не вибачайся переді мною. Так, так. Просто переконайся, що полум’я не пошириться. Знаю, знаю, я взагалі здивований, що вони зуміли розпалити вогонь у таку погоду.
Чарлі завагався, але згодом додав похмурим голосом:
– Дякую, що прислав Сема та інших. Ти мав рацію – вони знають ліс краще, ніж ми. Саме Сем знайшов її, і я завдячую тобі… Так, поговоримо пізніше, – погодився він кисло, перш ніж повісити трубку.
Чарлі пробурмотів щось незрозуміле, коли повернувся до вітальні.
– Що трапилося? – запитала я. Він поспішив до мене.
– Вибач, що розбудив тебе, люба.
– Щось горить?
– Ні, зовсім ні, – запевнив він. – Лише кілька вогнищ на скелях.
– Вогнищ? – запитала я. В моєму голосі не відчувалося зацікавленості. Він звучав мляво.
Чарлі насупився.
– Якісь дітлахи з резервації хуліганять, – пояснив він.
– Навіщо? – буркнула я. Як на мене, Чарлі не хотів відповідати. Він дивився в підлогу.
– Вони святкують, почувши новину, – в його голосі відчувалася гіркота.
Була тільки одна новина, яку могли так святкувати. І хоч як я не хотіла визнавати цього, все сходилося.
– Тому що Каллени поїхали, – прошепотіла я. – В Ла-Пуші не люблять Калленів – я зовсім випустила це з уваги.
У квілеутів існували свої забобони та легенди про не-мертвих, кровопивць, які з давніх часів ворогували з їхнім племенем. Вони вірили в це, як і в легенди про великий потоп та вовкулак. Та в переважній своїй більшості це були просто міфи, фольклор. Але багато хто в них вірив. Давній друг Чарлі Біллі Блек належав до числа тих, хто вірив, хоча навіть Джейкоб, його власний син, уважав свого батька марновірним. Біллі застерігав мене і просив триматися від Калленів подалі…
Коли я згадала це ім’я, щось заворушилося всередині мене, почало вибиратися на поверхню, щось, із чим я не хотіла стикатися.
– Це смішно, – швидко сказав Чарлі.
Якусь мить ми сиділи мовчки. Небо за вікном уже не було чорним. Десь за дощами почало сходити сонце.
– Белло? – запитав Чарлі. Я неспокійно подивилася на нього.
– Він залишив тебе у лісі? – мовив Чарлі. Я відмахнулася від запитання.
– Як ти дізнався, де мене шукати? – мій розум поволі оговтувався від заціпеніння, і я починала дещо усвідомлювати.
– З твоєї записки, – відповів Чарлі здивовано. Він потягнувся до задньої кишені джинсів і витягнув пожмаканий шматок паперу. Той був брудний і мокрий, із численними складками від багаторазового згортання і розгортання. Чарлі вкотре розгорнув його і представив як доказ. Почерк був дуже схожий на мій:
Пiшла з Едвардом на прогулянку, вгору по стежці. Скоро повернусь.– Коли ти не повернулася, я подзвонив Калленам, але ніхто не відповів, – сказав Чарлі тихо. – Тоді я подзвонив у лікарню, і лікар Джеранді сказав мені, що Карлайл поїхав.
Б.
– Куди вони поїхали? – пробурмотіла я. Він дивився на мене широко розплющеними очима.
– А хіба Едвард не сказав тобі?
У відповідь я похитала головою. Звук його імені вивільнив те, що шкреблося в мене всередині – біль, який затиснув мене у лещата, аж я не могла й дихнути.
Чарлі пильно дивився на мене, відповідаючи:
– Карлайл отримав роботу у великій лікарні в Лос-Анджелесі. Мабуть, йому запропонували чимало грошей.
Сонячний Лос-Анджелес – це останнє місце, куди подадуться Каллени. Я згадала свій кошмар із дзеркалом… яскраве сонячне проміння переливається на Едвардовій шкірі… Згадавши його обличчя, я застогнала.
– Я хочу знати, чи Едвард залишив тебе саму посеред лісу? – наполягав Чарлі.
Едвардове ім’я викликало ще одну хвилю муки, яка захлиснула мене. Я відчайдушно захитала головою, намагаючись відігнати біль.
– Це моя вина. Він залишив мене на стежині біля будинку… але я хотіла піти за ним.
Чарлі почав щось говорити; я затулила вуха руками, немов дитина.
– Я більше не можу говорити про це, тату. Я хочу до своєї кімнати.
Перш ніж він устиг відповісти, я підвелася з канапи і почала поволі підніматися сходами.
Хтось був у домі й залишив записку для Чарлі, записку, яка допомогла мене знайти. З тої хвилини, як я це усвідомила, у моїй голові почали роїтися здогадки. Я поквапилася до своєї кімнати, зачинила двері на ключ і підійшла до програвача біля ліжка.
Все мало такий вигляд, як я залишила. Я натиснула кришку програвача. Вона повільно відчинилася.
Там було порожньо.
Альбом, який подарувала мені Рене, лежав на підлозі біля ліжка, саме там, де я його залишила. Тремтячою рукою я розгорнула його.
Мені не довелося гортати далі першої сторінки. Маленькі металеві куточки більше не тримали фотографію. Сторінка була порожня, за винятком напису, зробленого внизу моєю рукою: «Едвард Каллен, кухня Чарлі, 13 вересня».
Стоп. Тепер зрозуміло, що Едвард усе ретельно спланував.
Все буде так, наче мене й не існувало, пообіцяв він мені.
Я вчувала гладку дерев’яну підлогу під колінами, потім я відчула її долонями, а тоді шкірою щоки. Я сподівалася, що зомлію, але на моє превелике розчарування, я не втратила тями. Хвилі болю, які ще тільки насувалися, піднялися високо над моєю головою і захлиснули мене.
Я не опиралася.
Жовтень
Листопад
Грудень
Січень
Розділ 4
Пробудження
Час минає. Навіть тоді, коли це здається неможливим. Навіть коли кожен рух секундної стрілки відлунює, немов стукіт пульсуючої крові, що фонтаном б’є із рани. Час минає нерівномірно, дивним чином похитуючись, він то тягнеться, то завмирає, але все-таки він минає. Навіть для мене.
Чарлі грюкнув кулаком по столу:
– Достатньо, Белло! Я відсилаю тебе додому.
Я відірвала погляд від тарілки з кашею, над якою я радше замислилася, аніж їла її, і здивовано витріщилася на Чарлі. Я не стежила за розмовою – власне, я й не знала, що ми розмовляємо, – і не була впевнена, щó він мав на увазі.
– Але ж я вдома, – пробурмотіла я здивовано.
– Я відсилаю тебе до Рене в Джексонвіль, – пояснив він.
Чарлі роздратовано спостерігав, як до мене доходить зміст його слів.
– Що я такого зробила? – скривилася я. Це було так несправедливо! Останні чотири місяці я поводилася ідеально. Після того першого тижня, який ніхто з нас намагається не згадувати, я не пропустила жодного дня в школі чи на роботі. Мої оцінки були відмінні. Я ніколи не порушувала «комендантської години» – я ніколи нікуди не ходила, щоб її порушувати. Тільки іноді я спускалася розігріти собі якісь залишки на вечерю.
Чарлі сердито подивився на мене.
– Ти не зробила нічого. В цьому вся й проблема. Ти взагалі нічого не робиш.
– Ти хочеш, щоб у мене були проблеми? – здивувалася я, й мої брови полізли вгору. Я намагалася зосередитися. Виявилося, що це зовсім не легко. Так довго я намагалася не помічати нічого навколо, що мої вуха відмовлялися слухати.
– Краще проблеми, ніж… тинятися будинком як сновида й нічого не робити.
Це трохи мене образило. Я здебільшого намагалася уникати розмов про мою байдужість до всього і всіх навколо.
– Але я не тиняюся, не роблячи нічого.
– Я не зовсім правильно висловився, – зізнався він неохоче. – Буде краще, якщо ти тинятимешся туди-сюди і робитимеш хоч щось. Ти якась… нежива, Белло. Гадаю, тепер я підібрав годяще слово.
Такий докір справив на мене враження. Я зітхнула й відповіла, стараючись, щоб мій голос звучав якомога жвавіше.
– Пробач, тату.
Мої вибачення пролунали трохи в’яло, навіть для мене. Але мені здалося, що він на це купився. Все, що мені треба, – це хоч трохи полегшити страждання Чарлі. Важко усвідомлювати, що моя спроба провалилася.
– Я не хочу, щоб ти вибачалася. Я знову зітхнула.
– Тоді скажи, що я повинна робити.
– Белло, – запнувся він, намагаючись передбачити мою реакцію на його наступні слова. – Ти не перша, кому довелося пройти через таке.
– Я знаю, – вираз, що з’явився на моєму обличчі, був зовсім непереконливий.
– Послухай, люба… Гадаю, тобі потрібна допомога.
– Допомога? Він замовк, підбираючи потрібні слова.
– Коли твоя мати покинула мене, – сказав він, насупившись, – і забрала тебе з собою, – він глибоко вдихнув, – це були не найкращі для мене часи.
– Знаю, тату, – пробурмотіла я.
– Але я впорався, – мовив він. – А ти, люба моя, ніяк не впораєшся. Я чекав, я гадав, що тобі стане краще, – він подивився на мене, а тоді швидко відвів очі. – Думаю, ми обоє розуміємо, що тобі не стає краще.
– Зі мною все гаразд.
Здається, він не звернув уваги на мою відповідь.
– Можливо… можливо, якби ти поговорила про це з кимсь іншим. Із професіоналом.
– Ти хочеш, щоб я пішла до психіатра? – запитала я трохи різко, втямивши, до чого він веде.
– Можливо, це допоможе.
– А може, зовсім не допоможе.
Я нічогісінько не знала про психоаналіз, але була впевнена, що він не дасть ніякого результату, якщо пацієнт буде щось приховувати. Звісно, я можу розказати правду – але тоді проведу решту життя у божевільні, в кімнаті з м’якими стінами.
Чарлі побачив упертий вираз мого обличчя й знову кинувся в атаку.
– Мені це не під силу, Белло. Може, твоя мати…
– Послухай, – сказала я роздратовано. – Якщо ти так цього хочеш, то сьогодні ввечері я йду гуляти. Зателефоную Джес чи Анжелі.
– Це не те, чого я хочу, – сказав він розгублено. – Не думаю, що зможу дивитися, як ти мучиш себе, намагаючись бути ще сильнішою. Я ще ніколи не бачив, щоб хтось так страждав. На це боляче дивитися.
Я прикинулася дурненькою й відвела погляд.
– Не розумію, тату. Спочатку ти злишся, що я нічого не роблю, а тоді кажеш, що не хочеш, аби я щось робила.
– Я хочу, щоб ти була щасливою… ні, навіть не так: я хочу, щоб ти не була нещасною. Гадаю, тобі стане краще, коли ти поїдеш із Форкса.
– Я нікуди звідси не поїду, – сказала я.
– Чому? – запитав він.
– Це мій останній семестр у школі – це не піде мені на користь.
– Ти добре вчишся – нічого страшного.
– Я не хочу обтяжувати маму й Філа.
– Твоя мама здуріє від щастя, коли дізнається, що ти повертаєшся до неї.
– У Флориді занадто спекотно. Він гримнув кулаком по столу.
– Ми обоє добре знаємо, в чому справа, Белло, і це не йде тобі на користь, – він глибоко вдихнув. – Це триває уже кілька місяців. Він не дзвонить, не пише, не дає про себе знати. Не можна чекати на нього вічно.
Я сердито глянула на Чарлі. Кров ударила мені в обличчя. Вперше за тривалий час мене сповнювали емоції.
Ця тема не підлягала обговоренню, і він добре про це знав.
– Я нічого не чекаю й не сподіваюся, – сказала я тихо.
– Белло… – почав був Чарлі хриплим голосом.
– Я повинна йти до школи, – перебила я, підвівшись і прибравши зі столу свій непочатий сніданок. Я поставила свою тарілку в раковину, навіть не миючи її. Я більше не могла про це говорити.
– Я домовлюся з Джесикою, – мовила я, схопивши свій рюкзак і навіть не подивившись на нього. – Можливо, я не прийду додому на обід. Ми поїдемо в Порт-Анджелес і сходимо в кіно.
Я вийшла, перш ніж він устиг відповісти. Намагаючись втекти від Чарлі, я приїхала в школу однією з перших. У цьому були свої переваги й недоліки. З одного боку, я припаркувала машину в гарному місці, з іншого – у мене з’явився вільний час, а я так намагалася уникати вільного часу.
Швиденько, щоб не думати про звинувачення Чарлі, я витягнула підручник із матаналізу. Розгорнула його на розділі, який ми мали починати вчити сьогодні, й спробувала з’ясувати, що й до чого. Читати матаналіз було ще гірше, ніж слухати на уроці, але так мені стало легше. Останні кілька місяців я приділяла математиці вдесятеро більше уваги, ніж раніше. В результаті я завжди отримувала оцінки, не нижчі рівня А. Я знаю, що містер Ворнер уважав мій прогрес результатом своїх плідних учительських методик. Якщо це приносить йому радість, то я не збираюся руйнувати його мрію.
Я читала, аж поки стоянка не заповнилася машинами, і тільки тоді пішла на урок англійської. Ми проходили легку тему – «Колгосп тварин» Джорджа Оруела. Я не мала нічого проти теми комунізму, яка прийшла на зміну нескінченним любовним романам, що складали основу шкільної програми. Я сіла на своє місце, з радістю переключившись на лекцію містера Берті.
В школі час спливав непомітно. Незабаром пролунав дзвінок. Я почала збирати сумку.
– Белло?
Я впізнала голос Майка і вже здогадувалася, про що він запитає.
– Ти завтра працюєш?
Я зиркнула вгору. Він схилився наді мною, перегнувшись через прохід між партами, на його обличчі застиг тривожний вираз. Щоп’ятниці він запитував у мене одне й те саме. Навіть незважаючи на те, що я ніколи не брала вихідних. За винятком одного разу, кілька місяців тому. Та все одно в нього не було причини дивитися на мене з такою тривогою. Я була зразковим працівником.
– Завтра субота, еге ж? – сказала я. Тільки тепер я зрозуміла, що Чарлі мав рацію, сказавши, що в мене якийсь мертвий голос.
– Ага, – погодився Майк. – Побачимося на іспанській. Він помахав, перш ніж відвернутися. Він більше не проводжав мене на заняття.
Я попленталася на матаналіз із похмурим виразом обличчя. На цьому занятті я сиділа з Джесикою.
Минули тижні, а може, й місяці відтоді, як Джес перестала вітатися зі мною в коридорі. Я знала, що сильно образила її своєю замкнутістю і вона досі дується. Тепер буде нелегко з нею поладнати – особливо просити, щоб вона зробила мені послугу. Я тинялася перед класом, намагаючись відтягнути час, й обмірковувала всі за й проти.
Я не хотіла потрапляти Чарлі на очі, поки не налагоджу колишні стосунки з друзями. І знала, що не зможу обманути його, хоча мене досі спокушала думка самій з’їздити в Порт-Анджелес і назад – тоді мій спідометр покаже точний кілометраж на випадок, якщо батько перевірятиме. Але мама Джесики – найбільша пліткарка в нашому містечку, й рано чи пізно Чарлі зустрінеться з місіс Стенлі. Тоді він обов’язково запитає про нашу поїздку.
Отже обманювати не варто.
Зітхнувши, я відчинила двері.
Містер Ворнер подивився на мене спідлоба – він уже почав читати лекцію. Я поквапилася зайняти своє місце. Джесика навіть не глянула на мене, коли я сідала поруч. Я була рада, що в мене ще п’ятдесят хвилин для того, щоб підготуватися морально.
Цей урок пролетів іще швидше, ніж англійська. Частково завдяки тому, що я визубрила все ще сьогодні в своєму пікапі, але частково й тому, що час завжди летить швидко, коли готуєшся до неприємностей.
Я скривилася від того, що містер Ворнер закінчив заняття на п’ять хвилин раніше. Він усміхнувся, гадаючи, що цим потішив нас.
– Джес?
Я вся напружилася, чекаючи, поки вона зверне на мене увагу. Вона різко обернулася, здивовано глянувши мені в очі.
– Ти говориш до мене, Белло?
– Звісно, – відповіла я, невинно дивлячись на неї.
– Що таке? Хочеш, щоб я допомогла тобі з математикою? – її тон був трохи різкуватий.
– Ні, – похитала я головою. – Власне, я хотіла запитати… може, ти сходиш зі мною в кіно сьогодні ввечері? Мені потрібна компанія.
Слова прозвучали трохи різкувато, немов у зіпсованому телефоні, і вона подивилася на мене з підозрою.
– А чому ти просиш мене? – запитала вона недружелюбно.
– Ну, ти єдина людина, з якою мені хотілося б провести вечір, – усміхнулася я, сподіваючись, що моя усмішка виглядала щирою. Це була майже правда. Принаймні Джес була єдиною, з ким мені хотілося б побути, щоб уникнути присутності Чарлі. А це майже те саме.
Здається, вона трохи подобрішала.
– Ну, не знаю…
– Може, в тебе вже є інші плани?
– Ні… думаю, що зможу з тобою поїхати. А який фільм ти хочеш подивитись?
– Не знаю, що зараз показують, – відповіла я ухильно. Про це я не подумала. Я напружила мізки – начебто ж чула, як хтось говорив про кіно останнім часом? Чи бачила анонси? – А як щодо того фільму про жінку-президента?
Чарлі грюкнув кулаком по столу:
– Достатньо, Белло! Я відсилаю тебе додому.
Я відірвала погляд від тарілки з кашею, над якою я радше замислилася, аніж їла її, і здивовано витріщилася на Чарлі. Я не стежила за розмовою – власне, я й не знала, що ми розмовляємо, – і не була впевнена, щó він мав на увазі.
– Але ж я вдома, – пробурмотіла я здивовано.
– Я відсилаю тебе до Рене в Джексонвіль, – пояснив він.
Чарлі роздратовано спостерігав, як до мене доходить зміст його слів.
– Що я такого зробила? – скривилася я. Це було так несправедливо! Останні чотири місяці я поводилася ідеально. Після того першого тижня, який ніхто з нас намагається не згадувати, я не пропустила жодного дня в школі чи на роботі. Мої оцінки були відмінні. Я ніколи не порушувала «комендантської години» – я ніколи нікуди не ходила, щоб її порушувати. Тільки іноді я спускалася розігріти собі якісь залишки на вечерю.
Чарлі сердито подивився на мене.
– Ти не зробила нічого. В цьому вся й проблема. Ти взагалі нічого не робиш.
– Ти хочеш, щоб у мене були проблеми? – здивувалася я, й мої брови полізли вгору. Я намагалася зосередитися. Виявилося, що це зовсім не легко. Так довго я намагалася не помічати нічого навколо, що мої вуха відмовлялися слухати.
– Краще проблеми, ніж… тинятися будинком як сновида й нічого не робити.
Це трохи мене образило. Я здебільшого намагалася уникати розмов про мою байдужість до всього і всіх навколо.
– Але я не тиняюся, не роблячи нічого.
– Я не зовсім правильно висловився, – зізнався він неохоче. – Буде краще, якщо ти тинятимешся туди-сюди і робитимеш хоч щось. Ти якась… нежива, Белло. Гадаю, тепер я підібрав годяще слово.
Такий докір справив на мене враження. Я зітхнула й відповіла, стараючись, щоб мій голос звучав якомога жвавіше.
– Пробач, тату.
Мої вибачення пролунали трохи в’яло, навіть для мене. Але мені здалося, що він на це купився. Все, що мені треба, – це хоч трохи полегшити страждання Чарлі. Важко усвідомлювати, що моя спроба провалилася.
– Я не хочу, щоб ти вибачалася. Я знову зітхнула.
– Тоді скажи, що я повинна робити.
– Белло, – запнувся він, намагаючись передбачити мою реакцію на його наступні слова. – Ти не перша, кому довелося пройти через таке.
– Я знаю, – вираз, що з’явився на моєму обличчі, був зовсім непереконливий.
– Послухай, люба… Гадаю, тобі потрібна допомога.
– Допомога? Він замовк, підбираючи потрібні слова.
– Коли твоя мати покинула мене, – сказав він, насупившись, – і забрала тебе з собою, – він глибоко вдихнув, – це були не найкращі для мене часи.
– Знаю, тату, – пробурмотіла я.
– Але я впорався, – мовив він. – А ти, люба моя, ніяк не впораєшся. Я чекав, я гадав, що тобі стане краще, – він подивився на мене, а тоді швидко відвів очі. – Думаю, ми обоє розуміємо, що тобі не стає краще.
– Зі мною все гаразд.
Здається, він не звернув уваги на мою відповідь.
– Можливо… можливо, якби ти поговорила про це з кимсь іншим. Із професіоналом.
– Ти хочеш, щоб я пішла до психіатра? – запитала я трохи різко, втямивши, до чого він веде.
– Можливо, це допоможе.
– А може, зовсім не допоможе.
Я нічогісінько не знала про психоаналіз, але була впевнена, що він не дасть ніякого результату, якщо пацієнт буде щось приховувати. Звісно, я можу розказати правду – але тоді проведу решту життя у божевільні, в кімнаті з м’якими стінами.
Чарлі побачив упертий вираз мого обличчя й знову кинувся в атаку.
– Мені це не під силу, Белло. Може, твоя мати…
– Послухай, – сказала я роздратовано. – Якщо ти так цього хочеш, то сьогодні ввечері я йду гуляти. Зателефоную Джес чи Анжелі.
– Це не те, чого я хочу, – сказав він розгублено. – Не думаю, що зможу дивитися, як ти мучиш себе, намагаючись бути ще сильнішою. Я ще ніколи не бачив, щоб хтось так страждав. На це боляче дивитися.
Я прикинулася дурненькою й відвела погляд.
– Не розумію, тату. Спочатку ти злишся, що я нічого не роблю, а тоді кажеш, що не хочеш, аби я щось робила.
– Я хочу, щоб ти була щасливою… ні, навіть не так: я хочу, щоб ти не була нещасною. Гадаю, тобі стане краще, коли ти поїдеш із Форкса.
– Я нікуди звідси не поїду, – сказала я.
– Чому? – запитав він.
– Це мій останній семестр у школі – це не піде мені на користь.
– Ти добре вчишся – нічого страшного.
– Я не хочу обтяжувати маму й Філа.
– Твоя мама здуріє від щастя, коли дізнається, що ти повертаєшся до неї.
– У Флориді занадто спекотно. Він гримнув кулаком по столу.
– Ми обоє добре знаємо, в чому справа, Белло, і це не йде тобі на користь, – він глибоко вдихнув. – Це триває уже кілька місяців. Він не дзвонить, не пише, не дає про себе знати. Не можна чекати на нього вічно.
Я сердито глянула на Чарлі. Кров ударила мені в обличчя. Вперше за тривалий час мене сповнювали емоції.
Ця тема не підлягала обговоренню, і він добре про це знав.
– Я нічого не чекаю й не сподіваюся, – сказала я тихо.
– Белло… – почав був Чарлі хриплим голосом.
– Я повинна йти до школи, – перебила я, підвівшись і прибравши зі столу свій непочатий сніданок. Я поставила свою тарілку в раковину, навіть не миючи її. Я більше не могла про це говорити.
– Я домовлюся з Джесикою, – мовила я, схопивши свій рюкзак і навіть не подивившись на нього. – Можливо, я не прийду додому на обід. Ми поїдемо в Порт-Анджелес і сходимо в кіно.
Я вийшла, перш ніж він устиг відповісти. Намагаючись втекти від Чарлі, я приїхала в школу однією з перших. У цьому були свої переваги й недоліки. З одного боку, я припаркувала машину в гарному місці, з іншого – у мене з’явився вільний час, а я так намагалася уникати вільного часу.
Швиденько, щоб не думати про звинувачення Чарлі, я витягнула підручник із матаналізу. Розгорнула його на розділі, який ми мали починати вчити сьогодні, й спробувала з’ясувати, що й до чого. Читати матаналіз було ще гірше, ніж слухати на уроці, але так мені стало легше. Останні кілька місяців я приділяла математиці вдесятеро більше уваги, ніж раніше. В результаті я завжди отримувала оцінки, не нижчі рівня А. Я знаю, що містер Ворнер уважав мій прогрес результатом своїх плідних учительських методик. Якщо це приносить йому радість, то я не збираюся руйнувати його мрію.
Я читала, аж поки стоянка не заповнилася машинами, і тільки тоді пішла на урок англійської. Ми проходили легку тему – «Колгосп тварин» Джорджа Оруела. Я не мала нічого проти теми комунізму, яка прийшла на зміну нескінченним любовним романам, що складали основу шкільної програми. Я сіла на своє місце, з радістю переключившись на лекцію містера Берті.
В школі час спливав непомітно. Незабаром пролунав дзвінок. Я почала збирати сумку.
– Белло?
Я впізнала голос Майка і вже здогадувалася, про що він запитає.
– Ти завтра працюєш?
Я зиркнула вгору. Він схилився наді мною, перегнувшись через прохід між партами, на його обличчі застиг тривожний вираз. Щоп’ятниці він запитував у мене одне й те саме. Навіть незважаючи на те, що я ніколи не брала вихідних. За винятком одного разу, кілька місяців тому. Та все одно в нього не було причини дивитися на мене з такою тривогою. Я була зразковим працівником.
– Завтра субота, еге ж? – сказала я. Тільки тепер я зрозуміла, що Чарлі мав рацію, сказавши, що в мене якийсь мертвий голос.
– Ага, – погодився Майк. – Побачимося на іспанській. Він помахав, перш ніж відвернутися. Він більше не проводжав мене на заняття.
Я попленталася на матаналіз із похмурим виразом обличчя. На цьому занятті я сиділа з Джесикою.
Минули тижні, а може, й місяці відтоді, як Джес перестала вітатися зі мною в коридорі. Я знала, що сильно образила її своєю замкнутістю і вона досі дується. Тепер буде нелегко з нею поладнати – особливо просити, щоб вона зробила мені послугу. Я тинялася перед класом, намагаючись відтягнути час, й обмірковувала всі за й проти.
Я не хотіла потрапляти Чарлі на очі, поки не налагоджу колишні стосунки з друзями. І знала, що не зможу обманути його, хоча мене досі спокушала думка самій з’їздити в Порт-Анджелес і назад – тоді мій спідометр покаже точний кілометраж на випадок, якщо батько перевірятиме. Але мама Джесики – найбільша пліткарка в нашому містечку, й рано чи пізно Чарлі зустрінеться з місіс Стенлі. Тоді він обов’язково запитає про нашу поїздку.
Отже обманювати не варто.
Зітхнувши, я відчинила двері.
Містер Ворнер подивився на мене спідлоба – він уже почав читати лекцію. Я поквапилася зайняти своє місце. Джесика навіть не глянула на мене, коли я сідала поруч. Я була рада, що в мене ще п’ятдесят хвилин для того, щоб підготуватися морально.
Цей урок пролетів іще швидше, ніж англійська. Частково завдяки тому, що я визубрила все ще сьогодні в своєму пікапі, але частково й тому, що час завжди летить швидко, коли готуєшся до неприємностей.
Я скривилася від того, що містер Ворнер закінчив заняття на п’ять хвилин раніше. Він усміхнувся, гадаючи, що цим потішив нас.
– Джес?
Я вся напружилася, чекаючи, поки вона зверне на мене увагу. Вона різко обернулася, здивовано глянувши мені в очі.
– Ти говориш до мене, Белло?
– Звісно, – відповіла я, невинно дивлячись на неї.
– Що таке? Хочеш, щоб я допомогла тобі з математикою? – її тон був трохи різкуватий.
– Ні, – похитала я головою. – Власне, я хотіла запитати… може, ти сходиш зі мною в кіно сьогодні ввечері? Мені потрібна компанія.
Слова прозвучали трохи різкувато, немов у зіпсованому телефоні, і вона подивилася на мене з підозрою.
– А чому ти просиш мене? – запитала вона недружелюбно.
– Ну, ти єдина людина, з якою мені хотілося б провести вечір, – усміхнулася я, сподіваючись, що моя усмішка виглядала щирою. Це була майже правда. Принаймні Джес була єдиною, з ким мені хотілося б побути, щоб уникнути присутності Чарлі. А це майже те саме.
Здається, вона трохи подобрішала.
– Ну, не знаю…
– Може, в тебе вже є інші плани?
– Ні… думаю, що зможу з тобою поїхати. А який фільм ти хочеш подивитись?
– Не знаю, що зараз показують, – відповіла я ухильно. Про це я не подумала. Я напружила мізки – начебто ж чула, як хтось говорив про кіно останнім часом? Чи бачила анонси? – А як щодо того фільму про жінку-президента?