Страница:
Вiн, певне, i вiд смертi втече.
Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, i в цей час у дворi обiзвався
густий здивований голос:
- Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбiй, побоїще чи
попоїще?
- Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це така радiсть! Аж не вiриться,
натурально! А в нас кругом така необразованiсть - i досi без цивiлiзацiї
колядують... Може, до мене заскочимо? Оце буде святої Не рiздво, а
великдень! Як ви на цеє з точки зору?.. - солодкомовно зажебонiв до когось
Юхрим.
- Ти спершу обтрусись!
- Ой, стою перед вами необтрушений, як... Розгубився од iндивiдуальної
радостi. Пробачте. От спасибi, що приїхали! У мене дома є така
запiканочка, якої i в Санкт-Петербурзi при монархiї не було. Хоч ви,
натурально, не чарколюбець, але вiд цього зiлля нiяк не вiдмовитесь. Я
недалеко живу, - не утрудните себе. Ощасливте мою хату.
- А хто тебе з цiєї хати випроваджував?
- Ох, вам би персонально не питати, а менi iндивiдуально не
вiдповiдати, бо я не люблю наговорювати, - Юхрим зумисне перекидає голос у
хату, щоб i там чули, який вiн справедливий.
- Ти не галайкочи пiвслiвцями, а говори повним словом!
- Можу, Василю Iвановичу, можу й повним, - i одразу стишує голос: - Ваш
хвалений Себастiян персонально мною вiдчинив свої дверi. От яка в нього
первiсно-елементна культура!
- Що?! Себастiян фiнiнспектором дверi розчинив?
- Фiнiнспектором! I не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке
вiн має фiнансове соображенiє розуму.
- А дверi ж цiлi залишились?
- Не знаю, мабуть, цiлi.
- За що ж ви не помирились?
- За сектори, Василю Iвановичу. Я, не жалiючи себе, натурально, захищаю
державний сектор, а Себастiян - iндивiдуальний.
- Та що ти мелеш?!
- Перевiрте! Ось я тут, а Себастiян у хатi. Ми з вами на державнiй
роботi у мiстi маємо кругозiр, а вiн - пуповину, яка приросла до села. А
на чому тримається село? На землi i на iндивiдуальнiй пуповинi.
- А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчiв iз
села?
- От i ви, натурально, ображаєте свого фiнiнспектора, насмiшеч-ки собi
виробляєте. А яке життя фiнiнспектора в перiод непу i непереробленої
дрiбновласницької стихiї? Гiрше собачого, бо, дбаючи про державний
карбованець, вiн навiть з-пiд гадюки має витягнути копiйку!
- Ти дивись! Здорово сказано! - в голосi невiдомого обiзвалися подив i
спiвчуття, а в хатi всi похмурнiли.
- Кого це так розжалоблює мiй пустослов? - смутнiла тiтка Христина.
- Голову повiтвиконкому, - вiдповiв дядько Стратон.
- Ще i йому заб'є баки мiй поштуркач. I як вiн умiє отак прикидатися? -
уголос дивується жiнка. - Вiн тiльки вдома стає самим собою, i то не
завжди: навiть передi мною, забувшись, ще iнколи лисичить, грає свої ролi.
Усi починають смiятися, а до хати в клубах морозу входять голова
повiтвиконкому i Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства
i поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє дверi, крадькома дивиться, чи вони
залишилися цiлi, й мимоволi зiтхає.
- Добрий вечiр добрим людям, - простуджено вiтається молодий голова,
пiдiймає довгi вiї, i на його темному обличчi гарно видiляються сiрi, з
дрiмливим туманцем очi. Та якi очi! Напевне, з приiмлених купальських
свiтанкiв вбирали вони той дрiмливий туманець, що вигинає вiї, дивує,
бентежить i радує людину. - То це ти, Себастiяне, вiдчиняєш фiнансами
дверi?
- Як сказано! Як це сказано: вiдчиняєш фiнансами дверi, - пiдростаючи,
аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два великих догiдливих
нулi й пiдняв угору вказiвний палець. - О!
- I на кого ти, навiжений, окаєш? -- тихенько запитала тiтка Христя.
Юхрим, як гусак, вигнув шию, витрiщився на жiнку, зашипiв, зменшив на
своєму обличчi нулi, але одразу ж перебудувався, посмiхнувся i уклiнно
звернувся до голови:
- Познайомтесь, Василю Iвановичу, - моя вiрна, благовiрна i предана
половина.
- Чи не тю на тебе! - знiяковiла, засоромилась благовiрна половина. -
Вже моєму на головi пошиття сивiє, а в головi хрущi хурчать.
- Нiчого собi характеристика! - повеселiшав голова й нацiлив на дядька
Себастiяна вiї. - Ти не скажеш, чого це вiд тебе так утiкав чоловiк, що
мало п'ят не розгубив?
- Напевне, поспiшав зiбрати свої обручi й клепки, - одразу ж вiдповiв
голова комнезаму,
- От бачите, як вiн розмовляє навiть у чиїйсь вищестоящiй присутностi!
А при вашiй вiдсутностi вiн хотiв побити мене отим батогом, що з одного
кiнця має музику, а з другого - бiль. Розперезався Себастiян, як
натуральний анархiст.
- Язик дiамантовий, тiльки слова - жабуриння, - спокiйно обiзвавсь
маломовний дядько Стратон.
- Нате й мої штани в жлукто! - позлiшав Юхрим. - Вони тут всi одним
мотузочком зв'язанi! А в'їлись у мою iндивiдуальнiсть за те, що я по
закону правлю податки, готовi грошi з тих кустарiв, якi займаються не
дiлом, а безiдейною i пiдозрiлою фантазiєю.
- Почекай, почекай! Що це за безiдейна i пiдозрiла фантазiя з'явилась у
кустарiв? - Василь Iванович пiдкинув угору чорнi навскiснi стрiлки брiв.
Тiтка Христя благально простягла руки до голови повiтвиконкому :
- Та не вiрте губi мого чоловiка, - вона давно з правдою розминулась.
- Мовчи, немiч моя! Тобi й коваль розуму не вкує! - огризнувся Юхрим.
- Весело ви тут живете! - хмикнув Василь Iванович i звернувся до
Юхрима: - Розкажи, як ти правиш з фантазiї готовi грошi?
- Отак, щоб не розгулялась вона! - I тицьнув пальцем на Демка
Петровича. - Ось перед вами стоїть отой iндивiдум, що може, натурально,
зробити з глини миску i горщик, ринку i глечик, макiтру i куманець, кухоль
i чарку - все, що потрiбно в хатi пролетарiату i трудовому селянству. А
вiн, замiсть реального трудового процесу, кинувся у мечтанiя-фантазiю i
лiпить рiзну звiрину, птаство i навiть чортiв з людськими натяками i
переживаннями. От я за це чортовиння i прикрутив його податком, за що й
постраждав тiлесно, бо наш голова комнезаму огороджує кустарiв од податку.
Ось як вiн розумiє i пiдриває фiнансову полiтику першої в свiтi
робiтничо-селянської держави.
В очах Василя Iвановича посвiтлiшав дрiмливий туманець.
- Ти чого сваволиш, Себастiяне? Закон є законом i для гончарiв, хоч би
що вони виробляли. Хлiбороб платить за землю, гончар за глину.
- Як сказано: хлiбороб платить за землю, гончар за глину! -- У Юхрима
знов округлились i очi, i нулi на щоках.
- Чого мовчиш, Себастiяне?
- А що менi казати? Грiх красу обкладати податком. Коли доменшає її, то
i ми подрiбнiшаєм. Я не знаю, хто придумав гiрку приказку: бог для бiдних
сотворив вербу i картоплю. А коли людина на бiдарськiй картоплi творить
красу, то ми повиннi похвалити, возвеличити цю людину, а не пригинати
дурним словом чи карбованцем, як робить оцей телепень. Демку Петровичу,
покажiть свої фантазiї.
- Та нащо? - безнадiйно махнув рукою гончар. - Вже маю собi з повiту
прибiдок, то не хочу мати самої бiди.
- Чуєте, чуєте, Василю Iвановичу, що, натурально, говорять усякi
пiдозрiлi про повiт! I це при головi вищезгаданого повiту! От яку вони
красу творять! Отак i контрреволюцiю створять! До них дивись, придивляйся
i на замiтку бери!
- Ну, про контрреволюцiю ти вже, чоловiче, загнув!
- Нi, не догнув! А щоб повiрили, - демонструю курйоз! Я сам,
персонально, конфiскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в
якого довготелесiсть фiгури, модель голови й округлiсть обох щiк були
зовсiм схожi на мене. Покупцi дивилися на чорта, а насмiхалися з мене, про
що можуть сказати записанi в мою книжечку свiдки. Ось таким способом цей
iндивiдум може дискредитувати не тiльки мене, а й керiвництво всього
нашого повiту. Я прогресивно наперед заглядаю!
- Дивився бiс у воду i тiльки чорта бачив, - хмикнув дядько Стратон.
- Показуйте, чоловiче, свої фантазiї! - звернувся до гончаря Василь
Iванович.
Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зiтхнув i запитав голови:
- А якi ж вам показувати фантазiї? Возможнi i невозможнi, як говорить
фiнiнспектор, чи тiльки возможнi? Юхрима аж залихоманило:
- У вас знов об'явились невозможнi? Демко Петрович невинно вiдповiв:
- I на них вистачило глини. Юхрим всвердлив очi в гончаря:
- Не трусiть бiду - обтрусите горе!
Майстер обурився, скинув старiсть iз спини, випростався:
- Чого ти мене, копiйчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те
пiшло, перелякаю тебе! - вiн полiз до мiшка i почав розкладати свої вироби
на лавi. Ось у його руцi з'явився лупатий, з коржастими щоками чорт;
закiльцювавши себе хвостом, вiн тримав у руцi його кiнець, що завершувався
дулею.
Глянув Юхрим на чорта - позеленiв, обурено тицьнув на нього пальцем i
сказав: "О!"
Всi, крiм голови повiтвиконкому, засмiялися.
- Юхриме, це ж зовсiм твоя парсуна! - регочучи, схопився руками за
живiт Себастiянiв батько. - От аби тобi насправдi випала така дуля!
Гончар намiрився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку
Василь Iванович.
- Заждiть, хай люди подивляться.
- А податку на чортiв не буде?
- Вас не податок, а, натурально, кримiнал чекає! От не я буду! -
шаленiв Юхрим i все бiльше ставав схожим на лiпленого чорта.
Василь Iванович вiдмахнувся вiд погроз i прикипiв до кахлини з качкою.
Вiн довго-довго розглядав вироби старого майстра, потiм щось згадав,
нахмурився, обернувся до Юхрима:
- То хто контрреволюцiю творить: вiн чи ти?
- Подумайте, подумайте, Василю Iвановичу, що ви при масах кажете! -
розколовся на двi половини голос Юхрима - перша тихо загула, а друга
закипiла, пiдстрибнула вгору. I навiть очi фiнiнспектора пiдвернулись,
стали навскiс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмiшка. -
Василю Iвановичу, дорогенький, хiба ж ви не знаєте мене?
- Вiд сьогоднi не знаю i знати не хочу!
- I ви за таку дрiбницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловiка?
- А де ти навчився так зобиджати i применшувати людей?
- Ю, ви ще не знаєте мене, - сумно похитав головою Юхрим.
- Iще раз скажу: i знати не хочу тебе.
- То чого так швидко? - Юхрим схрестив руки на грудях i посмiхнувся,
мов змiя. Тепер вiн уже не боявся нiкого. - Я, натурально, розумiю: в
червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рiшення приймайте
поволеньки, бо посковзнетесь на глинi, - вона слизька, - тицьнув пальцем
на кахлину з качкою.
- Iди, слизький, звiдси! - блiднучи, стишив голос Василь Iванович. -
Завтра ж передаси свої справи.
- Не маєте права! Я, натурально, державну копiйку оберiгаю! - вискнув
Юхрим.
-А нам треба оберiгати державу вiд таких бовдурiв!
- Я i про це скажу вищестоящим iнстанцiям! Я свого не подарую!
- Вiдчиняй дверi! - пiдвiвся з-за столу дядько Стратон, i Юхрим одразу
вискочив з хати.
- Оце кому-кому, а менi дiстанеться, - зажурено сказала тiтка Христина,
перезирнулася з дядьком Себастiяном, покосувала на стiл та й пiшла
порядкувати до мисника.
- За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб вашi твори i в столицi
порадували людей! - чаркується з гончарем Василь Iванович.
- Спасибi.
- Христино, бери чарку! - наказав дядько Себастiян.
- Маю клопоту й без неї.
- Чого це не повну налили їй?
- Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, - тiтка Христина
торкнулась рукою до щiк, на яких i досi бунтувались рум'янцi.
- За твоє здоров'я, Христе.
- За ваше, люди добрi, - i молодиця втерла очi.
- Ти чого?
Тiтка Христина довiрливо й сумно поглянула на Себастiяна:
- Послухались вуха його язика, а тепер горя i вiдром не винесеш.
Аякже!..
- I де мої очi були, як ти дiвувала? - тихо спитав себе дядько
Себастiян.
- Ой! - тiтка Христина здригнулась i самим смутком прошепотiла: - В
лiсах тодi були твої очi.
- I кого тепер винуватити, лiси чи себе?..
Молодиця щось тяжко вiдвела рукою од себе, зiтхнула:
- Ет, не будем про це... Не кожен стрiчає свiй щедрий ранок чи щедрий
вечiр... Що тепер мiй хитрий мацапура витворяє?..
Вже потiм село дiзналося, що Юхрим пiсля розмови з головою
по-вiтвиконкому метнувся iз доносом i скаргою аж у Вiнницю. I там вразив,
здивував i розжалобив працiвникiв губфiнвiддiлу своїм коронним, звiдкись
поцупленим реченням, що вiн, дбаючи про державний карбованець, навiть
з-пiд гадюки витягав копiйку. Справа закiнчилась соломоновим рiшенням: з
Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...
- А що це за хлопчак у тебе? - зиркнув на мене Василь Iванович.
- Михайлик! - одним словом вiдповiв дядько Себастiян.
- Це часом не той, що космографiю читав? - примружився голова
повiтвиконкому.
- Вiн самий!
- То он який ти? - дивується Василь Iванович i наближає до мене
дрiмливий туманець своїх незвичних очей. - Дуже кортить читати?
- Дуже, - нiяково кажу я.
- А як ти читаєш? Вiд дошки до дошки й посерединi трошки?
- I посерединi трошки, - хитаю головою i не журюся.
- I що тепер читаєш?
- Ет!
- То чого запишався?
- О! Таке скажете, - починаю пекти ракiв.
- Як ця книжка зветься?
- "Арабська земля i Магометова вiра".
- А це тобi доконче треба знати? - I смiх закружляв навколо мене, мов
танець.
То що менi залишилося робити? Теж смiятися.
- I в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, -
обiзвався дядько Стратон.
- Бiда? - спiвчутливо дивиться на мене Василь Iванович.
- Не так бiда, як прибiдок, - одходячи, вiдповiдаю йому.
- А читати ж хочеться?
- Аж душа болить.
- От цього я не хочу, щоб у малого душа болiла, - i Василь Iванович
повiв навскiсною бровою на дядька Себастiяна. - Прошу тебе, при нагодi
заскоч у Майдан-Трепiвський* (* Тепер Майдан-Курилiвський, Хмельницького
району, Вiнницької областi) - там тепер найкраща бiблiотека.
- Оце дiло! - схвально кивнув головою дядько Себастiян i весело зирнув
на мене. - Там книжок - море!
- Ой! - несамохiть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив
рукою уста, а всi засмiялись, навiть Себастiянiв батько приязно похитав
журною головою.
А Василь Iванович вийняв з кишенi записну книжку, вiдсунув од себе
полумисок iз холодцем i почав на паперi виписувати радiсть для мене.
Я все косував на веселi розгонистi лiтери, що так пiдхоплювали одна
одну, мов збиралися до танцю, i мене обсипало чи iскрами, чи то зорями. Од
утiхи мало не загопцював на лавi. Як везе, то везе шибенику!
- Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! - нацiлив на мене Василь Iванович
насоченi усмiхом губи, вирвав аркушик з книжки i подав дядьку Себастiяну.
- Вчися, виходь у люди!
Весiлля заграло в моїх вухах i душi, я зовсiм притихаю, прислухаюся до
нього, далi переводжу погляд з дядька Себастiяна на людей, а вони
нахиляють до мене осмiхненi, розквiтлi очi. I тiльки Себасйiянiв батько
чогось зiтхає.
А в цей час пiд вiкнами загупали кроки, засвiтилось, закружляло
мальоване в образi дiвчини сонце, i вечiр забринiв молодими голосами:
То не з моря тумани,
То iз коней пара...
Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як
тумани з моря, коли стрiли падають, як дрiбен дощик, а мечi блищать, мов
сонце у хмарi?!
I колядки, i тихий Дунай, що виплив iз них, i вершники над Дунаєм, i
пара з коней, i струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували
й приспали малого. Я вже не чув, коли роз'їхались гостi, коли дядько
Себастiян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською
ковдрою...
Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобiт i чудернацький смiх.
Коли я розплющив очi, бiля порога рiвно стояла немолода засмучена жiнка, а
коло неї висяював хромовими чобiтьми веселолиций мiлiцiонер, до якого
прилипло дивовижне прiзвисько - Хвiрточка, i тiльки через те, що вiн
навчився гримати на людей: "Закрий менi хвiрточку" або "Вiдкрий менi
хвiрточку".
З його рота зараз виривався клекiт, хрип i щось подiбне на шипiння
гусака, - все це йому разом замiняло смiх.
- Сiдайте, тiтко Марино. Що там скоїлося? - заговорив до жiнки дядько
Себастiян.
- Ет, хай вiн говорить... навчився ж. - Тiтка Марина ображено стулила
темнi зморшкуватi уста, сiла на лаву й хрестом поклала на колiна важкi
землистi руки.
- Розказуй, Василю!
Зiпсований грамофон знову захрипiв у грудях мiлiцiонера, i знову -
смiху не вийшло, але це нiчутiнку не збентежило Василя, - все його обличчя
сяяло радiстю, а очi набухали веселими сльозами.
- От i не повiрите, що я сьогоднi на контрреволюцiю наскочив! Тримаю
її, понятно, у кулацi! - переможно сказав, а тiтка Марина зiтхнула.
- На яку це контрреволюцiю ти наскочив? - недовiрливо запитав дядько
Себастiян. - Може, на тiтку Марину?
- На неї ж! Нiколи б i сам не подумав, а от... село, конешно! Розкажу
вам за протокольною формою.
- Розказуй, як умiєш, - нахмарився i зажурився дядько Себастiян.
- Сьогоднi ранесенько поїхав я до Якова пiдкувати коня. Заходжу собi
тихенько у двiр, iду до хати, а вухом чую, що в кузнi сичить ковальський
мiх. Це на рiздво! - знову зашипiв, заклекотав мiлiцiонер, витер рукою
сльозу. - Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й пiдходжу до кузнi. I
що я тiльки бачу?! Бiсiв коваль роздмухує вогонь, а на вогнi, як на
картинi, стоїть цiлiсiнький кулемет. Тодi, я, понятно, револьвера в руку,
а ногою - в дверi i до Якова: "Руки вгору!"
А вiн на мене, понятно, нiякого внiманiя.
"Пiшов ти, - каже, - Хвiрточко, пiд три чорти. Людям бог свято посилає,
а ти револьвером бавишся, мов самшедший".
"Я стрiляти буду!" - гримаю на коваля.
А йому й за вухом не свербить.
"Стрiляй, - каже, - собi в потилицю, може, там дурня приб'єш. Чого ти
нажабився? Кулемета нiколи не бачив?"
"За цей кулемет судити будем!"
"За що ж мене судити? - розсердився коваль. - За те, що я смерть
перековую на лемiш?"
"Ви менi лемешем баки не забивайте, а фактично скажiть, де дiстали цю
смерть?" - припираю його до стiнки револьвером, параграфами i навiть
строгiстю закону.
М'явся, крутився, викручувався чоловiк, та мусив признатися, що дiстав
кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами i зiтхає,
наче цей кулемет не був її собственiстю.
- Тiтко Марино, це правда?! - не вiриться дядьковi Себастiяну.
- Та правда ж, - похитала головою тiтка Марина.
- I ви продали кулемет Якову?
- Ось це вже неправда: не продала його, а обмiняла.
- Що ж це за обмiн?
- Я йому вiддала кулемета, а вiн менi кочергу, бо моя саме
переломилась.
- Так i Якiв сказав! - пiдтвердив мiлiцiонер. - Тодi я бiгцем на
вулицю, скочив у сани - й на хутiр до тiтки Марини. Приїжджаю, заходжу до
хати, а вона ще й до столу мене запрошує.
- Як людину ж, - стиха обiзвалася тiтка Марина.
"Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!" - одразу нагнав їй страху.
"Нащо вони тобi, Василю?" - не дивується, не лякається, а виказуе, що
iще має зброю.
"В мiлiцiю треба здати!"
"Дурно чи щось заплатять менi?"
"За це дiло тюрмою заплатимо!" - кажу їй.
А вона до мене:
"Хвiрточкою ти був, Хвiрточкою й залишився, хоч i взувся в золотi
чоботи".
Розсердився я i почав робити обшук. Сопротiвлєнiя з боку тiтки Марини
не було. I знайшов я у засторонку, - от нiхто не повiрить, - iще чотири
кулемети i п'ять нiмецьких i австрiйських рушниць.
Дядько Себастiян зблiд i отетерiло поглянув на тiтку Марину:
- Невже це правда?
- Та правда, чого ж...
- От який вискiпався iще елемент! Мабуть, у неї був бандитський
арсенал. Повiсив я пломбу на її дверi i до вас: як не є - це ж далека ваша
рiдня.
- Тiтко Марино, де ви цiєї бiсової зброї набрали? - з жалем запитав
дядько Себастiян.
- Бандити, хто ж iнакше, мали в неї свою схованку! - тримався свого
мiлiцiонер.
Тiтка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо
поглянула на нього:
- Пломба ти, та й бiльш нiчого. Ось ти над цiєю зброєю тiльки зараз
затрусився, а я всю вiйну трусилась. Оце ж, Себастiяне, дорогенький, як
убили на вiйнi сина, то мiй Iван iз журби почав, де мiг, красти оружiє.
Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розiкрасти рушницi,
кулемети та iншу погань, що стрiляє, то не буде чим воювати i менше
зiв'яне людей на вiйнi. От i крав чоловiк, що мiг, крав i в нiмцiв, i в
денiкiнцiв, i в петлюрiвцiв. На цьому дiлi попався та й пiшов спати в
могилу. А Хвiрточка вже мене до бандитiв приписує та тюрмою та пломбою
страхає. То має вiн совiсть чи в нього її розклювали кури?
Пiсля цiєї мови дядько Себастiян розпогодився, а мiлiцiонер, що весь
час то обурювався, то недовiрливо хмикав, то кусав губи, зашипiв,
заклекотав, захрипотiв, тернув рукою по очах i сказав:
- Правильно. Ой, не було цього ранку в мене нi совiстi, нi клепки в
головi! - Вiн пригнувся до тiтки Марини, поцiлував її в прив'ялу щоку, а
потiм зажурився: - Воно-то так. А що тепер з бiсовими цими кулеметами
робити? Почнуть нас тягати по iнстанцiях, та почнуть сумнiватись, та
допитуватись, та протоколи писати i всяку всячину. От вскочили в халепу на
самiсiньке рiздво. Тепер i чарки не вип'єш, а скачи в повiт на зламану
голову.
- Василю, а не краще буде, щоб Якiв без зайвого клопоту забрав собi цi
кулемети - i на вогонь? - довiрливо запитала тiтка Марина. - Вiн менi за
них зробить i чаплiю, i рогачi, i лопату, бо тепер такий сутуж на
залiзо...
- Ет, сiльська наївнiсть! - безнадiйно махнув рукою мiлiцiонер i
зажурено звернувся до дядька Себастiяна: - I яку тут придумати резолюцiю?
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Воно, звiсно, дурниця, писати п'єси в четвертому класi, але що вдiєш,
коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа пiдсмiюється над моєю
сверблячкою, уже до мене вчепилось кiлька образливих прiзвиськ, а дехто з
однокласникiв потай збиткується над моєю писаниною - вимальовує на нiй i
чортикiв, i дулi. Образливо й боляче стає вiд цього, та я б'ю лихом об
землю i тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої
злощаснi зошити пiд партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручнiсть
велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.
А вечорами i в погоду, i в негоду чешу до хати-читальнi, що вiдкрилася
мiсяцiв зо два тому. Тут я перечитую, якi не є, п'єси, навiть п'єси-суди
над бур'янами, посухою i бандитами.
Найбiльше ж подобаються менi тi драми й трагедiї, в яких багато
стрiляють. Про це добре знає наш завiдуючий хати-читальнi, через те вiн
iнколи мою появу зустрiчає завзятим вигуком:
- Михайле, привiз п'єсу з стрiляниною!
- I багато її? - завмираю од радостi.
- В усiх сценах i трохи поза сценою там з гармат б'ють!
- Оце п'єса! - тiшуся я.
А завiдуючий назбирує з пiвсотнi зморщок навколо очей i смiється, -
такий славний чоловiк трапився. Часом, коли розходяться люди, вiн прохає,
щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить
кiнчик носа i шкодує, що не пишу вiршiв, - вiн би їх помiстив у
стiнгазетi, яку тодi сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся
драматургiї, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то блiднучи, то червонiючи, я здав свою третю п'єсу Настi
Василiвнi. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхнiй i спитала:
- А стрiлянина є в них?
- Є, i навiть багато!
- Оце й добре, - схвально хитнула головою Настя Василiвна, а я трохи
пiдрiс: хоч що-небудь добре є в моїй писанинi...
Зараз я лежу долiчерева на печi, передi мною блимає заправлений
трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, - сьогоднi
читається й не читається менi, думки все кружляють довкола написаного: що
про нього скаже вчителька? I маю я сумнiвiв i гризоти бiльше, нiж надiй. А
за вiкнами крекче мороз i посвистує вiтер, вiн торгає приморожене гiлля
грушi i видобуває з неї то стогiн, то срiбний передзвiн. Оце б i грушу
можна було б вставити у п'єсу, i кулеметникiв бiля неї, а в гiлля грушi
вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли
з школи повернувся тато.
- Сьогоднi наш батько з якогось дива аж гуде всерединi, - несе йому
посмiшку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матiр:
- Скоро i ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тiятру. Вiд
одного слова про театр я нашорошив вуха, прирiс до печi, а поглядом
вп'явся у батькове обличчя: чи радiсть, чи насмiшка виб'ються на ньому?
- Знову якийсь тiятр приїжджає до нас? - прядучи пряжу, допитується
мати.
- Не приїжджає, а он увесь тiятр вилежується на печi, - тато знову
зиркнув на мене. - Оце ж написало воно якусь п'єсу, i її поставлять у
школi. Ото буде кумедiя!
Я ще бiльше вростаю в пiч, радiсть i острах вчепилися в мою душу, а в
цей час за мене заступається мати:
- I чого б я ото пiдсмiювалась над своєю дитиною, коли воно собi щось
грамузляє.
- Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твiй халамидник писателем
стає. I хто нам тодi корову пастиме?
- Ти хоч толком, без насмiшок скажи: що про нього вчителька говорила?
- Ото ж i говорила: школа поставить його п'єсу, цiна квитка буде п'ять
копiйок, а чи пустять нас iз тобою на дурницю - посовiстився спитати. Як,
сину, пустять батькiв твоїх?
- Як трохи притримаєте свої насмiшки, то, може, й пустять, - кажу
обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа. Мати враз накрила
батька мокрим рядном:
- Тепер, здається, i в тебе, i в Миколи язики однаковiсiньке мелють.
- Уже й ти не вiриш чоловiковi, а вiн принiс тобi чистiсiньку правду,
навiть слова не закаламутив.
- Тату, i справдi вчителька сказала, що... того, поставлять? - забринiв
надiєю мiй голос.
- Та, певне, поставлять. Сьогоднi всi учителi прочитали твоє мазюкання,
щось пiдчикрижили в ньому, а щось дописали i зiйшлись на тому, що нашому
селу нiяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досi, як з простим,
говорив? То вже пробач, сину, - приязно й насмiшкувато подивився на мене
тато й за чуба смикнув. - Пустиш нас iз мамою в тiятри?
- Ой таточку!.. - Неймовiрнi сподiвання, неймовiрнi надiї залiтають у
мою душу i ведуть до того дня, про який i радiсно i страшно подумати.
- То чого ж так застидався? - знову смикає тато мене за чуба. - Може, й
справдi з нас щось буде?
А в цей час надворi обiзвався Рябко, задеренчав засув на хвiртцi,
батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був
одягнений у довгу, на вирiст, кирею. Чоловiк обтрусився, обмiв з чобiт
снiг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
- О, i ви знаєте, - скривився я.
- Усе село знає. У нас iз кашлем i п'єсою не втаїшся. Оце ж i прийшов
до тебе: чи не виставив там на смiх людям дядька Миколу, бо що тодi скаже
Ликерiя?
Ми всi починаємо смiятись, а в менi жаль прокидається: треба було б
вписати в п'єсу щось iз дядькових смiховин. Ось вiн розправив свої
гетьманськi вусища i вже серйозно запитує батька:
- Панасе, хочеш на щедрий вечiр роздобути свiженької риби?
Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, i в цей час у дворi обiзвався
густий здивований голос:
- Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбiй, побоїще чи
попоїще?
- Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це така радiсть! Аж не вiриться,
натурально! А в нас кругом така необразованiсть - i досi без цивiлiзацiї
колядують... Може, до мене заскочимо? Оце буде святої Не рiздво, а
великдень! Як ви на цеє з точки зору?.. - солодкомовно зажебонiв до когось
Юхрим.
- Ти спершу обтрусись!
- Ой, стою перед вами необтрушений, як... Розгубився од iндивiдуальної
радостi. Пробачте. От спасибi, що приїхали! У мене дома є така
запiканочка, якої i в Санкт-Петербурзi при монархiї не було. Хоч ви,
натурально, не чарколюбець, але вiд цього зiлля нiяк не вiдмовитесь. Я
недалеко живу, - не утрудните себе. Ощасливте мою хату.
- А хто тебе з цiєї хати випроваджував?
- Ох, вам би персонально не питати, а менi iндивiдуально не
вiдповiдати, бо я не люблю наговорювати, - Юхрим зумисне перекидає голос у
хату, щоб i там чули, який вiн справедливий.
- Ти не галайкочи пiвслiвцями, а говори повним словом!
- Можу, Василю Iвановичу, можу й повним, - i одразу стишує голос: - Ваш
хвалений Себастiян персонально мною вiдчинив свої дверi. От яка в нього
первiсно-елементна культура!
- Що?! Себастiян фiнiнспектором дверi розчинив?
- Фiнiнспектором! I не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке
вiн має фiнансове соображенiє розуму.
- А дверi ж цiлi залишились?
- Не знаю, мабуть, цiлi.
- За що ж ви не помирились?
- За сектори, Василю Iвановичу. Я, не жалiючи себе, натурально, захищаю
державний сектор, а Себастiян - iндивiдуальний.
- Та що ти мелеш?!
- Перевiрте! Ось я тут, а Себастiян у хатi. Ми з вами на державнiй
роботi у мiстi маємо кругозiр, а вiн - пуповину, яка приросла до села. А
на чому тримається село? На землi i на iндивiдуальнiй пуповинi.
- А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчiв iз
села?
- От i ви, натурально, ображаєте свого фiнiнспектора, насмiшеч-ки собi
виробляєте. А яке життя фiнiнспектора в перiод непу i непереробленої
дрiбновласницької стихiї? Гiрше собачого, бо, дбаючи про державний
карбованець, вiн навiть з-пiд гадюки має витягнути копiйку!
- Ти дивись! Здорово сказано! - в голосi невiдомого обiзвалися подив i
спiвчуття, а в хатi всi похмурнiли.
- Кого це так розжалоблює мiй пустослов? - смутнiла тiтка Христина.
- Голову повiтвиконкому, - вiдповiв дядько Стратон.
- Ще i йому заб'є баки мiй поштуркач. I як вiн умiє отак прикидатися? -
уголос дивується жiнка. - Вiн тiльки вдома стає самим собою, i то не
завжди: навiть передi мною, забувшись, ще iнколи лисичить, грає свої ролi.
Усi починають смiятися, а до хати в клубах морозу входять голова
повiтвиконкому i Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства
i поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє дверi, крадькома дивиться, чи вони
залишилися цiлi, й мимоволi зiтхає.
- Добрий вечiр добрим людям, - простуджено вiтається молодий голова,
пiдiймає довгi вiї, i на його темному обличчi гарно видiляються сiрi, з
дрiмливим туманцем очi. Та якi очi! Напевне, з приiмлених купальських
свiтанкiв вбирали вони той дрiмливий туманець, що вигинає вiї, дивує,
бентежить i радує людину. - То це ти, Себастiяне, вiдчиняєш фiнансами
дверi?
- Як сказано! Як це сказано: вiдчиняєш фiнансами дверi, - пiдростаючи,
аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два великих догiдливих
нулi й пiдняв угору вказiвний палець. - О!
- I на кого ти, навiжений, окаєш? -- тихенько запитала тiтка Христя.
Юхрим, як гусак, вигнув шию, витрiщився на жiнку, зашипiв, зменшив на
своєму обличчi нулi, але одразу ж перебудувався, посмiхнувся i уклiнно
звернувся до голови:
- Познайомтесь, Василю Iвановичу, - моя вiрна, благовiрна i предана
половина.
- Чи не тю на тебе! - знiяковiла, засоромилась благовiрна половина. -
Вже моєму на головi пошиття сивiє, а в головi хрущi хурчать.
- Нiчого собi характеристика! - повеселiшав голова й нацiлив на дядька
Себастiяна вiї. - Ти не скажеш, чого це вiд тебе так утiкав чоловiк, що
мало п'ят не розгубив?
- Напевне, поспiшав зiбрати свої обручi й клепки, - одразу ж вiдповiв
голова комнезаму,
- От бачите, як вiн розмовляє навiть у чиїйсь вищестоящiй присутностi!
А при вашiй вiдсутностi вiн хотiв побити мене отим батогом, що з одного
кiнця має музику, а з другого - бiль. Розперезався Себастiян, як
натуральний анархiст.
- Язик дiамантовий, тiльки слова - жабуриння, - спокiйно обiзвавсь
маломовний дядько Стратон.
- Нате й мої штани в жлукто! - позлiшав Юхрим. - Вони тут всi одним
мотузочком зв'язанi! А в'їлись у мою iндивiдуальнiсть за те, що я по
закону правлю податки, готовi грошi з тих кустарiв, якi займаються не
дiлом, а безiдейною i пiдозрiлою фантазiєю.
- Почекай, почекай! Що це за безiдейна i пiдозрiла фантазiя з'явилась у
кустарiв? - Василь Iванович пiдкинув угору чорнi навскiснi стрiлки брiв.
Тiтка Христя благально простягла руки до голови повiтвиконкому :
- Та не вiрте губi мого чоловiка, - вона давно з правдою розминулась.
- Мовчи, немiч моя! Тобi й коваль розуму не вкує! - огризнувся Юхрим.
- Весело ви тут живете! - хмикнув Василь Iванович i звернувся до
Юхрима: - Розкажи, як ти правиш з фантазiї готовi грошi?
- Отак, щоб не розгулялась вона! - I тицьнув пальцем на Демка
Петровича. - Ось перед вами стоїть отой iндивiдум, що може, натурально,
зробити з глини миску i горщик, ринку i глечик, макiтру i куманець, кухоль
i чарку - все, що потрiбно в хатi пролетарiату i трудовому селянству. А
вiн, замiсть реального трудового процесу, кинувся у мечтанiя-фантазiю i
лiпить рiзну звiрину, птаство i навiть чортiв з людськими натяками i
переживаннями. От я за це чортовиння i прикрутив його податком, за що й
постраждав тiлесно, бо наш голова комнезаму огороджує кустарiв од податку.
Ось як вiн розумiє i пiдриває фiнансову полiтику першої в свiтi
робiтничо-селянської держави.
В очах Василя Iвановича посвiтлiшав дрiмливий туманець.
- Ти чого сваволиш, Себастiяне? Закон є законом i для гончарiв, хоч би
що вони виробляли. Хлiбороб платить за землю, гончар за глину.
- Як сказано: хлiбороб платить за землю, гончар за глину! -- У Юхрима
знов округлились i очi, i нулi на щоках.
- Чого мовчиш, Себастiяне?
- А що менi казати? Грiх красу обкладати податком. Коли доменшає її, то
i ми подрiбнiшаєм. Я не знаю, хто придумав гiрку приказку: бог для бiдних
сотворив вербу i картоплю. А коли людина на бiдарськiй картоплi творить
красу, то ми повиннi похвалити, возвеличити цю людину, а не пригинати
дурним словом чи карбованцем, як робить оцей телепень. Демку Петровичу,
покажiть свої фантазiї.
- Та нащо? - безнадiйно махнув рукою гончар. - Вже маю собi з повiту
прибiдок, то не хочу мати самої бiди.
- Чуєте, чуєте, Василю Iвановичу, що, натурально, говорять усякi
пiдозрiлi про повiт! I це при головi вищезгаданого повiту! От яку вони
красу творять! Отак i контрреволюцiю створять! До них дивись, придивляйся
i на замiтку бери!
- Ну, про контрреволюцiю ти вже, чоловiче, загнув!
- Нi, не догнув! А щоб повiрили, - демонструю курйоз! Я сам,
персонально, конфiскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в
якого довготелесiсть фiгури, модель голови й округлiсть обох щiк були
зовсiм схожi на мене. Покупцi дивилися на чорта, а насмiхалися з мене, про
що можуть сказати записанi в мою книжечку свiдки. Ось таким способом цей
iндивiдум може дискредитувати не тiльки мене, а й керiвництво всього
нашого повiту. Я прогресивно наперед заглядаю!
- Дивився бiс у воду i тiльки чорта бачив, - хмикнув дядько Стратон.
- Показуйте, чоловiче, свої фантазiї! - звернувся до гончаря Василь
Iванович.
Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зiтхнув i запитав голови:
- А якi ж вам показувати фантазiї? Возможнi i невозможнi, як говорить
фiнiнспектор, чи тiльки возможнi? Юхрима аж залихоманило:
- У вас знов об'явились невозможнi? Демко Петрович невинно вiдповiв:
- I на них вистачило глини. Юхрим всвердлив очi в гончаря:
- Не трусiть бiду - обтрусите горе!
Майстер обурився, скинув старiсть iз спини, випростався:
- Чого ти мене, копiйчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те
пiшло, перелякаю тебе! - вiн полiз до мiшка i почав розкладати свої вироби
на лавi. Ось у його руцi з'явився лупатий, з коржастими щоками чорт;
закiльцювавши себе хвостом, вiн тримав у руцi його кiнець, що завершувався
дулею.
Глянув Юхрим на чорта - позеленiв, обурено тицьнув на нього пальцем i
сказав: "О!"
Всi, крiм голови повiтвиконкому, засмiялися.
- Юхриме, це ж зовсiм твоя парсуна! - регочучи, схопився руками за
живiт Себастiянiв батько. - От аби тобi насправдi випала така дуля!
Гончар намiрився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку
Василь Iванович.
- Заждiть, хай люди подивляться.
- А податку на чортiв не буде?
- Вас не податок, а, натурально, кримiнал чекає! От не я буду! -
шаленiв Юхрим i все бiльше ставав схожим на лiпленого чорта.
Василь Iванович вiдмахнувся вiд погроз i прикипiв до кахлини з качкою.
Вiн довго-довго розглядав вироби старого майстра, потiм щось згадав,
нахмурився, обернувся до Юхрима:
- То хто контрреволюцiю творить: вiн чи ти?
- Подумайте, подумайте, Василю Iвановичу, що ви при масах кажете! -
розколовся на двi половини голос Юхрима - перша тихо загула, а друга
закипiла, пiдстрибнула вгору. I навiть очi фiнiнспектора пiдвернулись,
стали навскiс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмiшка. -
Василю Iвановичу, дорогенький, хiба ж ви не знаєте мене?
- Вiд сьогоднi не знаю i знати не хочу!
- I ви за таку дрiбницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловiка?
- А де ти навчився так зобиджати i применшувати людей?
- Ю, ви ще не знаєте мене, - сумно похитав головою Юхрим.
- Iще раз скажу: i знати не хочу тебе.
- То чого так швидко? - Юхрим схрестив руки на грудях i посмiхнувся,
мов змiя. Тепер вiн уже не боявся нiкого. - Я, натурально, розумiю: в
червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рiшення приймайте
поволеньки, бо посковзнетесь на глинi, - вона слизька, - тицьнув пальцем
на кахлину з качкою.
- Iди, слизький, звiдси! - блiднучи, стишив голос Василь Iванович. -
Завтра ж передаси свої справи.
- Не маєте права! Я, натурально, державну копiйку оберiгаю! - вискнув
Юхрим.
-А нам треба оберiгати державу вiд таких бовдурiв!
- Я i про це скажу вищестоящим iнстанцiям! Я свого не подарую!
- Вiдчиняй дверi! - пiдвiвся з-за столу дядько Стратон, i Юхрим одразу
вискочив з хати.
- Оце кому-кому, а менi дiстанеться, - зажурено сказала тiтка Христина,
перезирнулася з дядьком Себастiяном, покосувала на стiл та й пiшла
порядкувати до мисника.
- За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб вашi твори i в столицi
порадували людей! - чаркується з гончарем Василь Iванович.
- Спасибi.
- Христино, бери чарку! - наказав дядько Себастiян.
- Маю клопоту й без неї.
- Чого це не повну налили їй?
- Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, - тiтка Христина
торкнулась рукою до щiк, на яких i досi бунтувались рум'янцi.
- За твоє здоров'я, Христе.
- За ваше, люди добрi, - i молодиця втерла очi.
- Ти чого?
Тiтка Христина довiрливо й сумно поглянула на Себастiяна:
- Послухались вуха його язика, а тепер горя i вiдром не винесеш.
Аякже!..
- I де мої очi були, як ти дiвувала? - тихо спитав себе дядько
Себастiян.
- Ой! - тiтка Христина здригнулась i самим смутком прошепотiла: - В
лiсах тодi були твої очi.
- I кого тепер винуватити, лiси чи себе?..
Молодиця щось тяжко вiдвела рукою од себе, зiтхнула:
- Ет, не будем про це... Не кожен стрiчає свiй щедрий ранок чи щедрий
вечiр... Що тепер мiй хитрий мацапура витворяє?..
Вже потiм село дiзналося, що Юхрим пiсля розмови з головою
по-вiтвиконкому метнувся iз доносом i скаргою аж у Вiнницю. I там вразив,
здивував i розжалобив працiвникiв губфiнвiддiлу своїм коронним, звiдкись
поцупленим реченням, що вiн, дбаючи про державний карбованець, навiть
з-пiд гадюки витягав копiйку. Справа закiнчилась соломоновим рiшенням: з
Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...
- А що це за хлопчак у тебе? - зиркнув на мене Василь Iванович.
- Михайлик! - одним словом вiдповiв дядько Себастiян.
- Це часом не той, що космографiю читав? - примружився голова
повiтвиконкому.
- Вiн самий!
- То он який ти? - дивується Василь Iванович i наближає до мене
дрiмливий туманець своїх незвичних очей. - Дуже кортить читати?
- Дуже, - нiяково кажу я.
- А як ти читаєш? Вiд дошки до дошки й посерединi трошки?
- I посерединi трошки, - хитаю головою i не журюся.
- I що тепер читаєш?
- Ет!
- То чого запишався?
- О! Таке скажете, - починаю пекти ракiв.
- Як ця книжка зветься?
- "Арабська земля i Магометова вiра".
- А це тобi доконче треба знати? - I смiх закружляв навколо мене, мов
танець.
То що менi залишилося робити? Теж смiятися.
- I в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, -
обiзвався дядько Стратон.
- Бiда? - спiвчутливо дивиться на мене Василь Iванович.
- Не так бiда, як прибiдок, - одходячи, вiдповiдаю йому.
- А читати ж хочеться?
- Аж душа болить.
- От цього я не хочу, щоб у малого душа болiла, - i Василь Iванович
повiв навскiсною бровою на дядька Себастiяна. - Прошу тебе, при нагодi
заскоч у Майдан-Трепiвський* (* Тепер Майдан-Курилiвський, Хмельницького
району, Вiнницької областi) - там тепер найкраща бiблiотека.
- Оце дiло! - схвально кивнув головою дядько Себастiян i весело зирнув
на мене. - Там книжок - море!
- Ой! - несамохiть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив
рукою уста, а всi засмiялись, навiть Себастiянiв батько приязно похитав
журною головою.
А Василь Iванович вийняв з кишенi записну книжку, вiдсунув од себе
полумисок iз холодцем i почав на паперi виписувати радiсть для мене.
Я все косував на веселi розгонистi лiтери, що так пiдхоплювали одна
одну, мов збиралися до танцю, i мене обсипало чи iскрами, чи то зорями. Од
утiхи мало не загопцював на лавi. Як везе, то везе шибенику!
- Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! - нацiлив на мене Василь Iванович
насоченi усмiхом губи, вирвав аркушик з книжки i подав дядьку Себастiяну.
- Вчися, виходь у люди!
Весiлля заграло в моїх вухах i душi, я зовсiм притихаю, прислухаюся до
нього, далi переводжу погляд з дядька Себастiяна на людей, а вони
нахиляють до мене осмiхненi, розквiтлi очi. I тiльки Себасйiянiв батько
чогось зiтхає.
А в цей час пiд вiкнами загупали кроки, засвiтилось, закружляло
мальоване в образi дiвчини сонце, i вечiр забринiв молодими голосами:
То не з моря тумани,
То iз коней пара...
Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як
тумани з моря, коли стрiли падають, як дрiбен дощик, а мечi блищать, мов
сонце у хмарi?!
I колядки, i тихий Дунай, що виплив iз них, i вершники над Дунаєм, i
пара з коней, i струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували
й приспали малого. Я вже не чув, коли роз'їхались гостi, коли дядько
Себастiян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською
ковдрою...
Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобiт i чудернацький смiх.
Коли я розплющив очi, бiля порога рiвно стояла немолода засмучена жiнка, а
коло неї висяював хромовими чобiтьми веселолиций мiлiцiонер, до якого
прилипло дивовижне прiзвисько - Хвiрточка, i тiльки через те, що вiн
навчився гримати на людей: "Закрий менi хвiрточку" або "Вiдкрий менi
хвiрточку".
З його рота зараз виривався клекiт, хрип i щось подiбне на шипiння
гусака, - все це йому разом замiняло смiх.
- Сiдайте, тiтко Марино. Що там скоїлося? - заговорив до жiнки дядько
Себастiян.
- Ет, хай вiн говорить... навчився ж. - Тiтка Марина ображено стулила
темнi зморшкуватi уста, сiла на лаву й хрестом поклала на колiна важкi
землистi руки.
- Розказуй, Василю!
Зiпсований грамофон знову захрипiв у грудях мiлiцiонера, i знову -
смiху не вийшло, але це нiчутiнку не збентежило Василя, - все його обличчя
сяяло радiстю, а очi набухали веселими сльозами.
- От i не повiрите, що я сьогоднi на контрреволюцiю наскочив! Тримаю
її, понятно, у кулацi! - переможно сказав, а тiтка Марина зiтхнула.
- На яку це контрреволюцiю ти наскочив? - недовiрливо запитав дядько
Себастiян. - Може, на тiтку Марину?
- На неї ж! Нiколи б i сам не подумав, а от... село, конешно! Розкажу
вам за протокольною формою.
- Розказуй, як умiєш, - нахмарився i зажурився дядько Себастiян.
- Сьогоднi ранесенько поїхав я до Якова пiдкувати коня. Заходжу собi
тихенько у двiр, iду до хати, а вухом чую, що в кузнi сичить ковальський
мiх. Це на рiздво! - знову зашипiв, заклекотав мiлiцiонер, витер рукою
сльозу. - Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й пiдходжу до кузнi. I
що я тiльки бачу?! Бiсiв коваль роздмухує вогонь, а на вогнi, як на
картинi, стоїть цiлiсiнький кулемет. Тодi, я, понятно, револьвера в руку,
а ногою - в дверi i до Якова: "Руки вгору!"
А вiн на мене, понятно, нiякого внiманiя.
"Пiшов ти, - каже, - Хвiрточко, пiд три чорти. Людям бог свято посилає,
а ти револьвером бавишся, мов самшедший".
"Я стрiляти буду!" - гримаю на коваля.
А йому й за вухом не свербить.
"Стрiляй, - каже, - собi в потилицю, може, там дурня приб'єш. Чого ти
нажабився? Кулемета нiколи не бачив?"
"За цей кулемет судити будем!"
"За що ж мене судити? - розсердився коваль. - За те, що я смерть
перековую на лемiш?"
"Ви менi лемешем баки не забивайте, а фактично скажiть, де дiстали цю
смерть?" - припираю його до стiнки револьвером, параграфами i навiть
строгiстю закону.
М'явся, крутився, викручувався чоловiк, та мусив признатися, що дiстав
кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами i зiтхає,
наче цей кулемет не був її собственiстю.
- Тiтко Марино, це правда?! - не вiриться дядьковi Себастiяну.
- Та правда ж, - похитала головою тiтка Марина.
- I ви продали кулемет Якову?
- Ось це вже неправда: не продала його, а обмiняла.
- Що ж це за обмiн?
- Я йому вiддала кулемета, а вiн менi кочергу, бо моя саме
переломилась.
- Так i Якiв сказав! - пiдтвердив мiлiцiонер. - Тодi я бiгцем на
вулицю, скочив у сани - й на хутiр до тiтки Марини. Приїжджаю, заходжу до
хати, а вона ще й до столу мене запрошує.
- Як людину ж, - стиха обiзвалася тiтка Марина.
"Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!" - одразу нагнав їй страху.
"Нащо вони тобi, Василю?" - не дивується, не лякається, а виказуе, що
iще має зброю.
"В мiлiцiю треба здати!"
"Дурно чи щось заплатять менi?"
"За це дiло тюрмою заплатимо!" - кажу їй.
А вона до мене:
"Хвiрточкою ти був, Хвiрточкою й залишився, хоч i взувся в золотi
чоботи".
Розсердився я i почав робити обшук. Сопротiвлєнiя з боку тiтки Марини
не було. I знайшов я у засторонку, - от нiхто не повiрить, - iще чотири
кулемети i п'ять нiмецьких i австрiйських рушниць.
Дядько Себастiян зблiд i отетерiло поглянув на тiтку Марину:
- Невже це правда?
- Та правда, чого ж...
- От який вискiпався iще елемент! Мабуть, у неї був бандитський
арсенал. Повiсив я пломбу на її дверi i до вас: як не є - це ж далека ваша
рiдня.
- Тiтко Марино, де ви цiєї бiсової зброї набрали? - з жалем запитав
дядько Себастiян.
- Бандити, хто ж iнакше, мали в неї свою схованку! - тримався свого
мiлiцiонер.
Тiтка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо
поглянула на нього:
- Пломба ти, та й бiльш нiчого. Ось ти над цiєю зброєю тiльки зараз
затрусився, а я всю вiйну трусилась. Оце ж, Себастiяне, дорогенький, як
убили на вiйнi сина, то мiй Iван iз журби почав, де мiг, красти оружiє.
Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розiкрасти рушницi,
кулемети та iншу погань, що стрiляє, то не буде чим воювати i менше
зiв'яне людей на вiйнi. От i крав чоловiк, що мiг, крав i в нiмцiв, i в
денiкiнцiв, i в петлюрiвцiв. На цьому дiлi попався та й пiшов спати в
могилу. А Хвiрточка вже мене до бандитiв приписує та тюрмою та пломбою
страхає. То має вiн совiсть чи в нього її розклювали кури?
Пiсля цiєї мови дядько Себастiян розпогодився, а мiлiцiонер, що весь
час то обурювався, то недовiрливо хмикав, то кусав губи, зашипiв,
заклекотав, захрипотiв, тернув рукою по очах i сказав:
- Правильно. Ой, не було цього ранку в мене нi совiстi, нi клепки в
головi! - Вiн пригнувся до тiтки Марини, поцiлував її в прив'ялу щоку, а
потiм зажурився: - Воно-то так. А що тепер з бiсовими цими кулеметами
робити? Почнуть нас тягати по iнстанцiях, та почнуть сумнiватись, та
допитуватись, та протоколи писати i всяку всячину. От вскочили в халепу на
самiсiньке рiздво. Тепер i чарки не вип'єш, а скачи в повiт на зламану
голову.
- Василю, а не краще буде, щоб Якiв без зайвого клопоту забрав собi цi
кулемети - i на вогонь? - довiрливо запитала тiтка Марина. - Вiн менi за
них зробить i чаплiю, i рогачi, i лопату, бо тепер такий сутуж на
залiзо...
- Ет, сiльська наївнiсть! - безнадiйно махнув рукою мiлiцiонер i
зажурено звернувся до дядька Себастiяна: - I яку тут придумати резолюцiю?
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Воно, звiсно, дурниця, писати п'єси в четвертому класi, але що вдiєш,
коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа пiдсмiюється над моєю
сверблячкою, уже до мене вчепилось кiлька образливих прiзвиськ, а дехто з
однокласникiв потай збиткується над моєю писаниною - вимальовує на нiй i
чортикiв, i дулi. Образливо й боляче стає вiд цього, та я б'ю лихом об
землю i тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої
злощаснi зошити пiд партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручнiсть
велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.
А вечорами i в погоду, i в негоду чешу до хати-читальнi, що вiдкрилася
мiсяцiв зо два тому. Тут я перечитую, якi не є, п'єси, навiть п'єси-суди
над бур'янами, посухою i бандитами.
Найбiльше ж подобаються менi тi драми й трагедiї, в яких багато
стрiляють. Про це добре знає наш завiдуючий хати-читальнi, через те вiн
iнколи мою появу зустрiчає завзятим вигуком:
- Михайле, привiз п'єсу з стрiляниною!
- I багато її? - завмираю од радостi.
- В усiх сценах i трохи поза сценою там з гармат б'ють!
- Оце п'єса! - тiшуся я.
А завiдуючий назбирує з пiвсотнi зморщок навколо очей i смiється, -
такий славний чоловiк трапився. Часом, коли розходяться люди, вiн прохає,
щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить
кiнчик носа i шкодує, що не пишу вiршiв, - вiн би їх помiстив у
стiнгазетi, яку тодi сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся
драматургiї, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то блiднучи, то червонiючи, я здав свою третю п'єсу Настi
Василiвнi. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхнiй i спитала:
- А стрiлянина є в них?
- Є, i навiть багато!
- Оце й добре, - схвально хитнула головою Настя Василiвна, а я трохи
пiдрiс: хоч що-небудь добре є в моїй писанинi...
Зараз я лежу долiчерева на печi, передi мною блимає заправлений
трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, - сьогоднi
читається й не читається менi, думки все кружляють довкола написаного: що
про нього скаже вчителька? I маю я сумнiвiв i гризоти бiльше, нiж надiй. А
за вiкнами крекче мороз i посвистує вiтер, вiн торгає приморожене гiлля
грушi i видобуває з неї то стогiн, то срiбний передзвiн. Оце б i грушу
можна було б вставити у п'єсу, i кулеметникiв бiля неї, а в гiлля грушi
вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли
з школи повернувся тато.
- Сьогоднi наш батько з якогось дива аж гуде всерединi, - несе йому
посмiшку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матiр:
- Скоро i ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тiятру. Вiд
одного слова про театр я нашорошив вуха, прирiс до печi, а поглядом
вп'явся у батькове обличчя: чи радiсть, чи насмiшка виб'ються на ньому?
- Знову якийсь тiятр приїжджає до нас? - прядучи пряжу, допитується
мати.
- Не приїжджає, а он увесь тiятр вилежується на печi, - тато знову
зиркнув на мене. - Оце ж написало воно якусь п'єсу, i її поставлять у
школi. Ото буде кумедiя!
Я ще бiльше вростаю в пiч, радiсть i острах вчепилися в мою душу, а в
цей час за мене заступається мати:
- I чого б я ото пiдсмiювалась над своєю дитиною, коли воно собi щось
грамузляє.
- Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твiй халамидник писателем
стає. I хто нам тодi корову пастиме?
- Ти хоч толком, без насмiшок скажи: що про нього вчителька говорила?
- Ото ж i говорила: школа поставить його п'єсу, цiна квитка буде п'ять
копiйок, а чи пустять нас iз тобою на дурницю - посовiстився спитати. Як,
сину, пустять батькiв твоїх?
- Як трохи притримаєте свої насмiшки, то, може, й пустять, - кажу
обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа. Мати враз накрила
батька мокрим рядном:
- Тепер, здається, i в тебе, i в Миколи язики однаковiсiньке мелють.
- Уже й ти не вiриш чоловiковi, а вiн принiс тобi чистiсiньку правду,
навiть слова не закаламутив.
- Тату, i справдi вчителька сказала, що... того, поставлять? - забринiв
надiєю мiй голос.
- Та, певне, поставлять. Сьогоднi всi учителi прочитали твоє мазюкання,
щось пiдчикрижили в ньому, а щось дописали i зiйшлись на тому, що нашому
селу нiяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досi, як з простим,
говорив? То вже пробач, сину, - приязно й насмiшкувато подивився на мене
тато й за чуба смикнув. - Пустиш нас iз мамою в тiятри?
- Ой таточку!.. - Неймовiрнi сподiвання, неймовiрнi надiї залiтають у
мою душу i ведуть до того дня, про який i радiсно i страшно подумати.
- То чого ж так застидався? - знову смикає тато мене за чуба. - Може, й
справдi з нас щось буде?
А в цей час надворi обiзвався Рябко, задеренчав засув на хвiртцi,
батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був
одягнений у довгу, на вирiст, кирею. Чоловiк обтрусився, обмiв з чобiт
снiг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
- О, i ви знаєте, - скривився я.
- Усе село знає. У нас iз кашлем i п'єсою не втаїшся. Оце ж i прийшов
до тебе: чи не виставив там на смiх людям дядька Миколу, бо що тодi скаже
Ликерiя?
Ми всi починаємо смiятись, а в менi жаль прокидається: треба було б
вписати в п'єсу щось iз дядькових смiховин. Ось вiн розправив свої
гетьманськi вусища i вже серйозно запитує батька:
- Панасе, хочеш на щедрий вечiр роздобути свiженької риби?