Стефені Маєр. Затемнення

   – А хто казав, що ти повинна?
   Я набурмосилася:
   – Але я не можу стриматися, коли він починає мною розпоряджатися – мої підліткові інстинкти беруть гору.
   Едвард хихикнув.
   – Ну, це вже не моя вина.
   Я поглянула на нього, міркуючи. Здавалося, він не помічав. Його обличчя безтурботно вдивлялося в лобову шибку. Щось тут не так, але я не могла взяти до тями, що саме. А може, то моя уява знову розігралася, як сьогодні за обідом?
   – Чи не тому ти так несподівано спонукаєш мене побачити Флориду, що Біллі влаштовує вечірку?
   Було видно, як його підборіддя напружилося.
   – Зовсім ні. Нема різниці, будеш ти на тому кінці світу або на цьому, на вечірку ти не підеш.
   Це було схоже на попередню сцену з Чарлі – зі мною поводилися, як із неслухняною дитиною. Я стиснула зуби, щоб не заверещати. Мені не хотілося воювати і з Едвардом також.
   Едвард зітхнув, а потім запитав знову теплим оксамитовим голосом:
   – То які у нас плани на вечір?
   – Давай поїдемо до тебе. Я не бачила Есме цілу вічність.
   Він усміхнувся.
   – Вона зрадіє. Особливо коли почує, куди ми збираємося на вихідні.
   Я застогнала, зазнавши поразки.
   Ми повернулися раніше, ніж я обіцяла. Було не дивно, що світло досі горіло у вікнах мого будинку, коли ми приїхали, – я знала, що Чарлі чекатиме на мене, аби ще трохи покричати.
   – Краще не заходь, – сказала я. – Не нагнітатимемо ситуації.
   – Його думки відносно спокійні, – піддражнив мене Едвард. Вираз його обличчя змусив мене замислитися, чи не проґавила я черговий жарт. Куточки Едвардових вуст тремтіли, переборюючи усмішку.
   – Бувай, – пробурмотіла я похмуро. Він засміявся та поцілував мене в маківку.
   – Я прийду, коли Чарлі хропітиме.
   Телевізор горлав на всю котушку. Я одразу ж спробувала прошмигнути повз.
   – Підійди-но сюди, Белло, – покликав Чарлі, зводячи нанівець мій план.
   Дуже неохоче я подолала п’ять кроків, які нас розділяли.
   – В чому річ, тату?
   – Гарно провела час? – запитав він. Здавалося, що йому ніяково. Перш ніж відповісти, я постаралася відшукати в його словах підтекст.
   – Так, – мовила я нерішуче.
   – Що ви робили?
   Я знизала плечима:
   – Ми були з Алісою та Джаспером. Едвард обіграв Алісу в шахи, а потім грали ми з Джаспером. Він мене розгромив.
   Я усміхнулася. Було так кумедно спостерігати, як Едвард з Алісою грають у шахи. Вони сиділи майже нерухомо, дивлячись на шахову дошку: Аліса передбачала його ходи, а Едвард зчитував із думок її. Майже вся партія була проведена подумки; не встигли вони і по два пішаки походити, як Аліса поклала свого короля і здалася. Це все тривало щонайбільше три хвилини.
   Чарлі вимкнув звук – незвичний хід.
   – Послухай, я маю з тобою поговорити.
   Він насупився і мав дуже зніяковілий вигляд.
   Я мовчки сиділа в очікуванні. На мить він зустрівся зі мною поглядом, а потім потупив очі в підлогу. А тоді замовк.
   – Про що, тату?
   Він глибоко вдихнула.
   – Я не дуже знаюся на таких речах. Не уявляю, з чого почати. Я чекала.
   – Ну, гаразд, Белло. Так от, – він підвівся з крісла і почав крокувати туди-сюди кімнатою, дивлячись собі під ноги. – Здається, у вас із Едвардом серйозні стосунки, і є деякі речі, з якими треба бути обережними. Я знаю, Белло, що ти вже доросла, але ти досі дуже молода, і є багато важливих речей, які треба знати, коли ти… ну, коли ти розпочинаєш фізичні стосунки з…
   – О ні, будь ласка, тільки не це! – скочивши на ноги, почала я благати. – Будь ласка, Чарлі, скажи, що ти не збираєшся говорити зі мною про секс.
   Він утупився в підлогу.
   – Я твій батько. У мене є обов’язки. Не забувай, що мені так само незручно, як і тобі.
   – Не думаю, що чисто по-людському це можливо. У будь-якому разі мама випередила тебе на десять років і позбавила цього неприємного клопоту.
   – Десять років тому в тебе не було хлопця, – пробурмотів він неохоче.
   Я могла заприсягтися, що він боровся з бажанням полишити тему. Ми обоє стояли, дивлячись у підлогу і відвернувшись одне від одного.
   – Не думаю, що основи цього заняття дуже змінилися, – сказала я, почервонівши не менше за нього. То було справжнісіньке пекло, і ще гірше було усвідомлювати, що Едвард знав про його наближення. Не дивно, що він так посміхався в машині.
   – Просто скажи мені, що ви двоє поводитеся відповідально, – попросив Чарлі благальним тоном, мабуть, бажаючи, щоб підлога розверзлася у нього під ногами і поглинула його.
   – Заспокойся, тату. Немає чого хвилюватися.
   – Не те щоб я тобі не довіряв, Белло, але знаю, що ти не хочеш мені про це розповідати, а ти знаєш, що я не дуже хочу про це слухати. Я постараюся бути сучаснішим. Часи змінилися.
   Я нерішуче засміялася.
   – Можливо, часи й змінилися, але Едвард такий старомодний. Тобі нема про що хвилюватися.
   – Ага, старомодний, – пробурмотів він.
   – Ух-х, – застогнала я, – краще б ти не примушував мене говорити це вголос, тату. Дійсно. Але… я… я незаймана, і не збираюся негайно цей статус міняти.
   Ми обоє скривилися, але потім обличчя Чарлі розгладилося. Здавалося, він мені повірив.
   – Можна я піду спати? Будь ласка.
   – Зачекай хвилину, – відповів він.
   – О татку, я благаю тебе.
   – Неприємна частина позаду, обіцяю, – запевнив він.
   Кинувши на нього швидкий погляд, я з вдячністю побачила, що він розслабився і його обличчя повернуло нормальний колір. Він відкинувся на дивані, зітхаючи з полегшенням, що розмова про секс лишилася в минулому.
   – Що ще?
   – Та просто хотів дізнатися, як там просуваються справи з рівновагою?
   – Та наче добре. Ми домовилися сьогодні з Анжелою, що я допоможу їй із запрошеннями на випускний. Лише ми, дівчата.
   – Це добре. А як щодо Джейка?
   Я зітхнула.
   – Ще не встигла над цим поміркувати, тату.
   – Не забувай про нього, Белло. Я знаю, що ти зумієш йому допомогти. Ти гарна людина.
   Мило. А якщо я не знайду способу допомогти Джейку, значить, я погана людина? Це перетинає всі межі.
   – Гаразд, гаразд, – відповіла я автоматично, а потім усміхнулася – цьому я навчилася від Джейкоба. Я навіть сказала це таким самим турботливим тоном, як і він говорив з власним батьком.
   Чарлі усміхнувся та увімкнув звук. Він розлігся на подушках, задоволений щойно проведеною роботою. Я була певна, що він знову почне дивитися матч.
   – На добраніч, Білко!
   – Побачимося вранці! – побігла я до сходів.
   Едвард уже давно поїхав і повернеться не раніше, ніж Чарлі засне, – він, мабуть, десь полює абощо, щоби згаяти час, – тому я неквапом роздягнулася, щоб лягти в ліжко. Мені не хотілося бути самій, але, звісно, спускатися вниз до татка також не хотілося; і коли я подумала, що він може раптом торкнутися чергової теми про сексуальне виховання, мені стало моторошно. Після розмови з Чарлі я розхвилювалася і не могла заснути. Домашнє завдання я зробила, а читати або просто слухати музику я була не в гуморі. Я хотіла зателефонувати Рене з новинами про свій візит, але потім збагнула, що зараз у Флориді на три години пізніше і вона, певно, спить. Можна подзвонити Анжелі, подумала я.
   Але усвідомила, що то не з Анжелою мені кортіло – потрібно було – побалакати. Я втупила погляд у порожнє чорне вікно, кусаючи губи. Не знаю, як довго я так стояла, зважуючи «за» і «проти»: за те, щоб допомогти Джейкобу, знову побачити свого найкращого друга, вчинити як гарна людина, – проти того, щоб накликати на себе гнів Едварда. Може, хвилин зо десять. Саме стільки, аби вирішити, що «за» сильніше «проти». Едвард хвилювався лише за мою безпеку, проте я знала, що справжніх проблем тут не виникне.
   Дзвонити було марно; Джейкоб відмовлявся відповідати на мої дзвінки, відколи Едвард повернувся. Окрім того, мені треба було побачити його – побачити, як він знову усміхається, як колись. Мені було необхідно замінити останній жахливий спогад, в якому його обличчя скривилося від болю, якщо я коли-небудь хочу повернути собі душевний спокій.
   У мене було близько години. Можна було швиденько змотатися в Ла-Пуш і назад, і Едвард не зрозуміє, що я виходила. Правда, для мене вже настала комендантська година, але ж Чарлі не заперечуватиме, якщо я буду не з Едвардом? Існує лише один шлях дізнатися. Я схопила куртку, швиденько просунула руки в рукави і побігла вниз.
   Чарлі відірвався від гри, миттю насторожившись.
   – Ти не проти, якщо я зараз провідаю Джейка? – запитала я, затамувавши подих. – Я не довго.
   Щойно я згадала Джейкове ім’я, обличчя Чарлі розслабилося і розпливлося в усмішці. Здавалося, він зовсім не здивувався, що його лекція так швидко дала плоди.
   – Звісно, дитинко. Без проблем. Можеш не поспішати.
   – Дякую, тату, – сказала я, вилетівши за двері.
   Дорогою до машини я декілька разів озирнулася, наче той утікач. Проте крізь непроглядну чорноту ночі годі було щось розгледіти. Навпомацки я дісталася від борту пікапа до ручки дверцят, і щойно очі трохи призвичаїлися до темряви, встромила ключ у замок запалення та різким рухом повернула його ліворуч. Але замість оглушливого ревіння двигуна почулося слабке клацання. Я спробувала знову, але марно.
   Аж раптом я щось уловила краєчком ока і здригнулася.
   – Ох! – вихопилося в мене з переляку, коли я зрозуміла – в машині хтось є.
   Едвард сидів дуже тихо – світлувата плямка у темряві. Лише його руки ворушилися, перевертаючи загадковий чорний предмет, на якому я цілковито зосередила свою увагу, поки він говорив.
   – Дзвонила Аліса, – тихо сказав він.
   Аліса! Хай йому грець! Я й забула про неї, плануючи свій вихід. Вона, мабуть, бачила мене у видінні.
   – Вона розхвилювалася, коли п’ять хвилин тому твоє майбутнє різко зникло.
   Мої очі, широко розплющені від здивування, ще розширилися.
   – Тому що вона не може бачити вовків, – пояснив він так само тихо. – Чи ти забула? Коли ти вирішуєш пов’язати свою долю з ними, ти також зникаєш. Але про це ти не могла знати, я розумію. Проте можеш уявити, чому це примушує мене трохи… хвилюватися? Аліса бачила, як ти зникла, і навіть не змогла передбачити, чи ти повернешся додому. Твоє майбутнє стало невидимим, так само як їхнє. Ми не знаємо, в чому причина. Можливо, це якийсь природній захист, з яким вони народжуються?
   Він говорив наче сам до себе, роздивляючись деталь двигуна мого пікапа, яку продовжував крутити в руках.
   – Але це малоймовірно, оскільки я без проблем можу читати їхні думки. Думки Блеків принаймні. Карлайл припустив, що це так на їхні життя впливає трансформація, яка є радше безумовною реакцією організму, аніж свідомим рішенням. Цілком непередбачувана, вона їх докорінно змінює. У той момент, коли вони переходять з однієї форми до іншої, вони перестають, по суті, взагалі існувати. Вони випадають із майбутнього…
   Я слухала його роздуми, не зронивши ані пари з вуст.
   – До ранку я полагоджу твою машину, щоб ти могла поїхати до школи сама, якщо забажаєш, – запевнив він мене за хвилину.
   Міцно стиснувши губи, я витягла ключі й манірно вийшла з пікапа.
   – Якщо ти не хочеш мене бачити сьогодні вночі, зачини вікно. Я зрозумію, – прошепотів він, перш ніж я грюкнула дверцятами.
   Я влетіла в будинок, грюкнувши також і вхідними дверима.
   – Що сталося? – запитав Чарлі з крісла.
   – Машина не заводиться, – буркнула я у відповідь.
   – Хочеш, я гляну?
   – Ні. Спробую ще раз уранці.
   – Хочеш поїхати на моїй машині?
   Взагалі мені не дозволялося водити його поліцейський крузер. Напевно, Чарлі відчайдушно хотів, аби я поїхала в Ла-Пуш. Та к само відчайдушно, як і я.
   – Ні. Я втомилася, – пробурчала я. – На добраніч.
   З гуркотом збігши нагору до кімнати, я одразу попрямувала до вікна і різким рухом зачинила його, аж металева рама затріщала і шибки задвигтіли.
   Я довго дивилася у темряву, доки скло, яке продовжувало мерехтіти, не заспокоїлося. А потім зітхнула і відчинила вікно якомога ширше.

Розділ 3
Мотиви

   Сонце так глибоко сховалося за хмарами, що було незрозуміло, вечір надворі чи день. Це особливо збивало з пантелику після тривалого перельоту, коли ми прямували разом із сонцем на захід, і нам здавалося, що воно застигло над горизонтом і час зупинився. Я навіть здивувалася, коли дерева поступилися першим будинкам, які свідчили про те, що ми неподалік від дому.
   – Ти нічого не говориш, – зазначив Едвард. – Тобі стало недобре в літаку?
   – Ні, все гаразд.
   – Тобі сумно від розлуки?
   – Це радше полегшення, аніж сум.
   Поглянувши на мене, він здивовано звів брову. Я знала, що цього разу просити його триматися дороги було безглуздо, ба більше – безпідставно, хоча мені дуже не хотілося цього визнавати.
   – Рене у певному сенсі набагато… чутливіша за Чарлі. Мене це дратувало.
   Едвард засміявся.
   – У твоєї матері надзвичайно цікавий хід думок. Майже дитячий, він робить її дуже проникливою. Вона бачить речі не так, як інші люди.
   Прониклива. Це слово гарно пасує до моєї матері – тоді, коли вона звертає на тебе увагу. Проте більшість часу Рене зайнята власним життям, а все інше її не надто цікавить. Але на цих вихідних вона приділила мені достатньо уваги.
   Філ був на роботі – команда, яку він тренує, вийшла у фінал, – і ніщо не відвертало уваги Рене від нас з Едвардом. Коли обійми і бурхливі прояви радості від зустрічі лишилися позаду, Рене почала спостерігати. І зрештою в її великих блакитних очах з’явилося здивування, а потім збентеження.
   Того ранку ми пішли гуляти по пляжу. Вона захотіла похизуватися принадами свого нового будинку, мабуть, досі сподіваючись, що сонце виманить мене з Форкса. А також їй хотілося поговорити зі мною сам на сам. Влаштувати це було неважко: Едвард вигадав собі термінове завдання по навчанню і цілий день не виходив із дому.
   Тепер я знову згадувала цю розмову…
   Ми з Рене прогулювались набережною, тримаючись у тіні поодиноких пальмових дерев. Незважаючи на ранню годину, спека стояла задушлива. Повітря було таке важке та вологе, що лише від вдиху та видиху ставало боляче в легенях.
   – Белло? – почала моя матір розмову, переводячи погляд із піщаного пляжу на легкі баранці хвиль.
   – Що, мамо?
   Вона зітхнула, але не наважилася зустрітися зі мною поглядом.
   – Я хвилююся…
   – Чому? – запитала я, помітно збентежившись. – Я можу чимось допомогти?
   – Справа не в мені, – похитала вона головою. – Я хвилююся за тебе… з Едвардом.
   Промовивши його ім’я, Рене нарешті зиркнула на мене; її погляд просив вибачення.
   – Ох, – зітхнула я, проводжаючи очима пару спортсменів, які, обливаючись потом, пробігли повз нас.
   – Ваші стосунки серйозніші, ніж мені здавалося, – вела вона далі.
   Зосередившись, я почала згадувати події останніх двох днів. Ми з Едвардом майже не торкалися одне одного – принаймні у її присутності. Невже і Рене також збирається читати мені лекцію про відповідальність? Ну й нехай. Зрештою, це має бути не так, як із Чарлі. З мамою я не почувалася незручно. Та й сама повчала її час від часу протягом останніх десятьох років.
   – Є щось… дивне у тому, як ви тримаєтеся разом, – промовила вона тихо, і чоло над її стурбованими очима вкрилося зморшками. – Він дивиться на тебе, наче… охоронець. Наче от-от кинеться під кулю, щоб урятувати твоє життя.
   Я засміялася, але відвела погляд.
   – Це погано?
   – Ні, – насупилася вона, підбираючи слова. – Просто дивно. Він постійно турбується і пильнує за тобою… Мені здається, що я не до кінця розумію ваші стосунки. Наче між вами є таємниця, про яку мені не відомо…
   – По-моєму, ти щось понавигадувала, мамо, – сказала я скоромовкою, аби додати голосу впевненості. Але в животі пробіг холодок. Я забула, як багато моя матір бачить. Її безпосереднє сприйняття світу відсікає все, що відвертає увагу, і проникає просто в істинний стан речей. Раніше це не створювало жодних проблем – тоді між нами не було таємниць.
   – Але справа не лише в ньому, – її г у би стиснулись, наче на знак оборони. – Якби ти лишень бачила, як ти рухаєшся біля нього.
   – Що ти маєш на увазі?
   – Те, як ти рухаєшся – переміщуєшся навколо нього, навіть цього не помічаючи. Щойно він ворухнеться, навіть зовсім трохи, ти миттю пристосовуєш своє положення. Наче ви магніти… або між вами сила тяжіння. Ти – ніби… супутник або щось у цьому роді. Ніколи ще такого не бачила.
   Вона змовкла й опустила погляд.
   – Тільки не говори мені, – піддражнила я її, видавлюючи з себе посмішку, – що ти знову читаєш містику. Чи цього разу наукову фантастику?
   Рене злегка почервоніла.
   – Ми не про це говоримо.
   – Натрапила на щось путнє?
   – Так, є одна гарна книжка – але яка різниця. Зараз ми говоримо про тебе.
   – Краще б ти читала любовні романи, мамо. Ти ж знаєш, яка ти вразлива.
   Вона закопилила губи:
   – Я відстала, чи не так?
   Якусь мить я не знала, що відповісти. Вона так легко піддавалася чужому впливові! Інколи це було добре, тому що деякі її ідеї були безглуздими. Але мені було боляче від того, що вона так швидко здалася перед моїм буденним жартом, особливо коли цього разу вона мала рацію на всі сто.
   Вона поглянула на мене, і я одягла відповідний вираз обличчя.
   – Не відстала – просто мама.
   Вона засміялася, а потім широким жестом показала на білий пісок, що простягався до синьої води.
   – Але цього не достатньо, щоб переїхати до відсталої мами?
   Я драматично витерла чоло, а потім вдала, ніби викручую волосся.
   – Ти звикнеш до вологості, – пообіцяла вона.
   – А ти можеш звикнути до дощу, – відказала я.
   Вона жартома тицьнула мене ліктем, а потім узяла за руку і тримала так, поки ми не дійшли до машини.
   Окрім переживань за мене, вона здавалася цілком щасливою. Задоволеною. Вона досі дивилася на Філа закоханими очима, і це заспокоювало. Понад всякий сумнів, її життя було повним і радісним. І вона не дуже за мною сумувала, навіть зараз…
   Льодяні пальці Едварда гладили мою щоку. Я розплющила очі й заморгала, щоб повернутися до дійсності. Він нахилився і поцілував мене в чоло.
   – Ми вже вдома, Спляча Красуне. Час прокидатися.
   Ми зупинилися навпроти будинку Чарлі. Світло на ґанку було увімкнене, а поліцейський крузер стояв на під’їзній алеї. Окинувши поглядом будинок, я побачила, що на вікні у вітальні загорнулася фіранка і з-за неї на темний газон впала смужка жовтого світла.
   Я зітхнула. Звичайно, Чарлі чекає, щоб накинутися на мене.
   – Мої справи дуже кепські? – запитала я.
   – Чарлі не збирається тебе сварити, – пообіцяв Едвард голосом, у якому не було й натяку на жарт. – Він сумував за тобою.
   Мої очі звузилися від сумніву. Якщо все так, то чому Едвард напружився, наче перед битвою?
   У мене була невеличка валізка, але він наполіг, що хоче занести її в дім. Чарлі розчинив перед нами двері.
   – Ласкаво прошу додому, дитинко! – загукав Чарлі, ніби справді мав це на увазі. – Як там у Джексонвілі?
   – Волого. І багато комах.
   – Рене підбивала тебе вступати до Університету Флориди?
   – Намагалася. Але я краще воду питиму, аніж її вдихатиму.
   Чарлі неохоче глянув на Едварда.
   – Ви гарно провели час?
   – Так, – невимушено відповів Едвард. – Рене дуже гостинна.
   – Це… м-м-м… добре. Радий, що вам сподобалося, – Чарлі відвернувся від Едварда і несподівано пригорнув мене.
   – Не вірю своїм очам, – прошепотіла я йому на вухо. Чарлі голосно засміявся.
   – Я дуже за тобою скучив, Білко. Коли тебе немає, то навіть їжа стає несмачна.
   – Спробую це виправити, – сказала я, коли він мене відпустив.
   – Може, спершу зателефонуєш Джейкобу? Він дзвонив мені що п’ять хвилин ще з шостої години ранку. Я пообіцяв, що ти з ним зв’яжешся, навіть не розпаковуючи речей.
   Мені й не треба було дивитися на Едварда, щоб відчути, як він – занадто непорушний, занадто холодний – стоїть у мене за спиною. То ось чому він був такий похмурий.
   – Джейкоб хоче зі мною побалакати?
   – Дуже хоче, я б сказав. Він не розповідав, про що саме, лише сказав, що це дуже важливо.
   Задзвонив телефон, пронизливо і наполегливо.
   – Це знову він. Можу поставити на це свою наступну зарплатню, – мовив Чарлі.
   – Я візьму, – побігла я на кухню.
   Едвард пішов слідом за мною, а Чарлі попрямував до вітальні.
   Я схопила слухавку – шнур так перекрутився, що я змушена була стояти обличчям до стіни.
   – Алло?
   – Ти повернулася, – сказав Джейкоб.
   Його знайомий хрипкий голос навіяв на мене хвилю спогадів. Вони тисячами закрутилися у мене в голові, переплітаючись один з одним: скелястий берег, усіяний деревом, яке нанесла вода, гараж під пластиковою крівлею, тепла газована вода у паперовій склянці й малесенька кімнатка з пошарпаним подвійним кріслом для закоханих. Сміх у Джейкобових глибоко посаджених чорних очах, гарячковий жар його великої долоні, яка тримає мою руку, сяйво його білих зубів на тлі темної шкіри, і його обличчя, розтягнуте у широкій усмішці, яка завжди була наче ключик до таємних дверей, куди могли увійти лише обрані.
   Я відчула ностальгію – тугу за місцем і за людиною, яка прихистила мене у мою найтемнішу ніч.
   До горла підкотився клубок. Відкашлявшись, я відповіла:
   – Так.
   – Чому ти мені не подзвонила? – запитав Джейкоб із притиском. Його сердитий тон одразу поставив мене в оборонну позицію.
   – Тому що минуло чотири секунди, як я вдома, і твій дзвінок саме перебив Чарлі, який розповідав мені, що ти дзвонив.
   – А-а, вибач.
   – Та нічого. А чому ти не давав Чарлі спокою?
   – Хотів з тобою поговорити.
   – Про це я й сама здогадалася. А про що?
   Запала коротка пауза.
   – Ти завтра йдеш до школи?
   Я наморщила чоло, стараючись вловити суть цього запитання.
   – Звичайно, йду. А чому я маю не йти?
   – Не знаю. Просто цікаво.
   Ще одна пауза.
   – То про що ти хотів поговорити, Джейку?
   Він вагався.
   – Та так, ні про що. Я… хотів почути твій голос.
   – Розумію. Я така рада, що ти подзвонив, Джейку. Я…
   Але я не знала, що ще додати. Я хотіла сказати, що вже їду в Ла-Пуш, але не могла.
   – Мені треба йти, – відрізав він.
   – Що?
   – Я тобі передзвоню пізніше, гаразд?
   – Але, Джейку…
   Проте він поклав слухавку. Не ймучи віри, я слухала телефонні гудки.
   – Недовгою була розмова, – тихо промовила я.
   – Все гаразд? – запитав Едвард турботливим голосом.
   Я повільно обернулася до нього. Його обличчя було безвиразним – неможливо прочитати.
   – Не знаю. Гадки не маю, чого він хотів.
   Здавалося безглуздим, що Джейкоб цілий день не давав спокою Чарлі, просто щоб запитати, чи йду я до школи. А якщо він хотів почути мій голос, то чому так швидко повісив слухавку?
   – Тобі видніше, – сказав Едвард, і натяк на посмішку з’явився в куточку його губ.
   – М-м-м, – пробурмотіла я. І це була правда. Я знала Джейка, як облупленого. Розгадати його мотиви має бути не так уже й складно.
   Поки мої думки були за багато миль звідси, точніше, за п’ятнадцять миль по дорозі в Ла-Пуш, я вивчала вміст холодильника, збираючи інгредієнти на вечерю для Чарлі. Едвард прихилився до стійки, але й на відстані я відчувала, що він не зводить із мого обличчя очей, але була занадто заклопотана, щоб хвилюватися про те, що він там побачить.
   Мені здалося, що ключ крився у запитанні про школу. То було єдине зрозуміле питання, яке поставив Джейкоб. Він хотів знайти відповідь на щось, інакше не став би так наполегливо тероризувати Чарлі.
   То чому моє відвідування школи було для нього таким важливим?
   Я намагалася побудувати логічний ланцюжок. Отже, якби я не пішла завтра до школи, то щó б це значило з точки зору Джейкоба? Чарлі колись трохи посварив мене за те, що я прогуляла один день школи, коли на носі кінець року, але потім мені вдалося його переконати, що одна п’ятниця ніяк не вплине на моє навчання. Навряд чи Джейк цим переймався. Мозок відмовлявся знаходити влучні варіанти. Можливо, мені бракувало якоїсь важливої інформації? Що такого вагомого могло статися за ці три дні, що Джейкоб наважився порвати довгу смугу небажання відповідати на мої дзвінки і спілкуватися зі мною? Що могло змінитися за ці три дні?
   Я застигла посеред кухні. Упаковка заморожених гамбургерів вислизнула з моїх занімілих пальців. Ще одна довга секунда, і вони б із глухим стуком упали на підлогу. Едвард підхопив упаковку і кинув на стійку, а потім обійняв мене і прошепотів на вухо:
   – Що сталося?
   Я похитала головою, вражена власним відкриттям. Три дні могли змінити все.
   Чи я не думала про те, що не зможу навчатися в коледжі? Що не зможу бути поміж людей після болісного триденного перетворення, яке звільнить мене від смерті, щоб я могла провести вічність з Едвардом? Перетворення, яке зробить мене довічною заручницею власної спраги…
   Може, Чарлі сказав Біллі, що я зникла на три дні? Може, Біллі зробив хибні висновки? Може, Джейкоб насправді запитував мене, чи я ще людина? Хотів переконатися, що договір вовкулак досі в силі – що Каллени не наважилися вкусити людину… вкусити, не вбити?… Але невже він гадав, що я повернулася б додому, до Чарлі, якби це сталося?
   Едвард струснув мене.
   – Белло? – запитав він, тепер не на жарт схвильований.
   – Я гадаю… гадаю, він перевіряв, – ледве чутно промовила я. – Перевіряв, щоб переконатися. Що я досі людина.
   Едвард напружився, і низьке сичання пролунало у мене над вухом.
   – Нам слід буде поїхати звідси, – прошепотіла я. – До того – щоб це не розірвало угоди. І нам не можна буде повертатися.