Стефені Маєр. Затемнення

   Він стиснув мене в обіймах.
   – Я знаю.
   – Кхи-кхи, – Чарлі голосно кашлянув позаду нас. Я підскочила, вирвалася з Едвардових обіймів і густо почервоніла. Едвард сперся на стійку. У його зосередженому погляді я бачила неспокій і роздратування.
   – Якщо не хочеш готувати вечерю, я можу замовити піцу, – запропонував Чарлі.
   – Ні, не треба. Я вже почала.
   – Гаразд, – сказав Чарлі, обіпершись об лутку і схрестивши руки на грудях.
   Я зітхнула і взялася до роботи, намагаючись не зважати на публіку…
 
   – Якщо я попрошу тебе дещо зробити, ти довіришся мені? – запитав Едвард, і в його лагідному голосу прозвучала напруга.
   Ми майже доїхали до школи. Ще хвилину тому Едвард був спокійний, жартував, а тепер його пальці так учепилися в кермо, що здавалося, він от-от розтрощить його на шматки.
   Я спостерігала за виразом його обличчя – воно було зосередженим, а очі блукали деінде, наче дослухаючись до віддалених голосів.
   Мій пульс прискорився у відповідь на його хвилювання, але голос прозвучав спокійно:
   – Залежно, що ти попросиш. Ми заїхали на шкільну стоянку.
   – Я боявся, що ти це скажеш.
   – Що ти хочеш, щоб я зробила, Едварде?
   – Залишалася в машині.
   Він скермував на своє звичайне місце стоянки і вимкнув двигун, продовжуючи говорити:
   – Просто чекай мене тут, поки я не повернуся по тебе.
   – Але… чому?
   Й ось тоді я побачила його. Не помітити його було неможливо. Він вирізнявся з-поміж інших учнів, навіть коли не стояв біля свого чорного мотоцикла, без дозволу припаркованого на тротуарі.
   – О!
   На Джейкобовому обличчі була маска, яку я добре знала. Він одягав її, коли вирішував тримати емоції під замком, а себе – під контролем, стаючи схожим на Сема, найстаршого вовка у квілеутській зграї. Але Джейкобу ніяк не вдавалося опанувати вираз безтурботного спокою, який завжди випромінював Сем.
   Я й забула, як непокоїло мене це обличчя. Хоча до повернення Калленів я встигла роззнайомитися із Семом – навіть відчути до нього симпатію, – але не переставала обурюватися, коли Джейкоб копіював Семів вираз. То було обличчя незнайомця, і то був не мій Джейкоб, коли він його носив.
   – Минулого вечора ти зробила хибні висновки, – пробурмотів Едвард. – Він питав, чи підеш ти до школи, бо знав: де ти, там і я. Він шукав безпечне місце, щоб перемовитися зі мною. Місце зі свідками.
   Значить, учора ввечері я неправильно розтлумачила мотиви Джейкоба. Я чогось не знала – ось у чому причина. Не знала того, що примусило Джейкоба ні сіло ні впало говорити з Едвардом.
   – Я не залишусь у машині, – сказала я.
   Едвард тихо застогнав.
   – Я так і знав. Гаразд, давай покінчимо з цим.
   З кам’яним обличчям Джейкоб спостерігав, як ми підходимо до нього, тримаючись за руки.
   В цей час я помітила також інші обличчя – обличчя моїх однокласників. Я помітила, як їхні очі розширилися, змірявши з ніг до голови високу Джейкобову постать, його тіло, що грало такими м’язами, яких не було в жодного звичайного шістнадцятилітнього підлітка. Я бачила, як ті очі пожирали його вузьку чорну футболку – з короткими рукавами, хоча день був на диво прохолодним, – і порвані, в плямах від мазуту джинси, і блискучий чорний мотоцикл, на який він обпирався.
   Їхні погляди не затримувалися на його обличчі – щось примушувало їх швидко відвертатися. А ще я помітила, як усі відступали він нього на певну відстань, наче боячись заступити за межу уявного кола, в центрі якого він перебував.
   Я була вкрай вражена, коли збагнула, що Джейкоб здавався їм небезпечним. Дуже дивно.
   Едвард зробив декілька кроків назустріч Джейкобу, і я відчула, що йому не по собі від того, що підвів мене так близько до вовкулаки. Відвівши назад мою руку, він наполовину затулив мене спиною.
   – Ти міг би нам подзвонити, – сказав Едвард сталевим голосом.
   – Вибач, – відповів Джейкоб із глузливою посмішкою. – Я не записую телефони кровопивць.
   – Ти міг би подзвонити до Белли – я часто там буваю.
   Джейкоб стиснув щелепи і насупив брови, але нічого не відповів.
   – Навряд чи це годяще місце, Джейкобе. Поговорімо про це пізніше.
   – Ага, звичайно! Після школи завітаю до твого склепу! – пирхнув Джейкоб. – А чим тебе не влаштовує зараз?
   Едвард виразно роззирнувся навкруги, показуючи очима на свідків, які ледве чи перебували за межею чутності. Ще декілька осіб переминалися на тротуарі; в їхніх поглядах світилося очікування. Вони наче сподівалися, що ось-ось вибухне бійка і розбавить ранкову рутину чергового понеділка. Я бачила, як Тайлер Кроулі штурхонув ліктем Остіна Маркса, і вони зупинилися на шляху до свого класу.
   – Я вже знаю, що ти мені скажеш, – сказав Едвард Джейкобу так тихо, що я ледве могла розчути. – Послання доправлене. Вважай, що ми попереджені.
   Едвард кинув на мене швидкий стурбований погляд.
   – Попереджені? – запитала я у повному нерозумінні. – Про що ви говорите?
   – Ти не сказав їй? – очі Джейкоба наповнилися недовірою. – Ти що, злякався, що вона стане на наш бік?
   – Будь ласка, облиш, Джейкобе, – відтяв Едвард.
   – Чому? – не вгавав Джейкоб.
   Я нахмурилася, геть нічого не розуміючи.
   – Чого я не знаю? Едварде?
   Проте Едвард пильно дивився на Джейкоба, ніби не чув мене.
   – Джейку?
   Джейкоб поглянув на мене з-під зведеної брови.
   – Хіба він тобі не сказав, що його старший… брат перетнув межу в суботу вночі? – сарказм аж порскав із нього. Потім він перевів зір на Едварда: – Пола повністю виправдали в…
   – То була нічийна територія! – просичав Едвард.
   – Неправда!
   Джейкоб помітно кипів від обурення. Його руки тремтіли.
   Він струснув головою і два рази глибоко втягнув повітря.
   – Еммет і Пол? – прошепотіла я. Пол був Джейкобовим найнепосидючішим побратимом по зграї. Це він утратив над собою контроль одного далекого дня в лісі – спогад про сірого вовка, який вишкірився на мене, раптом ожив у голові.
   – Що сталося? Вони билися? – запитала я з високими тривожними нотками в голосі. – Через що? Пол поранений?
   – Ніхто не бився, – заспокійливо сказав мені Едвард. – Ніхто не поранений. Не бійся.
   Джейкоб недовірливо спостерігав за нами.
   – Ти їй що, взагалі нічого не розповів? Це тому ти на вихідні забирав її звідси? Щоб вона не дізналася про…?
   – Досить, – Едвард обрубав Джейкоба на півслові, й у цю мить його обличчя наводило страх – справжній страх. На якусь секунду він став схожим на… на вурдалака. Він дивився на Джейкоба з пекельною, неприхованою ненавистю.
   Джейкоб звів брови, але не поворухнувся.
   – Чому ти їй не сказав?
   Вони довго дивилися один на одного у цілковитій тиші.
   Позаду Тейлора та Остіна назбиралася купка учнів. Я помітила там і Майка з Беном – Майк поклав руку Бенові на плече, ніби притримуючи його.
   Раптом у мертвій тиші моя інтуїція розставила всі деталі на свої місця.
   Те, що Едвард від мене приховував.
   Те, що Джейкоб хотів мені розповісти.
   Те, що примусило Калленів та вовкулак ходити в лісі у небезпечній близькості одні від одних.
   Те, що змусило Едварда наполягати, щоб я летіла через усю країну.
   Те, що Аліса бачила у видінні минулого тижня – у видінні, про яке мені збрехав Едвард.
   Те, що я очікувала рано чи пізно. Те, що – я знала – станеться знову, попри всі мої сподівання, щоб воно не сталося. Невже це ніколи не закінчиться?
   Я почула, як зі свистом, свистом, свистом, свистом хапаю ротом повітря і не можу зупинитися. Мені здалося, що школа захиталася, як під час землетрусу, але я знала, що то ілюзія, викликана тремтінням власного тіла.
   – Вона повернулася по мене, – вимовила я, задихаючись.
   Вікторія не збиралася здаватися, поки не доможеться моєї смерті. Вона повторюватиме одну й ту саму схему – чергуватиме фальшивий випад зі справжнім, – аж поки не знайде діру в моїй обороні. Може, мені пощастить. Може, Волтурі прийдуть по мене першими – принаймні вони вб’ють мене швидше.
   Едвард міцно схопив мене, розвернувшись так, щоб затулити мене від Джейкоба, і налякано плескав мене рукою по обличчю.
   – Все буде гаразд, – шепотів він мені. – Все буде гаразд. Я ніколи не підпущу її до тебе. Все буде гаразд.
   Потім він поглянув на Джейкоба.
   – Задоволений такою відповіддю, дворняго?
   – По-твоєму, Белла не має права знати? – Джейкоб не відступав. – Йдеться про її життя.
   Едвард промовив так тихо, що навіть Тайлер, стоячи за крок від нього, нічого б не почув.
   – Навіщо її лякати, коли небезпека їй не загрожує?
   – Краще бути наляканою, ніж обдуреною.
   Я намагалася опанувати себе, але не могла втриматися від сліз. Я бачила образ Вікторії у себе перед очима – її обличчя, вишкірені зуби, налиті кров’ю очі, одержимі бажанням помститися. Вона звинувачувала Едварда у смерті свого коханця, Джеймса. І вона не зупиниться, поки не відбере кохання в нього. Кінчиками пальців Едвард витер сльози, що котилися по моїх щоках.
   – Ти справді вважаєш, що краще робити їй боляче, ніж охороняти? – мовив він.
   – Вона сильніша, ніж ти вважаєш, – сказав Джейкоб. – Вона переживала й гірше.
   Раптом вираз обличчя Джейкоба змінився. Тепер він дивився на Едварда дивним вивчаючим поглядом. Він примружив очі, наче розв’язуючи в голові складну математичну задачу.
   Я відчула, як Едвард зіщулився, і поглянула на нього. Це біль примусив його обличчя скривитися. На одну жахливу мить воно нагадало мені той день, коли ми були разом в Італії, в похмурій вежі Волтурі, в якій Джейн мордувала Едварда своїм злим даром, обпікаючи його самими лише думками…
   Цей спогад вихопив мене з прострації і змусив опанувати себе. Краще нехай Вікторія сотню разів уб’є мене, аніж я знову побачу, як Едвард отак страждає.
   – Кумедно, – засміявся Джейкоб, дивлячись на Едвардове обличчя.
   Едвард здригнувся, та, доклавши трохи зусиль, повернув собі рівновагу. Проте в очах його читався неприхований біль. Вражена, я переводила погляд з Едвардової гримаси на зухвалу посмішку Джейкоба.
   – Що ти з ним робиш? – викрикнула я.
   – Не зважай, Белло, – сказав мені тихо Едвард. – Просто у Джейкоба гарна пам’ять.
   Джейкоб глузливо посміхнувся, від чого Едвард знову зіщулився.
   – Припини це! Що б ти там не робив.
   – Звичайно, якщо ти наполягаєш, – знизав плечима Джейкоб. – Це його власні проблеми, якщо йому не подобається те, що я пам’ятаю.
   Я подивилася на нього, але він пустотливо посміхнувся у відповідь – наче дитина, яка знає, що спіймана на гарячому і що її за це не покарають.
   – Директор уже йде сюди, аби розігнати натовп гультяїв на шкільному подвір’ї, – прошепотів до мене Едвард. – Ходімо на англійську, Белло, щоб уникнути клопоту.
   – Він занадто обережний, чи не так? – сказав Джейкоб, звертаючись лише до мене. – Невелика доза неприємностей присмачує життя. Дай-но здогадаюсь – тобі не дають веселитися, правда?
   Едвард кинув на нього сердитий погляд, ледь помітно вискаливши зуби.
   – Замовкни, Джейку! – сказала я.
   Джейкоб розсміявся.
   – Це прозвучало як «ні, не дають». Гей, якщо знову захочеш відчути смак життя, приходь до мене. Я досі зберігаю в гаражі твій мотоцикл.
   Я оживилася, почувши новину.
   – Але ж ти мав його продати. Ти пообіцяв Чарлі.
   Якби я не заступилася тоді за Джейка – зрештою, він витратив на обидва мотоцикли не один тиждень роботи і заслужив на певну винагороду, – Чарлі б викинув мій моцик прямісінько в бак для сміття. А потім, мабуть, ще б його і підпалив.
   – Так, справді. Я мав його продати. Але він твій, а не мій. У будь-якому разі він буде в мене, поки ти не захочеш його забрати.
   В куточках його губ несподівано заграв легесенький натяк на ту усмішку, яку я знала і пам’ятала.
   – Джейку…
   Він гойднувся вперед. Його обличчя посерйознішало, гострий сарказм зник.
   – Гадаю, я помилявся, що ми не можемо бути друзями. Ми б змогли дружити – на моїй території. Приходь до мене в гості.
   В цей момент я гостро відчула присутність Едварда, його обійми, які з непохитністю скелі мене оберігали. Я поглянула на його обличчя – на ньому був вираз терплячого очікування.
   – Я… е-е… не знаю щодо цього, Джейку.
   Джейкоб повністю скинув свою маску протистояння. Він наче забув, що Едвард стоїть поруч, або ж навмисно так поводився.
   – Я сумую за тобою, Белло… щодня. Без тебе все не так.
   – Я знаю, мені шкода, Джейку, просто я…
   Він похитав головою і зітхнув.
   – Та нічого, правда? Я переживу, нічого зі мною не станеться. Кому потрібна дружба? – він скорчив гримасу, намагаючись приховати біль за кволо удаваною хоробрістю.
   Страждання Джейкоба завжди пробуджували в мені бажання захистити. Бажання нерозважливе – навряд чи Джейкоб потребував того фізичного захисту, який я могла надати. Але мої руки, накриті долонями Едварда, рвалися до нього. Обійняти його великий теплий стан у мовчазній обіцянці підтримки і заспокоєння.
   Едвардові руки стиснулися навколо моїх.
   – Все, розійшлися по кабінетах, – прозвучав позаду нас суворий голос.
   – Вас це також стосується, містере Кроулі.
   – Їдь до школи, Джейку, – прошепотіла я налякано, почувши голос директора. Джейкоб ходив до квілеутської школи, і в нього могли бути проблеми через те, що він вторгся на чужу територію абощо.
   Едвард відпустив мене і, тримаючи лише за руку, знову затулив мене спиною. Містер Грін протиснувся крізь коло глядачів – його брови насунулися на маленькі очі, наче зловісні грозові хмари.
   – Я попереджаю, – пригрозив він. – Залишу після уроків кожного, хто тут стоятиме, коли я обернуся.
   Публіка розтанула, не встиг він закінчити речення.
   – А-а, містере Каллен. У нас тут проблеми?
   – Зовсім ні, містере Грін. Ми саме ішли до класу.
   Містер Грін спрямував свій сердитий погляд на Джейкоба.
   – Ви – новий учень у цій школі?
   Містер Грін вивчально оглянув Джейкоба і, як я помітила, дійшов того ж висновку, що й решта: небезпечний. Порушник порядку.
   – Нє-а, – відповів Джейкоб, ледве стримуючи самовдоволену посмішку на повних губах.
   – Тоді я рекомендую вам негайно покинути шкільну територію, юначе, поки я не викликав поліції.
   Джейкобова стримувана посмішка розквітла наповну – я знала, що він уявляв Чарлі, який приїхав його заарештовувати.
   У тій посмішці було забагато гіркоти, забагато фальшу, аби мене задовольнити. Не таку усмішку я очікувала побачити.
   Джейкоб сказав:
   – Так, сер, – і різким рухом віддавши честь, сів на мотоцикл і, вдаривши ногою по педалі, завів його просто там, на тротуарі. Мотор заревів, а потім, коли мотоцикл різко розвернувся на місці, заскавуліли шини. За лічені секунди Джейкоб зник із поля зору.
   Містер Грін заскреготів зубами, дивлячись на цю виставу.
   – Містере Каллен, сподіваюся, ви попросите свого друга більше не з’являтися на території школи.
   – Він мені не друг, містере Грін, але я передам попередження.
   Містер Грін піджав губи. Едвардові бездоганні оцінки та незаплямована репутація стали вирішальним фактором для містера Гріна, аби розсудити інцидент.
   – Зрозуміло. Якщо у вас є проблеми, які змушують вас хвилюватися, я буду радий…
   – Немає чого хвилюватися, містере Грін. Не буде жодних проблем.
   – Сподіваюся, що так і буде. Що ж. На урок. Ви також, міс Свон.
   Едвард кивнув і потягнув мене до корпусу, де містився кабінет англійської мови.
   – Ти себе нормально почуваєш, аби йти на заняття? – шепнув він, коли ми проходили повз директора.
   – Так, – прошепотіла я у відповідь, не зовсім певна, що кажу неправду. Питання мого самопочуття було далеко не найважливішим у цей момент. Мені негайно треба було поговорити з Едвардом, а урок англійської навряд чи пасував для тієї розмови, яку я хотіла провести.
   Та оскільки позаду нас стояв містер Грін, варіантів було небагато.
   Ми трохи запізнилися на урок і швидко зайняли місця. Містер Берті декламував поему Фроста. Він проігнорував нашу появу, аби не порушувати ритму.
   Я видерла чисту сторінку зі свого зошита і почала писати. Від хвилювання виходило ще нерозбірливіше, ніж зазвичай.

   Що сталося? Розкажи мені все. І годі мене оберігати, будь ласка.

   Я передала записку Едвардові. Зітхнувши, він почав відповідати. І хоча він витратив менше часу, ніж я, та коли записка повернулася до мене, там був цілий абзац, написаний його особливим каліграфічним почерком.

   Аліса бачила, що Вікторія повернулася. Я забрав тебе з міста лише з обережності – вона не мала шансів підібратися до тебе. Еммет і Джаспер майже схопили Вікторію, але вона інстинктивно відчула, коли треба було зникнути. Вона тікала прямо до квілеутського кордону, ніби йшла по карті. А здібності Аліси не розповсюджуються на квілеутів. Чесно кажучи, квілеути могли б упіймати Вікторію, якби не побачили нас. Отой великий сірий вовк подумав, що Еммет порушив кордон, і приготувався до захисту. Певна річ, Розалія миттю зреагувала, і всі облишили погоню – кожен кинувся захищати свою родину. Карлайл та Джаспер владнали непорозуміння, перш ніж воно переросло в щось більше. Але тим часом Вікторія вислизнула. Це все.

   Я спохмурніла, дивлячись на сторінку з написаним текстом. Всі вони були там – Еммет, Джаспер, Аліса, Розалія та Карлайл. Може, навіть і Есме, хоча про неї не згадувалося. А ще Пол і решта квілеутської зграї. Та к легко могла спалахнути бійка, змусивши мою майбутню родину і моїх старих друзів стати одні проти одних! Будь-хто з них міг дістати поранення. На мою думку, вовкам би загрожувала більша небезпека, але уявити, як Аліса стоїть поруч з одним із велетенських вовкулак і б’ється…
   Я здригнулася.
   Я ретельно витерла гумкою весь абзац, а потім написала поверх:

   А як щодо Чарлі? Вона могла з явитися в нього.

   Едвард почав хитати головою ще до того, як я закінчила, очевидячки, збираючись применшити небезпеку, яка загрожувала Чарлі. Він простягнув руку по записку, але я його проігнорувала і продовжила писати:

   Ти не можеш знати, що вона про це не думала, бо тебе тут не було. Флорида – то була погана ідея.

   Він видер сторінку з-під моєї руки.

   Я не міг відпустити тебе саму. У декого таке везіння, що не вижила б навіть чорна скринька.

   Це було зовсім не те, що я мала на увазі; у мене й на гадці не було їхати без нього. Я хотіла сказати, що ми мали залишитися тут разом. Але його відповідь збила мене з думки і навіть заінтригувала. Ніби я не можу перелетіти країну, щоб не змусити літак впасти. Смішно якось.

   Припустімо, що через моє невезіння падає літак. Що б ти робив у такому разі?

   Він намагався приховати посмішку.

   – А чому літакові взагалі падати?

   – Пілоти відключились, п’яні.

   – Дуже просто. Повів би літак сам.

   Ну, звичайно. Я закопилила губи і спробувала ще раз.

   – Обидва двигуни вибухнули, і ми у смертельному вихорі падаємо вниз.

   – Я почекаю, поки ми достатньо наблизимося до землі, міцно схоплю тебе, проб’ю обшивку і вистрибну. А потім приведу тебе до місця, де сталася аварія, і ми будемо шкутильгати серед уламків, наче двійко найбільших щасливчиків у світі.

   Я зупинила на ньому німий погляд.
   – Що? – прошепотів він.
   Я похитала головою, збентежена.
   – Нічого, – відповіла я самими губами.
   Витерши гумкою це недоладне листування, я нашкребла ще один рядок:

   Скажеш мені наступного разу.

   Я знала, що буде наступний раз. Змагання триватиме, поки хто-небудь не програє.
   Едвард подивився мені у вічі довгим поглядом. Цікаво, який вигляд мало тоді моє обличчя – на дотик воно було холодним, значить, рум’янець іще не повернувся. На віях іще не обсохли сльози. Він зітхнув і коротко кивнув.

   Дякую.

   Папірець зник із-під моєї руки. Я підняла очі, кліпаючи від здивування, – містер Берті саме проходив між рядами.
   – Це щось таке, чим би ви хотіли поділитися з усіма, містере Каллен?
   Едвард підняв на нього безневинний погляд і простягнув аркуш паперу, що лежав поверх його папки.
   – Мої записи? – запитав він, вдаючи розгубленість.
   Містер Берті пробіг очима по написаному – понад усякий сумнів, то був бездоганний конспект його лекції, – а потім відійшов, насупившись.
 
   Згодом, на уроці математики – єдиному, куди Едвард не ходив разом зі мною, – я почула плітки.
   – Ставлю на великого індіанця, – сказав хтось.
   Я роззирнулася і побачила, як Тайлер, Майк, Остін та Бен схилили голови один до одного і захоплено про щось розмовляли.
   – Ага, – прошепотів Майк. – Ви бачили габарити отого хлоп’яти Джейкоба? Гадаю, що він покладе Каллена на лопатки, – судячи з голосу, Майку стало приємно на саму думку.
   – А на мій погляд, – заперечив Бен, – не треба недооцінювати Едварда. Він завжди такий… упевнений. Здається мені, що він може за себе постояти.
   – Я згоден із Беном, – сказав Тайлер. – Крім того, якщо те хлоп’я наїде на Едварда, то за нього заступляться його братики-громили.
   – Хто-небудь із вас був недавно в Ла-Пуші? – запитав Майк. – Пару тижнів тому ми з Лорен їздили туди на пляж, і повірте мені, друзяки Джейкоба не менші за нього.
   – Гм, – промовив Тайлер. – Шкода, що діло так ні до чого й не дійшло. Мабуть, ми вже ніколи не дізнаємося, чим би воно закінчилось.
   – А може, й дізнаємося, – сказав Остін.
   Майк посміхнувся.
   – Хто хоче зробити ставки?
   – Червонець на Джейкоба, – випалив Остін.
   – Червонець на Каллена, – підхопив Тайлер.
   – Червонець на Едварда, – підтримав його Бен.
   – Джейкоб, – сказав Майк.
   – Гей, хлопці, хто-небудь знає, в чому там справа? Це може вплинути на шанси по ставках.
   – Дай-но я здогадаюсь, – промовив Майк, але в цей момент помітив мене, водночас із Беном і Тайлером.
   Судячи з виразів їхніх облич, вони не зрозуміли, що я все чула. Вони швидко почали роззиратися і шарудіти паперами на партах.
   – А я все одно ставлю на Джейкоба, – пробурмотів Майк собі під ніс.

Розділ 4
Закони природи

   У мене був поганий тиждень.
   Я знала, що нічого суттєвого не сталося. Так, Вікторія не здалася, але хіба я сподівалася хоч на одну мить, що здасться? Її поява лише підтвердила те, що я знала і так. Жодних причин для нової паніки.
   Теоретично. Але не панікувати було легше собі звеліти, аніж зробити.
   Заняття закінчилися декілька тижнів тому, але сидіти склавши руки, слабкою та беззахисною, в очікуванні нової катастрофи, було, на мою думку, безглуздо. А залишатися людиною виявилося занадто небезпечно – все одно, що напрошуватися на неприємності. Хтось на кшталт мене не повинен бути людиною. З моїм везінням треба бути трохи менш безпорадною.
   Але ніхто не хотів мене слухати.
   – Нас семеро, Белло. І в нас є Аліса, тому я не думаю, що Вікторія захопить нас зненацька. І заради безпеки Чарлі важливо, щоб ми дотримувалися початкового плану, – сказав Карлайл.
   – Ми ніколи не дозволимо, щоб із тобою щось сталося, люба моя. І ти це знаєш. Будь ласка, не хвилюйся, – мовила Есме і поцілувала мене в чоло.
   – Я такий радий, що Едвард тебе не вбив! З тобою все набагато веселіше, – сказав Еммет. Розалія сердито глянула на нього.
   Аліса закотила очі зі словами:
   – Ти мене ображаєш. Невже це насправді тебе хвилює?
   – А навіщо тоді Едвард потягнув мене до Флориди, якщо немає приводу для хвилювання? – наполягала я.
   – Хіба ти не помітила, що у Едварда невелика схильність до перебільшення?
   Джаспер, скориставшись своїм дивним даром контролювати емоційну атмосферу, мовчки зняв цілковито мою паніку та напруження. Я заспокоїлася і відмовилася від свого відчайдушного наміру.
   Але щойно ми з Едвардом вийшли з кімнати, цей спокій розвіявся.
   Ми домовилися, що я просто забуду про схиблену вампірку, яка вистежувала мене і збиралася прикінчити. Забуду і займатимуся іншими справами.
   Я так і зробила. Дивно, але інші справи знайшлися, і вони завдавали хвилювання не менше, аніж моє переміщення вгору в переліку вимираючих видів…
   І на першому місці серед них була відповідь Едварда.
   – Це питання вирішуєте ви з Карлайлом, – сказав він. – Звісно, тобі відомо, що одне твоє бажання – і вирішити проблему можу я. Проте ти знаєш мою умову, – і подарував мені янгольську усмішку.
   Так, я знала його умову. Едвард обіцяв перетворити мене сам, будь-якої миті… потому як ми одружимося.
   Інколи мені здавалося, наче він лише вдає, що не може читати мої думки. Як інакше міг він поставити ту єдину умову, яку мені прийняти було важко? Єдину умову, яка мене зупиняла.
   Та к чи інак, дуже поганий тиждень. І сьогодні – його найгірший день.
   Поганим день вважався завжди, коли Едварда не було пору ч. Але оскільки на цей тиждень Аліса не передбачила нічого надзвичайного, я наполягла, щоб він скористався нагодою і пішов із братами на полювання. Мені було відомо, як йому набридла легка здобич.
   – Іди розважся, – сказала я йому. – Принеси мені пуму.
   Я ніколи йому не зізнавалася, як тяжко мені було без нього – як мене терзали кошмари, що він мене знову покинув. Якби йому стало про це відомо, то він би почувався жахливо і боявся б залишити мене, навіть якби було конче необхідно. Так було тоді, коли він щойно повернувся з Італії. Його золотисто-карі очі робилися чорними, і він мучився від спраги більше, ніж було необхідно. Тоді я вдавала хоробрість на обличчі й виштовхувала його за двері, коли Еммет і Джаспер збиралися полювати.