– Та я б не проти. Але я не в Чарлі, – сказала я кисло. – Я потрапила, так би мовити, в полон.
Він замовк, обмірковуючи почуте, а потім загарчав.
– Ми витягнемо тебе звідти, – рішуче мовив він, автоматично переходячи на множину.
Холодок пробіг по моїй спині, але я відповіла у легкому жартівливому тоні.
– Звучить спокусливо. Мене тут катували – Аліса фарбувала мені нігті на ногах.
– Я серйозно.
– Не треба. Вони просто намагаються утримати мене в безпеці.
Він знову загарчав.
– Я знаю, що це безглуздо, але вони це роблять від щирого серця.
– Від щирого серця! – пирхнув він.
– Вибач за суботу, – перепросила я. – Мені вже пора в ліжко, – (на канапу, уточнила я подумки), – але я тобі скоро ще подзвоню.
– Ти впевнена, що вони тобі дозволять? – запитав він ускіпливим тоном.
– Не зовсім, – зітхнула я. – На добраніч, Джейку.
– До зустрічі.
Аліса уже була тут як тут і простягала руку по телефон. Але я вже робила інший дзвінок. Вона побачила номер.
– Не думаю, що він узяв із собою телефон, – сказала вона.
– Я залишу повідомлення.
Чотири рази прозвучав виклик, а потім – короткий гудок. На автовідповідачі жодного привітання.
– Ти влетів у халепу, – сказала я, підкреслюючи кожне слово. – У велику халепу. Скажені гризлі здадуться тобі кошенятами порівняно з тим, що чекає на тебе вдома.
Захлопнувши телефон, я поклала його в її витягнуту руку.
– От і все.
Вона усміхнулася.
– А це забавно – гратися в заручники.
– Я пішла спати, – оголосила я, прямуючи до сходів. Аліса почимчикувала слідом.
– Алісо, – зітхнула я. – Я не збираюся тікати. А якби збиралася, то ти б уже про це знала і піймала б мене на першій же спробі.
– Я просто хотіла показати, де лежать твої речі, – безневинно промовила вона.
Едвардова кімната розташувалася в кінці коридору на третьому поверсі – важко помилитися, навіть якби будинок був незнайомий. Та коли я увімкнула світло, то зупинилася, збита з пантелику. Невже я потрапила не в ті двері? Аліса хихикнула.
То була та сама кімната, лише меблі переставлені. Канапа зсунута до північної стіни, а стереосистема – до широких полиць з CD-дисками, щоб звільнити місце для велетенського ліжка, яке займало майже увесь центральний простір. Південна стіна, повністю зі скла, віддзеркалювала оздобу кімнати, роблячи ліжко вдвічі ширшим.
Воно було підібрано зі смаком: золотисте покривало, трохи світліше за стіни, чорна рама, викувана із заліза із примхливим візерунком. Ковані з металу троянди оповили високі бильця, а вгорі сплелися в густу сітку.
Моя піжама, акуратно складена, лежала в ногах ліжка, а збоку – весь набір туалетного знадіб’я.
– Дам тобі трохи свободи, – засміялася Аліса. – Побачимося вранці.
Почистивши зуби і перевдягнувшись, я взяла з велетенського ліжка м’яку пухову подушку, стягнула золотисте покривало і кинула це все на канапу. Я розуміла, що поводжуся по-дурному, але мені було байдуже. «Порш» у якості хабара і королівські ліжка у будинку, де ніхто не спить, – це нестерпно дратувало. Я вимкнула світло і згорнулася клубочком на канапі, занадто знервована, аби заснути.
У темряві стіна більше не була дзеркалом, що відтворювало кімнату. Тепер за вікном у сяйві місяця світилися хмари. Коли очі призвичаїлися, я побачила, як у розсіяному світлі мерехтять верхівки дерев і блискотить маленький клаптик річки. Я дивилася на це сріблясте світло, допоки повіки не поналивалися свинцем.
Хтось тихо постукав у двері.
– Чого тобі, Алісо? – просичала я і вже приготувалася до оборони, уявляючи, як вона сміятиметься, побачивши моє саморобне ліжко.
– Це я, – лагідно сказала Розалія, відчинивши двері настільки, щоб сріблясте сяйво торкнулося її бездоганного обличчя. – Можна увійти?
Розділ 7
Він замовк, обмірковуючи почуте, а потім загарчав.
– Ми витягнемо тебе звідти, – рішуче мовив він, автоматично переходячи на множину.
Холодок пробіг по моїй спині, але я відповіла у легкому жартівливому тоні.
– Звучить спокусливо. Мене тут катували – Аліса фарбувала мені нігті на ногах.
– Я серйозно.
– Не треба. Вони просто намагаються утримати мене в безпеці.
Він знову загарчав.
– Я знаю, що це безглуздо, але вони це роблять від щирого серця.
– Від щирого серця! – пирхнув він.
– Вибач за суботу, – перепросила я. – Мені вже пора в ліжко, – (на канапу, уточнила я подумки), – але я тобі скоро ще подзвоню.
– Ти впевнена, що вони тобі дозволять? – запитав він ускіпливим тоном.
– Не зовсім, – зітхнула я. – На добраніч, Джейку.
– До зустрічі.
Аліса уже була тут як тут і простягала руку по телефон. Але я вже робила інший дзвінок. Вона побачила номер.
– Не думаю, що він узяв із собою телефон, – сказала вона.
– Я залишу повідомлення.
Чотири рази прозвучав виклик, а потім – короткий гудок. На автовідповідачі жодного привітання.
– Ти влетів у халепу, – сказала я, підкреслюючи кожне слово. – У велику халепу. Скажені гризлі здадуться тобі кошенятами порівняно з тим, що чекає на тебе вдома.
Захлопнувши телефон, я поклала його в її витягнуту руку.
– От і все.
Вона усміхнулася.
– А це забавно – гратися в заручники.
– Я пішла спати, – оголосила я, прямуючи до сходів. Аліса почимчикувала слідом.
– Алісо, – зітхнула я. – Я не збираюся тікати. А якби збиралася, то ти б уже про це знала і піймала б мене на першій же спробі.
– Я просто хотіла показати, де лежать твої речі, – безневинно промовила вона.
Едвардова кімната розташувалася в кінці коридору на третьому поверсі – важко помилитися, навіть якби будинок був незнайомий. Та коли я увімкнула світло, то зупинилася, збита з пантелику. Невже я потрапила не в ті двері? Аліса хихикнула.
То була та сама кімната, лише меблі переставлені. Канапа зсунута до північної стіни, а стереосистема – до широких полиць з CD-дисками, щоб звільнити місце для велетенського ліжка, яке займало майже увесь центральний простір. Південна стіна, повністю зі скла, віддзеркалювала оздобу кімнати, роблячи ліжко вдвічі ширшим.
Воно було підібрано зі смаком: золотисте покривало, трохи світліше за стіни, чорна рама, викувана із заліза із примхливим візерунком. Ковані з металу троянди оповили високі бильця, а вгорі сплелися в густу сітку.
Моя піжама, акуратно складена, лежала в ногах ліжка, а збоку – весь набір туалетного знадіб’я.
– Дам тобі трохи свободи, – засміялася Аліса. – Побачимося вранці.
Почистивши зуби і перевдягнувшись, я взяла з велетенського ліжка м’яку пухову подушку, стягнула золотисте покривало і кинула це все на канапу. Я розуміла, що поводжуся по-дурному, але мені було байдуже. «Порш» у якості хабара і королівські ліжка у будинку, де ніхто не спить, – це нестерпно дратувало. Я вимкнула світло і згорнулася клубочком на канапі, занадто знервована, аби заснути.
У темряві стіна більше не була дзеркалом, що відтворювало кімнату. Тепер за вікном у сяйві місяця світилися хмари. Коли очі призвичаїлися, я побачила, як у розсіяному світлі мерехтять верхівки дерев і блискотить маленький клаптик річки. Я дивилася на це сріблясте світло, допоки повіки не поналивалися свинцем.
Хтось тихо постукав у двері.
– Чого тобі, Алісо? – просичала я і вже приготувалася до оборони, уявляючи, як вона сміятиметься, побачивши моє саморобне ліжко.
– Це я, – лагідно сказала Розалія, відчинивши двері настільки, щоб сріблясте сяйво торкнулося її бездоганного обличчя. – Можна увійти?
Розділ 7
Нещасливий кінець
Вона зволікала, стоячи у дверях, із виразом нерішучості на своєму неймовірно хорошому обличчі.
– Звичайно, – промовила я високим від здивування голосом. – Заходь.
Мій шлунок знервовано скрутився, коли єдина з Калленів, хто мене недолюблював, тихо зайшла і сіла поряд зі мною, і нікого не було поруч. Я намагалася здогадатися, чому це їй закортіло мене навідати, але на гадку нічого не спадало.
– Ти не проти поговорити зі мною кілька хвилин? – запитала вона. – Сподіваюся, я тебе не розбудила? – вона перевела очі з розстеленої постелі на канапу.
– Ні, я не спала. Певна річ, давай побалакаємо.
Цікаво, чи почула вона в моєму голосі тривогу так само чітко, як і я?
Вона легко засміялася, і це прозвучало, наче хор дзвіночків.
– Едвард так рідко залишає тебе саму, – сказала вона. – Тож я вирішила, що треба не проґавити нагоди.
Що таке вона хотіла сказати, що не можна було говорити в присутності Едварда? Мої руки нервово жмакали краєчок покривала.
– Будь ласка, не подумай, що я безсоромно пхаю носа в чужі справи, – пролепетала Розалія лагідним і майже благальним голосом. Вона склала руки на колінах і не відривала від них погляду весь час, поки говорила. – Я знаю, що чимало разів ображала тебе в минулому, і не хочу цього повторювати.
– Не хвилюйся, Розаліє. Я не ображаюся. Про що ти хотіла погомоніти?
Вона знову засміялася, дивно ніяковіючи.
– Я хотіла розказати, чому, на мою думку, тобі слід залишатися людиною – чому я б залишилася людиною на твоєму місці.
– О!
Вона усміхнулася, почувши мій вражений голос, а потім зітхнула.
– Чи Едвард розповідав тобі, що призвело до цього? – запитала вона, обводячи жестом своє чудове безсмертне тіло.
Я повільно кивнула, несподівано спохмурнівши.
– Він сказав, що з тобою сталося щось приблизно таке, як зі мною у Порт-Анджелесі, лише тебе не було кому врятувати.
(Мене пересмикнуло на той спогад).
– І це все, що він тобі розповів? – запитала вона.
– Так, – спантеличено відказала я. – А було ще щось?
Вона звела на мене погляд і всміхнулася. То була сувора гірка усмішка, але все ж чарівна.
– Так, – сказала вона. – Було ще дещо.
Я чекала, поки її погляд блукав за вікном. Здавалося, вона намагається заспокоїтися.
– Послухаєш мою історію, Белло? У неї нещасливий кінець, але у кого з нас щасливий? Якби було інакше, ми б зараз лежали під могильними плитами.
Я кивнула, хоча нотки в її голосі мене лякали.
– Я жила у цілком іншому світі, аніж ти, Белло. У моєму людському світі все було набагато простіше. Був тисяча дев’ятсот тридцять третій рік, мені було вісімнадцять, і я була вродлива. Моє життя було ідеальним.
Вона подивилася на сріблясті хмари за вікном, блукаючи думками десь далеко.
– Мої батьки були типовими представниками середнього класу. Батько мав стабільну роботу в банку, чим він – зараз я це розумію – надзвичайно пишався. Він приписував свій успіх вродженим здібностям і важкій роботі, а не щасливому випадку. Я все сприймала як належне: вдома нам здавалося, що Велика депресія – це лише надокучливі чутки. Звісно, я бачила і сіромах, яким пощастило менше. Завдяки батьку в мене склалося враження, що вони самі винні у своїх негараздах.
Завданням моєї мами було утримувати будинок, мене і двох моїх братів у бездоганному ладі. Без сумніву, я була її улюбленицею і стояла на першому місці. Тоді я цього не усвідомлювала, але смутно відчувала, що батькам завжди не вистачало того, що вони мали, навіть якщо цього було більш ніж достатньо. Вони хотіли більшого. Хотіли посісти чільне місце у суспільстві: честолюбці – назвали б ви їх. Моя краса була для них справжнім подарунком. Вони вбачали в ній набагато більше можливостей, ніж я.
Вони не були задоволені, але я була. Мені дуже подобалося бути собою, Розалією Гейл. Я раділа, коли чоловіки дивилися на мене, куди б я не йшла, відколи мені виповнилося дванадцять. Насолоджувалася, коли мої подружки заздрісно зітхали, торкаючись мого волосся. Почувалася щасливою, коли мама пишалася мною, а тато охоче купував мені гарненькі сукні.
Я знала, чого хотіла від життя, і здавалося, ніхто не може мені в цьому завадити. Я хотіла, щоб мене кохали, обожнювали. Воліла грандіозного весілля, з морем квітів, і щоб усі в місті дивилися, як я іду в церкві по проходу з татом під руку, і гадали, що нічого чарівнішого вони в житті не бачили. Обожнювання було для мене як повітря, Белло. Я була дурною шелихвісткою, але щасливою, – вона усміхнулася, задоволена висловленою самооцінкою.
– Піддавшись упливу своїх батьків, я прагнула матеріального достатку. Мені кортіло мати великий будинок із модними меблями, в якому б хтось прибирав, і сучасну кухню, на якій би хтось варив. Як я вже сказала – шелихвістка. Молода і зовсім недалека. І я не бачила жодної причини, щоб цього всього не мати.
Але кілька речей, яких мені хотілося, були більш значущими. Особливо одна річ. У мене була близька подруга на ім’я Віра. Вона вийшла заміж зовсім юною – в сімнадцять років. Її чоловіком став хлопець, за якого мої батьки ніколи б мене не віддали, – тесля. За рік у них народився син, гарненький маленький хлопчик, із ямочками на щічках та чорними кучериками. Вперше у своєму життя я заревнувала…
Вона подивилася на мене своїми бездонними очима.
– То були інші часи. Мені було стільки ж, як тобі, але я почувалася готовою до цього. Я палко мріяла про власного малюка, про будинок і чоловіка, який цілував би мене, повертаючись додому з роботи, – як у Віри. Лише дім у моїй уяві був зовсім не таким…
Мені було важко уявити той світ, який знала Розалія. Її історія здавалася мені радше казкою, аніж бувальщиною. Трохи шокована, я усвідомлювала, що це дуже скидалося на той світ, який пізнав Едвард у свої людські часи, світ, у якому він виріс. Невже мій світ здається йому таким самим незбагненним, як мені – світ Розалії? Так подумала я, поки Розалія мовчала. Потім вона зітхнула і продовжила розповідь, але голос її змінився – туга зникла.
– У Рочестері мешкала одна королівська родина – Кінги – отака-от іронія. Ройсу Кінгу належав банк, у якому працював мій батько, і що другий по-справжньому прибутковий бізнес у місті. Ось як його син, Ройс Кінг Другий, – (її рот скривився на цьому імені, яке вона процідила крізь зуби), – побачив мене вперше. Він збирався перебрати на себе управління банком і почав вивчати, як працюють різні співробітники. Два дні потому моя мати навмисно забула дати батькові з собою на роботу обід. Пам’ятаю, як я розгубилася, коли вона наполягла, щоб я одягла свою білу органзову сукню, підібрала волосся і пішла до банку…
Розалія невесело засміялася.
– Я не помітила, що Ройс по-особливому на мене дивився. Усі на мене дивилися. Але того вечора принесли перші троянди. Щовечора, коли він до мене залицявся, він посилав мені букет троянд. Моя кімната була заставлена ними. Дійшло до того, що я пахла трояндами, коли виходила з дому.
Ройс був симпатичний. У нього було трохи світліше за моє волосся, блакитні очі. Він говорив, що мої очі схожі на фіалки, і невдовзі став присилати мені ці квіти разом із трояндами.
Сказати, що мої батьки поставилися схвально, – це нічого не сказати. Це було все, про що вони мріяли. І Ройс, здавалося, був усім, про що мріяла я. Казковий принц, який прийшов, щоб зробити мене принцесою. Усе, чого я хотіла, а мені й не треба було більше. Ми заручилися після двомісячного знайомства.
Ми небагато часу проводили наодинці. Ройс казав, що у нього багато роботи, а коли ми були разом, то йому подобалося, щоб люди дивилися на нас і бачили, як я тримаю його під руку. І мені це подобалося. Було багато вечірок, танців, гарних суконь. Коли ти Кінг, перед тобою розчиняються всі двері й червоні доріжки розстилаються тобі назустріч.
Ми недовго були заручені. Справа рухалася до шикарного весілля. Це було саме те, чого я бажала. Я була цілковито щасливою. І більше не заздрила Вірі, коли приходила до неї. Я уявляла своїх світловолосих дітей, які граються на моріжку маєтку Кінгів, і співчувала їй…
Несподівано Розалія перервалася, клацнувши зубами.
Це відірвало мене від історії, і я збагнула, що біда вже недалеко. Щасливого кінця не буде, як вона й обіцяла. Може, тому в ній відчутно більше гіркоти, ніж у решті Калленів, – бо у неї було все, чого вона прагнула, коли її людське життя обірвалося.
– Я була у Віри тієї ночі, – прошепотіла Розалія. Її обличчя було гладеньке і тверде, наче мармур. – Маленький Генрі був просто чарівний. А ці його ямочки, коли він усміхався! Він сидів собі сам у кутку. Віра пішла провести мене до дверей – на руках у неї було немовля, а збоку стояв чоловік і обіймав її за талію. Він поцілував її у щоку, коли думав, що я не дивлюся. Це мене збентежило. Коли Ройс мене цілував, то було якось не так – не так ніжно… Але я прогнала цю думку геть. Ройс був моїм принцом. Одного дня я стану королевою…
У місячному світлі було важко розібрати, але здалося, що її сніжно-біле обличчя ще більше зблідло.
– На вулиці стемніло, уже загорілися ліхтарі. Я навіть не здогадувалася, що було так пізно, – її шепіт став майже нечутним. – Було дуже холодно. Незвичайно холодно, як на кінець квітня. До весілля залишився тиждень, і дорогою додому я непокоїлася про погоду – я це чітко пам’ятаю. Я запам’ятала ту ніч до найменших дрібниць. Вона не виходила в мене з голови… спочатку. Я не могла думати ні про що більше. І вона лишилася мені на згадку, коли стерся останній із багатьох приємних спогадів…
Вона зітхнула і знову перейшла на шепіт.
– Так, я непокоїлася про погоду… Я не хотіла переносити весілля, яке готувалося просто неба, в будинок…
До мого дому лишалося кілька кварталів, коли я почула галас. Під розбитим вуличним ліхтарем стояла купка чоловіків і гучно реготала. Вони були п’яні. Я жалкувала, що не подзвонила батькові, аби він мене забрав. Додому було так близько, що це здавалося просто смішно. А потім хтось гукнув моє ім’я.
«Розо!» – загукав він, і решта придуркувато загиготали.
Я не звернула уваги, що ті п’яниці були гарно вбрані. То був Ройс зі своїми друзяками – синками багатіїв.
«Це моя Роза! – загорлав Ройс, гигочучи разом із ними так само придуркувато. – Ти запізно. Ми замерзли – так довго на тебе чекали».
Ніколи раніше я не бачила, щоб він пив. Лише іноді, під час вечірки, за тостом. Він казав, що не любить шампанського. Я не здогадувалася, що він полюбляє дещо набагато міцніше.
З ним був новий приятель – приятель приятеля, родом з Атланти.
«Що я тобі казав, Джоне, – радісно вигукнув Ройс, хапаючи мене за руку і притягуючи до себе. – Хіба вона не гарніша за твої персики в Джорджії?»
Чоловік на ім’я Джон був чорнявий і засмаглий. Він оглянув мене, ніби кобилу, яку збирався купувати.
«Важко сказати, – промовив він, розтягуючи слова. – Вона така закутана».
Вони зареготали, разом із ними і Ройс.
Несподівано Ройс здер із моїх плечей жакет (то був подарунок від нього), повідривавши мідні ґудзики. Вони розсипалися по бруківці.
«Покажи їм свої принади, Розо!»
Він знову засміявся, а потім зірвав із моєї голови капелюшок. Шпильки різко натягнули волосся біля коренів, і я скрикнула від болю. Здавалося, їм це подобалося – зойк мого болю…
Розалія несподівано поглянула не мене, ніби забула, що я й досі там. Можу сказати точно – у мене обличчя було таке ж бліде, як і в неї. Якщо не зелене.
– Решту я тобі не розповідатиму, – сказала вона тихо. – Вони залишили мене на вулиці й реготали, коли забиралися геть. Вони гадали, що я мертва, і дражнили Ройса, що тепер йому треба шукати нову наречену. А він сміявся і відповідав, що спочатку йому треба навчитися терпіння.
Я лежала посеред дороги і чекала смерті. Холод пронизував мене, хоча дивно, що за нестерпним болем мене це хвилювало. Падав сніг, і я дивувалася, чому не помираю. Я не могла дочекатися, коли прийде смерть і покладе кінець болю. Як же довго я чекала!..
– Звичайно, – промовила я високим від здивування голосом. – Заходь.
Мій шлунок знервовано скрутився, коли єдина з Калленів, хто мене недолюблював, тихо зайшла і сіла поряд зі мною, і нікого не було поруч. Я намагалася здогадатися, чому це їй закортіло мене навідати, але на гадку нічого не спадало.
– Ти не проти поговорити зі мною кілька хвилин? – запитала вона. – Сподіваюся, я тебе не розбудила? – вона перевела очі з розстеленої постелі на канапу.
– Ні, я не спала. Певна річ, давай побалакаємо.
Цікаво, чи почула вона в моєму голосі тривогу так само чітко, як і я?
Вона легко засміялася, і це прозвучало, наче хор дзвіночків.
– Едвард так рідко залишає тебе саму, – сказала вона. – Тож я вирішила, що треба не проґавити нагоди.
Що таке вона хотіла сказати, що не можна було говорити в присутності Едварда? Мої руки нервово жмакали краєчок покривала.
– Будь ласка, не подумай, що я безсоромно пхаю носа в чужі справи, – пролепетала Розалія лагідним і майже благальним голосом. Вона склала руки на колінах і не відривала від них погляду весь час, поки говорила. – Я знаю, що чимало разів ображала тебе в минулому, і не хочу цього повторювати.
– Не хвилюйся, Розаліє. Я не ображаюся. Про що ти хотіла погомоніти?
Вона знову засміялася, дивно ніяковіючи.
– Я хотіла розказати, чому, на мою думку, тобі слід залишатися людиною – чому я б залишилася людиною на твоєму місці.
– О!
Вона усміхнулася, почувши мій вражений голос, а потім зітхнула.
– Чи Едвард розповідав тобі, що призвело до цього? – запитала вона, обводячи жестом своє чудове безсмертне тіло.
Я повільно кивнула, несподівано спохмурнівши.
– Він сказав, що з тобою сталося щось приблизно таке, як зі мною у Порт-Анджелесі, лише тебе не було кому врятувати.
(Мене пересмикнуло на той спогад).
– І це все, що він тобі розповів? – запитала вона.
– Так, – спантеличено відказала я. – А було ще щось?
Вона звела на мене погляд і всміхнулася. То була сувора гірка усмішка, але все ж чарівна.
– Так, – сказала вона. – Було ще дещо.
Я чекала, поки її погляд блукав за вікном. Здавалося, вона намагається заспокоїтися.
– Послухаєш мою історію, Белло? У неї нещасливий кінець, але у кого з нас щасливий? Якби було інакше, ми б зараз лежали під могильними плитами.
Я кивнула, хоча нотки в її голосі мене лякали.
– Я жила у цілком іншому світі, аніж ти, Белло. У моєму людському світі все було набагато простіше. Був тисяча дев’ятсот тридцять третій рік, мені було вісімнадцять, і я була вродлива. Моє життя було ідеальним.
Вона подивилася на сріблясті хмари за вікном, блукаючи думками десь далеко.
– Мої батьки були типовими представниками середнього класу. Батько мав стабільну роботу в банку, чим він – зараз я це розумію – надзвичайно пишався. Він приписував свій успіх вродженим здібностям і важкій роботі, а не щасливому випадку. Я все сприймала як належне: вдома нам здавалося, що Велика депресія – це лише надокучливі чутки. Звісно, я бачила і сіромах, яким пощастило менше. Завдяки батьку в мене склалося враження, що вони самі винні у своїх негараздах.
Завданням моєї мами було утримувати будинок, мене і двох моїх братів у бездоганному ладі. Без сумніву, я була її улюбленицею і стояла на першому місці. Тоді я цього не усвідомлювала, але смутно відчувала, що батькам завжди не вистачало того, що вони мали, навіть якщо цього було більш ніж достатньо. Вони хотіли більшого. Хотіли посісти чільне місце у суспільстві: честолюбці – назвали б ви їх. Моя краса була для них справжнім подарунком. Вони вбачали в ній набагато більше можливостей, ніж я.
Вони не були задоволені, але я була. Мені дуже подобалося бути собою, Розалією Гейл. Я раділа, коли чоловіки дивилися на мене, куди б я не йшла, відколи мені виповнилося дванадцять. Насолоджувалася, коли мої подружки заздрісно зітхали, торкаючись мого волосся. Почувалася щасливою, коли мама пишалася мною, а тато охоче купував мені гарненькі сукні.
Я знала, чого хотіла від життя, і здавалося, ніхто не може мені в цьому завадити. Я хотіла, щоб мене кохали, обожнювали. Воліла грандіозного весілля, з морем квітів, і щоб усі в місті дивилися, як я іду в церкві по проходу з татом під руку, і гадали, що нічого чарівнішого вони в житті не бачили. Обожнювання було для мене як повітря, Белло. Я була дурною шелихвісткою, але щасливою, – вона усміхнулася, задоволена висловленою самооцінкою.
– Піддавшись упливу своїх батьків, я прагнула матеріального достатку. Мені кортіло мати великий будинок із модними меблями, в якому б хтось прибирав, і сучасну кухню, на якій би хтось варив. Як я вже сказала – шелихвістка. Молода і зовсім недалека. І я не бачила жодної причини, щоб цього всього не мати.
Але кілька речей, яких мені хотілося, були більш значущими. Особливо одна річ. У мене була близька подруга на ім’я Віра. Вона вийшла заміж зовсім юною – в сімнадцять років. Її чоловіком став хлопець, за якого мої батьки ніколи б мене не віддали, – тесля. За рік у них народився син, гарненький маленький хлопчик, із ямочками на щічках та чорними кучериками. Вперше у своєму життя я заревнувала…
Вона подивилася на мене своїми бездонними очима.
– То були інші часи. Мені було стільки ж, як тобі, але я почувалася готовою до цього. Я палко мріяла про власного малюка, про будинок і чоловіка, який цілував би мене, повертаючись додому з роботи, – як у Віри. Лише дім у моїй уяві був зовсім не таким…
Мені було важко уявити той світ, який знала Розалія. Її історія здавалася мені радше казкою, аніж бувальщиною. Трохи шокована, я усвідомлювала, що це дуже скидалося на той світ, який пізнав Едвард у свої людські часи, світ, у якому він виріс. Невже мій світ здається йому таким самим незбагненним, як мені – світ Розалії? Так подумала я, поки Розалія мовчала. Потім вона зітхнула і продовжила розповідь, але голос її змінився – туга зникла.
– У Рочестері мешкала одна королівська родина – Кінги – отака-от іронія. Ройсу Кінгу належав банк, у якому працював мій батько, і що другий по-справжньому прибутковий бізнес у місті. Ось як його син, Ройс Кінг Другий, – (її рот скривився на цьому імені, яке вона процідила крізь зуби), – побачив мене вперше. Він збирався перебрати на себе управління банком і почав вивчати, як працюють різні співробітники. Два дні потому моя мати навмисно забула дати батькові з собою на роботу обід. Пам’ятаю, як я розгубилася, коли вона наполягла, щоб я одягла свою білу органзову сукню, підібрала волосся і пішла до банку…
Розалія невесело засміялася.
– Я не помітила, що Ройс по-особливому на мене дивився. Усі на мене дивилися. Але того вечора принесли перші троянди. Щовечора, коли він до мене залицявся, він посилав мені букет троянд. Моя кімната була заставлена ними. Дійшло до того, що я пахла трояндами, коли виходила з дому.
Ройс був симпатичний. У нього було трохи світліше за моє волосся, блакитні очі. Він говорив, що мої очі схожі на фіалки, і невдовзі став присилати мені ці квіти разом із трояндами.
Сказати, що мої батьки поставилися схвально, – це нічого не сказати. Це було все, про що вони мріяли. І Ройс, здавалося, був усім, про що мріяла я. Казковий принц, який прийшов, щоб зробити мене принцесою. Усе, чого я хотіла, а мені й не треба було більше. Ми заручилися після двомісячного знайомства.
Ми небагато часу проводили наодинці. Ройс казав, що у нього багато роботи, а коли ми були разом, то йому подобалося, щоб люди дивилися на нас і бачили, як я тримаю його під руку. І мені це подобалося. Було багато вечірок, танців, гарних суконь. Коли ти Кінг, перед тобою розчиняються всі двері й червоні доріжки розстилаються тобі назустріч.
Ми недовго були заручені. Справа рухалася до шикарного весілля. Це було саме те, чого я бажала. Я була цілковито щасливою. І більше не заздрила Вірі, коли приходила до неї. Я уявляла своїх світловолосих дітей, які граються на моріжку маєтку Кінгів, і співчувала їй…
Несподівано Розалія перервалася, клацнувши зубами.
Це відірвало мене від історії, і я збагнула, що біда вже недалеко. Щасливого кінця не буде, як вона й обіцяла. Може, тому в ній відчутно більше гіркоти, ніж у решті Калленів, – бо у неї було все, чого вона прагнула, коли її людське життя обірвалося.
– Я була у Віри тієї ночі, – прошепотіла Розалія. Її обличчя було гладеньке і тверде, наче мармур. – Маленький Генрі був просто чарівний. А ці його ямочки, коли він усміхався! Він сидів собі сам у кутку. Віра пішла провести мене до дверей – на руках у неї було немовля, а збоку стояв чоловік і обіймав її за талію. Він поцілував її у щоку, коли думав, що я не дивлюся. Це мене збентежило. Коли Ройс мене цілував, то було якось не так – не так ніжно… Але я прогнала цю думку геть. Ройс був моїм принцом. Одного дня я стану королевою…
У місячному світлі було важко розібрати, але здалося, що її сніжно-біле обличчя ще більше зблідло.
– На вулиці стемніло, уже загорілися ліхтарі. Я навіть не здогадувалася, що було так пізно, – її шепіт став майже нечутним. – Було дуже холодно. Незвичайно холодно, як на кінець квітня. До весілля залишився тиждень, і дорогою додому я непокоїлася про погоду – я це чітко пам’ятаю. Я запам’ятала ту ніч до найменших дрібниць. Вона не виходила в мене з голови… спочатку. Я не могла думати ні про що більше. І вона лишилася мені на згадку, коли стерся останній із багатьох приємних спогадів…
Вона зітхнула і знову перейшла на шепіт.
– Так, я непокоїлася про погоду… Я не хотіла переносити весілля, яке готувалося просто неба, в будинок…
До мого дому лишалося кілька кварталів, коли я почула галас. Під розбитим вуличним ліхтарем стояла купка чоловіків і гучно реготала. Вони були п’яні. Я жалкувала, що не подзвонила батькові, аби він мене забрав. Додому було так близько, що це здавалося просто смішно. А потім хтось гукнув моє ім’я.
«Розо!» – загукав він, і решта придуркувато загиготали.
Я не звернула уваги, що ті п’яниці були гарно вбрані. То був Ройс зі своїми друзяками – синками багатіїв.
«Це моя Роза! – загорлав Ройс, гигочучи разом із ними так само придуркувато. – Ти запізно. Ми замерзли – так довго на тебе чекали».
Ніколи раніше я не бачила, щоб він пив. Лише іноді, під час вечірки, за тостом. Він казав, що не любить шампанського. Я не здогадувалася, що він полюбляє дещо набагато міцніше.
З ним був новий приятель – приятель приятеля, родом з Атланти.
«Що я тобі казав, Джоне, – радісно вигукнув Ройс, хапаючи мене за руку і притягуючи до себе. – Хіба вона не гарніша за твої персики в Джорджії?»
Чоловік на ім’я Джон був чорнявий і засмаглий. Він оглянув мене, ніби кобилу, яку збирався купувати.
«Важко сказати, – промовив він, розтягуючи слова. – Вона така закутана».
Вони зареготали, разом із ними і Ройс.
Несподівано Ройс здер із моїх плечей жакет (то був подарунок від нього), повідривавши мідні ґудзики. Вони розсипалися по бруківці.
«Покажи їм свої принади, Розо!»
Він знову засміявся, а потім зірвав із моєї голови капелюшок. Шпильки різко натягнули волосся біля коренів, і я скрикнула від болю. Здавалося, їм це подобалося – зойк мого болю…
Розалія несподівано поглянула не мене, ніби забула, що я й досі там. Можу сказати точно – у мене обличчя було таке ж бліде, як і в неї. Якщо не зелене.
– Решту я тобі не розповідатиму, – сказала вона тихо. – Вони залишили мене на вулиці й реготали, коли забиралися геть. Вони гадали, що я мертва, і дражнили Ройса, що тепер йому треба шукати нову наречену. А він сміявся і відповідав, що спочатку йому треба навчитися терпіння.
Я лежала посеред дороги і чекала смерті. Холод пронизував мене, хоча дивно, що за нестерпним болем мене це хвилювало. Падав сніг, і я дивувалася, чому не помираю. Я не могла дочекатися, коли прийде смерть і покладе кінець болю. Як же довго я чекала!..
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента