Стефені Маєр. Затемнення

   – Гаразд, – сказала я, намагаючись її заспокоїти. У мене і на гадці не було затівати щось незвичайне – з Чарлі краще їхати на малих обертах. Перш ніж про щось просити, треба надати йому можливість оцінити, що я вже доросла і мені можна довіряти.
   Анжела з Алісою почали обговорювати можливі варіанти нашої вечірки. Бен приєднався до них, відклавши вбік комікси. Я не звертала на них уваги. Дивно, але моя свобода більше не приносила мені такого задоволення, як хвилину тому. Поки вони говорили про те, як розважитися в Порт-Анджелесі чи, може, в Гоквіємі, я почала відчувати роздратування. Причину мого неспокою довго шукати не довелося.
   Відтоді як у лісі, що за моїм будинком, я попрощалася з Джейкобом Блеком, один і той самий образ наполегливо атакував мій розум, викликаючи неспокій. Він стукав у мої думки через однакові проміжки часу, немов той надокучливий будильник, виставлений дзвонити щопівгодини, переповнюючи мою голову образом Джейкобового обличчя, яке скривилося від болю. Це був мій останній спогад про Джейка.
   Коли неприємне видіння з’явилося знову, я знала точно, чому моя свобода мене не задовольняла. Тому що вона була неповною. Так, я була вільна ходити, куди заманеться – окрім Ла-Пуша; вільна робити, що забажаю – окрім бачитися з Джейкобом. Я насупилася, дивлячись на стіл. Мені конче необхідно знайти певний компроміс.
   – Алісо? Алісо!
   Анжелин голос висмикнув мене з мого марення. Вона розмахувала руками перед обличчям Аліси, яка без жодних емоцій дивилася в одну точку. Я знала цей вираз обличчя – він автоматично здіймав у моєму тілі хвилю паніки. Порожній погляд її очей свідчив про те, що вона бачить щось зовсім інше, аніж оця земна сцена в їдальні, що нас оточувала; проте бачене нею також є по-своєму реальним, до останньої краплини. Те, що наближається, те, що скоро відбудеться. Я відчула, як кров відливає від обличчя.
   Потім засміявся Едвард. Його сміх звучав дуже природно і невимушено. Анжела з Беном зиркнули на нього, але мій погляд досі був прикутий до Аліси. Несподівано вона підстрибнула, наче хтось шпигнув її під столом.
   – Хіба вже час казати «на добраніч», Алісо? – подражнив її Едвард.
   Аліса прийшла до тями.
   – Вибачте, здається, у мене було видіння.
   – Ліпше видіння, аніж іще дві години школи попереду, – сказав Бен.
   Аліса поринула назад у розмову з іще більшим азартом, ніж до того, – навіть трохи із завеликим.
   Лише раз я побачила, як вона зловила погляд Едварда – на одну мить, – а потім перевела його знову на Анжелу, перш ніж хтось помітить. Едвард сидів тихо, неуважливо граючись пасмом мого волосся.
   З нетерпінням я чекала нагоди запитати Едварда, що угледіла Аліса у своєму видінні, але обідній час минув, і в нас не випало нагоди бодай хвилину побути наодинці.
   Мені здалося це дивним, навіть підозрілим. По обіді Едвард наздогнав Бена, щоб поговорити про якесь завдання, яке, я точно знала, він давно зробив. А потім на перервах із нами завжди хтось був, хоча зазвичай ми ці декілька хвилин проводимо наодинці. Коли пролунав останній дзвінок, Едвард з усіх людей вибрав Майка Ньютона і завів із ним розмову, крокуючи поряд, поки Майк мчав до стоянки. Я дріботіла позаду Едварда, який тягнув мене за собою.
   Збита з пантелику, я слухала, як Майк відповідає на незвично дружні Едвардові запитання. Здавалося, що у Майка проблеми з автомобілем.
   – …Але я щойно замінив акумулятор, – говорив Майк. Його очі неспокійно металися між мною і Едвардом. Він був так само спантеличений, як і я.
   – Може, проводка барахлить? – припустив Едвард.
   – Можливо. Насправді я не розуміюся на автомобілях, – зазначив Майк. – Треба, щоб хтось глянув, але я не можу дозволити собі слюсаря з «Даулінгу».
   Я вже була розтулила рота, щоб запропонувати свого знайомого слюсаря, але потім одразу стулила. Мій слюсар віднедавна був зайнятий – зайнятий тим, що бігав околицею у подобі велетенського вовка.
   – Я дещо в цьому тямлю – міг би подивитися, якщо ти не проти, – запропонував Едвард. – Лише дозволь підкинути Алісу та Беллу додому.
   Ми з Майком витріщилися на Едварда, роззявивши роти від здивування.
   – Е-е, дякую, – пробурмотів Майк, коли прийшов до тями. – Але мені треба на роботу. Може, якось іншим разом?
   – Як скажеш.
   – Бувай, – Майк заліз у машину, недовірливо похитуючи головою.
   Едвардове «вольво», в якому вже сиділа Аліса, стояло неподалік – за кількома машинами.
   – Що то було? – запитала я, коли Едвард відчинив переді мною пасажирські дверцята.
   – Просто хотів допомогти, – відповів Едвард.
   Аж тут з Аліси, що сиділа на задньому сидінні, полився нестримний потік слів.
   – Едварде, ти не настільки тямиш у машинах. Може, ти б попросив Розалію допомогти тобі сьогодні увечері, щоб не виглядати погано в очах Майка, якщо він таки вирішить звернутися до тебе? Звісно, було б кумедно побачити його обличчя, коли з’явиться Розалія. Але оскільки Розалія планує тут ходити в коледж, то це, мабуть, не найкраща ідея. Шкода. Хоча з Майковою машиною і ти впораєшся. А от для складних механізмів гарних італійських автомобілів тебе вже не вистачить. І, до речі про Італію та спортивні авто, які я там викрадала, ти досі винен мені жовтий «Порш». Не знаю, чи хочу я чекати до Різдва…
   Я припинила слухати це базікання вже за хвилину і, перейшовши в терплячий режим очікування, розрізняла його не більше, аніж шум на задньому плані.
   Схоже на те, що Едвард намагається уникнути моїх запитань. Гаразд. Але рано чи пізно він опиниться зі мною наодинці. Це лише справа часу.
   Здавалося, Едвард також це усвідомив. Він висадив Алісу біля під’їзної алеї Калленів, як звичайно, хоча за таких обставин я вже була готова, що він підвезе її до дверей і заведе всередину.
   Вийшовши з машини, Аліса кинула на Едварда різкий погляд. Але його це, здавалося, не збентежило.
   – Бувай, – сказав він. А потім ледь помітно кивнув.
   Аліса зникла за деревами.
   Він мовчки розвернувся і повів машину назад у Форкс. Я почекала, поки він сам усе розповість. Але він нічого не говорив, і я насторожилась. Що побачила Аліса сьогодні за обідом? Щось таке, про що Едвард не хотів мені розказувати, і я намагалася розгадати причину його таємничості.
   Може, краще підготуватися, перш ніж запитувати? Що б там не було, я не хотіла занадто наполягати і змусити його думати, наче я не можу тримати свої емоції в руках.
   Отож ми обоє мовчали, аж поки не доїхали до будинку Чарлі.
   – Невелика порція домашнього завдання на вечір, – прокоментував він.
   – М-м-м, – схвально прозвучало у відповідь.
   – Гадаєш, мені можна зайти ще раз?
   – Принаймні коли ти заїжджав по мене в школу, Чарлі істерики не влаштовував.
   Але я була цілком певна, що Чарлі швидко розлютиться, коли повернеться додому і застане там Едварда. Треба, мабуть, приготувати щось дуже особливе на вечерю.
   Зайшовши в будинок, я злетіла сходами нагору, а за мною – Едвард. Він розлігся на моєму ліжку і спрямував погляд у вікно, здавалося, забувши про мою присутність.
   Я відклала сумку й увімкнула комп’ютер. Та м було одне повідомлення від мами, в якому вона запрошувала мене відвідати її. Я ще не встигла на нього відповісти, а вона починає панікувати, коли я затягую з відповіддю. Я барабанила пучками по столу, очікуючи, коли мій немічний комп’ютер завантажиться; дріб, який вибивали мої пальці, був відривчастий і нетерплячий.
   Потім їх накрила Едвардова рука, і вони заспокоїлися.
   – Ми сьогодні трохи нетерплячі? – тихо промовив він.
   Я підвела погляд, уже приготувавшись дати іронічну відсіч, але його обличчя було ближче, ніж я очікувала. Лише за декілька дюймів^[6] від мене переливалося золото його очей, і холодок від його подиху блукав на моїх губах. Я відчувала його смак на язиці. З голови кудись вивітрилася придумана мною дотепна відповідь. Я навіть забула, як мене звати.
   Але він не дав мені шансу оговтатись. Якби моя воля, то я б ніколи не припиняла цілувати Едварда. Жодне відчуття в моєму житті не можна було порівняти з дотиком його холодних вуст, твердих як мармур, але завжди таких ніжних, коли вони торкалися моїх. Але моя воля буває нечасто.
   Тому мене трохи здивувало, коли він запустив пальці в моє волосся і наблизив моє обличчя до свого. Мої руки зімкнулися на його шиї, і мені захотілося стати сильною – сильною настільки, щоб не дозволити йому розірвати цей замок. Одна його рука ковзнула вниз по моїй спині, а друга притиснула мене до грудей. Навіть крізь светр я відчула холод його шкіри, який змусив мене затремтіти – затремтіти від насолоди, від щастя, але натомість його руки уже мене відпускали.
   Я знала: у мене всього три секунди, перш ніж він зітхне і майстерно відсторониться, говорячи щось на кшталт того, що як на один вечір, ми вже достатньо ризикували моїм життям. Намагаючись витиснути найбільше з цих останніх секунд, я щосили притулилася до Едварда, намагаючись злитися з його тінню. Кінчиком язика я провела по контуру його нижньої губи – вона була така бездоганно рівна, наче відполірована, а її смак…
   Від відвернув моє обличчя від свого, з неймовірною легкістю ламаючи замок моїх рук, – він, мабуть, і не здогадувався, що я тримаю його щосили.
   Він кашлянув з низьким грудним звуком. Очі палали від збудження, яке він навчився тримати в залізних лещатах.
   – О Белло! – зітхнув він.
   – Я б сказала «мені шкода», але мені не шкода.
   – А мені мало би бути шкода, що тобі не шкода, але мені не шкода. Піду, мабуть, присяду на ліжку.
   Я розчаровано зітхнула.
   – Якщо вважаєш, що це необхідно…
   Він криво усміхнувся та відійшов. Я кілька разів потрусила головою, намагаючись її прояснити, а потім обернулася до комп’ютера. Той уже завантажився і шумів на повну. Навіть не шумів, а горлав.
   – Передавай привіт Рене.
   – Певна річ.
   Я пробігла очима лист від Рене, час від часу похитуючи головою на деякі з тих божевільних речей, які вона робила. Як і першого разу, читаючи про них, я була вражена і налякана. Це було так схоже на мою маму – забути, що вона не переносить висоти, аж поки її не прив’яжуть до парашута й інструктора зі стрибків. Мене дещо розчарував Філ, її чоловік протягом майже двох років, через те, що їй це дозволяв. Я краще про неї піклувалася. І знала я її набагато краще.
   Зрештою, треба їм дати можливість робити те, що вони хочуть, нагадала я собі. Дозволити їм жити власним життям…
   Я майже завжди турбувалася про Рене, терпляче відмовляючи її від вигаданих нею шалених планів і щиросердно витримуючи ті витівки, від яких я не могла її вдержати.
   Я завжди балувала свою маму, ставилася до неї зворушливо і навіть трохи поблажливо. Я виправляла за нею цілий віз помилок і тихенько сміялася сама до себе.
   Легковажна Рене.
   Я була зовсім не схожа на маму. Розважлива й обережна. Відповідальна, доросла. Ось так я думала про себе. І такою я себе знала. У скронях досі пульсувала кров від Едвардового поцілунку, але я не могла не думати про найбільшу життєву помилку моєї матері. Прагнучи романтики, недосвідчена, новоспечена шкільна випускниця, вона вийшла заміж за чоловіка, якого ледве знала, а за рік на світ з’явилася я. Вона завжди переконувала мене, що ні про що не жалкує і що я – найкращий подарунок, який зробила їй доля. Проте вона не переставала повчати мене, що розумні люди ставляться до шлюбу серйозно.
   Серйозні люди вступають до коледжу і будують кар’єру, перш ніж у них зав’язуються серйозні стосунки. Вона знала, що я б ніколи не повелася, мов нерозважлива і недалека провінціалка, як вона…
   Стиснувши зуби, я постаралася зосередитися, пишучи відповідь на її лист.
   Потім я побачила одне з речень в кінці її повідомлення і згадала, чому не відповідала раніше.
   Вона писала:

   Ти вже давно не згадуєш Джейкоба. Як у нього справи?

   Я була певна, що це Чарлі їй натякнув. Зітхнувши, я швидко надрукувала відповідь, втиснувши її у два більш-менш нейтральні речення.

   З Джейкобом усе гаразд, здається. Я майже його не бачу; останнім часом він постійно висить зі своїми друзями в Ла-Пуші.

   Скривившись подумки, я додала привіт від Едварда і натиснула «Відправити».
   Я й не підозрювала, що Едвард тихо стояв у мене за спиною увесь час, поки я не вимкнула комп’ютер і не відсунулася від столу. Я вже ладна була йому дорікнути, що він читає потай із-за мого плеча, але збагнула, що він не звертав на мене жодної уваги. Він роздивлявся маленьку чорну коробочку, з якої вусібіч стирчали дроти. Що б то не було, навряд чи воно працювало. Я майже одразу впізнала стереосистему для автомобіля, яку Еммет, Розалія та Джаспер подарували мені на минулий день народження. Я вже й забула про ті подарунки, які ховалися під зростаючою купкою пилюки на підлозі в комірчині.
   – Що це ти зробила? – запитав він переляканим голосом.
   – Вона не хотіла вийматися з панелі.
   – Тому треба було її закатувати?
   – Ти ж знаєш, як я розуміюся на техніці. Катування було ненавмисним.
   Він трагічно похитав головою.
   – Ти її вбила.
   Я знизала плечима:
   – О так.
   – Вони образяться, якщо це побачать, – мовив він. – Правильно, що ти була під домашнім арештом. Мені доведеться купити інше стерео, перш ніж вони помітять.
   – Дякую, але мені не потрібна модна стереосистема.
   – Я збираюся замінити її не заради тебе.
   Я зітхнула.
   – Ти не дуже раділа своїм подарункам минулого року, – невдоволено сказав він. Раптом він почав обмахуватися аркушем паперу. Я не відповіла – мій голос би затремтів від страшних споминів. Мій жахливий вісімнадцятий день народження з усіма його далекосяжними наслідками не належав до тих спогадів, які я ніжно плекаю в пам’яті, і було дивно, що він намагався його викликати. Йому ж бо він завдавав ще більше болю, ніж мені.
   – Ти розумієш, що його термін дії скоро закінчиться? – запитав він, простягаючи мені папірець. То був іще один подарунок – ваучер на авіаквитки, який Есме та Карлайл вручили мені, щоб я відвідала Рене у Флориді. Я глибоко вдихнула і відповіла рівним голосом:
   – Я зовсім про них забула.
   Вираз його обличчя став радісним і безтурботним, а коли він повів далі, то не лишилося й сліду від глибоких переживань:
   – У нас іще є трохи часу. Тебе звільнено… А оскільки ти відмовляєшся йти зі мною на учнівський бал, то ці вихідні у нас вільні, – він лукаво усміхнувся. – Чому б не відсвяткувати твою свободу в такий спосіб?
   Я роззявила рота від здивування.
   – Полетівши у Флориду?
   – Ти наче щось говорила про дозвіл на континентальну частину США?
   Я поглянула на нього підозріливо, намагаючись розгадати, куди він хилить.
   – Ну, то як? – наполягав він. – Ми збираємося в гості до Рене чи ні?
   – Чарлі нізащо не дозволить.
   – Чарлі не може заборонити тобі бачитися з матір’ю. Вона досі має першочергове право на опікунство.
   – Ніхто не повинен мене опікати. Я повнолітня.
   На його обличчі спалахнула осяйна посмішка.
   – Саме так.
   Я обмірковувала деякий час його фразу, вирішивши зрештою, що вона не варта зворотного удару. Чарлі просто знавісніє – не тому, що я збираюся побачити Рене, а тому, що Едвард поїде зі мною. Батько зі мною не розмовлятиме декілька місяців, а потім, вочевидь, знову посадить під домашній арешт. Понад усякий сумнів, розумніше було б відмовитися від ідеї в зародку. Може, згодом, за декілька тижнів, як подарунок на випускний тощо…
   Але спокусі поїхати до мами зараз, а не за декілька тижнів, було важко опиратися. Я бачила Рене так давно! А ще давніше – за сприятливих обставин. Останнього разу, коли ми були разом у Феніксі, я майже не вставала з лікарняного ліжка. А потім, коли вона приїздила сюди, я була сама не своя. Їй лишилися не найкращі спогади.
   Але тепер, можливо, коли вона побачить, яка я щаслива з Едвардом, то звелить Чарлі заспокоїтися.
   Едвард не відводив від мене очей, поки я міркувала.
   Я зітхнула.
   – Не на цих вихідних.
   – Чому ні?
   – Не хочу сваритися з Чарлі. Не так швидко після його прощення.
   Він насупився.
   – А мені здається, що ці вихідні пасують ідеально, – промовив він.
   Я похитала головою:
   – Іншим разом.
   – Ти не єдина, хто замкнений у цьому будинку, ти ж знаєш, – кинув він мені похмурий погляд.
   Підозріле відчуття повернулося. Така поведінка була йому непритаманна. Едвард завжди був надміру безкорисливим – і це мене розбещувало, я знала.
   – Тебе ніхто не тримає, – підкреслила я.
   – Без тебе навколишній світ мені не цікавий.
   Я закотила очі.
   – Я серйозно, – сказав він.
   – Нумо пізнавати навколишній світ без поспіху. Наприклад, можна почати з кіно в Порт-Анджелесі…
   Він застогнав.
   – Не зважай. Ми поговоримо про це пізніше.
   – Немає про що говорити.
   Він знизав плечима у відповідь:
   – Гаразд, тоді розпочнімо нову тему.
   Я майже забула про пережите за обідом – то ось чого він прагнув?
   – Що побачила Аліса сьогодні за обідом?
   Я ні на мить не відводила від нього очей, щоб оцінити його реакцію.
   Жоден м’яз на його обличчі не поворухнувся, лише погляд топазових очей напружився.
   – Вона бачила Джаспера у дивному місці, десь на південному заході країни, як їй здалося, біля своєї колишньої… родини. Але він не збирається повертатися, – він зітхнув. – Це її схвилювало.
   – О-о, – це було зовсім не те, що я очікувала почути. Але, звісно, було цілком природно, що Аліса побачила майбутнє Джаспера. Він був її рідною душею, справжньою другою половинкою, хоча їхні стосунки і не були такими пристрасними, як у Розалії та Еммета. – Чому ти не сказав мені раніше?
   – Я не гадав, що ти помітила, – відповів він. – Зрештою, там, мабуть, нічого важливого.
   У мене, певно, розігралася хвороблива уява. Все було нормально, аж треба було мені все так перекрутити, що вийшло, наче Едвард від мене щось приховує. Мені слід лікуватися.
   Ми спустилися вниз, щоб попрацювати над домашнім завданням – про всяк випадок, якщо Чарлі повернеться раніше. Едвард упорався за лічені хвилини, а я старанно і клопітливо робила обчислення, аж поки не вирішила, що пора готувати для Чарлі вечерю. Едвард допомагав, але щоразу морщився від сирих продуктів – людська їжа викликала в нього відразу. Я приготувала бефстроганов за рецептом бабусі Свон, бо хотіла потішили Чарлі. Я не дуже полюбляю цю страву, але Чарлі буде в захваті.
   Чарлі повернувся додому вже у гарному гуморі. Він навіть не докладав надмірних зусиль, щоб образити Едварда.
   Як завжди, Едвард відмовився повечеряти з нами. З вітальні долітав звук вечірніх новин, але я сумнівалася, що він їх насправді дивиться.
   Ум’явши три порції поспіль, Чарлі закинув ноги на вільний стілець і задоволено склав руки на животі.
   – Це було неперевершено, Білко.
   – Рада, що тобі сподобалось. Як минув робочий день?
   Він наминав вечерю так зосереджено, що я не могла завести розмову раніше.
   – Повільно. До смерті повільно. Ми з Марком майже півдня грали в карти, – зазначив він з усмішкою. – Я виграв дев’ятнадцять проти сімох. А потім трохи повисів із Біллі на телефоні.
   Я постаралася не виказати хвилювання.
   – Як він?
   – Та нічого, нічого. Суглоби трохи непокоять.
   – О-о, дуже прикро.
   – Ага. Він запросив нас у гості на вихідні. Він також гадає запросити Клірвотерів та Юлі. Щось на взірець вечірки плей-офф…
   – Он як, – усе, на що я спромоглася у відповідь. Але що мені було казати?
   Я знала, що мені не дозволять піти на вовкулачі посиденьки, навіть під батьківським наглядом. Цікаво, чи буде для Едварда проблемою, що Чарлі частенько навідується в Ла-Пуш? Чи вважає він, що оскільки Чарлі проводить більшість часу з Біллі, простою людиною, моєму батькові не загрожує небезпека?
   Я встала і зібрала посуд, не дивлячись на Чарлі. Поклавши його в раковину, відкрутила кран. Мовчки з’явився Едвард і схопив рушник. Чарлі зітхнув і полишив розмову, але я передбачала, що він до неї повернеться, коли ми зостанемось на самоті. Із зусиллям ставши на ноги, він почимчикував до телевізора, як і щовечора.
   – Чарлі, – почав Едвард невимушеним тоном.
   Чарлі зупинився посеред кухні.
   – Що?
   – Белла вам говорила, що мої батьки подарували їй на день народження авіаквиток, аби вона відвідала Рене?
   Я впустила тарілку, яку в той час мила. Вона ковзнула по краю раковини і з брязкотом впала на підлогу. Тарілка не розбилася, але забризкала кімнату і нас трьох мильною водою. Чарлі, здавалося, навіть не помітив.
   – Белло? – звернувся він до мене спантеличеним голосом. Я не відривала очей від тарілки, піднімаючи її з підлоги.
   – Так, подарували.
   Чарлі гучно ковтнув, його очі звузилися.
   – Ні, вона ніколи про це не згадувала.
   – Гм, – пробурмотів Едвард.
   – А чому ти запитуєш? – суворо поцікавився Чарлі.
   Едвард знизав плечима.
   – У них скоро спливає термін дії. Я подумав, що Есме образиться, якщо Белла не скористається її подарунком. Сама вона про це нічого не говорила.
   Я вражено дивилася на Едварда.
   Чарлі міркував.
   – Белло, це для тебе гарна нагода побачитися з мамою. Вона буде рада. Але я здивований, що ти мені нічого не сказала.
   – Я забула, – була моя відповідь.
   Він насупився.
   – Забула, що хтось подарував тобі квиток на літак?
   – М-м-м, – пробурмотіла я нерозбірливо і відвернулася до раковини.
   – Едварде, ти тут сказав, що «у них скоро спливає термін дії»? – вів далі Чарлі. – Скільки ж квитків твої батьки їй подарували?
   – Один для неї… і один для мене.
   Тарілка, яку я впустила цього разу, приземлилася в раковину і не здійняла великого шуму. Я чітко почула, як батько гучно пирхнув. Кров, розігріта роздратуванням і досадою, прилила мені до обличчя. Навіщо Едвард це робить? Охоплена панікою, я втупилася в бульбашки у раковині.
   – Не може бути й мови! – несподівано Чарлі розлютився і перейшов на крик.
   – Чому? – запитав Едвард голосом, забарвленим у невинне здивування. – Ви ж самі щойно сказали, що для неї це гарна нагода побачити матір.
   Чарлі на нього не зважав.
   – З ним ти нікуди не поїдеш, юна леді! – заволав він. Я розвернулася – його палець показував на мене.
   Несподівано мене охопив гнів – інстинктивна реакція на його тон.
   – Я не дитина, тату. І я більше не під арештом, забув?
   – Ні, під арештом. З цієї хвилини.
   – За що?!
   – Тому що я так сказав.
   – Чи мені тобі нагадувати, Чарлі, що за законом я повнолітня?
   – Це мій дім, і ти виконуватимеш мої правила!
   Мій погляд став твердим мов лід.
   – Он як! Мені виїздити звідси просто зараз – чи даси кілька днів, щоб зібрати речі?
   Обличчя Чарлі стало яскраво-червоним. Мені одразу зробилося страшно, що я розіграла цю карту з виїздом. Я глибоко вдихнула і постаралася сказати якомога спокійніше:
   – Я б сумирно відбула своє покарання, якби зробила щось погане, тату, але я не збираюся миритися з твоїми забобонами.
   Він щось пробурмотав, але не спромігся ні на що доладне.
   – Тепер я знаю, що ти знаєш, що у мене є всі права побачити маму на вихідних. Якби я поїхала з Алісою чи з Анжелою, ти б точно не заперечував.
   – Вони дівчата, – пробурчав він і кивнув.
   – Ти б хвилювався, якби я взяла з собою Джейкоба?
   Я згадала це ім’я лише тому, що знала про татову прихильність до Джейкоба, але швидко про це пожалкувала; Едвардові зуби виразно клацнули.
   Батько збирався на силі, щоб відповісти.
   – Так, – мовив він непереконливим голосом. – Це б мене хвилювало.
   – Ти не вмієш брехати, тату.
   – Белло…
   – Я ж не збираюся до Лас-Вегаса, щоб виступати в шоу чи деінде. Я хочу побачити маму, – нагадала я йому. – Вона має такі ж батьківські права на мене, як і ти.
   Він кинув на мене спопеляючий погляд.
   – Ти щось маєш проти маминої здатності мене доглядати?
   Чарлі відступив перед загрозою, що ховалася в моєму запитанні.
   – Для тебе було б краще, якби я не згадувала це при ній, – мовила я.
   – Краще не згадуй, – сказав він. – Те, що відбувається, мене не радує, Белло.
   – Тобі немає чого засмучуватися.
   Він закотив очі, але я бачила – буря минула.
   Я обернулася, щоб витягти корок із раковини.
   – Отже, домашнє завдання я зробила, вечерю приготувала, посуд помила, і я не під арештом. Я йду гуляти. До пів на одинадцяту повернуся.
   – Куди ти йдеш? – батькове обличчя, яке майже повернуло собі нормальний колір, знову злегка почервоніло.
   – Точно не знаю, – відповіла я. – Але буду в радіусі десятьох миль. Гаразд?
   Він пробурчав щось не дуже схоже на схвалення і вийшов із кухні. Як і можна було очікувати, після перемоги в сутичці я почувалася винною.
   – Ми йдемо гуляти? – запитав Едвард тихим, але радісним голосом.
   Я обернулась і сердито поглянула на нього.
   – Так. Я хочу поговорити з тобою віч-на-віч.
   Але він майже ніяк на це не відреагував.
   Я дочекалася моменту, коли ми сіли в машину і нам ніхто не заважав.
   – Що то було? – запитала я з натиском.
   – Я знаю, що ти хочеш побачити матір, Белло, – ти говорила про неї уві сні. Точніше, непокоїлася.
   – Справді?
   Він кивнув.
   – Але ти так боялася сказати про це Чарлі, що я вирішив тебе підштовхнути.
   – Підштовхнути? Та ти кинув мене акулам на поталу!
   Він закотив очі під лоба.
   – Сумніваюся, що тобі бодай трохи загрожувала небезпека.
   – Але ж я казала, що не хочу воювати з Чарлі.