Стефені Маєр. Затемнення

   Сердитися на Джейкоба і далі було неможливо. Забравши руку з його грудей, я всміхнулася.
   – Як на мене, ти зараз дуже схожий на людину, – мовила я.
   – Я почуваюся людиною, – він подивився крізь мене, блукаючи поглядом десь далеко. Його нижня губа затремтіла, і він сильно її прикусив.
   – О Джейку, – прошепотіла я, простягаючи до нього руку.
   Саме за цим я сюди прийшла. Саме заради цього я витримаю будь-який прийом, який чекає на мене вдома. Бо за облудою гніву та сарказму було видно, що Джейкоб страждає. І зараз це можна було прочитати в його очах. Я не знала, як йому допомогти, але знала, що маю спробувати. Це було більше, ніж просто борг перед ним. Бо його біль був і моїм болем. Джейкоб став частинкою мене, і наразі цього було не змінити.

Розділ 5
Імпринтинг

   – То як справи, Джейку? Чарлі казав, що у тебе зараз скрутні часи… Є зміни на краще?
   Його тепла рука діткнулася моєї.
   – Все не так погано, – сказав він, але глядів убік.
   Він повільно пішов назад до стовбура-лавочки, дивлячись під ноги на різнокольорові камінці, й потягнув і мене за собою. Я присіла на наше дерево, а він опустився поруч на мокрий кам’янистий берег. Мабуть, так йому було легше ховати обличчя. Він узяв мене за руку.
   Я почала балакати, аби заповнити тишу.
   – Скільки часу минуло, відколи я тут була востаннє! Мабуть, я багато чого проґавила. Як Сем з Емілією? А Ембрі? А Квіл?…
   Я зупинилася на півслові, згадавши, що Джейкобів друг Квіл був делікатною темою.
   – А, Квіл, – зітхнув Джейкоб.
   Значить, це сталося – Квіл приєднався до зграї.
   – Мені шкода, – промовила я.
   Але на моє здивування, Джейкоб пирснув.
   – Лише йому цього не кажи.
   – Що ти маєш на увазі?
   – Квілу не потрібне співчуття. Якраз навпаки – він почувається пречудово. Він у захваті.
   Я відчувала, що нічого не розумію. Всі інші вовки були страшенно засмучені через те, що їхній товариш розділить їхню долю.
   – Як же так?
   Джейкоб підвів голову і з усмішкою подивився на мене.
   – Квіл гадає, що це найкрутіша річ, яка з ним сталася. Частково через те, що нарешті стало зрозуміло, що ж відбувається. І він дуже радий, що знову з усіма дружить – тепер уже, так би мовити, зсередини, – Джейкоб знову пирснув. – Але не варто дивуватися. Це так схоже на Квіла.
   – Йому це подобається?
   – Чесно кажучи… як і більшості з хлопців, – поволі зізнався Джейкоб. – Звісно, у цьому є свої переваги – швидкість, свобода, сила, відчуття… родини. Ми з Семом єдині, хто почувався через це нещасними. Сем давно це пережив, а я от… на стадії пелюшок, – Джейкоб засміявся сам до себе.
   Як же багато я не знала!
   – А чому ви з Семом не такі, як решта? А що пережив Сем? А чому це з ним сталося? – питання сипалися з мене без жодної перерви на відповіді, і Джейкоб знову засміявся.
   – Це довга історія.
   – Моя розповідь також була довгою. Крім того, я не поспішаю повертатися, – відказала я і поморщилася на саму думку про неприємності, які чекають на мене вдома.
   Він зиркнув на мене, почувши приховані нотки в моїх словах.
   – Едвард розсердиться на тебе?
   – Так, – відповіла я. – Йому дуже не подобається, коли я роблю речі, які, на його думку… ризиковані.
   – Такі, як гуляти з вовкулаками.
   – Ага.
   Джейкоб знизав плечима.
   – То не йди. Я посплю на канапі.
   – Краще не треба, – попрохала я. – Бо тоді він буде мене розшукувати тут.
   Джейкоб напружився, а потім безрадісно посміхнувся:
   – Справді буде?
   – Можливо, якщо він вважатиме, що мені загрожує небезпека.
   – Моя пропозиція залишається в силі.
   – Будь ласка, Джейку. Мене це просто вбиває.
   – Що саме?
   – Те, що ви двоє так прагнете прикінчити один одного! – сказала я з серцем. – Це не дає мені спокою. Чому ви не можете поводитися, як цивілізовані люди?
   – Він прагне мене прикінчити? – запитав Джейкоб зухвало, ні на йоту не розчулений моїми скаргами.
   – А ти хіба ні?! – я усвідомила, що зірвалася на крик. – Принаймні він поводиться тут по-дорослому. Він знає, що заподіявши шкоду тобі, зашкодить мені – а цього він ніколи не зробить. А тобі, здається, на мене абсолютною начхати!
   – Ага, звісно, – пробурмотів Джейкоб. – Він цілковитий пацифіст.
   – Ух! – я вирвала долоню, яку він тримав, і відвернулася. А потім, підтягнувши коліна до підборіддя і міцно обхопивши їх руками, спрямувала погляд до обрію. Всередині все клекотіло.
   Джейкоб декілька хвилин сидів мовчки. Зрештою він підвівся з землі та присів поруч, пригорнувши мене за плечі. Я струснула його обійми.
   – Вибач, – сказав він примирливо. – Я постараюсь виправитися.
   Я не відповіла.
   – Ти ще хочеш почути про Сема? – запитав він.
   Я знизала плечима.
   – Як я вже казав, це довга історія. І дуже… дивна. Взагалі в цьому новому житті багато дивного. Я не мав часу, щоб і половину тобі розказати. А те, що сталося із Семом… не знаю, чи мені вдасться це коли-небудь правильно пояснити.
   Всупереч роздратуванню, його слова пробудили в мені цікавість.
   – Я слухаю, – буркнула я сердито.
   Краєчком ока я помітила, як він посміхається.
   – Сему було набагато тяжче, аніж нам. Бо він був першим, і нікого не було поруч, аби пояснити, що відбувається. Семів дід помер іще до того, як онук народився, а батька він ніколи не знав. Ніхто не міг розпізнати ознак. І першого разу, коли це сталося – вперше, коли він перевтілився, – він гадав, що збожеволів. Йому знадобилося два тижні, аби заспокоїтися настільки, щоб перевернутися назад.
   Це було ще до того, як ти переїхала до Форкса, тому ти не можеш пам’ятати. Семова матір та Лі Клірвотер змусили лісових рейнджерів та поліцію розпочати його пошуки. Люди вважали, що він потрапив в аварію абощо…
   – Лі? – здивувалася я. Лі була дочкою Гаррі. Звук її імені наповнив моє серце жалем. Гаррі Клірвотер, з яким Чарлі дружив усе життя, помер минулої весни від серцевого нападу.
   Джейкобів голос змінився, став нижчим.
   – Так. Лі з Семом кохали одне одного в школі. Вони почали зустрічатися, коли вона тільки перейшла в старшу школу. Коли він зник, то вона просто місця собі не знаходила.
   – Але він та Емілія…
   – Я ще дійду до цього – це частина історії, – сказав Джейкоб, а потім повільно втягнув повітря й одним махом видихнув.
   Яка я була дурна, припускаючи, що до Емілії Сем більше нікого не кохав. Більшість людей закохуються та розлюблюють не один раз за своє життя. Просто я завжди бачила Сема разом з Емілією і тому не могла уявити його з кимось іншим. А ще він так на неї дивився… Це нагадувало мені той погляд, який іноді спалахував у Едвардових очах, коли він дивився на мене.
   – Сем повернувся, – продовжив Джейкоб, – але нікому не розповідав, де був весь цей час. Почали ходити чутки, в більшості про те, що він вляпався в якусь історію. А потім одного дня Сем з’явився перед Квіловим дідусем, коли Квіл Атеара-старший гостював у місіс Юлі. Сем потиснув старому руку – Квіл-старший мало не зомлів на місці, – Джейкоб не стримався від сміху.
   – Чому?
   Джейкоб торкнувся долонею мого обличчя й обернув його до себе – він нахилявся до мене ближче і ближче – зрештою між нами залишалося декілька дюймів. Від його долонь струменів такий жар, наче у нього була гарячка.
   – Ох, – вимовила я, ніяковіючи від того, що його обличчя було так близько від мого і його дотик обпікав шкіру.
   – У Сема піднялася температура, – Джейкоб знову засміявся. – Семові долоні палали, наче він потримав їх над розжареною плитою.
   Джейкоб був так близько, що я відчувала його теплий подих. Невимушеним жестом я підняла руку, аби прибрати його долоню з обличчя, але діткнулася до неї ніжно, щоб не образити його. Він усміхнувся і відхилився назад – моя спроба вдавати безтурботність зазнала невдачі.
   – Тоді містер Атеара пішов просто до старійшин, – продовжував розповідь Джейкоб. – Вони лишились єдині, хто знав, хто пам’ятав. Містер Атеара, Біллі та Гаррі бачили перевтілення своїх дідів. Коли Квіл-старший розповів їм про це, вони таємно зустрілися з Семом і все йому пояснили. Коли він усе зрозумів, коли вже був не сам, йому стало легше. Усі знали, що він не єдиний, кого видозмінить повернення Калленів, – Джейкоб промовив це прізвище з неусвідомленою гіркотою, – але решта не досягли ще потрібного віку. Отож Сем чекав, коли й ми приєднаємося до нього…
   – Каллени навіть не уявляли, – прошепотіла я, – навіть не здогадувалися, що вовкулаки тут досі існують. Вони не знали, що їх повернення змінить вас.
   – Але це не змінює того, що воно нас змінило.
   – Не забуваєш нагадувати мені про свій поганий бік.
   – Я не маю бути таким самим великодушним, як і ти. Не можуть усі бути мучениками і святими.
   – Подорослішай, Джейкобе.
   – Якби ж я міг, – промовив він ледь чутно.
   Я втупилася в нього здивованими очима, не розуміючи, що він хотів цим сказати.
   – Що?
   Джейкоб відкашлявся.
   – Одна з тих дивних речей, про які я згадував.
   – Ти… не можеш… подорослішати? – пролепетала я. – І ти що… не старієш? Це жарт?
   – Нє-а, – сказав він, розтягнувши останній звук.
   Я відчула, як мені в обличчя ринула кров. Сльози – сльози обурення – наповнили очі, а зуби голосно застукотіли.
   – Белло? Що я такого сказав?
   Я скочила на ноги. Мої руки стиснулися в кулаки, і все тіло тремтіло.
   – Ти. Не. Старієш, – прогарчала я крізь зуби.
   Джейкоб легенько смикнув мене за руку, намагаючись посадити.
   – Так само, як і всі вовкулаки. Та що з тобою?
   – Невже я тут одна, хто старіє? Я старію кожен клятий день! – я майже верещала, здійнявши руки до неба. Якась маленька частинка мене усвідомлювала, що зараз я поводжуся а-ля Чарлі, але цю раціональну часточку майже повністю затьмарила ірраціональна частина. – Ух, дідько! Ну що за життя? Де справедливість?
   – Заспокойся, Белло!
   – Замовкни, Джейкобе. Просто замовкни! Це так несправедливо!
   – Невже ти щойно тупнула ногою? Я гадав, що дівчата таке роблять лише по телевізору.
   Я невиразно загарчала.
   – Не все так кепсько, як тобі здається. Сядь, я поясню.
   – Я постою.
   Джейкоб закотив очі під лоба.
   – Гаразд. Як хочеш. Але послухай, я також постарію… одного дня.
   – Поясни.
   Він поплескав по стовбурині. Я ще постояла, надувшись, але потім сіла. Моя істерика згасла так само швидко, як і спалахнула, і достатньо заспокоївшись, я зрозуміла, що поводилась як дурепа.
   – Коли ми зможемо це контролювати… – почав пояснювати Джейкоб. – Коли ми зможемо зупинити перевертання на суттєвий проміжок часу, ми знову старітимемо. Але це не просто, – він похитав головою, сповнений сумнівами. – Щоб навчитися аж настільки себе стримувати, потрібно, на мій погляд, дуже багато часу. Навіть Сем іще так не вміє. І звичайно, цьому не дуже сприяє велетенське вурдалацьке кодло, що скрізь тут нипає. Як можна думати про стриманість, коли плем’я потребує захисників? Але тобі через це годі душу рвати, бо все одно я старший за тебе, принаймні фізично.
   – Про що ти говориш?
   – Тільки поглянь на мене, Білко. Невже мені на вигляд шістнадцять?
   Я зміряла поглядом його велетенську статуру, намагаючись бути неупередженою.
   – Не зовсім.
   – Анітрішки. Тому що коли в нас проявляються вовкулачі гени, ми стаємо дорослими за декілька місяців. За один пекельний сплеск, – він примружив очі. – Фізично мені зараз двадцять п’ять чи близько того. Тож тобі можна не побиватися через те, що ти для мене застара. Принаймні ще сім років.
   Двадцять п’ять чи близько того. Думка про це не вкладалася у мене в голові. Але я пам’ятала той сплеск зросту. Я пам’ятала, як Джейкоб стрімко витягнувся і змужнів просто в мене перед очима. Пам’ятала, як він змінювався щодня… У мене запаморочилося в голові.
   – Так ти хочеш слухати про Сема чи волієш верещати на мене через те, чого я все одно не можу контролювати?
   Я глибоко вдихнула.
   – Пробач. Для мене вік – це делікатна тема. Дійняла мене до живого.
   Джейкоб прищурив очі – здавалося, він для чогось підбирає слова.
   Але оскільки мені не хотілося чіпати такі животрепетні теми, як мої плани на майбутнє або ж угоди, котрі ці плани могли порушити, я сама його підштовхнула:
   – Ти казав, що потому як Сем утямив, що діється, і його підтримали Біллі, Гаррі та містер Атеара, йому стало легше. А ще ти говорив, що в цьому є і свої переваги… – я на мить запнулася. – А чому Сем так ненавидить Калленів? Чому він хоче, щоб я також їх ненавиділа?
   Джейкоб зітхнув.
   – Це справді дуже дивно.
   – Дивá – це моє хобі.
   – Так, я знаю, – він широко усміхнувся, перш ніж продовжити. – Ти правильно сказала. Сем дізнався, щó з ним відбувається, і все майже налагодилося. Його життя стало знову якщо не нормальним, то в усякому разі кращим… – Джейкоб раптом зіщулився, наче зараз йому зроблять боляче. – Сем не зміг сказати Лі. Ми не маємо розголошувати це поміж тими, хто не повинен знати. І перебувати поруч із нею було для нього небезпечно. Але він порушував правила – так само, як і я через тебе. Лі страшенно обурювалася, що він їй нічого не розповідав: де був, куди ходив ночами, чому повертався завжди таким виснаженим, – але вони все витримали. Вони дуже старалися, бо кохали одне одного.
   – Але вона врешті дізналася? Що сталося?
   Він похитав головою.
   – Ні, проблема була не в цьому. Якось на вихідних із резервації Макá до неї в гості приїхала сестра, Емілія Янг.
   Я зойкнула від здивування.
   – Емілія та Лі – сестри?
   – Троюрідні. Проте дуже близькі. В дитинстві вони були як рідні.
   – Це просто… жахливо. Як міг Сем?… – у мене забракло слів.
   – Не поспішай осуджувати його. Тобі хто-небудь розповідав про… Ти коли-небудь чула про імпринтинг ^[8]?
   – Імпринтинг? – повторила я незнайоме слово. – Ні. А що це значить?
   – Це одна з тих незбагненних речей, які зустрічаються в нашому житті. Але трапляється це далеко не з кожним. Це радше рідкісний виняток, аніж правило. Сему довелося чути про це багато різних історій, які ми всі звикли вважати легендами. Він знав, що таке імпринтинг, але навіть уявити не міг…
   – То що це? – згорала я від нетерпіння.
   Джейкоб спрямував погляд до океану.
   – Сем дійсно кохав Лі. Та коли побачив Емілію, це кохання перестало існувати. Інколи… самі не знаючи чому… ми так знаходимо собі пару, – його очі засяяли, обличчя почервоніло. Він перевів погляд на мене: – Я маю на увазі… коханих.
   – Як це? Кохання з першого погляду? – хихикнула я.
   Але Джейкобу було не смішно. Його темні очі не схвалювали моєї реакції.
   – Ні, це набагато сильніше. Набагато досконаліше.
   – Вибач, – сказала я. – Ти серйозно?
   – Так, цілком.
   – Кохання з першого погляду? Але набагато сильніше? – в моєму голосі лунав сумнів, і Джейкоб зміг його розчути.
   – Це нелегко пояснити. Зрештою, це не має значення, – він байдуже знизав плечима. – Ти хотіла знати, що сталося із Семом. А сталося те, що він зненавидів вампірів за те, що вони його змінили і примусили зненавидіти себе. Він розбив серце Лі. Він згадує кожну обіцянку, яку дав їй, і щодня бачить звинувачення в її очах, і знає, що вона має підстави.
   Він різко зупинився, ніби сказав те, чого не збирався говорити.
   – А якою була реакція Емілії? Якщо вони з Лі так дружили?…
   Сем та Емілія ідеально пасували одне одному, наче два пазли, які мають стояти поруч. Але… як Емілія сприйняла той факт, що колись Сем належав іншій? І не кому-небудь, а її сестрі!
   – Спочатку вона дуже розсердилася. Проте важко встояти перед такою надзвичайною відданістю й обожнюванням, – Джейкоб зітхнув. – До того ж Сем міг їй усе розповісти. Коли зустрічаєш свою половинку, то правила більше тебе не зв’язують. Ти знаєш, яких поранень він їй завдав?
   – Так.
   У Форксі ходили чутки, що її покалічив ведмідь, але мене утаємничили, що сталося насправді.
   Вовкулаки мінливі, – казав Едвард. – Інколи люди, які їх оточують, можуть постраждати.
   – У досить дивний спосіб цю історію зам’яли. Через те, що він накоїв, Сема переповнювали страх, відраза і ненависть до самого себе… Він би кинувся під автобус, якби це змусило Емілію почуватися краще. Зрештою, лише так він міг би про все забути. Він був ущент розбитий… Неймовірно, але саме вона утішила його, а потім…
   Джейкоб не закінчив думки, і я відчула, що історія починає ставати для нього занадто інтимною, щоб ділитися з кимось іншим.
   – Бідолашна Емілія, – прошепотіла я. – Бідолашний Сем. Бідолашна Лі…
   – Так, Лі витягла найгірший жереб, – погодився він. – Але вона бадьориться. Збирається бути дружкою у них на весіллі.
   Замислившись над почутим, я перевела погляд на скарлючені скелі, які, наче обрубки пальців, стирчали з поверхні океану на південному узбережжі затоки. Я відчула, що Джейкобові очі прикуті до мого обличчя і він чекає від мене якихось слів.
   – З тобою це також сталося? – нарешті запитала я, досі дивлячись осторонь.
   – Ні, – відповів він миттєво. – Поки лише з Семом та Джаредом.
   – А-а-а, – сказала я з увічливою зацікавленістю в голосі.
   Я відчула полегшення. Намагаючись розтлумачити власну реакцію, я вирішила, що просто зраділа через те, що він не почав закидати про існування якогось таємничого вовчого зв’язку між нами. Наші стосунки і так були заплутаними. Моє життя вже й так перенаситилося надприродним.
   Джейкоб також замовк, і мовчання стало ніяковим. Моя інтуїція підказувала, що я не хочу знати, про що він думає.
   – А як це сталося із Джаредом? – запитала я, щоб розбити тишу.
   – Тут немає жодної драми. У школі він сидів за партою з однією дівчиною, на яку навіть не дивився. Але побачивши її після перевернення, не зміг відвести погляду. Кім була на сьомому небі від щастя. Вона вже давно на нього запала і весь цей час писала його прізвище поряд зі своїм ім’ям у щоденнику, – він глузливо захихотів.
   Я скривилася.
   – Це тобі Джаред розповів? Не вірю.
   Джейкоб прикусив губу.
   – Не слід було сміятися. Але ж смішно.
   – Отака твоя дружба.
   Він зітхнув.
   – Джаред сам нічого не розповідає. Пам’ятаєш, ми вже про це говорили?
   – Так, справді. Ви здатні читати думки одне одного, але виключно у вовчій подобі, правильно?
   – Правильно. Та к само, як твій упир, – набурмосився він.
   – Едвард, – поправила я.
   – Ага, ага… Саме так я стільки дізнався про те, як почувається Сем. Але якби у нього був вибір, то він би нам усього цього не розповів. Власне, це те, що ненавидить кожен із нас, – гіркий присмак раптом почувся у його голосі. – Це нестерпно. Жодної приватності, жодних таємниць. Усе, чого ти соромишся, виставлено на загальний огляд, – він здригнувся.
   – Звучить жахливо, – прошепотіла я.
   – Але це справді корисно, коли нам треба скоординуватися, – невдоволено сказав він. – Вряди-годи, коли якийсь вурдалацький виродок забреде на нашу територію. От як Лоран нещодавно. І якби минулої суботи Каллени не плуталися у нас під ногами… ух! – прохрипів він. – Ми б її спіймали! – він сердито стиснув кулачиська.
   Я затремтіла. У порівнянні з хвилюванням за Еммета і Джаспера моя тривога за Джейкоба, яка виникала на саму думку, що він б’ється з Вікторією, була справжньою панікою. В моєму уявленні Еммет і Джаспер були чимось незнищенним. А у Джейкоба в жилах досі текла тепла кров. Він був майже людиною. Смертним. Я уявила Джейкоба, який стоїть перед Вікторією, її яскраве волосся та дивне кошаче обличчя… і здригнулася.
   Джейкоб з цікавістю поглянув на мене.
   – А ти хіба відчуваєш не те саме, коли він залазить тобі в голову?
   – Ні. Едвард не може проникнути в мої думки. Йому б лише хотілося.
   Джейкоб розгубився.
   – Він не може мене чути, – пояснила трохи обережно – за старою звичкою. – В цьому роді я така унікальна. Ми не знаємо, чому він не може.
   – Дивно, – сказав Джейкоб.
   – Ага, – обережність зникла. – Може, у мене щось не гаразд із мозком, – зауважила я.
   – Я і так знав, що з твоїм мозком щось не гаразд, – промовив Джейкоб.
   – Дякую.
   Раптом сонце вийшло з-за хмар – такий собі несподіваний сюрприз, і я примружила очі від блиску води. Усе довкола змінило колір: хвилі із сірих стали синіми, темно-оливкові дерева – смарагдового-зеленими, а різнобарвна галька заблищала, наче коштовне каміння.
   Ми декілька секунд мружилися, поки призвичаїлись очі. Навкруги панувала тиша; і лише глухий гуркіт хвиль відлунював з усіх боків затишної затоки, та вода м’яко ворушила гальку, та чайка квилила десь високо вгорі. Мир і спокій довкола.
   Джейкоб підсунувся ближче і прихилився до моєї руки. Він був такий теплий, що вже за декілька хвилин я скинула дощовик. Він щось задоволено промуркотів і притулився щокою мені до маківки. Я відчувала, як сонце гріє мені шкіру, але подумала, що воно зовсім не таке пекуче, як Джейкоб. Ще трішки – і я запалаю.
   Розімлівши, я відвела вбік праву руку і дивилася, як під сонячними променями просвічується серпик шраму, який залишив там Джеймс.
   – Про що ти думаєш? – запитав Джейкоб тихо.
   – Про сонце.
   – М-м-м. Мило.
   – А ти про що думаєш? – запитала я.
   Він хихикнув.
   – А я згадав той ідіотський фільм, на який ти мене водила. І Майка Ньютона, який обблював усе довкола.
   Я також засміялася, дивуючись, наскільки час змінює спогади. Колись вони викликали відчуття сум’яття, сорому. Але в моїй пам’яті та ніч так змінилася… І тепер я вже сміялася. То була остання ніч, яку ми провели з Джейкобом, перш ніж він дізнався про свій спадок. Останній людський спогад, який зараз видавався на диво приємним.
   – Я сумую за тими часами, – сказав Джейкоб. – Тоді все було так просто… незаплутано. Я радий, що у мене є гарний спогад, – він зітхнув.
   Він відчув, що його слова розбудили спогад і в мене, бо тіло моє несподівано напружилося.
   – Про що ти подумала? – запитав він.
   – Про цей твій гарний спогад… – я відхилилася, щоб мати змогу бачити його обличчя. Наразі воно було розгублене. – Ти не хотів би мене просвітити, що сталося минулого понеділка? Ти подумав про щось таке, що занепокоїло Едварда.
   «Занепокоїло» було не вельми годящим словом, але я жадала відповіді, тож вирішила не нагнітати ситуації.
   Коли Джейкоб врешті зрозумів, то засміявся.
   – Я думав про тебе. Йому це не дуже сподобалося, авжеж?
   – Про мене. А що саме?
   Джейкоб знову засміявся, але цього разу дошкульніше.
   – Я думав про те, який ти мала вигляд тієї ночі, коли Сем тебе знайшов, – цю картину я побачив у нього в голові так чітко, наче був там. Знаєш, цей спогад і досі переслідує Сема. А ще я згадав, яка ти була тоді, коли вперше прийшла до мене. Б’юся об заклад, ти навіть не здогадуєшся, на що ти була схожа, Белло. Минули тижні, перш ніж ти повернула собі людський вигляд. І ще я згадав, як ти сиділа, обхопивши коліна, намагаючись тримати себе в руках… – Джейкоб зморщився та похитав головою. – Мені стає тяжко на згадку, якою ти була, і в тому, зазнач, не моя провина. Тож я подумав, що він почуватиметься ще тяжче – нехай подивиться на те, що накоїв.
   Я вдарила його в плече, що мені аж боляче стало.
   – Джейкобе Блек! Ніколи більше так не роби! Пообіцяй, що не будеш.
   – Не можу. Я багато місяців не отримував такого задоволення.
   – Тоді начувайся, Джейку…
   – Та не переймайся так, Белло. Коли я його знову побачу? Забудь про це.
   Я скочила на ноги і розвернулася, щоб іти геть, але він схопив мене за руку. Я постаралася її висмикнути.
   – Пусти мене, Джейкобе, я йду.
   – Ні, не йди, – запротестував він, сильніше стискаючи мою руку. – Вибач. І… гаразд, я більше не буду. Обіцяю.
   Я полегшено зітхнула.
   – Дякую, Джейку.
   – Ходімо до мене додому, – палко сказав він.
   – Мені справді треба йти. Анжела Вебер чекає на мене, і я знаю, що Аліса – Це так здається, – мовила я і поглянула на сонце, що вже високо підбилося над виднокругом. Чому час минає так швидко?
   Він насупив брови.
   – Я не знаю, коли знову тебе побачу, – в його голосі зазвучав біль.
   – Я приїду наступного разу, коли Едвард буде за містом, – пообіцяла я імпульсивно.
   – За містом? – Джейкоб закотив очі під лоба. – Гарний спосіб описати те, чим він займається. Кляті паразити.
   – Якщо ти не можеш нормально поводитися, я взагалі не приїду! – погрозливо крикнула я, намагаючись висмикнути руку. Але він не відпускав.
   – Ну, заспокойся, – сказав він, широко усміхаючись. – Не гарячкуй.
   – Для того, щоб я повернулася, ти маєш дещо закарбувати собі на носі, ясно?
   Він чекав.
   – Мені наплювати, хто з вас вурдалак, а хто вовкулака, – мовила я. – Це не має значення. Ти Джейкоб, він Едвард, а я Белла. І до дідька все інше.
   Він ледь зіщулився.