Страница:
– Я ж кажу тобі, – мовив жилавий мужчина з рудою борідкою, яка зовсім не личила до його темно-каштанового волосся, – що бачив гризлі недалеко від Єллоустоуна, та вони не були й наполовину такими страшними, як ця тварюка.
Його волосся було скуйовджене, одяг мав такий вигляд, наче його не міняли уже кілька днів. Щойно з гір.
– Дурниці. Чорні ведмеді не бувають такі великі. Може, гризлі, яких ти бачив, були ще малятами.
Другий чоловік був високий і стрункий, обличчя він мав смагляве й обвітрене.
– Серйозно, Белло, тільки-но ці двоє заберуться, я одразу ж зачиню крамницю, – пробурмотів Майк.
– Якщо ти хочеш, щоб я пішла… – я знизала плечима.
– …на цілих чотири фути[3] вищий за тебе, – наполягав бородань, поки я збирала речі. – Завбільшки з будинок і чорний як смола. Я збираюся розказати про нього місцевій поліції. Треба попередити людей – май на увазі, це не було високо в горах – це було лише за кілька миль від траси.
Смаглявий засміявся й закотив очі.
– Дозволь, я сам здогадаюся – ти ж у своєму репертуарі? Мабуть, не їв нормальної їжі й спав на землі з тиждень, правда?
– Гей, Майку, правда? – гукнув бородань, дивлячись на нас.
– Побачимося в понеділок, – пробурмотіла я.
– Так, сер, – відповів Майк, розвертаючись.
– Скажи, тут днями не попереджали про чорних ведмедів?
– Ні, сер. Але завжди краще триматися подалі та правильно зберігати їжу. До речі, ви вже бачили нові «антиведмежі» каністри? Вони важать усього два фунти…
Двері легенько ковзнули і випустили мене під дощ. Я зігнулася, накрившись курткою, й побігла до пікапа. Краплі дощу барабанили по машині незвично голосно, але скоро рев двигуна заглушив усі інші звуки.
Я не хотіла вертатися до порожнього дому Чарлі. Остання ніч була особливо болючою, а я не мала й найменшого бажання повертатися на місце своїх страждань. Хоча біль притупився так, що я змогла заснути, та він не зник. Як я й казала Джесиці після фільму, немає й найменшого сумніву в тому, що мені снитимуться кошмари.
Тепер мені постійно снилися кошмари, щоночі. Вірніше, не кошмари, а один і той самий кошмар. Я гадала, що за стільки місяців він мені набридне, що в мене виробиться імунітет. Але сон не перестає мене лякати і закінчується лише тоді, коли я з криком прокидаюся. Чарлі вже не приходить до мене, щоб переконатися: до кімнати не забрався злочинець абощо – тепер він уже звик.
Мій кошмар, мабуть, не налякає нікого іншого, крім мене. Ніхто не вискакує й не кричить: «Бу-у-у!» Немає ніяких зомбі, привидів чи психопатів. Насправді немає нічого. Просто нічого. Лише безкінечний лабіринт укритих мохом дерев, а навколо так тихо, що тиша тисне на барабанні перетинки. Темно, як похмурого дощового дня, – світла вистачає тільки на те, щоб побачити: немає на що дивитися. Я поспіхом мчу крізь темряву, не бачачи дороги; я щось шукаю, постійно шукаю, шукаю, час тягнеться повільно, і я стаю дедалі злішою, намагаюся рухатися швидше, хоча швидкість робить мене неповороткою… Тоді стається найголовніше – я відчуваю його наближення, але ніколи не можу збудитися раніше, ніж воно настає, – я не можу згадати, що я шукаю. І тоді я усвідомлюю, що немає чого шукати і воно ніколи не буде знайдене. Що тут ніколи не було нічого, крім пустоти, темного лісу, і для мене тут нічого немає… нічого, крім порожнечі…
Зазвичай в цьому місці я починала кричати.
Я не звертала уваги на те, куди їду, – просто каталася безлюдними мокрими дорогами, уникаючи шляху додому, – бо мені не було куди податися.
Якби я знову могла зануритися в стан заціпеніння, та я навіть не могла згадати, як мені вдавалося це раніше! Кошмар досі крутився в голові та змушував думати про те, що викликало би біль. Я не хотіла згадувати про ліс. Навіть тоді, коли я відганяла від себе його образ, то відчувала, як мої очі сповнюються сліз, а в грудях починає боліти так, наче торкаєшся свіжої рани. Я забрала одну руку з керма й обняла себе – щоб цей нестерпний біль не розірвав мене на шматки.
Все буде так, наче мене й не існувало, прозвучало в моїй голові, щоправда, не вистачало ідеальної чіткості моєї вчорашньої галюцинації. Це були просто слова, німі, як напис на папері. Просто слова, але вони роз’ятрили стару рану, і я щосили натиснула на гальма, знаючи, що не зможу кермувати в такому стані.
Я нахилилася вперед, притиснулася лицем до керма й спробувала дихати рівно.
Цікаво, скільки це триватиме. Можливо, одного дня, через кілька довгих років, – якщо біль притупиться до такої міри, що я зможу його терпіти, – я озирнусь назад на ті кілька коротких місяців, які назавжди залишаться найкращими в моєму житті. І якщо існує можливість того, що одного дня біль пом’якшиться настільки, що я зможу це зробити, я впевнена, що відчуватиму вдячність за той час, який він подарував мені. Більше, ніж я просила, більше, ніж я заслужила. Можливо, одного дня я зможу побачити все саме в такому світлі.
Але якщо ця рана ніколи не загоїться? Якщо криваві краї так і не стягнуться? Якщо завдана шкода постійна і невиправна?
Я намагалася тримати себе в руках.
Наче його й не існувало, думала я у відчаї. Яка дурна й нездійсненна обіцянка! Він міг вкрасти мої фотографії й повернути собі свої подарунки, але це не зробить навколишній світ таким, яким він був до нашої зустрічі. Матеріальні речі – це найменш значуще свідчення його існування. Я змінилася, щось усередині мене змінилося до невпізнання. Навіть моя зовнішність змінилася – обличчя стало блідим, за винятком темних кругів під очима, залишених нічними кошмарами. Мої очі були досить темні й виділялися на блідій шкірі, тож – якби я була вродливою – здалека можна було б подумати, що я вампір. Але я не була вродливою і радше схожа була на зомбі.
Наче його ніколи не існувало? Це ж божевілля. Це обіцянка, якої він не зміг би дотриматися, яку він порушив, щойно давши.
Я вдарилася головою об кермо, намагаючись заглушити сильніший біль.
Я почувалася дурненькою через те, що намагалася дотриматися своєї обіцянки. Який сенс додержуватися угоди, яку вже порушила друга сторона? Якщо я й була нерозсудливою і дурною – то кому до цього яке діло? Немає причин уникати безрозсудних учинків, немає причин не бути дурною.
Я гірко посміхнулася сама до себе, досі задихаючись. Нерозсудливість у Форксі – безнадійна перспектива.
Чорний гумор поглинув мою увагу й полегшив біль. Стало легше дихати, я змогла відкинутися на спинку крісла. Хоча надворі було холодно, моє чоло заливав піт.
Я зосередилася на безнадійному завданні – утриматися від мандрівок у власні спогади. Щоб зробити безрозсудний учинок у Форксі, потрібна неабияка фантазія – можливо, багатша за мою. Але мені хотілося знайти вихід… Мені б стало набагато легше, якби я більше не дотримувалася розірваного договору. Якби я також стала клятвопорушницею. Та як я зможу припинити виконувати свою частину угоди в цьому маленькому, цілком безпечному містечку? Звісно, Форкс не завжди був таким безпечним, але зараз здавалося, що він був таким завжди. Нудним і безпечним.
Я довго дивилася у лобову шибку, мої думки текли повільно – і здавалося, я нікуди не могла їх прогнати. Я заглушила двигун, який жалібно завив, пропрацювавши стільки часу марно, і вийшла під хлющу.
Холодний дощ промочив моє волосся і стік по щоках, як освіжаючі сльози. Це допомогло мені отямитися. Я витерла воду з очей і безпорадно роззирнулася.
За деякий час я збагнула, де я. Я припаркувала пікап посеред провулка Рассел Авеню. Я стояла перед будинком Чейні – моя машина блокувала їхню під’їзну доріжку, – а навпроти мешкали Маркси. Я знала, що мені слід прибрати звідси машину і їхати додому. Було неправильно тинятися без причини, розсіяно та бездумно, становлячи загрозу на вулицях Форкса. До того ж скоро мене обов’язково хтось помітить і розкаже все Чарлі.
Я глибоко вдихнула і хотіла їхати, але щось незрозуміле на подвір’ї Марксів привернуло мою увагу – це був просто великий шматок картону, зіпертий об їхню поштову скриньку; на ньому красувався напис, зроблений наспіх великими чорними літерами.
Це була доля.
Збіг? Що б це могло означати? Не знаю, але смішно вважати знаком долі поламані мотоцикли, що ржавіють на подвір’ї Марксів біля плаката з написом «Продам як є», нерозумно думати, що вони служать якійсь вищій меті й опинилися тут саме тоді, коли мені треба.
Але, може, це й не доля. Напевно, тут є багато способів, щоб продемонструвати свою безрозсудність, а у мене тільки зараз розплющилися очі, щоб їх побачити.
Безрозсудність і дурість. Цими двома словами Чарлі характеризував своє ставлення до мотоциклів.
Робота Чарлі не була такою активною, як у копів у великих містах, але його завжди викликали, коли ставалися аварії на дорогах. На відтинку дороги, що тягнеться через ліс, мокрому і звивистому – суцільні круті повороти, не бракувало нещасних випадків такого роду. Та навіть незважаючи на велетенські вантажівки, які мчали щодуху, більшість людей виживало. Винятком із правила були мотоцикли: Чарлі довелося побачити чимало жертв, – зазвичай це були підлітки, – які розбилися на смерть на швидкісній трасі. Мені ще виповнилося десятьох років, як він змусив мене пообіцяти, що я ніколи не кататимуся на мотоциклі. Навіть у тому віці я двічі не задумувалася, перш ніж щось пообіцяти. Хто б хотів кататися на мотоциклі у Форксі? Це все одно що приймати ванну на швидкості шістдесят миль на годину.
Як багато обіцянок я дотримала…
Тепер я ставилася до цього інакше. Я хотіла бути дурною і безрозсудною, а ще хотіла порушити обіцянку. Чому б не почати з цієї?
Я все обміркувала. Тож попленталася під дощем до будинку Марксів і подзвонила у двері. Відчинив один із Марксів, здається, наймолодший. Я ніяк не могла згадати його імені. Його руде волосся було на рівні мого плеча.
На відміну від мене, він назвав мене по імені:
– Белло Свон? – запитав він здивовано.
– Скільки ти хочеш за мотоцикл? – випалила я, показуючи пальцем у бік таблички з написом.
– Ти це серйозно? – запитав він.
– Звісно, що так.
– Вони поламані.
Я з нетерпінням зітхнула – судячи з напису, це було само собою ясно.
– Скільки?
– Якщо вони тобі й справді потрібні, то просто забирай їх. Мама хоче, щоб тато вивіз їх до дороги, звідки їх заберуть разом зі сміттям.
Я подивилася на мотоцикли ще раз і побачила, що вони лежать на купі обрізків та поламаних гілок.
– Ти впевнений?
– Звісно. Але якщо хочеш, можеш запитати у мами.
Краще не вплутувати в це дорослих, які можуть донести все Чарлі.
– Ні, я тобі вірю.
– Давай я тобі допоможу, – запропонував він. – Вони не легкі.
– Гаразд, дякую. Але мені потрібен лише один.
– Бери два, – сказав хлопець. – Може, використаєш якісь деталі.
Він вийшов зі мною під дощ і допоміг завантажити обидва мотоцикли в кузов пікапа. Здається, він радів із того, що врешті їх позбувся, тож я не заперечувала.
– А що ти збираєшся з ними робити? – запитав він. – Вони вже кілька років не їздять.
– Щось придумаю, – сказала я, знизуючи плечима. Поки що мій мозок іще не вигадав, як чинити далі. – Можливо, відвезу їх до майстерні Доулінга.
– Доулінг здере за ремонт більше, ніж вони коштували, коли ще їздили.
Я не могла з цим не погодитися. Джон Доулінг мав погану репутацію через високі ціни; ніхто не звертався до нього, хіба що у разі гострої потреби. Більшість людей надавали перевагу майстерням у Порт-Анджелесі, якщо їхні машини могли туди доїхати. В цьому плані мені пощастило – коли Чарлі подарував мені мій древній пікап, я подумала, що не зможу дозволити собі тримати його на ходу. Але в мене ніколи не було з ним проблем, якщо не зважати на громовий рев мотора і максимальну швидкість п’ятдесят п’ять миль на годину. Джейкоб Блек підтримував його у чудовій формі, коли машина належала його батькові Біллі…
Прозріння прошило мене несподівано, як блискавка, – що було цілком можливо, беручи до уваги бурю.
– Знаєш що? Все нормально. Я знаю людину, яка ремонтує машини.
– О, це добре, – зітхнув він із полегшенням. Коли я від’їжджала, він помахав мені рукою, досі усміхаючись. Який милий хлопчина.
Тепер я їхала швидко й цілеспрямовано, я поспішала додому. Хотіла дістатися туди швидше, ніж Чарлі, навіть якщо випаде бодай найменший шанс того, що Чарлі піде з роботи раніше. Вдома я помчала до телефону, досі затискаючи у руці ключ.
– Шефа Свона, будь ласка, – мовила я, коли заступник підняв трубку. – Це Белла.
– О, привіт, Белло, – привітно сказав заступник на ім’я Стів. – Зараз його покличу.
Я зачекала.
– Що трапилося, Белло? – запитав Чарлі, взявши трубку.
– Невже я дзвоню тобі на роботу тільки в якихось надзвичайних ситуаціях?
Він помовчав якусь мить.
– Раніше ти ніколи мені не дзвонила. Щось трапилося?
– Ні, я просто хотіла запитати, як доїхати до Блеків: я не впевнена, що пам’ятаю дорогу. Я хочу навідати Джейкоба. Не бачила його кілька місяців.
Коли Чарлі заговорив знову, то голос його був набагато щасливіший:
– Це чудова ідея, Белло. Маєш ручку?
Його пояснення були дуже простими. Я запевнила, що повернуся до обіду, хоча він намагався сказати мені, щоб я не поспішала. Він хотів приєднатися до мене в Ла-Пуші, але я не могла цього допустити.
Щоб вкластися в час, я їхала темними штормовими вулицями дуже швидко. Я сподівалася, що застану Джейкоба самого. Біллі, швидше за все, видав би мене, якби довідався, навіщо я приїхала.
Я їхала і думала, якою буде реакція Біллі, коли він мене побачить. Він може виявитися занадто пильним. Понад усякий сумнів, на його думку, це повинно справити на мене неабияке враження. Його поведінка нагадає мені про те, чого я не хочу згадувати. Будь ласка, тільки не сьогодні, молила я про себе. Я не витримаю цього вдруге.
Я впізнала будинок Блеків – маленьку дерев’яну споруду з вузькими вікнами, пофарбовану в тьмяно-червоний колір, вона нагадувала невеликий сарай. Перш ніж я вийшла з машини, у вік ні з’явилася голова Джейкоба. Безперечно, добре знайоме гудіння мотора попередило його про мій приїзд. Джейкоб дуже зрадів, коли Чарлі купив машину Біллі для мене; таким чином Джейкоб не змушений буде їздити на ній, коли виросте. Я дуже любила свій пікап, але, здається, Джейкоб уважав обмеження швидкості серйозним недоліком.
Він вийшов мені назустріч.
– Белло! – його обличчя розпливлося в здивованій усмішці, білі зуби здавалися ще яскравішими на тлі його червонувато-коричневої шкіри. Раніше він завжди зав’язував волосся у хвостик. Сьогодні воно спадало, немов чорна оксамитова завіса, й обрамляло його широке лице.
За останні вісім місяців Джейкоб виріс і сильно змінився. Він уже проминув той етап, коли дитячі м’язи зміцнюються і стають мускулатурою довготелесого підлітка; сухожилля й вени виступили під червоно-коричневою шкірою рук та передпліч. Його обличчя залишилося таким самим привітним, яким я його пам’ятала, хоча воно також змужніло – округлі вилиці загострилися, підборіддя стало квадратним, всі дитячі округлості зникли.
– Привіт, Джейкобе! – у відповідь на його усмішку я відчула несподівану радість. Я усвідомила, що рада його бачити. І це мене здивувало.
Я усміхнулася йому навзаєм, і щось немов клацнуло, ставши на своє місце, наче два шматочки головоломки. Я й забула, як сильно подобався мені Джейкоб Блек раніше.
Він стояв за кілька кроків від мене, а я здивовано роздивлялася його, схиливши голову набік і підставивши обличчя під дощ.
– Ти знову виріс! – звинуватила я його здивовано. Він засміявся, його усмішка була невимовно широкою.
– Метр дев’яносто шість, – сказав він гордо. Його голос став глибшим, але в ньому залишилися хриплі нотки, які я так добре пам’ятала.
– Це коли-небудь припиниться? – я недовірливо похитала головою. – Ти височенний.
– Але досі худющий, – скривився він. – Заходь! Ти вся промокнеш.
Він ішов попереду, перебираючи волосся великими долонями. Потім витягнув із кишені гумку і зав’язав хвостик.
– Агов, тату, – гукнув він, щойно ми зайшли в двері. – Дивись, хто до нас завітав.
Біллі сидів у маленькій квадратній вітальні з книжкою у руках. Побачивши мене, він поклав книжку на коліна й поїхав мені назустріч.
– Хто б міг подумати! Радий тебе бачити, Белло.
Ми потиснули одне одному руки. Моя долоня втопилася в його широчезній руці.
– Що привело тебе сюди? З Чарлі все гаразд?
– Так, із ним усе гаразд. Я просто хотіла побачити Джейкоба – ми не зустрічалися цілу вічність.
Від цих слів очі Джейкоба засвітилися. Він усміхався так широко, що йому, мабуть, заболіли щоки.
– Залишишся на обід? – запропонував Біллі.
– Ні, мені ще треба нагодувати Чарлі, ви ж знаєте.
– Я можу йому подзвонити, – сказав Біллі. – Двері цього дому завжди відчинені для нього.
Я засміялася, щоб приховати зніяковіння.
– Ми ж не востаннє зустрічаємося. Я обіцяю, що скоро навідаю вас знову, я ще встигну вам набриднути.
Зрештою, якщо Джейкоб відремонтує мій мотоцикл, то хтось має навчити мене на ньому їздити. Біллі у відповідь усміхнувся.
– Гаразд, тоді наступного разу.
– Що ж, Белло, то чим ти хочеш зайнятися? – запитав Джейкоб.
– Будь-чим. Що ти робив до того, як я тебе відірвала?
Тут я почувалася дуже комфортно. Я смутно пам’ятала цей дім. Із ним не був пов’язаний жодний болючий спогад недавнього минулого.
Джейкоб вагався.
– Я саме завершував ремонт машини, але ми можемо робити щось інше…
– Ні, це саме те, що треба! – втрутилася я. – Мені дуже хочеться подивитися на твою машину.
– Гаразд, – сказав він невпевнено. – Вона в гаражі, позаду будинку.
Так навіть краще, подумала я. І помахала Біллі.
– Побачимось пізніше.
Щільна стіна дерев та чагарників відділяла гараж від дому. Це було невелике приміщення, яке складалося з двох поставлених поруч сараїв із заваленою перегородкою. У цій будівлі на двох чорних дерев’яних колодах височіло щось дуже схоже на автомобіль. Принаймні я впізнала емблему на решітці.
– Яка це модель «фольксвагена»? – запитала я.
– Це старий «фольксваген-реббіт» 1986 року, класика.
– Як просувається робота?
– Вже майже кінець, – сказав він весело. Потім заговорив тихіше. – Мій тато минулої весни дотримав слова.
– А, – сказала я. Здавалося, він зрозумів, що я не хочу говорити на цю тему.
Я намагалася не згадувати те, що сталося минулої весни, не згадувати свій випускний бал. Батько підкупив Джейкоба грошима та запчастинами для машини, щоб він розказав мені дещо. Біллі хотів, щоб я трималася подалі від найважливішої людини у моєму житті. Зрештою його турбота виявилася зовсім непотрібною. Тепер я була в цілковитій безпеці. Але я обов’язково придумаю, як це змінити.
– Джейкобе, що тобі відомо про мотоцикли? – запитала я. Він знизав плечима.
– Небагато. У мого друга Ембрі є старенький моцик. Іноді ми разом його ремонтуємо. А що?
– Ну… – я замовкла й замислилася. Я не була впевнена, що він триматиме язика за зубами, але в мене не було іншого вибору. – Нещодавно я придбала парочку мотоциклів, і вони не в найкращому стані. Мені цікаво, чи зможеш ти їх відремонтувати?
– Круто! – здається, він справді зрадів, почувши таку пропозицію. Його обличчя засвітилося від радості. – Я спробую.
Я підняла палець, попереджаючи його:
– Справа в тому, – пояснила я, – що Чарлі не схвалює мотоциклів. Якщо чесно, то у нього станеться напад, коли він про це дізнається. Тож не кажи нічого Біллі.
– Ну, звісно, – усміхнувся Джейкоб. – Я все розумію.
– Я заплачу, – продовжила я. Мої слова, здається, образили його.
– Ні. Я хочу допомогти. Ти не повинна мені платити.
– Ну… А як тобі ідея обміну? – ця думка сяйнула в голові щойно, але була досить розумною. – Мені потрібен лише один мотоцикл, а ще мені потрібен учитель, то як щодо такого обміну? Я віддаю тобі один мотоцикл, а ти навчиш мене кататися.
– Су-упер! – розтягнув він слово.
– Зажди. А це законно? Коли в тебе день народження?
– Ти його проґавила, – дорікнув він мені та прижмурився. – Мені уже шістнадцять.
– Але раніше вік не зупиняв тебе, – пробурмотіла я. – Вибач, що проґавила твій день народження.
– Не турбуйся. Я ж теж проґавив твій. Скільки тобі, сорок? Я фиркнула.
– Десь так.
– Треба влаштувати вечірку й відсвяткувати разом.
– О, це звучить, як запрошення на побачення.
Його очі заблищали.
Треба взяти себе в руки, перш ніж він зробить хибні ви сновки – просто вперше за довгий час я почувалася так легко й жваво. Давно такого не траплялося, тож мені було важко керувати своїми відчуттями.
– Можливо, коли мотоцикли будуть відремонтовані – це стане нашими подарунками одне одному, – додала я.
– Домовилися. Коли ти їх привезеш? Я збентежено прикусила губу.
– Вони в кузові мого пікапа, – зронила я.
– Чудово, – здається, він і справді так уважав.
– А що як Біллі побачить, що ми несемо їх сюди? Він підморгнув мені.
– А ми зробимо по-хитрому.
Ми невимушено йшли на схід, тримаючись дерев, якби хтось і побачив нас із вікна, то все виглядало так, наче ми прогулювалися. Джейкоб один по одному згрузив мотоцикли з кузова і відкотив їх у чагарник, туди, де ховалася я. Виглядало так, наче для нього це було зовсім легко, – а я ж знала, що моцики дуже-дуже важкі.
– Вони ще не такі погані, – прицінився Джейкоб, коли ми заховалися за деревами. – Ось цей точно можна відремонтувати – буде цяця-ляля, якщо добре докласти руку, – це старий «Гарлей Спринт».
– Значить, він твій.
– Ти впевнена?
– Абсолютно.
– Доведеться витратити на них трохи грошей, – сказав він, покосившись на почорнілий метал. – Спершу треба буде знайти кошти на деталі.
– Не треба, – не погодилася я. – Якщо ти ремонтуєш їх безкоштовно, то я плачу за деталі.
– Ну, не знаю… – пробурмотів Джейкоб.
– Я відклала трохи грошей. На навчання в коледжі, ти ж знаєш.
Коледж-шмоледж, подумала я про себе. Грошей не вистачило б на навчання в коледжі – і крім того, я в жодному разі не збиралася залишати Форкс. Що з того, що я відсиплю трохи грошей зі своєї скарбнички?
Джейкоб тільки кивнув. Для нього все це було і так зрозуміло.
Поки ми скрадалися назад у гараж, я роздивлялася хлопця, з яким мені так пощастило. Тільки підліток погодився б на таке: приховати все від обох батьків, відремонтувати транспорт підвищеної небезпеки і використати для цього гроші, відкладені на навчання в коледжі. Він не бачив у цьому нічого неправильного. Джейкоба послало мені саме небо.
Розділ 6
Його волосся було скуйовджене, одяг мав такий вигляд, наче його не міняли уже кілька днів. Щойно з гір.
– Дурниці. Чорні ведмеді не бувають такі великі. Може, гризлі, яких ти бачив, були ще малятами.
Другий чоловік був високий і стрункий, обличчя він мав смагляве й обвітрене.
– Серйозно, Белло, тільки-но ці двоє заберуться, я одразу ж зачиню крамницю, – пробурмотів Майк.
– Якщо ти хочеш, щоб я пішла… – я знизала плечима.
– …на цілих чотири фути[3] вищий за тебе, – наполягав бородань, поки я збирала речі. – Завбільшки з будинок і чорний як смола. Я збираюся розказати про нього місцевій поліції. Треба попередити людей – май на увазі, це не було високо в горах – це було лише за кілька миль від траси.
Смаглявий засміявся й закотив очі.
– Дозволь, я сам здогадаюся – ти ж у своєму репертуарі? Мабуть, не їв нормальної їжі й спав на землі з тиждень, правда?
– Гей, Майку, правда? – гукнув бородань, дивлячись на нас.
– Побачимося в понеділок, – пробурмотіла я.
– Так, сер, – відповів Майк, розвертаючись.
– Скажи, тут днями не попереджали про чорних ведмедів?
– Ні, сер. Але завжди краще триматися подалі та правильно зберігати їжу. До речі, ви вже бачили нові «антиведмежі» каністри? Вони важать усього два фунти…
Двері легенько ковзнули і випустили мене під дощ. Я зігнулася, накрившись курткою, й побігла до пікапа. Краплі дощу барабанили по машині незвично голосно, але скоро рев двигуна заглушив усі інші звуки.
Я не хотіла вертатися до порожнього дому Чарлі. Остання ніч була особливо болючою, а я не мала й найменшого бажання повертатися на місце своїх страждань. Хоча біль притупився так, що я змогла заснути, та він не зник. Як я й казала Джесиці після фільму, немає й найменшого сумніву в тому, що мені снитимуться кошмари.
Тепер мені постійно снилися кошмари, щоночі. Вірніше, не кошмари, а один і той самий кошмар. Я гадала, що за стільки місяців він мені набридне, що в мене виробиться імунітет. Але сон не перестає мене лякати і закінчується лише тоді, коли я з криком прокидаюся. Чарлі вже не приходить до мене, щоб переконатися: до кімнати не забрався злочинець абощо – тепер він уже звик.
Мій кошмар, мабуть, не налякає нікого іншого, крім мене. Ніхто не вискакує й не кричить: «Бу-у-у!» Немає ніяких зомбі, привидів чи психопатів. Насправді немає нічого. Просто нічого. Лише безкінечний лабіринт укритих мохом дерев, а навколо так тихо, що тиша тисне на барабанні перетинки. Темно, як похмурого дощового дня, – світла вистачає тільки на те, щоб побачити: немає на що дивитися. Я поспіхом мчу крізь темряву, не бачачи дороги; я щось шукаю, постійно шукаю, шукаю, час тягнеться повільно, і я стаю дедалі злішою, намагаюся рухатися швидше, хоча швидкість робить мене неповороткою… Тоді стається найголовніше – я відчуваю його наближення, але ніколи не можу збудитися раніше, ніж воно настає, – я не можу згадати, що я шукаю. І тоді я усвідомлюю, що немає чого шукати і воно ніколи не буде знайдене. Що тут ніколи не було нічого, крім пустоти, темного лісу, і для мене тут нічого немає… нічого, крім порожнечі…
Зазвичай в цьому місці я починала кричати.
Я не звертала уваги на те, куди їду, – просто каталася безлюдними мокрими дорогами, уникаючи шляху додому, – бо мені не було куди податися.
Якби я знову могла зануритися в стан заціпеніння, та я навіть не могла згадати, як мені вдавалося це раніше! Кошмар досі крутився в голові та змушував думати про те, що викликало би біль. Я не хотіла згадувати про ліс. Навіть тоді, коли я відганяла від себе його образ, то відчувала, як мої очі сповнюються сліз, а в грудях починає боліти так, наче торкаєшся свіжої рани. Я забрала одну руку з керма й обняла себе – щоб цей нестерпний біль не розірвав мене на шматки.
Все буде так, наче мене й не існувало, прозвучало в моїй голові, щоправда, не вистачало ідеальної чіткості моєї вчорашньої галюцинації. Це були просто слова, німі, як напис на папері. Просто слова, але вони роз’ятрили стару рану, і я щосили натиснула на гальма, знаючи, що не зможу кермувати в такому стані.
Я нахилилася вперед, притиснулася лицем до керма й спробувала дихати рівно.
Цікаво, скільки це триватиме. Можливо, одного дня, через кілька довгих років, – якщо біль притупиться до такої міри, що я зможу його терпіти, – я озирнусь назад на ті кілька коротких місяців, які назавжди залишаться найкращими в моєму житті. І якщо існує можливість того, що одного дня біль пом’якшиться настільки, що я зможу це зробити, я впевнена, що відчуватиму вдячність за той час, який він подарував мені. Більше, ніж я просила, більше, ніж я заслужила. Можливо, одного дня я зможу побачити все саме в такому світлі.
Але якщо ця рана ніколи не загоїться? Якщо криваві краї так і не стягнуться? Якщо завдана шкода постійна і невиправна?
Я намагалася тримати себе в руках.
Наче його й не існувало, думала я у відчаї. Яка дурна й нездійсненна обіцянка! Він міг вкрасти мої фотографії й повернути собі свої подарунки, але це не зробить навколишній світ таким, яким він був до нашої зустрічі. Матеріальні речі – це найменш значуще свідчення його існування. Я змінилася, щось усередині мене змінилося до невпізнання. Навіть моя зовнішність змінилася – обличчя стало блідим, за винятком темних кругів під очима, залишених нічними кошмарами. Мої очі були досить темні й виділялися на блідій шкірі, тож – якби я була вродливою – здалека можна було б подумати, що я вампір. Але я не була вродливою і радше схожа була на зомбі.
Наче його ніколи не існувало? Це ж божевілля. Це обіцянка, якої він не зміг би дотриматися, яку він порушив, щойно давши.
Я вдарилася головою об кермо, намагаючись заглушити сильніший біль.
Я почувалася дурненькою через те, що намагалася дотриматися своєї обіцянки. Який сенс додержуватися угоди, яку вже порушила друга сторона? Якщо я й була нерозсудливою і дурною – то кому до цього яке діло? Немає причин уникати безрозсудних учинків, немає причин не бути дурною.
Я гірко посміхнулася сама до себе, досі задихаючись. Нерозсудливість у Форксі – безнадійна перспектива.
Чорний гумор поглинув мою увагу й полегшив біль. Стало легше дихати, я змогла відкинутися на спинку крісла. Хоча надворі було холодно, моє чоло заливав піт.
Я зосередилася на безнадійному завданні – утриматися від мандрівок у власні спогади. Щоб зробити безрозсудний учинок у Форксі, потрібна неабияка фантазія – можливо, багатша за мою. Але мені хотілося знайти вихід… Мені б стало набагато легше, якби я більше не дотримувалася розірваного договору. Якби я також стала клятвопорушницею. Та як я зможу припинити виконувати свою частину угоди в цьому маленькому, цілком безпечному містечку? Звісно, Форкс не завжди був таким безпечним, але зараз здавалося, що він був таким завжди. Нудним і безпечним.
Я довго дивилася у лобову шибку, мої думки текли повільно – і здавалося, я нікуди не могла їх прогнати. Я заглушила двигун, який жалібно завив, пропрацювавши стільки часу марно, і вийшла під хлющу.
Холодний дощ промочив моє волосся і стік по щоках, як освіжаючі сльози. Це допомогло мені отямитися. Я витерла воду з очей і безпорадно роззирнулася.
За деякий час я збагнула, де я. Я припаркувала пікап посеред провулка Рассел Авеню. Я стояла перед будинком Чейні – моя машина блокувала їхню під’їзну доріжку, – а навпроти мешкали Маркси. Я знала, що мені слід прибрати звідси машину і їхати додому. Було неправильно тинятися без причини, розсіяно та бездумно, становлячи загрозу на вулицях Форкса. До того ж скоро мене обов’язково хтось помітить і розкаже все Чарлі.
Я глибоко вдихнула і хотіла їхати, але щось незрозуміле на подвір’ї Марксів привернуло мою увагу – це був просто великий шматок картону, зіпертий об їхню поштову скриньку; на ньому красувався напис, зроблений наспіх великими чорними літерами.
Це була доля.
Збіг? Що б це могло означати? Не знаю, але смішно вважати знаком долі поламані мотоцикли, що ржавіють на подвір’ї Марксів біля плаката з написом «Продам як є», нерозумно думати, що вони служать якійсь вищій меті й опинилися тут саме тоді, коли мені треба.
Але, може, це й не доля. Напевно, тут є багато способів, щоб продемонструвати свою безрозсудність, а у мене тільки зараз розплющилися очі, щоб їх побачити.
Безрозсудність і дурість. Цими двома словами Чарлі характеризував своє ставлення до мотоциклів.
Робота Чарлі не була такою активною, як у копів у великих містах, але його завжди викликали, коли ставалися аварії на дорогах. На відтинку дороги, що тягнеться через ліс, мокрому і звивистому – суцільні круті повороти, не бракувало нещасних випадків такого роду. Та навіть незважаючи на велетенські вантажівки, які мчали щодуху, більшість людей виживало. Винятком із правила були мотоцикли: Чарлі довелося побачити чимало жертв, – зазвичай це були підлітки, – які розбилися на смерть на швидкісній трасі. Мені ще виповнилося десятьох років, як він змусив мене пообіцяти, що я ніколи не кататимуся на мотоциклі. Навіть у тому віці я двічі не задумувалася, перш ніж щось пообіцяти. Хто б хотів кататися на мотоциклі у Форксі? Це все одно що приймати ванну на швидкості шістдесят миль на годину.
Як багато обіцянок я дотримала…
Тепер я ставилася до цього інакше. Я хотіла бути дурною і безрозсудною, а ще хотіла порушити обіцянку. Чому б не почати з цієї?
Я все обміркувала. Тож попленталася під дощем до будинку Марксів і подзвонила у двері. Відчинив один із Марксів, здається, наймолодший. Я ніяк не могла згадати його імені. Його руде волосся було на рівні мого плеча.
На відміну від мене, він назвав мене по імені:
– Белло Свон? – запитав він здивовано.
– Скільки ти хочеш за мотоцикл? – випалила я, показуючи пальцем у бік таблички з написом.
– Ти це серйозно? – запитав він.
– Звісно, що так.
– Вони поламані.
Я з нетерпінням зітхнула – судячи з напису, це було само собою ясно.
– Скільки?
– Якщо вони тобі й справді потрібні, то просто забирай їх. Мама хоче, щоб тато вивіз їх до дороги, звідки їх заберуть разом зі сміттям.
Я подивилася на мотоцикли ще раз і побачила, що вони лежать на купі обрізків та поламаних гілок.
– Ти впевнений?
– Звісно. Але якщо хочеш, можеш запитати у мами.
Краще не вплутувати в це дорослих, які можуть донести все Чарлі.
– Ні, я тобі вірю.
– Давай я тобі допоможу, – запропонував він. – Вони не легкі.
– Гаразд, дякую. Але мені потрібен лише один.
– Бери два, – сказав хлопець. – Може, використаєш якісь деталі.
Він вийшов зі мною під дощ і допоміг завантажити обидва мотоцикли в кузов пікапа. Здається, він радів із того, що врешті їх позбувся, тож я не заперечувала.
– А що ти збираєшся з ними робити? – запитав він. – Вони вже кілька років не їздять.
– Щось придумаю, – сказала я, знизуючи плечима. Поки що мій мозок іще не вигадав, як чинити далі. – Можливо, відвезу їх до майстерні Доулінга.
– Доулінг здере за ремонт більше, ніж вони коштували, коли ще їздили.
Я не могла з цим не погодитися. Джон Доулінг мав погану репутацію через високі ціни; ніхто не звертався до нього, хіба що у разі гострої потреби. Більшість людей надавали перевагу майстерням у Порт-Анджелесі, якщо їхні машини могли туди доїхати. В цьому плані мені пощастило – коли Чарлі подарував мені мій древній пікап, я подумала, що не зможу дозволити собі тримати його на ходу. Але в мене ніколи не було з ним проблем, якщо не зважати на громовий рев мотора і максимальну швидкість п’ятдесят п’ять миль на годину. Джейкоб Блек підтримував його у чудовій формі, коли машина належала його батькові Біллі…
Прозріння прошило мене несподівано, як блискавка, – що було цілком можливо, беручи до уваги бурю.
– Знаєш що? Все нормально. Я знаю людину, яка ремонтує машини.
– О, це добре, – зітхнув він із полегшенням. Коли я від’їжджала, він помахав мені рукою, досі усміхаючись. Який милий хлопчина.
Тепер я їхала швидко й цілеспрямовано, я поспішала додому. Хотіла дістатися туди швидше, ніж Чарлі, навіть якщо випаде бодай найменший шанс того, що Чарлі піде з роботи раніше. Вдома я помчала до телефону, досі затискаючи у руці ключ.
– Шефа Свона, будь ласка, – мовила я, коли заступник підняв трубку. – Це Белла.
– О, привіт, Белло, – привітно сказав заступник на ім’я Стів. – Зараз його покличу.
Я зачекала.
– Що трапилося, Белло? – запитав Чарлі, взявши трубку.
– Невже я дзвоню тобі на роботу тільки в якихось надзвичайних ситуаціях?
Він помовчав якусь мить.
– Раніше ти ніколи мені не дзвонила. Щось трапилося?
– Ні, я просто хотіла запитати, як доїхати до Блеків: я не впевнена, що пам’ятаю дорогу. Я хочу навідати Джейкоба. Не бачила його кілька місяців.
Коли Чарлі заговорив знову, то голос його був набагато щасливіший:
– Це чудова ідея, Белло. Маєш ручку?
Його пояснення були дуже простими. Я запевнила, що повернуся до обіду, хоча він намагався сказати мені, щоб я не поспішала. Він хотів приєднатися до мене в Ла-Пуші, але я не могла цього допустити.
Щоб вкластися в час, я їхала темними штормовими вулицями дуже швидко. Я сподівалася, що застану Джейкоба самого. Біллі, швидше за все, видав би мене, якби довідався, навіщо я приїхала.
Я їхала і думала, якою буде реакція Біллі, коли він мене побачить. Він може виявитися занадто пильним. Понад усякий сумнів, на його думку, це повинно справити на мене неабияке враження. Його поведінка нагадає мені про те, чого я не хочу згадувати. Будь ласка, тільки не сьогодні, молила я про себе. Я не витримаю цього вдруге.
Я впізнала будинок Блеків – маленьку дерев’яну споруду з вузькими вікнами, пофарбовану в тьмяно-червоний колір, вона нагадувала невеликий сарай. Перш ніж я вийшла з машини, у вік ні з’явилася голова Джейкоба. Безперечно, добре знайоме гудіння мотора попередило його про мій приїзд. Джейкоб дуже зрадів, коли Чарлі купив машину Біллі для мене; таким чином Джейкоб не змушений буде їздити на ній, коли виросте. Я дуже любила свій пікап, але, здається, Джейкоб уважав обмеження швидкості серйозним недоліком.
Він вийшов мені назустріч.
– Белло! – його обличчя розпливлося в здивованій усмішці, білі зуби здавалися ще яскравішими на тлі його червонувато-коричневої шкіри. Раніше він завжди зав’язував волосся у хвостик. Сьогодні воно спадало, немов чорна оксамитова завіса, й обрамляло його широке лице.
За останні вісім місяців Джейкоб виріс і сильно змінився. Він уже проминув той етап, коли дитячі м’язи зміцнюються і стають мускулатурою довготелесого підлітка; сухожилля й вени виступили під червоно-коричневою шкірою рук та передпліч. Його обличчя залишилося таким самим привітним, яким я його пам’ятала, хоча воно також змужніло – округлі вилиці загострилися, підборіддя стало квадратним, всі дитячі округлості зникли.
– Привіт, Джейкобе! – у відповідь на його усмішку я відчула несподівану радість. Я усвідомила, що рада його бачити. І це мене здивувало.
Я усміхнулася йому навзаєм, і щось немов клацнуло, ставши на своє місце, наче два шматочки головоломки. Я й забула, як сильно подобався мені Джейкоб Блек раніше.
Він стояв за кілька кроків від мене, а я здивовано роздивлялася його, схиливши голову набік і підставивши обличчя під дощ.
– Ти знову виріс! – звинуватила я його здивовано. Він засміявся, його усмішка була невимовно широкою.
– Метр дев’яносто шість, – сказав він гордо. Його голос став глибшим, але в ньому залишилися хриплі нотки, які я так добре пам’ятала.
– Це коли-небудь припиниться? – я недовірливо похитала головою. – Ти височенний.
– Але досі худющий, – скривився він. – Заходь! Ти вся промокнеш.
Він ішов попереду, перебираючи волосся великими долонями. Потім витягнув із кишені гумку і зав’язав хвостик.
– Агов, тату, – гукнув він, щойно ми зайшли в двері. – Дивись, хто до нас завітав.
Біллі сидів у маленькій квадратній вітальні з книжкою у руках. Побачивши мене, він поклав книжку на коліна й поїхав мені назустріч.
– Хто б міг подумати! Радий тебе бачити, Белло.
Ми потиснули одне одному руки. Моя долоня втопилася в його широчезній руці.
– Що привело тебе сюди? З Чарлі все гаразд?
– Так, із ним усе гаразд. Я просто хотіла побачити Джейкоба – ми не зустрічалися цілу вічність.
Від цих слів очі Джейкоба засвітилися. Він усміхався так широко, що йому, мабуть, заболіли щоки.
– Залишишся на обід? – запропонував Біллі.
– Ні, мені ще треба нагодувати Чарлі, ви ж знаєте.
– Я можу йому подзвонити, – сказав Біллі. – Двері цього дому завжди відчинені для нього.
Я засміялася, щоб приховати зніяковіння.
– Ми ж не востаннє зустрічаємося. Я обіцяю, що скоро навідаю вас знову, я ще встигну вам набриднути.
Зрештою, якщо Джейкоб відремонтує мій мотоцикл, то хтось має навчити мене на ньому їздити. Біллі у відповідь усміхнувся.
– Гаразд, тоді наступного разу.
– Що ж, Белло, то чим ти хочеш зайнятися? – запитав Джейкоб.
– Будь-чим. Що ти робив до того, як я тебе відірвала?
Тут я почувалася дуже комфортно. Я смутно пам’ятала цей дім. Із ним не був пов’язаний жодний болючий спогад недавнього минулого.
Джейкоб вагався.
– Я саме завершував ремонт машини, але ми можемо робити щось інше…
– Ні, це саме те, що треба! – втрутилася я. – Мені дуже хочеться подивитися на твою машину.
– Гаразд, – сказав він невпевнено. – Вона в гаражі, позаду будинку.
Так навіть краще, подумала я. І помахала Біллі.
– Побачимось пізніше.
Щільна стіна дерев та чагарників відділяла гараж від дому. Це було невелике приміщення, яке складалося з двох поставлених поруч сараїв із заваленою перегородкою. У цій будівлі на двох чорних дерев’яних колодах височіло щось дуже схоже на автомобіль. Принаймні я впізнала емблему на решітці.
– Яка це модель «фольксвагена»? – запитала я.
– Це старий «фольксваген-реббіт» 1986 року, класика.
– Як просувається робота?
– Вже майже кінець, – сказав він весело. Потім заговорив тихіше. – Мій тато минулої весни дотримав слова.
– А, – сказала я. Здавалося, він зрозумів, що я не хочу говорити на цю тему.
Я намагалася не згадувати те, що сталося минулої весни, не згадувати свій випускний бал. Батько підкупив Джейкоба грошима та запчастинами для машини, щоб він розказав мені дещо. Біллі хотів, щоб я трималася подалі від найважливішої людини у моєму житті. Зрештою його турбота виявилася зовсім непотрібною. Тепер я була в цілковитій безпеці. Але я обов’язково придумаю, як це змінити.
– Джейкобе, що тобі відомо про мотоцикли? – запитала я. Він знизав плечима.
– Небагато. У мого друга Ембрі є старенький моцик. Іноді ми разом його ремонтуємо. А що?
– Ну… – я замовкла й замислилася. Я не була впевнена, що він триматиме язика за зубами, але в мене не було іншого вибору. – Нещодавно я придбала парочку мотоциклів, і вони не в найкращому стані. Мені цікаво, чи зможеш ти їх відремонтувати?
– Круто! – здається, він справді зрадів, почувши таку пропозицію. Його обличчя засвітилося від радості. – Я спробую.
Я підняла палець, попереджаючи його:
– Справа в тому, – пояснила я, – що Чарлі не схвалює мотоциклів. Якщо чесно, то у нього станеться напад, коли він про це дізнається. Тож не кажи нічого Біллі.
– Ну, звісно, – усміхнувся Джейкоб. – Я все розумію.
– Я заплачу, – продовжила я. Мої слова, здається, образили його.
– Ні. Я хочу допомогти. Ти не повинна мені платити.
– Ну… А як тобі ідея обміну? – ця думка сяйнула в голові щойно, але була досить розумною. – Мені потрібен лише один мотоцикл, а ще мені потрібен учитель, то як щодо такого обміну? Я віддаю тобі один мотоцикл, а ти навчиш мене кататися.
– Су-упер! – розтягнув він слово.
– Зажди. А це законно? Коли в тебе день народження?
– Ти його проґавила, – дорікнув він мені та прижмурився. – Мені уже шістнадцять.
– Але раніше вік не зупиняв тебе, – пробурмотіла я. – Вибач, що проґавила твій день народження.
– Не турбуйся. Я ж теж проґавив твій. Скільки тобі, сорок? Я фиркнула.
– Десь так.
– Треба влаштувати вечірку й відсвяткувати разом.
– О, це звучить, як запрошення на побачення.
Його очі заблищали.
Треба взяти себе в руки, перш ніж він зробить хибні ви сновки – просто вперше за довгий час я почувалася так легко й жваво. Давно такого не траплялося, тож мені було важко керувати своїми відчуттями.
– Можливо, коли мотоцикли будуть відремонтовані – це стане нашими подарунками одне одному, – додала я.
– Домовилися. Коли ти їх привезеш? Я збентежено прикусила губу.
– Вони в кузові мого пікапа, – зронила я.
– Чудово, – здається, він і справді так уважав.
– А що як Біллі побачить, що ми несемо їх сюди? Він підморгнув мені.
– А ми зробимо по-хитрому.
Ми невимушено йшли на схід, тримаючись дерев, якби хтось і побачив нас із вікна, то все виглядало так, наче ми прогулювалися. Джейкоб один по одному згрузив мотоцикли з кузова і відкотив їх у чагарник, туди, де ховалася я. Виглядало так, наче для нього це було зовсім легко, – а я ж знала, що моцики дуже-дуже важкі.
– Вони ще не такі погані, – прицінився Джейкоб, коли ми заховалися за деревами. – Ось цей точно можна відремонтувати – буде цяця-ляля, якщо добре докласти руку, – це старий «Гарлей Спринт».
– Значить, він твій.
– Ти впевнена?
– Абсолютно.
– Доведеться витратити на них трохи грошей, – сказав він, покосившись на почорнілий метал. – Спершу треба буде знайти кошти на деталі.
– Не треба, – не погодилася я. – Якщо ти ремонтуєш їх безкоштовно, то я плачу за деталі.
– Ну, не знаю… – пробурмотів Джейкоб.
– Я відклала трохи грошей. На навчання в коледжі, ти ж знаєш.
Коледж-шмоледж, подумала я про себе. Грошей не вистачило б на навчання в коледжі – і крім того, я в жодному разі не збиралася залишати Форкс. Що з того, що я відсиплю трохи грошей зі своєї скарбнички?
Джейкоб тільки кивнув. Для нього все це було і так зрозуміло.
Поки ми скрадалися назад у гараж, я роздивлялася хлопця, з яким мені так пощастило. Тільки підліток погодився б на таке: приховати все від обох батьків, відремонтувати транспорт підвищеної небезпеки і використати для цього гроші, відкладені на навчання в коледжі. Він не бачив у цьому нічого неправильного. Джейкоба послало мені саме небо.
Розділ 6
Друзі
Щоб заховати мотоцикли, достатньо було завести їх у гараж Джейкоба. Інвалідне крісло Біллі все одно не могло пересуватися по нерівній поверхні заднього дворика.
Джейкоб почав негайно розбирати червоний мотоцикл, який призначався мені. Він відчинив пасажирські дверцята «реббіта», щоб я сіла на сидіння, а не на землю. Працюючи, Джейкоб весело теревенив, і з мого боку було досить виявляти хоч трошки зацікавленості. Він розказав мені про своє навчання в другому класі старшої школи, про свої уроки та двох найкращих друзів.
– Квіл та Ембрі? – втрутилася я. – Такі незвичні імена. Джейкоб усміхнувся.
– Здається, Квіл отримав своє ім’я у спадок, а Ембрі назвали на честь зірки якоїсь мильної опери. Більше мені нічого не відомо. Але якщо ти вимовиш їхні імена неправильно, вони обоє накинуться на тебе – причому одночасно.
– Нічого не скажеш, хороші друзі, – я звела одну брову.
– Ні, вони класні. Просто не переплутай, як їх звуть. Саме в цей момент хтось гукнув від дороги:
– Джейкобе!
– Це Біллі? – запитала я.
– Ні, – Джейкоб низько схилив голову, і мені здалося, що його бронзова шкіра почервоніла. – Про вовка промовка, – пробурмотів він, – і він уже тут.
– Джейку? Ти там? – голос наближався.
– Так, – відгукнувся Джейкоб і зітхнув.
Якийсь час ми сиділи в абсолютній тиші, поки два високі смагляві хлопці не з’явилися з-за рогу й не зайшли до гаража.
Один із них був стрункий і майже такий самий високий, як Джейкоб. Його темне, досить довге волосся було розділене посередині, з одного боку він ховав його за вухом, з другого воно вільно спадало. Другий хлопець був нижчий на зріст і дебеліший. Біла футболка сильно обтягувала його добре розвинену мускулатуру, і він дуже цим пишався. Його волосся було таким коротким, що на перший погляд він здався мені лисим.
Обидва хлопці різко зупинилися, побачивши мене. Худий збентежено дивився то на мене, то на Джейкоба, а товстенький одразу зупинив свій погляд на мені, і на його обличчі з’явилася широка посмішка.
– Привіт, хлопці, – не дуже радісно сказав Джейкоб.
– Привіт, Джейку, – сказав низенький, не відводячи погляду від мене. Я змушена була усміхнутись у відповідь, його посмішка була така пустотлива. В результаті він навіть підморгнув мені.
– Привіт усім.
– Квіле, Ембрі – це моя приятелька Белла.
Квіл та Ембрі – я досі не знала, хто з них хто, – обмінялися багатозначними поглядами.
– Ти дочка Чарлі, правильно? – запитав низенький, простягнувши мені руку.
– Правильно, – підтвердила я, потиснувши її. Його потиск був дужим, немов він хотів випробувати силу своїх біцепсів на моїй руці.
Джейкоб почав негайно розбирати червоний мотоцикл, який призначався мені. Він відчинив пасажирські дверцята «реббіта», щоб я сіла на сидіння, а не на землю. Працюючи, Джейкоб весело теревенив, і з мого боку було досить виявляти хоч трошки зацікавленості. Він розказав мені про своє навчання в другому класі старшої школи, про свої уроки та двох найкращих друзів.
– Квіл та Ембрі? – втрутилася я. – Такі незвичні імена. Джейкоб усміхнувся.
– Здається, Квіл отримав своє ім’я у спадок, а Ембрі назвали на честь зірки якоїсь мильної опери. Більше мені нічого не відомо. Але якщо ти вимовиш їхні імена неправильно, вони обоє накинуться на тебе – причому одночасно.
– Нічого не скажеш, хороші друзі, – я звела одну брову.
– Ні, вони класні. Просто не переплутай, як їх звуть. Саме в цей момент хтось гукнув від дороги:
– Джейкобе!
– Це Біллі? – запитала я.
– Ні, – Джейкоб низько схилив голову, і мені здалося, що його бронзова шкіра почервоніла. – Про вовка промовка, – пробурмотів він, – і він уже тут.
– Джейку? Ти там? – голос наближався.
– Так, – відгукнувся Джейкоб і зітхнув.
Якийсь час ми сиділи в абсолютній тиші, поки два високі смагляві хлопці не з’явилися з-за рогу й не зайшли до гаража.
Один із них був стрункий і майже такий самий високий, як Джейкоб. Його темне, досить довге волосся було розділене посередині, з одного боку він ховав його за вухом, з другого воно вільно спадало. Другий хлопець був нижчий на зріст і дебеліший. Біла футболка сильно обтягувала його добре розвинену мускулатуру, і він дуже цим пишався. Його волосся було таким коротким, що на перший погляд він здався мені лисим.
Обидва хлопці різко зупинилися, побачивши мене. Худий збентежено дивився то на мене, то на Джейкоба, а товстенький одразу зупинив свій погляд на мені, і на його обличчі з’явилася широка посмішка.
– Привіт, хлопці, – не дуже радісно сказав Джейкоб.
– Привіт, Джейку, – сказав низенький, не відводячи погляду від мене. Я змушена була усміхнутись у відповідь, його посмішка була така пустотлива. В результаті він навіть підморгнув мені.
– Привіт усім.
– Квіле, Ембрі – це моя приятелька Белла.
Квіл та Ембрі – я досі не знала, хто з них хто, – обмінялися багатозначними поглядами.
– Ти дочка Чарлі, правильно? – запитав низенький, простягнувши мені руку.
– Правильно, – підтвердила я, потиснувши її. Його потиск був дужим, немов він хотів випробувати силу своїх біцепсів на моїй руці.